Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання в Україні у 1950-1960-х рр..

Хоча це було певним кроком до вирішення проблеми, проте запланованих 500 місць було очевидно замало для всеукраїнських масштабів. Особливо незадовільним виглядав стан в столиці, адже порівняно з кількістю населення місто разюче недоукомплектовувалося відповідними закладами відносно інших, значно менших обласних центрів України.

Харківський науково-дослідний інститут отоларингології відкривав спеціальне сурдологопедичне відділення для вивчення питань профілактики і лікування глухоти, а в м. Києві, починаючи з 1952 р., організовувалися спеціальні курси з підготовки сурдопедагогів з числа середніх медичних працівників для роботи в яслах і будинках дитини для глухонімих, глухих і туговухих дітей. Міністерство охорони здоров'я мало, за погодженням з Центральним статистичним управлінням УРСР, для забезпечення «правильного розміщення спеціальних установ» для глухих, глухонімих і туговухих, оснащення і підготовки кадрів ввести в усіх лікувальних установах спеціальний облік випадків вушних захворювань із втратою слуху й розробити відповідну облікову картку.

Забезпечення відповідними кваліфікованими кадрами й підтриманням відповідної навчальної мережі покладалося на Міністерство освіти УРСР. Впродовж 1952-1956 рр. освітяни мали залучити до навчання всіх хворих дітей віком від 7 до 14 років, розширивши вже існуючу мережу дошкільних установ. Для цього визначалося декілька завдань:

- організувати в 1952-1953 рр. підготовку через курсову мережу необхідної кількості сурдопедагогів для навчання глухонімих, глухих і туговухих дітей;

- організувати в 1952 р. місячні курси підвищення кваліфікації сурдопедагогів у кількості 250 чол., а в 1953-1954 рр. -- по 200 чол., з тим, щоб забезпечити протягом 3-х років підвищення кваліфікації всіх педагогів і вихователів, які працюють у школах для глухонімих, глухих і туговухих дітей. Самі ж школи забезпечувалися підручниками та учбовими посібниками;

- збільшити, починаючи з 1952 р., прийом студентів на дефектологічний відділ Київського педагогічного інституту ім. М. Горького до 75 чол. і забезпечити виділення сурдологопедів для роботи в сурдологопедичних кабінетах.

Про пріоритетність такого кроку говорить той факт, що ця кількість студентів мала зараховуватися за рахунок зменшення плану прийому на інші факультети.

Держпланом Ради Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР передбачалося в планах капітальних робіт на 1952-1953 рр. будівництво відповідних установ в областях України за існуючим типовим проектом школи-інтернату для глухонімих дітей на 150 учнів. У результаті був погоджений «Список міст і областей Української РСР, в яких будуть збудовані будинки шкіл-інтернатів і дошкільних закладів для глухонімих і туговухих дітей» Додаток № 3 до постанови Ради Міністрів УРСР від 15 січня 1952 р. за № 68 // Там само. -- С. 8.. Зокрема, по одній школі-інтернату для глухонімих дітей передбачалися в 12 областях УРСР та м. Києві, і одна школаінтернат для туговухих дітей будувалася у Львівській області. Окрім того, дошкільні заклади для глухонімих (дитячі садки і дитячі будинки) мали звести у містах Києві, Харкові, Сталіно і Чернівцях. За нашими розрахунками, загальна кількість дітей, які мали одержати належне піклування й освіту, становила близько 2 тис. 700 осіб.

Аби забрати з вулиці дорослих калік, які зазвичай не мали ніякої освіти, виконком Київської міської Ради депутатів трудящих організовував для них в місті заочну середню школу з учнівським контингентом у 150 осіб. Прикметно, що в ній могли навчатися й учні з інших областей України, затримані в столиці.

Постановою намагалися вирішити й проблему подальшого працевлаштування таких інвалідів. Міністерство місцевої промисловості УРСР та Міністерство харчової промисловості УРСР мали без перешкод приймати за рознарядками Міністерства трудових ресурсів кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих, які закінчили школи ФЗН, а Міністерства легкої, місцевої, харчової промисловості та промисловості будівельних матеріалів УРСР -- використовувати на виробництві їхню працю, зосереджуючи їх на підприємствах групами і створюючи для них необхідні виробничі, житлові та культурно-побутові умови.

Відомо, що поведінкові традиції в середовищі подібних упосліджених часто виділялися своєї брутальністю і кримінальними звичками. Їх групування на виробництві мало на меті застосування спрямованого педагогічного впливу. Задля контролю утримувалися старші інструктори, інструктори і перекладачі, посади яких не підлягали затвердженню в Державній штатній комісії при Раді Міністрів СРСР, з такого розрахунку: при кількості працюючих 20-50 чол. -- 1 інструктор-перекладач; при 51100 -- старший інструктор і 1-2 інструктори-перекладачі; при 101300 чол. -- старший інструктор та інструктори-перекладачі з розрахунку 1 вихователь на 50-100 осіб. Для виховної роботи з молодими робітниками-глухонімими в гуртожитках працювали вихователі, з розрахунку 1 вихователь на 50-100 чол.

Звичайно, наявність не лише кваліфікованих кадрів, але й подвижників-педагогів, які працювали «за покликом серця», повсякчасно підтримувала надію щодо остаточного подолання проблеми. Проте навіть існування такого кадрового прошарку до кінця ще не гарантувало повноцінного обслуговування специфічного учнівського контингенту. Відтак, перевіреним стимулюючим чинником, принаймні формального виконання педагогічних обов'язків, виступало порівняно підвищене матеріально-фінансове забезпечення педагогів, які зголосилися на роботу в таких непростих умовах. Їх підтримка державою була суттєво розроблена у вище згаданій постанові «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих». Встановлювалася така оплата праці: інструкторам-перекладачам -- відповідно до ставок змінних майстрів виробництва; старшим інструкторам -- до ставки старших майстрів; сурдоперекладачам на підприємствах, в клубах і установах при стажі роботи до 5 років -- 600 руб. на місяць, від 5 до 10 років -- 700 руб., понад 10 років -- 800 руб. на місяць.

Крім того, пунктом 7 постанови до відома Міністерства охорони здоров'я УРСР і Міністерства освіти УРСР доводилося, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 поширила на сурдопедагогів і логопедів-методистів, які працювали у дитячих яслах, дитячих садках і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови, пункт 14 затвердженої постановою Ради Міністрів СРСР від 18 червня 1948 р. за № 2512 «Інструкції по обчисленню ставок заробітної плати вчителям та іншим працівникам початкових, семирічних і середніх шкіл, і встановила сестрам-вихователькам, які працюють в групах або яслах і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови» надбавку до посадових окладів у розмірі 15%.

Крім вирішення проблеми перебування інвалідів на виробництві важливим залишалося питання охоплення осіб, які ніде не працювали, але мали місце постійного проживання чи перебування, й тому могли бути спочатку долучені до здорового дозвілля, а згодом -- приєднані до працюючого контингенту інвалідів. Це намагалися зробити через роботу спеціальних клубів. Так, Українському товариству глухонімих надавалося право провести в 1952-1953 рр. капітальні затрати на будівництво та устаткування клубів за рахунок коштів товариства в сумі 4 млн. руб., у тому числі в 1952 р. -- 2 млн. руб. Відомо, що до списку міст УРСР, в яких у 1952-1953 рр. мали бути збудовані такі клуби, входили Київ, Одеса, Харків, Ворошиловград, Сталіно та Львів Додаток № 4 до постанови Ради Міністрів Української РСР від 15 січня 1952 року № 68 // Там само. -- С. 8. Див. наприклад: Швидкий В. Бродяжництво й жебрацтво як елемент соціального життя в Україні у першій половині 1959-х рр. // Укр. іст. журн. -2007. -- № 1. -- С. 149-169.. Тобто як раз ті міста, в яких, за даними вчених, були виявлені найбільші угрупування упосліджених .

Будівництво нових місць для проведення дозвілля цієї особливої групи могло значно підвищити успішність повернення калік «з вулиці» до унормованого життя. Тому вищезгаданою постановою, в план підрядних робіт Міністерства житлово-цивільного будівництва УРСР на 1952-- 1953 рр. було включено зведення нових клубів для глухонімих вартістю 500 тис. руб. Держплан Ради Міністрів УРСР та Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР зобов'язувалися передбачити в плані проектних робіт на 1952 рік розробку технічної документації на будівництво цих клубів в містах Ворошиловграді, Сталіно та Одесі (які мали бути побудовані в 1952 р.) до 1 травня 1952 р. Для решти клубів, зведення яких планували здійснювати вже в 1953 р., -- до 1 вересня 1952 р.

Для цього також передбачалося відведення земель. Так, пунктом 10 виконком Харківської міської Ради депутатів трудящих вже до 1 лютого 1952 р. виділяв земельну ділянку під будівництво 1 клубу для глухонімих, а до 1 березня 1952 р. цю процедуру мали здійснити виконкоми міських Рад депутатів трудящих Києва, Одеси і Львова.

Утримання калік від спокус «вуличного» існування через провадження активного способу життя було одним із дієвих інструментів їхньої поступової адаптації до соціально унормованих відносин. Цією постановою доводилося до відома (п. 11) Українського товариства глухонімих, спортивних товариств профспілок, міністерств та інших відомств УРСР, які мали спортивні споруди, про те, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 надавала їм право ввести в штати посаду інструктора фізкультури з розрахунку 1 інструктор на 75-100 глухонімих, які виказати бажання займатися фізкультурою і спортом.

Глухонімі, які були повернуті «з вулиці», також активно залучалися до безпосередньої виробничої діяльності. Постановою Ради Міністрів УРСР від 15 січня 1952 р. за № 68 «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих» Міністерство місцевої промисловості УРСР та Укрпромрадау прямо зобов'язувалися «широко організувати в тримісячний строк на своїх підприємствах підготовку кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих», опрацювавши відповідних план і заходи спільно з Українським товариством глухонімих. Відомо, що значна частина залучених калік не мали ніякої освіти, тому Міністерство освіти УРСР у місячний термін мали подати на розгляд Ради Міністрів УРСР план заходів щодо ліквідації неписьменності та малописьменності, а Міністерство соціального забезпечення УРСР -- провадити, починаючи з 1952/53 навчального року, щорічний набір оглухлих у кількості 30 чол. для 2-річного навчання у Харківській профшколі планово-облікових працівників. У Києві ж Українському товариству глухих виділялося приміщення для розміщення Центрального правління товариства.

Положення цієї постанови були оперативно прийняті до виконання всією вертикалю виконавчої влади. Їх реалізація в конкретних регіональних умовах зазвичай вносила деякі корективи, що часто породжувало низку уточнюючих постанов. Так, вже 12 липня 1952 р. приймаються розпорядження Ради Міністрів УРСР «Про поширення на підприємства і гуртожитки Українського товариства глухонімих порядку встановлення посад та оплати праці інструкторів, перекладачів і вихователів, передбачених п. 6 постанови Ради Міністрів Української РСР від 15 січня 1952 року № 68» (за № 947-р) Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1952. -- № 13-14. -- 31 липня. -- К., 1952. -- С. 20. Там само. -- С. 21-22. та «Про поширення на спеціальні школиінтернати для глухонімих, сліпих і розумово-відсталих дітей Української РСР, які знаходяться на повному державному забезпеченні, чинності розпорядження Ради Міністрів Союзу РСР від 4 жовтня 1948 року № 14598-р» (за № 1004-р), де, відповідно до зазначеного розпорядження Ради Міністрів СРСР, директорам спеціальних шкіл-інтернатів для глухонімих, сліпих і розумово-відсталих дітей, які знаходяться на повному державному забезпеченні, дозволялося придбання квитків до кінотеатрів, театрів та інших «видовищних підприємств» для вихованців згаданих шкіл-інтернатів за рахунок асигнувань на культурне обслуговування за кошторисами цих установ.

Реалізація поставлених завдань серед сільських жителів також внесла свої корективи. Так, розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 26 серпня 1957 р. за № 915-р виконкомам обласних Рад депутатів дозволялося самостійно організовувати, починаючи з 1957/58 навчального року, індивідуальне навчання в обсязі програми шкіл ліквідації неписьменності, дорослих глухонімих, які проживали в сільських місцевостях і не мали навіть початкової освіти. Як виняток, плата вчителям встановлювалася в розрахунку за кожного індивідуально навченого дорослого глухонімого, який успішно склав «перевірні екзамени», і становила 300 руб. Там само. -- 1957. -- № 12. -- 31 серпня. -- К., 1957. -- С. 54. Див. постанову від 10 жовтня 1960 р. за № 1670 «Про строки навчання в загальноосвітніх школах для сліпих, слабозорих, туговухих і глухонімих дітей» // Там само. -- 1960. -- № 10. -- 1-29 жовтня. -- К., 1961. -- С. 34..

Для частини калік, які проживали в сільській місцевості, жебрацтво часто ставало найдоступнішим засобом підтримання нужденного життя. Вилучення таким чином жебраків «з вулиці» через залучення до системи початкової освіти сприяло деякому покращенню криміногенної ситуації на селі, давало нужденним можливість влитися в навчальні чи виробничі колективи, стати повноцінними членами суспільства.

Відповідно до прийнятого 24 грудня 1958 року Верховною Радою СРСР основоположного закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» та з метою забезпечення загальноосвітньої і політехнічної підготовки сліпих, слабкозорих, туговухих і глухонімих дітей республіканський уряд урегулював питання освіти таких калік. Зокрема, встановлювалися такі строки навчання: в неповних середніх школах для сліпих і школах для слабкозорих дітей -- 9 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) -- 3 роки; в неповних середніх для туговухих дітей у першому відділенні -- 10 років, у другому відділенні -- 12 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) -- 3 роки; в школах для глухонімих дітей, що дають освіту в об'ємі п'яти класів неповної середньої школи -- 8 років і в неповних середніх школах (для тих, які мають освіту в об'ємі п'яти класів неповної середньої школи) -- 4 роки. Для дітей, які одержали в цих школах освіту в об' ємі п' яти класів неповної середньої школи і не продовжували навчання, строк навчання збільшувався на 1 рік для завершення їх професійної підготовки .

Таким чином, збільшувався й упорядковувався час знаходження дітей у школах, під наглядом учителів і вихователів. Підліток протягом останнього року навчання міг отримати технічну освіту, здобути спеціальність і згодом влаштуватися на виробництво. Це значно скорочувало його перебування без контролю, дозувало дозвілля й, організуючи необхідний побут, знижувало рівень загроз або навіть унеможливлювало розтлінний вплив «вулиці» на життя підлітків.

Трудові артілі інвалідів. Колективістські методи впливу і виховання, шляхи реалізації поставлених ідеологічних завдань були найдієвішими для провадження засад комуністичної політики, керованості соціальною ситуацією. Більшість індивідуальних потреб інвалідів можна було би вирішити шляхом їхнього максимального залучення до реалізації державних програм щодо підтримки непрацездатних. Нужденні одинаки, які пробували організувати свій злиденний побут і працю, залишалися наодинці із життєвими труднощами, і лише «на вулиці», шляхом жебракування, хоч якось забезпечували своє існування. Тому з боку держави боротьба із жебрацтвом дорослих полягала в максимальному залученні інвалідів, які могли і бажали працювати в організованих трудових осередках. Крім того, колективістська підтримка і опіка убезпечували інваліда від спокус «вільного вуличного життя», пригальмовували його бажання мати додаткові грошові надходження за рахунок жебракування.

Ця ситуація продовжувала залишалася особливо гострою, адже у відбудовчих буднях України ще було достатньо неохоплених обездолених і нужденних інвалідів, простих громадян. Тому Рада Міністрів УРСР терміново ввела в дію ряд постанов, які організовували роботу інвалідних артілей Йдеться про постанову від 16 жовтня 1946 р. за № 1819 «Про затвердження Положення про кооперацію інвалідів УРСР», а також про рішення, яке значно роз-ширювало дієвість положень означеного акту -- постанова Ради Міністрів УРСР від 16 серпня 1948 р. за № 1723 «Про затвердження нового примірного Статуту коопе-ративної артілі інвалідів». Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1948. -- № 16. -- 30 серпня. -- К., 1948. -- С. 5.. Уряд зобов'язував артілі здійснювати на засадах господарської самостійності і кооперування «правильне трудове влаштування інвалідів, залучаючи їх, таким шляхом, до суспільно-корисної праці, сприяючи поліпшенню матеріального і культурного рівня їх життя і виховуючи з них свідомих будівників комуністичного суспільства».

До організованого трудового життя залучалися (з 16-літнього віку) інваліди війни, праці, інваліди з дитинства і внаслідок нещасного випадку, всіх категорій і груп, а також особи, що втратили зір і глухонімі; особи, які перебували на пенсійному забезпеченні по старості, але не мали трудового стажу, необхідного для одержання пенсій; персональні пенсіонери і особи, що одержували пенсії за вислугою років; особи, яким група інвалідності не встановлена, але працездатність яких за висновком ЛТЕК обмежена через хворобливий стан, або при наявності явно вираженої фізичної вади; працездатні вдови військовослужбовців, які загинули або пропали безвісті при захисті СРСР, вдови інвалідів війни і праці та дружини військовослужбовців, якщо зазначені особи мали на своєму утриманні дітей до 16-літнього віку, а також працездатні громадяни, під опікуванням яких перебували інваліди, які не могли обходитися без стороннього догляду; працездатні особи, обрані загальними зборами членів артілі до правління артілі; з 14-літнього віку приймалися учні.

Члени артілі могли працювати, як у загальних виробничих, торговельних і нетоварно-трудових підприємствах, майстернях і цехах, так і вдома. Вони могли безплатно користуватися культурно-освітніми і культурно-побутовими закладами, приміщеннями артілі (клуб, «червоний куточок», бібліотека, лазня, перукарня, пральня тощо), щорічною відпусткою. Щодо грошового забезпечення, то артільці могли отримувати пенсії по інвалідності, по старості, в разі смерті годувальника; допомогу по тимчасовій непрацездатності, одноразову матеріальну допомогу; отримувати платню і в колгоспі, і в артілі; належну пропорційно заробітку частку від 20% прибутку Там само. -- С. 5-13.. Крім того, відповідно до розпорядження Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1952 р. за № 31045-р, український уряд своєю постановою від 4 грудня 1952 р. за № 1854-р «Про забезпечення сплати заробітної плати інвалідів Вітчизняної війни, які навчаються в учбово-виробничих комбінатах і цехах артілей промислової кооперації і кооперації інвалідів» зобов'язав Укрпромраду, Укрліспромраду та Укоопінраду забезпечити означеним інвалідам сплату зарплати в розмірі до 70% зарплати працівників тієї кваліфікації, яку вони набували під час навчання, але не більше 300 руб. на місяць Там само. -- 1952. -- № 23-24. -- 31 грудня. -- К., 1952. -- С. 12..

З часом природний наплив нужденних, а також ефективна робота відповідних органів, які виявляли і направляли до відповідних органів соцзабезу безпритульних та жебраків, призвів до корегування механізму комплектації артілей. Своїм розпорядженням від 10 липня 1957 р. за № 663-р Рада Міністрів УРСР дозволяла промислово-кооперативним артілям і кооперативним артілям інвалідів приймати інвалідів І та ІІ груп і престарілих понад ліміти по чисельності робітників, встановлені артілям планом з праці, в межах до 10% від затвердженої планом чисельності робітників, не допускаючи при цьому перевитрат фондів заробітної плати Там само. -- 1957. -- № 11. -- 31 липня. -- К., 1957. -- С. 41.. Тобто, реально цими актами унормовувалося життя, охоплювалися колективною працею і порукою найбільш незахищені і найбільш проблемні верстви населення -- потенційні подразники громадського спокою.

Задля соціальної адаптації і забезпечення нормальної життєдіяльності інвалідів, особливо які проживали у сільській місцевості, уряд уживав заходів для полегшення (механізації) їхнього повсякденного життя. Розпорядженням уряду за № 120-р від 25 лютого 1957 р. Міністерству соціального забезпечення УРСР, як виняток, надавалося право відпускати інвалідам праці та інвалідам з дитинства, які особливо цього потребували, мотоколяски безоплатно або зі знижкою в 40%, за рахунок фонду на мотоколяски, що виділявся в розпорядження міністерства . Проте навіть ті щасливці, які отримали ці пересувні агрегати, дуже скоро зіткнулися з проблемою їх ремонту й обслуговування. Це намагалося урегулювати уточнюючою постановою Ради Міністрів УРСР від 15 жовтня 1960 р. за № 1095, проте проблема залишалася, і «з метою поліпшення обслуговування інвалідів», які мали мотоколяски, уряд видав 22 листопада 1960 р. за № 1892 остаточну постанову «Про ремонт мотоколясок для інвалідів». Згідно з нею, з 1 січня 1961 р. капітальний ремонт мотоколясок мав провадитися безоплатно один раз протягом п'ятирічного строку з дня їх видачі. Головне управління місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерство сільського господарства УРСР до 15 грудня 1960 р. мали розробити і подати Раді Міністрів УРСР на затвердження відповідну Інструкцію про порядок проведення капітального ремонту мотоколясок. Облвиконкоми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми мали закріпити обслуговування за конкретними ремонтними базами; Держплан УРСР разом із Міністерством фінансів УРСР, Головним управлінням місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерством сільського господарства УРСР до 1 лютого 1961 р. мали узгодити прейскурант цін на послуги поточного ремонту і профілактичного огляду мотоколясок^1/1 Там само. -- 1957. -- № 3-4. -- 28 лютого. -- К., 1957. -- С. 36. Там само. -- 1960. -- № 11. -- 3-29 листопада. -- К., 1961. -- С. 7-8. Декреты Советской власти. -- М., 1968. -- Т. 4. 10 ноября 1918 г. -- 31 марта 1919 г. -- С. 336-339; Збірник узаконень Робітничо-Селянського уряду України. -- 1919. -- № 27. -- Ст. 290; Діптан І. Проблема дитячої безпритульності на Україні (1919-1932 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. -- К., 1992. -- Вип. 2. -- С. 56..

Проблема соціалізації дітей. Від середини 1940-х років проблеми «дітей вулиць» гостро постала перед відповідними органами влади усіх рівнів, й до середини 1950-х рр. вона ще долала увібраний післявоєнний спадок. Крім того, структура державних важелів щодо вирішення цих проблем була значно послабленою, порівняно з її ефективним функціонуванням у 1920-1930-х рр. . Поряд із існуючими природними негараздами в країні відбудовчого періоду (як-то: замілітаризованість суспільних поглядів і стосунків, тимчасова втрата пріоритету культурноетичних цінностей тощо) недостатньою була поступальність державної політики у вирішенні питання дитячої невлаштованості. Адже саме ця вікова категорія нужденних дуже швидко й, на жаль, безперешкодно зі становища дитячої безпритульності та бездоглядності входила в доросле життя озлобленими напівпрофесійними волоцюгами, жебраками, а то й відчайдушними злочинцями. Аби запобігти цьому, влада поступово сформувала багаторівневу, взаємозалежну мережу державних виховних закладів -- дитячих будинків, дитячих ясел, приймальників-розподільників, трудових виховних колоній, а також закладів і форм соціального нагляду -- патронат, опіка, усиновлення, працевлаштування тощо.

Якщо оцінювати питому вагу усіх законодавчих ініціатив держави за цей період, то проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності значно передували усім іншим питанням (наприклад, інвалідів, пенсійного забезпечення тощо). Проте, незважаючи на чисельність, їх фактичне виконання було заформалізоване й часто малоефективне. Адже післявоєнні реалії на порядок денний висували значно вагоміші, з точки зору радянського державного і партійного чиновництва усіх рівнів, й результативніші питання. Окрім того, ці проблеми опинялися на стику інтересів багатьох відомств, які й намагалися перекласти їх виконання на плечі колег. На нашу думку, чисельність державних актів говорить не про різноманітність державних важелів чи зацікавленість чиновництва їх виконати під тиском все нових і нових директив, а про факти неефективності, непродуманості шляхів їх вирішення.

Поліпшення матеріально-технічної бази, розвиток мережі дитячих закладів були тими невідкладними заходами, директивне виконання яких мало напряму забезпечити вирішення проблем дитячої безпритульності і бездоглядності в Україні. Цими проблемами державні органи влади почали опікуватися ще в тяжкі воєнні роки. Вищі органи влади неодноразово констатували (особливо до чергових партз'їздів), що державні структури і громадські організації (профспілкові, піонерські, комсомольські та ін.) провели чималу роботу щодо виконання низки постанов уряду, в результаті чого основна маса дітей-сиріт була влаштована в державних і громадських виховних закладах . На диво, у цьому випадку звітні заяви урядовців співпадали з реальною ситуацією «на вулиці». Прийняття цілої низки регуляторних постанов, змін до законодавства і практики судочинства, масштабність проведених заходів органами виконавчої влади, правоохоронцями і громадськістю дозволяють констату Йдеться, зокрема, про постанови Ради Народних Комісарів СРСР від 23 січня 1942 р. за № 75 «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків» та спільної Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У від 30 липня 1944 р. «Про заходи боротьби з безпритульністю і бездоглядністю в Українській РСР». Головним чином підсумковою можна назвати постанову, прийняту 10 березня 1948 р. за № 335 «Про заходи по ліквідації безпритульності і бездоглядності» (Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1948. -- № 6. -- 31 березня. -- К., 1948. -- С. 9-20). вати, що до середини 1950-х рр. проблема безпритульних дітей в цілому була вирішена.

Окрім забезпечення матеріально-побутового комфорту дітей, деякі урядові рішення визначали і професійне майбутнє вихованців. Так, на початку навчального року, 4 вересня 1953 р. було прийнято розпорядження (за № 1027-р) «Про прийом дітей-сиріт (хлопчиків) з освітою 7 класів, батьки яких загинули під час Вітчизняної війни 1941-1945 рр., а також дітей (хлопчиків), які знаходяться на патронаті, до спеціальних ремісничих училищ». Спочатку училища заповнювалися вихованцями дитячих будинків, а вже на вільні місця приймалися зазначені абітурієнти .

На нашу думку, виконання цієї постанови мало двоякий результат. Безперечно, випускники таким чином не опинялися «на вулиці», а цілеспрямовано передавалися під опіку від одного виховного закладу до іншого. Але саме тут вимальовується непривабливий бік радянських реалій і комуністичних цінностей. Головна мета була в тім, що у повоєнних відбудовчих реаліях початкової освіти, елементарних навичок читання і писання було достатньо, аби малолітні вже працювали. Чому саме хлопчики? Активно залучаючи молодих фахівців, терміново поповнювалася кількість саме робітничих, фізично важких професій задля інтенсивної відбудови народного господарства республіки. Зазвичай їхня підготовка відбувалася за прискореною програмою, теоретичного курсу для виробничих професій не було, підлітків відразу ставили до станка, на будівництво тощо.

Школи-інтернати. ХХ з'їзд увійшов в історію не лише вікопомними політичними рішеннями. Для економіки країни це було звичайне партійне зібрання найвищого рівня з підсумовуючими результатами й визначеннями пріоритетів планових показників на наступну п'ятирічку (19561960 рр.). Саме тоді й було поставлено завдання створити школи нового типу, аби в таких закритих установах безбатченки й відірвані від сімей діти виховувалися в дусі високих ідеалів комунізму, із моральними цінностями будівників нового суспільства Там само. -- 1953. -- № 17-18. -- 30 вересня. -- Чернігів, 1953. -- С. 50-51. Стенографический отчет. ХХ съезд КПСС. -- М.: Госполитиздат, 1956. -- С. 17.. На нашу думку, особлива увага держави була викликана тим, що попередні методи опіки й виховання безпритульних не приносили стовідсоткового позитивного результату, і значна частина дітей все ж знову поверталася «на вулицю». Тому необхідно було створити структуру довготривалого утримання з інтенсивним педагогічно-психологічним курсом перевиховання дітей.

У червні 1956 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР своєю постановою зобов'язали Міністерство освіти УРСР, виконкоми обласних Київської і Севастопольської міських Рад депутатів трудящих відкрити в республіці з 1 вересня 1956 р. перші 50 загальноосвітніх шкіл-інтернатів. На виконання постанов союзного уряду від 15 вересня 1956 р. «Про організацію шкіл-інтернатів» та «Про заходи, пов'язані з організацією шкіл-інтернатів» ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову від 20 жовтня 1956 р. «Про заходи щодо подальшого розвитку мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР», у яких встановлювалася кількість вихованців у школах-інтернатах України до 1960 р. -- не менше 200 тис. осіб, затверджувався і план розподілу вихованців між областями на 1956-1960 рр. З метою надання школам-інтернатам практичної допомоги в навчальновиховній роботі та вивчення й узагальнення досвіду діяльності цих шкіл наказами Міністерства освіти УРСР за № 90/77 від 4 березня 1957 р. та за № 109 від 15 березня 1957 р. до всіх шкіл-інтернатів були прикріплені університети та педагогічні інститути .

Уже перші роки їх функціонування призвели до шквалу заяв від батьків із проханням прилаштувати своїх дітей до таких інтернатів. Частину з них до цього спонукали жалюгідне побутове існування, бідність, постійне недоїдання дітей, часто самі батьки були соціально упослідженими, з кримінальним минулим. Проте більшість батьків прагнула нового влаштування дітей через незручність розташування діючої школи чи її віддаленість, а також через елементарну занятість, недостатність вільного часу на виховання і спілкування з дітьми. Часто діти передавалися лише на певний термін, наприклад, на час батьківського довготермінового відрядження, хвороби тощо. Тому в цьому вони вбачали єдину можливість гарантовано забезпечити своїм дітям достойне виховання, краще майбутнє, адже далі через ремісничі училища діти мали можливість одержати середню спеціальну освіту, а суворовські училища забезпечували обрання військової кар'єри, інші отримували направлення на постійну роботу.

Така непрогнозована суспільна активність призвела до неготовності низки установ нормально функціонувати. Неповне матеріальне й продуктове забезпечення, нестача педагогічних працівників, відсутність у деяких належної освіти та багато інших недоліків спонукали до розробки спеціального «Положення про школи-інтернати Міністерства освіти Української РСР», яке було затверджене урядом 15 червня 1957 р. (за Див.: Покась В. Загальноосвітні школи-інтернати як навчально-виховні заклади нового типу: особливості становлення та розвитку: [Електронний ресурс]:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2011_44/Gileya44/F33_doc.pdf № 615). Школи-інтернати визначалися загальноосвітніми політехнічними навчально-виховними закладами, які включали 1-10 класи з «підготовкою всебічно розвинених, освічених будівників комуністичного суспільства» віком від 7 до 17-18 років. При комплектуванні у першу чергу зараховувалися діти-сироти, діти одиноких матерів, інвалідів війни і праці, а також діти, для виховання яких були відсутні належні умови в сім'ї. Залежно від батьківської спроможності оплачувати перебування дітей, плата з них стягувалася повністю, частково, або діти знаходилися на повному державному забезпеченні. Значна увага приділялася практичному використанню навичок дітей на підприємствах і в сільському господарстві. Під виглядом «виробничої практики» та з метою «більшої виробничої спеціалізації» школи-інтернати прикріплялися до «шефів» -- певних місцевих підприємств, радгоспів, МТС і колгоспів. Особливо у літній період організовувалася обов'язкова робота учнів на навчальнодослідних ділянках, підсобних господарствах та в колгоспному господарстві Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1957. -- №10. -- 30 червня. -- Чернігів, 1957. -- С. 32-39.. Таким чином, створювалися всі умови, аби «з вулиць» забиралася значна кількість безпритульних, забезпечувалося їхнє майбутнє. Цілодобове перебування дітей під опікою дещо убезпечувало від кримінального впливу, у тому числі від своїх неблагополучних батьків. Проте виконання рекомендацій положення не завжди реалізовувалося на практиці.

Наступною постановою уряду від 23 липня 1957 р. за № 819 «Про подальше розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР» було затверджено перелік 18 шкіл-інтернатів, які відкривались до початку 1957/58 навчального року. Уточнюючою урядовою постановою від 9 серпня 1957 р. за № 892 «Про додаткові заходи, пов'язані з організацією роботи шкіл-інтернатів» Міністерству освіти надавалося право вносити окремі зміни в асигнування на утримання дітей та персоналу.

У дні, коли в Москві проходив ХХІ партійний з'їзд (27 січня -- 5 лютого 1959 р.), традиційно підбивалися певні підсумки і в республіці. Своєю постановою від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році» урядовці самокритично констатували незадовільне виконання плану на 1958 р. щодо розширення мережі шкіл-інтернатів, внаслідок чого в республіці станом на 1 січня 1959 р. було охоплено лише 23 тис. 600 вихованців, замість 30 тис. за планом. Особливо незадовільно виконувався план охоплення дітей школами-інтернатами в Житомирській, Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій та Черкаській областях. Виконкоми Дрогобицької,