Соціально-комунікаційні інститути

Таким чином, в Україні процес глобалізації відбувається одночасно з процесом націоналізації. Нова національна держава утворюється в умовах, коли її медіасистема переживає активний вплив глобалізації після періоду довгої ізоляції. Цей процес С.Кастельс назвав «націоглобалізацією», реструктуризацією національного і глобального, і ЗМІ відіграють у цьому процесі вирішальну роль. Національна держава розбудовується і реформується при активній участі мас-медіа. Результатом активної участі у державотворчих процесах новітніх, технологій та економіки стає розвиток глобального суспільства.

Справа не лише в тому, що глобалізація переймає у національних держав певні повноваження, а і в тому, що вона їх докорінно змінює. Глобальне вже стало важливою часткою національного, і зараз ми є свідками нового етапу - об'єднання національного та глобального. Певно, вже не мають сенсу суперечки про те, чи є та чи інша ознака проявом глобального чи національного, бо кожна національна медіасистема у тій чи іншій мірі зазнала впливу глобалізації у різних сферах - технології, власності, структурі або змістові.

Коли сходяться глобальні і національні зміни відбуваються в обох складових цього процесу. Глобалізація теж зазнає націоналізації, бо національне не лише вбирає в себе те, що пропонується глобалізацією, а й протистоїть їй. Результати цієї взаємодії можуть бути різними, проте завжди маємо на виході видозмінену форму глобалізації - націоналізовану глобалізацію. І в цьому процесі 3MІ як і соціальні комунікації в цілому, мають сказати своє вирішальне слово.

6. Тоталітарні принципи та схеми функціонування соціально-комунікаційних інститутів

6.1 Тоталітарна схема управління соціально-комунікаційними інститутами

Прикметник «тоталітарний» (від лат.цілісність, повнота) з'явився в італійській мові близько 1925р., коли Муссоліні став говорити про «тотальну державу», яка протиставляєьбся «гнилому лібералізму». В «Енциклопедії Італьяно» в 1932р. автори статті «Фашизм Беніто Муссоліні і Джованні Джентіле» широко використовували термін «тоталітарний». До речі, слово «фашист» теж італійського походження. У Германії про «тоталітарність» говорили в перші роки правління нацистів. Але потім це слово вийшло з вжитку, так як Гітлер вважав за краще термін «авторитарність». У СРСР термін «тоталітаризм» був у вжитку після 1940р. у зв'язку з критикою фашизму, в 1970-і рр. дисиденти стали використовувати його стосовно радянської влади. В англомовних демократіях тоталітарними називали країни з однопартійним режимом, як комуністичні, так і фашистські. Під час Другої світової війни засуджувався тоталітаризм Гітлера і Муссоліні, під час холодної війни американці і англійці стали таврувати радянський тоталітаризм.

У сучасній науці тоталітаризм розуміється як форма диктаторського (авторитарного) державного управління. Для появи тоталітаризму потрібні матеріальні і духовні засоби, які з'являються лише в індустріальному суспільстві. Не випадкова майже повна синхронність появи на історичній арені фашизму і більшовизму - двох «класичних» тоталітарних режимів, що наклали похмурий відбиток на історію XX століття.

На Заході пік інтересу до феномену тоталітаризму припав на 50-60-і роки. В цей час з'явилися романи Дж.Оруелла і Р.Кестлера, наукові дослідження X.Арендт, Т.Адорно, К.І.Фрідріха, К.Поппера, Д.Л.Тулміна, Е.Бжезинського, Р.Арона, Л.Шапіро та ін дослідники прийшли до висновків:

- тоталітаризм являє собою історично нову форму панування, що відрізняється від старих форм автократії;

- незважаючи на зовнішні відмінності, є сутнісна спільність між соціал-нацизмом і більшовизмом;

- оперуючи демагогічними гаслами і утопічними цілями, тоталітарні режими домагаються масової підтримки, в той же час систематично порушуючи права людини і практикуючи масові репресії.

Різні автори перераховують різні відмінні особливості тоталітарних режимів, маючи на увазі, як правило, два «класичних»: німецький і радянський тоталітарізм. Найбільш істотними визнаються такі відмітні особливості.

1. Тоталітарний (всеосяжний) контроль, повне панування ідеологічної і соціально-політичної системи над особистістю, держави - над суспільством; прагнення контролювати не тільки поведінку людей, їх особисте життя, але навіть їхні емоції та думки. Джордж Оруелл точно помітив: «Тоталітаризм зазіхнув на свободу думки так, як ніколи раніше не могли й уявити… Не просто забороняється висловлювати - навіть допускати - певні думки, але диктується, що саме слід думати». Висуваються догми, які не підлягають обговоренню, але змінювані з волі влади найнесподіванішим чином. Оруелл пише про «жахдивий порядок», «при якому Вождь і правляча кліка визначають не тільки майбутнє, але і минуле. Якщо Вождь заявляє, що такої-то події ніколи не було, значить, її не було. Якщо він думає, що двічі по два п'ять, значить так і є».

2. Здатність домагатися масової підтримки, сзгуртовуючи суспільство (або значну його частину) навколо харизматичного Вождя, провідника, який надихає народ до високої мети. Культ Вождя грає важливу мобілізуючу роль у всякій тоталітарній державі. Цілі можуть бути різними: радянський народ будував комунізм, відстоюючи принципи інтернаціоналізму, братерства трудящих усіх країн; у фашизмі (націонал-соціалізм) панували войовничий расизм і націоналізм, що втілювали соціалістичну ідею, в «Майн капф» Гітлер писав,що в відвідмінність від «буржуазного і марксистсько-єврейського світогляду» в націонал-соціалістичній «народній державі» значення людини оцінюють в «його базових расових термінах». Оскільки «вся людська культура, все досягнення мистецтва, науки і техніки», на його думку, є плодами творчості арійців, то саме арійська раса покликана панувати в світі. Якщо в марксизмі-ленінізмі двигуном історії визнавалася класова борьба, то нацисти бачили в цій якості боротьбу націй; якщо марксизм дотримувався матеріалістичного раціоналізму, то для фашизму характерні ірраціоналізм і містицизм. Проте історичний досвід показав, що масовий культ Вождя досягається не завдяки вмісту пропонованої їм дороговказної ідеї, а завдяки вмілій її пропаганді партійним ідеологічним апаратом.

3. Легітимне, суспільно визнане панування однієї партії і однієї ідеології, що спирається на міць держави. У тоталітарній державі сповідується одна і тільки одна ідеологія як єдино могутнього світогляду. Решта ідеологій відкидаються як ворожі, небезпечні для держави, і їх сторінки зазнають репресій. Визнана ідеологія становится подобою державної релігії зі своїми пророками, апостолами, жерцями, священними книгами, догматами, символами віри, великим апаратом проповідников і місіонерів. Створюється і утримується за державний рахунок потужний ідеологічний апарат, який направляє і контролює духовно-виробничі та соціально-комунікаційні інститути.

4. Культивування соціально-психологічної набудови войовничої мобілізованості для відбиття нападів підступних «ворогів народу», для протистояння ворожому оточенню, для множення мощі держави, щоб «наздогнати і перегнати» передові країни. Звідси - шпигуноманія, виказування, загальна підозрілість, готовність на жертви, і в результаті - укріплення згуртованості навколо вождя, який слугує надією та захистом.

5. Тоталітарні режими викликають такі економічні, політичні, соціальні зміни в суспільному житті:

- в економіці - ліквідація вільного підприємництва; одержавлення (повне - при соціалізмі, часткове - при фашизмі) матеріального виробництва, впровадження централізованого планового управління ним; мілітаризація економіки;

- в політиці - зрощування держави і партії, формування адміністративно-командної бюрократиної системи, імперська зовнішня політика;

- у соціальному житті - розшарування суспільства за ознакою ставлення до влади: номенклатура (ієрархічно організована правляча еліта); партія (резерв номенклатура); народна маса - об'єкт примусу. Апофеозом тоталітарських соціальних мутацій є новий тип людини, відомий як «радянська людина», або «хомо совєтікус».

Зближує різні різновиди тоталітаризму схожість їх соціокультурних коренів. Фашистські партії були виплекані в надрах соціалістичного робітничого руху, не випадково в назву своєї партії гітлерівці залишили слова «соціалістична» і «робоча». Та ж соціальна база була у більшовиків. Комунізм і фашизм стверджують колективізм, засуджуючи буржуазний індивідуалізм, що є серцевиною ліберально-демократичної доктрини. Відомо, що Ріббентроп після повернення з Москви в березні 1940р. зізнався: «Я відчував себе в Кремлі немов серед старих партійних товаришів».

Якими засобами користувався тоталітаризм для самостверждення?

Засоби затвердження тоталітаризму діляться на маріальні і духовні. Матеріальні засоби - це, по-перше, партія «нового типу», що складається з дисциплінованих і рішучих членів, готових насильством і працею, правдами і неправдами самовіддано домагатися поставлених цілей; по-друге, потужний репресивний апарат (ЧК, ОГПУ, КДБ, гестапо, СС, СД, концтабори, масові вбивства, «ночі довгих ножів» і т.п.), фізично усуває противників режиму або недостатньо відданих Вождю і підтримує атмосферу страху, деморалізує суспільство.

Духовними засобами тоталітаризму є:

- ідеологія, здатна вкоренитися в масовому менталітеті і замінити закон і моральність;

- ідеологізовані духовно-виробничі соціальні інститути, насамперед: освіта, література, мистецтво, філософія, суспільні науки;

- керовані партійно-державними органами комунікаційні інститути, а саме: преса, радіомовлення, кіно, книговидання, бібліотеки, музеї, клуби.

Отже, тоталітаризм викликає суттєві перетворення в соціально-економічному і політичному устрою суспільства, наочними проявами яких є: тотальний контроль громадського життя, масовий культ вождя, монополія догматизовані ідеології, войовничий мілітаризм. Очевидно, що ці зсування можливі тільки за умови перетворення соціально-комунікаційних інститутів в «опорні пункти» тоталітарної ідеології, пропагандистські та ідейно-виховні центри. Тоталітаризм немислимий без найпотужнішої пропагандистської машини, яка має індустріальною комунікаційною базою XX століття. Правомірно сказати, що для тоталітарного режиму соціальна комунікація - одне з його найголовніших духовних знарядь. Невипадково школи та театри, бібліотечні і клубні установи буквально з перших днів радянської влади стали предметами пильної уваги большевиків. Можна сказати, що комунікаційні інститути Росії виявилися в залізних обіймах тоталітаризму, вирватися з яких вони не могли, а часто й не хотіли.

Рис. 9.3 Схема тоталітарної індустріальної ГКС

На рис. 9.3 представлена схема тоталітарної індустриальной ГКС. Якщо її порівняти з ліберально-демократичною схемою (рис. 9.2), то не можна не звернути уваги на такі їх відмінності:

- публіка в ліберально-демократичній схемі виступає як рівноправний партнер комунікаційних служб, що пропонує останнім соціальне замовлення (суб'єкт-суб'єктні відносини); тоталітарна схема перетворює публіку в пасивний об'єкт маніпулювання (суб'єкт-об'єктні відносини);

- монопольним господарем комунікаційної системи в тоталітарній державі є ідеологічні органи, що диктують ідеї, які підлягають пропаганді, імена, події та здійснюють всеосяжну цензуру; в ліберально-демократичній схемі подібного господаря немає;

- ліберально-демократична ГКС будується на основе правових норм і законів громадянського суспільства, а тоталітарна система приводиться в дію директивами керівних органів;

- включення репресивних органів в структуру загальножавної комунікаційної системи - свідоцтво аморального комунікаційного насильства в тоталітарній державі;

- менеджери, керівні СКІ в ліберально-демократичній системі, істотно відрізняються за кваліфікаційними характеристиками від своїх колег у тоталітарних СКІ, які найчастіше були номенклатурними представниками ідеологічних органів, підбиралися і затверджувалися ними; різні також вимоги до рядових працівників і виконавців.

6.2 Тотальна цензура

Одним з суттєвих ознак тоталітаризму, як уже зазначалося, є тотальний (всеосяжний) контроль всіх сторін суспільного і особистого життя. У галузі соціальної комунікації цей контроль здійснювався за допомогою тотальної цензури. Тотальна цензура - це заборонна цензура, яка охоплює всі види і рівні комунікації (від масової комунікції та наукової інформації до приватного листування і приватних бесід), всі комунікаційні служби (від початкової школи та університетів до дитячих бібліотек та виставок досягнень народного господарства), всі види документів (від технічних листків, поштових марок, значків, сірникових коробок до багатотомних зібрань творів). Тотальна цензура - результат практичної реалізації ленінського принципу партійності. Простежимо основні етапи становлення та розвитку тотальної цензури в Радянському Союзі.

1. Жовтень 1917-1921 рр. - Придушення буржуазного (кадетського, есерівського) друку допомогою каральних заходів: закриття редакцій, позбавлення паперу, арешт працівників, знищення тиражу.

Одним з перших актів Радянської влади був підписанний В.І.Леніним Декрет про друк, опублікований 27 жовтня 1917р., буквально на наступний день після революційного перевороту. Декрет свідчив: «Кожен знає, що буржуазна преса є одним з могутніх знарядь буржуазії..., вона не менш небезпечна, ніж бомби й кулемети...Як тільки новий порядок зміцниться, всякі адміністративні впливи на друк будуть призупинені: для неї буде встановлена повна свобода в межах відповідальності перед судом, згідно широкому і прогресивному в цьому відношенні законодавству». Декрет свідчив, що приводами для закриття органів преси могли бути: «заклик до відкритого спротиву і непокори робочому і селянському уряду», поширення «наклепницьких чуток» і т. п. Подібні приводи легко знаходилися, і в жовтні - листопаді 1917 р.було закрито близько 60 періодичних видань.

Для послідовної реалізації декретованої політики 18 грудня 1917р. постановою наркомату юстіціі був заснований Революційний трибунал друку, який мав право закривати видання, конфісковувати типографії і т.п. На підставі висновків трибуналу органи ЧК застосовували по відношенню до журналістів такі заходи, як позбавлення політичних прав, ув'язнення, заслання, висилка з країни. Трибунал наказав усім газетам передруковувати на першій смузі декрети і постановлення радянської влади, що закріпилося на довгі роки.

Із сотень незалежних газет до літа 1918р. залишилося тільки 10. На видання книг, прикриваючись дефіцитом паперу, ввели ліцензії, які видавалися місцевими радами дуже вибірково. Проте видавці знаходили шляхи для випуску у світ книг Н.А.Бердяєва, П.А Сорокіна та інших вільномислящіх інтелігентів.

Тоталітаризму, як відомо, органічно властиве прагнення до бюрократизації і централізації суспільного життя. Проявом цього прагнення являєся установа Госіздата РРФСР, утвореного постановою ВЦВК від 20 травня 1919р. «З метою створення в РРФСР єдиного державного апарату друкованого слова». У Держвидаві були зосереджені поліграфічні потужності і папір, він випускав до 2/3 книжкової продукції країни, а третина, яка залишилася, також видавалася з її відома і дозволу. Госіздат реєстрував видавництва, стверджував видавничі плани, розподіляв папір. Надалі він став вимагати на перегляд рукопси до їх видання, тобто взяв на себе функцію попередньої цензури. У ролі цензорів Госіздата виступали Д.Фурманов, В.Брюсов, А.Серафимович.

Централізоване удушення друку призвело до виникнення самвидаву. За словами М.Цвєтаєвої, відбулося «подолання Гутенберга», яке виразилося в тому, що поети стали продавати в книжкових крамницях «автографіровані» книги, тобто переписані від руки власні твори.

2. 1922-1932 рр.- Становлення радянської цензури. 6 червня 1922р. декретом РНК РСФСР, підписаним А.І.Риковим, було створено Головне управління у справах літератури і видавництв - Головліт. Таким чином було відновновлено цензурне відомство, ліквідоване в 1905р. Головліт був підпорядкований Наркомпросу, і А.В.Луначарський не без кокетства заявляв: «Так, ми аніскільки не перелякулись необхідності цензурувати навіть витончену літературу». Декрет РНК свідчив:

- З метою об'єднання всіх видів цензури друкованих творів засновується Головне управління у справах літератури та видавництв та місцеві відділи при губернських відділах народної освіти.

- На Головліт і його місцеві органи покладається: а) попередній перегляд всіх призначених до опублікування творів, нот, карт і т.д.; б) складання списку творів, заборонених до опублікування.

- Головліт забороняв видання та розповсюдження творів, які: а) містять агітацію проти Радянської влад, б) розголошували військові таємниці республіки; в) збуджують громадську думку; г) збуджуюьб національні і релігійний фанатизм; д) носять порнографічний характер.

- Звільняються від цензури видання Комінтерну, комуністична партійна преса, видання Держвидав і Главполітпросвіти, наукові праці Академії наук (в 1926р. цей пункт втратив чинність).

- На Головліт покладаються: нагляд за друкарнями, боротьба з підпільними виданнями та їх розповсюдженням, боротьба з закордонною недозволеної літературою.

- Зав.друкарнями під страхом судової відповідьності зобов'язані неухильно стежити за тим, щоб друковані в їхніх друкарнях твори мали дозвільну візу Головліту.

9 лютого 1923р. при Головліт було створено Комітет з контролю за репертуаром і видовищами (Головрепертком). Йому належало право дозволяти до постановки драматичні, музичні, кінематографічні твори. З 1926р. попередньої цензурі стали підлягати афіші, плакати, запрошення, поштові конверти, сірникові етикетки, грамофонні платівки і навіть стінні газети. У 1927р. з'явилися уповноважені Головліту на радіостанціях. У наступні роки складний і розгалужений механізм тотальної цензури був добудований до кінця і введений в дію в масштабах всієї СКС.

3. 1933-1955 рр. - Роки тотального цензурного терору. У цей період яскраво проявилася ще одна органічна риса тоталітаризму: здатність домагатися масової підтримки пануючої влади і успішно насаджувати культ Вождя. Утворилася чимала група інтеллектуалів, які возвеличують «великого батька і вчителя», «генія всіх часів і народів» і розпалюють ненависть до «ворогів, які не здаються». З 1932р. партія стала приймати заходи для організації лояльних режиму діячів мистецтва і культури в творчі спілки, які сповідують доктрину соціалістичного реалізму. Свобода творчості, що вирвалася за рамки цієї доктрини, як показали приклади численних репресій, може бути небезпечною для художника. Тому з'явилося нове, чуже класичній російській інтелігенції явище - самоцензура.

Письменники, журналісти, художники, композитори, вучені навчилися «наступати на горло власній пісні», якщо вона виходила неспівзвучною тотальному хору. Емігрант «третьої хвилі» Анатолій Кузнєцов (1929-1979) назвав самооцінку «потворною і неминучою формою наруги над самим собою».

Завдяки неформальній самоцензурі створилася така обстановка, що формальна державна цензура стала не настільки потрібною, як раніше. Вийшов парадокс: в густішій атмосфері страху і насильства 30-х років комунікаційне насильство стало як би слабшати. І ось з 1937 року цензура в СРСР випарувалася. На відміну від минулих років, ніяких згадок про Головліт і його органи у відкритій пресі не зустрічається. Звичайно, тоталітаризм зовсім й не думав відмовитися від послуг цензурного відомства, воно продовжувало свою діяльність з тим же, навіть ще більшим розмахом, але тільки ім'я його було засекречено, точніше, знали про нього ті, кому належить по службі. Протягом більш ніж 20 років країна жила під гнітом цензурного терору, а ім'я терориста вголос не вимовлялося.

Засекречений Головліт активно проявляв себе в кампаніях бібліоциду та організації спецсховищ. Головлітом розроблялися списки літератури, що підлягає вилученню із загальнодоступних бібліотечних фондів. Списки приреченою літератури нараховували кілька тисяч найменувань.У 30-і роки підлягали знищенню всі твори «ворогів народу» - Бухаріна, П'ятакова, Рикова, Троцького, Зінов'єва, Каменєва, Тухачевського.

Мало того, вилучалися книги, де були написані ними передмови або просто шаноблива згадка про них.

У 60-ті роки «Зведений список книг, які підлягають виключенню з бібліотек і книготорговельної мережі» налічував 15 000 назв.

У найбільших бібліотеках «репресована» література потрапляла в «спецсховища», в масових бібліотеках або спалювалася, або пропускалася через паперорізальні машини друкарень. Бібліоцид - справжній злочин проти вітчизняної історії та культури - незмінний супутник тоталітаризму. У фашистській Германії книги спалювалися на площах, в Радянському Союзі вони знищувалися без публічного розголосу.

Таким же специфічним для тоталітарної СКС явищем є бібліотечні спецсховища. Особливо багатими був спеціальні сховища Бібліотеки імені В.І.Леніна, Державної бібліотеки імені М.Є.Салтикова-Щедріна, Бібліотеки Академії наук СРСР. Ці сховища в 80-і роки налічували понад 300 тис. томів і включали такі види видань: «наказову» літературу, вилучена за листами Головліту (близько 20 тис.); зарубіжна немарксистська філософія і некомуністична політична й публіцистична література; зарубіжні газети; російська антибольшевістська література і емігрантські видання; видання перших років Радянської влади; відомчі радянські видання з грифом ДСК (для службового користування); порнографічна література.

Масова передача книг з відкритих фондів в спецсховища відбувалася двічі: у 1935-1938рр. у зв'язку з розгромом партійної опозиції і в 1948-1953рр. у зв'язку з політичними процесами «Ленінградська справа», «Справа лікарів», боротьбою з космополітизмом і формалізмом в науці, культурі, мистецтві. У 1953 і 1959 рр. були вилучені із загальних фондів всі книга Л.П.Берії та учасників антипартійної угруповання В.М.Молотова, Г.М.Маленкова, Л.М.Каганвича. У 60-80-і рр. та ж доля спіткала твори емігрантів третьої хвилі (В. П.Аксьонов, В. Н.Войнович, А.А.Галич, А.А.Зинов 'єв, В.П.Некрасов, А.І.Солженіцин і др.).

4. 1956-1964 рр. Незважаючи на деяке пом'якшення тоталітарного тиску на суспільство, цензурне відомство не зменшувало свою активність. Причому, ідеологи КПРС і посадовців Головліту іноді виявлялися більш «партійно стриманими», ніж класики марксизму-ленінізму, засновники і керівники партії.

5. 1965-1985 рр - Двадцятиріччя «застою», яке характеризується новим «похолоданням» духовного клімату в країні. У цей час з'являються акти відкритого протеста, поширюється, незважаючи на репресії, дисидентський рух, активізується самвидав. Самвидав - специфічне комунікаційне явище, яке доречно розглянути у цьому розділі.

За легендою, назва «самвидав» є пародією на загальновідомий «Госіздат», було придумано поетом-десидентом Н.Глазковим для позначення рукописної літератури, поширюваної нелегально. «Самвидавному» твору притаманні три відмітних ознаки: по-перше, це літературний твір, який часто має високі художні достоїнства; по-друге, воно тиражувалося шляхом листування (машинопису, копіювання) і в силу цього відноситься не до сучасної індустріальной книжності, а до догутенбергської рукописної книжкової культури; по-третє, він нелегальний і карається спосіб поширення поза офіційно контрольованими формальними комунікаційними каналами. Об'єднуючи перечисельні ознаки, отримуємо таке визначення - самвидав - спосіб (система) нелегального (неформального) розповсюдження рукописної літератури.

Слово «самвидав» - радянський неологізм, але фактино «самвидавне» виробництво завжди супроводжувало офіційно визнану видавничу справу. Попередниками радянського самвидаву є:

- єретичні твори, апокрифи, травники, сонники і т.п. відкинуті цензурною владою;

- безцензурні політичні трактати, в тому числі «вільний друк», основоположником якого в Росії був А.І.Герцен;

- порнографія і морально неприйнятна еротика; російським класиком цього жанру є І.С.Барков (1732 - 1768).

Самвидав - не самостійний, а додатковий комунікаційний канал, який служив для обходу цензурних бар'єрів офіційної влади. Потреба в подібному «обхідному» каналі тим вище, чим жорсткіше цензурний гніт. Привабливість самвидавних документів не тільки в обговоренні заборонених тем і отриманні офіційно не розповсюджувальних відомостей, а й в безпосередньому спілкуваннф автора і читацької аудиторії, без редакторських правок чи цензурних вилучень. Правда, при переписуванні манускриптів можливі спотворення і помилки, але вони мають приватний характер і з ними можна примиритися. Інший, більш серйозний дефект самвидаву полягає в тому, що по руках ходить безліч фальшивок і абсолютно маревних документів, позбавитися від яких неможливо.

Головними споживачами самвидаву були гуманітарна інтелігенція і студентство, але не тільки вони. У всіх грамотних соціальних групах був самвидавний репертуар, відповідний їх культурним і комунікаційним запитам. Є твори самвидаву, що цікавлять всіх, наприклад, рецепти народної (західної) медицини, приватне життя кінозірок і політиків, злочинний світ і т.п.

Безцензурна радянська література, крім самвидаву, включала ще й тамвидав. Тамвидав представляв собою спосіб публікації за кордоном творів друку, відкинутих радянською цензурою. Перший прецедент тамвидаву - публікація в Мілані роману Б.Л.Пастернака «Доктор Живаго» в 1957р. У 1966р. А.Синявський та Ю.Даніель піддалися судовому переслідуванню за їх «тамвидавничі» твори, що вийшли під псевдонімами. Роль тамвидаву виконували численні емігрантські журнали («Грані», «Континент», «Новий журнал», «Час і ми», «Вісник РХД», «Стрілець», «Відлуння» та ін), а також книжкові видавництва США, Франції, Англії, ФРН. Крім сучасників, ці видавництва випускали в світ книги А.Ахматової, М.Булгакова, Вяч.Іванова, Д.Хармса, А.Введенського, Н.Олейникова, які не публікувалися в СРСР. Нарешті, закордонні російські видавництва публікували письменників-емігрантів, що живуть за кордоном.

Публікації тамвидаву надходили в спецсховище найбільших радянських бібліотек, доходячи таким чином до російського читача.

Самвидав і тамвидав, крім політичного та соціально-психологічного аспектів, мали ще аспект економічний. Справа в тому, що торгівля продукцією самвидаву і тамвидаву стала однією з перших зон ринкового підприємництва. Стихійно встановився маркетинковий порядок виробництва і збуту продукції, коло клієнтів, зв'язок з постачальниками. Ціни встановлювалися за законами вільного ринку. На нелегальному книжковому ринку, як і на радянському державному ринку, панував дефіцит, а володіння самвидавом або тамвидавом було одним з видів престижного споживання, символом приналежності до культурно-опозиційної еліти.

Не випадково в процесі переходу до ринкової економіки першими незалежними видавцями стали колишні дисиденти та активісти самвидаву. У 1985-1987 рр. самвидав легалізувався. Йому не потрібна була реклама, він мав налагоджені зв'язки з виробниками і запас продукції, тому легко домігся лідерства на книжковому ринку. Завдяки закордонним зв'язкам, самвидавні підприємці перейшли на комп'ютерну поліграфію і замовлені друкарські видання. Щоб зберегти привабливий для читачів імідж в кінці 80-х років стали практикувати стилізацію самвидаву, імітуючи зовнішні форми саморобних брошурок і журналів. У цей час попит на самвидавничу і тамвидавничу літературу досяг максимуму. У 90-ті роки інтерес до дисидентства та радянського самвидаву пішов на спад. Можна констатувати завершення історії радянського самвидаву та тамвидаву.

Однак ми забігли наперед. У 1965-1985 рр. самвидав і тамвидав грали дуже важливу роль у духовному житті країни. Завдяки самвидаву була врятована честь російської літератури, деформованої соціалістичним реалізмом. Тим часом старіючий радянський тоталітаризм продовжував недолугі спроби протиставити вільній самвидавній думці підцензурну ідеологічну догматику. Ю.В.Андропов в 1983р. закликав навіть до пропаганди, спрямованої проти ворожої свободи думки. Але тотальна цензура, як і радянський тоталітаризм в цілому, були історично приречені.

Хронологічною віхою падіння тоталітарної цензури є серпень 1990р., коли набрав чинності Закон Російської Федерації «Про засоби масової інформації». Під засобами масової інформації - уточнюється в Законі - розуміється періодичне видання (газета, журнал, альманах, бюлетень і т.д.), радіо-, теле-, відеопрограма, кінохроніка і т.п. Цензура масової інформації, тобто вимоги з боку посадових осіб, державних органів або громадських об'єднань попередньо погоджувати повідомлення та матеріали, а також накладення заборони на поширення повідомлень і матеріалів, - не допускається. Не допускається також створення і фінансування організацій, установ, органів чи посад, в завдання яких входить здійснення цензури.

7. Висновки

1. Існують нормативні та відомчі комунікацій інститути. Нормативні інститути (природня мова, фольклор, мистецтво, народні традиції і народні промисли) представлені у всіх суспільних комунікаційних системах; вони базуються на чотирьох вихідних комунікаційних каналах. Рукописна і мануфактурна ГКС збагатилися комунікаційними службами, що забезпечують функціонування каналів писемності і друкарства; ці ГКС представляли собою сумативні системи. Індустріальна ГКС є структурованою системою систем, що включає нормативні інститути, соціальні служби й інститути, доінстітуційні служби.

2. Соціально-комунікаційний інститут - це елемент індустріальної ГКС, що представляє собою формально засновану, тобто таку, яка має свій орган управління, сукупність організаційних і технологічних систем, що володіє певним, соціально визнаним призначенням. Розрізняються кумулятивні і некумулятівние СКІ.

3. Всім комунікаційним явищам - від усної комунікації до індустріальної ГКС властиві дві основні сутнісні функції - комунікаційно-просторова та комунікаційно-часова. На базі цих функцій в документних системах розвиваюються додаткові сутнісні функції: ціннісно-орієнтаційна, формування документних потоків, пошукова.

4. Оскільки сутнісні функції соціально-комунікаційних інститутів не залежать від соціально-культурних, економічних, політичних умов в межах індустріальної неокультури, вони залишаються одними і тими ж у ліберально-демократичному суспільстві і в тоталітарному суспільстві. Зате докорінно розрізняються їх прикладні функції.

5. Соціально-комунікативні права і свободи єнайважливішою частиною міжнародно-визнаних прав людини.

6. Головна організаційна особливість ліберально-демократичної схеми ГКС - суб'єкт-суб'єктні відносини між публікою і соціально-комунікаційними інститутами.

7. Тоталітаризм неможливий без масового комунікаційного впливу на свідомість людей. У Радянському Союзі за час його існування отримано унікальний досвід тотальної цензури, який показав як силу, так і обмеженість комунікаційного насильства.

8. Принципові відмінності між ліберально-демократичною та тоталітарною ГКС наочно проявляються при зіставленні їх характеристик в табличному вигляді (таб. 9.2).

9. Terra incognita соціально-комунікаційних інститутів включає такі проблеми:

- багатоаспектна типологізація інститутів і служб, що входять в різні громадські комунікаційні системи (ГКС).

- розробка функціонального підходу до ГКС розкриває динаміку сутнісних і прикладних соціальних функцій у зв'язку з еволюцією комунікаційних систем.

- потребує подальшого розвитку системний підхід до індустріальної ГКС, що представляє собою складну структуровану систему систем. Цей підхід повинен розкрити елементний склад цієї системи, відносини між елементами, конфіграцію, тобто склад підсистем.

- яка можлива функціонально-структурна конфігурація мультимедійної ГКС? Які органи управління можуть виникнути в цій конфігурації? Чи збережуться соціально-комунікаційноні права і свободи в мультимедійних ГКС?

- чи можливо відродження в майбутньому тоталітарних принципів і схем функціонування соціально-комунікаційних інститутів?

Література

1. Бабиченко Д.Л. Письменники і цензори. Радянська література 1940-х років під політичним контролем ЦК. М.: ВЦ «Росія молода», 1994. 173 с.

2. Блюм А.В. За лаштунками «Міністерства правди». Таємна історія радянської цензури. 1917-1929. СПб.: Академіний проект, 1994. 320 с.

3. Блюм А.В. Радянська цензура в епоху тотального терору. 1929 - 1953. СПб.: Академічний проект. 2000. 312 с.

4. Овсепян Р.П. Історія новітньої вітчизняної журналістики (лютий 1917 -початок 90-х років). М.: Изд-во МГУ, 1996. 207 с.

5. Панкратов Ф.Г., Серьогіна Т.К., Шахурин В.Г. Рекламна діяльність: Підручник. М.: Маркетинг, 1998. 244 с.

6. Почепцов Г.Г. Інформаційні війни. М.: рефл-бук, К.: Ваклер, 2000. 576 с.

7. Прохоров Е.П. Введення в теорію журналістики: Навч.посіб. М.: Вид-во МГУ, 1995. 94 с.

8. Тульчинський Г.Л. Public relations. Репутація, вплив, зв'язки з пресою та громадськістю, спонсорство. СПб.: СПбГАК,1994. 80 с.

9. Яковлєв І.П. Паблік рілейшнз в організаціях. СПб.: Петрополіс,1995. 148 с.

10. Буари Ф.А. Паблик рилейшнз или стратегия доверия / Ф.А. Буари. M.: Инфра-М, 2001. 304 с.

11. Василик М.А. Наука о коммуникации или теория коммуникации? К проблеме теоретической идентификации / М,А. Василик // Актуальные проблемы теории коммуникации. СПб. Изд-во СПбТПУ, 2004. С. 4-11.

12. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации / Г.Г. Почепцов. М.: Рефл-бук Ваклер, 2001. 656 с.

13. Стратегія і тактика комунікацій із громадськістю для організацій третього сектора: [методичний посібник] / за ред. В.Г.Королька. К.: НАН України. Ін-т соціол., Фонд «Інтелектуальна перспектива», 2003. 216 с.

14. Королько В.Г. Паблик рілейшнз. Наукові основи, методика, практика / В.Г.Королько. К.: Видавничий дім «Скарби», 2001. 400 с.

15. Бондар Ю. Плюси і мінуси глобалізації (інформаційний аспект) /Ю. Бондар !! Україна на шляху до Європи: [колективна монографія] / Упорядники В. Шкляр, А. Юричко. К.: ЕТНОС, 2006. С. 438-490.

16. Вартанова Е. Национальная инфраструктура новых медиа в России / Е. Вартанова // Журналистика в переходный период: проблемы и перспективы: Материалы международной научной конференции. М., 1998. С. 9-18.

17. Засурский И.И. Становление российского института СМИ в контексте глобальных информационных процессов / И.И. Засурский: автореф. диссер. канд. филол. наук. М., 1996. 19 с.

18. Засурский Я.Н. Постсоциалистические СМИ в глобальном, региональном и национальном контекстах / Я.Н. Засурский // Искушение свободой. Российская журналистика: L99O-2007. С. 238-247. (Серия: 21 век. Информация и общество).

19. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика общество и культура / Пер. с англ., под научи. ред. О.М. Шкаратана / М. Кастельс. М.: ГУВШЭ, 2000. 820 с.

20. Albpovv M. Global Age: State and Society Beyond Modernity/' W. Albpow. Cambridge: Polity Press, 1996. 232 p.

21. Appadurai A. Modernity at Lange: Cultural Dimensions of Globalization 1 A. Appadurai. Minneapolis; University of Minneapolis Press, 1996. 212 p.

22. Collins R. Television: Policy and Culture/ R. Collins.L: Lnwin HymanJ990. 189 p.

23. Sparks С Introduction to Emerging Media Systems of Post-Communism/ С Sparksff Public. 1995. №2(3). P. 7-17.

24. Демченко В.Д. Социальные коммуникации как фактор глобализации в независимой Украине // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Фигологш^Социальные коммуникации».2010. Т.23 (62).№ 4. С. 57-60.

Размещено на Allbest.ru