Проблема девіантної поведінки у сучасних суспільних реаліях

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ У СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНИХ РЕАЛІЯХ

Т.З. Гарасимів

Комплексно проаналізовано проблему філософеми девіантної поведінки в сучасних суспільних реаліях, розглянуто людину як феномен права, простежено причини й чинники девіантної правосвідомості й поведінки. Акцентовано на філософемі девіантної поведінки з огляду на умови сьогодення. Крім цього, здійснено проекцію на зв'язок філософських ідей із практичним сьогоденням.

Ключові слова: девіантна поведінка, суспільство, особистість, суспільні реалії, девіація, злочинність, філософема, суспільний фактор.

Постановка проблеми. Друга половина ХХ ст. Охарактеризувалася соціальними процесами, що поставили під сумнів чимало цінностей та ідеалів людства, примусили зневіритись у пануванні розуму і порядку, в прогресі людської культури й цивілізації. Завершення страшної за масштабами Другої світової війни не принесло людству бажаного спокою і добробуту. А для одного із переможців - колишнього Радянського Союзу - післявоєнна історія завершилася крахом «у мирний час». Після Освенцима важко зберегти віру в людяність і загальнолюдські цінності. Освенцим як символ безлюдяності розділив історію на «до» і «після». І «після» виявилося неможливим жити так, як «до».

Стан дослідження. Девіантність, а також теоретичні обґрунтування девіантної поведінки вивчали Р. Мертон, І. Гофман, Ф. Тан- ненбаум, Е. Саттерленд, Е. Лемерт, Г. Беккер, Н. Смелзер, Е. Еріксон, Е. Уілсон, Г. Салліван, А. Маслоу, А. Бандура, Ч. Ломброзо, У. Шелдон, Г. Хард, У. Пірс, П. Уіткін, У. Гоув, X. Айзенк, А. Коен.

Російські учені А. Алєксандров, Г. Аванесов, Л. Божович, С. Бєличева, І. Кон, Л. Виготський, Я. Гилінський, Є. Змановська, В. Кудрявцев, А. Личко, Ю. Клейберг, А. Макаренко, В. Мендєлєвич, Б. Урванцев, М. Ярошевський, Г. Сафіна та ін. також обирали для досліджень цю тему.

Та, попри чималий обсяг наукових публікацій, присвячених вивченню людської поведінки та різноманітних її виявів, зокрема девіантної поведінки, недостатньо висвітлено, на нашу думку, філософему девіантної поведінки.

Мета статті - комплексно дослідити проблему девіантної поведінки в сучасних суспільних реаліях.

Виклад основних положень. Зростає економічна, технологічна і соціальна нерівність між розвинутими країнами та тими, що розвиваються, прірва між багатою Північчю та бідним Півднем, між країнами «золотого мільярда» і всіма іншими, між «включеними» («inclusive») і «виключеними» («exclusive»). «Країни сучасного світу можна розділити на дві групи. Держави, що входять в одну з них, беруть участь у світовій економіці і в результаті мають доступ до глобального ринку капіталу та передових технологій. До другої групи належать ті, хто, не приєднуючись до процесу глобалізації, не лише приречений на відстале існування у відносній бідності, а й ризикує зазнати абсолютного краху» [1, с. 30]. Очевидно, такі суперечності є одним із вирішальних чинників, що визначатимуть долі народів у XXI столітті. «Буде відбуватися подальша стратифікація країн: ми не лише будемо їх розділяти на багаті та бідні, але будуть виокремлюватися надто багаті та надто бідні, і розрив у рівнях матеріального життя між усіма категоріями країн буде нарощуватися досить загрозливим чином» [2, с. 362].

Через глобальну екологічну кризу і наявність засобів масового ураження, достатніх для багаторазового знищення всього живого на Землі, людство опинилося на межі виживання. Вперше став технічно можливим омнецид - самогубство людства як біологічного виду. Саме тому «не окремих диваків-мислителів, а людство загалом починають турбувати похмурі картини майбутнього як своєрідні варіанти Апокаліпсису» [3, с. 451]. Людський розум і наука, що його втілює, за всіх успіхів не виправдали довіру як інструмент ненасильницького вирішення соціальних суперечностей і конфліктів, збереження і зміцнення «порядку» в суспільстві. А щодо порядку, у всякому випадку стосовно звичного порядку західного, цивілізованого світу, усе доволі невтішно [4].

Країни західного світу, незалежно від рівня економічного розвитку і суспільно-політичного устрою, зазнають потрясінь від більш або менш значних рухів і катаклізмів. У глибинах західної цивілізації, заснованої так чи інакше на християнських цінностях, заповідях і світопорядку (не важливо, чи це католицизм, протестантизм, чи ж православ'я), визрівають сили, «ворожі» цьому світопорядку і його моральності. «Жарке літо 1968-го», «сексуальна революція», лівий і правий екстремізм, тероризм, фундаменталізм, антиглобалізм, націоналізм, неофашизм... Постійно формуються нові субкультури, протестні стосовно поки що панівної в суспільстві культури: наркотична, делінквентна, сектантська, кримінальна, включаючи організовану злочинність. Остання «вже контролює не лише життя і діяльність окремих країн, а й деякі кроки світового співтовариства загалом» [3, с. 16]. У другій половині ХХ століття спостерігалися дві основні світові тенденції злочинності: її абсолютне і відносне зростання та відставання соціального контролю від зростання злочинності. Водночас, по-перше, «інтенсивне зростання злочинності - не сама хвороба суспільства, а лише показовий симптом його більш глибоких соціальних хвороб» [3, с. 45], по-друге, неефективність звичних форм соціального контролю характерна стосовно не лише злочинності, але й всіх інших форм девіантності - збройних конфліктів, наркоманії, пияцтва та алкоголізму, корупції, тероризму, проституції, підліткової делінквентності тощо [5, с. 37-40].

Цілком ймовірно, що зруйнували ілюзії та міфи стосовно «порядку» і можливості соціального контролю такі невтішні реалії ХХ століття: 1) дві світові війни; 2) сотні локальних воєн; 3) «холодна війна»; 4) гітлерівські та ленінсько-сталінські концтабори; 5) геноцид, голокост, екстремізм, тероризм, фашизм тощо. Кількість злочинів, що вчинені державами (їх керівниками або, точніше, «хрещеними батьками»), перевищила стократ одиничні злочини. Ось лише декілька цифр стосовно тих країн, чиї лідери - «спонсори вбивств» (N. Kressel), принесли в жертву людські життя: СРСР (1917-1987 рр.) - 61,9 млн. осіб; комуністичний Китай (1949-1987 рр.) - 35,2 млн. осіб; Німеччина (1934-1945 рр.) - 20,9 млн. осіб; націоналістичний Китай (19281949 рр.) - 10,1 млн. осіб; Японія (1936-1945 рр.) - 5,9 млн. осіб; Камбоджа (1975-1978 рр.) - понад 2 млн. осіб; В'єтнам (19451987 рр.) - 1,7 млн. осіб; Пакистан (1971 р.) - 1,5 млн. осіб; Югославія (1944-1987 рр.) - 1,07 млн. осіб [6, с. 252-253]. девіантний правосвідомість поведінка філософський

Початок довгоочікуваного XXI ст. (і третього тисячоліття - Millennium'a) не приніс заспокоєння. Американська трагедія 11 вересня 2001 р. стала такою ж знаковою подією нового століття, як Освенцим - минулого.

Відтак фундаментальні зміни соціальної реальності («людство вже вичерпало той потенціал свого розвитку, який воно отримало під час завершення попереднього етапу антропогенезу... Можливості порядку, що існував тисячоліття, вже вичерпані» [7, с. 13, 22]) призвели до зміни або розуміння необхідності зміни парадигми (системи наукових уявлень) суспільних наук. Сучасні концепції, зокрема постмодернізм, у соціології, кримінології, девіантології (соціології девіантності й соціального контролю) підтверджують: соціальна «реальність є девіантною», а тому «необхідно цікавитися власне девіантністю, а не раціональністю» [8, с. 246], «феномен девіації - інтегральне майбутнє суспільства» [9, с. 8], «девіантність - майбутнє сучасності» [10, с. 3]. Саме тому «необхідно відмовитися від надії, що пов'язана з ілюзією контролю» [11, с. 12], «інститути, покликані виправляти поведінку, насправді виробляють відхилення... тюрми не стільки «знову призвичаюють» людей до суспільства, скільки роблять із них професійних злочинців» [12, с. 63], «спроби сконструювати штучний порядок відповідно до ідеальної мети приречені на провал» [13, с. 193], а «основа закону є ні що інше, як беззаконня» [14, с. 15].

Руйнує ілюзії і міфи епохи Просвітництва, засновані на вірі в розум, так і міфи та ілюзії Модерну, засновані на вірі в демократію, свободу та прогрес, постмодернізм. Стверджуючи, що концепції девіантності і соціального контролю необгрунтовані, С. Sumner пише некролог девіантології [15]. На жаль, постмодернізм, як і інші сучасні теорії, обмежується, як правило, критикою.

Вважаємо, що реалістично-скептичний постмодернізм як реакція на ілюзії значною мірою наївного Просвітництва та оптимістичного модернізму є також одностороннім. Очевидна проблемна ситуація: неадекватність (незбіг, невідповідність) соціальних реалій (девіацій, девіантності суспільства), реакції суспільства на них (соціальний контроль) і наукового їх осмислення (девіантологічних теорій).

Напевно, структурні й динамічні зміни соціальних девіацій, недооцінка «норм» і «відхилень», низька ефективність соціального контролю, як і незадоволеність наявними соціологічними концепціями девіантності, спонукають не відмовлятися від дослідження соціальних девіацій, а вивчати їх глибше та конструктивніше. Глобальна «девіантизація» сучасних суспільств - ще один додатковий аргумент на користь радикальної зміни девіантологічних парадигм.

Сучасне «суспільство ризику», як його назвав У. Бек [16], «катастрофічне суспільство» вимагає адекватного опису та пояснення. Зміна наукових парадигм - це нормальний процес розвитку науки, а не її руйнування чи смерть, що заслуговує некрологу і реквієму. Однак в умовах «нової непрозорості» (Ю. Хабермас) складно хоча б зрозуміти, «що не можеш зрозуміти того, чого не розумієш» (Н. Луман).

Окрім того, девіантність і розвиток девіантологічної теорії в нашій країні мають свої особливості:

а) багато десятиліть радянської влади проблеми соціальних девіацій - злочинність, наркоманія, самогубства, проституція тощо - ретельно замовчувалися. Злочинність постійно «скорочувалась», з пияцтвом «боролись», а самогубства, наркоманія, проституція були «невластиві радянському народові» і про них доволі нечасто згадували лише в рубриках «їх звичаї» (маючи на увазі «капіталістичні» країни);

б) ідеологічно допустимі офіційні пояснення девіантних виявів зводилися до «пережитків капіталізму» і «впливу капіталістичного оточення» (не йдеться про ті винятки, «відхилення» від офіціозу, що стали проникати в тогочасну науку, починаючи з хрущовської «відлиги»);

в) політика ізоляціонізму в колишньому СРСР, «залізна завіса», надзвичайно жорстка цензура, «боротьба з буржуазною ідеологією» і «псевдонауками» призвели до ізоляціонізму в науці, ігнорування міжнародних наукових зв'язків та можливостей доступу до зарубіжної літератури. Тогочасні суспільні науки, зокрема соціологія, кримінологія, наркологія, сексологія, суїцидологія фактично зникли зі світового наукового процесу;

г) як наслідок, соціологія девіантності і соціального контролю, що розпочала формуватися в колишньому СРСР на початку 70-х років минулого століття, представлена незначною кількістю імен і праць порівняно з іншими країнами.

Так, лише наприкінці 80-х років була опублікована лише одна монографія [17] (щоправда, двома виданнями) і один навчальний посібник [18], присвячені соціології девіантності.

У суспільстві нашого часу простежуємо невпинне зростання різноманітних девіацій. Це - наслідок глибоких соціальних змін і тривалих кризових процесів у економічній, фінансовій, соціальній та політичній сферах.

Організована злочинність, корупція, алкоголізм і наркоманія - це форми девіантності, посилені кризою, що призупиняють її подолання. Нинішня Україна, де зосереджена багатоманітність девіантоген- них факторів, може слугувати полігоном дослідження виявів соціальних девіацій. Існує об'єктивне соціальне замовлення, не завжди усвідомлене і артикульоване, на здійснення вітчизняних девіанто- логічних досліджень явища девіантності у філософсько-правовому аспекті, що охоплюється філософемою девіантності поведінки.

Очевидно, йдеться про творення нової, «неординарної» теоретичної бази, на основі якої можливо було б «зрозуміти незрозуміле». Але таке завдання здатні виконати лише вчені, із «чистим» розумом, незасміченим багажем пережитого і переживаного, тобто новатори в науці, генератори цікавих ідей і нетрадиційних гіпотез. Ми спробували підвести деякі підсумки становлення і розвитку девіантології, насамперед вітчизняної. Лише осмисливши досягнуте, можемо говорити про поступ у напрямі вирізнення нових парадигм, обґрунтування нових концепцій.

Аналізуючи вельми складний феномен поведінки особистості - девіантність, необхідно пам'ятати слова двох великих фізиків минулого століття: «Кожне висловлене мною судження необхідно розуміти не як твердження, а як запитання» (Н. Бор) [19, с. 195] і «Віра в те, що існує лише одна істина і що вона вже пізнана, видається мені головною причиною всіх негараздів на Землі» (М. Борн) [20, с. 55].

У контексті вивчення філософеми девіантної поведінки зауважимо, що у закордонній і вітчизняній літературі неоднозначно вживаються близькі за значенням терміни, що намагаються визначити предмет, який нас цікавить: «девіантну (відхилену) поведінку», «девіації (відхилення)», «девіантність». А ще можна натрапити і на «патологію», і «поведінку, що відхиляється» [21], і «асоціальну» або «антисоціальну поведінку».

У психології цей набір термінів доповнюється «депривацією», «перверсією» тощо. Водночас немає більш або менш загально- прийнятних визначень цих понять.

Це зрозуміло з огляду на такі обставини:

1) дослідження філософсько-правових аспектів девіантності особистості - порівняно новий напрям науки, понятійний апарат якої розвивається. Так, D. Downes і Р. Rock зазначають, що дослідження девіантності активно развивається лише в останньому десятилітті, причому результати виявляються доволі суперечливими, дискусійними. Лише у 90-ті рр. XX ст., на їхню думку, вивчення девіантності розпочинає набувати рис і форм «нормальної науки» [22];

2) навіть у давніх науках суперечка про поняття та їх визначення часто триває століттями;

3) надзвичайна складність соціальних явищ, їх мінливість, багатогранність не полегшують завдання «ухвалити» відповідний зріз сторону, момент соціальної реальності та зафіксувати його у визначенні;

4) жодне визначення безперечно не може бути «єдино правильним» і «остаточним».

Попри те, досліджуючи певну проблему, варто узгодити (принаймні, у межах конкретної роботи) значення понять, визначень, що охоплюються виокремленим предметом. Відтак коротко охарактеризуємо термінологію, якою послуговуємося.

Упродовж певного часу найпоширенішим у девіантології був термін «девіантна поведінка» (deviant behavior). Девіантна, або з відхиленням (від лат. deviatio - відхилення), поведінка завжди була пов'язана з певною невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності поширених у суспільстві або його групах цінностям, правилам (нормам) і стереотипам поведінки, очікуванням, установкам. Це може бути не лише порушення формальних (правових) або неформальних (мораль, звичаї, традиції, мода) норм, а й «девіантний» спосіб життя, «девіантний» стиль поведінки, що не відповідає прийнятим у конкретному суспільстві, середовищі, групі.

Напрацювання більш або менш стійкого та однотипного визначення девіантної поведінки насамперед ускладнюють такі чинники: а) численні прояви девіантної поведінки; б) залежність оцінки поведінки як «нормальної» або ж такої, що «відхиляється», від цінностей, норм, очікувань (експектації) суспільства, групи, субкультури; в) змінність оцінок з часом; г) конфлікт оцінок різних груп, в які входять люди; ґ) суб'єктивні уявлення дослідників (девіантологів).

Приміром, на думку А. Коена (А. Cohen), девіантна поведінка - це поведінка, яка йде в розріз із інституціоналізованими очікуваннями, тобто з очікуваннями, що розділяються і визнаються законними всередині соціальної системи [23, с. 520-521]. Е. Goode вважає, що девіантність - це поведінка, яку деякі люди в суспільстві вважають образливою (неприйнятною) і яка викликає - або може викликати у випадку виявлення - несхвалення, покарання або ворожість стосовно суб'єктів такої поведінки [24, с. 17]. Девіантною називають поведінку, яка не відповідає нормам і ролям. Водночас деякі дослідники як точку відліку («норму») використовують очікування (експектації) відповідної поведінки, а інші - еталони, зразки поведінки [25, с. 3].

Дехто вважає, що девіантними можуть бути не лише дії, але й ідеї, погляди [9, с. 2]. Девіантну поведінку часто пов'язують із реакцією суспільства на неї і тоді визначають девіацію як «відхилення від групової норми, котре тягне за собою ізоляцію, лікування, позбавлення волі або інше покарання порушника» [26, c. 203].

З уваги на ці найзагальніші уявлення, можна сформулювати таке визначення: девіантна поведінка (deviant behavior) - це вчинок або дія людини (групи людей), що не відповідає офіційно встановленим або ж таким, що фактично сформувалися в цьому суспільстві (культурі, субкультурі, групі), нормам і очікуванням. Водночас під «офіційно встановленими» зазвичай розуміють формальні, правові норми, а під фактично сформованими - існуючі норми моралі, звичаї, традиції.

Спершу у наукових дослідженнях доводилося вказувати (або з'ясовувати з контексту), в якому розумінні вживається вислів «девіантна поведінка» - як характеристика індивідуального поведін- кового акту або ж як соціальний феномен. Для визначення останнього розпочали застосовувати терміни «девіація» («відхилення»), «девіант- ність» або ж «соціальна девіація» («соціальне відхилення»). Як складне соціальне явище девіації визначаються «такі порушення соціальних норм, які характеризуються відповідною масовістю, стійкістю та поширеністю при подібних соціальних умовах» [27, с. 95]. В англійській мові, котрою видано більшість праць із цієї тематики, для характеристики відповідного соціального явища, властивості суспільства породжувати «відхилення» зазвичай вживається слово deviance - девіантність (відхилення).

Наведемо декілька визначень девіантності (deviance): «відмінність від норм або від допустимих, прийнятних стандартів суспільства», «певна поведінка або фізичний прояв, який викликає осуд і засуджується суспільством, оскільки відхиляється від норм і очікувань соціальної групи» [28].

В «Енциклопедії кримінології і девіантної поведінки» (2001) вирізнено три основні підходи до визначення девіантності: