Основи соціології

діяльнісний підхід. Культура - людський вимір історії, процес самовизначення розвитку та самореалізації людини.

Культура тісно пов'язана зі свободою людини, передбачає вільне самовираження людини.

Але дана концепція занадто ідеалізує культуру. Для прикладу науково-технічний прогрес призвів до визначення зброї масового знищення людей. Основними рисами культури можуть бути: речі матеріального побуту; специфічні інститути культури (наука, мистецтво, література та інш.); інститути поширення культури.

Сукупність елементів та рис культури називають культурним комплексом.

Функції культури: творча функція - продуктування нових знань, їх оновлення, запозичення з інших культур та інш.

Культура формує менталітет нації:

функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки цінностей (природна пам'ять, колективна пам'ять (тексти, пам'ятки, книги та інш.)

ціннісно-нормативна функція - виявляється у формі обов'язкового для особистості культурного мінімуму.

комунікативна функція - обмін інформації між людьми, стереотипів, поведінкових форм.

селекційна функція - оцінка та класифікація наслідуваних цінностей та норм визначення їх місце та ролі у вирішенні проблем розвитку у певній період.

гносеологічна (світоглядна) - вплив на не формування світогляду як суттєвого елемента культури.

адаптаційна функція - вплив культури на адаптацію особистості.

функція соціального контролю - вплив таких елементів культури як права та мораль.

Структурні елементи та форми вияву культури в житті суспільства

Культура як всезагальне включає в себе такі структурні підрозділи як (політична, економічна, екологічна) культури.

Відповідно до змісту їх діяльності виділяють духовну та матеріальну культуру.

Відповідно до форм соціальної взаємодії розділяють суперкультуру та субкультуру.

Суперкультура - культура конкретного суспільства.

Субкультура - культура спільнот.

Контркультуру - культура девіантних груп, культура соціальних груп та інше.

Соціологія вивчає співвідношення рзних різних форм кльтур, виявляє особливості різноманітних соціальних груп.

При цьому виявляються дві тенденції оцінювання культур:

етноцентризм - оцінювання інших клуьтур за стандартами власної;

релятивізм - оцінювання культури за її власними стандартами.

Історичними є дві форми культура. Елітарна (професіональна) та (народна) побутова.

Елітарну культуру створює обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури - розрахована для масового вжитку.

Масова культура зорієнтована на цінності та норми переважної більшості. Масова культура є продуктом нового часу, затребувана до життя людиною, яка не приєдналась, через різні причини до високої культури.

Масова культура не здатна об'єднати навколо загальних загальних цінностей основну частину суспільства. Створена з попередні роки

Масова культура руйнувалась а на її місце проходять багато субкультур.

Одна частина населення (представники традиційних орієнтацій) вбачають у масовій культурі підрив власних ціннісних позицій. Інша частина - пов'язують масову культуру з загальнодемократичним рухом.

Велика увага на сучасному етапі звертається до традиційної народної культури.

Останнім часом широко вивчається поняття організаційна культура.

Ознаками організаційної культури є:

сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації;

сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносин між керівником і підлеглим;

сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.

Соціологія відокремлює такі структурні елементи культури:

Особимстісна система усвідомлю вальних знань, цінностей, норм і зразків, які регілюють поведінки та діяльність (моральна, антична, політична, професійна, гуманітарна культура).

Локальна система знань, норм цінностей, зразків соціальної групи, спільноти. Це культура розвиваючись в часі проходить етапи становлення, розквіту й занепаду. Виникає в конкретному оточені, має власну систему цінностей, особливий культур - ний клімат і може розглядатись як субкультура. (територіальна, економічна, політична, психологічна, мовна культура).

Соціальна система знань, норм, цінностей, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпились у суспільній практиці. Ультура, в такому разі закріплена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства.

Отже до основних структурних елементів культури відносять: норми, цінності, ціннісні організації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури.

Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей, яку визначають такі параметри:

сукупність видів діяльності під час дозвілля;

спрямованість і вибірковість видів діяльності (за уподобанням);

стійкість обраних видів захоплення;

співвідношення (активного і пасивного) споживання і продуктування культурних цінностей.

Особливості національної культури

Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову:

цінності і норми, які б регулювали життя більшості людей.

Для сучасного етапу характерною особливістю є те, що функціонують застарілі соціокультурні інститути.

З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ, враховувати особливості культури соціуму, окремих верстві і груп. В іншому разі культурну політику спіткав криза:

втрата культурою своєї людинотворчої функції;

відчуження від культури широких верств населення, яке змушене користуватися низькопробними зразками.

Зростання мовоністичних настроїв. Піднесення національної культури над цінностями культур інших етносів;

Припинення розвитку нових стилів, напрямів;

Зростання і раціоналізму, мессіанських і містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;

Поширення масової культури, активізація субкультур, сленгів, допуск ненормативної лексики в ЗМС;

Перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

Зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;

Втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми:

висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури;

комплекс маргінальних субкультур кожного класу;

внаслідок деградації радянської культури утворилась соціокультурна ніша, за заповнення якої бореться західна і маргінальна субкультура.

Взаємозв'язок культури та економіки. Соціальні функції культури

Для розуміння місця і ролі культури в житті суспільства велике значення має уяснення взаємодії культури з різними сферами життя суспільства і, перш за все, взаємодія культури і економіки. В розумінні цього взаємовідношення виділяються дві протилежні позиції. Першу позицію найбільш яскраво представляє марксизм. З точки зору марксизму головну роль в житті суспільства грає матеріальне виробництво. «Люди перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією повинні виробляти матеріальні блага» (їсти, пити, одягатися, мати житло). Культура виростає з економічної діяльності людини, обслуговує цю діяльність. Проте марксизм підкреслює наявність оберненого зв'язку.

Протилежну позицію займають Е. Дюркгейм і М. Вебер. Вони вважають, що саме культура грає вирішальну роль в житті суспільства, забезпечує його цілісність і розвиток, впливає на всі сфери суспільного життя і, перш за все, на економіку. В своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» німецький соціолог М. Вебер намагався довести, що визначена субкультура створила такі мотивації поведінки, які стимулювали представників цієї субкультури до посиленої поведінки своїх справ на ринкових капіталістичних началах і сприяли формуванню капіталістичних виробничих відносин.

Отже, культура грає важливу роль в житті суспільства, яка полягає в тому, що культура виступає засобом акумуляції, зберігання і передачі людського досвіду. Ця роль культури реалізується через ряд функцій.

Освітньо-виховна функція. Можна сказати, що саме культура робить людину людиною. Індивід стає людиною, членом суспільства, особою по мірі соціалізації, тобто засвоєння знань, мови, символів, цінностей, норм, звичаїв, традицій свого народу і усього людства. Культура особистості асоціюється з розвинутими творчими здібностями, розумінням виробів мистецтва, вільним володінням рідною та іноземними мовами і т. п. Все це досягається в процесі виховання и навчання.

Інтегративна і дезінтегративна функція. На ці функції особливу увагу звертав в своїх дослідах Е. Дюркгейм. Відповідно до Дюркгейма, засвоєння культури створює у людей, членів того чи іншого суспільства, відчуття суспільності, приналежність до однієї нації, народу, релігії, групі тощо. Таким чином культура об'єднує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність суспільства. Проте об'єднуючи одних на основі будь-якої субкультури, вона протиставить їх іншим, роз'єднує більш ширші співсуспільства. Всередині цих більш ширших співсуспільств можуть виникати культурні конфлікти. Таким чином культура може нерідко виконувати і дезітегруючу функцію.

Регулююча функція. В ході процесу соціалізації цінності, ідеали, норми поведінки стають частиною особистості. Вони формують та регулюють її поведінку. Можна сказати, що культура в цілому визначає ті рамки, в яких може і повинна діяти людина. Культура регулює поведінку людини в школі, сім'ї, на виробництві та побуті тощо тому, що вона містить систему заборон. Їх порушення приводить в дію визначенні санкції, які встановленні співсуспільством і підгримуються силою суспільного погляду і різних форм інституціонального примусу.

13. Соціологія політики

Науковий статус, предмет та об'єкт соціології політики

Сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя, одним із головних регуляторів суспільних відносин, що пронизує все суспільство.

Політика присутня в усіх аспектах діяльності людей; економічна політика; фінансова політика; соціальна політика; національна політика; культурна політика.

Слово політика у класичному розумінні відображає ідеї та спрямовані дії певних структур, відповідальних за здійснення комплексу скоординованих заходів.

Політика - галузь відносин між соціальними суб'єктами щодо здійснення політичної влади. Політика, як об'єкт наукового аналізу має багато вимірів і площин.

Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації.

Юриспруденція досліджує взаємодію правових і державних норм та інститутів.

Історію цікавлять факти, щодо розвитку політичних інститутів та ідей.

Політологія досліджує структуру політичних інститутів, розстановку політичних сил суспільства.

Соціологія політики - галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив на суспільство, закономірності впливу соціальних спільнот та соціальних інститутів на політичний порядок, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі. На відміну від філософії, юриспруденції соціологія досліджує соціологічні засади політики. Її проблематикою є відносини між політикою та суспільством; соціальними і політичними інститутами; соціальною і політичною поведінкою.

Соціологія політики досліджує виникнення політичного феномену.

На сучасному етапі розвитку людства політичне життя характеризується активізацією масових суспільних рухів у глобальних масштабах.

Особливий вплив на політичні процеси здійснює інститут місцевого самоврядування.

До речі, соціологи дійшли висновку, що доки на місцевому рівні не утвердиться реальна участь людей у вирішенні актуальних питань життя, дати марними будуть їх намагання вплинути на ус на високому рівні.

Історія становлення та сучасні дослідницькі перспективи соціології політики

Історію становлення соціологія політики поділяють на три періоди:

передісторія (до середини ХІХ ст.)

класичний період (ІІ поч. ХІХ - 20-30 рр. ХХ ст.)

сучасний етап.

М. Вебер - німецький соціолог, який одним з найперших здійснив соціальний аналіз влади, владник відносин, дав класифікацію типів держав в суспільстві, саме як самооцінок галузі соціологічного знання.

Усі соціологічні дослідження виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві завдяки чому було сформульовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є:

аналіз політичного процесу та його матеріальної основи, тобто аналіз взаємодії політичних і неполітичних інститутів, їх відносини між собою, а також напрями, погляди, світогляд. Основними компонентами політичної взаємодії є держава, її інститути, що забезпечують політичний порядок в суспільстві, його цілісність.

Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. Інтерес соціологів зумовлений не стільки концепцією влади, скільки базовими параметрами на яких базується розподіл владних повноважень та умови соціальної підтримки влади. Поєднання особистості свободи та соціальної захищеності громадян, засади соціальної, мобільності, ступінь інформаційної прозорості суспільства).

Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Важливими є параметри, які впливають на ставлення до влади (за якими оджні соціальні групи наділяються більшими обсягами впливу і культури між інші). До універсального набору таких параметрів належать:

А) ранги державної ієрархії - ступінь впливу на прийняття політичних рішень, кількість людей, на яких поширюється обов'язковість прийнятих рішень;

Б) партійна належність - залежить від ідеологічної атмосфери у суспільстві;

В) ранг партійної ієрархії - рівень престижу індивіда у межах політичної партії, до якої він належить (партійна еліта, функціонери середньої ланки, рядові члени партії).

Параметрами політичної стратифікації суспільства можуть бути переконання та орієнтація населення щодо того, який тип соціального устрою справедливі ший за критерієм розподілу цінностей та благ.

політична поведінка - як предмет вивчення соціології досліджується у таких напрямках:

а) дослідження рівня активності людей у конкретному соціальному середовищі, під час певних політичних акцій, подій;

б) дослідження спрямованості політичної активності та політичних орієнтацій населення. Симпатії, респондентів до політичних сил, програм, ідей та інші.;

в) з'ясування певних причин, чинників, що формують певний тип політичної поведінки;

- соціологія політичної свідомості і політичної культури. Найпоширеніший тип соціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств до об'єктів політики.

Отже соціологія політики розглядає теоретичні та практичні проблеми політичного життя суспільства. Одним з нових її напрямків є вивчення виборів, електоральної поведінки і політичної участі.

Електоральні дослідження в соціології політики

Електоральна соціологія є однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики.

Електоральна соціологія - галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб'єктів шляхом аналізу механізмів, їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об'єднання у політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі.

Безпосереднім завданням електоральної соціології є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, а також чинників, які впливають на їхні симпатії чи антипатії.

Електоральні дослідження можливі лище за певної організації політичної влади. Так монархічні та самодержавні системи не передбачають участі виборців у прийнятті рішень. Тоталітарні та авторитарні системи хоча спрямовані демократичними методами, але не спроможні забезпечити вільний вияв електоральної активності громадян.

Початок електоральних соціологічних досліджень припадає на початок ХХ ст. Так з 1935 року у США регулярно почали публікуватись результати досліджень громадянської думки.

У 50-ті роки електоральні дослідження почали цікавити не лише науковців, але й кандидатів на виборах. Поступово розвивались теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісні бачення електоральної поведінки виборців. Серед таких концепцій слід виділити: соціологічну; соціально-психологічну; теорія раціонального вибору; теорія політичного поля.

Соціологічна концепція наголошує на безпосередній залежності поведінки електорату не від переваги політичних чи ідеологічних програм, а від належності виборців до певних великих соціальних груп. На думку П. Лазерфельда голосування є не стільки вибором конкретної особи, скільки демонстрацією зв'язку з певною соціальною групою. Саме ці групи забезпечують конкретній партії стійку виборчу базу. На реалізацію електоральних потенціалів впливають:

розмежування між містом та селом;

розмежування між центром та периферією;

розмежування між представниками конфесійних груп;

розмежування між представниками різних соціальних класів.

Соціально-психологічна концепція зосереджує увагу на опосередкованому впливі на політичні уподобання сім'ї, духовних цінностей, найближчого оточення.

Симпатії та уподобання до певних партій та ідеологій є наслідком ранньої соціалізації індивіда.

Теорія раціонального вибору сформувалась наприкінці 50-х ХХ ст.

кожен індивідуум голосує за ту партію, яка на його думку можу бети кориснішою для нього;

виборці надають перевагу здебільшого економічним показникам.

Теорія політичного поля П. Бурдіє пояснює електоральні уподобання виборців у контексті відносин «домінування - підкорення». Центральне місце в цій теорії займають поняття «соціального простору» та політичне поле».

Соціальний простір - продукт діяльності, що є сукупністю суспільних суб'єктів, які становлять соціальну цілісність, а також сукупність взаємин між індивідами.

Індивід з соціальному просторі має певний статус, відповідно соціальні групи є відповідна кількість індивідів з однією соціальною позицією.

Індивіди, які володіють максимальною кількістю соціальних статусів завжди намагаються домінувати на життя інших людей.

Політичне поле - проекція соціального простору на взаємодію суб'єктів влади. Об'єднання людей у політичну спільність стає можливим для існування так званої докси - спонтанної згоди з повсякденним політичним порядком. Саме вона є чинником в об'єднанні людей у великі групи, і політичні спільноти, сенс якої полягає у у послідовному виконанні сприйнятої докси як інструменту політичної боротьби. Отже можемо зробити висновок, що до політичної демократії тобто права кожного виборця впливати на політичну ситуацію ще дуже далеко. На сьогодні існує проблема:

Ш чи справді сучасна політична демократія є системою, що забезпечує владні повноваження кожного виборця?

Ш чи можна вести мову про існування тих, хто делегує свої політичні права, до моменту самої передачі цих прав?

Размещено на Allbest.ru