Форми вияву девіацій у радянському соціумі

Трагічні обставини повоєнного голоду значно загострили відчуття несправедливості. Адже виконавцями політичної волі на місцях часто ставали малоосвічені, з низьким рівнем свідомості та моралі, інколи з кримінальним минулим особи. Через погрози, зловживання вони обирали односельчан до нитки, не гребували реквізованим майном, яке перепродували. Основним аргументом переконання у правоті своїх дій ставав кулак і зброя, які до того ж супроводжувалися нагадуванням селянам, що владник є кандидатом чи членом партії. Селяни страждали не лише через непомірні побори та незаконні вилучення майна та продуктів, місцеві зверхники примушували їх працювати у своїх господарствах. Більшість фактів самоуправства залишалася безкарною, проте тих, хто не виконував планів сільгосппоставок, негайно притягували до кримінальної відповідальності. Лише в 1946 р. за позовами агентів мінзагу було притягнуто до судової відповідальності у Чернівецькій області 6 тис. 355 осіб!⁵⁹⁹.

Чималі зловживання здійснювалися і на рівні районних та обласних владних структур. На думку Олега Рабенчука, в таких умовах перед владою постала «проблема ідейної якості осіб»⁶⁰⁰, які займали посади місцевих радянських і партійних управлінців, від яких залежала оперативність і якість виконання хлібозаготівель. Виявилось, що сумлінність низових працівників була далекою від уявлень про ситуацію, які переважали «на горі». Деякі голови колгоспів не лише займалися крадіжками зерна для власного збагачення, але були й такі, хто навмисно приховував зерно від вивозу хлібозаготівельниками. З формальної точки зору, вони були порушниками соціалістичної законності, а причиною цієї поведінки була характерна українська риса завжди мати запаси, зовнішні ж обставини та громадська неосудність лише переконували їх у правильності дій. Тисячі таких «шкідників і саботажників» поплатилися багаторічними термінами ув'язнення. Впродовж вересня-жовтня 1946 р. Прокуратурою УРСР було розглянуто 1 тис. 325 справ, засуджено до різних термінів і видів покарань 1 тис. 312 голів колгоспів. Найбільше випадків притягнення голів до кримінальної відповідальності було в голодних Чернігівській, Полтавській, Сталінській, Київській, Кам'янець- Подільській, Ворошиловградській та Одеській областях.

Проте більшість криміналізованих управлінців під виглядом «усуспільнення майна і тварин» у селян конфісковували худобу, шкіру, інвентар, готову продукцію тощо. Погрожуючи покараннями, районні уповноважені примушували селян відгодовувати їм живність; прикриваючись збором добровільної позики посівного матеріалу на 1947 р., займалися привласненням громадського майна; під загрозою виселення на Донбас ґвалтували жінок. Масове зловживання своїм становищем було також серед представників юридичних структур, особливо серед судових виконавців народних судів. Часто за сприянням суддів останні здійснювали незаконні вилучення майна у підсудних, брали хабарі у підозрюваних, сприяли закриттю справ тощо.

Відверто цинічні й жорстокі дії представників органів радянської і партійної влади не могли не викликали вимушеного спротиву з боку принижених. І часто владники платили за свій добробут своїм життям. Занадто заповзяті рядові виконавці, зокрема агенти мінзагу, також ставали жертвами організованого народного спротиву. Як відзначалося у звітах, бійці УПА на Буковині своїми активними діями проти представників влади впливали на рівень тиску при проведенні заготівель. Про те, що агенти були дуже налякані, що стало причиною відставання району в поставках продукції державі, відверто говорив на нараді райуповмінзагів Чернівецької області 14 січня 1947 р. уповноважений міністерства заготівель у Заставнівському районі Нечаєв⁶⁰¹.

У час, коли зерно ставало найприбутковішим товаром, місцеві чиновники не гребували масштабними крадіжками. Управлінці Заготзерна списували тонни борошна для подальшого продажу, зернових відходів для відгодівлі тварин; за потуранням прокурорських працівників і міліції розкрадалося збіжжя, яке через посередників передавалося для продажу кримінальним елементам, спекулянтам. Часто попереджені співучасниками викриті виконавці ховалися від правосуддя.

Почастішали і випадки безглуздих вбивств з метою заволодіння чужим. Найчастіше вартість вкраденого майна була мізерною, проте його продаж чи обмін на дещицю продуктів давав родині прожити ще кілька діб. Жертвами також ставали малолітні пастухи колгоспних стад, вартість однієї корови переважала людське життя. Відчуваючи власну безпорадність і відсутність належної уваги до своїх проблем з боку органів влади, селяни вдавалися до самосудів над злодіями та вбивцями.

Згаданий закон від 28 січня 1948 р. лише став констатацією серйозної динаміки правопорушень, здійснених відповідальними партійними працівниками. Раніше вони підлягали покаранню за постановою ЦК КП(б)У та РНК СРСР від 17 вересня 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства». Так, лише в 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто прокуратурою Чернівецької області 8 осіб, нарсудами - 7, облуправлінням МВС звільнено 362 особи, з них з формулюванням «ті, що не викликають довіру» - 173, за службові злочини, морально-побутовий розклад і порушення радянської законності - 99 осіб⁶⁰².

Особливою залишалася ситуація в західних областях республіки. Так, лише за лютий 1948 р. в Тернопільській, Рівненській, Львівській, Волинській, Чернівецькій, Дрогобицькій, Закарпатській і Станіславській областях партпрацівниками було скоєно 140 злочинів, затримано 251 чиновник. Зокрема, зафіксовано 42 випадки побоїв і знущань, 28 незаконних арештів, 22 незаконних обшуків і конфіскацій тощо⁶⁰³.

Отже, як бачимо, лише належність до владного прошарку або хоча б відчуття цього, озброєність як переконливий аргумент правоти носія влади, виправдна жорстокість через «сумлінне» виконання обов'язків, безкарність злочину, гальмування слідства й корпоративне покриття вже виявлених правопорушень, використання посади як інструменту особистого збагачення, попрання в повсякденному житті елементарних вимог законності та моралі при забезпеченні прав громадян, можливість впливати і зловживаючи контролювати хоч якийсь відтинок громадського життя і роботи пересічних українців, тим самим при будь-якій нагоді поставити їх життя і благополуччя в залежність від особистих забаганок і волі, зневажання моральних аксіом і культурно-звичаєвих традицій - все це стало характерною особистісною рисою носія партійної влади радянського типу в післявоєнній Україні.

Упосліджені. Патріотична героїка відбудовчої пори заступила проблеми конкретної людини, які поступово нагромаджувалися в українському суспільстві другої половини 1940-х рр. Соціальна невлаштованість деяких категорій населення до часу залишалася невирішеною. Проте поступове наростання незадоволення в їхньому середовищі й активізація девіантної поведінки стали деструктивним елементом на тлі покращення радянських життєвих реалій.

Найбільш загрозливими антисоціальними явищами виявилися бродяжництво й жебракування, вони стали зовнішньою ознакою українських буднів повоєнних міст і сіл. Зокрема, лише у Києві в першому кварталі 1948 р. ліквідовано 22 притони, затримано 3 тис. 500 бездомних; заарештовано 1 тис. 355 порушників паспортного режиму, з них 251 притягнуто до кримінальної відповідальності⁶⁰⁴. Оперативно-аналітичні відділи відповідних державних і силових структур неодноразово сигналізували про наслідки реальної небезпеки прогресування подібних соціальних девіацій. Масштаби бродяжництва, жебракування, і як наслідок побутової злиденності й злочинності стали загрозливими для радянської повсякденності не лише за своєю суттю. Вони виявилися найсприятливішим середовищем для виникнення, соціальної трансформації і поширення не лише різноманітних соціальних відхилень, а й підґрунтям укорінення кримінальних традицій, злочинної та антирадянської діяльності. Масштабність їх проявів, природна винятковість серед інших негараздів, значимість для динаміки розвою відбудовчого періоду на тлі повоєнної буденності змушує дещо глибше зупинитися на їх вивченні. А щодо їх природи, то можна стверджувати, що наявність упосліджених є недоліками, вадами цивілізації. Адже при племінно-родовому ладі усі члени групи були однаково забезпечені, наділені увагою й опікою. І лише при подальшому формуванні суспільних відносин, індивідуалізації міжособистісних стосунків людський егоїзм сприяв існуванню подібної групи девіантів.

Аналізуючи статистичні дані щодо рівня бродяжництва та жебракування, необхідно зауважити, що відома зареєстрована кількість затриманих не повністю відповідає дійсності. Існуюча на той час система обліку та перевірки порушників органами МВС була далеко не досконалою. Неможливість оперативного обміну інформацією й відсутність єдиного тематично впорядкованого і систематизованого банку даних, а також пом'якшувальні законодавчі положення щодо незлісних жебраків і традиційність їхнього постійного переміщення призводили до того, що в різний час й у різноманітних містах, районах, областях могли затримуватися і реєструватися одні й ті ж самі порушники. Використовуючи кількісні показники затриманих, необхідно робити поправку на те, що це лише деяка частина взагалі існуючих в УРСР бродяг. Реальні ж масштаби злидарства в українському суспільстві були значно більшими.

Аналіз даних із різноманітних архівних матеріалів дозволяє проблемно- тематично структурувати фактаж щодо спонукальнихчинників

бродяжництва за такими параметрами - особисті мотиви девіацій, економічні, культурні та соціально-політичні умови розвитку країни в означений період, рівень матеріального забезпечення. Наявний опублікований в існуючих наукових розробках архівний і статистичний масив джерел⁶⁰⁵ дозволяє нам сфокусувати увагу не на фактографічному, а на методологічному аспекті цієї проблеми та згрупувати девіантів за дев'ятьма основними групами:

I. Професійні бродяги й злидарі, які обрали жебракування постійним ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності. Переважна їх частина була інвалідами Вітчизняної війни чи праці й, відповідно, практично відстороненою від унормованої виробничої діяльності. Інші відмовлялися працювати з принципових переконань. Їхній строкатий зовнішній вигляд, незвична манірність і часто придумані життєві розчулювальні «легенди» були чи не найпереконливішими інструментами добування хоча б елементарних прожиткових матеріальних благ. Деякі з них мали сім'ї і постійний статок.

II. Матеріально забезпечені особи, які користувалися можливостями жебракування як додатковим прибутком. Вони переважно були працездатними або мали працюючих рідних, власне житло та сім'ю, заощадження, отримували пенсію чи інші соціальні виплати (наприклад, аліменти). Також одним із спонукальних мотивів жебракування цієї групи був алкоголізм.

III. Особи, направлені до будинків інвалідів, але покинули їх з особистих мотивів і повернулися до бродяжництва та жебракування. Переважаюче відчуття особистої свободи за наявності мінімальних засобів для незалежного життя ставали переконливими аргументами для продовження бродяжництва. Окрім того, деяким з них навіть періодичні перебування у будинках інвалідів дозволяли підхарчовуватися, підліковуватися й тимчасово «збагачуватися» через крадіжки казенного майна. Виручка від його продажу та гроші, одержані від установи на утримання, пропивалися. Архівні дані лише підтверджують, що існуючий на той час недосконалий режим функціонування будинків інвалідів і злочинна халатність їх адміністрації дозволяли контингенту систематично повертатися додому або «на вулицю», без перешкод красти державне майно. Все це не лише дезорганізовувало роботу місцевих органів влади в боротьбі зі злиденністю. Превалювання слабких дисциплінарно-каральних санкцій підривало авторитет існування подібних соціальних закладів, викликало недовіру до спроможності їх адміністрації управляти ситуацією, а також створювало атмосферу вседозволеності та безкарності.

IV. Особи, які тимчасово попали в скруту (наприклад, через стихійне лихо чи пожежу). Подібні випадки свідчать про кричущі недоопрацювання місцевих органів влади. Відповідні управління та організації мали, не зволікаючи, відреагувати на ускладнення ситуації, дієво допомогти постраждалим, нужденним у вирішенні їхніх проблем, а також матеріально та фінансово (хоча б тимчасово чи одноразово) їх підтримати. Така недбалість керівників не раз ставала об'єктом жорсткого партійного обговорення. Вирішення проблеми ускладнювалося й тим, що коли потерпілі в місті все ж частіше опинялися під наглядом органів соцзабезу, то селяни, які переважно не перебували на державному забезпеченні, залишалися наодинці зі своїми проблемами і могли розраховувати лише на добровільну, посильну допомогу сільської громади. Часто уникнути психологічних ускладнень допомагала щира й всебічна моральна підтримка оточуючих і близьких.

V. Особи, які не бажали (чи не могли) працевлаштуватися через проблему алкоголізму. Переважно працездатні, з багатолітніми навичками виробничих чи творчих професій, сімейно та побутово забезпечені вони жебракували задля підтримання свого хворобливого потягу. Зафіксована інформація також вказує на те, що частина п'яниць налагодила домашнє виробництво «хмільного зілля». Архівні матеріали містять чималу кількість подібних фактів. Осіб з такими вадами не лякали навіть вельми суворі судові санкції. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за виготовлення самогону», особи, стосовно яких було доведено цей факт, могли бути покараними до 6 років виправно-трудових таборів (із конфіскацією майна)⁶⁰⁶. На нашу думку, ця група девіантів найбільш природна. Адже алкоголізм був чи не найпритаманнішим злом для значного прошарку населення післявоєнної України (як і всього СРСР). Разом із тим, угруповання жебраків з подібними вадами можна віднести до найбільш соціально прогнозованих категорій. Адже проблема цієї групи полягала лише в одному факторі - алкоголі, й її вирішення цілком можливе при залучені спеціальних медичних і соціальних методик і заходів.

VI. Хворі, старі, інваліди, які не утримувалися соцзабезом, а також ті, котрі перебували на державному забезпеченні, проте отримували замалу для проживання пенсію. Більшість з них, не маючи матеріально-житлової підтримки від рідних, а також за станом здоров'я потребували негайного направлення до будинків інвалідів. Інша частина, хоча й мала власні помешкання, проте не отримувала матеріальної допомоги від держави чи рідних і вимушена була злидарювати, аби прогодувати себе і своїх дітей. Ці проблеми могли бути негайно вирішеними в разі переведення нужденних на постійне пенсійне забезпечення, а також на одержання збільшених пенсій. Визначальна проблема, яка впливала на обраний спосіб життя порушників, - занижена пенсійна допомога або взагалі її відсутність, особливо стосовно літніх громадян чи тих, хто не надав підтверджувальних документів про умови та стаж роботи. Щодо пенсійного забезпечення сільських жителів, то дані, які авторові вдалося отримати і систематизувати під час зустрічей із постраждалими, свідчать про наступне: лише опитування у Черкаській області показало, що багатолітня тяжка праця в колективному господарстві щодо виконання мінімуму трудоднів у 1930-1940-х рр. через зловживання колгоспної адміністрації не була взагалі зафіксована чи проводилася з численними порушеннями. Низький освітній рівень, боязнь свавілля сільських можновладців, залякування репресіями щодо членів сімей, відсутність громадянської самоідентифікації та інші моральні й соціальні недоліки унеможливлювали вимоги селян щодо справедливої реєстрації та оцінювання їхньої праці в колгоспі. Їх робота не фіксувалася, і під час оформлення пенсій відповідні документи не надавалися. Подібну ситуацію закономірно можна екстраполювати й на інші області України.

VII. Особи, які не працевлаштувалися після звільнення з ув'язнення. Протягом відбудовчого періоду, починаючи з другої половини 1940-х років, радянська влада чимало разів проводила амністії, й достроково звільнені, які ставали суттєвим джерелом для поповнення армії знедолених, давали поштовх до нового витку загострення соціальної ситуації у республіці. Деякі з указів Верховної Ради СРСР приурочувалися до визначних історичних подій у житті країни, а інші - приймалися у зв'язку зі змінами внутрішньої та зовнішньої політики чи пом'якшувальними мотивами, які уможливилися з часом.

Фактологічні дані щодо наслідків амністиційних рішень держави достатньо висвітлено в попередніх дослідженнях , результатом же виконання кожного із цих актів ставав поштовх до поповнення лав девіантів. Через жагу до життя й під тягарем пам'яті про сталінську репресивну машини, більша частина громадян свідомо визнавала помилковість свого попереднього світобачення чи ситуативність мотивів здійснених проступків. Вони природно вливалися до радянського соціуму, щиро сприймала його традиції й усвідомлювали межі дозволеності у міжособистіних поведінкових правилах, переймалася новими світоглядними й ідеологічними уявленнями тощо. Проте інші амністовані не лише залишалися вірними своїм культурним чи політичним переконанням. Своєю несхитністю вони доводили особисту правоту, право на незаідеологізований світогляд, а небажання долучатися до радянських цінностей було протестним актом, закликом до навернення до іншого бачення життєвих реалій. На жаль, часто це робилося шляхом антисоціальних виявів, делінквентивних проступків. Засадничість впливів цієї девіантної групи на тогочасний український соціум дозволяє нам виділити її серед інших, і далі повернутися до розгляду її природи в дещо іншому контексті.

VIII. Непрацевлаштовані інваліди. Формування й поповнення цієї категорії відбувалося внаслідок фахового недоопрацювання їх проблем місцевими органами соцзабезу та дільничними відділками міліції. Елементарна людська байдужість, посилена бюрократичним формалізмом, утверджувала серед громадськості гірке переконання, що і розагітовані радянські реалії все ж залишаються чужими для значної категорії нужденних. Частково вихід із цієї ситуації міг бути віднайдений в удосконаленні роботи спеціалізованих закладів, на зразок Українського товариства сліпих чи подібних інвалідних установ, розробки додаткових програм соціального опіки тощо. Проте все та ж бездушність і незацікавленість у виробленні особливого підходу до цієї категорії інвалідів залишали проблему актуальною ще багато десятиліть уже мирного життя. Ускладнюючим моментом цієї останньої був також той факт, що значна частина нужденних інвалідів самі пристосовувалися до повсякденних реалій (наприклад, ставали дрібними кустарями) та не виказували бажання змінювати хоча й злиденний, але все ж незалежний статус існування.

IX. Особи, які не отримували допомоги від рідних чи близьких. Для частини з них через рішення судів усе ж була витребувана належна грошова допомога (аліменти) від забезпечених рідних. Разом з тим, їхня добровільна міра матеріальної чи побутової допомоги, моральної підтримки могли бути мінімальними, і це могло вберегти жебраків від крайнощів злидарства. Ці й інші факти також є прикладом недосконалості тогочасного законодавства, а ще більше існування та прогресування в радянському соціумі начебто позаідеологічних проблем - душевної байдужості й стійкої невразливості до нужденності навіть найближчих людей. Дійсна причина люмпенізації була викликана наполегливим вихолощенням системою споконвічних традицій і чеснот християнського благочестя, біблійних уявлень про якість людських стосунків та патріархальних ідеалів соціального співжиття.

Іншим критерієм структуризації такої соціальної групи як упосліджені, на нашу думку, може бути суб'єктивна оцінка останніми свого становища та, відповідно, готовність співпрацювати з органами державної соціальної служби. За цією ознакою виділимо дві великі групи: 1. Ті, що стали бродягами за збігом конкретних життєвих обставин і відповідно розглядали своє становище як перехідний період. Їхня впевненість у швидкому покращенні життя спонукала до активної й наполегливої протидії несприятливим оточуючим обставинам. Вони докладали чимало зусиль, аби поліпшити своє становище. Їм переважно не була притаманна озлобленість до пануючої влади. Вони були завжди відкритими до співпраці у реалізації державою відповідних соціальних програм, жадали громадської уваги та дієвого співчуття. 2. Ті, які також опинилися «на вулиці» за збігом несприятливих обставин, проте зневірилися в своїх силах, а згодом і звикли до злиднів, пристосували свої повсякденні життєві невибагливі потреби до реальних можливостей їх матеріально-фінансового забезпечення. Більше того, вони змирилися зі своїм становищем і навіть виправдовували власне перебування в категорії бездомних і жебраків, до будь-яких дій влади ставилися з пересторогою та навіть вороже, на контакт із відповідними соціальними органами йшли неохоче, були найбільш соціально опозиційними до радянських реалій девіантами.

Отже, згрупування соціально упосліджених за певними категоріями дає уявлення про реальний стан проблеми в українському соціумі другої половини 1940-х рр. Як бачимо, найбільш активними джерелами поповнення лав девіантів ставали інваліди, амністовані, а також діти. Тому нижче конкретизуємо деякі повоєнні особливості антисоціальних проявів у цих соціальних групах.

Амністовані. Цілком специфічним для інших державних укладів, проте за своїми масштабами найпритаманнішим для радянської моделі суспільного устрою, є таке джерело поповнення девіантів як амністовані. Мільйони засуджених за результатами чисток 1930-х рр. та внаслідок жорстких заходів, викликаних умовами воєнного часу, після закінчення війни, підпадаючи під дію цілої низки амністиційних актів, отримали можливість вийти на свободу. Найбільше їх отримало волю після постанови Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. про амністію. За даними Республіканського управління міліції, лише з 27 березня до 1 жовтня 1953 р. на територію УРСР прибуло і було приписано 176 тис. 24 громадянина, і частина їх не бажала займатися суспільно корисною працею.

Не повторюватимемо загальновідомі фактографічніописи⁶⁰⁸, зупинимося радше на узагальнюючих рисах цієї категорії, які й впливали на повоєнне суспільство України, приміром, на мовну унормованість тогочасного соціуму, коли мат у широкий мовний вжиток прийшов разом з амністованими, що влилися у міську спільноту.

Оцінюючи загальну масу амністованих, можна виділити деякі їхні соціальні характеристики. Переважна частина цих осіб знаходилася ще в доброму чи задовільному фізичному стані, володіла затребуваними виробничими професіями, творчими навиками й здатністю себе забезпечити, а отже, кардинально змінити власний спосіб життя та поліпшити добробут своєї сім'ї. Частина достроково звільнених була освіченою, висококультурною і соціально активною групою. Передусім це репресована культурно-національна еліта, політичні та релігійні діячі. Переважна частина з них мала суттєвий досвід трудової, виробничої діяльності, а деякі й керівної, організаторської роботи. Тобто держава до лав своїх громадян приймала активних і досвідчених членів, потенційних будівників нового суспільства.

Проте серед них певна частина все ж залишалася осторонь повноцінного радянського повсякдення. Вони соціально не визначалися (чи не були почуті та прийняті), не працевлаштовувалися (чи не могли працевлаштуватися) і, на нашу думку, відповідно провадили антисуспільний спосіб життя з декількох причин. Це такі категорії:

- достроково звільнені літні непрацездатні чоловіки й жінки без засобів до існування та професійних навичок, котрі не мали рідних чи близьких або були ними не визнані, відкинуті;

- особи, які, відпрацювавши на промислових будівництвах, поверталися додому і не знаходили рідних або не були прийняті ними (наприклад, сім'ї, які розпалися), а відтак опинялися «на вулиці»;

- бездомні й бездоглядні хворі або які захворіли за час виконання покарання, котрих як безнадійних намагалися якнайшвидше виштовхнути за межі своєї юрисдикції карально-виправні заклади;

- достроково звільнені жінки з малолітніми дітьми, котрі через обставини не могли надовго (чи на когось) залишати дітей одних і вимушені були разом з ними спекулювати, жебракувати, злидарювати у пошуках кращої долі;

- малолітні, які через певні обставини (смерть матері, рішення про надання опіки тощо) були направлені до рідних чи для влаштування до інтернатів, але у пошуках «романтики» чи тимчасового пристосування до життя на вулиці обрали крадіжки чи бродяжництво основним його способом;

- особи, котрі повністю відбули покарання чи достроково звільнені за воєнні, політичні чи кримінальні злочини, отримували довічне тавро зрадників, злочинців, часто були відкинуті рідними і близькими, цим ускладнювалося і їхнє працевлаштування;

- відірвані від землі за час покарання селяни, котрі, не знайшовши кращого життя, все ж не поверталися у село, декласувалися, ставали професійними злочинцями, членами кримінальних угруповань;

- особи, які з свідомих кримінальних переконань відмовлялися ставати повноцінними радянськими громадянами й, не знайшовши розуміння серед подільників, опинялися на соціальному дні;

- особи, котрі втратили документи та, не отримуючи соціальної підтримки чи маючи суперечки із законом, обрали антисоціальний спосіб життя як тимчасовий, а інколи і постійний засіб існування.

На нашу думку, значного впливу на усталеність внутрішніх відносин, домінування тих чи інших ідеалів українське повоєнне суспільство також зазнало не лише від таких соціальних груп як амністовані, а й демобілізовані. Нагадаємо, що звільнення військових декількома етапами здійснювалося на основі закону про демобілізацію, ухваленого ХІІ сесією Верховної Ради СРСР 23 червня 1945 р. Зокрема, 25 вересня 1945 р. була оголошена вже друга черга, а з 20 березня 1946 р. - третя черга.

З першого погляду їх різнять і причини формування як групи, і суспільний авторитет, і ставлення державних інституцій. Проте їх подібність полягала в тому, що вони майже одночасно поверталися в українське суспільство і стали носіями інших світоглядних уявлень, підважували усталені соціальні ідеали та стереотипи поведінки. Їх статус був особливий, що визначалося як їхньою мускулинністю у суспільстві з переважаючим жіноцтвом, так і особистим досвідом, набутим завдяки перебуванню поза нормального радянського життєвого устрою (чи то закордоном, чи в закритій тюремно-табірній системі). І колишні військовики, й амністовані в українському повоєнному суспільстві були основними агентами антисуспільних дій. Основним чинником, який визначив високий ступінь їхньої потенційної девіантності, було підважування радянських норм поведінки на свідомісному рівні внаслідок часткового засвоєння інших соціальних правил, культурних ідеалів, типів міжособистісних стосунків, способів господарювання тощо.

Дезертири. Жорстокість щодо порушників дисциплінарних вимог трудового законодавства у післявоєнні часи ще давалася взнаки, саме вона породила цілком специфічну групу девіантів - дезертирів.

До трудових дезертирів зараховувалися особи, які порушили укази Президій Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. «Про відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення цих підприємств». Основною причиною дезертирства були значні фізичні навантаження, жорсткий виробничий режим, нестерпні соціально-побутові умови. Через це спеціалісти й робітники, випускники ремісничих училищ і шкіл ФЗН, які направлялися на будівництва, не прибували на місця й, відповідно, зараховувалися до дезертирів. Так, у 1947 р. в Одесі таких числилося 636 осіб⁶⁰⁹. Якщо у Харківській області в IV кварталі 1947 р. було повернуто 1 тис. 743 особи, то в І кварталі 1948 р. вже 2 тис. 622⁶¹⁰. Проте значною залишалася їх частина, яка ще перебувала в розшуку. Про це свідчать численні звіти силовиків, а партійні органи констатували незадовільну роботу, яка проводилася правоохоронними органами та прокуратурою щодо виявлення дезертирів. За 1947 р. дезертирувало лише у м. Запоріжжя 21 тис. 277 особи, більшість з них молодь⁶¹¹. Загалом у звіті Генеральної прокуратури УРСР за І квартал 1948 р. зазначалося, що за цей період було повернуто 14 тис. 468 втікачів, а кількість «розшукових завдань», які залишалися в органах міліції станом на 1 квітня 1948 р., скоротилася більш ніж на 10 тис.⁶¹².

Окремі регіони викликали особливе занепокоєння влади. У доповідній записці міністра юстиції УРСР Д. Панасюка «Про виконання постанови ЦК КП(б)У від 28 січня 1948 р. “Про стан і заходи щодо укріплення соціалістичної законності та радянського правопорядку в Українській РСР”» від 7 серпня 1948 р. викривалася незадовільна робота Львівського і Одеського обласних міліційних управлінь⁶¹³. Щодо їхньої соціальної належності, то у Чернівецькій області основним контингентом дезертирів були селяни, а з 2 тис. 139 робітників, які числилися в розшуку на серпень 1948 р., було повернуто лише 1 тис. 236 осіб⁶¹⁴.

Станом на серпень 1948 р. з усіх розглянутих судами справ (235 тис. 381), 96 тис. 634 (або 41%) стосувалися порушення указу від 26 червня 1940 р. про самовільне полишення роботи й прогули. Поступове укріплення трудової дисципліни й поліпшення матеріально-побутових умов дещо знизили ці показники. Якщо розглянутих у першому півріччі 1947 р. справ про самовільне полишення було 61 тис. 694, то у першому півріччі 1948 р. вже 44 тис. 305 справ⁶¹⁵. Зокрема, у Дніпропетровській області в ІІ півріччі 1947 р. підприємства самовільно залишили 7 тис. 957 робітників, то в І півріччі 1948 р. лише 3 тис. 89; у Харківській області відповідно 1 тис. 980 і 843 особи⁶¹⁶, деяке зниження дезертирства спостерігалося також у Сталінській, Ворошиловградській областях та м. Києві. Проте у доповіді генерального прокурора УРСР Р. Руденка (вересень 1948р.)

констатувалося, що на початку вже другого ІІ півріччя 1948 р. самовільно залишили підприємства 11 тис. 832 особи, у тому числі в Сталінській області 5 тис. 585, Ворошиловградській - 3 тис. 276, Дніпропетровській - 1 тис. 310 осіб⁶¹⁷. Київ як найбільш промислово потужне місто вело тут уперед. Так, лише у 10 підприємствах Залізничного району в 1947 р. зафіксовано 1 тис. 22 факти порушення трудової дисципліни, а з «Ленінської кузні» дезертирувало 369 робітників. У нарсуди Залізничного району надійшло в 1947 р. 620 «дезертирних справ», з них 568 так і нерозглядалося через відсутність обвинувачених⁶¹⁸. Оборонне підприємство № 784 залишило 179 робітників⁶¹⁹.

Відсоток громадян, які несли за це кримінальну відповідальність, був досить значним у порівнянні із загальною кількістю засуджених у 620 післявоєнні роки, до того ж він невпинно зростав :

Повсюдність дезертирства набула настільки загрозливих масштабів, що для визначення її реального рівня та стану робітничої маси ще 10 лютого 1947 р. була оприлюднена постанова Ради Міністрів УРСР «Про одноразовий облік робітників і службовців за статевим і віковим складом, за стажем роботи, професіями і тарифними розрядами». Статистичному управлінню УРСР, республіканським міністерствам і відомствам УРСР, а також виконавчим комітетам обласних і Київської міської Рад депутатів трудящих, Чернівецькому, Ізмаїльському і Закарпатському обласним виконавчим комітетам наказувалося визначити всі ці кількісні показники станом на 1 березня 1947 р., а також встановити, що облік робітників і службовців за статевим і віковим складом, стажем безперервної роботи, кваліфікацією та професіями в порядку, встановленому цією постановою, надалі повинен провадитися щороку⁶²¹. Для поповнення поріділої робітничої маси та її закріплення, особливо в «непопулярних» галузях народного господарства, 30 червня 1947 р. за № 980 Радою Міністрів УРСР приймається постанова «Про порядок проведення організованого набору робітників». З 1 липня 1947 р. здійснювався організований набір робітників для вугільної і нафтової промисловості, чорної і кольорової металургії, будівництва електростанцій, підприємств важкої індустрії, паливних, військових і військово-морських підприємств, а також для лісової, цементної та асбестової промисловості та вантажно-розвантажувальних робіт на річковому і морському транспорті. Заманливими виглядали гарантії забезпечення безперебійного харчування та медичного обслуговування під час подорожі, а головне - міністерство внутрішніх справ у 5-денний строк мало забезпечити всіх, хто підписав угоди з працедавцями паспортами⁶²². На той час це був найпереконливіший аргумент щодо співпраці, особливо для селян-втікачів і різноманітних девіантів.

Проте подібні заохочувальні пропозиції спрацьовували лише на етапі формування партій робітників для відправки на підприємства. Після прибуттю до зони промислового будівництва завербовані полишали роботу, тим самим збільшуючи статистику дезертирства. Особливо загрозлива статистика відмічалася в областях інтенсивної промислової відбудови. Зокрема, у 1950 р. найбільше було притягнуто до кримінальної відповідальності робітників таких областей: Сталінської - 9 тис. 809 осіб за самовільне залишення роботи, і 21 тис. 31 особу за прогули, Ворошиловградської, відповідно, - 5 тис. 257 і 12 тис. 274, Дніпропетровської - 2 тис. 803 і 6 тис. 671, Харківської - 2 тис. 576 і 4 тис. 687, Київської - 2 тис. 239 і 3 тис. 998 осіб⁶²³.

Все ж найбільшими порушниками залишалась молодь, яка закінчила школи ФЗН і ремісничі училища. Тут варто навести філософський постулат про те, що зло може породити лише зло. У нашому випадку згадаймо, що задля виконання постанов РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 12 вересня 1945 р. «Про призов молоді до шкіл ФЗН, ремісничих і залізничних училищ» та «Про підготовку кадрів масових професій» озброєні загони міліції оточували села, церкви під час богослужіння й насильно відбирали підлітків для навчання. Тому, тікаючи, випускники віддячували системі тим самим злом. А приводом цьому слугували незадовільні матеріально- побутові умови (проживання, харчування), низький рівень виховної роботи, несвоєчасна виплата зарплатні, відсутність житла тощо. Деякі молоді робітники були доведені до самогубства⁶²⁴. Адже й тоді серед життєвих уподобань молодих людей переважали бажання реалізувати себе в нормальних і перспективних виробничих відносинах, фахове зростання при реалізації навиків в обраній професії, побудова сімейних відносин, побутовий комфорт тощо. Натомість вербувальники намагалися їх переконати лише утопічною риторикою комсомольських закликів. На місцях ці лозунгові обіцянки зазвичай залишалися невиконаними, а керівники підприємств намагалися утримати молодь не покращенням соціально-побутових умов, а жорсткими заходами покарання через суди. Народними судами УРСР у І першому кварталі 1948 р. було засуджено 34 тис. 729 осіб, із них за самовільне полишення роботи 11 тис. 440, за прогули - 23 тис. 269 працівників⁶²⁵. У деяких випадках подібна жорстокість усе ж виглядала надто очевидним перегином щодо молоді. Так, на початок серпня 1948 р. судами було виправдано 8 тис. 1 особу, припинено 6 тис. 112 справ відносно 14 тис. 113 осіб⁶²⁶. Проте, навіть раз опинившись у лещатах радянського правосуддя, молоді громадяни затамовували образу й надалі досить насторожено сприймали ідеологічну обробку, а «тюремні університети» назавжди прищепили відразу до переваг радянського способу життя.

Малозахищені соціальні групи (інваліди та діти). Гонитва за дотриманням планових показників торкнулася й соціальної сфери. Навіть щодо такої малозабезпеченої і малозахищеної категорії населення як інваліди державний інтерес було поставлено вище загальнолюдських цінностей. У рішенні Міністерства соціального забезпечення УРСР за № 109с/ІІ від 22 травня 1947 р. зазначалося, що основним недоліком роботи Лікарсько-трудових експертних комісій (ЛТЕК) є завищені медичні вимоги до осіб ІІ групи інвалідності, яка на той час складала по Україні 32,8% від загальної кількості інвалідів. І це замість 23% в РРФСР! ЛТЕК провели відповідні заходи, проте з жовтня 1946 р. до травня 1947 р. чисельність ІІ групи знизилася лише на 4,8%⁶²⁷. І це незважаючи на те, що ще у квітні 1947 р. міністр соціального забезпечення УРСР Ф. Ананченко звітуючи «Про хід виконання постанови ЦК КП(б)У від 16 вересня 1946 р. “Про покращення роботи органів соціального забезпечення”» прямо заявив, що ІІ група інвалідів в УРСР не повинна перевищувати 20%. Влаштоване

партверхівкою таке собі соцзмагання за погіршення життєздатності відповідної категорії інвалідів значно зменшувало їх грошові статки. Адже фізичні каліцтва залишалися, й при реальній неспроможності працевлаштуватися інваліди змушені були поповнювати лави «людей вулиці». А це був значний прошарок нужденних. Зокрема, в органах соціального забезпечення УРСР станом на 1 травня 1947 р. на обліку було інвалідів Вітчизняної війни та праці 1 млн. 8 тис. осіб, у т .ч. інвалідів І групи 24 тис. 300, ІІ - 386 тис. Працевлаштовано інвалідів Вітчизняної війни ІІ групи було лише 129 тис. (або 82%), І групи - 2 тис 4 (17%); інвалідів праці ІІ групи - 156 тис. (77%), І групи - 1 тис. 837 осіб (15%)⁶²⁹. Відтак, неохоплена допомогою частина калік ще на довгі роки залишалася постійним джерелом соціальної нестабільності в українському суспільстві.

Невирішеність проблеми ускладнювалася й тим, що структурні підрозділи Міністерства соціального забезпечення на місцях питання розміщення в будинках інвалідів, працевлаштування осіб, які затримувалися органами міліції за бродяжництво, належної уваги не приділяли та обмежувалися виконанням допоміжних заходів лише стосовно місцевих жителів, які стояли на обліку. Наприклад, часто у відповідних відділках не було ніяких даних про кількість осіб, які були направлені до будинків інвалідів і працевлаштовані завдяки проведенню спеціальних заходів саме органами міліції. А рейдові перевірки констатували, що порівняно зі звітними списками затриманих міліцією реально до будинків інвалідів потрапляли лише одиниці, викривалися численні факти незадовільної організації їх працевлаштування .

На нашу думку, визначальним фактором цієї проблеми була все ж низька заробітна плата й незадовільні умови праці. Суттєвою вадою в ефективності працевлаштування інвалідів було також недостатнє впровадження у технологічний процес простих механічних пристроїв, які могли б суттєво полегшити їх працю, відсутність спеціальних цехів і млявий розвиток мережі надомної праці для залучення до неї осіб з тяжкими формами каліцтва і захворювань. Залишковий принцип організації виробництв із залученням інвалідів виявився в несвоєчасному та недостатньому забезпеченні їх сировиною, неповній завантаженості їх роботою та відповідно низьким рівнем зарплати.

Незважаючи на те, що через свою простоту та очевидність залучення інвалідів до виробництва було найбільш соціально корисним та економічно вигідним для самих підприємств, адміністрації артілей облміськпрому, облпромради, обллегпрому не створювали належних умов для забезпечення їх нормальною працею. Створюючи цим для інвалідів нестерпні умови, вони примушували останніх залишати роботу, а натомість набирати на їхні робочі місця фізично здорових людей, яких так не вистачало, наприклад, на будівництвах.

Навіть ті каліки, які влаштувалися в інвалідні артілі, часто не могли в повній мірі працювати й відповідно заробляли гроші через незаконну передачу обладнання та сировини, розподілу прибутків т. зв. «ініціативним групам». Зокрема, 17 січня 1948 р. про такі злочини інформувало міністерство державного контролю УРСР у доповідній записці «Про перекручування радянських законів у роботі промислової і споживчої кооперації, кооперації інвалідів і місцевої промисловості УРСР», а також звіти щодо проблеми відповідних міністерств і управлінь⁶³¹. Пройдисвіти в змові з керівниками перетворювали державне майно й обладнання на джерело особистої наживи. Найбільше їхні зловживання виявлялися на м'ясних, кондитерських, борошномельних, взуттєвих виробництвах, побутового обслуговування тощо⁶³². Зокрема, все обладнання 38 майстерень одеської інвалідної артілі «Червоний прапор» перейшло до приватників, з 18 майстерень львівської артілі «Червоний радист» лише в одній залишилося державне обладнання; зароблені 30 тис. рублів київської артілі імені 15-річчя кооперації інвалідів були витрачені на оплату відрядження заготівельників-приватників до Казахстану⁶³³. Таким чином інваліди відтіснялися від засобів виробництва, результатів праці, чим позбавлялися засобів до виживання.

Архівні джерела свідчать, що ні керівники артілей відповідних товариств, ні партійні та радянські органи забезпеченням належних умов праці та виробничого побуту інвалідів не займалися. З матеріалів звітно- доповідної документації партійних і радянських виконавчих органів постає картина безініціативності місцевих керівників, непослідовності їхніх рішень, безсистемності вдосконалення наявних технологічних комплексів, одиничність прогресивних розробок, а також неналежний рівень контролю, відсутність спонукальних, заохочувальних заходів, а в інших випадках відповідальності чи навіть покарань.

Іншою соціально малозахищеною категорією українського повоєнного суспільства були діти та підлітки. Поповнення напівкримінальних вуличних структур за рахунок підлітків головним чином відбувалося через їх незадовільне матеріально-побутове забезпечення навіть у місцях державної соціальної опіки. Зокрема, у квітні 1946 р. у Чернівцях були зафіксовані численні випадки вражаючої антисанітарії, незадовільного харчування, побуту: 43 вихованців міського дитячого будинку № 7 Міністерства освіти УРСР спали в ліжках по-двоє, постіль і білизна були брудними, діти хворіли коростою, епідермією, стригучим лишаєм; на всіх -11 ложок і мисок, їли по-двоє, через брак взуття та одягу частина не відвідувала школу. Дитячий будинок № 8 (м. Хотин, Чернівецька обл.) недоотримував харчів (м'яса, молока), хліб надходив не регулярно, частина виділеної картоплі йшла на забезпечення їдальні місцевого партактиву! Подібні зловживання та недоліки було зафіксовано й у Чернівецькому будинку дитини Міністерства охорони здоров'я УРСР⁶³⁴.

У перші повоєнні роки чи не найзначнішим фактором поповнення лав дитячих девіантів були обставини, викликані черговим, третім голодомором в Україні 1946-1947 рр. Приток вуличної безпритульності якраз припадає саме на ці роки. Смертність серед дорослого населення спричинила серйозну проблему щодо подальшого облаштування дітей- сиріт з центральних, а особливо з південних областей України, де голод набув смертельно загрозливих розмахів. Мережа дитячих закладів, яка ще в роки війни працювала на межі можливого, дуже швидко була переповнена і не вміщувала сиріт, що залишало «на вулиці» значну їх кількість. Так, на початку 1946 р. в Ізмаїльській області, що перебувала в епіцентрі голоду, у дитячих будинках виховувалося 710 дітей. А на 1 січня 1947 р. їх було 2 тис. 316, у травні 1947 р. - 3 тис. 500. Станом на кінець травня 1947 р. у дитячих будинках УРСР знаходилося 127 тис. 300 дітей, що перевищувало встановлені норми на 77 тис. 400 осіб. Окрім того, в дитячих приймальниках-розподільниках МВС УРСР знаходилося понад 10 тис. безпритульних дітей. Наплив щомісячно у приймальниках- розподільниках становив близько 10 тис. бездомних⁶³⁵.

Особливістю дитячої злочинності в Криму було те, що чутки про кліматичний комфорт і продуктове благополуччя притягували на півострів тисячі безпритульних. У 1946 р. у дитячі будинки й спецрозподільники було направлено 6 тис. 344 дитини. Старших (14-17 років) після карантину відправляли до училищ, молодші переважно залишалися в притулках .

За даними Кирила Г орбурова, аби звільнити місця в дитячих будинках і колоніях, підлітків направляли у школи ФЗР та РУ. На роботу часто потрапляли вже судимі підлітки, криміналізуючи і без того напружені виробничі відносини. Чимало з них через деякий час знову вчиняли злочини. Після затримання та суду вони потрапляли у виховно-трудові колонії, а з повноліттям - у виправно-трудові табори для дорослих .

Хоча запобіжні заходи державними органами й застосовувалися, проте відмічалися і загрозливі недоліки та прорахунки. Так, відповідно до рішення виконкому Одеської облради від 18 грудня 1946 р. «Про заходи щодо надання допомоги дітям у районах області, які постраждали від засухи»⁶³⁸ були заплановані деякі допомогові заходи. І вже 21 січня 1947 р. чергове рішення облради (№ 96) констатувало організацію у 21 районі області 880 пунктів, які мали б забезпечувати обслуговування 38 тис. 650 дітей різного віку⁶³⁹. Проте відповідальний за цю акцію обласний відділ народної освіти безвідповідально поставився до завдання і не підготував дитячі будинки до прийому постраждалих від голоду дітей, головним чином через відсутність належного харчування. Тому значна частина дітей не була охоплена державною опікою й шукала засобів прожиття «на вулиці». Наприклад, специфіка південного регіону (рання весна, пізня тепла осінь) давала можливість дітям самотужки рятуватися від голодної смерті, виживати в скрутних умовах безпритульності. Жебрацтво, дрібні крадіжки ставали головними засобами їхнього існування «на вулиці». Проте жорсткість законів проявлялася й щодо малолітніх злочинців, їх засуджували навіть за незначні злочини. Так, відповідно до ст. 1 указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна» 15- річного Василя Литвиненка (Сталінська обл.) за крадіжку декількох кілограмів овочів було засуджено на 7 років виправно-трудових таборів, а 16-літнього Василь Гречка (Запорізька обл.) за десяток взуттєвих шкіряних заготовок до 10 років!⁶⁴⁰. Цим самим суспільство ще більше криміналізувалося, збільшуючи кількість молодих громадян, які пройшли через «тюремні університети». Інколи сигнали про «перегини на місцях» доходили до верхів, і проведені кампанії дещо поліпшували ситуацію. Приміром, через особисте втручання М. Хрущова, в березні 1948 р. генеральний прокурор Р. Руденко доповідав про перегляд 27 кримінальних справ неповнолітніх (крадіжки зерна, фруктів та овочів, особистих речей), засуджених за указом від 4 червня 1947 р. 18 з них було опротестовано⁶⁴¹.

Дія карткової системи на продукти харчування значно ускладнювала одержання харчів підлітками, які не перебували на стаціонарному обліку. Лише виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 12 вересня 1947 р. «Про розширення торговельної мережі та підготовку матеріально-технічної бази торгівлі до відміни карткової системи» та постанови Ради Міністрів СРСР й ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р. «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари» дещо уможливило покращення харчування безпритульних й бездоглядних дітей⁶⁴².

Криміналізація дитячого соціуму відбувалася й через послаблення покарань щодо неповнолітніх. При відсутності батьківського авторитету діти самі для себе визначали міру протиправності своїх дій, а наявність послаблюючих законів лише піднімали межу дозволеності їх протиправних вчинків. Постановою пленуму Верховного суду СРСР від 17 лютого 1948 р. за № 4/2/У було дано роз'яснення щодо застосування указів Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян» стосовно неповнолітніх. Отже, за крадіжки незначних розмірів неповнолітні від 12 до 16 років від кримінальної відповідальності звільнялися і передавалися під опіку батьків чи опікунів або в органи народної освіти з повсякденним наглядом за поведінкою і вихованням обвинуваченого. Увага судових органів зверталася на недопустимість засудження неповнолітніх за окремі дрібні крадіжки, що мали характер дитячих пустощів (наприклад, крадіжка фруктів чи овочів з колгоспних ланів), а також, коли крадіжки буди здійснені відносно членів сім'ї, які проживали разом, за винятком, коли самі потерпілі зверталися з відповідної заявою про порушення проти неповнолітніх кримінальноїсправи⁶⁴³.«Гуманність» радянського

правосуддя пішла далі, і вже указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 р., особи засуджені до позбавлення волі за злочини, скоєні ними у віці до 18 років (це переважно тяжкі вбивства - В. Ш..), які «довели своє виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці та навчання в місцях ув'язнення, могли бути звільнені від подальшого покарання достроково, після відбуття ними не менше як однієї третини визначеного судом строку позбавлення волі»⁶⁴⁴.

На нашу думку, поява цього указу констатувала не гуманізацію поглядів держави, а перенаселення спецустанов дитячими правопорушниками, й аби зменшити їх кількість, було підвищено вимоги до порушення справ щодо підлітків. Насправді, вся подальша відповідальність за підліткову злочинність лягала на плечі громадськості та дільничних, але ефективність їхньої спільної роботи реально не впливала на динаміку дитячих правопорушень, зате напряму підвищувала криміналізацію суспільних відносин. Особливо це посилило статистику тяжких злочинів, адже такі достроково звільнені вже переступили межу цінності людського життя. Реальний стан криміналізації дитячого соціуму спонукав, аби все було названо своїми іменами. 25 грудня 1950 р. була проведена реорганізація Відділу по боротьбі з дитячою безпритульності й бездоглядності у Відділ дитячих колоній МВС СРСР.

У цей час деяких змін зазнали й комунікативні засади дитячого соціуму. Серед соціальних і соціопсихологічних причин дитячого лихослов'я Леся Ставицька⁶⁴⁵ називає, зокрема, боротьбу за виживання в умовах повоєнного соціуму, популярність ідеї мети, яка виправдовує засоби, зростання дитячої асоціальності та злочинності тощо, серед мотивів - вираження роздратування, провокування дорослих, копіювання їхньої мови. Війна, її наслідки у мовному аспекті постають каталізатором актуалізації молодіжного сленгу.