Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Спеціальність: 12.00.12 - філософія права

УДК 34:316.624

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ПРИРОДНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

ГАРАСИМІВ ТАРАС

ЗЕНОВІЙОВИЧ

Львів 2010

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність дослідження природних та соціальних детермінант формування девіантної поведінки людини зумовлюється насамперед вивченням тих негативних процесів, що мають місце в українському суспільстві, але які до цього часу більше привертали увагу політиків і журналістів, аніж філософів, правників, соціологів і психологів.

Незважаючи на багатоаспектне дослідження проблеми девіантної поведінки як людини, так і соціальних груп, не вивченими досі залишаються ще чимало аспектів цього соціального явища. Адже, кожна епоха, кожний конкретний історичний період розвитку суспільства завжди характеризуються властивими лише для них чинниками і детермінантами девіантності, філософсько-правове осмислення яких дасть можливість на теоретичному і практичному рівнях виявити можливості вирішення багатьох соціальних проблем, пов'язаних iз девіантною поведінкою людини.

Соціальні конструкти сучасності вирішуючи завдання виправлення шкідливої для суспільства девіантної людини, послуговуються надбаннями спеціальних дисциплін: юриспруденції, психології, соціології, педагогіки, медицини, психіатрії, антропології тощо. Відповідно до своїх завдань ці галузі науки вузькоспеціалізовано, різновекторно і, як правило, суперечливо підходять до тлумачення чинників, що спричиняють девіантну поведінку, до з'ясування значущих ознак девіантної людини, мети та змісту виправного впливу на неї.

Водночас, на сьогодні недостатньо розробленою є філософсько-правова концепція виправлення асоціальної девіантної людини, з позицій якої можна було б інтегрально підійти до визначення причин виявлення асоціальної поведінки, ознак девіантної людини, мети, змісту та форми виправного впливу на неї. Це знову ж таки посилює актуальність філософсько-правового дослідження проблеми виправлення, бо саме така загальнонаукова концепція повинна стати методологічним базисом для сукупної практичної діяльності широкого спектру вузьких ланок науки у питанні виправлення асоціальної девіантної людини.

Дослідження означеної проблеми є вкрай важливим для сучасного вітчизняного транзитивного суспільства, суто правові системи якого доводять слабку спроможність дієво впливати на девіантну людину. Їх криза, зокрема, пояснюється тим, що вітчизняна наука тривалий час неповною мірою враховувала широкий спектр європейських філософських поглядів, які звужено тлумачилися у контексті панівної ідеології. Сучасні спроби тотожного наслідування європейського емпіричного досвіду не сприяють вітчизняному соціуму знайти шляхи розв'язання означеної проблеми. Це пояснюється тим, що тлумачення мети, змісту та сутності виправного впливу у європейській науці є також різновекторними, як і в Україні, а це закономірно призводить до невизначеності форми його соціального буття.

Як відомо, парадигма - це вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем, що обумовлює стиль мислення в певній системі наукового знання. Це - сукупність передумов, що визначають конкретне наукове дослідження (знання) на певному етапі. На питання, чому саме тепер конче необхідний новий стиль мислення, нова методологія пізнання причин і механізмів формування девіантної поведінки, можна дати таку відповідь: тому, що найважливіший об'єкт досліджень - злочинність та її причини - якісно змінився, а боротьба зi злочинністю, на нашу думку, тільки тоді може бути ефективною, коли інструмент наукового пізнання цього феномена відповідатиме його суті.

Певний науковий інтерес до категорії поведінка» проявили вже мислителі Давньої Греції. Демокріт, Сократ, Геракліт, Платон, Арістотель та інші філософи античності прагнули з'ясувати причини, що спонукають людину виявляти за конкретних умов ту чи іншу активність. Та лише в Новітні часи ці дослідження піднесено на якісно вагоміший етап. Особливо відчутних результатів досягнуто у ХІХ ст., коли сформувалися такі галузеві науки як психологія, соціологія, фізіологія та інші науки, в рамках яких і вивчалося це явище. Науковці оперували цією категорією кожен у своїй галузі, тому зміст категорії розкривався згідно з вимогами відповідної галузі знань. Дослідженню категорії «поведінка» у західній соціології присвятили праці М. Вебер, Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Дж. і Дж. Болдуіни, Дж. Хоманс, М. Хетчер, П. Блау, Г. Блумер та інші, котрі розглядали соціальну поведінку як основний елемент життєдіяльності соціуму. Психологічний напрямок проявився у працях Дж. Уотсона, З. Фрейда, Г. Маркузе, К. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, В. Райха, Б. Скіннера, К. Лоренца, Р. Андрі, Е. Уілсона, К. Левіна, Дж. Міда, Т. Шибутані та інших. У Росії вивчення особливостей поведінки як явища започаткували фізіологи І. Павлов, І. Сєчєнов, О. Ухтомський та їх послідовники. Подальший поглиблений аналіз проблем, пов'язаних з поведінкою і діяльністю, знайшов продовження у працях філософів, психологів та суспільствознавців Л. Виготського, С. Рубінштейна, А. Леонтьєва, Б. Ананьєва, Г. Батищева, М. Кагана, М. Ярошевського, Н. Дубініна, М. Ковальзона, Л. Когана, Е. Маркаряна, А. Маргуліса та інших.

У процесі аналізу категорій «поведінка» і «девіантна поведінка» нами використовувався субстанційний дослідницький підхід, обґрунтування якого базується на концептуальних положеннях, запропонованих Арістотелем, Ф. Аквінським, Р. Декартом, Б. Спінозою, Г. Лейбніцем, Ф. Беконом, П. Гольбахом, Дж. Толландом та іншими видатними мислителями, які відношення сутності та існування розглядали і з позиції діалектичного, і метафізичного методів дослідження.

З-поміж сучасних російських філософів, котрі віддають перевагу субстанційному дослідницькому підходу, необхідно назвати В. Готта, А. Урсула, А. Лосєва, Н. Чурінова, К. Момджяна, С. Мартинович, З. Оруджева, А. Кузнєцова та ін.

У цьому контексті, щоб розкрити різні прояви існування сутності поведінки через багаточисельні опосередковувальні фактори в дисертації враховувались узагальнені висновки, положення наукових праць таких відомих зарубіжних учених як А. Щюц, Ю. Хабермас, Ф. Знанецький, С. Діллінгер, Я. Рейковський, П. Сорокін, Н. Данилевський, А. Леонтьєв, Г. Батіщев, М. Каган, М. Квєтний, В. Садовський, В. Афанасьєв, П. Смірнов, І. Стернін, В. Добреньков, А. Кравченко. Вивчаючи міру поведінки, окрім того ми зверталися до наукових напрацювань Г. Гарфінкеля, Г. Мюррея, Дж. Міда, М. Бахтіна, П. Пєшкова, В. Махліна, П. Сімонова, Г. Тульчинського, В. Кудрявцева та інших, які як характеристику міри поведінки використовували поняття: «акт», «дія», «вчинок».

Слід відзначити, що проблеми девіантності, а також теоретичні обґрунтування девіантної поведінки становили в різний час науковий інтерес таких зарубіжних учених, як Р. Мертон, І. Гофман, Ф. Танненбаум, Е. Саттерленд, Е. Лемерт, Г. Беккер, Н. Смелзер, Е. Еріксон, Е. Уілсон, Г. Салліван, А. Маслоу, А. Бандура, Ч. Ломброзо, У. Шелдон, Г. Хард, У. Пірс, П. Уіткін, У. Гоув, X. Айзенк, А. Коен. Цю ж проблематику висвітлювали у своїх працях російські учені А. Алєксандров, Л. Божович, Л. Виготський, А. Макаренко, М. Ярошевський, І. Кон, Я. Гилінський, Б. Урванцев, В. Мендєлєвич, Г. Аванесов, В. Кудрявцев, Г. Сафіна, А. Личко, С. Бєличева, Ю. Клейберг, Є. Змановська та ін.

Як відомо, невіддільною від проблеми девіації є категорія «норма». Її суть розкривається у працях І. Канта, В. Парето, Т. Куна, М. Бобнєвої, С. Даштамірова, А. Ручки, В. Ядова та інших. Вони запропонували різноманітні підходи, спрямовані на дослідження норм, їх дефініцій та класифікацій.

Для розмежування проявів існування сутності девіантної поведінки велике значення мають праці Д. Фаррінгтона, Д. Веста, Ф. Патакі, Р. Мертона, Г. Беккера, Е. Лемерта, І. Гоффмана, Р. Дженкінса, Дж. Ніссена, Л. Робінса, У. Шелдона, В. Кудрявцева, В. Пирожкова, Л. Вассермана, І. Горькової, Є. Роміциної, С. Кулакова, В. Плахова, С. Белічевої, Ю. Василькової, Л. Зюбіна, В. Степанова, А. Алєксандрова, А. Личко, В. Корольова, І. Невського, Г. Сафіної та ін.

Історія дослідження проблеми превенції має глибоке коріння. Ще Платон і Арістотель у своїх філософських працях розглядали ідею превенції, котрій згодом приділили належну увагу Дж. Локк, Вольтер, Руссо, Гольбах, Ш. Монтеск'є, Ч. Беккаріа. Всебічне дослідження проблем порядку і соціального контролю проводили О. Конт, Е. Кабе, А. Кетле, А. Феррі, Ч. Спенсер, К. Маркс та інші.

Безпосередньо питання соціального контролю розглядалися Р. Парком, Е. Россом, Г. Беккером, Ж. Ліотаром, М. Фуко та іншими. З російських учених проблемою превенції переймалися М. Чубинський, С. Гогель, М. Гернет, Н. Таганцев, М. Ковалевський, Є. Тарновський, К. Бєлоусов та ін.

Методологічною основою дослідження стали праці як українських, так і зарубіжних вчених серед яких: С. Алексєєв, В. Грищук, О. Грищук, М. Гуренко-Вайцман, С. Гусарєв, М. Микієвич, А. Карась, М. Кельман, Д. Керімов, В. Козлов, А. Козловський, М. Козюбра, С. Комаров, А. Коренєв, М. Костицький, А. Крижанівський, В. Кудрявцев, В. Лисий, В. Лемак, Л. Луць, В. Макарчук, С. Максимов, О. Мурашин, В. Навроцький, В. Ортинський, О. Петришин, П. Пилипенко, П. Рабінович, Ю. Римаренко, С. Сливка, О. Скакун, В. Тацій, В. Титов, А. Токарська, Р. Халфіна, В. Шакун, І. Шутак та ін.

Та незважаючи на чималий обсяг наукових публікацій, присвячених вивченню людської поведінки та різноманітних її проявів, у тому числі й девіантної поведінки, все ще недостатньо висвітлено, на нашу думку, проблеми детермінації, існування та сутності девіантної поведінки. А такий її аспект, як превенція девіантної поведінки набуває особливої актуальності з огляду на сучасні реалії (зростання наркоманії, алкоголізму, соціального паразитування, злочинності тощо).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано відповідно до Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р., постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки» від 20.12.2006 р. № 1767, «Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років», затверджених наказом МВС України від 05.08.2004 р. № 755, а також у контексті наукових досліджень Львівського державного університету внутрішніх справ за напрямами: «Розробка методології теорії держави і права, філософії права» (Державний реєстраційний номер 0106U003648); «Проблеми наукового забезпечення професійної діяльності органів внутрішніх справ в умовах розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні» (Державний реєстраційний номер 0106U003639); «Філософсько-правові та теоретико-історичні проблеми державотворення та правотворення в Україні» (Державний реєстраційний номер 0109U007855).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - на основі аналізу наукових праць обґрунтувати філософсько-правові проблеми девіантної поведінки людини, визначити структуру і зміст детермінаційних зв'язків між ціннісними орієнтаціями людини та девіантною правосвідомістю як формозмістовним феноменом перехідного буття права.

Досягнення цієї мети зумовило необхідність у постановці та вирішенні наступних завдань:

- розглянути еволюцію становлення і розвитку соціоприродних та правових детермінант формування людини як особистості;

- проаналізувати феномен людини та особистості як об'єкт рефлексії філософсько-правової наукової думки;

- розкрити основні підходи щодо аналізу індивідуальності сучасного типу людини;

- сформулювати концептуальні положення та висновки щодо феномена особистості як підґрунтя сучасної правової антропології;

- розкрити зміст вчення про природу людини у сучасній цивілізаційній парадигмі;

- обґрунтувати шляхи самореалізації людини в умовах маргінальних процесів;

- здійснити аналіз об'єктивних та суб'єктивних факторів формування людини як особистості в сучасному українському суспільстві;

- розглянути формування поглядів на проблему соціальних відхилень та окреслити основні напрями дослідження девіантності як соціального феномена в філософсько-правовому контексті;

- висвітлити специфіку соціальних детермінант девіантної поведінки людини;

- охарактеризувати ціннісні орієнтації людини як філософсько-правову категорію;

- відстежити еволюцію поведінки людини в філософсько-правовому дискурсі;

- розглянути становлення людини як фундаментальну проблему буття індивіда в традиційних суспільствах;

- проаналізувати взаємозв'язок між ціннісними орієнтаціями людини та формами її девіантної поведінки;

- розглянути проблему сучасної людини та причини її девіантності у європейській філософсько-правовій традиції;

- визначити мотиваційні аспекти агресивної поведінки суб'єкта в сучасній цивілізаційній парадигмі;

- запропонувати ефективні превентивні заходи щодо профілактики девіантної поведінки людини.

Об'єктом дослідження є людина як соціальна особистість, котра виступає підґрунтям сучасної правової антропології.

Предметом дослідження є філософсько-правове осмислення природних та соціальних детермінант формування девіантної поведінки людини.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в дисертації використано систему методів наукового пізнання. Серед них загальнонаукові методи, методи політології, соціології, філософії, правознавства, а також спеціальні методологічні засади вивчення девіантної поведінки людини.

Головним у цій системі виступає загальнонауковий діалектичний метод, що сприяв розгляду і дослідженню проблеми в єдності її соціального змісту та юридичної форми і здійсненню системного аналізу становлення людини як особистості у філософсько-правовому аспекті (р. 3 п. 3.1., п. 3.2., п. 3.4.).

За допомогою семантичного методу поглиблено понятійний апарат, визначено загальні засади формування девіантності як однієї із форм розвитку складноорганізованих систем (р. 4 п. 4.1., п. 4.2., р. 5 п. 5.1.). Системно-структурний та порівняльно-правовий методи дозволили дослідити питання становлення людини як об'єкта рефлексії філософської наукової думки та розглянути її поведінку як діяльність (р. 3. п. 3.1.). Використання соціологічного та статистичного методів сприяло узагальненню юридичної практики, аналізу емпіричної інформації, пов'язаної з темою дисертаційного дослідження (р. 4 п. 4.3., р. 5 п. 5.5., п. 5.6.). Конкретно-історичний метод дозволив вивчити як історію об'єкта, так і понять та положень, що відображають її, а саме: розглянути у ретроспективі формування поглядів на проблему соціальних відхилень і визначити ступінь наукової розробленості проблем девіантності та ціннісних орієнтацій людини (р. 1, р. 2 п. 2.1., п. 2.2., р. 3 п. 3.1., р. 4 п. 4.1.). Описовий метод, застосовувався на всіх етапах дослідження. Соціально-прогностичний метод дозволив виявити взаємозумовленість між динамікою соціальних процесів, ціннісними орієнтаціями людини та формами її девіантної поведінки (р. 2 п. 2.3., р. 3. п. 3.2., р. 4 п. 4.3., п. 4.5., р. 5. п. 5.2.). Логічний метод дав можливість розглядати соціальну детермінацію у єдності загального, особливого та одиничного, виявити та з'ясувати загальний механізм девіантної поведінки людини, детермінаційні взаємозв'язки між ціннісними орієнтаціями людини та формами її девіантної поведінки (р. 4 п. 4.2., п. 4.3., п. 4.5., р. 5 п. 5.1., п. 5.3.).

Дисертація підготовлена на матеріалах із різних джерел. В її основу покладено опрацювання вітчизняної та зарубіжної наукової літератури. Документальну та фактологічну її основу становлять національні та зарубіжні статистичні дані, що характеризують основні підходи до аналізу індивідуальності сучасного типу людини, чинне законодавство та міжнародні правові стандарти, спрямовані на корекцію девіантної поведінки людини.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вони отримані внаслідок комплексного дослідження соціоприродних детермінант формування людини, проблем її сутності та причин девіантності, як однієї із форм розвитку складноорганізованих систем. У результаті проведеного дослідження сформульовано такі концептуальні положення, що вирізняються науковою новизною і мають важливе теоретичне та практичне значення:

уперше:

- здійснено розробку нової концептуальної філософсько-правової методологічної основи для аналізу феномена девіантної поведінки людини в умовах трансформації суспільства, що супроводжується нестабільністю, конфліктністю, напруженістю у соціальних і політичних відносинах, та створює сприятливі умови для виникнення девіантності та її проявів;

- проведено експлікацію поняття «девіантність» у філософсько-правовому аспекті та визначено його основну значимість у характеристиці особливостей даного явища з позиції науки філософії права та інших галузей права, комплексне застосування наукових засобів і методів яких сприяло всесторонньому розкриттю сутності даного соціального феномена в умовах реальної дійсності;

- розкрито філософсько-правовий зміст виправного впливу на девіантну людину, що є тотожним філософському змістові її покарання і полягає у спонуканні до визнання нею категоричного морального імперативу, його засвоєння і активного свідомого дотримання в суспільстві;

- обґрунтовано еврестичний сенс розподілу природних та соціальних детермінант формування людини як особистості на загальні, особливі та одиничні, що зумовлюється як виникненням її різноманітних історичних, етнонаціональних та цивілізаційних типів, так і становленням кожної конкретної особистості;

удосконалено:

- підходи щодо аналізу індивідуальності сучасного типу людини, як багаторівненої і багатопланової структури, зміст якої залежить не лише від багатства природних її передумов, але й від широти і глибини включеності у систему суспільних відносин та ступеня соціально активної діяльності, що відображає суб'єктну міру людини;

- питання ефективності превентивних заходів щодо профілактики девіантної поведінки людини, зокрема, запропоновано сукупність заходів, спрямованих на розв'язання соціальних конфліктів та усунення негативних наслідків девіантної поведінки, серед яких припинення, попередження, соціальний контроль і превенція, яка виступає найефективнішою формою мінімізації сфери девіантної поведінки;

дістали подальшого розвитку:

- дефініції понять «девіантна поведінка», «особистість», «агресія»;

- аналіз основних філософсько-правових концепцій, що розкривають девіантну поведінку як сутність, на основі якого доведено, що девіантна поведінка зумовлена сукупністю біологічних, психологічних і соціальних умов та факторів, серед яких: вроджена фізична неповноцінність, конфлікт особи із суспільством, що деформує її моральний стан; соціальне відчуження людини; дефекти соціальних норм, що характеризуються як загальним зниженням моралі, так і недоліками кримінально-правової основи; деформація суспільних відносин тощо;

- підходи щодо узагальнення проблем сучасної людини та причин її девіантності у європейській філософсько-правовій традиції;

- положення щодо наявного взаємозв'язку між ціннісними орієнтаціями людини та формами її девіантної поведінки;

- обґрунтування мотиваційних аспектів агресивної поведінки суб'єкта в сучасній цивілізаційній парадигмі;

- розгляду об'єктивних та суб'єктивних факторів формування людини як особистості в сучасному українському суспільстві.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, пропозиції, рекомендації та висновки сприятимуть подальшій розробці проблеми девіантності та удосконалення методів превентивної роботи у сфері негативно-девіантної поведінки людини.

Одержані результати використовувались у науково-дослідній діяльності для подальших теоретичних пошуків при розробці проблем девіації, при розробці планів заходів профілактики ОВС проявів девіантної поведінки.

Теоретичні узагальнення дослідження використовуються у навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін «Філософія права», «Проблеми філософії права», а також як допоміжний матеріал для подальших наукових досліджень із зазначеної проблематики (акт впровадження № 8 від 19.03.2010 р.).

Результати дисертаційного дослідження використовувалися при проведенні занять зі службової підготовки особового складу лінійного управління МВС України на Львівській залізниці, а також розробленні методичних рекомендацій щодо застосування норм чинного законодавства та покращання діяльності співробітників даних підрозділів у сфері профілактики правопорушень та протидії злочинності, що відповідає пріоритетним напрямам діяльності органів внутрішніх справ, визначеним рішенням наради МВС України від 29.03.2010 р. (акт впровадження № 32 від 02.04.2010 р.).

За матеріалами дисертаційного дослідження підготовлено розділ «Девіантна правосвідомість як форма соціального відхилення», що увійшов до наукового дослідження «Проблеми правосвідомості особи» на замовлення Управління боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми ГУМВС України у Львівській області (акт впровадження № 37/241 від 29.03.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблено автором особисто.

Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом оприлюднення матеріалів дослідження на наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема: науково-звітній конференції факультету кримінальної міліції Львівського державного університету внутрішніх справ «Проблеми діяльності кримінальної міліції в умовах розбудови правової держави» (м. Львів, 16 лютого 2007 р.); Першій звітній науковій конференції «Державотворення та правотворення в Україні: проблеми та перспективи» (м. Львів, 2 березня 2007 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Демократичні стандарти професійного навчання та діяльності публічних службовців: теорія та практика» (м. Львів, 22 березня 2007 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Психологічні аспекти національної безпеки» (м. Львів, 22-23 березня 2007 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (м. Львів, 13-15 квітня 2007 р.); Другій звітній науковій конференції «Державотворення та правотворення в Україні: проблеми та перспективи» (м. Львів, 29 лютого 2008 р.); науково-звітній конференції факультету кримінальної міліції «Проблеми діяльності кримінальної міліції в умовах розбудови правової держави» (м. Львів, 5 березня 2008 р.); науково-практичній конференції за міжнародною участю «Демократичні стандарти врядування й публічного адміністрування» (м. Львів, 4 квітня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Взаємодія громадян та правоохоронних органів в контексті формування правової держави: правові, історичні, філософські та психологічні аспекти» (м. Львів, 15 травня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Роль суспільно-політичних дисциплін у формуванні світогляду працівника ОВС» (м. Львів, 23 травня 2008 р.); науково-методичній конференції «Проблеми вдосконалення підготовки юристів: професійні та морально-етичні аспекти» (м. Київ, жовтень 2008 р.); міжвузівській науково-теоретичній конференції «Принципи гуманізму та верховенства права як умова розвитку демократичної, соціальної, правової держави (пам'яті професора В.В. Копейчикова)» (м. Київ, 26 грудня 2008 р.); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Cтановлення особистості професіонала: перспективи й розвиток» (м. Одеса, 20 лютого 2009 р.); круглому столі «Порівняльне правознавство: загальнотеоретичні та галузеві аспекти» (м. Львів, 22 травня 2009 р.); круглому столі «Проблеми державотворення та правотворення в Україні (в контексті порівняльного правознавства та права на приватність)» (м. Львів, 22 травня 2009 р.); міжнародному збірнику інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діаспори «Український вимір» (м. Чернігів, число восьме, 2009 р.); Всеукраїнському круглому столі «Проблеми державотворення та правотворення в Україні» (м. Львів, 5 березня 2010 р.).

Основні результати та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 43 публікаціях, зокрема: 1 одноосібній монографії, 1 навчальному посібнику у співавторстві, 24 наукових статтях у фахових наукових виданнях, а також 17 тезах виступів на конференціях, семінарах, круглих столах.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що включають дев'ятнадцять підрозділів, висновків, додатків (на 10 сторінках), списку використаних джерел (606 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 458 сторінок, із них 395 сторінок основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено про її зв'язок із науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу, визначено мету та завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження здобутих результатів.

Розділ 1 «Огляд літератури з філософсько-правових проблем девіантної поведінки людини» містить розгляд питання щодо формування наукового уявлення про сутність девіантної поведінки людини у зв'язку з перманентним перебігом соціально-економічних і громадсько-політичних кризових явищ у суспільному житті нашої країни.

Зазначається, що дослідження даної теми зумовлено низкою факторів. По-перше, сучасний стан українського суспільства загалом характеризується економічною, демографічною, соціальною і політичною нестабільністю, що призводить до зростання кількості проявів девіантної поведінки та зміни її якості, про що свідчать статистичні дані різноманітних державних інститутів, отримані в результаті проведення соціологічних досліджень. По-друге, внаслідок напруженої і нестійкої, насамперед політичної ситуації в суспільстві девіантна поведінка, котра раніше проявлялася у значно менших масштабах, починає переростати в кримінальну, злочинну поведінку. По-третє, з кожним роком зростає кількість неповнолітніх, які вживають алкогольні напої, наркотичні речовини, що також призводить до погіршення криміногенної ситуації в країні. По-четверте, зростає апатія, соціальна незахищеність громадян, котрі поповнюють контингент так званої «групи ризику».

На основі аналізу наукової літератури, присвяченої девіантній поведінці людини, зазначається, що дана тема упродовж тривалого часу систематично висвітлюється, як в Україні, так і закордоном, в основному через розкриття двох концепцій: біологізаторської або натуралістичної концепції, прихильники якої абсолютизують роль природних, біологічних основ людини (відносячи до них і спадково закріплені конституціональні ознаки, і стан здоров'я, і функціональні, фізіологічні особливості різних систем людського організму та багато інших), і відповідно, сутність поведінки розглядається тут лише на біологічному рівні та соціологізаторської концепції, що представлена рядом теорій, у котрих людина постає пасивним учасником сучасних соціальних відносин, а значить і сутність поведінки досліджується лише на соціальному рівні.

Обґрунтовуючи тезу про те, що у сучасному суспільстві спостерігається значне зростання різноманітних девіацій, що є наслідком глибоких соціальних змін і тривалих кризових процесів в економічній, фінансовій, соціальній та політичній сферах, а такі форми девіантності, як організована злочинність, корупція, алкоголізм і наркоманія населення, посилені кризою, призупиняють вихід з неї, дисертант стверджує, що сучасна Україна, де зосереджена багатоманітність девіантогенних факторів, може слугувати полігоном дослідження проявів соціальних девіацій. Існує об'єктивне соціальне замовлення, не завжди усвідомлене і артикульоване, на проведення вітчизняних девіантологічних досліджень явища девіантності у філософсько-правовому аспекті.

Констатується, що у закордонній і вітчизняній літературі не досить однозначно вживаються близькі за значенням терміни, що намагаються визначити предмет, який нас цікавить: «девіантну (відхилену) поведінку», «девіації (відхилення)», «девiантнiсть». А ще можнa зустріти і «патологiю», і «поведінку, що відхиляється», і «асоціальну» або «антисоціальну поведінку». У психології цей набір термінів доповнюється «депривацією», «перверсією» тощо. При цьому нема більш або менш загальноприйнятних визначень цих понять.

Таке становище цілком можна зрозуміти, адже по-перше, дослідження філософсько-правових аспектів девіантності людини - відносно новий напрям науки, понятійний апарат якої перебуває у стані розвитку. По-друге, навіть у досить давніх науках суперечка про поняття та їх визначення нерідко триває століттями. По-третє, надзвичайна складність соціальних явищ, їх мінливість, багатогранність не полегшує завдання «ухвалити» відповідний зріз, сторону, момент соціальної реальності та зафіксувати його у визначенні. І, нарешті, по-четверте, жодне визначення безперечно не може бути «єдино вірним» і «остаточним».

Розділ 2 «Філософсько-методологічні константи правового пізнання» містить три підрозділи, у яких розгляються питання природи людини у контексті правового пізнання та антропологічні засади людської деструктивності.

У підрозділі 2.1 «Теоретико-методологічні підходи щодо дослідження філософсько-правових проблем девіантної поведінки людини» зазначається, що складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми призводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки, саме тому своєрідним компромісом між надто широким і надто вузьким розумінням методології як шляху пізнання виступає багаторівневий підхід, коли розрізняються: найзагальніші методи наукового пізнання - аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного тощо (філософська методологія); загальні для багатьох наук, міждисциплінарні методи пізнання - системний та організаційний аналіз, кібернетичний, синергетичний підходи тощо (загальнонаукова методологія); теорія і методи конкретної науки, галузі знань; методика, сукупність операцій і процедур, що застосовуються в конкретних дослідженнях.

На основі аналізу наукової літератури констатується, що девіантологи можуть застосовувати всі можливі методи наукових досліджень: філософські, правові, логічні, історичні, загальнонаукові (системний аналіз, організаційний аналіз, синергетику), соціологічні методи збору первинної інформації (спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент), психологічні методи дослідження властивостей особи (тести) тощо.

Різні види поведінки особи, що відхиляється, розташовуються на єдиній осі «деструктивна поведінка», з двома протилежними напрямами - на себе або на інших. За спрямованістю і ступенем прояву деструктивності можна уявити наступну шкалу поведінки, що відхиляється: антисоціальна (активно-деструктивна) - просоціальна (відносно-деструктивна, адаптована до норм антисоціальної групи) - асоціальна (пасивно-деструктивна) - саморуйнівна (пасивно-аутодеструктивна) - самовбивча (активно-аутодеструктивна).

Водночас, зазначається, що виділення окремих видів поведінки, що відхиляється, і їх систематизація за подібністю ознак є умовним, хоча і виправданим засобом з метою наукового аналізу. У реальному житті окремі форми нерідко поєднуються або перетинаються, а кожен конкретний випадок поведінки, що відхиляється, виявляється індивідуально забарвленим і неповторним.

У підрозділі 2.2 «Право як предмет філософського і наукового пізнання: принципи та методологія демаркації» наголошується, що загальновизнаним фактом стало судження про єдність раціонального та ціннісного аспектів в єдиному акті пізнання, причому за ціннісним аспектом став визнаватися не лише передрівень теоретико-когнітивного підходу, а й самостійний, із властивою йому специфікою відображення, метод пізнання буття. Це означає, що якщо наукове знання має своїм способом осягнення реальності теоретико-пізнавальний підхід, а на «виході» - знання про фактичне, обов'язково експериментально верифіковане, об'єктивне, властиве об'єкту дослідження як таке, то філософське пізнання як вчення про людину, її місце у світі та відносини, що складаються між людьми з приводу об'єктів реальності, має своїм способом осягнення теоретико-ціннісний (аксіологічний) підхід, що дає знання про предмети не в категоріях їхнього фактичного буття, а в категоріях мети й цінності, де об'єкт реальності протистоїть суб'єктові не як предмет «у собі», а як предмет «для мене», «для всіх», тобто перебуває в ціннісному відношенні до людини.

Звертається увага на ту обставину, що поняття права у своїй сутності бере початок від специфічної форми організації людиною свого буття як світу цінностей, джерела якого принципово антропологічні, тому що пов'язані не тільки з телеономністю людини, а й з такими феноменами людського життя, які інтроспективно-феноменологічною мовою позначаються категоріями «справедливість», «обов'язок», «відповідальність» тощо. Варто лише не забувати, що упродовж тривалого часу первинною формою їх iнтерсуб'єктивності виступає не право, а сукупність звичаїв і мораль. Однак iз виникненням державності норми звичаєвого «права» та норми моралі стають жорстко фіксованими («повинно бути так і не інакше») законами (правовими нормами). Тому все, що втілене в інтерсуб'єктивній формі їхнього буття як норми «належного бути», обов'язкове до виконання, артикулюється й описується вже в термінах: правова влада, правова держава, правова особистість, закон, правопорядок тощо.

Водночас, дисертант зазначає, що філософія права як будь-яка інша галузь філософського знання є за своїм змістом наукою без кордонів, iнтернаціональним, космополітичним, міжнародним чи вселенським глобальним знанням. Але розвивається вона на певному національному грунті конкретними вченими, представниками конкретної нації чи народу. З огляду на таку двоєдиність філософії (як об'єкта пізнання) і суб'єктів, котрі її досліджують, сучасна українська філософія права має відбутися через дослідження українських учених, які не тільки мають теоретично осмислити доробок іноземних і власних великих попередників, але й розвинути пізнання в цьому напрямі.

У підрозділі 2.3 «Вчення про природу людини у контексті правового пізнання» проведено аналіз права, як сфери людського буття, у межах якої стосунки між особами регулюються постільки, поскільки ті перебувають у різноманітних зобов'язувальних стосунках між собою і водночас протистоять одна одній як самостійні та вільні індивіди. Право упорядковує стосунки між індивідами або між індивідами та спільнотою таким чином, що гарантує свободу самоздійснення індивіда.

Автором зазначається, що філософське осмислення має світоглядний характер, тобто спрямоване на розв'язання смисло-життєвих проблем людського буття. Тому воно може і має бути, з деякими застереженнями, oхарактеризоване як філософський тип світогляду. Світоглядне філософське осмислення суспільної реальності, як і будь-яке світоглядне осмислення, включає всі три рівні смисложиттєвого відношення «людина - суспільний світ»: світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння суспільної реальності. Однак, провідним, домінуючим світоглядним рівнем тут є не світовідчуття, як у міфології, і не світосприйняття, як у релігії, а правове світорозуміння.

Право як сукупність правових норм є зобов'язувальним порядком людських стосунків у рамках спільноти, що підтримується офіційно організованим примусом, який, своєю чергою, повинен визнаватися всіма членами спільноти як авторитетний примусовий порядок, оскільки індивіди в межах зазначеного порядку протистоять один одному як самостійні й вільні індивіди, рівні перед законом і зорієнтовані на створення справедливого суспільства на раціональних засадах.

Розділ 3 «Проблема становлення людини як особистості у філософсько-правовому аспекті» містить п'ять підрозділів, в яких розглядаються питання діалектичного поєднання соціального та індивідуального у процесі становлення людини як особистості, на основі соціально-філософського та правового підходів досліджується поведінка особистості як діяльність, узагальнюються шляхи становлення індивіда в традиційних суспільствах, як фундаментальна проблема буття.

У підрозділі 3.1 «Поняття особистості в сучасній філософії» стверджується, що найпоширенішими та найвпливовішими у розв'язанні проблем особистості є вчення філософів - представників таких напрямів і шкіл, як персоналізм, марксизм, екзистенціалізм, неофрейдизм, сучасна релігійна філософія, а також постмодернізм (явище в сучасній науковій думці, що певною мірою стосується всіх напрямів філософії).

Особистість - це єдність соціального та індивідуального, суть її існування. Вона являє собою цілісну, індивідуалізовану систему соціально значущих властивостей людини (інтересів, потреб, здібностей), котрі формуються у процесі становлення конкретно-історичних видів діяльності відповідно до умов життя суспільства. Під час практичної діяльності людини соціальне та духовне поєднуються, відбувається самореалізація та самоутвердження особистості, її соціалізація, що водночас є її індивідуалізацією, індивідуальною формою привласнення нею суспільних відносин. Розвиток особистості, розкриття її індивідуальності - це розвиток загальносуспільного в індивідуальному і через нього зростання багатства та розмаїття її духовного світу, розвиток ініціативи і творчих здібностей.

Важливою особливістю самореалізації особистості як цілеспрямованого процесу є розуміння суперечливості власного розвитку, розкриття та розв'язання суперечностей як джерела особистісного становлення. Таким чином, у процесі самореалізації в особистості формується не лише почуття задоволення від досягнення поставлених цілей і власного саморозгортання, а й здорове почуття незадоволення, самозаперечуваності наявного буття, способів самореалізації. Це примушує людину до пошуку вищих цілей, більш адекватних способів самореалізації, що є одним із джерел та рушійних сил становлення особистості.

Зосереджується увага на тій обставині, що життя людини підпорядковане комплексу природних закономірностей і саме це виступає однією із незліченних ланок їх дії. Тому з повною підставою можна стверджувати, що природна сутність людини і особистості відіграє роль неодмінної передумови та істотної детермінанти як її формування, так і всього її життєвого шляху. Інакше кажучи, діяльність людини, яка б вона не була, є, по суті, не що інше, як вияв сил природи взагалі.

У підрозділі 3.2 «Становлення особистості як фундаментальна проблема буття індивіда в традиційних суспільствах» стверджується, що становлення особистості як одна з фундаментальних проблем буття індивіда і суспільства завжди була органічно «вплетена» в коло проблем, пов'язаних із сутністю будь-якої моделі соціуму. Тому вона не виокремлювалася в теоретичних дослідженнях. Науковому аналізу піддавалися переважно головні аспекти цієї проблеми (індивідуальність, самореалізація особистості, смисложиттєві парадигми тощо), яка висвітлювалася у значній кількості праць відомих мислителів і правників, які тією чи іншою мірою досліджували різні сторони становлення особистості.

На думку автора, становлення особистості - це водночас і важлива проблема самого індивіда, адже кожен прагне самореалізації для того, щоб випробувати себе, а відтак знайти притаманне лише своїй власній природі місце в суспільній ієрархії. Від того, які соціальні сили суспільство і сам індивід сформують у структурі своєї особистості, значною мірою залежатиме його самореалізація, самоствердження та соціальний статус.

Акцентується увага на тому, що у ході формування соціальної поведінки індивіда особливо важливо враховувати та підтримувати в ньому почуття справедливості та внутрішньої свободи, що підносить його власну гідність, органічно поєднує з іншими індивідами в соціумі, узгоджуючи їхні інтереси та наповнюючи соціальною значущістю його діяльність. Причому цей процес є важливим у своєму становленні як на рівні ідеології держави, так і на соціально-побутовому рівні. Недооцінювання чи нехтування будь-яких його компонентів призводить до соціального конфлікту, соціального напруження, а відповідно і до формування світогляду особистості що не відповідає суспільним інтересам, до поширення антисоціальних настроїв.

Становлення особистості - саме та проблема, котра прекрасно ілюструє єдність людської цивілізації на всіх її етапах, бо саме вона, якщо не репрезентує, то у всякому випадку перебуває поряд із проблемою, яка, безумовно, є обличчям будь-якої історичної епохи і пов'язує всі історичні періоди в одне ціле.

У підрозділі 3.3 «Індивідуальність як філософська категорія» зосереджується увага на розкритті тези про те, що за своєю суттю людська індивідуальність пов'язана з особистістю індивіда, але цей зв'язок не локального характеру, бо індивідуальність важко, практично неможливо уявити без аналізу сутності самої особистості. Взаємозв'язок цих двох сутностей людського індивіда не односторонній, а двосторонній, адже де нема особистості, там нема її індивідуальності. І навпаки, наявність хоч деяких проявів індивідуальності свідчить про певний особистісний рівень розвитку конкретної людини. Науковий аналіз категорії індивідуальності починається з дослідження сутності особистості. Такий аналіз об'єктивно повинен передбачати певну логічну послідовність осмислення цих понять, що від з'ясування сутності особистості має призвести до усвідомлення сутності індивідуальності.

Визнається, що особистість - складна багаторівнева і багатопланова структура, зміст якої залежить не лише від багатства природних її передумов, але й від широти і глибини її включеноcті у систему суспільних відносин, а також від ступеня соціально активної діяльності, що відображає суб'єктну міру особистості. Чим диференційованішою і складнішою є структура індивідуальної людської життєдіяльності і суспільних відносин, в яких вона здійснюється, тим активніше і повніше освоює індивід багатоманіття досягнутої суспільством культури, тим багатшим він є як особистість, тим складніша і різнобарвніша його особистісна структура. Остання, таким чином, виступає діалектичною єдністю інтер- та інтраіндивідуальних зв'язків особистості, які забезпечують виникнення та розвиток її сутнісних сил.

Розуміння індивідуальності як фокусованого відображення цілісності, як певного ставлення особистості до світу, як специфічного лише для неї способу прояву соціального виправдане ще й тим, що в ній (індивідуальності) концентрованою формою відображені життєві принципи людини як особистості, які визначають сенс всієї її життєдіяльності. У них як в системі світоглядних, політичних, ідейно-моральних настанов та переконань висвітлюється та ціна, яку сплачує особистість, реалізуючи сенс власного життя.

У підрозділі 3.4 «Основні підходи до аналізу індивідуальності сучасного типу особистості» показано, що індивідуальність одна з основних властивостей особистості, її суттєва характеристика, яка визначається за формою та способом буття людини як суб'єкта свідомої діяльності. Кожна людина на шляху до набуття статусу особистості характеризується певною індивідуальністю, мірою його формування. Її різнобічні властивості можуть виявлятися з різною силою. Особистість - це єдність соціального та індивідуального, суть її існування. Вона являє собою цілісну, індивідуалізовану систему соціально значущих властивостей людини (інтересів, потреб, здібностей), котрі формуються у процесі становлення конкретно-історичних видів діяльності відповідно до умов життя суспільства. Під час практичної діяльності людини соціальне й духовне поєднуються, відбувається самореалізація та самоутвердження особистості, її соціалізація, що водночас є її індивідуалізацією, індивідуальною формою привласнення нею суспільних відносин.

Розкриваючи співвідношення та взаємозв'язок особистісного та індивідуального через поняття людського буття, стверджується, що індивідуальне в особистості становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це - певний спосіб взаємодії природно-неповторного із соціальним за переваги першого. Людина залучається до співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття.

Зазначається, що особистість не може існувати поза зв'язком з індивідуальністю, вона індивідуальна за своєю сутністю та способом існування. Водночас поняття індивідуальності не збігається з поняттям особистості. Якщо друге характеризує людину з позиції її соціальної зумовленості, соціального вираження, то перше розкриває характерні риси особистості, форму й спосіб її буття.

У підрозділі 3.5 «Вчення про природу людини у сучасній цивілізаційній парадигмі» з'ясовуються особливості співвідношення цивілізації та особистості, що мають для філософсько-правового дослідження гуманітарної проблематики утвердження людини у світі принципове значення, оскільки відкривають новий напрям глобального осмислення сучасної епохи. Вони визначають горизонти того повороту в методології наукових досліджень функціонування соціуму, від якого залежить майбутнє як окремої людини, так і суспільства загалом.

Розкривається теза про те, що центральною проблемою розвитку людини як особистості в умовах цивілізації є співвідношення у її власному бутті елементів континууму (неперервності) і дискретності (перервності). Будучи пов'язаною з суспільством, вона має жити вже у відкритому суспільстві, тобто неперервному соціальному просторі, де взаємодіють тенденції її соціалізації та індивідуалізації. Але її буття не було б індивідуальним, якби воно не вирізнялося своєю своєрідною просторовою замкнутістю, в межах якої особа могла б лишатися сама собою і відтворювати та вдосконалювати своє «Я». Для цього їй конче потрібне позитивне усамітнення, як стан і головна умова набуття, збереження та збагачення власної гідності, самості, тобто світу для себе і для суспільства.

Зазначається, що система світоглядної детермінації соціальної поведінки є досить складною за структурою, багаторівневою за змістом і різнобічною за зв'язками-комбінаціями утворенням, що й зумовлює, певною мірою, самореалізацію та самоствердження людини як особистості в її конкретних вчинках, однією зі сфер прояву яких і є соціальна поведінка індивіда. Елементи цієї системи, переважно завдяки світогляду, характеризуються стабілізуючим, інтегруючим ефектом та здатністю зумовлювати розвиток і самовдосконалення як окремих елементів, так і системи загалом, що дозволяє їх активізувати у процесі формування соціальної поведінки людини.

Розділ 4 «Девіантність як предмет філософсько-правового аналізу» складається з п'яти підрозділів, у яких розглядається феномен девіантності через призму філософсько-правового аналізу, обґрунтовується теза про девіантність, як форму складноорганізованих систем і як соціальне відхилення.

У підрозділі 4.1 «Феномен людини - підґрунтя сучасної правової антропології» доводиться, що для юридичної антропології важливе виявлення не взагалі закономірностей права, а закономірностей співвідношення і взаємозв'язку людини і права, а на їх основі - прогнозування основних тенденцій розвитку права як однієї із форм буття людини.

Останнім часом у вітчизняній науковій літературі простежується розмежування юридичної антропології і антропології права (філософсько-правової антропології), котра розглядається як розділ філософії права, що за допомогою методології, заснованої на філософсько-антропологічному та деяких інших концептуальних підходах, вивчає людину, її потреби, інтереси, специфічні юридичні властивості як правової iстоти, з'ясовує сутність, природу біосоціального індивіда з метою встановлення зв'язків між розумінням людиною її прав і правом як соціальним явищем, розкриваючи у такий спосіб закономірності, що входять у предмет філософії права.

Стверджується, що вивчення філософією права усіх складових проблеми «людина-право-взаємовідношення» створює передумови для вивчення права як людського феномена, тобто як права людини, особливо коли йдеться не про права людини, а про право людини, тобто не лише про людський вимір права, а про право як загальнолюдський феномен із людиною в усіх її проявах як його філософського орієнтиру чи основи.