Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання в Україні у 1950-1960-х рр..

Кримської, Луганської, Одеської, Харківської областей та м. Києва не забезпечили школи-інтернати необхідними приміщеннями, через що в 1958 р. не провели набір до перших класів. У Житомирській, Кіровоградській та Харківській областях протягом 1957-1958 рр. не було побудовано жодного гуртожитку для шкіл-інтернатів. Деякі облвиконкоми і на початку 1959 р. не виділили необхідні асигнування на будівництво навчальних корпусів, гуртожитків, що поставило під загрозу виконання плану на 1959 р. Покась В. Загальноосвітні школи-інтернати.... Таким чином, «на вулиці» та бездоглядними ще залишилася певна частина малолітніх дітей та підлітків.

Виконання рішень уряду щодо розширення мережі та зміцнення матеріально-технічної бази шкіл-інтернатів у кінці грудня 1958 р. закріпив закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», у квітні наступного року відповідний закон було ухвалено і в УРСР. Зокрема, у ньому вимагалося забезпечити повне охоплення школами-інтернатами дітей та підлітків з вадами фізичного та психічного розвитку. Це сприяло тому, що з часом почав змінювався вигляд українських міст, адже з вулиць поступово зникали дітиінваліди, місцева влада намагалася опікуватися цією категорією соціально упосліджених.

Прийняття закону активізувало роботу місцевих органів влади та урядових структур щодо подальшого вирішення проблеми соціальної опіки над малолітніми та підлітками. У відповідь на постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 травня 1959 р. за № 533 про перспективи діяльності відповідних установах республіканський уряд прийняв постанову «Про заходи по розвитку шкіл-інтернатів в Українській РСР на 1959-1965 роки» (за № 955 від 23 червня 1959 р.).

Це була одна із найґрунтовніших урядових розробок, яка підбивала підсумки всієї роботи з 1956 р. Констатувалося, що на 1 червня 1959 р. в УРСР створено 90 шкіл-інтернатів, у яких навчалося і виховувалося 23 тис. 600 дітей. Колгоспи Хмельницької, Мико-лаївської, Кримської, Запорізької, Вінницької, Волинської, Черкаської та інших областей розгорнули будівництво колгоспних та міжколгоспних шкіл-інтернатів за власні кошти. та визначала стратегічні напрямки вирішення проблеми у найближчих роках. За основу була взята вищеозначена постанова від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році». На відміну від інших, значна частина нової постанови була присвячена жорсткій критиці реального стану мережі шкіл-інтернатів в УРСР. Так, план охоплення дітей школами-інтернатами в 1958 р. по республіці було виконано лише на 78,6%, зокрема в Житомирській області -- на 39%, Херсонській -- 56,5%, Запорізькій -- 63% та Дніпропетровській -- 68,4%; окремі обласні школи-інтернати взагалі зірвали план набору дітей до першого класу. Однією із головних умов утримання дітей під опікою була наявність задовільних умов і житлових площ у гуртожитках. Але у Сталінській, Одеській, Луганській, Житомирській і Львівській областях план їх будівництва виконувався незадовільно.

Важливим був також моральний клімат у таких установах, адже це були специфічні діти, з особливою психікою. Сприятливість атмосфери суттєво залежала від педагогічного персоналу школи, проте майже третина учителів і вихователів не мали вищої освіти, а 50% старших піонервожатих -- досвіду роботи в школах; лише протягом 1957-1958 рр. було замінено 28 директорів шкіл-інтернатів, а в деяких школах Житомирської і Херсонської областей директори замінювалися двічі. Частими були випадки, коли наставниками призначали колишніх військових, які вельми специфічно організовували роботу з підопічними; армійські грубощі, рукоприкладство, навіть сексуальні домагання неодноразово фіксувалися перевірочними комісіями.

Відповідно, до кінця семирічки (на 1965 р.) постанова визначала і чималий перелік завдань. Так, для охоплення більшої кількості неблагополучних дітей значно збільшувалися квоти щодо будівництва нових навчальних і виробничих корпусів, гуртожитків; загальна кількість учнів мала скласти до 420 тис. осіб (тобто, майже кожний шостий вихованець в СРСР був би з українських шкіл-інтернатів) ; після навчання вихованці також залишалися під опікою держави -- на них поширювалися пільги при направлені на роботу і на період навчання в середніх і вищих учбових закладах За даними Віталія Покася, загалом у СРСР кількість учнів шкіл-інтернатів на кінець 1965 р. мала бути доведена до 2 млн. 500 тис. осіб (Покась В. Загальноосвітні школи-інтернати...) Постанова від 23 червня 1959 р. за № 955 «Про заходи по розвитку шкіл- інтернатів в Українській РСР на 1959-1965 роки» // Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1959. -- № 6. -- 1-24 червня. -- К., 1959. -- С. 8-14.. Як очевидно з показників виконання поставлених завдань означена планова кількість учнів була значно завищена За даними Віталія Покася, у 1961 р. збудовано і введено в дію навчальних корпусів лише на 61 тисячу учнівських місць, гуртожитків для шкіл-інтернатів на 218 тисяч квадратних метрів житлової площі (Покась В. Загальноосвітні школи- інтернати...).. Загалом, на початок 1960-х рр. в Україні функціонувало 477 шкіл-інтернатів з контингентом 168 тис. 800 учнів Українська РСР в цифрах. -- К., 1962. -- С. 186-201.. Але наміри держави були цілком зрозумілими: вимагалося перевести в систему шкіл-інтернатів максимальну кількість учнів, також і за рахунок благополучних сімей. При таких умовах їхнє життя повністю контролювалося; світосприйняття, моральні цінності, духовні уподобання були чітко означені й регламентовані; загальне виховання здійснювалося лише в канонах марксистсько-ленінської ідеології. Таким чином, в український соціум вливалися зомбовані комуністичними переконаннями надійні будівники нового суспільства.

Проте через суттєве невиконання планів будівництва нових корпусів, ремонту і пристосування наявних приміщень місць для навчання та проживання дітей і надалі не вистачало, про що констатувалося в наказі «Про недоліки у підготовці шкіл-інтернатів УРСР до 1959/60 навчального року» . Відтак, уряд УРСР 2 вересня 1959 р. прийняв постанову за

№ 1353 «Про затвердження титульного списку шкіл-інтернатів, які організуються в 1959/60 навчальному році в Українській РСР», якою вимагалося створити 155 шкіл-інтернатів з контингентом 42 тис. 600 осіб. Для нас видається важливим, що постанова регламентувала не лише забезпечення шкіл навчальними корпусами й гуртожитками, але й обладнання кабінетів, виробничих майстерень. Недооцінка наявності й організації роботи останніх безпосередньо відбивалася на дисципліні, занятості учнів. Адже часто робота гуртків при майстернях, виготовлення не складного інвентарю, ремонт проводилися в позаурочний час, що дозволяло більше часу утримувати учнів під наглядом, скорочувало час на неконтрольоване дозвілля, часто з випадками протиправних дій (дрібні крадіжки, хуліганство, пиятика тощо).

Багатолітні й різноманітні державні заходи щодо подолання проблеми дитячої безпритульності поступово далися взнаки. Візуально на вулицях українських сіл і міст поменшало недоглянутих дітей, але остаточно проблема не була подолана. Однією із щілин у цільному педагогічно виховному процесі був віковий перехід між дошкільним і шкільним доглядом за дітьми. Саме у цей період вони вже випадали із уваги батьків чи дошкільних установ, але не були повністю охоплені увагою шкільних педагогів і системи шкільної освіти, тому їх частина опинялася «на вулиці». Частина з них після родинного виховання не йшла до школи, а допомагала батькам вести господарство. У селах навіть для малолітніх дітей вистачало роботи на присадибних ділянках, доглядаючи худобу, а в містах вони допомагали вести дрібні ремісничі промисли, займалися торгівлею тощо. При цьому вільний час, що залишався, витрачався дітьми для дозвілля на свій розсуд і смак. Так не лише втрачався єдиний процес виховання і нагляду, але й через порушення системи обліку зазнавали збитків державні інтереси, чіткість планової економіки. Тому з метою поліпшення організації в УРСР щорічного обліку дітей і підлітків віком від 6 до 15 років та контролю за здійсненням загального обов'язкового Про недоліки у підготовці шкіл-інтернатів УРСР до 1959/60 навчального року // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти УРСР. -- 1959. -- № 17. -- С. 11. навчання Первісні положення про облік дітей шкільного віку були закладені ще в Інструкції про організацію обліку дітей і підлітків віком від 6 до 15 років, які підлягають навчанню в школах, і про порядок контролю за виконанням Закону про загальне обов'язкове навчання, затверджену постановою Ради Міністрів УРСР від 9 серпня 1949 року за № 2212. уряд 17 липня 1957 р. прийняв постанову за № 786 «Про затвердження Інструкції по обліку дітей і підлітків шкільного віку в Українській РСР» Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1957. -- № 11. -- 31 липня. -- К., 1957. -- С. 20..

На кожну дитину заводився «Список», куди щорічно заносилися усі дані про зміни у режимі процесу навчання (прибув, вибув, припинив навчання тощо). Охоплювалися не лише благополучні діти, які навчалися і знаходилися на обліку протягом усіх 9 років. Головна увага приділялася тим, які потрапляли у списки важкоконтрольованих дітей, а свій стан могли використати для проявлення девіантних нахилів. Зокрема, діти з фізичними і розумовими вадами (вони могли жебракувати), або ті, хто отримав початкову або семирічну освіту і полишили навчання в школі (ця категорія взагалі випадала з обліку і її не контрольованість часто «вилазила» підвищеними показниками дрібної злочинності).

Усі факти подібного переривання навчання доводилися до виконкомів місцевих Рад не пізніше ніж через 5 днів після припинення учнями занять у школі. Такими займалися органи міліції, які уточнювали записи про дітей через господарські й будинкові книги. Підключалася і громадськість, коли через уповноважених перевірялися списки дітей, проживаючих як у приватних, так і багатоквартирних (багатокімнатних) будинках, фіксувалися також усі новоприбулі впродовж року діти.

Перед початком навчального року директорам шкіл вручалися списки дітей від 7 до 15 років, які повинні навчатися в певній школі. Поіменні списки дітей, які не з'явилися до школи, до 5 вересня подавалися виконкомам місцевих Рад з відповідним контролем за усуненням цих проблем. Крім того, до виконкомів місцевих Рад щорічно подавалися бланки «Зведення обліку чисельності дітей віком 6і 7-річного віку на 1 вересня 195... року та дітей і підлітків 7-15 років, які не навчаються в школах на початок 195...-195... навчального року». Самі назви граф окреслювали головні категорії порушників, як-то: «Всього не навчається в школах та інших навчальних закладах», «Ніколи не вчились у школах», «Вибули з І-ІУ класів, не закінчивши ІУ класу», «Закінчили ГУ клас або вибули з У-УІІ класів, не закінчивши УІІ класу», «Закінчили УІІ клас або вибули з УШ-Х класів» Інструкція по обліку дітей і підлітків шкільного віку в Українській РСР // Там само. -- С. 21-25. Інструкція по обліку дітей і підлітків шкільного віку в Українській РСР // Там само. -- 1959. -- № 8. -- 3-26 серпня. -- К., 1959. -- С. 31-35.. Як бачимо, державою здійснювався тотальний контроль за життям дитини, а жорсткі вимоги до термінів реагування на необлікованих дітей були таким ж, як і до військовозобов'язаних.

Але, як показував реальний стан, темпи зменшення кількості дітей «на вулиці» залишалися незадовільними, тому вже 26 серпня 1959 р. за № 1314 була прийнята постанова «Про затвердження Інструкції по обліку дітей і підлітків шкільного віку» в її новій редакції . Вона мала узгоджуватися із законом, прийнятим Верховною Радою УРСР 17 квітня 1959 р. «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», яким запроваджувалася, починаючи з 1959/60 навчального року, замість загальнообов'язкової семирічної освіти, загальна обов' язкова восьмирічна освіта для дітей і підлітків віком від 7 до 15-16 років. Тому, з метою забезпечення якнайширшого охоплення загальнообов' язковим навчанням усіх дітей, повсюдно провадився облік дітей і підлітків віком від 7 до 15-16 років, а для планування контингентів учнів, які підлягали прийому в перший клас у наступному році, складалися також щорічні списки дітей віком 6 років. Як бачимо, віковий ценз облікованих дітей дещо збільшувався, але головні положення залишалися незмінними. Проте тепер кількісні показники облікованих дітей фіксувалися не лише для місцевих органів влади та освітянських структур, вони затребувалися Центральним статистичним управлінням СРСР. А це говорить про те, що боротьба за остаточне викорінення дитячої бездоглядності й безпритульності контролювалася на найвищому рівні.

Паралельно з впровадженням цих заходів урядовим рішенням від 24 березня 1958 за № 328 була прийнята постанова «Про затвердження Положення про комісії по влаштуванню дітей і підлітків при виконавчих комітетах обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих» Там само. -- 1958. -- № 3. -- 31 березня. -- К., 1958. -- С. 64.. Головним завданням вбачалося запобігання і сприяння ліквідації дитячої бездоглядності, влаштування дітей і підлітків, а також охорона їхніх прав. Зокрема, виявлені діти, які потребували державної допомоги Застосування до дітей означення «потребували державної допомоги» здійсню-валося цілковито на розгляд комісії. Тут все залежало від компетентності й моральності її членів, у своїй більшості рішення приймалися на користь дитини, її життя і здоров'я. Проте, на жаль, зустрічалися випадки, коли поспішність та бажання забезпечити плановість показників закінчувалися вилученням дитини із сім'ї. Насправді, тактовність і професіоналізм педагогів та правоохоронців могли сприяти успішній профілактичній роботі з батьками й у такий спосіб зберегти дитину в рідній сім'ї., влаштовувалися в дитячі будинки, школи-інтернати, в «сім'ї трудящих» (опіка, усиновлення та патронат), направлялися для отримання технічної освіти в учбові заклади системи Українського республіканського управління трудових резервів, а далі -- працевлаштовувалися на промислових об'єктах, транспорті, будівництві, в сільському господарстві. Перспектива працювати на державу з малих літ і в тяжких умовах мало приваблювала підлітків. Тому стосовно особливо норовливих або раніше вже криміналізованих дітей (віком від 11 до 16 років) вирішувалося питання про їх направлення в дитячі колонії. Причому, комісія мала повноваження розглядати ці справи без суду (!) і в 10-денний строк Положення про комісії по влаштуванню дітей і підлітків при виконавчих комітетах обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих // Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1958. -- № 3. -- 31 березня. -- К., 1958. -- С. 64-65. Розпорядження від 6 травня 1959 р. за № 639 «Про зміну порядку випуску вихованців дитячих виховних колоній» // Там само. -- 1959. -- № 5. -- 5-30 травня. -- К., 1959. -- С. 20.. Згодом, дещо був переглянутий порядок випуску й працевлаштування підопічних дитячих виховних колоній МВС УРСР, який посилював контроль за перебуванням таких підлітків «на вулиці».

Комісії у справах неповнолітніх. Порівнюючи з попереднім періодом, історичні умови часу «хрущовської відлиги» поставили нові вимоги, визначили інші пріоритети і напрямки щодо остаточної ліквідації дитячої безпритульності як соціального явища. 17-31 жовтня 1961 р. пройшов ХХІІ з'їзд КПРС, який прийняв новий «Статут КПРС», де зокрема містився «Моральний кодекс будівника комунізму» і «Програма КПРС», в якій стверджувалося, що до 1980 р. радянський народ житиме при комунізмі. Відповідно, при цих вимогах ніякої дитячої безпритульності й бездоглядності просто не могло бути. На цей час справді проблема «дітей вулиці» в цілому була вирішена, з міст і сіл України зникли ці ганебні явища. Тому наступні урядові рішення вже вимагали не лише облаштування життя дітей, а увага була привернута насамперед до профілактики й запобігання виникненню таких проблем. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1961 р. «Про затвердження Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР»⁴ Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1962. -- № 3. -- Ст. 51. вже головним завданням визначав організацію роботи щодо запобігання дитячої бездоглядності. Протягом 1960-х рр. деякі трактування цього документу змінювалися Зокрема, див.: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 4 листопада 1963 р. «Про доповнення статті 14 Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1963. -- № 45. -- Ст. 639; Указ Президії Верховної Ради УРСР від 16 вересня 1964 р. «Про внесення доповнень і змін до Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР» // Там само. -- 1964. -- № 39. -- Ст. 546. і в 1967 р. була затверджена нова редакції положення.

Необхідно констатувати, що виконання «Положення про комісії по влаштуванню дітей і підлітків при виконавчих комітетах обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих» 1958 р. Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1958. -- № 3. -- 31 березня. -- К., 1958. -- С. 64-65. Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР // Збірник зако-нів Української РСР і указів Президії Верховної Ради Української РСР. 1938-1973. -- Том 1. -- К., 1974. -- С. 710., яке передувало новому, спричинило за ці роки збільшення контингенту насильно утримуваних дітей. Тому вже в першій статті наголошувалося, що завданням комісії є охорона їхніх прав та «розгляд справ про правопорушення неповнолітніх і здійснення контролю за умовами утримання та проведення виховної роботи з неповнолітніми в установах Міністерства внутрішніх справ Української РСР і спеціальних виховних установах».

Комісії в справах неповнолітніх наділялися не лише контролюючими функціями (облік проблемних дітей, зокрема до яких застосовані заходи виховного або адміністративного впливу, засуджених до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, умовно засуджених і умовно-достроково звільнених від відбуття покарання; контроль за поведінкою неповнолітніх, які повернулися із спеціальних виховних установ або відбули покарання у виховно-трудових колоніях; облаштування їхнього побуту, шкільного й професійно-технічного навчання, лікування, працевлаштування, дозвілля), а й карно-судовими правами. Як-то: зобов'язати неповнолітнього правопорушника публічно попросити вибачення у потерпілого, зробити попередження, оголосити догану, покласти обов' язок відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду до 20 руб. У разі досягнення підлітком 15-річного віку і наявності у нього самостійного заробітку зобов'язати своєю працею усунути заподіяну матеріальну шкоду, що не перевищує 20 руб. (див.: Там само. -- С. 716-717)., накласти штрафУ разі досягнення підлітком 16-річного віку і наявності у нього самостійного заробітку передбачити штраф у випадках і розмірі відповідно актам вищих органів влади. (див.: Там само. -- С. 717)., передати під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, чи громадських вихователів, а також під нагляд колективу або громадської організації, передати на поруки «колективу трудящих» або громадській організації, направити до спеціальної лікувально-виховної установи.

Найбільш норовливих від 11 до 14 років при здійснені ними суспільно небезпечних дій або злісного й систематичного порушення правил громадської поведінки могли помістити у спеціальну школу Міністерства освіти УРСР, а віком від 14 до 18 років -- у спеціальне професійнотехнічне училище Державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті. В обох випадках термін перебування підлітка міг бути від 1 до 3 років, але під приводом закінчення учбового року чи здобуття трудової кваліфікації вихованець міг залишатися на 1 рік довше. Причому, відповідно до ст. 19 положення такі направлення здійснювалися примусово і без згоди батьків Там само. -- С. 717..

Взагалі, при розгляді таких справ місце батьків значно уневажнювалося. Так, коли батьки звільненого вихованця вели «негідний спосіб життя» або у випадках, коли направлення неповнолітнього до попереднього місця проживання визнавалося «недоцільним з міркувань виховного характеру», його подальшу долю на свій розсуд визначали місцеві комісії Там само. -- С. 720.. За вчинення «суспільно небезпечної дії» або за бродяжництво, вони ж могли запроторити підлітка на 15 діб, з відповідними умовами утримання й цілодобовим контактом із дорослими правопорушниками. Таким чином, складалася ситуація, коли з благородною метою захисту подальшого життя підлітка від згубного впливу близьких, його штучно вилучали зі світу родинних зв'язків, він водночас опинявся соціально й психологічно непідготовленим у дорослому світі.

Охорона материнства і дитинства. Функціонування державної виховної мережі догляду за соціально упослідженими, щорічне витрачання мільйонів бюджетних коштів, десятки контрольно-виконавчих установ, сотні прийнятих правових і нормативних документів, і разом з тим існування багатотисячної армії «дітей вулиці» -- все це стало результатом не лише повоєнної розрухи. Традиційні й невирішені питання життєздатності радянської сім'ї, посилені проблемами відбудовчого періоду ставали причиною постійного притоку в український соціум значної кількості безпритульних і бездоглядних дітей. Разом з тим, віднесення цих питань до сфери громадської моралі (а, відповідно, залучення специфічних методів і механізмів їх вирішення), надуманий ореол «приватності» обговорення сімейних проблем, охорона матері і дитини далася взнаки порівняно незначною кількістю урядових постанов, які мали сприяти вирішенню проблем дітей у рідних сім'ях.

Причина полягала в тому, що, на переконання урядовців, ці проблеми мусили вирішуватися на місцевому рівні, засобами «громадського» і «партійного» впливу. Проте й на цьому рівні існували свої застереження: традиційна незручність розголосу (наприклад, особистісні мотиви) чи публічного обговорення цих питань, небажання взагалі виносити їх обговорення через залучення широкого громадського загалу, існування стійкої патріархальної традиції «інтимності» подібних сімейний питань. Все це призводило до приховування дійсного стану проблеми і до подальшого нагромадження її критичної маси, а врешті -- до створення сприятливих умов ненормального розвитку і становлення дитячої особистості, напруженої сімейної атмосфери та до того, що призводило до краху сімейних стосунків і часто до появи «на вулиці» нової знедоленої дитини. Створення сприятливих умов для забезпечення повноцінного розвитку інституту матері і дитини було прямою запорукою мінімізації поширення дитячої безпритульності й бездоглядності. Повсюдна проблема харчування, матеріального забезпечення новонароджених навіть найелементарнішими речами для пересічної сім'ї створювала часто непереборні труднощі, призводила до існування неповних сімей, а далі -- і дитячого сирітства, безпритульності.

Ці питання знаходили своє врегулювання нормативними актами, розпорядженнями, ухвалами, які виходили з відповідних міністерств і відомств, громадських установ тощо. За нашими спостереженнями, вимальовувалася певна закономірність: питома вага вихідних документів стосовно вирішення біжучих проблем дітей у рідних сім' ях була порівняно меншою, аніж регулювання життєдіяльності дітей у сурогатних сім'ях, відповідних установах соціальної опіки тощо. Крім того, з боку держави всі ці заходи не носили постійного системного характеру, а ідеологічно засаднича компартійна увага до становлення й розвою нормальної радянської сім'ї як основи соціалістичного суспільства лише вряди-годи підсилювалася нечисленними маловпливовими розпорядженнями урядових структур.

Врешті, багатолітня невирішеність проблеми, затягування реформування галузі дошкільного виховання, нездатність місцевого керівництва зупинити зубожіння багатодітних сімей, значне підвищення дитячої захворюваності і, як результат, -- реальне погіршення добробуту радянської сім'ї, забезпечення прав матері і дитини. Ситуації з розвоєм дитячої бездоглядності й безпритульності залежала не лише від надзвичайних чинників (як то війна чи проблеми відбудовчого періоду, на які довгий час полюбляли посилатися радянські чиновники). Неналежність уваги й відсутність послідовної політики щодо врегулювання проблем сім'ї і дитинства з боку держави напряму відображалися на забезпеченості такими необхідними речами, як дитяче харчування, вже в повоєнних роках.

У кінці 1950-х рр. все це нарешті призвело до появи ґрунтовнішого урядового рішення. 20 травня 1957 р. за № 474 Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про заходи по поліпшенню охорони материнства і дитинства в Українській РСР». Формально її поява була викликана увагою до «поліпшення умов охорони матері і дитинства», а фактично -- занепокоєння значним зростом захворюваності та смертності дітей у республіці, викликаних неякісним харчуванням та несприятливими умовами проживання. Міністерство охорони здоров' я УРСР за підтримки місцевих органів влади протягом 1957-1958 рр. почало відновлювати мережу дитячих молочних кухонь і роздавальних пунктів, яка існувала до 1950 р. не лише в містах, робітничих селищах, а й у сільській місцевості, центральних садибах радгоспів і колгоспів. Можливості великих промислових центрів спряли створенню механізованих дитячих молочних кухонь і роздавальних пунктів прямо на підприємствах, в установах. Задля стаціонарного продажу звільнялися й переобладнувалися вже зайняті колишні приміщення дитячих кухонь, в інших випадках -- виділялися нові рівновартісні місця для обслуговування, а сухі дитячі суміші можна було придбати й через аптечну мережу.

Придбання цих продуктів покладало на батьків додаткові витрати і часто унеможливлювало поповнення харчувального раціону дитини необхідними корисними продуктами і стравами. Для подолання цього необхідні харчувальні суміші малюкам, переведеним на штучне вигодовування, до 6-місячного віку видавалися безкоштовно. Дітям до 1 року, батьки яких потребували матеріальної допомоги, дитячі харчувальні і лікувальні суміші видавалися також безкоштовно, коли це не перевищувало 15% від усієї продукції, яка відпускалася молочною кухнею.

Поліпшення охорони матері і дитини могло бути досягнутим не лише вирішенням продовольчих питань. Значної переорієнтації потребувала система капітального будівництва в УРСР. Урядом встановлювався систематичний контроль за ходом робіт навколо дитячих установ та надання цьому будівництву першочергової всебічної допомоги. Відповідним організаціям наполегливо рекомендувалося протягом 1957-1958 рр. організувати в кожному колгоспі свій пологовий будинок і постійно діючі дошкільні дитячі заклади (дитсадки, ясла тощо), а також розробити програму функціонування сезонних дитячих оздоровчих закладів. Окрім того, дещо змінювалася квартирна черговість. Тепер перевага надавалася сім'ям, які мали трьох і більше дітей, а матері-одиначки забезпечувалися роботою на підприємствах і в установах за місцем їхнього проживання.

На той час уряд справедливо вбачав виправлення ситуації навколо дитячої захворюваності й смертності саме через значне поліпшення якості й асортименту дитячого харчування. Відповідальними за виконання поставлених завдань визначалося й коло відповідних міністерств. Так, до кінця 1957 р. Міністерство промисловості м'ясних і молочних продуктів УРСР та Міністерство промисловості продовольчих товарів УРСР організовували виробництво сухих молочних сумішей. Науково-технологічні напрацювання, які донедавна застосовувалися переважно у воєнно-промисловому комплексі та спеціальній медицині, тепер слугували урізноманітненню асортименту й покращенню якості саме продукції для дітей. Це були вітамінізовані сухі концентрати, різноманітні овочеві, фруктові та ягідні консерви, іонітне молоко, сухе підкислене молока типу релактону, сухий кефір, лактон та фруктові киселі, збагачені вітамінами тощо. Поширення цих продуктів у широкій торговельній мережі мало організувати головним чином Міністерство торгівлі УРСР. Зокрема, забезпечити в усіх містах і робітничих селищах безперебійний продаж продовольчих товарів для дітей; організувати відділи дитячого харчування при гастрономічних магазинах, а також виділити окремі магазини для продажу продуктів дитячого харчування. Окрім того, Укоопспілка забезпечувала торгівлю продуктами дитячого харчування в сільській місцевості, й разом з Міністерством охорони здоров'я УРСР розробляла узгоджений порядок їх продажу для дітей. Передбачаючи неабиякий попит на цю продукцію, вже відразу закладалося й поступове зниження цін на продовольчі товари для дитячого харчування. Міністерство фінансів УРСР і Міністерство охорони здоров'я УРСР до кінця червня 1957 р. мали подати відповідні пропозиції. Певним чином вирішення цих проблем стало стимулюючим фактором і для супутнього виробництво. Так, з 1958 р. Міністерство місцевої і паливної промисловості УРСР, за заявками Міністерства охорони здоров'я УРСР, почало виготовляти дозувально-розливочні і пляшкомийні машини та устаткування для молочних кухонь.

Успіх навколо будь-яких своїх дій уряд звично намагався пропагувати якнайширшим способом. Так, Міністерство освіти УРСР вже з другої половини 1957 р. значно інтенсифікувало систематичний друк пропагандистських матеріалів у періодичній пресі, залучаючи до цього як галузевих спеціалістів, так і письменницькі кола, громадський загал.

Мільйонними тиражами виходили статті, нариси, оповідання про громадське життя і сімейний досвід виховання тощо. А до кінця 1957 р. Міністерство юстиції УРСР вже підготувало спеціальний збірник нормативно-правових актів про державний захист прав та інтересів неповнолітніх і охорону їх майна, охорону материнства й дитинства.

Проте найбільш професійно пропагандистську кампанію проводило Міністерство культури УРСР. Урядовим рішенням йому доручалось задля якнайширшого ознайомлення громадського загалу з досягненнями радянської влади «забезпечити випуск хронікально-документальних кінофільмів (на 1-2 частини), в яких відобразити, як Партія та Уряд піклуються про матерів і дітей, про щасливе материнство» . На екранах кінотеатрів усім знайомий ідеологічний кіножурнал «Радянська Україна» присвячував цим досягненням спеціальні випуски, а інколи передсеансне очікування кіноглядачів дещо подовжувалося через прослуховування ними виступів лекторів чи спеціалістів з різних галузей науки, запланованих тематичних бесід про успіхи держави щодо охорони матері і дитини.

Державна увага до здобутків матерів періодично давала про себе знати високими державними нагородами. Особливим став 1961 рік. Так, на початку травня 1961 р. орденами «Материнська слава» та медалями «Медаль материнства» в УРСР було нагороджено 2 тис. 612 багатодітних матерів, найбільше із Житомирської -- 322, Ровенської -- 253, Сталінської -- 237 та Хмельницької областей -- 232 Див. постанову «Про заходи по поліпшенню охорони материнства і дитинства в Українській РСР» // Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1957. -- № 9. -- 31 травня. -- К., 1957. -- С. 33. Див.: Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1961. -- № 20. -- 12 травня. -- К., 1961. -- С. 502.. А далі додаткові укази Президії Верховної Ради УРСР з'являлися регулярно: 9 і 16 травня було нагороджено, відповідно, 303 і 352 жінки Там само. -- 1961. -- № 22. -- 26 травня. -- К., 1961. -- С. 519-520., 23 травня -- 558 Там само. -- 1961. -- № 23. -- 2 червня. -- К., 1961. -- С. 527., 29 травня -- 358, 30 травня -- 516, 31 травня -- 627 Там само. -- 1961. -- № 24. -- 9 червня. -- К., 1961. -- С. 532..

Поставлені завдання щодо координованого виконання цілої низки міжвідомчих проектів і спеціальних завдань, матеріально-технічного, побутового, культурного, методичного забезпечення дитячих установ різних типів стали основоположними не лише щодо напрямків і заходів ліквідації владною вертикаллю проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності упродовж 1940-1960-х рр. Наслідки прийнятих і задіяних положень країна відчувала майже до кінця 1980-х.

Размещено на Allbest.ru