Форми вияву девіацій у радянському соціумі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форми вияву девіацій у радянському соціумі



Вивчення активних форм соціального спротиву в радянській науці традиційно належало до поля дослідницьких інтересів саме істориків. Адже причини виникнення революційних, системних зрушень, динаміка розвою, результати та наслідки вбачалися надто важливими для радянського бачення суспільного розвитку, тому тут перевага надавалася саме заідеологізованим історичним методам наукового пошуку й інтерпретації. Природні чи ненасильницькі суспільні зміни, внутрішньосистемні перетворення були менш помітними, а відтак викликали помірний громадський резонанс, тому їх вивчення відносили до наукових пріоритетів галузей суспільствознавства, перш за все соціології. Отже, в контексті вивчення обраної теми, слід констатувати, що дослідження значних резонансних, насильницьких, протестних проявів уже знайшли своє відображення в українській історіографії. Зокрема, тому що, по-перше, викриття фактів активного громадського спротиву системі, боротьба проти них періодично ставали актуальними, суспільно затребуваними, це викликало більший суспільний резонанс, а для метикуватого дослідника гарантувало наукове визнання і навіть славу «першопрохідця». Тому всі ці навколо наукові вигоди завжди привертали більшу увагу істориків як радянського, так і сучасного періодів; по-друге, тимчасова актуальність, навіть мода на вивчення таких активних девіаційних виявів, як діяльність ОУН-УПА, шістдесятництво, дисидентство та інших періодично зумовлювали бум наукових, науково- публіцистичних, художніх, навіть відверто агітаційно-популістських публікацій, присвячених подібним темам; по-третє, відповідно розробка джерельної бази цих тем на сьогодні є досить глибокою, хоча структуризація методологічних підходів залишає ще поле для їх якісного упорядкування. Все це дещо применшує актуальність і наукову потребу вивчення активних форм протесту. Для висвітлення повної картини соціальних девіацій ми вважаємо за потрібне окреслити деякі саме ненасильницькі форми девіаційних проявів. Маємо також переконання, що їх ґрунтовна подальша розробка є перспективною і потребує докладного системного вивчення.

Серед розмаїтості девіантних проявів, на нашу думку, варто окремо означити групу таких ненасильницьких, пасивно-протестних форм як виказування, публічна демонстрація незадоволення громадянами тогочасним станом повсякдення. Тобто, такий девіаційний прояв виступає одним із виявів політичної свідомості. Особистісна поведінка, залежна окрім іншого й від політичної свідомості, тісно пов'язана з тогочасними політичними настроями. Погодимося з думкою деяких істориків, що реальна політична поведінка чіткіше, аніж погляди, настрої чи думки, характеризує суб'єкта. Згідно теорії біхевіоризму, саме поведінка як вид практичної діяльності індивіда відображає його істинні наміри, оскільки те, що людина робить і що не робить, чого уникає чи приховує, свідчить про реальну позицію людини та її ставлення до тих чи інших процесів, подій, фактів. Будь-яка дія індивіда може бути легко співставлена з його висловлюваннями (і навпаки) і, таким чином, демонструється хоча і «роздвоєність», проте істинність особистості⁵⁴⁹. Для системи протести громадян означувалися як «нездорові антирадянські прояви» і пояснювалися тимчасовими перебоями в забезпеченні продуктами харчування, шкідництвом куркулів, націоналістів, репатріантів, колишніх німецьких посібників або сектантів.

Втім, на нашу думку, саме усталене відчуття безвихіддя, пануюча атмосфера відчаю провокувала громадян до стихійних публічних виступів. Приводом цього могли бути офіційні чи неофіційні, побутові зібрання, ситуативні рефлексії тощо. Наведемо деякі факти. Під час голоду у містах харчове забезпечення, за деякими винятками⁵⁵⁰, виглядало порівняно краще. Проте різке зменшення норми та погіршення якості харчування відразу вилилися протиправними виступами працівників. Так, 19 травня 1947 р. робітницями Чернівецької текстильної фабрики № 2 було публічно виказано незадоволення не лише якістю обіду: «наші керівники вимагають тільки виконання плану, а ніхто питаннями забезпечення робітників харчуванням не займається. Ми голодні! Потрібно кидати роботу і йти додому!»⁵⁵¹. Ця заява призвела до масового залишення роботи, водночас вона спонукала до активних протестних дій малоактивну робітничу масу, виокремлюючи групу потенційних девіантів. девіаційний поведінка революційний радянський

Обставини голодомору значно активізовували подібні виступи. Найчастіше це відбувалося на базарах. Наприклад, з виступу інваліда (ст. Олевськ, Житомирської обл., зима 1946 р.): «Нам обіцяли по війні краще життя, а де воно? Знову загнали селян у колгоспи, знову нужда і голод. З нашої праці наживаються НКВС, партійці. Геть більшовизм! Геть Сталіна йНКВС! Геть колгоспи!» . Протестувальниками виступали переважно «східняки», які розповідали правду про зубожіння селянства і голод.

Визначимо певну емоційну особливість виступів. Їх протестність у цих обставинах набувала гострішого характеру. Адже потерпілі були свідками страшного голоду 1932-1933 рр., страх перед повторною бідою викликав реакцію природного захисту через більшу агресивність та озлобленість. Як реакція на відчуття можливих життєвих ускладнень серед громадян часто виникала паніка, що виявлялося у стихійному скуповуванні продуктів харчування і товарів першої необхідності.

Прикметно, що своє незадоволення проваджуваною політикою, складною ситуацією громадяни намагалися виказували не лише при будь- яких ситуативних оказіях, а й через офіційні заходи. Під час виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад (відповідно 9 лютого та 21 грудня 1947 р.) на бюлетенях знаходили написи, як-то «Наша пропозиція збільшити норму хліба!», «Дайте хліба!» тощо. Також траплялися написи, які мали характер уже делінквентивного проступку. На деяких виборчих бюлетенях у м. Києві (грудень 1947 р.) громадяни виказували своє бачення виходу з продовольчої проблеми через посилення антисемітських заходів («прибрати євреїв спекулянтів із радянської торгівлі», оскільки «євреї обдурюють, обраховують покупця, для легкої наживи ідуть на різні угоди...»). Містились навіть заклики взагалі очистити органи влади від осіб цієї національності⁵⁵³.

Серйозність житлової кризи, яка виявлялася в гострій нестачі житлової площі, низькому рівні розвитку комунальних служб і якості існуючого житла, дефіциті будівельних матеріалів і товарів першої побутової необхідності, також сприяла повсюдним виступам. Важливим чинником, який ускладнював ситуацію у житлово-комунальному господарстві, були демографічні процеси. Зокрема, на Донбас з різних куточків СРСР направлялося сотні тисяч людей для відновлення й розвитку краю. Міжособистісні стосунки ускладнював той факт, що значну частину прибулих становили декласовані елементи й репатріанти. За даними Марини Герасимової, за 1945-1953 рр. лише до Сталінської області таких осіб приїхало 88 тис. 367, на середину 1950-х рр. до Ворошиловградської - 61 тис. репатріантів⁵⁵⁴. Для прибулих не вистачало житла, навіть місць у бараках, їм доводилося винаймати кімнати чи кутки у місцевих за 100-300 крб. на місяць, що часто призводило до конфліктів з ними. Нерідкістю було проживання у землянках сімей до 5 чоловік, у кімнатах спали на підлозі, кухні. Дефіцит житлової площі змушував людей селитися у комунальних кухнях, ванних кімнатах, і на це житловими управліннями виділялися відповідні ордери⁵⁵⁵. Повсюдне трудове дезертирство набуло катастрофічних розмірів. Все це відбувалося на фоні кричущих зловживань місцевого керівництва, яке будувало особняки, першочергово отримувало поліпшені квартири, регулярно користалося правами щодо їх розширення, зловживало при розподілі тощо. Це призводило до стихійних виступів, гнівних письмових звернень до байдужих керівників з погрозою вдатися до більш рішучих дій.

Проблеми новоприєднаних територій також спонукували до активних виступів українців-західняків. Жорсткі насадження адміністративно- командними методами радянської системи викликали тут природний спротив. «Більшовики кажуть, що війна закінчилась. Неправда це, війна іде внутрішня і буде продовжуватися до тих пір, поки ми отримаємо свободу і свою незалежність!», - заявляв у червні 1945 р. робітник Тучинського району Рівненської області Р. Гончар⁵⁵⁶. Подекуди лунали сподівання на початок нової війни, яка звільнить від комуністичної влади. За даними Романа Генеги, місцеве студентство реагувало на форсовані темпи радянізації краю та неефективну господарську політику комуністичного режиму високою антирадянською активністю саме в перші повоєнні роки .

Поштовхом для публічного виказування поглядів також ставали події із життя країни та світу. Формування органів центральної влади і політична боротьба протилежних за ідеологією сил навколо цього у Чехословаччині, Польщі та інших країнах привертали увагу громадян. Боротьба між СРСР і Францією, Англією, США за «контрольний пакет влади» у визволених країнах і занепокоєння від промови Черчілля у Фултоні, все це спонукувало громадян до виступів. За цим, на перший погляд, стихійним характером висловлювань незадоволення можна розгледіти і їх спланований прояв. За мірою участі у розповсюджені подібних антирадянських висловів девіантів можна розділити на групу ініціаторів, перших носіїв чуток, і групу громадян, перейнятих благополуччям свого подальшого життя, що стихійно, при першій провокуючій нагоді підтримували, вірили навіть у неправдиву інформацію, ширили її.

Одним із факторів, що впливав на настрої населення, викривляв усталену інформацію, було прослуховування закордонних радіотрансляцій. Це становило особливу небезпеку, адже основним носієм контрпропаганди виступала переважно молодь. Суспільна комунікативність цієї вікової групи прямо сприяла тому, що молодь набула здатності довгий час зберігати й ширити інформацію. Радянська пропаганда певним чином була причетна до нагнітання атмосфери нервозності в трудових колективах, нестабільності в українському суспільстві, коли впродовж кількох років після війни наполегливо створювала збірний образ нового ворога - Заходу (зокрема, у ці роки найбільш небезпечними вважалися США й Великобританія), який замінив переможену Німеччину.

У разі, коли виступи як спосіб виказати ставлення до подій усе ж не задовольняють індивіда (наприклад, через неістотність наслідків, ігнорування спільнотою тощо), він вдавався до більш показової демонстрації своєї позиції. В означений час це виражалося поширенням листівок. За характером їх змісту виділимо кілька типів: (а) поширення правдивої, тому й забороненої інформації про події у країні та світі; (б) поширення інформації ситуативно, у випадку надзвичайних подій (наприклад, голод, міжнародні конфлікти); (в) поширення провокаційної, інколи неправдивої інформації задля дестабілізації громадського спокою (наприклад, перебільшення масштабів релігійних переслідувань).

За мірою організованості такого типу спротиву й особистої участі в ньому девіантів можна розділити на кілька груп. До перших ми відносимо переконаних противників існуючого державного ладу, які свідомо й постійно створювали такий пропагандистський продукт, організовували його поширення. Другу групу складали особи, які (а) співчували, були готовими до активної роботи через поширення листівок, а також ті (б), хто пасивно, задля підтримки знайомих брали у цьому участь, проте у випадках викриття переважно відмежовувалися від організаторів і щиро каялися. Останню групу становили усні, стихійні поширювачі, які не усвідомлено, ситуативно переказували відому їм інформацію навіть у випадках незгоди з нею.

Інформація, наявна у листівках відвертого антирадянського змісту із закликами до зміни існуючого ладу, серед різних прошарків населення мала різну інтенсивність поширення. Її існування серед селянського загалу, який мав обмежені можливості для пересування поза своєю сільською громадою, відповідно не сприяло широкому розповсюдженню. Інша річ, коли листівки ширилися у містах, адже городяни були більш заполітизованими й обізнаними, і їхня інтерпретація значно сприяла антирадянським розголосам. Проте справжньою небезпекою для режиму було поширення листівок серед військових. Так, начальник управління контррозвідки МДБ Київського військового округу генерал-майор Покотило повідомляв (13 серпня 1951 р.) секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, що в районі с. Безбородьки солдати знайшли «антирадянську, українсько-націоналістичну листівку» зі зверненням начебто маршала Г. Жукова: [...] «Радянська країна - це країна в якій усі посади займають жиди. Правди в країні немає! [...] Сам Сталін - паразит, ідіот, гадина, кровосос жити не дає! [...] Товариші українці! Скоро почнеться війна і звільняти прийде армія Америки, здавай Україну без бою!»⁵⁵⁸. Такий ненасильницький за формою спосіб антирадянських протестів жорстко придушувався можновладцями.

Наступною, відносно прихованою формою виказування своїх бід громадяни обирали листування. Тогочасна малорозвиненість телефоннотелеграфного зв'язку залишала за епістолярним спілкуванням найширші можливості, а його доступність створювала для сучасників широкий простір вибору. Для влади цей фактор становив подвійну загрозу. Дописувачами були переважно залишене на призволяще жіноцтво, а адресатами найчастіше виступали військовослужбовці. Небезпека крилася в тому, що через листи нужденні намагалися донести до рідних весь свій біль і страждання, а от розголошення і поширення цієї інформації серед військових сприяло підточуванню морально-патріотичнихустоїв

радянського війська. Це було відвертим і крамольним порушенням соціалістичних норм співжиття, зазіханням на державну безпеку, тому військова цензура скрупульозно вилучала всі листи навіть з найменшими натяками на скарги рідних. У них могло повідомлятися про непомірні примусові позики, відбирання продуктів, худоби, речей, а масове опухання і смертність від голоду порівнювалося з трагедією 1933 р. За даними дослідника цих фактів Олега Рабенчука, військова цензура МДБ УРСР у процесі перегляду поштової кореспонденції лише з 10 квітня до 15 травня 1946 р. виявила 7 тис. 330 подібних листів. Поширюючи викривальну щодо діянь держави інформацію, їх автори ставали порушниками соціалістичних норм законності. Найбільше листів було надіслано з голодних Київської (3 тис. 557), Кіровоградської (2 тис. 815), Кам'янець-Подільської (589), Запорізької (171), Вінницької (125) областей. З кожним днем ситуація у республіці погіршувалася і в кінці вересня міністр держбезпеки УРСР Сергій Савченко доповідав ЦК КП(б)У про виявлення вже 44 тис. 431 листа зі скаргами до рідних на посуху, несплату за працю, повсюдний голод тощо. Зокрема, з Київської області їх було надіслано 15 тис. 507, Вінницької - 13 тис. 11, Кіровоградської - 6 тис. 751, Житомирської - 4 тис. 676, Чернігівської - 2 тис. 924, Кам'янець-Подільської - 1 тис. 562. Більше 1 тис. листів зі скаргами на продовольчі труднощі було виявлено військовою цензурою у грудні-листопаді 1947 р. при «обробці» кореспонденції до військових з Полтавської області⁵⁵⁹. Простежується і закономірність - з посиленням

голоду висловлювання ставали гострішими .

Певним продовженням епістолярної форми спротиву можемо вважати й поширення анонімних агітаційних листів. Якщо виказування проблем у листах при загостренні емоційного стану дозволяли собі пересічні громадяни, то до таких спеціальних форм вдавалися більш послідовні й переконані в несправедливості протестанти. Контролюючими органами все це видавалося за «активізацію злочинних елементів під час хлібозаготівлі», «саботаж з числа колишніх куркулів і націоналістів», «поширення паніки сектантами», «залякування фашистських недобитків» тощо, й викликало відповідні карні санкції. Так, лише з 20 вересня до 10 жовтня 1947 р. органи МДБ УРСР арештували у східних областях республіки 126 таких осіб⁵⁶¹. Анонімки надсилалися як на адресу місцевих керівників, активістів, так і до центральних органів влади. За рівнем агресивності, спонукаючою до дій риторикою інформацію у посланнях можна розділити на кілька типів. В одних випадках незгодні погрожували вбивствами, організацією терактів, закликали до повалення державного устрою тощо. В інших намагалися ширити правдиву інформацію про перебіг політичних подій у країні (зокрема, про зловживання й заможніше життя вищої і місцевої партноменклатури), про реальний стан життя в республіці (зокрема, відомості про голод і переслідування віруючих тощо), про зовнішньополітичні перипетії (зокрема, розповсюдження чуток про наближення чи початок війни з капіталістичними країнами, в яких СРСР зазнає неминучої поразки тощо). А деякі повідомлення несли наперед неправдиву інформацію (зокрема, на теми релігійного життя), аби загострити невдоволене ставлення громадян до радянської влади, і мали відверто провокаційних характер (наприклад, заклики до саботажу, крадіжок держмайна, полишення роботи тощо).

При певному ситуативному збігові, коли зовнішні обставини могли провокувати індивіда до публічної демонстрації свого незадоволення, та наявність пригніченого психологічного стану сприяло поширенню серед громадян чуток, що оприявнювали невдоволення складною ситуацією, почастішали факти виказування критичних щодо режиму міркувань тощо. Проте переважна їх більшість не містила заклику до активного спротиву. З метою всебічного виявлення подібних настроїв і реакції населення, наприклад, на голод МВС УРСР доручило Управлінню боротьби з бандитизмом(!) збирати всю інформацію, що стосувалася цієї проблеми. З 20 грудня 1946 р. працівники управління розпочали роботу, пов'язану з її аналізом, узагальненням і надсиланням рекомендацій до вищих органів державної влади.

Окремо варто сказати і про такі громадсько-осудні вияви, які підлягали загальному означенню «недостойна» чи «нетактовна» поведінка. Вони відзначалися незначним порушенням усталених норм. До них могли належати різноманітні за своїм характером вчинки. Систематизуємо їх на кілька груп. Найменш небезпечною для пануючої у соціумі моралі була демонстрації індивідуальних, навіть не завжди естетичних рис особи. Їх неприйнятність для більшості виказувалася мовчазним терпінням, або незлобними зауваженнями чи побажаннями. Проте для самого індивіда це було виявом спротиву, незгоди з існуючими соціальними поведінковими нормами. «Недостойною» також називалася поведінка, яка з різних причин склалася у міжособистісних стосунках, але не сприймалася одним із партнерів. Побутовість її виявлення залишали вирішення проблеми на карбі сім'ї чи рідних. Сприйняття «недостойності», «нетактовності» ускладнювалося, коли індивідуальні риси характеру, наукові чи естетичні переконання особистості протиставлялися, або не були прийнятними для більшості групи - виробничого колективу, творчого об'єднання, ситуативного зібрання тощо. Для прикладу варто лише згадати факти гонінь, яких зазнали в той час Леонід Первомайський («нетактовна поведінка»)⁵⁶² та Ірина Вільде («антигромадський вчинок» звинувачення у «двоєдушності»)⁵⁶³. Ця поведінка зазнавала найбільшого розголосу, громадської критики, і під їх впливом індивід змушений був приховувати свої світоглядні переконання. Вже кримінального покарання зазнавав демонстратор «недостойної поведінки», коли її наслідки ставали небезпечними для існуючого державного устрою, або в разі, коли владники, засуджуючи протестувальника, мали на меті залякати, примусити інших громадян відмовитися від публічного виказування неприйнятних системою особливостей своїх характерів.

Оціночні ставлення, народні переживання трансформувалися в такі короткі усні фольклорні форми як анекдоти. Громадська думка, почасти не маючи адекватної можливості виразитися публічно, доволі часто все ж піддає оцінці те, що відбувається, й це оцінювання відбувається в усній культурі. На нашу думку, саме рівень авторських переживань, його (не)сприйняття ситуації чи події впливають на емоційність, тематичну злободенність кінцевого продукту, що врешті створює різні за характером групи анекдотів.

Відвертий цинізм, брутальність дій владного осередку, негативне сприйняття його рішень стають спонукальним чинником для виникнення анекдоту з відтінком озлобленості, зухвалою манерою викладу, з відвертим висміюванням владника, навіть його приниженням у кінці оповіді. Певну незакінченість, песимістичний напівтон викладу, злий жарт на завершення мають анекдоти, створені у стані відчаю, психологічного безвихіддя. Вони лише констатують гіркоту начебто висміяної ситуації, у них легко відчувається авторська безвихідь. На думку деяких істориків, саме голодоморна трагедія стала значним спонукальним чинником розвою

політичних анекдотів, зокрема появи і так званого «вірменського радіо» .

Проте навіть у скрутні часи найбільше побутувало анекдотів, у яких переважав щирий народний гумор. Сприйняття ситуації через її незлобливе висміювання було характерною рефлексією радянського громадянина на оточуючі несприятливі реалії. Навіть розуміння їх невідворотності все ж вимагало громадянської позиції, яка і виказувалася через гумористику анекдоту. Ця гумористика в свою чергу була перейнята від традиційних зразків усної фольклорної творчості, т. зв. народної «сміхової культури». За твердженням Міхаіла Бахтіна, суть «сміхової культури» полягає в тому, що вона «вивертає навиворіт» самі піднесені ідеї, дозволяючи собі висміювати, пародіювати міфічні уявлення і культові дії, висловлюючи тим самим усвідомлення відносності, а почасти й ілюзорності їх величі⁵⁶⁵. Наприклад, політичний анекдот дозволяв, знімаючи наліт міфу, сакральності з оточуючої реальності, тверезо поглянути на політику і її лідерів. Анекдот був «підпільним» каналом комунікації, поширення закритої для загалу інформації.

Відповідно, за своєю викривальною тематикою анекдоти можна було розділити на побутові й політичні. Саме через останній критерій авторів і поширювачів цього творчого продукту ми можемо віднести до носіїв делінквентивної поведінки. Адже в радянському законодавстві існувало кілька статей, за якими найвідчайдушніші дотепники могли зазнати кримінальних покарань. Якщо політичний анекдот являв собою форму критики і протесту проти жорстокості й обмеженості влади, то побутовий анекдот був способом популярної розваги, розкривав відпочинково- дозвіллєву сторону повсякденності. Правда, з дуже тонкою межею між дозволеністю й протестністю.

Дещо осібною нам вважається така група соціальних маргіналів як віруючі, що своєю діяльністю розширюють поле вияву ненасильницьких форм спротиву. Світоглядні сприйняття і моральні переконання належать до внутрішніх засадничих чинників людської особистості. Вони набуваються, структуруються і реалізуються протягом усього життя. За їх якістю, гуманістичними проявами ми й оцінюємо світоглядний, культурний рівень людини, визначаємо її місце серед соціуму, визначаємо її роль і впливи на суспільне співжиття тощо. Проте у радянському суспільстві державна політика сприймала наявність релігійності в свідомості окремих індивідів як вияв незгоди з діючими загальноутвердженими ідеологічними канонами соціалістичного суспільства. Індивідуальні переконання громадян, які не вписувалися у сформульовані пізніше канони з «Морального кодексу будівника комунізму», апріорі виокремлювали їх носіїв у групу соціальних девіантів. Під впливом релігійних вірувань чи через психологічну нездатність до більш активних протестних дій віруючі через свою поведінку виказували особливе ставлення до оточуючих їх реалій. Особливістю ж проявлення їхньої девіантності можна назвати те, що частина громадян, яка щиро увірувала в існування Бога, свідомо відсторонювалася від активного громадського життя. Інша, переважна більшість, у релігії чи в обрядових дійствах знаходила для себе тимчасовий вихід, заспокоєння чи відволікання від постійного несприйняття оточуючого її соціалістичного повсякдення. Таку ненасильницьку для оточуючих форму самореалізацію можна розглядати як демонстрацію мовчазного спротиву системі.

Соціально-економічні труднощі повоєнних років не виправдовували сподівання громадян на покращення життя і значна їх частина продовжувала знаходити в релігії чи не єдиний спосіб для душевного спокою і спасіння. На думку Петра Бондарчука, особливістю молитовної практики, зокрема, під час голоду, було те, що вона носила переважно матеріально-прикладний характер: віруючі вимолювали переважно їжу як єдиний засіб порятунку себе і своїх близьких від смерті, а віра в Христа як спасителя від гріха витіснялася вірою у нього як спасителя від голоду. Інколи віруючі задля цього могли корегувати глибину своїх релігійних переконань і обіцяти додаткові покаяння («Боже! Врятуй від голоду мене, мою сім'ю і я увірую в тебе!», «Боже! Врятуй і я буду часто ходити в церкву і молитися!» тощо)⁵⁶⁶. У цей час простежується високий рівень здійснення релігійних обрядів, особливо хрещення. Для багатьох пересічних віруючих навіть у благополучні періоди він був магічним актом захисту дитини від негараздів, у скрутний же час акцент на його оберегові дії посилювався. Навпаки, вінчання відкладалося парами до кращих часів. Найбільш жахливо виглядало нівелювання поховального дійства. Померлих звозили на кладовище підводами, а живі переймалися долею тих, хто міг вижити.

У цей же час питома кількість віруючих, які брали участь у богослужіннях, дещо збільшилася. Поряд з традиційним переважанням серед них людей старшого віку та жінок спостерігалася участь підлітків, військових. Останніх могло навернути до участі в службах розчарування від побаченого після демобілізації, безвихідь, відсутність умов для їхньої самореалізації як основних утримувачів сім'ї тощо. Дослідники виокремлюють певну тогочасну закономірність. Рівень релігійності й участі громадян у церковних дійствах залежав від складності ситуації, викликаної голодом 1946-1947 рр., в окремих регіонах простежувалася тенденція зменшення чисельності відвідувачів храмів⁵⁶⁷. Отже, у контексті нашої проблеми можна стверджувати, що визначальною рисою девіантності віруючих був ненасильницький та асоціальний її характер.

Загалом, життєва скрута, безвихідь і повсюдне панування відчуття відчаю переповнювали межу фізично-психологічного терпіння і не залишали громадянам сумніву щодо необхідності негайної продуманої (чи ситуативної) реалізації свого особистого права на спротив, який виливався у конкретні форми вияву девіацій. В означений період такі протестні дії спонукувалися голодом, житловими проблемами. Індивід був готовим виступати носієм і поширювачем інформації не лише антирадянського, а й викривально-глузливого змісту; виявляв свій спротив усталеній системі міжособистісних стосунків через демонстрацію особливої поведінки;

поширеною формою пасивного спротиву й індивідуальної незгоди була готовність прийняти релігійні ідеї.



Девіаційна поведінка представників окремих соціальних груп

Службовці силових структур. Постать військовика в уяві українського повоєнного соціуму залишалася домінуючою. Війна зафіксувала певне сприйняття представників цієї соціальної групи як переможців з правом вседозволеності й кінцевої правоти. На нашу думку, можна виділити два типи реалізаціїособистішоїдомінантності серед колишніх

військовослужбовців. Представники першого, які переважно залучалися до партійно-номенклатурної роботи, ставали послідовними провідниками унормованого серед соціуму, соціально прийнятного способу керівництва⁵⁶⁸.

Інший тип відзначався тяжінням до, хоча б і тимчасових, зловживань і збагачення, стимульованих вірою в безкарність своїх дій. Відтак, протиправні діяння з цього боку сприймалися оточуючими з двояким відчуттям - справедливого гніву й мовчазною згодою як розуміння права сильнішого. Через табуйованість критики постаті військовика цей соціальний прошарок вбачався пересічним українцям як демонстратор соціально- побутової зверхності, як особи, наділені всіма правами представників влади.

Наділення владою й можливістю до застосування зброї вкупі з низькою культурою, рівнем громадянської свідомості й характерною брутальністю поведінки породили цілий окремий пласт антисуспільних дій серед службовців МВС, МДБ та службовців збройних сил. Приведені нижче статистичні дані дозволяють уявити всю гостроту ситуації, в якій мав щоденно жити пересічний українець. Проте при опрацюванні архівних матеріалів у деяких випадках нам траплялися факти невідповідності статистики офіційної звітності, яка подавалася «на гору», й оперативної інформації «для службового користування». Остання виглядала значно загрозливішою, і тому не була бажаною навіть для кулуарно-партійного оприлюднення. У випадках, коли показова статистика аж занадто відрізнялася, ми наводимо й інші зафіксовані цифри.

Для прикладу запропонуємо деяку вибіркову статистику злочинності. За даними прокурорів областей у січні 1948 р. було встановлено 53 випадки правопорушення, вчинених 68 працівниками МВС, МДБ і військовослужбовцями військ МВС та МДБ⁵⁶⁹. Зокрема, тогочасна

статистика так	розподіляла сумарність злочинів за територіями:
Період скоєння злочину	Західні області	Східні області	Збройні сили	Разом
Скоєно злочинів у січні 1948 р.	9	7	3	19 або 35%
Злочини, скоєні в попередні місяці, але викриті в січні 1948 р.	13	14	7	34 або 64,2%
Разом,	22	21	10	53
у %	41,5	39,7	18,8	або 100%

Наведені та інші відомі нам дані свідчать про тенденцію зростання злочинів: у порівнянні з попереднім місяцем (в якому був 51 випадок) загальна кількість злочинів збільшилася на 2, а кількість злочинів із попередніх місяців, але викритих у січні 1948 р. збільшилася на 2 випадки (у грудні 1947 р. їх було 32, у січні 1948 р. - 34).

Окрім того, ми виділяємо й регіональний характер девіаційних проявів серед силовиків, який висвітлює подана порівняльна статистика за областями. Наприклад, факти викриття злочинів, здійснених у західних областях УРСР⁵⁷⁰ службовцями МВС, МДБ можна розподілити таким чином:

Назва області	Усього викрито злочинів у січні 1948 р.	У т.ч. скоєних у січні 1948 р.	У т.ч. скоєних до січня 1948 р.
	МВС	МДБ	МВС	МДБ	МВС	МДБ
Львівська	1	-	1	-	-	-
Волинська	1	-	1	-	-	-
Станіславська	8	2	3	-	5	2
Рівненська	2	2	1	-	1	2
Дрогобицька	2	-	2	-	-	-
Тернопільська	2	2	1	-	1	2
Разом	16	6	9	-	7	6

Ці дані свідчать, що від злочинних діянь військовиків найбільше потерпали жителі Станіславської, Тернопільської та Рівненської областей. При цьому, більшість злочинів здійснювалися працівниками МВС, а інші відносимо на карб чекістів⁵⁷¹. За своїм кримінальним характером девіаційні прояви розподілялися таким чином:

Назва області	Вбивства, поранення	Незаконні затримання, побиття	Зґвалтування	Крадіжки	Незаконні Вилучення майна	Інші злочини
Львівська	-	1	-	-	--	-
Волинська	-	-	-	-	-	1
Станіславська	6	-	-	3	-	1
Рівненська	-	4	-	-	-	-
Дрогобицька	1	1	-	-	-	-
Тернопільська	1	1	1	-	1	-
Разом,	8	7	1	3	1	2
у %	36,4	31,8	4,5	13,7	4,5	9,1

Отже, дані свідчать, що найбільш поширеними видами правопорушень залишалися вбивства, поранення, побиття, що складало 15 випадків, або 68,2%. Характерною ознакою цих злочинів було те, що з 22 порушень (23 порушника), 11 здійснювалися п'яними співробітниками МВС⁵⁷². Щодо мотивації злочинів, то на думку Олега Рабенчука, прикриваючись боротьбою із загонами УПА, військові «принижували, грабували та убивали безвинних громадян»⁵⁷³, а в деяких випадках навпаки, видаючи себе за упівців, грабували селянські господарства⁵⁷⁴.

За посадовим статусом означені 23 порушники розподілялися: заступник начальника райвідділу - 1 (або 4,3%), оперуповноважених - 9 (39,1%), дільничних уповноважених - 7 (30,5%), міліціонерів - 6 (26,1%); за партійною приналежністю: членів і кандидатів ВКП(б)У - 10 (або 43,5%), членів ВЛКСМ - 3 (13,%), безпартійних - 10 (43,5)⁵⁷⁵.

Таким чином очевидно, що до кримінальної відповідальності найбільше притягнуто оперуповноважених та дільничних (16 осіб, або 69,6%), коли в грудні 1947 р. їх було лише 8, або це становило 50% від загальної кількості притягнутих. Проте більше занепокоєння викликало ідеологічне забарвлення злочинів, адже злочинцями стали 13 комуністів і комсомольців (або 56,5%), і це зважаючи, що в грудні 1947 р. їх було лише 7 (43,7%).

Ця невтішна статистика мала стійку тенденцію до зростання. Для прикладу лише наведемо цифри про стан порушення соціалістичної законності у травні 1948 р. на територіях західних областей УРСР. Так, лише в цьому місяці було зафіксовано 159 грубих порушень. Зокрема, незаконних арештів - 41, незаконних обшуків - 21, вбивств - 4, побоїв і знущань над громадянами - 48, незаконних поборів з населення - 16, незаконних мобілізацій - 12, інших злочинів - 17 випадків.

Щодо професійної належності порушників законності, то 147⁵⁷⁶ з них були працівниками: парторганізацій - 10, райвиконкомів - 9, МВС та МДБ - 52, інших районних організацій - 35, сільрад - 40, 1 особа була членом винищувального батальйону. З них до кримінальної відповідальності було притягнуто 35 осіб, до дисциплінарної - 39, партійної - 3. Проте загальна статистика притягнутих до покарань виявляється надто скромною. Якщо кожного порушника затаврувати хоча б одним видом покарань, то винуватців буде лише 77, тобто трохи Більше половини від 147 викритих. Це переконливо свідчить про відверте покривання відповідними партійно-силовими відомствами злочинних діянь своїх підопічних, небажання оприлюднювати факти прорахунків у виховній роботі серед них.

Як бачимо, через незаконні арешти, побої та знущання, порушення прав власності виражалося елементарне самоуправство місцевих можновладців і не контрольованість ситуації з боку центральних силових органів.

Щодо деяких⁵⁷⁹ центральних і східних областей УРСР, то злочинність серед тамтешніх військовиків виглядала таким чином :

Характер і кількість злочинів у західних областях був таким⁵⁷⁸:

Назва області	Всього порушень	Незаконні арешти	Незаконні обшуки, конфіскації майна	Вбивства	Побої і знущання	Незаконні побори	Незаконні мобілізації	Інші злочини
Львівська	44	24	4	-	8	4	-	4
Рівненська	23	1	5	-	10	1	-	6
Станіславська	19	3	3	1	9	-	-	3
Тернопільська	9	4	1	-	4	-	-	-
Чернівецька	11	-	2	-	9	-	-	-
Дрогобицька	-	-	-	-	-	-	-	-
Волинська	8	1	-	3	4	-	-	-
Закарпатська	45	8	6	-	4	11	12	4
Разом	159	41	21	4	48	16	12	17

Отже, найбільше злочинів викрито (див. колонку 2) у Київській та Дніпропетровській областях - 11, причому 17 січневих злочинів 1948 р. скоїли працівники МВС (проти 4 здійснених чекістами). За іншими даними, у 1947 р. до відповідальності було притягнуто 252 працівники

МВС Ворошиловградської області:32 піддано суду Військового трибуналу, дисциплінарні стягнення зазнало 220 осіб⁵⁸¹.

За характером порушень злочини розподілялися так

Назва області	Вбивства й поранення	Незаконні затримання й побиття	Крадіжки
Вінницька	1	2	-
Дніпропетровська	2	1	1
Житомирська	-	1	-
Ворошиловградська	-	2	-
Кіровоградська	-	1	-
Київська	-	7	-
Сталінська	1	1	-
Харківська	-	1	-
Разом,	4	16	1
у %	19,%	76,2%	4,8%

За іншими даними, у І кварталі 1948 р. в Одеській області було зафіксовано 36 випадків незаконних арештів⁵⁸³, а протягом 1947 р. в Запорізькій області зафіксовано 959 випадків незаконних арештів!⁵⁸⁴.

Як бачимо із офіційних даних таблиці, оперпрацівники загалом обмежувалися здійсненням незаконних затримань і рукоприкладством (див. колонку 3). Але й ця статистика зростала: якщо у грудні 1947 р. було 9 випадків (42,4%), то в січні 1948 р., як бачимо, вже 16 (76,2%). Окрім того, у 8 випадках (50%) злочини обтяжувалися алкоголем.

За деякими характеристиками порушники з центру та сходу республіки розподілялися за посадовим статусом: начальник райвідділу - 1 (або 3,2%), оперуповноважених - 11 (35,5%), дільничних уповноважених - 7 (22,5%), міліціонерів - 12 (38,8%), і за партійною приналежністю: членів і кандидатів ВКП(б)У - 10 (32,2%), членів ВЛКСМ - 0, безпартійних - 21 (67,8%)⁵⁸⁵.

На центрально-східних теренах ми бачимо ту ж картину, більшість порушників була оперуповноваженими й міліціонерами - 23 особи (або 74,3%). Збільшилася злочинність серед партійців, у грудні 1947 р. їх було 9 (34,8%), а в січні вже 10 (32,%).

У порівнянні зі злочинністю у внутрішніх органах, правопорушення службовців збройних сил в основному мали на меті тимчасове збагачення, а то й просте хуліганство. Зокрема⁵⁸⁶:

Військові	Усього викрито	У т.ч. скоєних у	У т.ч. скоєних
частини	злочинів	січні 1948 р.	раніше і викритих
	у січні 1948 р.		у січні 1948 р.
25 дивізія	1	-	1
32 дивізія	2	1	1
49 дивізія	1	-	1
65 дивізія	5	2	3
81 дивізія	1	-	1
Разом	10	3	7



Солдати строкової служби, які були вихідцями переважно із сіл, відчували певну спорідненість із місцевим населенням, тому інколи проявляли більшу терпимість, розуміння і їм близьких проблем (наприклад, продовольчої, матеріальної скрути). У порівнянні з груднем 1947 р. кількість викритих злочинів (16) навіть зменшилася у січні 1948 р. до 10 (див. колонку 2).

За характером вони розрізнялися:

Військові частини	Вбивства й поранення	Побиття	Незаконні вилучення майна	Крадіжки
25 дивізія	і	-	-	-
32 дивізія	-	-	-	2
49 дивізія	-	1	-	-
65 дивізія	і	2	-	2
81 дивізія	-	-	і	-
Разом,	2	3	і	4
У %	20	30	10	40

Як бачимо, злочини службовців збройних сил відрізнялися в основному дрібними вилученнями (наприклад, вжитих речей для перепродажу, харчів, птиці, дрібної худоби тощо) й побиттями через пиятику. Вони у своїй масі були вихідцями із сіл й тому проявляли меншу агресію до місцевого населення, аніж кадрові офіцери.

На жаль, попустивши правопорушення, керівництво військовиків не зробило висновків, і вже за результатами І кварталу 1948 р. спостерігалося стрімке підвищення кривої злочинності. Було засуджено 214 осіб, із них: військовослужбовців військ МДБ - 41, військовослужбовців військ МВС - 21, працівників органів міліції - 105, працівників органів МВС - 23, працівників органів МДБ - 24 особи.

Показовою є наведена статистика злочинів, здійснених працівниками внутрішніх органів, які все ж дійшли до розгляду Військовими трибуналами областей УРСР (див. табл. 1). Дані свідчать, що повна самостійність у прийнятті рішень, безапеляційність дій та слабкий контроль дозволяли саме на місцях нижчому командному складу (дільничні уповноважені, рядові міліціонери, рядові строкової служби, які мали, відповідно, низьку професійну кваліфікацію) на свій розсуд чинити правосуддя. Щодо характеру здійснених правопорушень проти населення, 192то вони розподіляються таким чином. Низький культурний рівень вкупі з бажанням задовольнити тимчасові особисті потреби (наприклад, відсутність грошей, бажання пиячити тощо) часто виступали переконливим аргументом для свавільної поведінки силовиків. Тому незаконні затримання й обшуки, затримання й побиття були найхарактернішими виявами службової зверхності (див. табл. 2).

Кількісні показники злочинів, здійснених військовослужбовцями військ МВС та МДБ, виглядали подібним чином. Кадровий сержантський та рядовий склад, який було призвано на службу переважно з інших територій, уже не мав якогось пієтету до місцевих жителів і міг вільно задовольняти свої бажання (див. табл. 3). Прикметним є те, що за даними таблиці 4, із 62 засуджених (окрім 7 засуджених Київським військовим трибуналом), військовими трибуналами західних областей УРСР і трибуналами дивізій дислокованих там же, засуджено 55 особи. Пограбування, розбій, незаконне вилучення і привласнення майна, обшуки були характерними проявами насильницьких дій військовиків, окрім того частка жорстоких правопорушень (самочинні розстріли й поранення) була значною. Таким чином, більшість злочинів можна віднести до категорії найбільш жорстоких по відношенню до майна, особистості й життя громадянина: 17 осіб (або 27,4%) було засуджено за самочинні розстріли й поранення, 24 (38,7%) за пограбування, розбійні напади, насилля над мирним населенням.

Загальна статистика щодо часу й кількості засуджених (214 осіб) дає уявлення про стрімке підвищення рівня скоєного військовослужбовцями насилля проти мирного населення. Військові трибунали Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей найбільше розглядами подібних справ (див. табл. 5). Особливо швидкий зріст правопорушень спостерігався у кінці 1947 - на початку 1948 р., відповідно 96 й 38. І це проти 17 за весь 1946 р. та 63 за І-ІІІ квартал 1947 р.!

Окрім силовиків, часто суб'єктами владних вакханалій ставали бійці винищувальних загонів (так звані «яструбки»), спеціальних бригад для подвірного обходу та агенти мінзагу. Приналежні переважно до нижчих суспільних прошарків селянства, малосвідомі, проте озброєні й тим самим упевнені у своїй правоті та безкарності, вони чинили самосуди, катували та вбивали селян, навіть односельців. Зокрема, про численні приклади безконтрольних дій озброєних бійців винищувальних батальйонів у районах області говорив на березневому (1947 р.) пленумі Чернівецького обкому партії начальник обласного управління МВС генерал-майор М.І. Наумов.

На нашу думку, з усіє цієї статистики можна виділити декілька цікавих закономірностей, підтверджених наведеними вище фактами. Зокрема, у повоєнний період кількісний показник злочинності серед військовиків західних областей є дещо вищий, аніж у їх колег зі сходу республіки. Це можна пояснити не лише прогнозовано більшою криміналізованістю нещодавно приєднаних територій через природний спротив гнобленню, а й тим, що воєнізованість настроїв офіцерського складу (переважно не українців), їхня засаднича зверхність щодо місцевого населення приєднаних територій, виправдана внутрішніми інструкціями жорстокість створювали для них атмосферу правової безкарності. Зазвичай дрібні злочини не фіксувалися, командири підрозділів і частин приховували злочинні факти серед підлеглих, а військові трибунали не надто поспішали з винесенням вироків. Лише злочини, здійснені з особливою жорстокістю, або розголошені ставали предметом судових розглядів. Найпоширенішими видами правового нігілізму серед військовиків внутрішніх органів залишалися вбивства, розстріли, поранення, побиття і незаконні затримання громадян на ґрунті пияцтва. Різновид жорстоких злочинів, скоєних у західних областях, був значно більшим, аніж деінде. Злочини військовослужбовців збройних сил відрізнялися в основному дрібними вилученнями й побиттями. Вони у своїй масі були вихідцями з сіл й тому ситуативно могли проявляли меншу агресію до місцевого населення, аніж кадрові офіцери. Окрім того, кількість скоєних злочинів та їх жорстокість свідчить про значно нижчий рівень правової свідомості саме працівників МВС, чекісти ж діяли більш прихованими методами. Злочинність нахилів майже ніяк не корегувалася партійною приналежністю.

Врешті, до кримінальної відповідальності найбільше було притягнуто районних оперуповноважених, дільничних і рядових міліціонерів, тобто службовців із нижчої ланки представників влади. У надзвичайних ситуаціях, коли громадськість вимагала публічного оприлюднення, чи у випадках неможливості приховати злочин саме вони віддавалися на поталу звітності, судового і громадського осуду Їхні негідні вчинки аргументувалися суто особистісними факторами, соціальним походженням й занизькою культурою, низьким рівнем ідеологічної підготовки. Адже зазвичай вони справді мали найнижчий освітній і світоглядний рівень, що робило їх найбільш готовими до девіаційних проявів.

Партфункціонери. Спокуса владою завжди була притаманна людській особистості, здатність впливати на ситуацію і (не)нести відповідальність за її розвиток виокремили особливий поведінковий тип людини. У радянських реаліях він набув форми номенклатурного працівника з дещо особливими правами, соціальною значимістю та морально-етичними цінностями. Ця категорія державних працівників завжди залишалася важливим чинником функціонування соціуму в різні історичні періоди України. Ми розглядаємо їх серед девіантів тому, що особливості воєнного періоду часто надавали їм виключних повноважень, а відсутність стримуючих важелів (наприклад, наявність належних моральних аксіом чи відчуття адекватних правових наслідків правопорушень) призводили до відвертих зловживань і начебто виправданої жорстокості. У повоєнній Україні їх статус залишався ще надто високим. Значні втрати під час війни досвідчених та ініціативних кадрів і неможливість заповнити вакансії на відповідальних посадах достойними людьми призводили до заміщення окремих керівних місць людьми без належної кваліфікації і з низькими моральними якостями. Це мало негативний вплив на функціонування органів влади та морально- психологічну атмосферу в регіонах. До центральних органів партії надходило чимало скарг на хабарництво, деспотизм, пияцтво, «морально- побутовий розклад» і волюнтаристичний стиль керівництва на місцях⁵⁸⁷.

Особливість цієї групи потенційних девіантів полягає ще й у тому, що, окрім реальних можливостей до зловживань своїм посадовим становищем, протиправні дії номенклатурних працівників у радянському соціумі викликали значно ширший суспільний резонанс порівняно з антисоціальними проявами поведінки інших верств. У випадку громадського розголосу девіантих проступків партійної й державної номенклатури чи керівників різних щаблів владні структури як правило були вимушені оперативно та в доволі гострій формі реагувати на ці вчинки, щоб не спровокувати сумніви щодо ідеологічної зразковості всього чиновницького загалу і не похитнути в очах суспільства образ члена партії як втілення рис ідеального радянського громадянина.

Тому статистичні дані густо рясніють фактами, де правопорушниками виступали працівники партійних і радянських органів. Специфіка обраного часового відтинку актуалізовувала проблему номенклатурних правопорушень, зокрема й на теренах західних областей УРСР. Так, за неповними даними з 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р. склад порушників-посадовців виглядав так :



Про їх чисельність і злочинний характер свідчить наступна таблиця⁵⁸⁹:

Категорія працівників	Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень	Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Г рудень	Разом
Працівники парторганів	21	20	-	6	5	-	9	даних немає	4	25	6	1	97
Працівники райвиконкомів			5	6	8		12	даних немає.	35	38	11	26	141
Працівники інших рад. органів	27	23	10	3	3	10	13	даних немає	26	44	67	20	246
Працівники МВС і МДБ	21	15	6	2	4	23		даних немає	72	71	71	92	377
Військово- службовці			18	2	1	5		даних немає	7	1	1	8	43
Працівники сільрад								даних немає.	13	13	48	26	100
Інші відповід. працівники							25	даних немає				3	28
Разом	69	58	39	19	21	38	59	даних немає.	157	192	204	176	1032

Ці дані свідчать про те, що правопорушення різко зростають з вересня, тобто в період хлібозаготівельної кампанії, коли бажання вислужитися, виконуючи й перевиконуючи план, штовхало відповідальних партпрацівників до антисуспільних проявів.

Характер злочинів	Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень	Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень	Разом
Побої й знущання	18	11	16	19	15	14	3	Даних немає	23	49	30	26	224
Незаконні арешти	5	2	1	13	14	12...

Подобные документы

• Соціальні девіації

  Історія дослідження соціальних девіацій. Визначення та види соціальних відхилень: правопорушення, злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство. Злочинність як вид делінквентної поведінки. Теорії взаємовпливу різних форм соціальних девіацій.
  
  курсовая работа [41,5 K], добавлен 29.01.2011
  

• Девіантна поведінка: поняття, фактори, причини

  Поняття девіації і причини її виникнення. Специфіка злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції та суїциду як форм девіантної поведінки підлітків. Характеристика засобів і методів впливу суспільства на небажані (асоціальні) форми поводження.
  
  реферат [30,3 K], добавлен 05.01.2012
  

• Місце і роль конфлікту в соціумі

  Походження поняття "конфлікт", його місце у соціумі. Спосіб розв’язання конфліктів як рушійної сили прогресу. Політика досягнення соціальної однорідності. Зіткнення інтересів між представниками різних груп. Забезпечення суспільного порядку і стійкості.
  
  творческая работа [38,2 K], добавлен 02.06.2014
  

• Поняття моральної норми та причини відхилення від них

  Поняття соціальної норми, її функції. Регулюючий вплив норм в суспільстві. Спільність та відмінність моралі і права. Девіація як відхилення від норми. Типи поведінки при девіації, характеристика причин девіацій як протиріччя соціального розвитку.
  
  курсовая работа [41,5 K], добавлен 13.11.2010
  

• Особистість в системі соціальних відносин

  Дослідження поняття особистості, з точки зору соціології, яка розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин, вивчає зв’язки особистості і соціальних груп, особистості і суспільства.
  
  реферат [33,1 K], добавлен 23.09.2010
  

• Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст.

  Особливості громадської діяльності жінок в Україні у ХІХ - на початку ХХІ ст. Початковий етап становлення жіночого руху; жінки в соціокультурному просторі незалежної України. Внесок О. Єфименко, О. Теліги та О. Пінчук. в активізацію суспільного життя.
  
  курсовая работа [5,1 M], добавлен 11.05.2014
  

• Світові геноциди

  Геноцид як цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за різними мотивами. Класифікація світових геноцидів, їх ознаки. Причини виникнення голодомору, особливості його психичного впливу на людей.
  
  доклад [65,8 K], добавлен 28.02.2011
  

• Основні тенденції сучасного світового розвитку

  Проблема соціальних змін, їх механізми. Різні типи механізмів соціальних змін та розвитку. Поняття "гемейншафт" і "гезельшафт". Система поділу праці в суспільстві. Причини становлення і розвитку цивілізацій. Єдність світу. Особливості глобальних проблем.
  
  контрольная работа [21,1 K], добавлен 19.09.2013
  

• Культура як феномен суспільного розвитку

  Типи визначень терміну "культура". Специфіка соціологічного підходу до вивчення культури. Співвідношення понять цивілізація і культура суспільства. Типологія соціальних цінностей, соціальні норми. Внутрішня структура культури, її форми та функції.
  
  реферат [23,2 K], добавлен 03.02.2009
  

• Суспільство як соціальна система

  Суспільство як система і життєдіяльність людини. Структура і функції суспільства. Поняття суспільного розвитку. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок. Історичні типи суспільства. Глобальні проблеми суспільного розвитку людства.
  
  курсовая работа [32,0 K], добавлен 04.04.2007
  

• Культура та глобальні проблеми сучасності

  Аналіз та оцінка діалектичної єдності природного і соціального, а також природного і суспільного на всіх рівнях людських відносин. Передумови та головні причини виникнення глобальних проблем, етапи та напрямки їх розвитку, сучасний стан, шляхи подолання.
  
  доклад [27,7 K], добавлен 18.04.2015
  

• Проблема типології особистості в соціології

  Поняття особистості в соціології - цілісності соціальних якостей людини, продукту суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування. Вплив типу особистості на адаптацію людини у суспільстві.
  
  курсовая работа [79,0 K], добавлен 18.04.2012
  

• Типологія підліткових субкультур та іх вплив на соціальне виховання

  Дитяча й підліткова субкультура як фактор соціального виховання. Основні підходи до її дослідження. Феномен молодіжних неформальних груп, їх сутність, структура, функції, причини виникнення та вплив на соціалізацію підлітків, специфічні риси їх розвитку.
  
  курсовая работа [61,3 K], добавлен 07.02.2011
  

• Рушійні сили та суб'єкти суспільного розвитку

  Поняття "рушійні сили розвитку суспільства". Суб'єкти суспільного розвитку. Соціально-етнічні спільноти людей: тенденції їхнього розвитку та діалектика процесів. Етносоціальна культура як чинник гармонізації національних і міжнаціональних відносин.
  
  реферат [93,5 K], добавлен 25.02.2015
  

• Об'єкт і предмет соціології

  Значення соціології в епоху глобальних перетворень, конфліктів і проблем суспільного знання. Соціологічний погляд на реформи і перетворення в країні. Необхідність розробки ефективної політики реформ в умовах розвитку незалежної та соціальної держави.
  
  реферат [25,0 K], добавлен 28.11.2010
  

• Віртуальне спілкування та емоції в соціальних мережах

  Теоретичний аналіз впливу спілкування та прояву емоцій в соціальних мережах на особистість. Характеристика основних умов виникнення, поширення і використання соціальних мереж у формуванні нового соціального середовища здійснення соціальних зв’язків.
  
  курсовая работа [5,4 M], добавлен 08.12.2022
  

• Громадська думка та її функції

  Cтавлення людей до суспільно значущих подій і фактів, проблем суспільного життя. Вагомість, авторитетність та стабільність громадської думки. Соціальний контроль суспільного життя. Громадська думка як важливий інструмент контролю суспільства за владою.
  
  презентация [1,5 M], добавлен 14.02.2015
  

• Тероризм і його типи

  Передумови виникнення та поширення екстремізму й тероризму. Тероризм як чинник пливу на міжнародні відносини. Загальне поняття про наркобізнес та кібертероризм. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації.
  
  контрольная работа [28,4 K], добавлен 14.06.2014
  

• Причини десоціалізації дітей в Україні

  Соціально-психологічна десоціалізація людини. Джерела сучасної концепції десоціалізації. Пристосування як основний механізм десоціалізації. Вчинковий підхід до проблеми розвитку і становлення особистості в соціумі. Соціалізація дітей і підлітків.
  
  учебное пособие [128,5 K], добавлен 13.12.2009
  

• Основні концепції розвитку цивілізації (культури)

  Зв'язок прискорення соціальних і технологічних змін та адаптації зовнішнього й внутрішнього середовища людини. Пояснення історичного розвитку, економічного прогресу, трансформацій у всіх надбудовних інститутах суспільства, розвитку соціальних відносин.
  
  реферат [27,9 K], добавлен 16.06.2010
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам