Професійна компетентність фахівців соціальної роботи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний університет телекомунікацій

Навчально-науковий інститут менеджменту та підприємництва

Кафедра соціології та гуманітарних дисциплін

Курсова робота

З дисципліни «Теорія соціальної роботи»

На тему «Професійна компетентність фахівців соціальної роботи»

Студента 3 курсу групи СТД - 31

Нетудихати І.П.

Київ 2015



Зміст

Вступ

Розділ 1. Специфіка професії соціального фахівця

1.1 Специфіка професії соціального працівника

1.2 Обов'язки соціального працівника

1.3 Фахові та особистісні вимоги до соціального працівника

1.3.1 Фахові вимоги до соціального працівника

1.3.2 Особистісні вимоги до соціального працівника

1.4 Головні функції спеціаліста з соціальної роботи

Розділ 2. Підготовка соціальних працівників

2.1 Професійна мотивація соціального працівника

2.2 Дослідження щодо компетентності в соціальній роботі

2.3 Професійний ризик у соціальній роботі

2.4 Професійна підготовка соціальних працівників в Україні

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Компетентність як сформована здатність, достатня, щоб жити комфортно, професіоналізм, уміння нестандартно мислити й спілкуватися, набуття особистого досвіду, впевненість у собі, розвиток здібностей, глибокі знання - це досить не повний перелік якостей майбутнього фахівця, умов для прийняття методично правильного рішення, забезпечення психологічно та організаційно обґрунтованого управління.

У сучасний період розвитку інформаційного суспільства в Україні істотно зростають вимоги до кваліфікації та якості підготовки майбутніх фахівців .

І це природно, оскільки одним з наслідків технократичної революції у світі стало загострення проблеми соціальної некомпетентності. Ця категорія давно входить до апарату соціальної психології і в цьому розумінні відображає, передусім, рівень адаптованості індивіда до конкретних соціальних умов. Провідні західні фахівці відзначають, зокрема, різке зниження адекватності свідомості і самосвідомості пересічного члена розвинутого постіндустріального суспільства та його здатності до самореалізації .

За результатами соціальної експертизи значущість в сучасному суспільстві високої професійної компетентності, що визначає конкурентоспроможність працівника в Україні, становить 47,8 %, а правової компетентності - 11,5 %. Тоді як у розвинутих країнах значущість цих видів компетентності набагато вища (відповідно 85,8 % та 24,8 %). Компетентність і набуті знання є чинником інноваційної активності людини (21,2 %).

Особливе значення проблематика компетентності набуває в контексті підготовки фахівців для різних галузей економіки та невиробничої сфери.

За результатами дослідження пріоритетних проблем російської системи освіти серед причин, що гальмують реформування вищої школи, на недостатній рівень професіоналізму і компетентності управлінських кадрів припадає 24 %. Водночас некомпетентність управлінців, за результатами соціологічного дослідження, стримує розвиток системи вищої освіти в Україні у більшій мірі (35,3 %), якщо порівнювати з результатами російського дослідження.

Компетентність і професіоналізм є головними чинниками суб'єктної реалізації індивіда . При цьому регулюючим фактором професійного зростання та творчої активності людини є самосвідомість як досить сталий комплекс уявлень та суджень індивіда про самого себе, про вміння, навички і можливості особистості.

Відтак, саме цим обумовлюється актуальність орієнтації освітньої підготовки на особистий розвиток майбутніх фахівців. Зміст такої підготовки базується на гуманістичних засадах професійної діяльності, бажаних якостях особистості, творчої активної діяльності в межах відведеної компетентності. Сукупність таких уявлень складає концептуальну модель творчого професіонала. Отже, майбутня професійна діяльність як явище суспільного характеру повинна розглядатися в соціально-психологічному аспекті під кутом зору фундаментальних концепцій.

Слід зазначити, що в психологічній літературі можна зустріти різні тлумачення поняття «професіоналізм діяльності». Деякі вчені ототожнюють поняття «професіоналізм» і «майстерність», інші розглядають його як певний рівень сформованої майстерності, ототожнюють його з поняттями «самоосвіта і самовиховання», готовність і самовдосконалення.

Розглядаючи проблему професіоналізму з точки зору психології, вчені акцентують увагу на таких загальних ознаках професіоналізму:

· володіння спеціальними знаннями про цілі, зміст об'єкта та засоби праці;

· формування спеціальних вмінь на всіх етапах діяльності (підготовчому, виконавчому, підсумковому);

· володіння спеціальними якостями особистості, які дозволяють здійснювати процес діяльності та одержувати певні результати.

Розглядаючи зміст професійної компетентності фахівців, слід відзначити складну, динамічну систему мотивів, особистісних помислів і цілей, що постійно розвивається. Вона містить індивідуально вироблені стратегії, засоби орієнтації у дійсності та підходи щодо вирішення завдань і включає такі компоненти:

Ш компетентність діяльності, спілкування та саморозвитку особистості фахівця як основу всієї інтегральної компетентності;

Ш професійну творчість діяльності, що включає спрямованість на системний пошук засобів та прийомів вирішення проблем професійної діяльності;

Ш системне та модельне мислення як необхідну умову організації та здійснення управлінської праці при вирішенні складних нестандартних завдань;

Ш конкретно-предметні знання, що є підгрунтям формування компетентності;

Ш праксеологічну, рефлексивну та інформаційну озброєність при вирішенні різних проблем професійної діяльності.

Аналіз наукових досліджень щодо оцінки різних видів компетентності свідчить про недостатнє їх вивчення, особливо серед випускників гуманітарних ВНЗ. Немає праць, в яких би аналізувалися складові таких важливих видів компетентності, як корпоративна, моральна, правова (юридична).

Необхідною передумовою для розв'язання проблеми формування компетентності соціальних працівників стали дослідження, в яких розглядається проблема компетентності (Є.Головаха, Г.Данченко, Т.Іванова, С.Козак, Т.Ладиженська, М.Лісіна, С.Макаренко, Є.Мелібруда, В.Панфьоров, Л.Петровська, М.Станкін, Н.Паніна, Р.Парошина, В.Черевко).

Практична необхідність, недостатня наукова розробленість та соціальна значущість означеної проблеми обумовили вибір тематики курсової роботи: «Формування професійної компетентності майбутніх соціальних працівників».

Об'єкт: професійна підготовка працівників соціальної роботи.

Предмет :соціальні умови ефективного формування професійної компетентності майбутніх соціальних працівників.

Мета:виявити чинники формування професійної компетентності майбутніх соціальних працівників.

Завдання: розкрити актуальність і специфіку проблеми професійної компетентності соціального працівника та виявити та перевірити соціальні умови формування професійної компетентності.



Розділ 1. Специфіка професії соціального фахівця

1.1 Специфіка професії соціального працівника

Як бачимо навіть із загальної характеристики соціальної роботи, вона є складним процесом, що вимагає міцних знань соціології, психології, педагогіки, медицини, правознавства, економіки, теорії управління та інших галузей, її ефективність значною мірою залежить від самого соціального працівника, його вмінь, досвіду, особистих якостей. Офіційне введення цієї професії в Україні (як і в колишньому СРСР у цілому) відбулося весною 1991 року. Ініціатором його виступив тимчасовий науково-дослідний колектив(ТНДК)"Школа-мікрорайон" у Донбасі. Цей колектив було створено для апробування нових підходів до виховної роботи за місцем проживання. У країні все більшої підтримки набуває концепція соціального виховання - педагогічно орієнтованої і доцільної системи подання допомоги особистості дитини в оптимальній реалізації здібностей і можливостей у суспільстві. Здійснюється вона на всіх етапах, у різних сферах мікросередовища особистості, з повноцінним використанням потенціалу кожного суб'єкта виховного процесу, включаючи й саму дитину.

За умов нашого недавнього минулого система шкільної освіти та виховання була орієнтована на підготовку слухняних виконавців, об'єктів зовнішнього впливу. Нині конче потрібне виховання вільної, творчої та відповідальної особи, здатної витримати конкуренцію, утвердитися і свідомо, активно діяти в динамічному, суперечливому суспільстві.

Відоме на Заході під різними назвами (соціальне, громадянське, гігієнічне, моральне та ін.), воно має за мету сприяти власному благополуччю дитини,органічною частиною якого є турбота про благополуччя інших людей. Тобто це альтруїстичне виховання за своїм спрямуванням.

Його першочергове завдання - сформувати у дітей сукупність найважливіших бажань, які відповідають тим соціальним цінностям, що мають стати їхніми особистими цінностями Необхідність такого виховання очевидна і в нашій країні. Його дієвим механізмом може стати соціальна робота серед батьків та дітей.

Повсюдно організуються центри соціальної служби для молоді, які мають власну нормативну основу; для них розгортається підготовка фахівців з соціальної педагогіки і роботи. Політичний, економічний і культурний розвиток країни останніх років актуалізував проблеми соціального захист найрізноманітніших верств населення. Саме життя прогнозує зростання масштабів соціальної роботи,яку здійснюють професіонали та ентузіасти (за кордоном називаються професіонали, волонтери). Щоб попередити девальвацію нової спеціальності, поставити надійний заслін на шляху до неї людей некомпетентних, а то й випадкових, що мають різного роду протипоказання -- особистого, морального, медичного характеру, необхідно формувати систему повноцінної підготовки кадрів нового тішу для сфери соціального захисту населення.

1.2 Обов'язки соціального працівника

Спеціаліст соціальної роботи має різні посадові обов'язки.

Основні з них такі:

§ володіти основами пенсійної справи, соціального захисту сімей з дітьми, інвалідів та інших соціально незахищених громадян;

§ виявляти на підприємствах, в мікрорайонах, селах сім'ї окремих осіб, які потребують допомогу;

§ встановлювати причини виникаючих у них труднощів, конфліктних ситуацій, в т.ч. за місцем роботи, навчання і т.д., допомагати їм у розв`язанні проблем, працевлаштуванні, соціальному захисті;

§ сприяти інтеграції діяльності різних державних і громадських організацій та установ по наданню необхідної соціально-економічної допомоги населенню;

§ проводити психолого-педагогічні та юридичні консультації з питань сім`ї і шлюбу;

§ надавати допомогу в укладанні угод про надомну працю батькам що мають неповнолітніх дітей, інвалідам, пенсіонерам;

§ виявляти і надавати підтримку дітям та дорослим, яким потрібна опіка і піклування, влаштування в лікувальні й учбово-виховні заклади,матеріальна, соціально-побутова та інша допомога;

§ організовувати громадський захист неповнолітніх правопорушників при необхідності - брати в ньому особисту участь;

§ сприяти створенню і діяльності центрів соціальної служби для молоді, допомоги сім'ї (всиновлення, опікунство, піклування), юнацьких, підліткових, дитячих об'єднань, асоціацій, клубів за інтересами.

§ допомагати організації і виховній діяльності інтернатів, притулків для інвалідів, людей похилого віку, бездомним та ін.;

§ брати участь в роботі по соціальній адаптації і реабілітації осіб, які повернулися з спеціальних навчально-виховних установ і місць.

1.3 Фахові та особистісні вимоги до соціального працівника

1.3.1 Фахові вимоги до соціального працівника

Сучасний соціальний працівник -- це фахівець у галузі соціальної інженерії і соціальних технологій. Як соціолог і педагог, він має глибоко знати правові, моральні, психологічні регулятори життєдіяльності людей, має бути здатним і готовим прийти їм на допомогу, надавати її кваліфіковано, доброзичливо і терпеливо.

Незалежно від конкретних умов професійної діяльності фахівець із соціальної роботи повинен:

· знати теоретичні й методологічні засади соціальної роботи, її історичні корені, традиції, вітчизняний і зарубіжний досвід, сучасні завдання, методи організації соціального захисту населення;

· мати навички соціально-психологічного і ситуаційного аналізу, діагностики умов і рівня життєдіяльності різних соціальних категорій і груп населення;

· уміти проводити соціологічні дослідження, прогнозувати розвиток соціальних процесів і враховувати їх результати у своїй роботі, а також під час врегулювання соціальних конфліктів;

· володіти організаторськими здібностями, високою загальною культурою, педагогічним хистом, бути комунікабельним, товариським, співчутливим, готовим до самопожертви;

· мати необхідну методико-психологічну підготовку, бути спостережливим, уважним, милосердним, витриманим, скромним тощо;

· бути готовим надавати кваліфіковану юридичну допомогу під час захисту прав клієнтів.

Теоретичні положення про суспільне призначення, сутність соціальної роботи, нормативні вимоги до неї, аналіз реальної практики фахівців свідчать, що належна компетентність соціального працівника передбачає такі вміння:

1. виявляти й оцінювати ситуацію за необхідності розпочати, посилити, відновити, захистити чи довести до логічного завершення стосунки між людьми, із соціальними інститутами;

2. оцінювати проблему, поставлену мету і способи її досягнення; вміти розробити план дій, спрямованих на відновлення або розвиток життєвих ресурсів і благополуччя людини;

3. стимулювати індивіда до розв'язання проблем, уникнення стресів, особистісного розвитку;

4. бути посередником між клієнтами й організаціями, структурами, що забезпечують людей ресурсами, послугами і можливостями;

5. ефективно втручатися у процес розв'язання проблем найвразливіших груп населення;

6. сприяти ефективному і гуманному функціонуванню систем, організацій, які забезпечують людей послугами, ресурсами і можливостями;

7. брати активну участь у створенні нових систем послуг, ресурсів і можливостей, враховуючи запити споживачів послуг; прагнути нейтралізувати дії організацій, які створюють перешкоди для споживачів послуг;

8. оцінювати ступінь втручання і досягнутих змін;

9. постійно оцінювати свій професійний рівень і розвиток, поведінку і набуті навички;

10. сприяти вдосконаленню послуг, розвиваючи професійні знання, підтримуючи стандарти й етичні норми професії.

1.3.2 Особистісні вимоги до соціального працівника

Соціальний працівник,який усвідомлено обрав свій фах,осягнув його суспільну місію і моральну сутність,успіх своєї роботи вбачає в облагородженні світу людей,які з різних причин опинилися у складних життєвих обставинах,у сповненні цього світу, як би це не було складно, позитивними емоціями,у відчутті своєї потрібності суспільству і конкретним людям. Ця робота потребує не тільки певних професійних знань, уміння використовувати найпродуктивніші для кожної конкретної ситуації форми, методи, технології соціальної роботи, а й відповідних особистісних якостей, без яких багатьом вона може здаватися рутинною, надто обтяжливою і замість користі приносити шкоду клієнтам і суспільству. З цього погляду особливо важливими є такі індивідуальні якості соціального працівника, як гуманістична спрямованість, особиста і соціальна відповідальність, загострене почуття справедливості,власна гідність і повага до гідності іншої людини,терпимість, ввічливість, порядність,емпатійність (здатність співпереживати, співчувати), готовність зрозуміти клієнта і прийти йому на допомогу, уважність, старанність, щирість, комунікабельність,соціальна адаптованість.

Для клієнтів соціальної роботи, як свідчать соціологічні дослідження, важливо, щоб соціальні працівники володіли необхідними для цього виду діяльності особистісними якостями (доброта, турботливість, чесність, чуйність, приязність, співчутливість, безкорисливість, урівноваженість); навичками спілкування (увага до інших, вміння вислуховувати, ввічливість); ставленням до роботи (сумлінність, виконавча дисципліна, відповідальність, вимогливість до себе). Неприйнятними для них є такі особистісні якості, як нервозність, користолюбство, черствість, пихатість, нечесність, жорстокість.

У спілкуванні клієнти негативно оцінюють грубість, неповагу до людей, гидливість, сердитість, неввічливість, зухвалість соціальних працівників. У ставленні до роботи -- байдужість до клієнтів, постійний поспіх, безвідповідальність, лінощі, несумлінність, небажання допомогти, легковажність, незібраність тощо.

У більшості наукових досліджень особистісні якості соціального працівника поділяють на три групи.

1. Психофізіологічні характеристики, від яких залежать здібності до цього виду діяльності. До них належать психічні процеси (сприйняття, пам'ять, уява, мислення), психічні стани (втома, апатія, стрес, тривожність, депресія), увага як стан свідомості, емоційні та вольові прояви (стриманість, індиферентність, наполегливість, послідовність, імпульсивність). Психологічні характеристики мають відповідати вимогам до фахової діяльності соціальних працівників. Одні з них є базовими, інші -- на перший погляд, другорядними. Невідповідність когось із соціальних працівників психологічним вимогам до цієї діяльності не завжди швидко породжує негативні наслідки в роботі, проте за неблагополучних умов вони є неминучими.

Психологічна невідповідність вимогам професії особливо різко виявляється у складних ситуаціях, за необхідності мобілізації всіх особистих ресурсів для розв'язання складних, небуденних проблем. Наприклад, допомагаючи людям похилого віку, соціальний працівник може зіткнутися з необхідністю долати загострення стосунків. За таких обставин недоцільно поглиблювати конфлікт, акцентувати увагу на ньому, наполягати на власному баченні ситуації. Більш продуктивними є розмови тільки про факт розбіжностей, без особистісних оцінок, образливих слів. Позиція соціального працівника має бути переконливою, аргументованою. Зауваживши, що співбесідник почав надмірно хвилюватися, необхідно запропонувати відкласти на якийсь час розв'язання конфліктної ситуації.

2.Психологічні якості, що характеризують соціального працівника як особистість. До цієї групи якостей належать самоконтроль, самокритичність, самооцінка власних вчинків, а також стресовитривалість (фізична тренованість, самонавіювання, вміння переключатися й управляти власними емоціями). Вони допомагають уникнути професійних стресів, здійснювати самоменеджмент -- послідовне, цілеспрямоване використання ефективних методів і технологій самореалізації, саморозвитку творчого потенціалу. Наприклад, працівники у громаді повинні бути здатними до ініціативи, діяти за умов ризику, впроваджувати новаторські ідеї. Для цього необхідні висока сприйнятливість до нового, здатність працювати самостійно, створювати власну мережу підтримки, розв'язувати конфлікти в громаді, а також суперечливі ситуації взаємодії громади із зовнішнім середовищем.

3.Психолого-педагогічні якості, від яких залежить ефект особистої привабливості. Такими якостями є комунікабельність (уміння швидко налагоджувати контакт із людьми); емпатійність (вловлювання настрою людей, виявлення їхніх установок і очікувань, співпереживання); атрактивність (зовнішня привабливість особистості); красномовність (вміння гарно, майстерно говорити, ораторський хист) тощо.

Соціальним працівникам доводиться весь час мати справу з різними людьми (клієнтами, місцевими мешканцями, фахівцями, консультантами). їх усне, письмове спілкування з ними має бути довірливим, переконливим, що є передумовою його ефективності. Для цього необхідні володіння навичками презентації своїх ідей перед різними групами, під час різних зібрань, написання звітів, проектних заявок, уміння обґрунтовувати ідеї, знаходити союзників, просувати проекти громади, використовувати можливості служб і послуг тощо. соціальний працівник професійний компетентність

Певну теоретичну, практичну, орієнтаційну цінність має для соціальних працівників такий перелік їх особистісних якостей:

а) емпатія -- вміння бачити світ очима іншої людини;

б) повага, реагування на проблему клієнта так, щоб вселити йому впевненість у здатності подолати її;

в) конкретність і чіткість;

г) знання себе і вміння допомагати іншим у самопізнанні;

ґ) щирість, вміння природно поводитися у стосунках з клієнтом;

д) дотримання правила «тут і тепер», що зобов'язує до невідкладного розв'язання проблеми, задоволення потреб клієнта.

Фахова соціальна робота спирається на принцип гуманізму, відповідно до якого найвищою цінністю в суспільстві є людина. Гуманність соціальної роботи виявляється в різних формах, найпоширенішою з яких є альтруїзм.

Альтруїзм (лат. alter -- інший) -- моральна якість, яка характеризує готовність людини безкорисливо жертвувати власними інтересами заради блага іншого.

Цей термін запровадив французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798--1857), сформулювавши принцип «життя заради інших». Однак не всі мислителі дотримувалися такого його трактування. Наприклад, 3. Фройд вважав альтруїзм невротичною компенсацією його протилежності -- первісного егоїзму, витіснення якого зі свідомості людини спричиняє виникнення у неї комплексів. Попри певні відмінності в тлумаченнях, всі філософи ведуть мову про альтруїзм як про дії, позбавлені себелюбства.

Альтруїзм є неодмінною умовою соціальної роботи. Якщо соціальний працівник не сповідуватиме його стосовно клієнтів, він не зможе бачити їхні інтереси першочерговими для себе, а тому не докладатиме зусиль для розв'язання їхніх проблем. У такому разі йому важко буде розраховувати на довіру клієнтів, без якої неможлива ефективна їх співпраця.

Отже, професія соціального працівника, ґрунтуючись на альтруїзмі, вимагає від нього й такої моральної якості, як співчуття.

У формуванні якостей, необхідних соціальним працівникам для успішного виконання своїх обов'язків і спілкування з клієнтами, суттєву роль відіграють природні дані, прагнення до самовизначення, самоутвердження, бажання вчитися, ціннісні орієнтації і вольові зусилля людини, яка обрала цю професію.

Визначальним чинником придатності людини до соціальної роботи є система її цінностей, яка визначає ефективність її практичної діяльності. Переконаність в абсолютній цінності кожної людини має бути базисною психологічною установкою, підґрунтям ціннісної орієнтації соціального працівника. Якщо людина, вирішивши стати фахівцем у сфері соціальної роботи, на якомусь етапі виявила відчутні розходження між класними установками і системою цінностей соціальної роботи як фаху, їй краще присвятити себе іншій діяльності.

1.4 Головні функції спеціаліста з соціальної роботи

Різноманітні професійні вимоги до спеціаліста з соціальної роботи випливають з таких його головних функцій: діагностична, прогностична, правозахисна, організаційна, профілактична, соціально-медична, соціально-педагогічна, технологічна, соціально-побутова і комунікативна. Коротко пояснимо суть кожної.

Перша функція соціального працівника полягає у вивченні особливостей сім'ї, групи людей, ступеню й спрямованості впливу на них мікросередовища і постановці відповідного «соціального діагнозу». З його врахуванням прогнозується розвиток подій, процесів, моделі соціальної поведінки. В разі потреби використовуються закони і правові акти з метою надання допомоги і підтримки людей, їхнього захисту. Соціальний працівник сприяє організації соціальних служб на підприємствах і за місцем проживання, залучає до їх роботи громадськість, спрямовує їхню діяльність до надання різних видів допомоги і соціальних послуг населенню.

Велику увагу він приділяє попередженню і профілактиці негативних явищ, приводячи в дію різні механізми (юридичні, психологічні, медичні, педагогічні та ін.), організуючи відповідну допомогу особам, що її вкрай потребують. Безпосередня соціально-медична функція працівника соціальних служб полягає в організації роботи з профілактики здоров'я, засвоєнні навичок першої медичної допомоги, підготовці молоді до сімейного життя, в розвитку трудотерапії та ін.

Багатопланова його соціально-педагогічна функція: виявляти інтереси й потреби людей у різних видах діяльності (культурно-освітній, спортивно-оздоровчій, науково-технічній) і залучати до роботи з ними відповідні установи, творчі спілки, асоціації та ін. Суть психологічної функції - застосування різних видів консультування і корекції міжособистісних стосунків, сприяння соціальній адаптації індивіда, допомога в соціальній реабілітації всім нужденним.

Чільне місце в діяльності соціального працівника займає соціально-побутова функція, що полягає у наданні необхідної допомоги й підтримки різним категоріям населення (інвалідам, престарілим, новоствореним сім'ям і т.д.) в поліпшенні їх житлових умов, облаштуванні, веденні домашнього господарства тощо. Нарешті, комунікативна функція передбачає встановлення контактів з клієнтами, організацію обміну інформацією, формування єдиної стратегії взаємодії сприймання і розуміння іншої людини.

Вже із стислої характеристики функцій видно, якими різними видами діяльності доводиться займатися соціальному працівникові. При розв'язанні соціальних проблем він має бути і соціологом, і педагогом, і лікарем, і правознавцем. Можна виділити такі три головні підходи, до яких він часто вдається.

Виховний - виконання ролі вчителя, консультанта, експерта. Соціальний працівник дає поради, навчає вмінню, моделюванню і демонстрації правильної поведінки, встановлює зворотний зв'язок, застосовує рольові ігри як метод навчання.

Наступний підхід зводиться до ролі помічника, прихильника або посередника в подоланні апатії чи дезорганізації особи, коли їй це зробити самій важко. Діяльність соціального працівника за такого підходу спрямована на пояснення поведінки, обговорення альтернативних варіантів, з'ясування ситуацій, підбадьорювання і мобілізацію внутрішніх ресурсів клієнта.

Адвокативний підхід застосовується тоді, коли треба юридичне захистити громадянина чи групу людей (подання об'єктивної інформації, співпраця з адвокатом, допомога клієнтові в усвідомленні прав і обов'язків, добір документально обґрунтованих звинувачень і т.д.).

Соціальний працівник відіграє активну роль в плануванні, узгодженні дій різних систем соціальної допомоги населенню. Він справляє безпосередній вплив на особу чи групу людей. Це не стільки виховний, словесний, як діяльний процес, створення умов для розвитку особи чи системи, просування до наміченої мети з допомогою відповідних засобів і методів.

Цей процес - взаємодія (інтеракція), тобто вплив на свідомість клієнта соціального працівника та інших факторів, його прихильне і правильне сприймання і відповідне реагування, ставлення до суб'єктів впливу, тобто зворотна дія, координування, коригування взаємних зусиль.



Розділ 2. Підготовка соціальних працівників

2.1 Професійна мотивація соціального працівника

Перш за все слід розглянути поняття «професійної мотивації», бо саме мотиваційний компонент сприяє досягненню професійної майстерності,компетентності і забезпечує перетворення знань, умінь та навичок у засоби особистісного та професійного росту.

Мотивація займає провідне місце у структурі поведінки особистості й є одним з основних понять, які використовуються для пояснення рушійних сил, діяльності в цілому. Мотив, мотивація - це спонука до активності та діяльності суб'єкта, пов'язане з прагненням задовольнити певні потреби. У психології мотивація позначає сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які спонукають суб'єкта до активності. У соціології мотивація розглядається як усвідомлювана потреба суб'єкта в досягненні певних благ.

Виділяють внутрішню і зовнішню мотивацію. Якщо діяльність для особистості значуща сама по собі, то можна говорити про внутрішню мотивацію, якщо ж значущі зовнішні атрибути професії (визнання суспільства, престижність і т. п.) - переважає зовнішня мотивація. У наукових дослідженнях практичної діяльності використовуються не тільки методологія виявлення індивідуальних мотивів, але й усереднених, використовуючи які вивчають мотивацію професійної діяльності, соціальної групи.

Існує велика різноманітність мотивів, що впливають на ефективність процесу професійного самовизначення. Разом з економічними мотивами (гідна заробітна плата, наявність пільг) велике значення мають психологічні мотиви: самоповага, визнання з боку оточуючих членів колективу, моральне задоволення роботою. Ці види мотивів базуються на вивченні потреб людини, що приводить до появи двох глобальних теорій мотивації: змістовної і процесуальної.

Згідно першому підходу потреби людини і є основним мотивом поведінки, а, отже, і діяльності особистості, основа другого підходу - процесуальні теорії.

У соціальній роботі вирішальне значення мають саме психологічні мотиви, бо матеріальний стимул у нашій країні, поки що, не досить великий.

У мотиваційно-ціннісному ставленні особистості до професійної діяльності виділяються кілька груп мотивів, наприклад:

ь розуміння призначення професії;

ь професійної діяльності;

ь професійного спілкування;

ь прояву особистості в професії.

Дамо змістовну характеристику кожній з груп.

Мотиви розуміння призначення професії виникають і розвиваються як форма й міра професійної спрямованості, прийняття кінцевих цілей навчання.

Професійна спрямованість розглядається як інтерес до професії й схильність займатися нею. Вона є складним багатомірним утворенням і містить у собі уявлення про цілі професійної діяльності; мотиви, що спонукають до діяльності; емоційне відношення до цієї діяльності; задоволеність нею.

Професійна спрямованість як узагальнена форма ставлення до професії складається із окремих, локальних оцінок (суб'єктом) ступеня особистісної значимості професії, її змісту й умов здійснення.

Мотиви професійної діяльності виражають раніше сформовані потреби особистості, актуалізовані при взаємодії із професією (мотиви саморозкриття й самоствердження, матеріальні потреби, особливості характеру, звичок і т.п.).

Цей вид мотивів пов'язаний з такими особистісними якостями, як:

o зусилля, що розуміють як фізичну, розумову, душевну напруги, необхідні для ефективного виконання професійної діяльності;

o старання як зусилля, спрямовані на досягнення професійної діяльності й такі, що характеризуються ретельністю, старанністю в роботі й т.д.;

o наполегливість як рішучість, завзятість, вимогливість у досягненні кінцевого результату діяльності;

o сумлінність як чесність, старанність, ретельність виконання професійної діяльності;

o націленість як спрямованість особистості на результат своєї діяльності, свого прагнення.

Мотиви професійного спілкування відбивають прагнення людини затвердитися в професійній групі, гордість за колектив, приналежність до престижних груп, солідарність у діяльності, прагнення до важкодоступної, але привабливої мети.

У процесі професійного спілкування людина не тільки здобуває необхідні навички й уміння, але й опановує досвідом творчої діяльності. Професійне спілкування супроводжується підвищенням відданості інтересам організації.

У міру посилення мотивації професійного спілкування поліпшується психологічний клімат у групі, підвищується ефективність праці, спрощується керування організацією.

Мотиви прояву особистості в професії виражають особливості самосвідомості особистості в умовах взаємодії із професією (переконаність у власній придатності, у володінні достатнім творчим потенціалом, у тім, що намічений шлях і є «моє покликання» і т.п.).

Проте щоб ефективно здійснювати професійну діяльність, недостатньо тільки схильності до роботи у сфері «людина-людина», співчуття людям, бажання допомогти, необхідні систематизовані теоретичні знання, а також розробка і реалізація спеціальних програм по проходженню практики у процесі навчання.



2.2 Дослідження щодо компетентності в соціальній роботі

Компетентний підхід в управлінській діяльності і, зокрема, в сучасній вищій школі надає широкі потенційні можливості для підвищення якості підготовки майбутніх фахівців для різних галузей економіки та невиробничої сфери. Такий підхід відображає змістовніше уявлення про складові та інтегральні характеристики навчання, має ширше тлумачення і, окрім традиційних знань, умінь та навичок за окремими курсами і дисциплінами, передбачає використання гуманістичних, духовних, естетичних, культурологічних, мотиваційних та інших детермінант, спрямованих на досягнення вищого рівня знань у генетичній структурі - знань трансформації і творчої діяльності.

Компетентність різні автори розглядають у конкретному тлумаченні. У вузькому розумінні вона трактується як володіння знаннями, що дозволяють судити про будь-що компетентно, висловлювати авторитетне судження .

З іншого боку, компетентність розглядається як рівень досягнення компетенцій, тобто тих вузлових питань, стосовно яких фахівець має належні знання і досвід. Згідно з поглядами Е. Шейна, компетентність є однією з восьми основних кар'єрних орієнтацій («якорів»), що пов'язана з настановленнями, наявністю здібностей і талантів у певній галузі. Ці люди прагнуть визнання своїх талантів, яке має виражатися в статусі, що відповідає їх майстерності. Професійна компетентність в структурі кар'єрних орієнтацій молоді дорівнює 8 %.

Дослідження структури компетентності дозволяють виокремити діяльнісну та комунікативну її підструктури . Перша включає знання, уміння, навички і засоби здійснення спілкування у межах суб'єкт-суб'єктної моделі взаємовідносин учасників навчального процесу.

Здійснені узагальнені оцінки вимог до компетентності сучасних випускників гуманітарного ВНЗ з врахуванням особливостей формування їх готовності до ефективної практичної роботи дозволили розробити таку концептуальну модель досягнень фахівця у майбутній професійній діяльності:

Д=IxKixПф

де Д - досягнення фахівця; I - інтерес до майбутньої професійної діяльності; Ki - інтегральна компетентність фахівця; Пф - рівень фахової підготовки.

З психологічної точки зору, успіх визначається як відношення намірів до досягнень. Чим ближчим є досягнення до намірів, тим сильніша задоволеність від успіхів, тим більше подобається робота, життя та й людина сама собі. Якщо хоча б одна перемінна у вказаній моделі дорівнює нулю, то досягнень не буде. Велике бажання та зусилля на підготовку фахівців допоможуть розвивати навички до потрібного професійного рівня. Навіть талант без певного рівня бажання або підготовки швидко дискваліфікується, або людина буде заздрити тим, хто працює із задоволенням.

Аналіз вагомості різних видів компетентності фахівців соціологічних спеціальностей гуманітарного вищого навчального закладу за експертною оцінкою науково-педагогічних працівників і студентів трьох спеціальностей свідчить, що найбільш значимими є: професійна компетентність (відповідно 0,41 та 0,31 відносних одиниці), управлінська (0,24) та соціальна компетентність (на думку студентів) - 0,24, функціональна - 0,22 (за оцінкою науково-педагогічних працівників) та правова компетентність (за експертною оцінкою студентів) - 0,23.

Для визначення рівня інтегральної компетентності майбутніх фахівців гуманітарного профілю розроблено дві диференційовані кваліметричні моделі оцінки їх компетентності, що враховують вісім основних її різновидів:

УНПР = 0,22К1+0,13К2+0,12К3+0,11(К4+К5+К6)+0,10К7+0,09К8

де УНПР - інтегральна компетентність фахівця гуманітарного профілю за експертною оцінкою науково-педагогічних працівників, відносні одиниці;

К1 - професійна компетентність; К2 - управлінська компетентність; К3 - стратегічна компетентність; К4 - функціональна компетентність; К5 - моральна компетентність; К6 - правова (юридична) компетентність; К7 - соціальна компетентність; К8 - корпоративна компетентність.,

У свою чергу, кваліметрична модель інтегральної компетентності фахівця гуманітарного профілю за експертною оцінкою студентів має такий вигляд:

Уст = 0,17 К1 + 0,13(К6+К7)+0,12(К5 +К8)+ 0,11(К2 + К3 ) + 0,10 К4

Слід зазначити, що в обох моделях компетентності найвагомішою її складовою є професійна компетентність, яка за оцінкою науково-педагогічних працівників і студентів має вищу значущість (відповідно 0,22 та 0,17 відносної одиниці). Близькі за рівнем показники значущості моральної компетентності. Разом з цим, істотні розбіжності в експертній оцінці науково-педагогічних працівників і студентів мають місце за стратегічною, соціальною, управлінською та правовою компетентністю.

Важливим різновидом компетентності фахівців гуманітарного профілю є соціальна компетентність. Для її формування і розвитку необхідне, перш за все, опанування цінностей соціальної роботи, які є найважливішою складовою у діяльності не тільки практичного соціального працівника, менеджера, психолога, реабілітолога, а й викладача відповідних фахових дисциплін. В такому сенсі соціальними цінностями слід вважати етичні вимоги до представників певної професійної діяльності .

Слід зазначити, що експерти обох груп серед складових соціальної компетентності назвали здатність мотивувати і переконувати як значущу складову, а також здатність до навчання і нововведень, тобто формування інноваційно-активної особистості. Разом з цим, такій складовій, як здатність до запобігання і вирішення конфліктів викладачі визначили третє рангове місце, тоді як студенти - перше. Особиста привабливість, на думку обох груп експертів, посідає останнє місце. Беручи до уваги, що це важлива соціально-психологічна детермінанта іміджу сучасного соціального працівника, можна говорити про певну недооцінку цієї характеристики в соціальній роботі.

Чітке розуміння сутності, структури, функцій і складових інтегральної компетентності майбутніх фахівців соціологічних спеціальностей дозволяє здійснити правильний вибір у багатоваріантному полі форм і методів їх підготовки, сформувати відповідну стратегію професіоналізації кадрів на найближче п'ятиріччя.

Перспективи подальших соціально-психологічних досліджень компетентності як складової підготовки сучасних фахівців в гуманітарному ВНЗ полягають у поглибленому дослідженні чинників мотивації навчання в межах суб'єкт-суб'єктної моделі організації навчального процесу в сучасній медійній освіті, спрямованій на формування гармонійної висококомпетентної особистості професіонала.

2.3 Професійний ризик у соціальній роботі

Можливість працювати і заробляти на повноцінне життя, реалізовувати за допомогою трудової діяльності потенціал творчої особистості і досягати при цьому бажаного соціального статусу - одна з базових цінностей сучасного суспільства. Тому збереження здоров'я людини, його професійної здатності до праці - основне завдання страхового захисту працівників від ризиків професійної праці Як відомо, професійний ризик нерівномірно розподіляється між професійними групами працівників, в результаті суспільство і країни розпадаються на «тих, хто виробляє ризик», і «тих , хто перебуває під впливом ризику».

Світовий досвід свідчить, що не населення, а соціальні інститути та організації здатні об'єктивно оцінити прийнятний рівень професійного ризику за допомогою інструментів публічного права.

Необхідно відзначити деякі специфічні аспекти практичної соціальної роботи з людьми, які можна умовно позначити як «виробничі шкідливості»: нав'язливість спілкування, монотонним і психічне пересичення через рутинності запитів і психологічної «типажність» об'єктивно складних клієнтів, неможливість емоційної розрядки під час роботи і необхідність весь час бути «у формі» (психологічна несвобода), великі обсяги роботи з вимушеним виходом за межі службових повноважень, нарешті, постійне зіткнення з відчаєм, болем, стражданнями та горем інших людей, нерідко сприймають соціального працівника як персоніфікацію держави-кривдника. Подолання цих та інших об'єктивних труднощів, а також низькою престижністю та малосплачуваності соціальної роботи вимагає від соціальних працівників високого рівня професійної мотивації, компетентності та психологічної стійкості.

Управління професійним ризиком неможливо без урахування концептуальних положень теорії відтворення робочої сили, якості трудового життя та сталого розвитку.

Зниження рівня професійного ризику може бути досягнуте за допомогою заходів з безпеки трудовий процес організовується з урахуванням медико-біологічних вимог, проводиться відповідний професійний підбір та підготовка персоналу.

2.4 Професійна підготовка соціальних працівників в Україні

Україні притаманна своєрідність процесу становлення професії соціального працівника і соціального педагога: офіційне визнання професій «соціальна робота» і «соціальна педагогіка» скоріше можна назвати юридичним оформленням того, що було вже нагромаджене практикою, теорією, історією нашого народу. У цьому полягає особлива складність соціальної ситуації, в якій формується професія соціального педагога і соціального працівника в Україні а значить і система підготовки відповідних фахівців.

У кожній країні, в тому числі в Україні, навчання соціальній роботі повинно базуватися на власній концептуальній моделі. Закономірно, що в процесі визначення моделі підготовки соціальних педагогів необхідно враховувати і опиратися на економічні та соціальні реформи; адже власне вони впливають і вирішальним чином впливатимуть на сутність соціальної і соціально-педагогічної діяльності у майбутньому і на систему вимог, що пред'являтимуться до професійних працівників цих сфер. Професія соціального педагога як і соціального працівника визнана де-юре трохи більше 10 років тому, і система професійної підготовки відповідних фахівців переживає складний період свого становлення. Визначити вірну стратегію у розвитку соціальної політики, конкретних напрямків і сфер соціальної роботи, системи підготовки кадрів для цієї сфери, боротися за утвердження і чистоту цієї професії, не допускати її девальвації -- для України сьогодні надзвичайно важливі питання.

Підготовка соціальних педагогів і соціальних працівників як окремий напрямок професійної освіти і професійної діяльності почала формуватися в на початку 1990-х років. У квітні 1991 року Постановою Держкомпраці СРСР Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і службовців був поповнений кваліфікаційною характеристикою «спеціаліст із соціальної роботи», «соціальний педагог» та «соціальний працівник». Ці посади стали еквівалентом прийнятої в світі посади «соціальний працівник».

На даний час професійна підготовка фахівців соціальної сфери в Україні здійснюється у різних формах: очна, очно-заочна, заочна, вечірня, екстернат та інші - і передбачає багаторівневий характер освіти: допрофесійна, професійна, післядипломна, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів. Соціальні працівники мають можливість отримувати різну професійно рівневу кваліфікацію і спеціалізацію у середніх навчальних закладах (училищах, технікумах, коледжах, ліцеях) та у вищих навчальних закладах (інститутах, університетах, академіях, спецфакультетах) та ін.

Професійна підготовка спеціалістів для соціальної сфери здійснюється у вузах різних напрямків: університетах класичного профілю, педагогічних університетах, академіях, педагогічних, медичних, технічних, юридичних, економічних інститутах.

На даний час в Україні можна виділити наступні рівні підготовки кадрів для соціальної сфери:

1. Допрофесійна підготовка на курсах, у школах, ліцеях. Випускники цих закладів, отримавши середню освіту, можуть працювати у відповідних закладах і обслуговувати хворих, престарілих, одиноких.

2. Навчання у середніх навчальних закладах дає можливість очолити відділення обслуговування на дому, відділення денного перебування, невідкладної соціальної допомоги та інші відділення із обслуговування хворих, престарілих, одиноких.

3. Навчання у вищих закладах освіти (термін навчання 4-5, 5 років); особи, які мають вищу освіту, можуть навчатись на спеціальних факультетах післядипломної освіти (від 1 до 3 років). У свою чергу, вища професійна освіта має 3 ступені: підготовка бакалаврів (4 роки), спеціалістів (5 років), магістрів (6 років). Останні після отримання диплому мають право займатися навчально-педагогічною та науково-дослідницькою роботою.

4. Перепідготовка і підвищення кваліфікації працюючих спеціалістів (система різноманітних курсів, стажувань і т.д.).

5. Підготовка науково-викладацьких кадрів. На сьогодні в Україні діють вчені ради по захисту дисертацій, у яких успішно захищаються докторські і кандидатські дисертації із різноманітних проблем соціальної роботи та соціальної педагогіки. Характерно, що поряд із викладачами успішно захищають свої наукові дослідження практики: спеціалісти комітетів соціального захисту населення, спеціалісти центрів соціальних служб для молоді, управлінські кадри.

Заслуговує на увагу той факт, що в Україні здійснюється розробка державних освітніх стандартів професійної освіти, розробляються освітньо-кваліфікаційні програми та освітньо-кваліфікаційні характеристики фахівців, документи навчально-методичного супроводу навчального процесу.

Після закінчення середнього професійного навчального закладу випускники можуть приступати до професійної діяльності або ж продовжити навчання у вищих навчальних закладах.

Наступний рівень освіти в Україні, який може освоїти випускник закладу початкової або середньої професійної освіти - це рівень вищої освіти.

Вищу професійну освіту можна отримати на базі середньої (повної) загальної або середньої професійної освіти у вищому навчальному закладі. У системі вищої освіти прийняті законодавчі документи, які нормативно закріплюють вимоги як до системи вищої освіти так і до рівня підготовки випускника.

В Україні підготовка і перепідготовка соціальних працівників і соціальних педагогів здійснюється різними шляхами. Вона здійснюється в університетах, педагогічних інститутах та університетах, в педагогічних та інших училищах, коледжах, на різноманітних курсах підвищення кваліфікації та ін. Терміни навчання різні: від декількох місяців до 4-5 років.

Форми підготовки соціальних працівників і соціальних педагогів можна умовно розділити на три рівні:

I. курсова або допрофесійна підготовка ( різноманітні курси, школи, ліцеї, коледжі);

II. навчання в університетах, галузевих вищих навчальних закладах на денних, вечірніх, заочних відділеннях, ( 4-5 років), на дистанційній, екстернатній формі навчання:

III. післядипломна освіта (перекваліфікація на факультетах післядипломної освіти; особи, які мають вищу освіту, навчаються на них 1-1,5 роки , підвищення кваліфікації, оволодіння новою спеціалізацією).

Вища професійна освіта в свою чергу включає три ступені: підготовку бакалаврів ( 4 роки ), спеціалістів ( 5 років ) і магістрів ( 6 років ). Останні, як правило, після отримання диплому мають право вести навчально-педагогічну або науково-дослідницьку роботу.

Сьогодні в Україні застосовуються різноманітні форми допрофесійної підготовки, які здійснюються у наступних типах освітніх закладів:

· у загальноосвітніх закладах (школах, ліцеях, гімназіях, технікумах);

· у закладах додаткової освіти (будинках дитячої творчості, соціально-педагогічних клубах, гуртках, факультативах, групах помічників соціальних педагогів);

· у вищих закладах освіти (факультетах майбутнього соціального педагога, очно-заочних школах соціального педагога);

· у взаємодії «загальноосвітній заклад -вищий заклад освіти» (соціально-педагогічних класах, спеціалізованих класах з конкретного профілю, педагогічних коледжах та ліцеях, школах майбутнього соціального педагога).

Сьогодні в нашій країні, як і в інших країнах світу питання стоїть так : навчання соціальній роботі не може тільки пасивно відображати соціальний розвиток, воно повинно вести активний пошук шляхів вирішення соціальних проблем, що з'являються.

Професіоналів для соціальної сфери потрібно готувати таким чином, щоб вони були здатні змінити, усунути і коректувати негативні соціальні прояви у суспільстві. А це можливо лише у закладах освіти, які будують навчання на нових позиціях і враховують тенденції розвитку соціальної політики в країні.

Тому зміст підготовки спеціалістів повинен включати наступні компоненти:

v глибокий аналіз сучасного соціального розвитку і формування вміння дати об'єктивну оцінку соціальній політиці, запропонувати альтернативні варіанти;

v чітке уявлення і класифікацію сучасних моделей, форм і методів самої практики соціальної роботи;

v власне педагогічний процес підготовки соціальних працівників;

v розробку теорій, концепцій, моделей і технологій, спрямованих на ефективне функціонування соціального працівника;

v розробку і реалізацію програм, що підвищують компетентність соціального працівника.

Якщо проаналізувати зарубіжний досвід функціонування соціальної освіти, то варто зауважити, що кожна країна поряд з певними надбаннями має і свої проблеми.

На основі аналізу досвіду підготовки фахівців для соціальної сфери зарубіжні дослідники Д.Кокс (Австралія), В.Бочарова (Росія), Ч.Казетта (США), М.Пейн (Великобританія), Т.Його (Японія), Л.Герьє (Франція) та ін. наводять наступні проблеми, чи, точніше сказати, недоліки у процесі підготовки:

a) недостатньо уваги приділяється проблемам, що є джерелом людських страждань;

b) процес підготовки здійснюється поза економічними, політичними і соціальними інститутами, які в цілому визначають розвиток соціальної політики а, значить, і соціальної роботи;

c) навчальні заклади, які готують фахівців для соціальної сфери, досить часто виключають себе і студентів із проблем соціальної сфери на місцевому рівні і не беруть участі у їх вирішенні;

d) система освіти не дає можливості усім здібним і бажаючим із місцевої громади отримати підготовку в галузі соціальної роботи, не віддає перевагу цим людям;

e) практика і навчання соціальній роботі часто відображають «статус кво» і не направлені на її зміни і розвиток;

f) у багатьох країнах гострою залишається проблема взаємовідносин між державною системою і неурядовими організаціями;

g) у процесі підготовки фахівців для соціальної сфери акцент робиться на міське середовище, на середній клас, а це означає, що соціальна освіта далека від життя переважної більшості бідних і нещасних людей і не може їм надати суттєвої допомоги у поліпшенні їх благополуччя;

h) більша частина випускників все ще в основному працює в державних структурах по наданню соціальної допомоги.

...