Трансформація епістемологічних засад сучасної соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут соціології Національної академії наук України

УДК 316.012 (043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

Трансформація епістемологічних засад сучасної соціології

22.00.01 - теорія та історія соціології

Отрешко Наталія Борисівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціології Національної академії наук України.

Науковий консультант - доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник Бурлачук Віктор Фокіч, Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук, професор Нагорний Борис Григорович, Східноукраїнський Національний університет ім. В.Даля, завідувач кафедри соціології

доктор соціологічних наук, професор Сурмін Юрій Петрович, Інститут проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, перший заступник директора

доктор соціологічних наук, доцент Щербина Віктор Миколайович, Інститут культурології Національної академії мистецтв України, завідувач відділу соціологічних досліджень та аналізу проблем української культури

Захист відбудеться «29» квітня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул.Шовковична, 12, м. Київ.

Автореферат розісланий «22» лютого 2011 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На зламі ХХ-ХХI століть соціологія як наука про соціальні явища та процеси в здебільшого індустріальних і постіндустріальних суспільствах переходить до нових теоретичних парадигм. Зміни соціальної реальності виявляються на всіх рівнях організації соціальних відносин як у ґлобальному масштабі, так і на локальному рівні окремих країн та реґіонів. Такі зміни вимагають від соціологів спеціального теоретичного осмислення, що сприяє формуванню теорій інформаційного й ґлобального суспільства, в яких об'єкт класичної соціології -- національна держава -- втрачає традиційні субстанціональні, усталені характеристики.

У сучасному соціогуманітарному пізнанні під впливом філософів постмодернізму та соціологів-конструктивістів багато в чому змінюються уявлення про соціальну реальність та суб'єктів, які в ній діють. Це висуває перед дослідниками завдання, розв'язання яких уже не вкладаються у звичні теоретичні схеми опису й аналізу процесів, що відбуваються швидше в більш усталених і рівноважних системах, ніж системах сучасних соціальних комунікацій.

У новому типі суспільства, що формується, від середини ХХ століття виникає новий соціальний простір із іншими рамками для можливих соціальних дій як колективних, так і індивідуальних суб'єктів. Інформаційні технології в ґлобальному масштабі змінюють темпи розвитку економіки, впливають на соціальну та політичну структури сучасних суспільств. Розвиток нових систем масових і ґлобальних комунікацій змінює динаміку і форми соціальних взаємодій, бо переводить останні з реального світу у віртуальну реальність. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань сучасної соціальної теорії стає визначення нової системи понять і формування нових методологічних принципів роботи з ними. Ці завдання є особливо актуальними для сучасної вітчизняної соціології, яка покликана сприяти осмисленню специфіки трансформацій, що відбуваються у незалежній Україні.

Актуальність теми дослідження визначається як логікою трансформацій соціальної реальності українського суспільства, так і закономірностями розвитку власне соціологічного знання. Українське суспільство і процеси, що в ньому спостерігаються, мають чітко виражену специфіку, оскільки поряд із ґлобалізацією і формуванням інститутів інформаційного суспільства в Україні зберігають свій вплив інститути індустріального пострадянського суспільства, а детермінантами масової свідомості залишаються цінності традиційної культури. Відтак теоретичні концепції ґлобалізації або неотрадиціоналізму, що описують українську специфіку, мають спиратися одночасно на класичні, некласичні і постнекласичні підходи до аналізу соціальної реальності. З іншого боку, в теоретичній вітчізняній соціології й досі не завершено перехід від монопарадигмальних засад марксизму радянського типу до мультипарадигмальності, прийнятої в сучасній західній соціологічній науці.

Загалом сучасна соціологія як у західному, так і в українському варіанті, являє собою боротьбу інтересів різних груп, кожна з яких претендує на наукову презентацію суті соціальної реальності. Виходячи з цього, предметом гострої теоретичної дискусії є такі питання: що являє собою соціальна реальність, якими є методи її пізнання і яким є місце суб'єкта пізнання у просторі соціальних взаємодій?

У працях з епістемології соціальних наук ці питання дістають часткового вирішення у рамках трьох основних підходів. Перше тлумачення -- класичне, коли епістемологію розуміють як частину загальної теорії пізнання. У цьому разі епістемологія -- це наука про можливості здобуття істинного знання в науці. Ідеологи такого підходу С.Фуллер, Ю.Резнік переймаються інтерпретацією різних методологічних підходів до аналізу соціальної реальності. Цей порівняльний аналіз дає змогу з'ясувати можливості й обмеження здобуття наукового знання в класичних і некласичних парадигмах.

За другого тлумачення, спрямованого на вивчення соціального статусу науки, епістемологія є елементом політичної боротьби, де монополія на істину набуває форми символічного капіталу. Цей підхід подано у працях П.Бурдьє і Ю.Качанова. У працях Г.Башляра, М.Фуко представлено третій підхід, у якому епістемологія набуває історичного контексту завдяки поняттю «епістема», яке задає не лише методологію дослідження, як парадигма Т.Куна, а й за допомогою базових метафор формує картину світу для дослідника у певну історичну епоху.

У дисертації використовуються всі три підходи, які взаємодоповнюють одне одного. Одначе основний акцент зроблено на третьому підході, оскільки поняття «епістема» у трактуванні Г.Башляра і М.Фуко дає можливість вийти на міждисциплінарний рівень аналізу й прояснити гносеологічний смисл теоретичних категорій у соціології.

Для аналізу трансформації епістемологічних засад сучасної соціології використовують типологізацію змін наукової раціональності В.Стьопіна, яка передбачає зміну класичної раціональності в науковому дослідженні на некласичний і постнекласичний типи раціональності. Необхідність адаптації такого підходу до аналізу трансформацій у теоретичній соціології передусім пояснюється специфікою розвитку соціогуманітарного пізнання, яке залежить не тільки від процесів, що відбуваються в природознавстві, але й, дедалі більшою мірою, від змін у філософському знанні. Особливістю розвитку соціології є її запізнення у набутті статусу науки, внаслідок чого період класики соціології хронологічно припадає на час утвердження парадигм некласичного знання і в природознавстві, і в філософії.

Парадигмальний бум у сучасній соціології пояснюється формуванням нових соціальних рухів. Соціальне самовизначення нових суб'єктів включає специфічну інтерпретацію навколишньої соціальності, що й слугує підґрунтям генези нових парадигм у теорії. Опосередковуючи становлення і розвиток конкретного соціального суб'єкта, новостворена дослідницька група займає порожню соціальну нішу і закріплює своє існування. Загальна гносеологічна схема консолідації наукового знання дістає відображення у принципі відповідності, згідно з яким конкурентні між собою приватні підходи знімаються як складові більш загальної концепції. У сучасній соціології відповідна орієнтація дістала вияв у метапарадигмальному русі, мотивація якого визначається прагненням створення «великої», всеосяжної й уніфікаційної доктрини, здатної посісти домінантну позицію в теоретичній думці.

В українській філософії науки трансформацію основних форм раціональності при переході від класики до некласики представлено в досліженнях С.Кримського та М.Поповича. Метапарадигмальна модель теоретичної соціології, де застосовано підхід В.Стьопіна, представлена у працях В.Ядова, Г.Зборовського. В.Ядов виокремлює три основні метапарадигми у соціології: класичну, посткласичну (модерн), постпосткласичну (науку нашого часу); Г.Зборовський вирізняє шість основних метапарадигм, доповнюючи тріаду В.Ядова «некласикою», «постнекласикою» і «неокласикою.

У низці випадків у науковій літературі під метапарадигмою дослідники розуміють інтеґральну соціологічну парадигму. Наприклад, Дж.Рітцер називає три основні метапарадигми теоретичної соціології: метапарадигми соціальних фактів, соціального визначення і соціальної поведінки. Пізніше у деяких працях він вводить ще одну метапарадигму ? інтеґральну парадигму постпозитивістського штибу, за допомогою якої замінює парадигму соціального визначення парадигмою соціальних конструкцій.

Для обґрунтування підходу щодо формування постпозитивістської метапарадигми Дж.Александер формулює альтернативу науковій теорії й антитеоретичному релятивізму. У першому випадку дослідники визнають лише те знання про соціальну реальність, яке не залежить від суб'єкта пізнання і від його позиції у соціальному просторі. У другому випадку суб'єкт впливає на знання, що в соціологічній теорії веде до релятивізму -- запереченню можливості наявності усталених епістемологічних засад для пізнання. Альтернативу релятивізму Дж.Александер убачає у створенні постпозитивістської схеми пізнання, яку він описує взагалі без визначення чітких епістемологічних підвалин сучасної соціології.

Американські соціологи Т.Джонсон, К.Данденкер, К.Ешуот вважають, що в сучасній соціології створенню єдиної постпозитивістської метапарадигми протистоїть принцип мультипарадигмальності, який вони поділяють. Вони виокремлюють чотири стратегії створення соціологічних теорій: емпіризм, суб'єктивізм, субстанціоналізм, раціоналізм, виходячи з визначення природи соціальної реальності (матеріалізм/ідеалізм) і методу пізнання (номіналізм/реалізм). Недолік наданої ними схеми аналізу сучасних метапарадигм полягає в тому, що вона враховує лише класичний підхід до визначення як характеристик методів пізнання соціальної реальності, але при цьому не бере до уваги специфіку сучасних некласичних підходів.

Ця специфіка аналізується у працях Й.Валерстайна, який називає серед чинників, що вплинули на перехід сучасної соціології до нових епістемологічних засад, зміну ньютонівської моделі науки наукою нового типу, що відбувається під впливом теорії нерівновагомих процесів; лінґвістичний і прагматичний повороти в соціологічній теорії, вивчення контексту і герменевтичний метод осягнення текстів; культурологічні дослідження, в рамках яких критикується класичний європоцентризм соціології.

Обговорення статусу теоретичної соціології як науки про сучасний світ має місце як у працях західних теоретиків Р.Коллінза, П.Штомпки, так і в дослідженнях українських соціологів В.Бурлачука, Є.Головахи, Н.Костенко, С.Макеєва, П.Кутуєва, І.Попової, В.Судакова, В.Танчера, В.Тарасенка і російських соціологів А.Гофмана, Н.Полякової, А.Філіппова.

Останніми роками в українській соціології особливу увагу приділяють аналізу суб'єкта в некласичних концепціях. У монографіях О.Злобіної, Н.Соболєвої проаналізовано суб'єктивну реальність як особливий соціальний феномен сучасних суспільств. В дослідженнях Н.Костенко визначено основні риси некласичних і постнекласичних концепцій ідентичності. У працях Л.Бевзенко синергетичний підхід у соціології запропоновано як один із варіантів методології постнекласики.

У всіх зазначених вище працях ідеться про необхідність переходу від аналізу класичних концепцій соціологічної теорії до формування нових епістемологічних засад соціології як науки, що вивчає не стани, а процеси, які відбуваються в ґлобальному інформаційному суспільстві. Одначе попри наголошення необхідності такого переходу в усіх проаналізованих працях відсутнє чітке визначення епістемологічних засад постпозитивістської метапарадигми в сучасній соціології, а відтак, не виявлено тенденцій трансформації цих засад.

Таким чином, наукова проблема дослідження трансформації епістемологичічних засад сучасної соціології розкривається у двох аспектах: онтологічному та гносеологічному. До онтологічного належить трансформація соціальної реальності в сучасних суспільствах, підґрунтя якої становлять такі процеси, як перехід в економіці від локальних ринків до світового, переважання влади транснаціональних корпорацій над державними формами влади, зміна характеру зайнятості від постійної роботи до тимчасової, розмивання меж традиційних соціальних груп і формування віртуального простору соціальної взаємодії. Назагал ідеться про трансформацію базових соціальних інститутів сучасної соціальної реальності, їх перехід від урівноважного стану до стану підвищеної динаміки й неврівноваженості. Гносеологічний аспект наукової проблеми полягає в протиріччі між станом розвитку сучасної соціології як мультипарадигмальної науки та відсутності концепції епістемологічних засад, за домомогою якої можна було б здійснити компаративний аналіз різних теоретичних метапарадигм.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації не пов'язана із науковими темами Інституту соціології НАН України.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертації є визначення тенденцій трансформації епістемологічних засад сучасної соціології на підставі аналізу загальнотеоретичних метапарадигм.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені та розв`язані наступні дослідницькі завдання:

- представити визначення епістемологічних засад соціології;

- виокремити основні чинники формування і розвитку соціології як науки про соціальну реальність;

- визначити типи соціальності в різних соціологічних метапарадигмах;

- дослідіти основні напрями трансформації образу суб'єкта в західній філософії та соціології;

- проаналізувати зміну базових метафор у соціології;

- визначити відмінність у процесі пізнання соціальної реальності в класичній, некласичній і постнекласичній картинах соціального світу;

? уточнити типологію картин соціального світу.

Об'єкт дослідження -- епістемологічні засади сучасної соціології, якими є образ соціальної реальності, позиція суб'єкта пізнання стосовно цієї реальності, метод пізнання, картина соціального світу.

Предмет дослідження -- трансформація епістемологічних засад соціології як науки про сучасну соціальну реальність.

Методи дослідження. У дослідженні було застосовано наступні загальнонаукові методи: метод аналізу у висвітленні стану наукової проблеми та у виокремленні основних положень метапарадигм; метод компаративного аналізу для співставлення концепцій представників разних наукових шкіл щодо інтерпретації понять «соціальна реальність», «суб'єкт дії», «метод пізнання»; історичний ретроспективний метод, який дозволяє дослідити логіку трансформації епістемологічних засад сучасної соціології; метод концептуалізації для розбудови соціологічного змісту поняття «картина соціального світу»; діалектичний метод, що застосовувався для опису процесу становлення суб'єкта в рамках соціальної реальності; метод типології й теоретичної класифікації, що був використан для аналізу епістемологічних засад метапарадигм класики, некласики и постнекласики в соціології. .

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше на підставі теоретичного анализу концепцій філософії науки та соціального пізнання виокремлені епістемологічні засади соціології як науки, що вивчає соціальну реальність. Результатом дисертації є запропонована здобувачем авторська концепція трансформації епістемологічних засад сучасної соціології, основні положення якої винесені на захист і можуть бути сформульовані наступним чином:

- вперше доведено тезу, згідно якої трансформація соціології, як форми наукового знання про сучасну соціальну реальність, визначається як трансформація епістемологічних засад. Такими засадами є концепція суб'єкта, його позиція в структурах досліджуваної реальності, метод пізнання, що визначає рамки понятійного апарату дослідження, та образ соціальної реальності як об'єкту соціального пізнання;

- вперше доведено, що трансформація епістемологічних засад сучасної соціології зумовлена низкою чинників, а саме: десубстанціоналізацією образу соціальної реальності; зміною позиції суб'єкта соціального пізнання (місце трансцендентної заступає іманентна позиція), зміною базових метафор у теоретичній соціології ? від метафори організму як системи до метафори мереж соціальних практик;

- поглиблено обґрунтування тези, згідно з якою теоретична соціологія, крім пізнавальних функцій наукової теорії, виконує також смислоутворюючу функцію для суспільства та десакралізованого соціального світу. Доведено, що у рамках європейського проекту Просвітництва теоретична соціологія створює альтернативні картини соціального світу, в яких легітимація соціального порядку існує паралельно з його критикою;

- розроблено авторську критеріальну типологію соціальності, що дає змогу конкретніше уявити мультипарадигмальність сучасної соціологічної теорії. Зокрема, виокремлено три основні типи соціальності: соціальність як об'єктивна реальність зі стабільними законами і тенденціями; соціальність як можливість спільності дій різних суб'єктів в одному соціальному просторі-часі; соціальність як мережа взаємодій, що наділена символічно заданим смислом і формується суб'єктами у процесах соціальних практик;

- вперше обгрунтовується теза про те, що перехід від метафори організму до метафори відкритої системи, а потім до мережі та різоми в теоретичній соціології співставляється із загальною руйнацією субстанціональних картин світу в сучасних наукових теоріях;

- удосконалено визначення умов виникнення соціології як науки. Встановлено, що основними чинниками, які сприяли виокремленню соціології із філософського знання, були такі: особливий стан соціальності за Нового часу, що проявився у розмиванні граней між приватним і публічним просторами суспільства і підготував появу в соціології концепту «суспільство»; зв'язок соціальних ідей із проектом Просвітництва; вплив утилітарної культури, що надала поштовх формуванню різних напрямів позитивізму в соціології; вплив ідеологічного дискурсу на соціально-філософський дискурс;

- удосконалено розуміння концепціі суб`єкта як епістемологичної засади сучасної соціологіі. Доведено, що виокремлені в понятті суб'єкта три складові (суб'єкт влади, суб'єкт пізнання і суб'єкт дії) об'єднуються в постнекласичному образі суб'єкта, що обумовлює розвиток нових концепцій соціальної дії та соціальної ексклюзії;

- удосконалено теоретичні визначення історичного взаємоз`язку і відмінністі між класикою, некласикою та постнекласикою в соціології. Зокрема, ствержується, що ця відмінність зумовлена відмінністю підходів до соціальної реальності: у класиці соціальна реальність одна, її сутність трансцендентна, прихована за світом речей і явищ і об'єктивна стосовно суб'єктивного світу спостерігача; у некласиці соціальна реальність -- це сукупність абстрактних моделей, що відбивають окремі елементи інтерсуб'єктивного життєвого світу і ґрунтуються на науковій інтерпретації типологізацій повсякденної свідомості; у постнекласиці соціальна реальність -- сукупність смислів комунікативних практик, що відрізняється як від доксичного перед-знання, так і від типологізацій життєвого світу;

- дістала подальшого розвитку типологія картин соціального світу К.Пігрова, в якій було виокремлено чотири моделі соціальної реальності. Ця типологія відповідно доповнюється авторськими інтерпретаціями концепцій суб`єкта та методу пізнання. Обгрунтовується теза, що образ соціальної реальності обумовлюється позицією суб`єкта пізнання та його соціальною ангажованістю.

Практична значення одержаних результатів. У роботі на підставі порівняльного аналізу епістемологічних засад класики, некласики, постнекласики соціології систематизовано основні напрями трансформації теоретичних метапарадигм, а також генезу таких теоретичних понять, як «суб'єкт», «соціальна реальність», «метод пізнання», «картини соціального світу». Основні положення та висновки дисертації роблять внесок у розвиток епістемології соціальних наук в Україні. Результати, отримані у дисертації, можуть бути рекомендовані для використання (і застосовуються автором) у практиці викладання курсів: «Теоретична соціологія», «Історія соціології», «Сучасні соціологічні теорії».

Особистий внесок здобувача. У публікації «З приводу визначення поняття соціальності в сучасній соціології» (Абушенко В.Л., Отрешко Н.Б.) особисто авторці належать визначення основних підходів до аналізу соціальності, крім культур-соціологічного підходу, а також формулювання визначення соціальності, викладені в публікації у вигляді висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на таких конференціях: Міжнародному семінарі «Структура представлення знань про світ, суспільство, людину: у пошуках нових смислів» (Луганськ, 2003), Міжнародному семінарі «Норми і парадокси свідомості та мислення» (Луганськ, 2006), I Всеросійській науковій конференції «Сорокінські читання» (Москва, 2004), ХІ Міжнародній науковій конференції «Харківські соціологічні читання» (Харьків, 2005), ХІІ Міжнародній науковій конференції «Харківські соціологічні читання» (Харьків 2006), Міжнародній конференції «Людина, культура і суспільство в контексті ґлобалізації» (Москва, 2006), Міжнародному науковому симпозіумі «Соціальна теорія і проблеми соціально-гуманітарної освіти на пострадянському просторі» (Рязань, 2007), Міжнародному симпозіумі «Час культурології», присвяченому 75-річчю Російського інституту культурології, (Москва, 2007), Міжнародному науковому симпозіумі «Соціальна теорія і проблеми становлення громадянського суспільства на пострадянському просторі» (Чебоксари, 2007), I Міжнародній науковій конференції «Одеські соціологічні читання»» (Одеса, 2007), II Міжнародному науковому симпозіумі «Соціальна теорія і проблеми соціально-гуманітарної освіти на пострадянському просторі» (Рязань, 2008), III Всеросійському соціологічному конгресі (Москва, 2008).

Публікації. Зміст основних положень дисертації викладено у 1 монографії та у 20 статтях, опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, а також у 8 статтях в інших виданнях і у 6 тезах.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 6 розділів, висновки, список використаних джерел (217 найменувань). Обсяг основної частини - 361 с., список джерел займає 24 с.

Основной зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано зв'язок із науковими планами, сформульовано мету, завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведено інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Трансформація епістемологічних засад теоретичної соціології» проаналізовано три тлумачення епістемології соціальних наук. Перше трактування -- класичне, коли епістемологію розуміють як складову загальної теорії пізнання. У цьому разі епістемологія -- це наука про можливості здобуття істинного знання в науці. За такого трактування епістемологія фактично збігається із методологією емпіричного соціологічного пізнання, де йдеться про надійність, точність, валідність отриманих даних, або ж із теоретичною методологією, яка в такому разі перетворюється на варіант філософії науки.

Друге тлумачення епістемології соціальних наук належить П.Бурдьє та його послідовникові Ю.Качанову, які стверджують, що наукове поле як місце боротьби за наукове домінування визначає кожному дослідникові залежно від позиції, яку він займає, вибір певної наукової стратегії, що одночасно є й політичною. Оскільки для кожного поля характерний особливий різновид символічного капіталу, то політика в рамках поля -- це боротьба за монопольне володіння ним (у науці -- це монопольне право на володіння істиною). Наука не має іншого підґрунтя, крім колективного вірування в її засади, що продукує і передбачає саме функціонування наукового поля. Це так звана докса, що передбачає відношення безпосередньої згоди зі світом, у даному випадку зі світом науки, а точніше -- з її ментальными структурами, застосовуючи які до аналізу дійсності, дослідники отримують її наукову картину, що її потім видають за дійсну. Докса в концепції школи П.Бурдьє виконує ту саму функцію, що й епістема в концепції М.Фуко, -- задає рамки наукового дослідження соціальної реальності, називаючи основні об'єкти для аналізу і визначаючи метод пізнання. Можна сказати, що епістемологія в соціології -- це не лише спосіб прояснення методологічних засад науки, а й політика наукового поля. Перевизначаючи критерії наукового знання, кожен учений вільно чи мимоволі виходить при цьому зі своїх інтересів. Спір між теоретиками і практиками, структуралістами і феноменологами, позитивістами і постмодерністами -- це не тільки науковий, а й політичний спір з приводу того, який образ науки вважатиметься леґітимним у майбутньому. соціальний трансформація реальність пізнання

Епістема М.Фуко у третьому варіанті епістемології -- це те, що виходить за межі окремих наукових дискурсів, це міждисциплінарна рамка, яка задає тематику в дослідженнях наук конкретного історичного періоду. Фактично саме епістема визначає спектр можливих запитань, що їх порушує дослідник реальності, але куди важливіше те, що епістема -- це фільтр для відповідей на поставлені запитання. Завдяки цьому в науці говорять про обмеженість можливостей пізнання. Певною мірою епістему в трактуванні М.Фуко можна вважати частиною третього світу К.Поппера -- світу ідей і абстрактних моделей реальності. Сучасна наука завершує зміну епістем у пізнанні світу в рамках західної культури, що супроводжувалася руйнацією субстанціональних образів світу і введенням динаміки в домінантні картини світу.

Показано, що наукове пізнання можна розподілити на кілька видів і підходів як з точки зору історичної ретроспективи, так і в плані напрямів дослідження, методів пізнання й аналізу отриманих результатів. Однією із найвідоміших у пострадянському просторі концепцій філософії науки стосовно природознавства є концепція В.Стьопіна, присвячена трьом етапам у розвитку наукової думки: класичному, некласичному і постнекласичному. Наприкінці 1980-х -- на початку 1990-х років у зв'язку з критикою методології марксизму в соціогуманітарному пізнанні концепцію трьох етапів розвитку науки В.Стьопіна починають застосовувати для аналізу соціального і гуманітарного знання. У цей час аналізують переважно відмінності між класичною та некласичною парадигмою соціальних наук, і до деякої міри -- відмінності між кількісною та якісною соціологією.

У соціології модель В.Стьопіна трансформується в метапарадигмальну модель, що описана у працях В.Ядова та Г.Зборовського. Соціологічні метапарадигми відображають уявлення про «картину світу», що домінує у світосприйнятті певної історичної доби. В.Ядов пропонує виокремлювати метапарадигми саме за типом картин соціального світу, а не за традиційно прийнятими принципами поділу метапарадигм на підставі методологічного голізму/індивідуалізму.

У висновках першого розділу представлено зв'язок між певною позицією суб'єкта пізнання стосовно соціальної реальності, використовуваного ним методу пізнання і картиною соціального світу. При цьому вирізняються спільні риси двох способів теоретичного бачення в соціології: трансцендентного та іманентного. Перший спосіб, який можна визначити як класичний для соціології, досі найпоширеніший у соціологічному дискурсі пострадянського простору. Особливість його сучасного застосування в дослідженнях -- те, що методологічне підґрунтя беруть із класики соціології, але висновок часто роблять у дусі некласичних концепцій, особливо коли йдеться про аналіз індивідуальних практик у рамках малих і середніх соціальних груп. Іманентне бачення використовує як методологічне підґрунтя некласичні принципи, але потребує доповнення постнекласичними концепціями. Іманентна теорія ставить соціолога всередину наявних у суспільстві соціальних практик і тим самим дещо змінює традиційне бачення суб'єкт/об'єктних відносин у рамках соціального пізнання. Але слід визнати, що стосовно суб'єкта дії точка зору залишається тією самою, що й у трансцендентній теорії. Автори іманентних некласичних теорій ставлять під сумнів ідею щодо внутрішньої свободи індивіда, оскільки представники цього підходу, пов'язуючи чинники влади і знання, знаходять чимало прихованих форм маніпуляції свідомістю акторів у рамках сучасного суспільства.

У другому розділі «Чинники виникнення соціології як науки» доводиться, що чинники, які вплинули на появу соціології як науки наприкінці XIX століття, можна поділити на «ґлобальні» та «локальні». Ґлобальним чинником у контексті епістемологічного аналізу можна вважати зміну епістем у пізнанні світу в рамках західної культури, що супроводжувалася руйнацією субстанціональних образів світу і введенням динаміки в домінантні картини світу. Така зміна в базових елементах західного типу світогляду призвела до зміни релігійної картини світу науковою. Соціологію можна розглядати як частину цієї ґлобальної трансформації.

До «локальних» чинників відокремлення соціології від філософського знання і надання їй статусу науки, передусім, слід віднести формування нового типу співвідношення публічності та приватного життя, що зумовило появу особливого типу соціальної реальності в Новий час. Цей новий тип соціальності в науці дістав назву «суспільства» і став основним об'єктом аналізу класичної соціології. Характерними рисами суспільства як соціальної реальності є такі: змішування приватної та публічної сфер у єдиній сфері соціальності, вихід економічної сфери за межі домогосподарства. Таким чином, поняття «суспільство» не є універсальним поняттям у науці, воно відображає специфіку соціальної реальності, що склалася в західних індустріальних країнах. Соціальність спершу формується, потім руйнується в масовому суспільстві споживання, оскільки процеси розмивання меж між групами не припиняються, а посилюються. Одночасно зростає й просторова мобільність, що призводить до зниження значущості державних кордонів, які за доби індустріалізму чітко визначали межі суспільства.

Другий «локальний» чинник -- проект Просвітництва, що справив значний вплив на культурні, соціальні й політичні процеси періоду становлення індустріального типу суспільства. Соціологію можна розглядати як результат проекту Просвітництва. До її завдань входило не тільки формування нового типу наукової свідомості, ґрунтованої на послідовній раціональності, а й створення соціальних технологій, які уможливили зміну масової свідомості за стандартами Просвітництва. Фактично соціологія мала слугувати інструментом витіснення традиційної свідомості, зорієнтованої на релігійну віру, і заміни її свідомістю універсально-раціональною, зорієнтованою на прагматизм. Таким чином, культуру утилітаризму і прагматизму як домінантну культуру індустріального суспільства можна розглядати як третій «локальний» чинник, що вплинув на становлення й інституціоналізацію соціології.

Визначено, що соціальна реальність, сформована за Нового часу, стає предметом аналізу для соціології класичного періоду, а також сферою, де розгортається реалізація проектів Просвітництва. Ідеали розумної організації суспільства доволі тісно переплітаються з ідеалами утилітарної культури, що дає змогу розвиватися ідеям позитивізму в класиці соціології. Некласичний період пов'язаний із руйнацією образу суспільства як єдиного цілого у другій половині ХХ століття. Предметом некласичної соціології стає повсякденність і стилі життя, субкультурні прояви, що відрізняють одну соціальну групу від іншої. Разом із цим зростає інтерес до індивідуальних суб'єктів дії, зв'язку їхньої біографії із ґлобальними історичними процесами.

Таким чином, родиться висновок, що предметом аналізу постнекласичних теорій стають не елементи соціальних структур, а соціальні процеси й окремі події в соціальному житті. Одним із значущих для постнекласики питань є те, яким чином у сучасному динамічному соціальному світі відбувається формування і підтримка групових і індивідуальних ідентичностей, а також проблема формування соціального цілого за умов розмивання меж попередніх спільнот і змішування культур.

У третьому розділі «Теоретична соціологія як проект опису десакралізованого соціального світу» висувається гіпотеза, згідно з якою теоретична соціологія -- не тільки наука, що вивчає проблеми індустріального і постіндустріального суспільств, а й проект опису десакралізованого соціального світу, що заступив місце релігійного проекту світобудови в Новий час у суспільствах західного типу. На зміну середньовічній схоластиці, усталеним принципам онтології в наукові картини світу приходять принципи гносеології -- принципи відносності пізнання та істини. На зміну релігійним картинам світу приходять наукові моделі пізнання, розподілені за предметами і методами дослідження, які мають конкретне емпіричне застосування.

Формулюються такі базові характеристики наукового методу пізнання: об'єктивність, неупередженість як відсутність емоційних оцінок й упереджених думок, пошук універсальних законів соціального світу з метою подальшого його вдосконалення та реформування. Сакральність релігійного знання заступає доступність для всіх наукових методів пізнання за умови відповідного бажання їх дотримуватися і попереднього професійного навчання.

Зазначено, що соціологія з'являється як окрема наука наприкінці XIX століття саме у зв'язку з необхідністю вивчення передбачених і непередбачених наслідків соціальних дії на різних рівнях ухвалення управлінських рішень. Крім того, соціологічна теорія стає такою формою інтелектуальної діяльності, де в рамках різних теоретичних підходів створюються різноманітні інтерпретації множинної картини соціального світу. У цих картинах соціального світу в різних метапарадигмах по-різному визначається концепт соціальної реальності. У класичній метапарадигмі соціальна реальність -- це об'єктивно наявна, незалежна від свідомості суб'єкта цілісність фактів та явищ. У класиці реальність одна, її сутність трансцендентна і прихована за світом речей та явищ. У некласичній метапарадигмі реальностей чимало, вони залежать від інтенціональних проектів і замикаються в окремі сфери як світи різноманітних культурно-соціальних значень. Соціальна реальність у некласиці -- це абстрактна модель, що віддзеркалює окремі елементи інтерсуб'єктивного життєвого світу і ґрунтується на науковій інтерпретації типологізацій повсякденної свідомості.

Узагальнено, що у постнекласичній метапарадигмі реальність як онтологічна субстанціональна усталеність відсутня, існує реальність мереж відносин між речами та явищами, що фіксуються суб'єктом за допомогою рамок понять і теоретичних конструктів. Соціальна реальність у постнекласиці -- одна із загальних рамок значень, що накидаються на соціальну дійсність, вона відрізняється як від доксичного перед-знання, так і від типологізацій життєвого світу.

У четвертому розділі «Трансформація поняття «суб'єкт» у соціологічній теорії» аналізується проект відкриття і звільнення автономного суб'єкта був покладений в основу народження західноєвропейського філософствування. Саме спроба поєднати дві протилежні тенденції: вимога легітимації вільної індивідуальності поряд із соціальними формами життя і потреба в загальності, яка всіх об'єднує, пояснює своєрідність соціальної філософії, починаючи з Нового часу.

Поняття суб'єкта передбачає певну єдність смислу його дій, якщо він суб'єкт дії, або раціональний спосіб осягання реальності, якщо він суб'єкт пізнання. У тому й іншому випадку поняття суб'єкта означає деяку відстороненість його від маси, від соціальної реальності, що створює йому можливість конструювання персонального простору, відокремленість від решти суб'єктів, і автономію його власного смислу. У класичній філософії суб'єкт дії був автором власних програм і цілей. Акт діяльності артикулюється в цьому контексті як дія суб'єкта, спрямована на об'єкт.

У західній філософії, починаючи з Декарта і Лейбніца, тема суб'єкта пізнання і дії розвивається за двома концептуальними напрямами: незалежності та автономії. Тема незалежного суб'єкта набуває найповнішого розвитку у філософії Г.Гегеля та Ф.Ніцше. Тема автономного суб'єкта дістає втілення в моральній філософії Канта. У сучасній філософії і соціології ідея автономності суб'єкта доповнюється ідеєю креативної ідентичності суб'єкта, яка не є жорстко фіксованою в певних якостях і моделях поведінки особистості, натомість здатність до змін залежно від ситуації дії.

Продемонстровано, що суб'єкт класичної філософської традиції наділений такими рисами: його свідомість цілісна, прозора для саморефлексії, доступна для розуміння; мотиви дії суб'єкта здебільше раціональні й утилітарні; мислення для суб'єкта є основною формою діяльності свідомості, і саме в процесі мислення формується суб'єкт як самостійна, незалежна від зовнішніх обставин, особистість. Руйнація класичного образу суб'єкта починається у філософії Ф.Ніцше і завершується в концепціях «смерті суб'єкта» постмодерністів. Місце усталеного набору особистісних якостей суб'єкта або суб'єкта автономії, підпорядкованого обов'язку, заступає суб'єкт бажань, суб'єкт як процес постійних змін, що реагує на мінливий зовнішній світ і переповнений підсвідомими імпульсами. У постструктуралізмі Ж.Лакана та в концепції ідеології Л.Альтюссера суб'єкт практично поглинається -- у першому випадку структурами мови, яка підкоряє свідомість суб'єкта понятійними матрицям сприйняття, у другому випадку суб'єкт формує свою ідентичність завдяки виклику влади. В обох випадках за зовнішньою незалежністю суб'єкта прихована готовність до підкорення чи то владі, чи то іграм підсвідомості.

Відзначено, що постнекласичний образ суб'єкта у західній філософії вперше дістає оформлення в концепції історичного суб'єкта М.Фуко, а також у теорії суб'єкції Дж.Батлер. В обох концепціях суб'єкт аналізується з точки зору історичних, соціальних і психологічних умов його можливості. Суб'єкт розуміють не як даність, а як певну техніку осягання своєї ідентичності, шлях до самого себе, який можуть пройти всі, але, зрештою, долають лише одиниці. Можна сказати, що тільки в постнекласичних філософських концепціях суб'єкта осягається діалектична подвійність цього поняття. Суб'єкт як мірило всіх речей, і суб'єкт як «підлеглий», підпорядкований світу, основа буття, за допомогою якої пізнають і розбудовують структури реальності.

У сучасній соціологічній теорії можна виокремити низку понятійних дихотомій і концепцій соціальної дії: методологічний індивідуалізм/голізм і різні варіанти їхнього синтезу, об'єктивізм/суб'єктивізм, матеріальна/ідеальна детермінація соціальних дій.

Крім того, що сучасні дослідники надають різноманітні трактування раціональності поведінки суб'єктів дії, скасовуючи тим самим критерії універсальної розумності поведінки, що були відкриті у філософії Нового часу, вони дедалі частіше доходять висновку, що навіть ця відносна раціональність поведінки нерозривно пов'язана з ірраціональним елементом свідомості суб'єктів дії. Робиться висновок, що саме прагнення вийти за межі повсякденності надає людині сенс життя, і тим самим підтримує добробут повсякденного існування. Такий зв'язок раціонального та ірраціонального в аналізі поведінки суб'єктів дії по-новому порушує питання щодо можливості вивчення його традиційними соціологічними методами.

Продемонстровано, що дискусії з проблем інтенціональності, раціональності й причинної детермінації дії, які багато в чому визначили проблематику соціальних наук, логіки і філософії ХХ століття, посприяли усвідомленню деяких принципових ускладнень, що виникають при поясненні діяльності моделями інструментальної раціональності. Зокрема, йдеться про обмежені можливості пояснення причин соціальних дій, виходячи тільки з інтерпретативної теорії, підвалини якої були закладені М.Вебером і які досі впливають на сучасні концепції. Ці обмеження, передусім, пов'язані із розривом внутрішнього, інтенціонального світу суб'єкта і зовнішнього соціального оточення. Цей розрив формулюється як одвічний і нездоланний рубіж між психічною і соціальною реальностями. У цьому контексті діяльність або цілеспрямована дія стає таким поняттям соціологічної теорії, яке описує взаємозв'язок між ментальними подіями, що відбуваються у свідомості актора, і зовнішніми, поведінковими подіями у спостережуваному світі.

Теорії, що описують соціальні дії акторів з точки зору їхньої практичної раціональності, формулюють взаємозв'язок між структурою і дією як ситуативні або рутинні форми соціальних практик. У практиках норми, що регулюють соціальні взаємодії, створюються в процесі постійних обмінів ресурсами і в боротьбі за максимальний успіх індивідуальних дій. Практична логіка визначає як інтенції акторів, так і структури суспільства.

Відзначено, що у сучасній соціології дедалі більше уваги приділяють вивченню суб'єктів дії. Це пов'язано, насамперед, із тим, що в соціальних процесах сучасних суспільств у зв'язку з їхньою крайньою динамічністю роль суб'єкта дії в деяких випадках зростає, в деяких випадках суб'єкт зовні залишається осторонь від того, що відбувається, але в будь-якому разі змінюється загальна картина взаємодії суб'єкт/об'єктних аспектів соціального простору. Теорію суб'єктів дії в сучасних постнекласичних концепціях треба доповнити новим варіантом типології соціальних дій. Класична веберівська типологія ґрунтувалася на розмежуванні раціональних та ірраціональних типів дій. Доповненням до неї можуть стати креативний і символічні типи дії. Креативна дія -- це дія, яка не завжди спрямована на перебудову реальності, але здебільшого на створення умов для формування самоідентичності суб'єкта. Символічна дія -- це дія зі створення нових смислів і символів у символічній картині світу.

Наприкінці розділу автор висуває гіпотезу, згідно з якою поняття суб'єкта в постнекласичній соціології прийде на зміну поняттям особистість, актор чи аґент. Суб'єкт -- це поняття, яке дає змогу поєднати в одному образі процеси пізнання, дії і влади як одну із характеристик дії. Свідомість суб'єкта в такому разі постає не як особливий внутрішній світ, в якому діють свої закони, не мікрокосм, упорядкований за аналогією із макрокосмом, а як стохастичний потік, який лише завдяки зусиллю волі чи зовнішньому примусовому впливу тимчасово оформлюється в образ особистості як особливої індивідуальності, сформованої умовами соціуму та культури.

Звідси зроблено висновок, що поняття «суб'єкт» містить три складові -- суб'єкт влади, суб'єкт пізнання і суб'єкт дії. Усі вони об'єднуються в постнекласичному образі суб'єкта, який, з одного боку, детермінований реальністю, її обмеженнями у вигляді різних структур, а з іншого -- завдяки здатності до саморефлексії, суб'єкт, усвідомлюючи ці обмеження, певною мірою може здобути можливість свободи. Ця можливість усвідомлення і свободи суб'єкта як поняття-образ відрізняє його від понять-образів акторів і аґентів. Актори -- це діючі особи, залучені до гри полів чи зумовлені правилами соціальних інститутів. Аґенти представляють групові інтереси; вони, з одного боку, заручники своїх соціальних ролей, а з іншого -- наділені найбільшою символічною владою в рамках тієї частини реальності чи групи, яку вони уособлюють. Поняття «суб'єкт», на відміну від понять «актор» і «аґент», частково знімає однозначність залежності діючої особи від соціальності, культури, наявних ресурсів. У разі вибору суб'єкта як робочого поняття теоретичної концепції увага дослідника звертається на діалектичний процес взаємозумовленості суб'єкта і соціальної реальності.

У п'ятому розділі «Трансформація методу в соціологічному пізнанні» стверджується, що в зв'язку із формуванням нових принципів соціогуманітарного знання виникає необхідність переосмислення теоретичних засад, задля формування цілісного бачення сучасної соціальної реальності, яке передбачає зміну базових теоретичних метафор. У сучасній соціології уявлення про соціальну реальність як про реальність, що складається з окремих об'єктів як субстанціональних елементів єдиного цілого, замінюється уявленням про мережу двосторонніх взаємозв'язків, про динамічне соціальне поле, де субстанціональні елементи відсутні, їхнє місце посідають соціальні процеси, як правило, наділені зворотним зв'язком. За аналогією із такою динамічною моделлю соціальної реальності вибудовують її теоретичне бачення -- взаємозалежну мережу понять і моделей, в якій відсутнє раз і назавжди задане онтологічне підґрунтя.

Представлено перехід від метафори організму до метафори системи, потім до мережі і різоми в теоретичній соціології, який можна порівняти із суцільною руйнацією субстанціональних картин світу в сучасних наукових теоріях. Метафора організму тривалий час стримувала розвиток класичної соціології, бо не давала змоги дослідникам вивчати динаміку суспільства саму по собі, без опису статичної структури суспільства. У некласичній соціології місце соціальної структури та її елементів заступають поняття процесів і тенденцій соціальної реальності. Метафора системи дає соціологам змогу зрозуміти, що всі процеси в соціальній реальності невипадкові, взаємозалежні й потребують опису контексту того, що відбувається. Метафора мережі уможливлює бачення проникненості меж соціальних груп і спільнот у сучасному світі й багато в чому ставить під сумнів ідею закритості культур і цивілізацій одна від одної. Метафора різоми -- найменш розроблена, це радше філософсько-художня, ніж наукова метафора, але її пізнавальна можливість закладена в ідеї подолання меж між внутрішнім і зовнішнім при аналізі як індивідуальної, так і масової свідомості.

У шостому розділі «Трансформація картин соціального світу» доводиться, що картини світу -- це система уявлень про реальність, прийнята в культурі певного соціально-історичного простору. Картини світу формуються за допомогою як повсякденної, так і наукової мови, і створюють підґрунтя для сприйняття світу людиною як суб'єктом пізнання. Світогляд суб'єкта в соціоісторичному просторі конституюється заданим способом інтерпретації реальності, яку він вважає самоочевидною. Цей спосіб можна назвати картиною світу, що домінує в груповій і масовій свідомості в конкретному соціокультурному просторі.

У теоретичній соціології автор виокремлює чотири картини соціального світу, подані як реалістична, натуралістична, діяльнісна та феноменологічна моделі соціальної реальності.

У реалістичній моделі картини соціального світу соціальна реальність вторинна стосовно реальності духовної, нематеріальної, прихованої за чуттєвими проявами. Істина в такій картині соціального світі не піддається сумніву, оскільки не існує раціональних критеріїв перевірки сакрального знання. Реалістична модель може бути використана як прихильниками, так і критиками наявного соціального порядку. У першому випадку служіння Богу ототожнюється зі служінням чинній владі в ім'я збереження соціального світу, у другому випадку влада звинувачується в сатанізмі й відході від Божих ідеалів, пропонується альтернативна соціальна сила, здатна виступати від імені Бога. І в тому, і в тому випадку існує велика ймовірність фанатизму і неприяйняття жодної іншої точки зору на світ, крім власної.

Друга модель -- натуралістична -- формується в соціальному пізнанні за доби Відродження і Реформації, коли умоглядна культура, за П.Сорокіним, змінюється культурою чуттєвою. У ній соціальна реальність відповідає природі довколишнього світу. Вона матеріальна, доступна почуттям і мінлива. Суб'єкт дії, з одного боку, стає суб'єктом, підпорядкованим законам природного і соціального світу, а з іншого -- мірою пізнання цих законів, маніпулятором реальності, який уміє використовувати її у своїх цілях, пристосувати для задоволення потреб.

У рамках діяльнісної моделі суб'єкт дії стає одночасно і суб'єктом влади. Відмова від образу соціальної реальності як об'єктивно наявної субстанції веде до створення образу соціальних мереж, де мінливість набуває тотального характеру, і суб'єкти, змагаючись одне з одним за монополію на владу, формують своїми діями тимчасовий стан соціальної рівноваги. Соціальна реальність стає мережею соціальних дій і взаємодій, де баланс сил завжди тимчасовий і будь-якої миті може бути порушений. Це фактично і є образ ринку вільної конкуренції, що був сформований у межах класичних політекономічних теорій і лібералізму наприкінці XIX століття у Західній Європі. Діяльнісна модель відповідає картині світу суб'єктів влади в епоху індустріалізму, що розвивається, класичного західного капіталізму, на зміну якому в сучасному світі приходить постіндустріальне суспільство нових інформаційних технологій.

Зумовленість соціуму боротьбою за владу і розподіл його на лінії стратегій соціальних дій долаються в рамках четвертої, феноменологічної моделі. У ній немає жодного підґрунтя, заздалегідь заданого, незмінного, завжди рівного собі, яке б визначало соціум. У феноменологічній картині немає «зовнішньої», об'єктивної соціальної реальності, існування якої не залежить від процесів її дослідження й інтерпретації. Внутрішня структура реальності має смисловий характер, вона сконструйована смислами. Але це не означає, що вона цілком позбавлена того, що субстанціоналісти називають об'єктивністю, а феноменологи -- фактичністю.

Відзначено, що однією із важливих проблем взаємодії суб'єктів у рамках соціальній реальності стає проблема існування інтерсуб'єктивності як спільного поля взаємопогоджуваних інтерпретацій, де можливе розуміння з ключових питань і патернів дії. Спільність інтерпретацій створює ілюзію сталості соціального простору, що, зрештою, веде до формування ілюзії з приводу субстанціональної природи соціальної реальності, на яку спираються ідеалістична, натуралістична і діяльнісна моделі.