Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ В БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОМУ

РЕГІОНІ УКРАЇНИ

Слющинський Богдан Васильович

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціології Національної академії наук України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Ручка Анатолій Олександрович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співпрацівник

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Королько Валентин Григорович, Національний університет „Києво-Могилянська академія”, завідувач кафедри теорії та методики зв'язків з громадськістю

доктор соціологічних наук, професор Черниш Наталія Йосипівна, Львівський Національний університет імені І. Франка, завідувач кафедри історії та теорії соціології

доктор соціологічних наук, доцент Щербина Віктор Миколайович, Інститут культурології Академії Мистецтв України, завідувач відділу соціологічних досліджень та аналізу проблем української культури

Захист відбудеться „ 3 ” листопада 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розіслано 28.09.2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шеремет І.І.

Размещено на Allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні десятиліття у зв'язку з отриманням Україною незалежності, з розширенням її міжнародних відносин з іншими країнами світу, а також багатонаціонального складу населення України, особливий теоретичний і практичний інтерес стали уявляти проблеми міжкультурної комунікації. Поштовхом для її досліджень стало й те, що довгий час доступ до минулого України, історії виникнення її міжетнічного складу був якщо не закритий, то знаходився за приспущеною завісою, а відомості, які деколи появлялися, були не повними і досить суперечливими.

Сьогодні міжнародні відносини не обмежуються обговоренням проблемних питань лише на високому урядовому і дипломатичному рівні, а все частіше стають часткою повсякденного життя людей. Тому в наш час дослідження міжкультурної комунікації набуває все більшої актуальності.

Міжкультурна комунікація характеризується особливостями національного характеру комунікантів, специфікою їхнього емоційного складу, культурно-специфічними особливостями мислення тощо. Крім цього, комунікація між людьми може відбуватись і всередині однієї культури (внутрішньокультурна комунікація). Так чи інакше кожна людина є носієм своєї специфічної культури чи субкультури, в яких втілені та мають прояв різноманітні особливості: світоглядні, мовні, етнонаціональні, релігійні тощо. Тому можна очікувати, що при зустрічі представників різних культур кожний із них буде діяти у відповідності зі своїми культурними нормами. Сьогодні цей момент має підкріплення з боку різних етнонаціональних груп у їхньому намаганні самоідентифікуватися, зберегти своє традиційне коріння, не розчинитися у багатонаціональному суспільному просторі. Водночас співіснування етнонаціональних груп в одному соціокультурному просторі накладає певний відбиток на взірці спілкування між ними, на їхні культурно-поведінкові практики. Серед багатьох чинників, які спричиняють вплив на спілкування представників різних культур, особливе місце займає прагнення порозумітися один з одним, виробити в умовах загальних життєвих проблем (соціально-економічних, соціально-політичних, соціально-культурних тощо) оптимальну міжкультурно-комунікативну компетентність, тобто здатність здійснювати ефективну комунікацію в міжкультурних контекстах. У цьому зв'язку порушена в дисертації проблематика міжкультурної комунікації населення українського Приазов'я видається теоретично і практично актуальною.

Актуальність і доцільність дослідження проблеми міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні України зумовлені необхідністю подолання суперечностей:

-між потребою вивчення комунікативних процесів у специфічному полікультурному просторі, яким є українське Приазов'я, та недостатньою кількістю соціологічних праць з даної теми;

-між існуючими особливостями міжкультурної комунікації в українському Приазов'ї як способу обміну знаннями, ідеями, уявленнями, поняттями, емоціями тощо та комплексом загальних культурних цінностей і норм;

-між інформаційно-мовленнєвими тенденціями, аутостереотипними судженнями, етнокультурною своєрідністю, специфікою інтерпретації повідомлень та варіативністю комунікативних і статусних характеристик репрезентантів різних культурних середовищ;

-між процесами акультурації, декультурації, асиміляції, солідаризації, гібридизації та глобалізації, що сприяє з одного боку зростанню етнічної самосвідомості, яка є вагомим чинником відтворення самобутності існуючих етнічних спільностей, а з другого, - призводить до незворотних явищ: зникнення національних мов, традицій, звичаїв, появи змішаної мови („суржику”), що створює своєрідний „приазовський тип” суспільного етосу.

Слід зазначити, що світовою і вітчизняною соціологічною наукою різні теоретико-методологічні аспекти окресленої проблеми досліджуються досить активно. До неї звертались такі зарубіжні вчені, як: Г. Гофстеде, К. Казмір, К. Клакхон, Ф. Стродбек, Е. Стюарт, Дж. Трагер, Ф. Тромпенаарс, Е. Холл, та ін. У цілому їх дослідження були викликані проблемами глобального бізнесу (в різних країнах цей бізнес мусив використовувати місцевий персонал, який характеризувався своєрідною культурною компетентністю, а це ускладнювало діяльність транснаціональних компаній, тому останні почали вивчати і впроваджувати механізми міжкультурної комунікації). Сучасні процеси глобалізації та демократизації загострили питання міжкультурної комунікації як на міжнародному рівні, так і у межах національних (багатонаціональних) держав.

Ґрунтовний фундамент для вивчення сучасних комунікацій становить теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, яка дає можливість зрозуміти принципові особливості міжкультурного спілкування. Свій внесок у висвітлення основ комунікаційних процесів, способів і засобів міжкультурної взаємодії здійснили російські дослідники - М. Василик, М. Вершинін, Т. Волошинова, В. Павлов, В. Петров, С. Гурієва та ін. Українські вчені - Л. Аза, О. Вишняк, Є. Головаха, Н. Костенко, М. Наумова, А. Ручка, Л. Скокова, В. Степаненко, М. Шульга та інші досліджують проблеми спілкування в багатонаціональному просторі сучасної України, етномовної диференціації, існуючих культурних ідентичностей тощо.

Віддаючи належне теоретичному і практичному значенню робіт названих авторів, їх методологічному впливу на проведене дослідження, слід вказати на відсутність у вітчизняній соціологічній науці комплексного аналізу сучасних процесів, що впливають на стан міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні, яким є українське Приазов'я. Незважаючи на те, що основна частина населення - це представники українського та російського етносу, все ж у цьому регіоні є своя відмінність. Вона викликана як історичними періодами заселення регіону різними етносами, так і способом їх розселення, можливостями взаємодіяти між собою і умовами, які створені для цього, можливостями зберігати свої національні надбання та необхідністю співіснування з іншими етносами. Крім цього, ця проблема актуальна сьогодні ще й тому, що існує реальна гуманітарна загроза - від проявів нетолерантності, закоренілого неприйняття та неповаги окремими людьми чи певними спільнотами (у тому числі регіональними) - людей інших національностей, до небажання бачити і поділяти загальнолюдські цінності, які є основою взаєморозуміння, реалізації людиною своїх здібностей та почуттів. Особливо це проявляється під час проведення виборчих кампаній, за яких штучно нагнітаються „відносини непорозумінь та неприйняття”. Рівень загрози економічних та політичних конфліктів у площині потенційної міжетнічної чи міжрелігійної ворожнечі лишається невиправдано значним не тільки на теренах країн Європи, але й між регіонами або всередині окремих регіонів України. Все це вимагає розробки нових підходів до емпіричного аналізу міжкультурної комунікації в багатонаціональних регіонах України. Тому, на нашу думку, очевидним стає створення спеціальної „Соціології міжкультурної комунікації”, яка б акумулювала інформацію про процеси комунікації між різними культурними уявленнями, поглядами, орієнтаціями, логіками, тлумаченнями, розуміннями в даному соціумі, у тому числі в контексті сприймання іншої, „чужої” культури, що в цілому обумовлює рівень загальної культури даного суспільства, від якого залежать зв'язки і відносини різних соціальних суб'єктів (окремих особистостей, малих і великих соціальних груп). Категоріальними складовими тут виступають: етнічність, національність, міжкультурна комунікація, етнонаціональні ідентичності, ідентифікаційні практики, „третя культура”, міжкультурно-комунікативна компетентність, акультурація, декультурація, асиміляція, солідаризація, гібридизація, глокалізація, плюралізм, етос, мультикультуралізм та ін.

Звідси, наукова проблема відображає суперечність між досягнутим рівнем соціологічних знань про особливості міжкультурної комунікації в багатонаціональному соціумі та потребою побудови в ньому успішних міжкультурних відносин через комунікацію.

Важливість розглянутої в дисертації проблеми обумовлюється необхідністю вирішення завдання поєднання процесу державотворення та поступального розвитку етнонаціонального життя всього народу України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація не пов'язана з науковими програмами, темами організації, де виконувалася робота.

Мета і завдання дослідження. Головна мета дослідження полягає у розробці теоретико-методологічного підходу до вивчення сучасного стану міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні України, аналізі історичних чинників, що вплинули на нього, розробці засад спеціальної соціологічної теорії міжкультурної комунікації та намаганні верифікувати основну ідею-гіпотезу роботи: міжкультурна комунікація - це особливий вид спілкування між носіями різних мов і культур, що становить необхідну умову формування соціокультурної толерантності етнонаціональних груп.

Завдання дослідження:

-проаналізувати і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми міжкультурної комунікації, що мають місце в зарубіжній та вітчизняній соціологічній літературі;

-застосовуючи методи спостереження, опитування, аналізу документів та порівняльного дослідження, вивчити сучасний стан міжкультурної комунікації в українському Приазов'ї та встановити чинники, які його зумовлюють;

-визначити взаємозалежність між історичними періодами розвитку спільноти регіону, структурою населення, політичними і соціально-економічними факторами, а також етнонаціональною належністю громадян;

-розробити на підставі результатів дослідження засади спеціальної соціологічної теорії міжкультурної комунікації;

-розробити і обґрунтувати відповідні наукові теоретичні та практичні рекомендації щодо реалізації результатів даного дослідження.

Об'єктом дослідження є багатокультурна етнонаціональна спільність українського Приазов'я.

Предметом дослідження виступають соціокультурні відносини, що виникають у процесі безпосередньої і опосередкованої комунікації представників різних культур регіону.

Методи дослідження зумовлені основною метою і передбаченими завданнями. У дисертації використані принципи історизму, об'єктивності, логічності, пріоритетності фактів, які передбачають неупереджений аналіз явищ і подій на основі науково-критичної інтерпретації різноманітних джерел, а також методи: структурно-функціональний, системний, порівняльний, індукції та дедукції.

У дисертації реалізується системний підхід, що включає вивчення

функціональних залежностей (зв'язків) етнонаціональних угруповань, які населяють українське Приазов'я. Метою такого підходу є кількісна та якісна оцінка тих змін у міжкультурній комунікації спільноти регіону, які відбулися під впливом соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-культурних та інших чинників. Евристичний потенціал системного підходу в свою чергу дає можливість розглянути існування спільноти регіону як певну цілісність, що складається із сукупності елементів (етнонаціональних груп), які взаємодіють між собою і з зовнішнім середовищем. У дисертації широко використовується порівняльний метод, за допомогою якого розкриваються спільні і відмінні риси етнонаціональних угруповань у різні періоди розвитку Приазов'я. Зокрема були застосовані кроскультурні порівняння, націлені на зіставлення етнонаціональних культур і соціальних інститутів.

Емпіричну базу роботи склали матеріали державної статистики, архівні документи, результати соціологічного опитування, проведеного автором дисертації в українському Приазов'ї у 2004-2006 рр. (n=1280), та глибинного інтерв'ю (8) з представниками національних товариств, які офіційно діють у м. Маріуполі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у вирішенні важливої проблеми дослідженя міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні України - розробці концептуальної моделі культурно-комунікативного простору, яка створює необхідну теоретико-методологічну перспективу для цілісного розгляду проявів міжкультурної комунікації з урахуванням регіональної специфіки.

Вперше:

-проаналізовані та адаптовані до теоретико-методологічних і дослідницьких завдань даної дисертації ключові положення теорії міжкультурної комунікації, зокрема, щодо структури, засобів і функцій міжкультурних комунікацій; основних перепон, які заважають ефективній міжкультурній комунікації; поняття міжкультурно-комунікативної компетентності; ідеї діалогу культур; специфіки явищ толерантності, глокалізації та „третьої культури”;

-на підставі дослідження історії етнонаціональних культур українського Приазов'я виявлено, що на їх формування впливали специфічні природні умови (географічне розташування), а також процеси колонізації, розселення й міграції різних груп населення з культурно-своєрідними характеристиками;

-встановлено основні історико-специфічні чинники, які зумовили особливості міжкультурної комунікації населення українського Приазов'я, а саме: відсутність у регіоні корінного населення, поділ місцевих спільнот на „своїх” та „чужих”, відчуття „тимчасовості” (відсутності міцної вкоріненості), відсутність фактичного рівноправ'я мов та етнонаціональних культур, актуалізація згодом історичної пам'яті, відродження культурно-своєрідних ментальних стереотипів, ієрархізація етнічних цінностей і норм, відчуття національної та етнічної безпеки, низький рівень колективізму, „етнічна працьовитість”;

-доведено, що з урахуванням існуючих у регіоні етнокультурних відмінностей міжкультурна комунікація є обміном знаннями, ідеями, уявленнями, поняттями і емоціями, який виникає, з одного боку, у спілкуванні між представниками різних етнонаціональних спільнот, а з другого, - цей обмін між ними обумовлюється створенням комплексу загальних культурних цінностей і норм;

-з'ясовано, що міжкультурна комунікація не обмежується інформаційно-мовленнєвими тенденціями, аутостереотипними судженнями, національно-культурними особливостями, специфікою інтерпретації повідомлень, але й показує залежність комунікативних характеристик від віку, статі, професії та соціального статусу репрезентантів різних культурних середовищ;

-показано, що в українському Приазов'ї мають місце як процеси акультурації та декультурації, так і процеси асиміляції та гібридизації. Їх зміст і спрямованість зумовлюються багатонаціональним складом регіону, домінуючою культурою, типом сімей (однонаціональним, багатонаціональним), етнокультурною самоідентичністю, зв'язком з історичною батьківщиною, компактним (дисперсним) проживанням етнонаціональних угруповань у регіоні;

-встановлено, що в досліджуваному регіоні продовжуються незворотні асиміляційні процеси, внаслідок яких зникають національні мови, з якими сюди прибули колись греки, німці та євреї. Багатонаціональний склад сімей спричиняє до розповсюдження в регіоні гібридної „суржикової” мови;

-виявлено, що внаслідок тривалого проживання не у „своєму” етносі створюється явище „подвійної ностальгії”: наприклад, „російські німці” в Україні ностальгують за історичною батьківщиною і співають німецькі народні пісні, а в Німеччині, куди їх уже багато виїхало, - за Україною і співають „Калинку”. Те ж саме спостерігається і серед євреїв, які емігрували до Ізраїлю. Практика свідчить, що репатріація не поєднує органічно репатріантів із населенням (культурою) історичної батьківщини, а робить їх і там відносно відособленою групою, на яку накладено відбиток попередньої (гібридизованої) культури;

-з'ясовано, що представники слов'янських етносів (українці, білоруси), яким більш близька домінуюча (російська) культура (мова) в регіоні, гірше зберігають свою національну мову (культуру). Тут більше проявляються процеси дифузії. В їх контексті навіть росіяни регіону, самоідентифікація яких значно вища, ніж інших етносів, теж піддаються процесам культурної гібридизації;

-виявлено, що сьогодні в регіоні складається виразна етнокультурна та етномовна диференціація, яка, на наш погляд, свідчить про прагнення етносів до збереження своєї ідентичності, зростання етнокультурної самосвідомості, сприяння з'єднанню етнокультурних угруповань у більш інтегровані спільноти;

-доведено, що історична пам'ять, традиції, звичаї, життєві правила, що вироблені спільнотами, мова, якою спілкуються їхні члени, продукують певну систему орієнтацій, яка допомагає їм по-своєму спільно справлятися з різними життєвими ситуаціями і проблемами. Але сьогодні міжкультурна комунікація в регіоні ускладнюється у зв'язку із зниженням матеріального рівня життя населення, з одного боку, і змінами „національного чи етнічного статусу” регіональних угруповань, з іншого, що, зрозуміло, відзначається відповідним чином на формуванні самосвідомості пересічних жителів регіону;

-обґрунтовано необхідність створення підстав спеціальної соціології міжкультурної комунікації, яка акумулюватиме і систематизуватиме інформацію про механізми міжкультурної комунікації між представниками різних культур (культурних середовищ) багатокультурного соціуму.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульована в дисертації теорія міжкультурної комунікації дає змогу теоретичного пояснення факторів і тенденцій розвитку міжкультурної комунікації в багатонаціональних регіонах України, особливо в період системної трансформації суспільства, становлення демократії, пошуку шляхів для рівноправного розвитку всіх національностей та етносів, які історично об'єднані однією територією. Отримані результати дають можливість обґрунтувати і реалізувати концепцію спеціальної соціології міжкультурної комунікації. Крім цього, запропонований теоретико-методологічний підхід може бути використаним для подальшої наукової розробки даної проблеми. Це відкриває широке міждисциплінарне поле для дослідницької діяльності соціологів, політологів, психологів, лінгвістів, культурологів, правознавців та юристів. Матеріали дисертації мають вихід у практику управлінської діяльності, адже вони дають підстави для вироблення урядовцями та парламентарями відповідних законів і прийняття рішень щодо співіснування на території України представників різних національностей та етносів. Результати теоретичних і методичних положень, обґрунтованих у дисертації, монографії та статтях дисертанта, ввійшли до програми наукових досліджень, які проводить Маріупольський державний гуманітарний університет, а також використовуються у лекційній практиці.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на „круглому столі” „Особливості міжкультурної комунікації населення Приазов'я”, проведеного кафедрою філософії та соціології Маріупольського державного гуманітарного університету (Маріуполь, 2008), Х регіональній науковій і науково-технічній конференції (Маріуполь, 2003), VІ підсумковій науково-практичній конференції викладачів Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету (Маріуполь, 2004), ІV Всеукраїнській соціологічній конференції „Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні” (Київ, 2004), Першій науковій конференції „Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (Донецьк, 2005), VІІ підсумковій науково-практичній конференції викладачів МДГУ „Актуальні проблеми науки та освіти” (Маріуполь, 2005), ІІІ Міжнародній конференції „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Львів, 2005), Міжнародній науковій конференції „Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (Київ, 2006), Другій науковій конференції „Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (Донецьк, 2006), Третій науковій конференції „Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (Донецьк, 2007), V міжнародній конференції „Розвиток демократії і демократична освіта в Україні” (Київ, 2007).

Особистий внесок здобувача. Усі статті написані автором особисто.

Публікації. Основні положення дисертації відображені у монографії, 22 статтях у провідних наукових фахових виданнях, 10 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 5 розділів, висновки, 21 додаток, список використаних джерел (401 найменування). Обсяг основної частини - 370 с.; 30 табл., 28 рис., додатки та список джерел займають 260 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання роботи; практичне значення та апробація теоретичних положень.

У першому розділі - „Міжкультурна комунікація як об'єкт соціологічного аналізу” - розкривається ступінь розробленості проблеми, простежується розвиток теорії міжкультурної комунікації від її виникнення і до наших днів, а також визначається поняття „міжкультурна комунікація”, її сутність і функції. Тут аналізуються трансформаційні процеси розвитку суспільства, які так чи інакше впливали на зміни і формування міжкультурної комунікації, у тому числі і в Україні.

Початок безпосереднього дослідження міжкультурної комунікації

відходить до другої половини ХХ ст., коли у 1954 р. з'являється книга американських вчених: антрополога Е. Холла і соціолінгвіста Д. Трагера „Культура як комунікація”. Тут уперше використовувалось поняття „міжкультурна комунікація”, яке повинне було відображати специфіку відносин між людьми, що належать до різних культур (широке тлумачення). У 1959 р. з'явилась нова праця Е. Холла „Німа мова”, в якій автор розвивав свої ідеї і доводив тісний зв'язок культури з комунікацією. Він вважав, що „комунікація - це культура, а культура - це комунікація”.

Термін „міжкультурна комунікація” у вузькому розумінні з'явився в літературі у 70-ті рр. ХХ ст. у підручнику Л. Самовара і Р. Портера. До цього часу сформувався і науковий напрям, логічною серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач та їх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Згодом це поняття поширилося на такі галузі, як теорія перекладу, вивчення іноземних мов, порівняльна культурологія, контрастна прагматика тощо. До теперішнього часу дослідження у межах міжкультурної комунікації здебільшого зводяться до поведінки людей, що стикаються із проблемами, пов'язаними з відмінностями мов. Результатами цього стали описи культурної специфіки під час вираження та інтерпретації ситуативних мовних дій суб'єктів комунікації.

Сучасні дослідники міжкультурної комунікації у США розвивають її у двох напрямах: міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія культур різних країн і народів і міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія субкультур у межах однієї великої культури. Перше орієнтоване на розробку університетських програм, а друге - прагне вирішити проблеми співіснування етнічних меншин і ствердження культурного плюралізму.

Слід зазначити, що ще у V ст. до н.е. софісти і Сократ, розглядаючи проблему людини, дійшли думки, що лише в діалозі вдається розкрити протиріччя у поглядах співбесідника через зіткнення різних точок зору на предмет, що обговорюється, для досягнення істини. З цього можна зробити висновок, що діалог, який допомагає пізнанню навколишнього середовища, є необхідністю прояву людського розуму та співіснування людей, є саме комунікацією.

Не можна оминути Аристотеля, Цицерона, М. Квінтіліана. Вони зробили вагомий внесок у становлення і розвиток комунікативної теорії і практики. Але антична думка - це лише перші кроки на шляху до осмислення людської комунікації як соціального феномена.

Середньовічні теоретики І. Севільський, Ю. Руфіній, Г. Херовоск та ін. спробували систематизувати знання з риторики. Відродження і Новий час приносять нове, демістифіковане розуміння людського спілкування. У центрі уваги вже постає не Бог, а людина. Особливого розвитку міжкультурна

комунікація набула у післявоєнний період.

Значний внесок у розробку проблеми міжкультурної комунікації зробили зарубіжні вчені К. Апель, А. Берг, Е. Берджес, Н. Вінер, Ю. Габермас, Й. Гердер, Й. Гоффман, К. Дойч, У. Ешбі, Е. Кеплен, А. Клосковська, А. Колмогоров, Г. Ласвелл, Г. Лейбніц, Р. Ліп'єр, Дж. Морено, Новаліс, Р. Парк, Ч. Пірс, І. Фіхте, К. Шеннон, Ф. Шлейєрмахер, Я. Щепанський, К. Ясперс та ін.

Класичне визначення міжкультурної комунікація дали російські вчені Є. Верещагін та В. Костомаров у праці „Мова та культура”, де говориться про те, що при зустрічі представників різних культур кожен з них діє у відповідності зі своїми культурними нормами.

Українські вчені - С. Абрамович, Л. Аза, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Євтух, Н. Костенко, А. Ручка, Ю. Саєнко, Л. Скокова, В. Степаненко, М. Чикарькова, М. Шульга, Р. Шульга та ін. досліджують проблеми мовленнєвої комунікації, соціокультурної ідентичності в етнонаціональному просторі сучасної України, етномовної диференціації, продукування культурних ідентичностей тощо.

Здобувач зазначає, що не зважаючи на теоретичне і практичне значення робіт названих авторів, на сьогодні в соціологічній науці відсутній комплексний аналіз сучасних процесів, що впливають на стан міжкультурної комунікації в багатонаціональному регіоні, яким є українське Приазов'я, а для України це дуже важливе проблемне поле, бо впродовж всієї історії на її території постійно відбувалося міжкультурне (багатонаціональне) спілкування. При цьому, воно починалося не з дипломатичних взаємин, а саме з повсякденних форм людської взаємодії (торгівлі, обміну товарами, культурних розваг), тобто з намагання порозумітися і обмінятися благами та інформацією. Це й стало ґенезою міжкультурної комунікації, процесу взаємовпливу культур.

Міжкультурна комунікація - поняття багатопланове, яке охоплює дві головні складові - „комунікацію” і „культуру”. Воно стало популярним, коли в науці почали здійснювати порівняльні дослідження різних культур та їх складників. При взаємодії різних культур виразно проявляються дві тенденції: акультурація та декультурація. Взаємне засвоєння елементів культури (акультурація) сприяє інтеграційним процесам, взаємному культурному обміну та збагаченню культур. Але при цьому відбувається і процес посилення національної (етнічної) самосвідомості, намагання закріпити національну (етнічну) специфіку. Коли ж за умов тривалої комунікації з іншою культурою відбувається втрата основної, сутнісної частини рідної культури (декультурація), виникає явище невпевненості або нестабільності. Такі явища призводять до певних проблем (етнокультурних конфліктів) міжкультурної комунікації. Їх можна посилювати або, знову ж таки, створювати відповідні умови для „уживання”.

Автор вважає, що у результаті міжкультурної комунікації виробляється „третя культура” („третій етос”), що стає платформою порозуміння між учасниками комунікативного акту. На якісний рівень „третьої культури” („третього етосу”) впливає міжкультурна комунікативна компетентність (здатність здійснення ефективної комунікації в міжкультурних контекстах).

У розділі розглядається соціокультурний простір, який має постійний вплив на якісні зміни, що відбуваються у суспільстві, а отже, і на характеристики міжкультурної комунікації. Карбуючись у свідомості представників того чи іншого етносу, вони передаються від покоління до покоління з деякими видозмінами, а постійна необхідність у діалозі впливає на формування ціннісних орієнтацій і норм поведінки, що й виражається через міжкультурну комунікацію.

Розглядаючи міжкультурну комунікацію, автор доводить необхідність створення спеціальної „Соціології міжкультурної комунікації”, яка б акумулювала інформацію про процеси комунікації між різними культурними уявленнями, поглядами, орієнтаціями, логіками, тлумаченнями, розуміннями в даному соціумі, у тому числі в контексті сприймання іншої „чужої” культури, що в цілому обумовлює рівень загальної культури даного суспільства, від якого залежать соціальні зв'язки і відносини різних соціальних суб'єктів (окремих особистостей, малих і великих соціальних груп).

Другий розділ - „Міжкультурна комунікація в історично-регіональному контексті українського Приазов'я: соціокультурні особливості”, присвячений аналізу історичних аспектів заселення і розвитку українського Приазов'я, його етнонаціональної структури, процесів соціалізації та особливостей інкультурації.

Упродовж розвитку суспільства відбуваються певні зміни, які характеризують не тільки відповідну епоху, але і географічне місце

перебування суспільства, створюють певний соціокультурний простір, в якому кожний елемент суспільства діє у відповідності до існуючих умов. Суспільство завжди прагне перебудовувати свій суспільно-економічний лад, а така перебудова залежить від дуже багатьох чинників, серед яких не останнє місце займають міжнаціональні, міжетнічні зв'язки, які постійно ускладнюються.

Формування національного складу населення Приазов'я припадає на другу чверть ХVІІІ ст., коли лівобережжя р. Берди увійшло до Кальміуської паланки Запорозької Січі, а поява перших постійних поселень - на початок 70-х рр. ХVІІІ ст. Це були фортеці дніпровської укріпленої лінії. Щодо етнічного складу населення регіону, то наприкінці 70-80 рр. ХVІІ ст. на колишніх землях Приазов'я проживали переважно українці (64,36%) та росіяни (8,09%), а пізніше - греки, німці, болгари, євреї, поляки та ін. З плином часу етнонаціональний склад населення Приазов'я ускладнювався. Так, за переписом 1989 р. на теренах Приазов'я (м. Маріуполь, с с. Сартана, Старий Крим, Талаковка, Гнутове) проживало 540,3 тис. чол.: росіян - трохи більше 260,0 тис. чол., українців - 226,0 тис., греків - бл. 26,0 тис., білорусів - бл. 7,0 тис., євреїв - бл. 3,0 тис., болгар - бл. 2,0 тис., 1,2 тис. - молдаван, бл. 1,0 тис. - поляків, більше 700 - німців і стільки ж - циган. Вірменів - більше 700 чол., грузинів - більше 300, азербайджанців - більше 200. Були досить нечисленні групи узбеків, казахів, таджиків, киргизів, туркменів, естонців, литовців, латишів та ін. Багато представників національностей, що зазнавали певних утисків за часів радянської влади (греки, євреї та ін.), пізніше повернули собі свою національність. Отже, на сьогодні перепис 1989 р. не відповідає дійсності. За даними перепису 2001 р. тут налічується 104 національності і етнічні групи. Найчисленнішими є українці, росіяни, греки, болгари, білоруси, євреї та ін., а одиничними представниками: вепси, голландці, канадці, ікорці, курди, негідальці, ногайці та ін.

Автор зазначає, що українське Приазов'я - регіон зі складною і своєрідною не лише природою, але й історією етнокультурного розвитку. Історичні фактори заселення справляли неоднозначний вплив на рівень етноконфліктності й викликали відповідні демографічні, етнокультурні, етносоціальні й статусно-рольові зміни соціально-просторової структури даного соціуму.

Як свідчать результати дослідження, населення Приазов'я вже з самого початку складалося із переселенців, а відсутність корінного населення накладає відбиток на особливості комунікативних процесів, які тут відбувалися. Тобто вже з самого початку в Приазов'ї виникали комунікаційні бар'єри, що є результатом культурних рис осіб, які змушені пристосовуватися до самого часопростору.

Розселення переселенців проводилось досить дисперсно, за винятком греків, що не сприяло зближенню національностей та етносів, а створювало адаптаційні складності і специфічну міжкультурну комунікацію.

Науковці здавна досліджували дану територію. Перші дослідження українського Приазов'я проводилися ще у 1774 р. Для дослідження земель, які відійшли до Російської імперії, Санкт-Петербурзька Академія наук направила ад'юнкта академії А. Гільденштедта. Дані вченого відіграли свою роль, і вже в 1778 р. у цій місцевості виникає м. Павловськ. Ще через рік його перейменовують у Маріуполь, а у 1780 р. сюди поселяють виведених з Кримського ханства християн-греків. Маріуполь, фактично стає центром українського Приазов'я.

Перші наукові праці про Маріуполь з'явилися в 30-40 рр. ХІХ ст.: праця Гаврила, архієпископа Херсонського і Таврійського (Катеринославського) про переселення із Криму християн-греків і улаштування їх у Приазов'ї, про заснування Маріуполя, його храми та митрополита Ігнатія, який привів християн-греків до Приазов'я. Цінні відомості про історію розвитку і становлення Маріуполя містяться у працях А .Скальковського. Першим маріупольцем, який опублікував дослідження про місто, був міський лікар Г. Калері. Його статтю „Топографічні і медико-статистичні відомості про Маріупольський округ” опублікував „Журнал Міністерства внутрішніх справ”.

Особливе місце у вивченні історії Приазов'я належить викладачам Маріупольської чоловічої гімназії („Маріуполь і його окраїни”, 1892 р.). Важливу інформацію про місто містить „Адрес-календар” „Весь Маріуполь і його повіт на 1910 р.”

В останні роки вийшли друком видання про греків України і Приазов'я, де значне місце відводиться історії Маріуполя та його людям. Це „Нові сторінки історії Донбасу: статті”, „Етнічна історія грецької спільноти в Україні: бібліографічний довідник-покажчик”, колективна праця „Греки на українських теренах”, наукова праця Н. Терентьєвої „Греки в Україні: економічна і культурно-просвітницька діяльність (ХVІІ-ХХ ст.)”. Питання історії вивчення та історіографії етнічної культури і культури греків Криму та Приазов'я розглянуті у праці М Араджіоні та ін.

Автор зазначає, що історичні та етнонаціональні аспекти Приазов'я дуже різноманітні. На це вплинули соціально-політичні, соціально-економічні чинники, а також сприятливі кліматичні умови та ландшафт регіону. Заселення регіону не закінчилося переселеннями представників різних національностей та етнічних груп за часів російського царату. Воно мало продовження і у ХХ ст., що так чи інакше змінювало його етнонаціональну структуру. Зміни етнонаціональної структури населення тривають і сьогодні у зв'язку з появою на планеті „гарячих точок”. Все це впливає на створення специфічної міжкультурної комунікації. Адже кожна національність (етнос) прагне водночас зберегти свою національну культуру (мову, традиції тощо) і пристосуватися до „чужої”. Таке пристосування залежало від релігії, рівня освіти, загальної культури, з якою прибули переселенці, а також тієї „оцінки”, яку вони отримали в новому регіоні проживання, тобто визначення владними структурами „основних” і „другорядних” національностей (етносів).

Здобувач доходить висновку, що міжкультурна комунікація в регіональному контексті українського Приазов'я має свої особливості. На її формування вплинули: відсутність корінного населення і специфіка заселення регіону, що позбавило населення основного „стрижня”; специфіка розселення етнонаціональних груп призвела до появи культурно-своєрідного ментального стереотипу, який, з одного боку, поєднував соціум, а з другого, - допомагав представникам різних етнонаціональних груп зберегти свою культурну своєрідність; актуалізація історичної пам'яті, що призводила до появи певних національних об'єднань; наявність навчальних, культових та інших закладів, що створювало відповідні умови для процесів соціалізації та інкультурації в регіоні. Швидкі етнополітичні зміни, якими багатий Приазовський регіон, також наклали певний відбиток на міжкультурну комунікацію, а вплив Заходу додав невпевненості у собі і елементу невдоволеності існуючим рівнем життя суспільства. Поза тим, у жителів Приазов'я, ще залишилися елементи страху, у якому вони знаходились за часів СРСР, будучи представниками тієї чи іншої національності, що впливає на їхню дещо приховану етнонаціональну поведінку за межами своєї сім'ї. Тому населення Приазов'я сьогодні - це не об'єднана спільними інтересами маса, а досить-таки розрізнена етнонаціональна система, яка тільки при створенні певних політико-національних умов зможе перетворитися у єдину спільноту.

Третій розділ - „Повсякденність і міжкультурна комунікація: форми прояву та наслідки” присвячено аналізу впливу міжкультурної комунікації на повсякденність соціуму регіону, аналізу сучасного соціокультурного середовища та розповсюдження культурних форм і соціокультурних практик серед населення регіону.

Вплив міжкультурної комунікації на повсякденність соціуму регіону відбувається на трьох рівнях соціального середовища: макро - система стосунків у суспільстві, які визначаються певною суспільно-політичною системою, ЗМІ, системою загальної культури, навчально-виховною системою; мезо - особливості міста і села, різних регіонів, етнічні спільноти та національні угруповання; мікро - сім'я, малі групи спілкування.

Щоб вивчити цей вплив, у 2004-2006 рр. на території українського Приазов'я автором було проведене соціологічне дослідження. Для цього було опитано 1280 респондентів 5-ти національностей: українці, росіяни, греки, німці, євреї. Вибіркова сукупність склала 0,25% від генеральної (N = 510835). Оскільки розбіжність у кількості представників різних національностей велика (від сотень тис. до сотень чол.), було опитано по 256 респондентів із обраних етнонаціональних груп, кожну з яких розділено на вікові категорії: молодша (18-30 рр.), середня (31-50 рр.) і старша (від 51 року).

Для визначення оцінки похибки вибірки були розраховані точкова та інтервальна оцінки. Відносна похибка вибірки розрахована за критерієм Стьюдента і склала 1%, що показує досить високу ймовірність отриманих результатів. Крім цього, для виміру щільності зв'язку був застосований коефіцієнт спряженості Крамера, який за змістом ідентичний коефіцієнту кореляції. міжкультурний комунікація етнонаціональний гібридизація

Дослідження показали, що для спільного життя (звідси починається формування повсякденності та міжкультурної комунікації) національність не має особливого значення. За цих обставин, головним стає близькість спілкування, природне бажання зрозуміти одне одного, не образити тощо. Цей тип відносин можна назвати емпатією. Тобто тут міжкультурна комунікація, її результативність, залежать не тільки від фактичної інформації, отриманої співбесідником, але й від установок, почуттів, емоційних проявів. Це все сприяє виробленню „розуміючої комунікації”, створенню „третьої культури”, яка об'єднує двох індивідів. Крім цього, автор спробував дослідити взаємозв'язок між віком, статтю, національністю та стосунками у сім'ях. Результати показали, що взаємозв'язок в основному неістотний, а щільність його практично відсутня. Подібні дослідження були проведені і стосовно використання мови, де, як виявилося: у сім'ях переважає мова, прийнята у регіоні (російська).

Здобувач проаналізував процес формування соціокультурного простору Приазов'я. Адже соціокультурний простір досить суттєво впливає на повсякденність і міжкультурну комунікацію. Результати дослідження показали, що на початку ХХ ст. землеволодіння Маріупольського повіту внаслідок специфічних умов історичного розвитку вирізнялося низькою концентрацією, незначними розмірами поміщицьких маєтків, а також строкатим національним складом землевласників, що створювало специфічне соціокультурне середовище регіону. Крім цього на соціокультурне середовище регіону вплинули відсутність титульної (корінної) культури, єдиної мови, традицій, рівень освіти, релігія, а також політичні події, інформаційна відірваність, ідеологічна цілеспрямованість та страх за своє життя і життя своїх близьких.

Вагоме значення для формування повсякденності і міжкультурної комунікації мав і подальший розвиток регіону як великого промислового центру. Будівництво металургійних гігантів, індустрії важкого машинобудування, розвиток морського порту вимагали робочих рук. І знову в регіон переселяли людей із різних куточків колишнього СРСР. Це створювало нове „змішування” культур, що, як показують соціологічні дослідження, не сприяло формуванню етнонаціональних культур у суспільстві, Культура регіону була нав'язана політичною системою. Це спричинило певні відносини між різними національностями та етнічними групами (поділ на „своїх” і „чужих”), тобто населення Приазов'я розрізняється наявністю в ньому багатьох „сегментарних розрізнень” (різні культура, мова, етнічний склад, ідеологія тощо). Результати дослідження показали, що найбільш шанобливо ставляться до інших національностей (етносів) німці (96,5%), потім - євреї (93,8%), українці (92,3%), греки (83,6%) і росіяни (77,8%). Тут помітна цікава закономірність: чим менше представництво, тим більша повага. Щодо взаємозв'язку між національністю та ставленням представників однієї національності до іншої, то він істотний, а щільність його помірна, що свідчить про те, що між ними все-таки існують відмінності, які так чи інакше впливають на їхні стосунки. Крім цього на повсякденність і міжкультурну комунікацію впливало відчуття „тимчасовості” проживання на даній території, адже за таких обставин людина зовсім по-іншому ставляться до місця свого проживання: виробляється специфічне ставлення до регіону, навколишнього природного та соціального середовища.

Аналізуючи форми прояву та наслідки повсякденності і міжкультурної комунікації, автор доходить висновку, що дуже багато різних чинників (етнонаціональний склад, соціалізація, соціокультурне оточення, культурна спадщина, політичний та економічний стан країни, культові заклади, заклади освіти та культури, домінуюча культура суспільства, засоби масової інформації та ін.) впливає на повсякденність і міжкультурну комунікацію населення регіону. В українському Приазов'ї особливості повсякденності і міжкультурної комунікації викликані:

-процесами заміни „неіснуючого розуміння в особистості” на „нав'язане з відповідною власною вигідністю” розуміння перебігів певних обставин. Людина, яка позбавлена відповідної політичної культури, яка „обрамлена” належною інформацією, з радістю „поглинає” поданий інформаційний матеріал, вживлює його у свою віру, а з часом і переконання. Дуже піддатливими до цього виявляються нечисленні етнонаціональні угруповання;

-процесами акультурації та декультурації, причому, в акультурації переважає асиміляційний варіант, за якого людина повністю приймає цінності та норми іншої культури, поступово відмовляючись чи втрачаючи свої норми та цінності. Значно менше проявляється варіант маргіналізації, коли людина втрачає ідентичність із власною культурою, а з другого боку - не може ідентифікувати себе з культурою більшості і трохи більше проявляється варіант інтеграційний, за якого відбувається ідентифікація як зі старою, так і з новою культурою;

-створенням своєрідної „культури регіону” внаслідок етнонаціонального

змішування і відірваності від історичної батьківщини (певна ізольованість), неможливості розвивати свою національну культуру й мову, відсутності національних періодичних видань та шкіл з навчанням дітей національною мовою, тривалості домінування однієї культури (російської), що призвело до того, що населенню українського Приазов'я важко себе ідентифікувати з національно-державною спільнотою, воно являє собою деяку локальну (регіональну) ідентичність (своєрідний „приазовський тип” суспільного етосу);

-деградацією відповідних соціокультурних практик, що не може не руйнувати суспільне життя (у регіоні зниження соціокультурних практик прямо пропорційне погіршенню матеріального становища населення);

-відсутністю колективної української національної ідентичності, що у першу чергу, залежить від етнонаціональної політики держави, бо не підтримання того чи іншого регіону державою, або підтримання лише тієї чи іншої національної спільноти, релігії, політичних спрямувань, ускладнює комунікативні процеси у суспільстві.

У четвертому розділі - „Процеси акультурації і декультурації в багатонаціональному регіоні” аналізуються національно-просторові зміни, які відбувалися внаслідок особливостей розселення етнонаціональних спільнот у Приазов'ї, взаємодії домінуючої культурної групи і культурних меншин, а також внаслідок багатокультурності. Автор намагається дослідити прояви гібридизації, асиміляції в контексті глобалізаційних і загальноукраїнських процесів, використовуючи теоретичне підґрунтя, статистичні та архівні документи і власні емпіричні дослідження.

Характер заселення краю позначився на соціальному складі населення, більшість якого до початку 80-х рр. ХVІІІ ст. складали дрібні виробники (козаки, державні селяни, військові поселенці та ін.). На кріпосних селян припадало близько 15% від населення краю. Нечисленним було населення міст (4%). Загалом у 2209 населених пунктах Катеринославського повіту на початку 1784 р. мешкало понад 708 тис. чол. Слід зазначити, що кожна етнічна група, отримавши культуру батьків, прагне зберегти її і передати наступному поколінню, а для цього їх представники намагаються поселитися серед „собі подібних”. Про це свідчать назви кварталів (вулиць) Маріуполя, яким дали переселенці з Криму: Кафе чи Кафа (вул. Кафійська), Гезеле чи Гезлев (вул. Євпаторійська), Карасубазар (вул. Карасівська) тощо.

У прикальміуському краї румеї (греки-елліни) та уруми (греки-татари) розселилися окремо. Грузини, які переселилися з Криму разом із греками, поселилися окремо і заснували с. Георгіївку, яке згодом на честь митрополита Ігнатія, перейменували на Ігнатівку. Автор зазначає, що роздільне розселення урумів та румеїв можна простежити навіть порівнявши топономіку поселень Південно-Західного Криму та Приазов'я, хоча вони засновувалися вихідцями як з одного, так і з кількох сіл. Незаселені греками землі Маріупольського повіту пізніше заселили іншими колоністами: ізраїльськими християнами в 1831 р., німцями-менонітами в 1822-1824 рр., єврейськими переселенцями - в 40-х рр. ХІХ ст. Зі зростанням чисельності населення частина греків переїздила на нові місця, деякі з них реемігрували до Криму.

Автор підкреслює, що населення українського Приазов'я - це не корінні мешканці, а люди, яким довелося через ті чи інші обставини поселитися на кимсь запропонованих землях. Зберігаючи етнонаціональну культуру й пристосовуючись до нових умов життя, нового соціокультурного середовища, воно прагнуло виробити певні правила поведінки, внаслідок чого і створювалась міжкультурна комунікація. На міжкультурну комунікацію того періоду (ХVІІІ-ХІХ ст.) значною мірою впливали „суворі” умови часу. Адже імперська політика змушувала бути покірним та „заляканим”.

Здобувач зазначає, що на процеси акультурації, декультурації, асиміляції вплинули і „визначення” домінуючої культури і культур меншин. Як показують емпіричні дослідження, проведені автором в даному регіоні, домінуючою культурою є російська, але і вона вже існує не у „чистому” вигляді. Її швидше можна назвати „приазовською” культурою, яка включає в себе елементи як російської, так і української культури з домішками грецької. Нечисленні ж культури не мають істотного впливу на домінуючу „приазовську” культуру. Також тут сьогодні спостерігаються і процеси певного культурного ренесансу, чому посприяло послаблення тиску з боку державних органів і створення умов для самоідентифікації шляхом поглиблення пізнання власної історії, традицій, цінностей, хоча, можливо, і не у повній мірі для всіх етносів, що проживають у регіоні. Такі серйозні політичні зміни у підході до етнонаціональних відносин дають можливість у подальшому розвивати національні культури і створити повну гармонію у розумінні і сприйнятті всіма етносами один одного. Саме ця домінуюча „приазовська культура” є унікальною субкультурою регіону, багатокультурною за своїм складом і тому створює унікальну міжкультурну комунікацію. Відповіді на запитання стосовно ставлення респондентів до української культури показали, що в основному в регіоні зберігається толерантне ставлення до всіх етнонаціональних культур і не відчувається певних бар'єрів.

Аналіз емпіричних досліджень процесів акультурації і декультурації в українському Приазов'ї показав, що вони є наслідком:

-специфіки розселення та господарського освоєння території, адже саме вона обумовила суперечливі тенденції у процесі формування етнонаціонального складу населення регіону;

-утворення домінуючої культурної групи і культурних меншин, що у свою чергу вплинуло на особливості міжкультурної комунікації населення Приазов'я, що підтверджується сучасним станом взаємовідносин соціуму регіону, тенденціями його розвитку;

-„змішування” різних культур, процесів взаємовпливів, акультурації, декультурації та асиміляції. Завдяки цьому спільнота вже не належать до традиційно визначеної спільності. Їхня ідентичність є „сегментарною”, а стиль життя і субкультура - „гібридними”. Адже не можливо „сповідувати” лише свою культуру, не зважаючи на інші, і бути „зрозумілим” іншим культурам. Саме тому можна вважати, що в українському Приазов'ї швидше за все, відбулася гібридизація субкультур;

-глобалізації, яка, з одного боку, знайомить спільноту з культурою світовою, створює, так би мовити, глобальну культуру, під вплив якої перш за все потрапляє молодь, а по-друге, - послаблює прив'язаність людей до певного локального місця, в результаті чого створюється глокалізаційна культура і відбуваються міграційні процеси. Правда, це не завжди викликано бажанням змінити місце проживання, але це завжди процеси акультурації, декультурації, асиміляції, гібридизації тощо.