Соціальне знання як категорія соціологічної науки: епістемологічний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

СОЦІАЛЬНЕ ЗНАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ: ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Каменська Тетяна Григорівна

Запоріжжя - 2010

Анотація

Каменська Т.Г. Соціальне знання як категорія соціологічної науки: епістемологічний вимір. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за фахом 22.00.01. - теорія та історія соціології. - Класичний приватний університет. - Запоріжжя, 2010.

Дисертація присвячена вирішенню наукової проблеми, яка полягає у невідповідності між існуючими в сучасному суспільстві потребами у формуванні соціального знання, що наближає об'єктів соціального конструювання до істинного знання про процеси у суспільстві, що віртуалізується, з рівнем розробки категорії соціального знання в соціологічній науці в параметрах епістемологічного виміру.

Основна категорія - “соціальне знання” - розглядається в епістемологічному вимірі з урахуванням пари амбівалентних властивостей об'єктів і зовнішнього контексту.

Теоретичною базою у розгляді соціального знання є один з напрямків конструктивізму - суб'єкт-центрований, який трансформувався в постконструктивізм. Теорія постконструктивізму спрямована на розуміння організації соціальної реальності як тієї, що конструюється активними суб'єктами соціальної системи з перерозподілом у ній знань по двох категоріях - знання соціальних конструкторів-проектувальників і знання користувачів (соціального знання користувачів). Соціальне знання визначено як комплекс самовідчуттів і усвідомлень реальності, необхідний для впевненості, і умови, що його (цей комплекс) створюють. Метою соціального знання як диспозиційної системи є вироблення комплексу усвідомлень і самоусвідомлень реальності, необхідного для впевненості, самостійності (єдності прагнення до вільного самовизначення і самонормування), а також вироблення умов, що створюють цей комплекс. Функції соціального знання полягають в наближенні індивідів до точного наукового і істинного знання про суспільство; забезпеченні своєрідного соціального контролю над розподілом знання; регулювання невідповідності між формуючими впливами на індивідів та їхньої здатності усвідомлювати ці впливи.

Критичний метод визначено як інструмент відбору і коригування знань із орієнтацією на встановлення онтології того, що відбувається, або істинності в широкому її розумінні. Формування соціального знання представлено у вигляді розвитку у індивідів критико-пізнавальної свідомої діяльності.

Ключові слова: соціальне знання; віртуалізація соціальної реальності; суб'єкт-центрований конструктивізм; постконструктивізм соціального знання; епістемологічний вимір; концепція; критика; стадії соціалізації особистості; механізм формування соціального знання.

Аннотация

Каменская Т.Г. Социальное знание как категория социологической науки: эпистемологическое измерение. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.01. - теория и история социологии. - Классический приватный университет. - Запорожье, 2010.

Диссертация посвящена решению проблемы несоответствия между существующими в современном обществе потребностями в формировании социального знания, приближающего объектов социального конструирования к истинному знанию о происходящем в виртуализируемом обществе, с уровнем разработки категории социального знания в социологической науке.

Виртуализационные процессы в современном обществе являются следствием трансформации социального конструктивизма. Процессы виртуализации социальной реальности характеризуются как активное содействие со стороны интеллектуально подготовленного субъекта процессу воссоединения субъективных замыслов, идей, целей, желаний с конкретными действиями (как собственными, так и действиями других представителей социума) по их внедрению и осуществлению. Для снижения неопределенности в обществе возникает потребность в так называемом социальном знании. Разработке этого феномена как научной социологической категории посвящена основная часть исследования.

Социальное знание определено как комплекс рефлексий и саморефлексий реальности, необходимый для уверенности, и создающие его (этот комплекс) условия. Целью социального знания как диспозиционной системы является выработка комплекса осознаний и самоосознаний реальности, необходимого для уверенности, самостоятельности (единства стремления к свободному самоопределению и самонормирования), а также выработка создающих этот комплекс условий. Функции социального знания: приближать индивидов к точному научному и истинному знанию об обществе; обеспечивать своеобразный социальный контроль над распределением знания; регулировать несоответствия между формирующими воздействиями на индивидов и их способностью осознавать эти воздействия.

Структура социального знания как диспозиционной системы представлена нами на трех уровнях. Первому уровню соответствует социальное знание, близкое точному научному социологическому знанию или научному знанию в любой другой отрасли науки, а также близкое знанию реальных фактов происходящего в обществе. Второму уровню соответствует знание, выраженное в критическом отношении к реальности, в осмыслении кризисных ситуаций и при наличии в окружении критически настроенных возможности познания. Третьему уровню соответствует знание через осмысление собственных пережитых критических (кризисных) ситуаций, а также при наличии в обществе вспомогательных служб по выходу из этих ситуаций.

Критический метод определен в качестве инструмента отбора и корректировки знаний с ориентацией на установление онтологии происходящего или истинности в широком ее понимании. Критическая позиция (методы, отношения, установки) рассматривается на различных уровнях - в религиозных и философских идеях, в науке и в повседневной практике. Критика в сочетании с познавательными усилиями служит для уменьшения “провала” между замыслами социальных конструкторов-проектировщиков и заблуждениями „не конструкторов”.

Ключевые слова: социальное знание; виртуализация социальной реальности; субъект-центрированный конструктивизм; постконструктивизм социального знания; эпистемологическое измерение; концепция; критика; стадии социализации личности; механизм формирования социального знания.

Annotation

T.G. Kamenskaya. Social Knowledge as a Category of Sociological Science: Epistemological Dimension. - Manuscript.

Dissertation for obtaining the scientific degree of Doctor of Science (Sociology) in the speciality - 22.00.01. Theory and History of Sociology. - Classic Private University. - Zaporizhya, 2010.

Dissertation serves to solve the problem of discrepancy between existing in modern society needs to form social knowledge that puts objects of social engineering closer to the true knowledge about the processes in society which is being virtualized, with the development level of the category “social knowledge” in sociological science in frames of epistemological dimension.

The main category “social knowledge” is examined in the frame of epistemological dimension considering couple of ambivalent features of objects and outer context.

Theoretical base in social knowledge examination is one of the courses of constructivism - subject-centered one that had transformed into post constructivism. The post constructivism theory is focused on understanding of organization of social reality as of the one being constructed by active subjects of the social system with the distribution of knowledge into two categories - knowledge of social constructors-designers and social knowledge. Social knowledge is defined as a necessary for certitude complex of self-sentiments and perceptions of reality and conditions that create this complex. Goal of social knowledge as of a disposition system is framing of a necessary for certitude, independence (striving for free self-determination plus self-regulation) complex of self-sentiments and perceptions of reality, and also framing of conditions that create this complex. Functions of social knowledge are: to bring the individuals closer to the perfect scientific and true knowledge about society; to ensure original social control over knowledge distribution; to regulate discrepancies between the forming influences on the individuals and their ability to realize these influences.

Critical method has been determined as an instrument of selection and adjustment of knowledge and is oriented to determine the ontology of the happening or of the broadly defined truth. Formation of social knowledge has been displayed in the shape of individuals' evolutive critical and cognitive conscious activity.

Key words: social knowledge, virtualization of social reality, subject-centered constructivism, post constructivism of social knowledge, epistemological dimension, concept, critical method, critics, stages of socialization, forming mechanism of social knowledge.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В історичному розвитку людства поступово зростає впливовість знань в житті особи і суспільства. Накопичені в людському суспільстві знання первинно використовувалися для впливу на природу і сприяли поліпшенню життя для всіх людей. Такий ефект від застосування знань оцінювався позитивно, аж допоки в розвитку знання не з'явилися різні негативні тенденції, які дали підстави для занепокоєння у вигляді дисфункціональних соціальних наслідків.

У сучасних умовах знання використовуються для управління людьми, для реорганізації соціального порядку, при цьому таке поводження зі знаннями викликає в суспільстві як позитивну оцінку, так і негативну. Незадоволеність використанням знань в управлінні і маніпулюванні індивідами виникає особливо тоді, коли ефективність і продуктивність таких дій протиставляються знанням відповідних соціальних суб'єктів. Щоб спонукати людей до тієї або іншої дії, організатори виходять на пошук оптимального шляху у вигляді соціального і психологічного впливу.

Легалізація засобів соціального впливу, які можуть сприяти як приведенню до знання, так і підміні знання вірою, створює умови одночасного співіснування протилежних, взаємовиключних цілей і засобів використання знань. Знання включається в систему соціальної капіталізації, себто процесу накопичення соціального капіталу, у результаті чого сучасна соціологічна наука опиняється перед необхідністю вивчення феномена соціального знання і специфічних умов, що впливають на розподіл і перерозподіл знань у суспільстві.

Істотні утруднення аналізу сучасного суспільства пов'язані з тим, що поінформованість одних суб'єктів діяльності й високий ступінь ситуативності в пізнанні інших створює умови “змішування” навмисних і ненавмисних наслідків їхніх дій. Такі зусилля призводять до парадоксальних ситуацій, часто з кримінальними наслідками (виникнення шахрайських фінансових пірамід, обман вкладників, тоталітарні секти та ін.).

Сучасне суспільство, в т.ч. в Україні, що існує і функціонує в умовах віртуалізаційних процесів, характеризують, з одного боку, високі наукові досягнення в вимірах соціального управління і організації, а з іншого боку - зниження упорядкованості у суспільстві, відсутність впевненості на особистісному рівні, розповсюдження ілюзорного світогляду. Пізнавальні процеси у даних умовах організовані в напрямку вибору з альтернативних гіпотез, з протилежних тверджень, з примирення антиномічних позицій. В їх дослідженні особливої актуальності набуває епістемологічний вимір, що спрямований на виявлення реального стану дій в умовах віртуалізації соціальної реальності. В постулатах некласичної (соціальної) епістемології соціальне знання набуває висвітлення як соціологічна категорія.

Оцінюючи ступінь розробленості теми, варто відзначити, що вона є недостатньо дослідженою і гостро дискусійною. Знання як соціологічна категорія у категоріальному апараті соціології розробляється з початку її інституціоналізації як науки. У роботах О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, М. Шелера були визначені властивості знання у предметній соціологічній сфері. К. Манхейм, К. Поппер, М. Полані, А. Шютц, П. Бергер, Т. Лукман, Н. Луман, Е. Гідденс, П. Бурдьє, Ю. Хабермас, М. Фуко досліджували вихідні положення і генезис включення, використання знань в устрої суспільства. Особливу роль у цьому процесі О.Ф. Лосєв, Р. Барт, К. Леві-Строс, А.І. Клімов, І.І. Кравченко відводили соціальним міфам. Продовження тенденції раціоналізації соціальних міфів до сучасних віртуалізаційних умов досліджується в роботах, присвячених образотворенню, символам, рекламі, технологіям перетворення: Ж.П. Сартр, Т. Огаренко, О.Л. Скідін, Н.М. Лисиця, М.Ю. Лотман.

Виявлення сутності віртуалізаційних процесів і розподіл знань у суспільстві відображені в дослідженнях А. Бюля, М. Паетау, М. Вайнштайна, А. Крокера, Дж. Бодрійяра, М. Кастельса, Д. Белла, А. Турена, М.О. Носова, С. Борчикова, А.О. Брилевської, О.В. Захряпіна, В.М. Корабльової, Р.А. Нуруліна, М.А. Проніна, Т.А. Шу й ін. Дослідники сучасних соціальних змін А.С. Лобанова, С.Л. Катаєв, Т.В. Розова, Ж.Т. Тощенко, Л.Г. Іонін, П. Штомпка прямо чи посередньо підтверджують наявність віртуальних станів у соціальній організації.

Проблеми розподілу знань в українському суспільстві з різних позицій висвітлювали Є.І. Суіменко, В.В. Танчер, Є.І. Головаха, В.І. Тарасенко, А.К. Яковенко, Ю.І. Яковенко, Ю.М. Канигін, В.Н. Щербина, В.І. Кушерець, М.Ю. Наумова, В.І. Подшивалкіна, В.І. Судаков, Л.Г. Ніколаєнко, Ю.Ф. Пачковський. В їх роботах находить відображення факт активного використання знань у сучасному соціальному устрої. Конструктивістські проекти і технології перетворення соціогуманітарних знань у форми соціальної поведінки здійснюються у рамках управління соціалізаційними процесами, перш за все - в соціалізації молоді. Проблематика соціалізації молоді досліджена В.П. Андрущенком, В.Г. Воронковою, В.І. Муляр, Ю.В. Романенком, Е.А. Подольскою, В.С. Пазенком, А.Н. Поддяковим, Л.Н. Січневим, Л.Г. Сокурянською.

Окремі характеристики епістемологічного виміру соціальних феноменів представлені І.Т. Касавіним, Є.А. Манчур, Л.А. Марковою, Л.А. Мікешиною, Н.Ю. Опенковим, С. Лебедєвим, В.І. Дудиною, І.В. Левитською, Н.Б. Отрешко. Розширити уявлення про знання допомагають також дослідження з соціальної філософії Б.О. Парахонського, В.Л. Петрушенка, Г.І. Горак, В.Г. Табачковського та ін. представників соціальної філософії сучасного періоду в Україні.

Концептуалізацію соціального знання у когнітологічному і культурологічному дискурсах здійснено в працях М.Ю. Наумової, С. Лебедєва, В.Г. Федотової і В.Б. Власової.

Разом з тим, когнітологічна і культурологічна концепції соціального знання не дають чітких орієнтирів для вирішення протиріччя між високим рівнем соціальної неврегульованості, невизначеності, напруженості у суспільстві і активним впровадженням в соціальну організацію високих когнітивних стандартів наукових досліджень. Це породжує неузгодженість між знаннями суб'єктів соціо-конструкторської діяльності і „несуб'єктів”, а простих учасників соціо-конструктоської діяльності.

Наукова проблема полягає в невідповідності між існуючими в сучасному суспільстві потребами у формуванні соціального знання, що наближає об'єктів соціального конструювання до істинного знання про події у суспільстві, що віртуалізується, з рівнем розробки категорії соціального знання в соціологічній науці в характеристиках епістемологічного виміру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукових завдань, що стоять перед дослідницькими й навчальними закладами Міністерства науки й освіти України. Зокрема, дане дисертаційне дослідження проведено на кафедрі соціології Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І.І. Мечникова в рамках наукової теми “Дослідження інституціональних змін і пошук нової ідентичності (регіональний аспект)” (номер державної реєстрації 0107U005075 - без цільового фінансування). Участь автора у розробці теми полягала в забезпеченні аналізу і систематизації теоретичних моделей соціальних змін, а також у дослідженні специфічних соціальних інститутів критики та їх зміни.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка системно-генетичної концептуальної моделі соціального знання у соціологічній науці.

Завдання дослідження:

– дослідити соціоісторичну обумовленість зародження соціального знання та його формування в умовах віртуалізаційних процесів;

– удосконалити розрізнення понять із семантичного поля “знання” і визначити місце “соціального знання” у системі соціологічних категорій;

– визначити сутнісні характеристики соціального знання;

– представити соціальне знання в системі основних параметрів соціологічної науки: ціль, структура, функції соціального знання;

– вивчити специфіку віртуалізаційних змін у сучасному українському суспільстві й можливості формування соціального знання;

– визначити роль і значення соціального знання в сучасному соціалізаційному процесі;

– виявити генезис феномена критики й особливості його впливу на різні рівні соціального знання;

– виявити й описати механізм формування соціального знання.

Об'єктом дослідження є знання як інтелектуальний ресурс в соціальній сфері і як епістемологічна категорія в соціологічній науці.

Предметом дослідження є системно-генетичні характеристики соціального знання як категорії соціологічної науки.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі використано загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, метод історичного порівняння, зіставлення, дедукції і індукції, теоретичного моделювання, ідеалізації, абстрагування і системний підхід.

Концептуалізація знання як специфічного об'єкта дослідження в будь-якому науковому дискурсі незмінно потребує і застосування філософських методів. У даній роботі в рамках епістемологічного виміру знання вивчалося із застосуванням диспозиційних зіставлень, антиномій, контекстуальних методів, що припускають звертання до традицій, до “класики”, здорового глузду.

Одним з методів в дослідженні знання як об'єкта соціологічної галузі є історико-генетичний метод. Цей метод дозволяє виявити специфічні риси взаємозв'язку досягнутих суспільством знань зі змінами, що відбуваються в суспільстві при їх використанні.

Для реалізації емпіричного дослідження застосовувався метод соціологічного опитування (анкетування) у вигляді опитування та тестування за стандартизованими методиками. Зокрема для вивчення основних стратегій включення в діяльність свідомого компонента, критичної установки застосовувалися соціально-психологічні методи і методики (методика тест «незакінчених речень»).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у виявленні нових особливостей взаємозв'язку і інтеграції знання і соціальної організації (використання знань задля організації суспільства) в умовах, які можна охарактеризувати як умови віртуалізації соціальної реальності. Соціальні зміни, спричинені поширенням соціоконструкторської діяльності до рівня віртуалізаційних процесів, відбилися на формуванні соціального знання. Концепція соціального знання, представлена в роботі, розроблена в рамках соціологічної науки і вивірена в системі категорій соціальної епістемології. Наукова новизна отриманих в ході дослідницької роботи результатів полягає у наступному:

вперше:

– на основі суб'єктно-центрованої моделі конструктивізму розроблено концепцію соціального знання, що пояснює організацію соціальної реальності як таку, що конструюється й віртуалізується активними суб'єктами соціоконструкторської діяльності з розподілом знання по двох категоріях: знання соціальних конструкторів-проектувальників і соціальне знання; для пояснення й опису соціального знання запропоновано нову теоретичну модель - постконструктивізм соціального знання (с. 133-137);

– на основі соціоепістемологічних характеристик знання розкрито сутність соціального знання, що обумовлено накопиченими за минулий час науковими знаннями та їхнім застосуванням у конструюванні соціальних об'єктів і у віртуалізаційних процесах; його визначено як диспозиційну систему, що представляє собою комплекс особистісного усвідомлення реальності (орієнтований на істину й необхідний для самостійності) і умов, що створюють цей комплекс (с. 149-151, 161-162, 147, 185-187);

– встановлено місце поняття “соціальне знання” серед інших соціологічних категорій, таких як: наукове пізнання, здоровий глузд, соціальна компетенція, соціальний інтелект, соціальна пам'ять; у континуумі між здоровим глуздом і науковим, істинним знанням воно визначається таким чином, що може містити в собі і здоровий глузд, і повсякденне знання, але соціальне знання є орієнтованим на наукове знання; поняття соціальне знання (умовно) займає місце між соціальним інтелектом (переважно психологічно насиченою категорією) і соціальною пам'яттю (переважно соціологічно насиченою категорією) (с. 147-177);

– соціальне знання розглянуто як концепт соціологічної науки у вигляді диспозиційної системи: його ціль - самостійність як соціальний референт свободи. Структура соціального знання представляє собою трьохрівневу індивідуально-соціальну диспозицію: перший рівень - активне осягнення, що відбувається в соціальному світі з опорою на достовірні наукові дані при зовнішньому забезпеченні цих даних і на організацію їх доступності людям, що ними цікавляться; другий рівень - знання, виражене в критичному ставленні до реальності, в осмисленні сформованих, “назрілих” у суспільстві кризових ситуацій при наявності в цьому суспільстві ініціативної групи (представників вільної преси, культури і мистецтва); третьому рівню відповідає (умовно названа „знанням”) рефлексія на власні критичні (кризові) ситуації, що нагадує реакцію, аналогічну „зменшенню когнітивного дисонансу”. Функціями соціального знання є наближення суб'єкта пізнання до істинного знання, соціальний контроль, зменшення невідповідності між віртуалізованою реальністю і реальною дійсністю і функція підвищення інтелектуального потенціалу членів суспільства (с. 178-182, 183-202);

– вивчено і визначено специфіку віртуалізаційних змін у сучасному українському суспільстві і встановлено, що, на відміну від європейських країн, затребуваність соціального знання для українців істотно підвищилася тільки в пострадянський період, для якого є характерним перехід від суспільства з тоталітарним устроєм до суспільства, яке віртуалізується, обминаючи період модерного конструктивізму (с. 206-217);

– розглянуто особливості сучасного соціалізаційного процесу в умовах віртуалізації соціальної реальності; у зв'язку з виявленою потребою в соціальному знанні виділені дві стадії соціалізації: виховально-освітня стадія й стадія освоєння соціального знання (с. 221-242);

– уточнене поняття “критична свідомість” із соціологічних позицій і сформульоване його визначення на мікрорівні: як звична когнітивна система співвіднесення або коригування особистістю свого світосприймання з орієнтацією на адекватність відображення у своєму сприйнятті реальної сутності об'єктів, процесів, подій, або з орієнтацією на пошук істини, а на макрорівні - як соціальна операціональна і інституціональна системи, що дозволяють особистості коригувати свої уявлення і погляди (с. 284-286);

– визначено пріоритетну, у порівнянні з пізнавальною діяльністю, роль критики в соціальному знанні і встановлено її співвідношення з рівнями соціального знання (з рефлексії кризових ситуацій починається третій рівень соціального знання, на критиці ґрунтується другий рівень соціального знання, і наукові критичні методи є складовою частиною першого рівня соціального знання); також встановлено співвідношення критики з типами наукового пізнання - технологічного і повсякденного: критика в науковому пізнанні використовується у вигляді критичних методів селекції знання від думок, ілюзій і оман; на рівні соціальних технологій відбувається використання критичних методів у системі перетворення соціальних об'єктів, і на повсякденному рівні критика, як зауваження на адресу того, кого критикують, сприяє вдосконаленню об'єкта критики, дозволяє об'єкту уникнути кризових ситуацій чи перешкоджає розвитку його (кого критикують) особистості (с. 195, 199, 316-317, 294-297);

– виявлено і описано механізми формування соціального знання в категоріях соціальної епістемології: просторово-часові параметри соціального знання розглянуто як зміни від поверхневого знання до глибинного знання, що пов'язано з віковими особливостями індивідів; на рівні персональності механізм формування соціального знання забезпечується наявністю критичної свідомості в розумових операція зіставлення самообразу і образу „іншого”; процес девіртуалізації (вихід на вищій рівень соціального знання) описано як переосмислення зовнішнього контексту до установлення істини (с. 306-326);

удосконалено:

– у ході застосування однієї з теорій соціальних змін - віртуалізаційної - удосконалено модель опису віртуального стану соціальної реальності: на відміну від описаних віртуальних станів економіки, людської психіки запропоновано обмежуватися тільки можливістю досліджувати процес віртуалізації соціальної реальності, оскільки похідні цього процесу вже будуть об'єктами інших (невіртуальних) реальностей (с. 114-130);

– додатково до запропонованої в соціальній філософії і соціальній епістемології диференціації соціального конструктивізму на «методичний» та «радикальний» в роботі виділено два нових типи - конструктивізм із пріоритетністю суб'єкта (суб'єкт-центрований конструктивізм) і “безсуб'єктні” моделі конструктивізму (с. 49-61);

– стратегію вивчення знання як основи соціального знання: в соціологічному дискурсі за походженням визнається наукове і повсякденне знання, тоді як в даній роботі ураховується, що знання формується в ході селекції інформації, яка надходить із сфери трансцендентного, з почуттєвих реакцій, із самопізнання й соціально-організованого й накопиченого культурного потенціалу; повнота вивчення знання досягається при розгляді його властивостей у біполярній системі розрізнень (с. 94-101);

набуло подальшого розвитку:

– науково-дослідницький метод “історія ідей” у вигляді доповненого переліку дослідницьких процедур, систематизованих з різних наукових праць відповідно до категорій соціальної епістемології (с. 102-114).

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вперше в українській соціології представлено концепцію соціального знання і визначено його сутнісні властивості й характеристики. За допомогою теоретичної моделі, що пояснює соціальне знання як комплекс саморефлексій реальності (орієнтованих на істинність), необхідний для впевненості, і умови, що його (цей комплекс) створюють, можна описати специфіку впливу використання знань у соціальній організації. Вона пов'язана з накопиченням у суспільстві знань і з їхнім використанням у конструюванні, реконструюванні та у віртуалізації соціального порядку. Теорія соціального знання постконструктивістського періоду спрямована на розуміння організації соціальної реальності як тієї, що конструюється активними суб'єктами соціальної системи з перерозподілом у ній знань по двох категоріях - епістемологічного знання соціальних конструкторів-проектувальників і соціального знання (соціально-технологічного і повсякденного знання масового вжитку), до якого застосовано метафору „знання користувачів”.

Практичне значення також має і розроблена автором модель механізму формування соціального знання. За допомогою виявленого автором розвитку дій та зусиль індивідів стає можливим підвищення рівня соціального знання на індивідуальному рівні, в окремих соціальних групах і в суспільстві в цілому.

У зв'язку з посиленням ролі знань, наукових досліджень і освіти в сучасному житті виникає потреба включати у відповідні навчальні дисципліни (соціологію освіти, соціологію науки, соціальну психологію, когнітивістику, соціальну філософію, соціологію релігії та ін.) результати даного дослідження. Актуальним стає викладання фахівцям із соціології курсу “Соціології знання”.

Студентам-магістрантам Одеського національного університету імені І.І. Мечникова викладався розроблений авторкою курс (у вибірковій частині дисциплін) “Соціологія знання” і розроблений на матеріалах даного дослідження курс “Соціальні стереотипи образів” (підтверджено довідкою про впровадження результатів дисертаційного дослідження в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова).

Результати дослідження застосовуються в розробці нових соціологічних понять - в енциклопедичний словник “Соціологія політики” (Київ, Видавництво Європейського університету [авт.-упоряд.: В.А. Полторак, О.В. Петров, А.В. Толстоухов]. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2009. - 442 c.) увійшло авторське визначення поняття “знання політичне” (С. 142).

Дослідницький матеріал з питань критики і критичного методу може бути використано у формуванні критичного мислення. Критичність і інтелектуальні зусилля у формі девіртуалізації соціальної реальності є важливим елементом свідомості особистості у громадянському суспільстві.

Експериментально проведено застосування в освітньо-виховному процесі образів і міфорелігійних установок (розділ в колективній монографії з соціальної роботи (Проблема ідеальної моделі у вищій освіті // Вища освіта України: Методологічні та соціально-виховні проблеми модернізації: Монографія / [під заг. ред. В.П. Андрущенка, М.І. Михальченка, В.Г. Кременя]. - К.: ДЦССМ, Запоріжжя: ЗДУ, 2002. // Соціальна робота. Книга 6. - С. 81-89).

Особистий внесок дисертанта. У колективній монографії “Вища освіта України: Методологічні і соціально-виховні проблеми модернізації: Монографія” автором написаний підрозділ 1.3 “Проблема ідеальної моделі у вищій освіті”. У статті, що опублікована у співавторстві з В.І. Подшивалкіною і має статус фахової, дисертантці належить частина статті, виділена в тексті підрозділом: “Образ як соціологічна категорія дослідження”. Дисертантка також брала участь у розробці програми дослідження, у зборі інформації (анкетуванні), дані якого проаналізовані у науковій статті.

Апробація результатів дисертації здійснювалася в ході її обговорення на засіданнях кафедри соціології Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, на методологічному семінарі кафедри загальної й соціальної психології Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. На матеріалах досліджень за темою дисертації формувалися тези доповідей, виступів і обговорень: на Всеукраїнських соціологічних конференціях “Проблеми розвитку соціологічної теорії” (м. Київ, 2000, 2002, 2003, 2004 рр.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах” (м. Київ, 2004 р.); на науково-практичній конференції “Вища освіта України і постнекласична наука: можливості сінергетичного наближення” (м. Київ, 2002 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Соціальна політика й механізми інтеграції українського суспільства” (м. Одеса, 2002 р.); на Х, ХІ, ХІІ, ХIV Міжнародних наукових конференціях “Харківські соціологічні читання” (м. Харків, 2004, 2005, 2006, 2008 рр.); на Міжнародній науковій конференції “Сучасні проблеми вивчення теоретичної спадщини М.М. Бахтіна” (м. Одеса, 2005 р.); на Третій міжнародній науковій конференції “Біографічний метод у сучасному гуманітарному знанні” (м. Одеса, 2006 р.); на І, ІІ, ІІІ наукових конференціях “Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (м. Донецьк, 2005, 2006, 2007 рр.); на Міжнародній науковій конференції “Інновації в технології та методології наукового пізнання” (м. Одеса, 2006 р.); на Першій Міжнародній науковій конференції - Одеські соціологічні читання - “Інституціональні зміни й пошук нової ідентичності” (м. Одеса, 2007 р.); на Другій Міжнародній науковій конференції - Одеські соціологічні читання, присвячені пам'яті І.М. Попової, - “Соціальна політика й механізми інтеграції українського суспільства” (м. Одеса, 2008 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави й цивільного суспільства” (м. Одеса, 2008 р.); на Третьому Міжнародному львівському форумі “Традиції та інновації в соціології” (м. Львів, 2009 р.); на Першому конгресі Соціологічної Асоціації України “Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей” (м. Харків, 2009 р.).

За кордоном результати дослідження пройшли апробацію: на Міжнародній науковій конференції “Педагогическая антропология: концептуальные основания и междисциплинарный контекст” (Росія, м. Москва 2002 р.); на Другому Всеросійському соціологічному конгресі “Российское общество и социология в ХХІ веке: социальные вызовы и альтернативы” (Росія, м. Москва, 2003 р.); на Всеросійському соціологічному конгресі “Глобализация и социальные изменения в современной России” (Росія, м. Москва, 2006 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Толерантность и интолерантность в современном обществе. Общее и различное” (Росія, м. Санкт-Петербург, 2006 р.); на Четвертій міжнародній конференції “Человек в современных философских концепциях” (Росія, м. Волгоград, 2007 р.); на Третьому Всеросійському соціологічному конгресі “Социология и общество: пути взаимодействия” (Росія, м. Москва, 2008 р.).

Публікації. Основні результати дослідження викладено в 30 наукових працях. Зокрема, підготовлено 1 авторську наукову монографію, 1 підрозділ у колективній науковій монографії, 22 статті у фахових виданнях з соціології, затверджених ВАК України, 6 статей у нефахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, шістьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, бібліографічного списку використаних джерел, що містить 344 найменування (у тому числі 16 - іноземною мовою). Загальний обсяг дисертації - 366 сторінок (основний текст - 335 сторінок, список використаних джерел - 31 сторінка). Таблиць - 12. Рисунків - 10.

2. Основний зміст роботи

У “Вступі” обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, показано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, надано інформацію про апробацію та публікації результатів дослідження.

Перший розділ - “Соціоісторична обумовленість соціального знання” - присвячено вивченню умов, у яких формується в суспільстві потреба в соціальному знанні. За допомогою аналізу основних науково-теоретичних підходів до проблем впливу знань на соціальну організацію суспільства встановлено зв'язок соціального знання із сучасними процесами віртуалізації.

У першому підрозділі - “Генезис знання як об'єкта соціологічної науки” - розкрито складність і багатогранність знання, починаючи з найперших в історичному плані суджень про нього: у релігії та філософії уявлення про знання як про мудрість, про розум (як загальне божественне начало, що пізнає), про здоровий глузд (що забезпечує раціональну адаптацію мислячого суб'єкта до навколишнього середовища). Уточнено значеннєві характеристики поняття “знання” як атрибуту свідомої діяльності індивіда. Знання визначене як результат фокусування свідомісної інтенції в мисленні, що виражається в інтелектуальній здатності індивіда оперувати різною інформацією, яка надходить як з його пам'яті, так і ззовні - через систему почуттів. Накопичення в суспільстві знання, особливо про сутність людської особистості й людського соціуму, привело до того, що соціальний порядок почав перетворюватися під впливом свідомо-інтелектуального потенціалу одних людей і відсутністю такого потенціалу у інших.

На основі аналізу робіт із соціології знання встановлено генезис знання в соціологічній науці - розвиток того, як знання з особистісного ресурсу реферується в соціальні форми. Знання починає виявляти себе в суспільстві через освіту, потім - через ідеологію, і у другій половині ХХ сторіччя - через механізми впливу на свідомісні і психічні процеси. Зроблено висновок, що соціальне застосування знання постійно розширюється.

У другому підрозділі - “Конструктивістські підходи до дослідження знання в соціології” - зроблено історіографічний екскурс по соціологічних теоріях знання і вибудувано обґрунтування нової теоретичної концепції соціальної форми знання. Її випереджає аналіз розвитку конструктивістських ідей, починаючи від Е. Дюркгейма. В роботі показано історіогенезис знання, починаючи від появи конструктивізму як інструментального підходу до організації життєвої реальності і до трансформації наукових знань в наукові теорії, що згодом набувають статусу парадигм. Накопичено різні модифікації конструктивізму, які авторкою типологізовані за різними критеріями.

В рамках авторської концепції конструктивізм розглянуто в двох різновидах, залежно від визнання або невизнання пріоритетної ролі суб'єкта у конструюванні соціальної реальності. Різновид конструктивізму, названий у роботі як “суб'єкт-центрований”, ґрунтується на визнанні того, що “людина - істота, яка володіє намірами, вона може змінювати свою поведінку”, і ідеї про соціальні зміни виходять від винахідливого, мислячого суб'єкта пізнання. Такої точки зору дотримуються П. Бергер і Т. Лукман, М. Полані, А. Менегетті. Роботи останніх років Ю. Хабермаса та П. Бурдьє дозволяють віднести їх також до прихильників суб'єктно-центрованого конструктивізму.

Протилежної точки зору дотримуються представники “безсуб'єктного конструктивізму”, зокрема: К. Поппер, М. Фуко, Н. Луман. У них процес пізнання наділяється самоорганізаційними властивостями і базується (наприклад, у Лумана) на системних механізмах біологічних організмів, запропонованих чилійськими біологами У. Матурано і Ф. Варело.

В роботі обґрунтовано вибір суб'єкт-центрованого конструктивістського підходу до знання. Такий підхід, як початковий інструмент наукового дослідження, утворює основу для побудови нової теоретичної моделі у дослідженні соціального знання.

У третьому підрозділі - “Роль знання у формуванні віртуальної реальності” - завершено історіографічний екскурс з виявлення особливостей сучасного залучення знання до конструювання соціальної реальності. Встановлено, що зростання кількості фахівців, які отримали знання про сутність людської психіки, про можливості впливу на неї, сприяло якісному перетворенню самого соціального конструювання. Воно трансформувалось до рівня віртуалізаційних процесів, що стали умовами виникнення потреби у соціальному знанні. Доведено, що умовами або зовнішнім контекстом появи соціального знання є віртуалізаційні процеси як наслідки широкого розповсюдження соціального конструювання.

На основі аналізу дослідницьких робіт з віртуалістики і віртуалізаційних процесів встановлено наступне:

– виявлення властивостей віртуального характеру в явищах із різних життєвих галузей і ситуацій дозволило дослідникам сформулювати віртуальний парадигмальний підхід, що визнає поліонтологічності (тобто множинності) будь-якої реальності;

– основною властивістю віртуальної реальності є її породженність людською психікою;

– найчастіше дослідники називають віртуальними возз'єднання (синтезування) об'єктів, дій, явищ, що мають різнорідні властивості.

У процесах віртуалізації, на відміну від соціального конструювання реальності, на додаток до мовних засобів переконання застосовуються ще більш дієві образні засоби: іконічні моделі, іміджи, спонукальні образи і віртуалоіди - як правило, продукти високоінтелектуальної пізнавальної діяльності. Таким чином, доведено, що головну роль у формуванні віртуальних реальностей відіграє саме знання. Завдяки високим науковим досягненням стає можливим такий рівень соціального конструювання реальності, який призводить до віртуалізації соціальної реальності. Це потребує нового знання-розпізнавання (соціального знання) і нової постконструктивістської моделі його пояснення і опису.

В цілому, в першому розділі встановлено поступове накопичення знань в суспільстві, їх застосування у конструюванні і реконструюванні соціальної організації, що досягли рівня віртуалізаційних змін. Породжені знаннями віртуалізаційні процеси сформували у суспільстві потребу у новому знанні -«знанні-розпізнаванні», тобто потребу у верифікативному соціальному знанні.

У другому розділі - “Теоретико-методологічне обґрунтування аналізу соціального знання” - проведено систематизацію основних параметрів соціально-епістемологічного підходу, з орієнтацією на які обґрунтовується і вибудовується стратегія концептуалізації соціального знання. Розробку концепції соціального знання випереджає уточнення методичної частини дослідження й розробка теоретичної моделі опису й пояснення феномена соціального знання.

У підрозділі - “Епістемологічні параметри дослідження соціального знання в соціології” - складено перелік основних логіко-методологічних положень дослідження. За результатами аналізу науково-філософських робіт систематизовано основні параметри епістемологічного виміру. Вони відбилися у тому, що:

– епістемологія звернена до досвіду знання з різних областей;

– раціональне бачення особливостей контекстів і повсякденності забезпечується в соціальній епістемології за допомогою концептуалізації - переведення ірраціонального в раціональне;

– у дослідженні текстів використовуються герменевтичні методи, процедури їх деконтекстуалізації і універсалізації;

– головними епістемологічними категоріями є: простір, час, персональність.

Просторові характеристики в гуманітарних дослідженнях специфічно відбивають властивості об'єктів і явищ, наприклад, через пари амбівалентних властивостей (епістемологічних дихотомій): внутрішнє/зовнішнє; центр/периферія; поверхня/глибина, входження/виключення і т. п. Часові характеристики відбивають властивості об'єктів і явищ через такі виміри, як минуле/майбутнє, актуальне/ретроспективне, випередження/відставання. Персональність - “Я”/“Інший”, знаючий/незнаючий, відповідальний за.../той, що зазнав впливу і т. п.

Особливу увагу в дослідженні соціального знання приділено контекстуальності. В якості зовнішнього контексту виявлено і вивчено сучасні віртуалізаційні процеси.

Підрозділ “Стратегія дослідження феномена “соціальне знання” присвячено визначенню алгоритму дослідницьких процедур у встановленні сутності поняття “знання” і його особливого типу - “соціальне знання”.

Доведено, що знання, як найскладніший комплекс, включає в себе властивості і особливості: об'єкта (явища або предмета, що означується); суб'єкта, включеного в пізнання; джерела пізнавального імпульсу; способів одержання знання. В роботі враховано, що сучасна соціальна модель епістемології вивчає пізнання й знання в соціальному контексті. Це може бути індивідуально-психологічний контекст, ситуативний контекст або соціально-історичний контекст. У даному досліджені враховується, що процеси навколо знання обумовлюються соціально-історичний контекстом - віртуалізаційними процесами.

У побудові стратегії дослідження соціального знання головний акцент зроблено на тому, що:

– знання завжди виробляється в ході селекції;

– критерієм для його селективного відбору є істина або емпірично- підтверджувані факти;

– повнота визначення знання відбивається через подання його властивостей у двоїстих категоріях, або в системі антиномій, диспозицій і т. п., характерних для соціально-епістемологічного виміру.

Для подальшого дослідження визначено комплекс параметрів соціального знання з точки зору соціологічної науки: походження соціального знання, його ціль, призначення (функції), структура та її взаємозв'язок із соціальною диференціацією, механізми формування соціального знання.

Знання як об'єкт дослідження вимагає в рамках соціологічної науки специфічних методів дослідження. Третій підрозділ даного розділу - “Історія ідей” як метод дослідження знання” - представлено у вигляді систематизованого узагальненого переліку методичних процедур, через які встановлюються нові властивості знання, переосмислюються різні за часом ідеї про зміст цього феномена.

Запропоновано наступний доповнений перелік аналітичних і синтетичних процедур і прийомів, на яких базується “історія ідей”:

– відстеження хронології появи і зміни ідей;

– облік біографічних даних авторів ідей;

– розгляд змін і закономірностей розвитку ідей в окремих суміжних наукових галузях;

– виявлення тенденцій, змін, що відбуваються і прогнозуються в теорії та на практиці;

– пошук аналогій, подібностей і розходжень сучасних наукових ідей з ідеями різних історичних періодів і епох;

– використання прийомів аналізу і тлумачення текстів, зокрема, таких як діахронічний і синхронічний аналізи, аналіз “мовних переказів”, звертання до авторських текстів і ін. Також було використовано принцип побудови визначень деяких понять через диспозиційне співвідношення, через систему антиномій, дисонансів, біполярних і амбівалентних конструкцій, у яких науковий понятійний апарат виробляється на основі чергувань і пристосувань.

У четвертому підрозділі - “Соціальне знання в контексті віртуалізаційних процесів” - уточнюється специфіка віртуалізаційних процесів безпосередньо у соціальній реальності для досконалого аналізу породженого нею соціального знання.

Віртуалізація соціальної реальності починає досліджуватися із визначення соціальної реальності. Виходячи з того, що людина активної пізнавальної діяльності (за І. Кантом, В. Гегелем, З. Фрейдом, Ф. Полаком, Ж.Т. Тощенко) приходить до роздвоєності, розщепленості в психіці і в свідомості, обґрунтовано, що соціальна реальність формується переважно у підготовленого суб'єкта, що спеціально пізнає і що володіє такою ж здатністю до “роз'єднання у своїй свідомості”. У суспільстві встановлено поділ на тих, чиє життя відбувається в одній єдиній повсякденній реальності, і на тих, для кого життя відбувається у двох реальностях - повсякденній і соціальній. Соціальна реальність визначена як відокремлена пізнавальним процесом умовна форма життєвої повсякденної реальності, залучена, у тому числі, і в процес наукового осмислення.

Зроблено висновок, що у сучасному високоінтелектуалізованому суспільстві, завдяки соціогуманітарній освіті, існує група людей, які усвідомлюють існування соціальних відносин. За активним суб'єктом, що пізнає, закріплюється відокремлений статус - статус суб'єкта, здатного до високоабстрактного мислення, що свідомо контролює своє повсякденне життя та конструює його та зовнішній соціальний контекст. Як правило, даний суб'єкт наділяється здатністю підніматися над повсякденною реальністю й вилучати із неї у своїй свідомості так звану “соціальну реальність”.

У соціальній реальності виділено умовно два шари. Перший шар - це фрагмент життєвого світу, що стикається з об'єктивною реальністю і залучений у процес наукового, розумового осмислення. Другий - це той, що нашаровується над першим, переважно представлений в образах, бажаннях, проектах, чутках, спін-технологіях (технології організації очікувань), що перебуває в розпорядженні суб'єкта, який здійснює конструювання. Саме цей вищий шар соціальної реальності (“та соціальна реальність, що конструюється”) і являє собою те, що може переходити у вищі шари соціальних конструкцій - в царину віртуалізаційних процесів.

З врахуванням того, що психологи використовують термін “віртуальний” для позначення процесу виходу в сферу все більшої свободи, а “реальність” вказує на зовнішній примус із боку фактів, які відбулись, “віртуальну реальність” запропоновано розглядати як ефект від поєднання у біполярній системі “свободи” і “примусу”.

Проаналізовано і встановлено: проекти „своїх” дій і дій „інших”, що їх замислюють суб'єкти, частково виконуються, частково приймають форми мовних або діяльнісних ігор, частково розчиняються на кшталт ілюзій. Потенційну реалізованість «реальності, що замислюється» доцільно виражати через процесуальність, континуальність, у результаті якої постійно породжуються умови можливої нової реальності. Звідси зроблено висновок - якщо для версій поводження з реальністю, які моделює комп'ютер, доречно застосовувати термін “віртуальна реальність”, то проекти й задуми відносно соціальної реальності можуть позначатися тільки поняттями, що відображають ефект спрямованості (своєрідної інтенціональності) до конструювання, до добудовування, до перетворення. Тобто соціальна реальність не може перебувати в якості “віртуальної реальності”, а може перебувати тільки в процесі “віртуалізації”.

Запропоновано розуміти під віртуалізацією процес ініціювання активним суб'єктом власних зусиль і зовнішніх умов, що сприяють появі ефекту возз'єднання (на кшталт “схлопування”, або поетапного примирення) біполярних властивостей об'єкта або окремих об'єктів, процесів, що суперечать один одному.

Виявлено особливість віртуалізаційного процесу, що відбувається із соціальною реальністю. Вона полягає в тому, що змісти, проекти, цілевстановлення з приводу конструювання або реконструювання соціальних об'єктів, як правило, належать одним суб'єктам, а ресурс для здійснення цих мислеформ забезпечується іншими, часто необізнаними суб'єктами, які не здогадуються, що вони чинять насправді. Як і в інтризі, контролюючим, дисциплінуючим фактором виступає розпізнавання учасниками змістів дій, що їм нав'язуються, так і в умовах віртуалізаційних процесів розпізнання забезпечується певним типом знання - соціальним знанням.

У п'ятому підрозділі - “Тенденції генезису конструктивізму й постконструктивізм соціального знання” - запропоновано теоретичну модель пояснення соціального знання.

Відштовхуючись від теорії віртуалізації як від загально-соціологічної теорії, що пояснює в цілому специфіку сучасних трансформацій, в її контексті вибудовано спеціальну теорію для пояснення феномена соціального знання. Соціальне знання - це комплекс усвідомлень і самоусвідомлень реальності (орієнтованих на істинність), необхідний для впевненості, і умови, що його (цей комплекс) створюють. Ці властивості знання було виявлено на рівні соціального наукового дискурсу як своєрідний результат конструктивістського поводження зі знаннями і соціальною організацією в інтелектуально- розвинених суспільствах. Доведено, що активне використання знань у конструюванні й реконструюванні соціальної реальності сприяло появі в суспільстві певної потреби. Сформувалася противага соціоконструкторському знанню - знання широких верств населення, що представляє собою розпізнавання суті і змістів соціоконструкторських дій.

Запропоновано теорію постконструктивізму для опису і прояснення того, як суспільство починає реагувати на акти свого конструювання і реконструювання. Постконструктивізм виявляється можливим тільки як наслідок конструктивізму. Зв'язок цих двох теорій простежується на різних рівнях: на рівні центральних феноменів, на рівні блоків основних понять теоретичних систем, на рівні методів дослідження, на рівні досліджуваних проблем.

...