Студентство в соціальній структурі Радянської України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Студентство в соціальній структурі Радянської України

Вступ

Студенти були основним джерелом поповнення радянської інтелігенції, вихованими в дусі комуністичної моралі та ідеології, і мали стати продовжувачами справи Леніна-Сталіна у майбутньому. Вони були і залишаються окремою мобільною соціальною групою, метою і сенсом існування якої є організована за певною програмою підготовка до виконання професійних та соціальних ролей у матеріально-духовному виробництві. Риса, яка відрізняє їх від інших соціальних груп - характер праці, що полягає в нагромадженні та засвоєнні наукових знань . Для студентської молоді була характерна внутрішня неоднорідність: за соціальним походженням, національністю, партійністю, демографічними ознаками⁴⁰¹.

Соціальний статус цієї групи населення є тимчасовим, перехідним і змінним. Насамперед, він позначається географічними (переїзд на навчання у ВНЗ з села у місто) та поступовими віковими змінами у житті молодої людини. Поповнення студентського контингенту досліджуваного періоду головним чином здійснювалося за рахунок робітничої та селянської молоді. Поміж інших ознак молодь мала певні специфічні політичні риси: безпартійний, член ВЛКСМ, член і кандидат у члени ВКП(б), (КП(б)У).

Закінчення війни внесло нові корективи у внутрішню структуру студентства, зокрема, в той час з'явилися такі тимчасові мікрогрупи, як учасники Великої Вітчизняної війни; ті, що під час війни перебували на окупованій території, репатріанти. Після приєднання західноукраїнських земель у 1939 р. та 1945 р. у межах однієї соціальної групи виник своєрідний регіональний умовний поділ студентів на «західняків» та «східняків», що зумовлювалося географічними та світоглядними відмінностями. Згодом, удосконалюючи свій інтелектуальний потенціал, набуваючи навичок різних спеціальностей, вони автоматично змінювали або підвищували свій громадський статус та активно поповнювали інші сегменти соціуму - гуманітарну, природничу, науково-педагогічну, технічну інтелігенцію, потенційну еліту країни.

У даному розділі через аналіз повсякденних практик реконструйовано реальне життя студентів у специфічних післявоєнних умовах, поряд з тим з'ясовано, які рольові обов'язки суспільство ставило перед цією групою, яке громадське положення вона займала і які мала права.

Автору видається доцільним використовувати методику історії повсякденності, яка передбачає залучення різноманітних джерел, у тому числі нетрадиційних (усні свідчення, художня література) та поєднання міждисциплінарних методів дослідження - інтерв'ю, статистики, герменевтики та ін. Сучасна історична наука ще не завершила процес інституалізації цього напряму в методології, саме тому існують проблеми з його дефініцією⁴⁰². Ми підтримуємо визначення О. Удода, що історія повсякденності - це процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистісного сприймання умов життя⁴⁰³. Дана проблема надзвичайно широка, тому ми не претендуємо на вичерпність у її розробці. Предметом своїх студій ми визначили проблеми побуту, житла, одягу, харчування, настроїв, реакції на суспільно-політичні події, релігійної поведінки, дозвілля, які структурно відображені у трьох параграфах розділу.

студентство суспільний політичний радянський

§ 1. Матеріально-побутові умови життя та навчання студентської молоді

За даними Народного Комісаріату освіти УРСР загальна сума збитків, завданих німцями економіці України, сягала 18690441,6 тис. руб., зокрема, системі вищої освіти України це коштувало 429766,4 тис. руб.: на 7772330 тис. руб. було знищено та розграбовано господарське устаткування та оснащення студентських гуртожитків, на 1997,0 тис. руб.

- житлові приміщення; на 120993, 7 тис. руб. - навчальні корпуси ВНЗ та ін. Таким чином, війна заподіяла надзвичайно великі збитки матеріально- навчальній і технічній базі вищої школи, відновлення якої вимагало використання колосальних фінансових та людських ресурсів, терпіння та витривалості, а це, в свою чергу, позначилося на організації повсякдення повоєнного студентства.

Після звільнення України ВНЗ почали повертатися з евакуації у напівзруйновані або знищені німцями навчальні приміщення. Зокрема, в часи війни повністю було зруйновано Сталінський медінститут, частково

- головний корпус Київського університету та сільськогосподарського інституту, чотири навчальних корпуси Донецького індустріального інституту, студмістечко та ін. (цей перелік далеко не повний)⁴⁰⁴. Інститути та університети відновлювали свою роботу на руїнах одразу після звільнення міст від окупантів. Приміром, навчання у Київському та Харківському університетах розпочалося 1943 р., у ряді ВНЗ Львова - 1944 р.⁴⁰⁵. За спогадами студентки-геолога Сталінського (Донецького) індустріального інституту Олександри Суярко в 1940-х рр. заняття проходили лише в тих аудиторіях, де була стеля. «Приміщення не опалювалися, тому студенти на заняттях сиділи одягнені. У студентів мерзли руки, тому конспекти неможливо було писати. Голодні, холодні, але сповнені енергією, ми бігали на лекції, слухали професорів і доцентів, щось вчили, щось записували. Але ні підручників, ні зошитів у студентів 1940-х рр. не було. Для конспектування дехто використовував книжки із художньої або політичної літератури, писали між рядками»⁴⁰⁶. Практично всі навчальні корпуси потребували меблів, тому, наприклад, після закінчення лекції в одній аудиторії молодь Київського театрального інституту переносила стільці в іншу⁴⁰⁷. Вдало доповнює реалії тих часів фрагмент роману про життя студентів 1940-х рр. відомого радянського письменника В. Добровольского: «Віктор демобілізувався у серпні, а в вересні слухав лекції Гольдберга на другому курсі. Тоді в аудиторіях не було ні дверей, ні скла, ні столів, студенти конспектували стоячи. Гольдберг писав формули приском на стінах»⁴⁰⁸.

Через низьку температуру у приміщеннях Харківської консерваторії фахові предмети для студентів викладалися на квартирі в педагогів. Складні побутові умови призвели до того, що скульптурний факультет Харківського художнього інституту у першому півріччі 1946 р. зовсім припинив роботу⁴⁰⁹. Львівський сільськогосподарський інститут взагалі був непридатний для навчально-виховного процесу 1947 р. 13 його кафедр не мали приміщень; через відсутність транспорту в навчально-дослідному господарстві, розташованому за 12 км від міста, на заняттях у середньому була присутня половина молоді.

Навчальні приміщення та гуртожитки окремих інститутів, які під час військових дій дивом уціліли, досить часто були зайняті різними адміністративними або відомчими структурами; студенти ж змушені були відвідувати заняття в орендованих дирекціями школах у дві-три зміни (з 7.30 до 23.00), тому керівництво ВНЗ тривалий час вело переговори про їх повернення⁴¹¹ (приміщення Харківського педагогічного інституту на Фаненському пров., 8 займала військова частина⁴¹²), що також негативно позначалося на навчально-виховному процесі.

Заняття у дві або три зміни, на що зважилися, наприклад, ВНЗ Одеси та Києва тощо, не дозволяли повноцінно проводити навчальну та наукову роботу через систематичні перебої зі світлом⁴¹³. Домовленості з Київенерго та вказівки Міськкому партії про регулярне постачання світла у райони, де університет орендував приміщення шкіл №№ 35 та 145, постійно порушувалися, тому заняття вечірніх змін філологічного та філософського факультетів університету зривалися систематично. Впродовж перших трьох тижнів 1947 н. р. академічний план вказаних вище факультетів був невиконаний на 400 годин, в подальшому це могло призвести до зриву виконання навчального плану першого семестру. Характерно це було і для

ВНЗ Львова, Одеси, Харкова. Так, у Харківському художньому інституті з окремих предметів план було виконано на 60%⁴¹⁴.

Втрати площі 118 корпусів ВНЗ України становили 2552817 м^з415. Тому практично всі студенти повоєнного часу виснажені та напівголодні після занять, у вихідні дні, під час канікул у складі ремонтно-відбудовчих бригад залучалися до відновлення та будівництва приміщень ВНЗ. Донецький індустріальний інститут відбудовували 86 студбригад штукатурів, слюсарів, вантажників, обсяг виконаної ними роботи у 1947 р. становив 3 млн. руб⁴¹⁶. Над відновленням Київського університету працювало щоденно по 4-5 год. 15 студбригад⁴¹⁷. Будівельного матеріалу вкрай не вистачало, тому його заготівля проводилася силами студентів. Наприклад, дерево на поновлення Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту молодь заготовляла у лісах Новосибірська, перебуваючи там на практиці. Виконана ними робота була оцінена в 1 млн. руб.⁴¹⁸. З допомогою студентів України у 1949 р. було відновлено 63,5 тис. м² навчальних приміщень та 21 тис. м² площі гуртожитків, навчально-експериментальна база збільшилася на 486 нових одиниць .

Таким чином, вагому роль у налагодженні мирного життя та відновленні навчально-виховного процесу вищої школи відіграла саме студентська молодь. Перш за все вона пристосувалася до складних умов навчання, що вимагало значних затрат часу, психологічних та фізичних сил. Однак головною їх заслугою було те, що у відносно короткий час вони допомогли відновити певну частину народного господарства України.

Житлові проблеми. Післявоєнна житлова криза змушувала пристосовувати під житло непридатні для того споруди. Збитки, завдані житловому фонду ВНЗ становили 1227756 мз (259 одиниць)⁴²⁰. Зважаючи на такий стан справ, студентство змушене було з допомогою керівництва ВНЗ або самостійно пристосовувати під житло невідповідні для цього приміщення. 35% молоді Київського театрального інституту жили в актовому залі інституту, деяка частина мешкала у вологому, темному підвальному приміщенні . Окремі студенти Харківської консерваторії ночували у кабінеті директора⁴²². Досить довго не вирішувалося питання про надання приміщень під житло Одеському гідрометеорологічному інституту: студенти жили в навчальних корпусах, на дачах,

нерозрахованих на зимування⁴²³. Студенти Сталінського (Донецького) індустріального інституту певний час мешкали у бараках, де водилися блощиці та пацюки⁴²⁴.

На початок 1946-1947 навчального року ситуація з житлом мала такий стан: із 118,3 тис. студентів України потребували гуртожитків 74% приїжджої молоді, з якої до січня 1947 р. житлом були забезпечені лише 48,3%⁴²⁵. Приміром, 80% студентів Дніпропетровського сільськогосподарського інституту винаймали «кутки» (1946 р.)⁴²⁶. За вісім років (1946-1953) ситуація практично не змінилася, ВНЗ не мали можливості забезпечити житлом усіх студентів, тому спостерігалася перенаселеність кімнат у гуртожитках, не викорінювалася практика найму «кутків» за свій кошт та ін. - у 1953 р. на «кутках» мешкали 26% молодих людей . Про це свідчать також і типові довідки, що надходили на початку 1950-х рр. з різних ВНЗ на адресу ЦК ЛКСМУ та ЦК КП(б)У. Так, Львівський університет у 1951 р. мав забезпечити житлом 2000 осіб, але у гуртожитку, розрахованому на 900 студентів, проживало 1200, на кожного студента припадало по 3-4 м замість 6 м житлової площі. Через це молодь селили у кімнати, призначені для функціонування «червоних» куточків, бібліотек, читалень і «побутівок»⁴²⁸. Внаслідок кількарічних клопотань ректора Львівського університету Є.К. Лазаренка МВО СРСР лише у 1954 р. пообіцяло запланувати будівництво студентського гуртожитку на 400 осіб, однак це б не вирішило повністю цієї проблеми; проте міністерство не включило будівництво студентського житла в план капітальних робіт ані на 1956 р., ані на 1957 р.⁴²⁹. У червні 1953 р. у листі до першого секретаря ЦК КП України О. Кириченка ректор ЛПІ доц. Ямпольський повідомляв, що із зарахованих на навчання 1800 студентів 1954 р. лише 17% можна буде поселити до гуртожитків (за рахунок випускників), інші ж 83% могли розраховувати лише на «кутки»⁴³⁰. Повідомлення такого ж змісту у березні 1954 р. було надіслане до ЦК КПУ також секретарем партбюро Мелітопольського інституту механізації та електрифікації А. Шуткіним⁴³¹.

У столичних ВНЗ у 1952 р. навчалося більше 30 тис. студентів, але лише чверть з них була забезпечена гуртожитками, більше 30% наймали «кутки». Так, у КДУ, де навчалося 5800 студентів, у гуртожитку, який був розрахований на 1050 осіб, проживало 1740, в КПІ із 5380 студентів

гуртожитком було забезпечено 2411, або 45%. У кращому випадку на ₂

кожного студента, який проживав у гуртожитку, припадало 2,8 м житлової площі, що в тих складних умовах було не найгіршим варіантом . Студенту-гірнику, а згодом геологу КПІ 1950-х рр., А. Мокренку взагалі не вдалося отримати місця в гуртожитку, і не було можливості винаймати «куток», тому перший місяць навчання він ночував і на вокзалі, і в аудиторіях інституту, і в знайомих; поселившись нарешті до гуртожитку, він став 13 мешканцем у кімнаті⁴³³. Про перенаселення студентських приміщень 1950-х рр. В. Кравцов (студент Харківського університету) філософськи зауважував: «...в молодості на такі речі не зважаєш... діти війни були не примхливі» .

Держава вживала заходів щодо вирішення житлової проблеми. Так, за рішенням Ради Міністрів і ЦК КП(б)У «Про підготовку ВНЗ і технікумів до нового навчального року» від 6 серпня 1946 р. місцеві та партійні організації зобов'язали міністерства та відомства УРСР, виконкоми обласних Рад депутатів трудящих і обкоми КП(б)У передати 51 приміщення ВНЗ, що раніше їм належали, і додатково виділити 30 800 м² житлової площі для студентських гуртожитків, однак до січня 1947 р. ними повністю або частково було повернено лише 11 будівель та виділено 2700 м2⁴³⁵. Рішення не було виконано і до 1957 р., причому 120 тис. м² житлової площі гуртожитків займали сторонні особи та організації. Питання житла щороку повністю не вирішувалося через низку об'єктивних причин. У 1950-х рр. МВО СРСР знаходилося у скрутному фінансовому стані; не дивлячись на щорічне збільшення кількості студентів, міністерство систематично відставало від плану з будівництва приміщень гуртожитків. За 1953-1957 рр. він був виконаний лише на 80% (20% - 65 тис. м² житла - потрібно було ще збудувати)⁴³⁶. Через недостатнє фінансування припинялося передбачене планом капітальне будівництво споруд ВНЗ, зокрема, гуртожитків. Наприклад, встановлений обсяг капітального будівництва на 1955 р. був не забезпечений фінансуванням у сумі п'яти мільйонів руб., тому що з асигнувань 1955 р. частина грошей пішла на виплату заборгованості за виконання робіт у 1954 р. (2515 тис. руб.); 252500 тис. руб. інститути повинні були знайти, мобілізувавши внутрішні ресурси, яких вони не мали⁴³⁷.

Загалом іногородні студенти вирішували свої житлові проблеми наступним чином: одні отримували місце в гуртожитку (щомісячна плата за яке становила в усіх ВНЗ 10 руб., за користування білизною - 5 руб.⁴³⁸), іншим держава оплачувала орендовані нею ж «кутки» (місця в приватних помешканнях, на оренду яких інститути щорічно виділяли 300 руб.⁴³⁹), а дехто змушений був винаймати за власний кошт такий «куток», сплачуючи від 50 до 150 руб. на місяць⁴⁴⁰. На практиці для чималої частини студентів, які жили на стипендію (180-365 руб.), наймати «куток», який у центрі міста коштував 150 руб., було дорого, тому більшість молодих людей винаймали такі помешкання або на його околицях, або в передмісті за 50-75 руб.⁴⁴¹.

Про помешкання у Боярці, що винаймав для студентів Київський університет, згадував В.Я. Стадниченко⁴⁴². «Гроші на квартиру, які нам виділяв університет, в основному ми прикарманювали, проживали, проїдали, а самі жили “зайцями”, тобто на одному ліжку спали удвох валетом, незалежно від того була то подруга, чи ні. Це не мало значення, лягаєш і все», - розповідала Г.С. Стадниченко. Згодом, на п'ятому курсі університету було зроблено групову світлину дівчат, які жили з нею в одній кімнаті, на звороті якого читаємо коментарі: «М'якеньке, пухкеньке, маленьке здається. В останньому не сумніваюсь, в першому і другому... не знаю. А от, що тепленьке - це так, коли думаєш, що поряд хтось інший і обнімає, гріючи мої ноги». Про умови у кімнаті розповідає інший запис: «Галка! Невже прийде такий час, коли не буде потреби запихати одіялами і шароварами розбите вікно, коли перестануть тебе кусати клопи»⁴⁴³.

Досить часто не в кращих побутових умовах жили студенти, які самостійно або з допомогою інститутів та університетів винаймали «кутки». Іноді студентська молодь тіснилася у одній кімнаті разом з господарями. Так, юнак 3-го курсу Харківської консерваторії Лисенко жив в одній тісній світлиці з хазяями, не мав постелі, спав на дошках. Студентки 3-го курсу Харківської консерваторії Касянова, Мудрова, Голіусова і Ткачова пристосували під житло комору площею 9 м², яка була не тільки не придатна для життя, а й небезпечна: три її старі зовнішні стіни і стеля були похилені. Дівчина з Харківського фармацевтичного інституту Тищенко винаймала «куток» у темній без вікон кімнаті площею 4,5 м2, в якій окрім неї мешкала господиня з немовлям. Для того, щоб здешевити собі житло, студентки іноді виконували обов'язки домашніх робітниць⁴⁴⁴. Молодь, що наймала «кутки», наражалася на небезпеку бути пограбованою. Впродовж 1946 р. було обкрадено 31 особу Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Були випадки крадіжок речей студентів у гуртожитках Харківського педінституту⁴⁴⁵.

Часто квартплата за «кутки» затримувалася інститутами на 6-9 місяців, зокрема, заборгованість Харківського інженерно-будівельного інституту за 1946-1947 н. р. склала 14770 руб. Розраховувалися ВНЗ із домовласниками і вугіллям, однак і це не рятувало ситуації, студенти часто доплачували 50-100 руб. з власних кишень, інакше господарі виганяли молодь на вулицю .

У повоєнні роки окремі особи намагалися збагатитися за рахунок житлових проблем інших. За певну неофіційну плату приміщення навчальних закладів надавалися під житло особам, які до навчального процесу ніякого відношення не мали. Наприклад, було зайнято під квартири приватними особами 67 м2 площі Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, в той же час близько 60% його молоді приїхало з віддалених областей СРСР - Архангельської, Тульської, Калінінградської області, із Казахстану, а 80% студентів у 1946 р. наймали «кутки»⁴⁴⁷.

Побут. Не менш важливим питанням було забезпечення студентам належних побутових умов у кімнатах гуртожитків. У перші повоєнні роки у гуртожитках катастрофічно не вистачало стільців, столів, ліжок, білизни, подушок, матраців. З листа до матері студента-філософа Київського університету С. Кирилюка від 18 вересня 1946 р.: «Видали одіяло, а мішок, який я привіз, використовую як матрац, набив його сіном». Лише через три місяці хлопцю поталанило отримати два простирадла та наволочку⁴⁴⁸. Іноді студенти-фронтовики вкривалися власними шинелями⁴⁴⁹. В Одеському учительському інституті на 23 ліжка претендувало 29 студента. В гуртожитку Одеської консерваторії на 30 осіб був один стіл, повністю були відсутні тумбочки і шафи, тому студенти зберігали продукти харчування, особисті речі під ліжками або на них⁴⁵⁰. У гуртожитках були перебої з постачанням води та електроенергії. Студентська кімната слугувала місцем для приготування їжі, прання та сушіння білизни, для ночівлі й навчання. У подібних побутових умовах жили студенти практично всієї України (Дніпропетровськ, Вінниця, Полтава⁴⁵¹, Ніжин⁴⁵², Запоріжжя⁴⁵³).

Нерідко для поліпшення своїх побутових умов молодь самостійно виготовляла ліжка, столи, стільці для гуртожитків, робила меблі для аудиторій; відновлювала опалювальні системи, електропроводки, радіофікувала ВНЗ (Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, Сталінський індустріальний інститут, Одеський інститут інженерів водного транспорту)⁴⁵⁴.

До перенаселення кімнат гуртожитків та відсутності необхідного в них інвентарю часто додавалася проблема антисанітарних умов. У доповідній записці відповідального організатора ЦК ЛКСМУ Б.Гальченка про матеріально-побутові умови Ужгородського університету йшлося про неспроможність оселити 100 осіб історичного та філологічного факультетів. Згодом 30 хлопців було розміщено у прохідній кімнаті (без світла та ліжок) корпусу №25, тому молодь змушена була спати на підлозі. Через цю кімнату до своєї ходили дівчата. У окремих кімнатах мешкало від 18 до 30 осіб. Зокрема, 18 істориків та хіміків кімнати №15 (корпусу 21) спали на підлозі, підстеляючи солому. У студентських гуртожитках залишалися невідремонтованими місця загального користування, водопостачальна система, тому звичайними були випадки вошивості, у приміщенні стояв сморід. Окремі студенти цього ж університету ночували на столах в аудиторіях. В іншому гуртожитку, що знаходився в приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, було відсутнє радіо, не функціонувала баня, пральня, швейна і взуттєва майстерні, перукарня. Безвідповідальне ставлення деяких керівників навчального закладу ускладнювало і без того жахливі побутові умови життя студентів. Наприклад, на всі скарги щодо поганих побутових умов молоді цього університету проректор з господарчої частини Юровський, відставний офіцер, відповідав: «І не надійтеся, вам пральні не буде!», «Ідіть геть на квартиру, в готель або вулицю» .

В особливо тяжких матеріальних умовах перебувала молодь Харкова, найбільшого за кількістю студентів міста України. Зокрема, на Толчаківці, де знаходилося студмістечко Харківського університету, у 1946 р. мешкало близько 2 тис. студентів. Системи центрального опалення одного з гуртожитків не працювали впродовж 3,5 років, ніхто не намагався відновити зруйновані котельні. Через відсутність води, несправність каналізаційної системи на території всього містечка функціонувало лише

одне місце загального користування .

У повоєнний час гуртожитки здебільшого опалювалися грубками, тому, готуючись до нового навчального року, студенти часто влітку самостійно заготовлювали дрова, бо інститути не завжди були фінансово спроможними забезпечувати їх паливом; іноді вони змушено вдавалися до відвертих актів вандалізму, зокрема, студенти Харківського педінституту вирубували у місті дерева та руйнували громадські огорожі⁴⁵⁷.

Становище не змінилося і в першій половині 1950-х рр. У незадовільних побутових умовах перебували і мешканці відремонтованих після війни гуртожитків. Наприклад, у 1953 р. у гуртожитку № 5 Львівського політехнічного інституту більшість кімнат мала вологі стіни, бо водостічні труби протікали; незручностей додавала відсутність потрібної кількості шаф і тумбочок (у гуртожитках №№ 1 і 2 цього ж інституту). Така ж ситуація була і в гуртожитках Київського, Львівського університетів⁴⁵⁸.

Про незадовільні побутові умови в студентських гуртожитках свідчать неодноразові листи-скарги та прохання студентів Києва, Львова цих років. Так, починаючи з 1947 р., з клопотаннями до міських та республіканських організацій, до Ради Міністрів УРСР, до преси (газета «Правда») зверталися студенти Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, але позитивних зрушень не відбувалося. Відсутність гуртожитків не давала змоги набирати студентів з периферії⁴⁵⁹. У листі молоді цього ж інституту, написаному у 1954 р. до секретаря ЦК КПУ О.Кириченка, йшлося про те, що майбутні митці кілька років проживали в аварійному приміщенні синагоги на Сталінці, де стіни споруди трималися завдяки тимчасовим підпорам, стеля та фундамент руйнувалися; через підвищену вологість у кімнатах розповсюджувалася пліснява, що сприяла появі різних захворювань, зокрема туберкульозу. В одній кімнаті перебувало 45 осіб. Анонімний лист від студентів Львівського політехнічного інституту, що надійшов до редакції газети «Радянський студент» у 1954 р., також намагався розкрити очі можновладцям на реальний стан речей. «Говоримо про тяжкі умови бідних, студентів у країнах капіталу, - писалося у листі, - а чому ви не зазирнете в гуртожитки радянських студентів? Ви тут побачите жах. Про це нехай пише ваша “Правда”, а не про студентів Туреччини, США, Іспанії... Гуртожитки по вул. Сталіна гірші, ніж камери політв'язнів. Вологі, брудні, протікають. Вікна погані... Студент нехай іде до дядька і платить йому за «куток» по 100 руб., отримує він чи не отримує стипендії.

...В гуртожитку по вул. Сталіна, 32 живе приблизно 700 студентів і для них не створена їдальня» .

Однак, за результатами перевірки цього листа відповідною комісією на ім'я І. Назаренка та М. Гречухи надійшла довідка, яка містила зовсім протилежну інформацію. У ній повідомлялося, що студентські гуртожитки були відремонтовані, умебльовані і знаходилися у належному санітарно-гігієнічному стані, хоча все ж продовжувала існувати проблема перенаселення: на загальній площі 9857 м² мешкало 2600 осіб, тобто 3,8 м² припадало на одну особу. Щоб вирішити дану проблему, інститут, за цією довідкою, будував ще два типових гуртожитки на 900 місць, завершити які планувалося до кінця навчального року .

Все ж у складні 1940-ві рр. були і винятки з правил. Наприклад, в окремих студентських гуртожитках Дніпропетровського сільськогосподарського інституту функціонували плити, парове опалення, кімнати були електрифіковані, працювали радіовузли. Побутовий сектор комітету комсомолу контролював їдальню інституту, розподіляв талони на промтовари .

Через тяжкі матеріально-побутові умови студенти нерідко відмовлялися продовжувати навчання, тому в окремих ВНЗ України спостерігався їх значний відсів. Приміром, за першу половину 1946-1947 рр. через такі обставини із ВНЗ УРСР вибуло 10398 студентів, що склало 8,9% всього складу молоді ВНЗ. Особливо великих розмірів відсів набув серед ВНЗ Комітету у справах фізичної культури - 15,8%, текстильної, легкої, поліграфічної промисловості - 14,9%, в хіміко-технологічних - 13,5%, міністерства шляхів сполучення - 13,1%, енергетичних - 11,7% та механіко-машинобудівельних - 11% інститутах. За складних побутових умов вибуло 29,5% студентів Запорізького автомеханічного інституту; 24% - Одеського учительського інституту, 16,7% - Харківського педінституту, 15,9% - Львівського медичного інституту, 14 % - Львівського інституту радянської торгівлі. Відсів студентів Київського політехнічного інституту становив 13,2%, Харківського механіко- технологічного інституту - 13,8%. Сумарну «першість» здобули ВНЗ Львова - 13,1%, ВНЗ Дніпропетровська - 9,4% і Харкова - 9,2%, що були найбільшими студентськими містами України⁴⁶³.

Таким чином, аналіз поданого матеріалу свідчить про типові житлово-побутові умови повоєнного студентства: відсутність необхідної

навчальної та житлової площі, яка призводила до перенаселення кімнат, іноді бараків; зруйнована система комунальних послуг (водо- та світлопостачання, каналізація); відсутність необхідного гуртожиткового інвентарю, що сприяла антисанітарії і виникненню різних захворювань (вошивості, респіраторних хвороб) у більшості великих ВНЗ України міст Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Одеси, Донецька, Ужгорода,

Чернівців. Як наслідок, погані умови примушували частину студентства залишати навчання. У більшості випадків якість житлових та побутових умов залежали від особистих рис керівництва ВНЗ, їх порядності, енергійності, організаторських здібностей, бажання працювати.

Збільшення контингенту студентів (з 1946 з 1953 рр. їх кількість зросла у 1,5⁴⁶⁴) випереджало ріст матеріально-технічної бази, що фактично означало погіршення їхнього побутового становища. В кінці 1940-х рр. все ж спостерігається загальна тенденція до покращення матеріально- побутових умов молоді ВНЗ, однак повністю цю проблему вирішити не вдалося і в наступні роки.

Харчування. У перші післявоєнні роки харчування студентів, як і всього населення СРСР, відбувалося за допомогою продовольчих карток, причому вони забезпечувалися нарівні з робітниками. Так, наприклад, студенти гірничих інститутів діставали продовольчі картки, призначені робітникам гірничої промисловості, студенти транспортних - працівникам транспорту, педвузів - вчителям та ін. У середньому добова норма хліба для студентів становила 500 г⁴⁶⁵.

Зважаючи на повоєнну розруху, окремі ВНЗ зовсім не мали їдалень (Київський театральний, Львівський сільськогосподарський інститут⁴⁶⁶), а тому свої продуктові картки прикріплювали до міських, де обід коштував 4-5 руб. (Харківського художнього інституту⁴⁶⁷). Ті ВНЗ, які мали їдальні, були спроможні організувати лише одноразове харчування. На основі опрацьованого архівного матеріалу можна стверджувати, що їжа в студентських їдальнях не завжди була якісною , тому досить часто молоді люди відмовлялися від їх послуг. Зокрема, їдальнею Харківського педагогічного інституту в 1945 р. користувалися лише 4% молоді⁴⁶⁹. Відсутність регулярного медичного контролю за умовами приготування їжі та її якості призводила до того, що студентам видавали продукти, які не підлягали реалізації та вживанню. Наприклад, у доповідній записці секретаря Сумського обкому ЛКСМУ з пропаганди Н. Дубенка повідомлялося, що працівники їдальні Воздвиженського сільськогосподарського технікуму годували зіпсованою кислою капустою студентів і також передавали її для тварин підсобного господарства технікуму⁴⁷⁰.

Становище обтяжувало систематичне невиконання розпоряджень місцевої влади окремими організаціями, що відповідали за отримання, приготування та видачу продуктів харчування у студентських їдальнях і буфетах. Так, студенти Дніпропетровського сільськогосподарського інституту за розпорядженням міського торгівельного відділу мали одержувати пиріжки за ціною торгівельних організацій, однак вони їх не отримували. Меню комерційного буфету навчального закладу не задовольняло запити молоді: не було ні бутербродів, ні комерційного хлібу, ні булочок, які користувалися попитом серед студентства. Інститут не забезпечувався цукром, крупами, макаронами тощо, які мали надходили за розпорядженнями торгівельних організацій та інших підприємств міста. Студентській їдальні, не розрахованій на обслуговування 350 осіб, не вистачало необхідного начиння (тарілок, чашок, ложок)⁴⁷¹.

Непросту ситуацію з організацією студентського харчування ускладнив голод 1946-1947 рр. З листа студента-історика С. В. Кирилюка додому, датованого 28 вересня 1946 р.: «Я дома не знав, що 500 грамів хліба - такий маленький ненаситний кусок» . Із 35 послань, написаних ним у 1946 та 1947 рр. до матері, 80% означені проханнями надіслати їжу або гроші. Ось лише деякі уривки з них: «З харчуванням мені не дуже зручно: видають лише один обід, бідненький і злиденний, схожий на наш грицевський. А про сніданок та вечерю турбуємося самі - то де-небудь окропу дістанемо, то вип'ємо без чаю, цукру, може й іноді без хліба...»⁴⁷³. «Дивуєшся, чому я не пишу про сніданок і вечерю? Так це дуже просто - їх взагалі немає. І вечерю і сніданок студенти готують самостійно з продуктів, привезених з дому. У мене продуктів як таких немає, тому я нічого не варю, і відповідно і не їм» .

Досить часто адміністрація ВНЗ у ці складні роки докладала максимум зусиль, аби студенти якомога менше відчували голод. Так, власними силами дирекція Кам'янець-Подільського інституту спромоглася організувати для студентів дворазове харчування у міській їдальні. Хто її не відвідував, отримував продовольчі товари на картки у крамниці інституту

Для покращення харчування практично в усіх інститутах створювалися підсобні господарства, які вирощували різноманітні сільськогосподарські культури. Вони обслуговувалися спеціальними працівниками та студентами і давали змогу додатково організовувати молоді сніданок за помірними цінами, обід же видавався на прикріплені продуктові картки . Так, наприклад, молоддю Ніжинського педінституту було засіяно 127,3 га зернових, 15 га картоплі, 8 га овочів тощо, підсобне господарство Київського медінституту займало площу в 95 га, Харківського медінституту - 78 га тощо. У 1945 р. тільки ВНЗ трьох Міністерств - охорони здоров'я, освіти, землеробства разом засіяли 7940 га землі. Окремі господарства надавали можливість забезпечити студентів і трьохразовим харчуванням . Однак траплялися випадки, коли продукти з підсобних господарств (яблука, картопля, м'ясо), які оброблялися силами студентів, надходили до їдалень і буфетів за цінами вищими за ринкові та колгоспні, на що, зокрема, скаржилися студенти Воздвиженського сільськогосподарського технікуму .

У наступні роки ситуація з харчуванням покращилася. У Київському університеті почали у комплексі готувати сніданок, обід та вечерю, які коштували від 6 до 15 руб⁴⁷⁹. У 1947 р. було проведено грошову реформу, відмінено карткову систему на продукти харчування і промислові товари, у крамницях з'явився у продажу хліб.

На початку 1950-х рр. практично у кожному гуртожитку та навчальному корпусі працювали їдальні, в цей період значно знизилися ціни на страви. За спогадами Г.Стадниченко вартість сніданку становила 18 коп. (вермішель або каша, дві котлети або сосиски; хліб та чай були безкоштовними); обід коштував 27 коп. (суп або борщ, вермішель та котлети, салат (стипендія становила 180-275 руб.))⁴⁸⁰. Все ж через брак коштів студенти здебільшого колективно харчувалися продуктами, привезеними з дому⁴⁸¹. Іноді обід студентам заміняли пончики з масляним кремом, куплені в університетських буфетах (5 коп.), пиріжки з лівером за 4 коп., бублики в автоматах (5 коп.) та стакан газованої води з сиропом за 3 коп. або молока (5 коп.)⁴⁸².

Загалом, незважаючи на функціонування студентських їдалень та буфетів і на досить широкий асортимент продуктів у магазинах, розмір стипендії не дозволяв студентству регулярно і нормально харчуватися. До їх послуг були їдальні, хоча здебільшого молодь з периферії надавала перевагу самостійному або колективному приготуванню їжі в побутових кімнатах гуртожитків. Основний раціон харчування складався з продуктів, привезених з дому. Студентське меню було однотипне, а періодичність та калорійність харчування залежали від фінансового стану.

Студентський бюджет. Основним джерелом бюджету переважної більшості студентів були державні стипендії, їх розміри залежали від спеціалізації ВНЗ, тому поділялися на три групи. До першої групи входили університети, педагогічні, медичні та сільськогосподарські ВНЗ. До 1957 р. стипендія складала: для перших курсів - 220 руб. на місяць, для других курсів - 240 руб., для третіх і четвертих - 265 руб., а для п'ятих - 290 руб.⁴⁸³. Фонд надбавки відмінникам КДУ у 1953 р. становив 3%⁴⁸⁴. До другої групи належали всі технічні ВНЗ, їх стипендії становили від 290 до 395 руб.; до третьої групи належали особливо важкі спеціальності - геологічні, гірничі та деякі хімічні - від 395 до 480 руб.⁴⁸⁵. Надбавку 25% мали студенти-відмінники, на 50% була більша стипендія у студентів- інвалідів (глухонімі, сліпі); Герої Радянського Союзу та Герої Соціалістичної праці отримували 400 руб. Студенти, що народжували дітей під час навчання і перед вступом до вищого навчального закладу працювали, мали право на одержання грошової допомоги .

Нерівнозначні розміри студентських стипендій зайвий раз демонструють пріоритети державної політики. Перевага перш за все надавалася розвитку важкої промисловості, а тому закономірно, що добробут молоді технічно-природничих спеціальностей, на відміну від гуманітаріїв, був набагато ліпший.

Механізм призначення та виплати стипендій студентству означеного періоду мав такі особливості: стипендія призначалася у всіх ВНЗ інститутською (факультетською) стипендіальною комісією на чолі з директором (ректором)⁴⁸⁷, яка брала до уваги не тільки успішні оцінки, а й матеріальне становище студентів, згодом і участь у громадсько-політичній роботі. Для її отримання юнаки та дівчата писали заяви на ім'я директора, де наводили дані про сімейний стан: кількість працездатних, посади батьків, середньомісячний загальний прибуток сім'ї⁴⁸⁸. Часто довідки про матеріальний стан видавалися не уповноваженими на те органами, а на порушення такого роду комісії закривали очі. Неодноразово через недбалість членів стипендіальних комісій траплялися випадки, коли студенти, які мали право на отримання стипендії, її позбавлялися, а ті, що не мали на це підстав, її отримували .

Існували також іменні стипендії (табл. 1.)⁴⁹⁰, зокрема, у 1951 р. урядом СРСР для ВНЗ УРСР їх було призначено 5,5 тис.⁴⁹¹.

Таблиця 1

Іменні стипендії Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (руб.)

Для порівняння можна навести середньомісячну зарплатню деяких категорій населення цього періоду. Так, у гардеробниці вона становила 225 руб., у ректора - 6 тис. руб.⁴⁹². Таким чином, іменні стипендії суттєво покращували матеріальне становище студентів-відмінників.

У післявоєнний період разом з стипендією студентам видавали талони на промислові товари та на одяг: шкарпетки, штани, черевики та ін. Із листа додому С. Кирилюка: «Вчора отримав стипендію - 215 руб., промтоварні картки та талон на брюки, які сьогодні купив за 85 руб. Брюки добротні, студентські поклав собі до чемодану - хай лежать до пори до часу, може коли на базар винесу, покращити свій матеріальний стан»⁴⁹³. Одяг можна було придбати або обміняти на базарах. Однак ціни на нього для більшості молоді були надто високими: черевики - 300 руб., калоші 250-300 руб., шерстяний чоловічий костюм - 1000-1200 руб.⁴⁹⁴. Стипендія не могла забезпечити студентській молоді нормальний рівень життя.

Як і більшість радянських громадян означеного періоду студенти одягалися типово. Зокрема, студентство кінця 1940-х - початку 1950-х рр. - колишні фронтовики та демобілізовані - були зодягнуті в бушлати, шинелі, фуфайки. В першій половині 1950-х рр. частина молоді переймалися не естетикою одягу, а його наявністю. Дівчата- першокурсниці доношували перешиту шкільну форму. Наприклад, у шкільному платті без фартушка довелося ходити весь перший курс студентці германо-романського відділення філфаку КДУ Г. Г ерасимовій, батько якої загинув на фронті⁴⁹⁵. «Я відрізала стійку, пришила біленький комірець і два ґудзики. І мені здавалося: я така красива, що від мене не можна відірвати очей. А взагалі, то у мене було два плаття - одне зимове, а інше літнє», - пригадувала Г. Стадниченко (її батько був інвалідом війни)⁴⁹⁶. Щодо взуття, то студентки носили туфлі, на які восени одягалися боти (короткі гумові черевички із заглибинами на п'ятах, куди можна було вставляти дерев'яний каблучок, - на той час модними вважалися низькі підбори)⁴⁹⁷.

Проблемами відсутності одягу у студентства нерідко переймалися і керівники ВНЗ. Наприклад, І. Зеленюк, директор Кам'янець-Подільського педінституту, особисто замовив за невелику платню з дешевого дунаєвецького сукна синього кольору пошити костюми для студентів, у цих же костюмах пізніше вони поїхали за призначенням на роботу⁴⁹⁸. Основна частина студентів купувала уцінений одяг у комісійних магазинах, на базарах, перешивала старий або шила з сукна новий, у магазинах товари легкої промисловості відпускалися за талонами⁴⁹⁹. Часто деякі студентки ходили в тих самих чобітках і пальтах всі п'ять років навчання.

Часом, аби вижити у важкі повоєнні 1940-ві рр., студенти за комерційними цінами на базарах перепродували промислові товари, товари першої необхідності, одяг, іноді картки на хліб (на базарі їх можна було продати приблизно за 600 руб.⁵⁰⁰). Начальник ОБХСС УМ Львова майор Саливон неодноразово інформував, що на ринках міста «Теодора» та «Новий» були затримані студенти університету, поліграфічного, політехнічного інституту, які перепродували фарби, щіточки для малювання, олівці, зошити, мануфактуру (безкоштовно виділялися державою), чоботи, штани, шкіряні вироби, тканину, промтовари, фрукти, мило, сірники, цукор⁵⁰¹. Окремі студенти вдавалися до різних підробітків. Наприклад, О. Суярко вдалося заробити гроші, намалювавши стенди із зображенням молюсків для оформлення палеонтологічного кабінету. За кожний лист вона отримала підвищену місячну стипендію, на ті гроші дівчина придбала на базарі чобітки⁵⁰². С. Пруниці, студенту-історику

Ужгородського університету, додаткові підробітки ледь не коштували виключення з ВНЗ: «...Наближається зима, а в мене “гардероб”, тобто все те, в чому я демобілізувався з армії, став більше не придатним. ...І тут підвернулася робота - збирання яблук в Ужгородському радгоспі. ...Пам'ятаю, викликав мене проректор по навчальній частині І. Колюшев... і каже: “Вас виключено із університету, оскільки ви не відвідуєте заняття”. ...коли я йому показав свої обідрані до крові руки, груди, ноги, він ...поглянув мені у вічі і каже: “Так про це все розкажіть декану і нехай вам прогули більше не ставить”»⁵⁰³.

Юнаки та дівчата консерваторій у вільний час заробляли собі на прожиття участю в «лівих» концертах (отримуючи від 50 до 100 руб.) або співали в церковних хорах (таємно від усіх). Неодноразово на так звану «халтуру» студенти ходили під час лекцій. Наприклад, у 1954 р. у Львівській консерваторії спостерігалося низьке відвідування занять із загальних дисциплін. Через вимушену участь у різних ансамблях, оркестрах кінотеатрів та філармоній, театрах на лекціях був відсутній кожний четвертий студент. Загалом у республіці працювало 70% студентів консерваторій, хоча офіційно мали дозвіл працювати лише окремі особи. На такі ліміти ніхто із працюючих студентів не зважав, оскільки стипендія не забезпечувала їхніх потреб⁵⁰⁴.

Особливістю стипендіальної системи Радянського Союзу було те, що стипендія у студентів зростала з кожним наступним переведенням на старший курс. Значно відрізнялися стипендії у гуманітарних, технічних та хімічно-гірничих ВНЗ, що визначалися складністю та небезпечністю обраних студентами спеціальностей. Стимулювали навчання 25- відсоткова надбавка підвищеної стипендії, яка нараховувалася студентам- відмінникам, і численні іменні та персональні стипендії суттєво перевищували звичайну (іноді вони дорівнювали місячній зарплаті деяких категорій працівників). Матеріальне забезпечення переважної більшості студентської молоді залишалося все ж складним. Стипендії не вистачало на основні потреби: повноцінно харчуватися, нормально одягатися і задовольняти свої естетичні запити; деяким студентам матеріальна підтримка надходила від батьків.

Отже, повсякденне життя значної частини студентів (а саме приїжджих) перш за все характеризувалося існуванням житлової проблеми, яка обумовлювалася постійним збільшенням студентів у ВНЗ та повільними темпами зростання житлової площі. Як правило, це призводило до перенаселення у студентських кімнатах. Житлове питання студентів не вирішувалося впродовж багатьох років, тому велика кількість їх була вимушена винаймати «кутки», що загострювало фінансові проблеми. В свою чергу керівництво ВНЗ намагалося вирішувати дану

проблему, виділяючи щомісячно на оренду квартир гроші. Не завжди студенти, яким вдавалося поселитися до гуртожитків, мали відповідні санітарно-побутові умови. Фінансування на утримання гуртожитків у переважній більшості було недостатнім, що зумовлювало побутову невлаштованість гуртожитків: недостатню кількість меблів, побутових кімнат для приготування їжі, кімнат для особистої гігієни, теплої води.

На початку 1950-х рр. матеріально-побутове становище молоді суттєво покращилося, адже наслідки повоєнної розрухи частково вдалося подолати. Деякі ВНЗ УРСР ввели в експлуатацію ряд гуртожитків, покращили їх матеріально-побутове забезпечення, налагодили систему громадського харчування, у деяких студентських їдальнях урізноманітнився та став якіснішим раціон харчування, однак до 1953 р. повністю вирішити матеріально-побутові проблеми державі так і не вдалося.

Повсякденне життя повоєнного студентства було складне, адже було тісно пов'язане з ліквідацією наслідків війни, відбудовою народного господарства, що негативно відображалося на харчуванні, побутових умовах, навчанні. Пристосуватися до специфічних умов повоєнного часу студентам дозволило перш за все бажання навчатися, віра у тимчасовість та швидкоплинність післявоєнних негараздів та грамотно побудована державна пропаганда, яка вселила у свідомість більшості віру у краще майбутнє та патріотизм. Вони і стали об'єднуючими факторами суспільства та держави в цілому, що дозволили в майбутньому в порівняно короткі терміни налагодити мирне життя.

§ 2. Суспільно-політичні настрої та морально-психологічний стан студентства

Велика Вітчизняна війна спричинила суттєві збитки матеріальному багатству України, завдала фізичних, психологічних ран та болю її жителям, в той же час вона розширила їх кругозір. У післявоєнні роки завдяки розповідям колишніх остарбайтерів, військовополонених та демобілізованих червоноармійців, які впритул познайомилися з життям на Заході, українці почали критичніше ставитися до радянської дійсності та комуністичної пропаганди, вільніше висловлювати свої політичні погляди та надії на лібералізацію суспільного життя, однак замість очікуваних змін на краще продовжувалося активне зміцнення тоталітаризму.

Студентів як джерело поповнення радянської інтелігенції виховували в дусі комуністичної моралі та ідеології; вони мали стати продовжувачами справи Леніна-Сталіна у майбутньому. У повоєнний період влада ретельно підбирала «благонадійний» студентський контингент, для чого в особистих анкетах молоді тривалий час зберігалися запитання «Чи перебували на окупованій території?» або «Де і чим ви займалися під час війни?»⁵⁰⁵.

Перевірка студентського контингенту на ідейність, лояльність до існуючого режиму була небезпідставною. Так, у звіті про роботу відділу студентської молоді ЦК ЛКСМУ за 1946-1948 рр. фіксувалося, що студент-репатріант одного з педінститутів Львівської області Зінчук у розмові з друзями «вихваляв культуру та техніку німців», адже бачив все на власні очі⁵⁰⁶. Умови війни значно вплинули на світогляд повоєнної молоді. Так чи інакше, познайомившись із життям капіталістичної Європи, вони стали критичніше оцінювати реалії радянської дійсності - існування колгоспної системи господарювання, практика заготівельних кампаній, які посприяли виникненню голоду 1946-1947 рр., та продовження ідеологічного тиску.

За визначенням психологів, суспільні настрої - це переважний стан почуттів та розуму тих чи інших соціальних груп у певний період часу, одна з найбільш значних сил, що спонукають людей до діяльності та відбиваються на поведінці різних груп і верств суспільства. Вони характеризуються певною предметною спрямованістю, у даному випадку нам цікава політична .

На думку Є. Зубкової, нове післявоєнне покоління було повністю виховане в умовах сталінської тоталітарної системи, однак воно не знало страху репресій 1930-х років, у його очах існуючий державний устрій не мав ореолу «святості» і, що найбільш суттєво, воно ще не відчувало розчарування від краху надій, як це було з їх попередниками. Цьому поколінню, що з дитинства пройшло важкі випробування воєнного часу, був властивий запас внутрішньої самостійності та потреба у його реалізації⁵⁰⁸.

Студентство початку другої половини 1940-х рр. значною мірою поповнювалось за рахунок демобілізованих фронтовиків⁵⁰⁹. 1946 р. лише у 8 ВНЗ, підпорядкованих Комітету у справах мистецтва при РНК УРСР, навчалося близько 25-30% інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни⁵¹⁰; зокрема, майже 80% фронтовиків навчалося в Харківському художньому інституті⁵¹¹, третина (60 осіб) - на історичному факультеті університету . Кількість студентів під час навчального року постійно змінювалася, адже демобілізовані з лав Червоної армії зараховувалися на навчання протягом усього року. Вступники ВНЗ через війну мали значну перерву у навчанні⁵¹³. Однак згодом набори демобілізованих у вищі навчальні заклади скорочувалися: у 1953 р. у ВНЗ України їх було зараховано 5,2%⁵¹⁴.

Невелику частку студентського контингенту становили репатрійовані та особи, що під час війни перебували на окупованій території. Зокрема, у 1946 р. із 3600 студентів Київського університету кількість таких молодих людей становила третину. Зважаючи на те, що під час війни названі вище категорії молоді втратили «довіру» держави, можемо припустити, що влада зараховувала їх на навчання аби уникнути недобору, - адже кількість випускників середніх шкіл була надто мала. Згодом спеціальні комісії перевіряли студентську молодь, і найбільш «небезпечні» відраховувалися⁵¹⁵.

У особливо невигідних умовах була молодь, яка під час війни потрапила на примусові роботи до Рейху. Постанова РНК СРСР №30-12с від 6 січня 1945 р. «Про організацію прийому громадян, звільнених Червоною армією та військами союзних держав» забороняла репатріантам повертатися до міст Москви, Ленінграда та Києва. Наприклад, сімнадцятирічною дівчиною громадянку Галузинську примусово було відправлено на тяжкі роботи до Німеччини, після повернення її у 1945 р. додому, вона закінчила на відмінно 10 класів і вступила на перший курс до одного зі столичних ВНЗ. Під час паспортної перевірки їй запропонували виїхати з Києва, як репатріантці, яка не мала права проживати в столиці⁵¹⁶.

Несправедливості та поневірянь після повернення на Батьківщину зазнав 1952 р. студент Київської консерваторії Василь Тищенко. На омріяне диригентсько-хорове відділення хлопець вступав двічі, остання спроба 1953 р. спочатку увінчалася успіхом, проте через місяць юнака відрахували: парторг консерваторії знайшов відомості про перебування у 1943-1945 рр. В. Тищенка на примусових роботах в Німеччині. Завдяки людяності та авторитету Д. Копиці, Г олови Комітету у справах мистецтва, хлопця було поновлено у ВНЗ⁵¹⁷.