Урбаністична антропологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Школи антропології та консервації

Університет Кенту

Урбаністична антропологія

Джуліана Б. Прато, почесний старший науковий співробітник

Італо Пардо, почесний лектор

Анотація

Дотримуючись вимог усталеного академічного поділу між дисциплінами, перші антропологи зосереджувалися на вивченні селянських спільнот або суспільств з племінним устроєм, тоді як місто не вважалося повноцінним полем для роботи. Відповідно урбаністичні дослідження формувались у межах інших академічних дисциплін, зокрема соціології, хоча слід зазначити, що антропологи продовжували докладати зусилля задля отримання аналогічного статусу міських досліджень у своїй сфері діяльності. Антропологи доклали чималих зусиль задля вивчення процесів урбанізації в країнах, що розвиваються, однак міські дослідження західних індустріальних суспільств продовжували лишатися поза межами академічного мейнстріму. У статті ми розглянемо основні віхи розвитку цієї субдисципліни та проаналізуємо комплекс методологічних і теоретичних викликів, що їх створюють особливості польової роботи в міському середовищі. Крім того, ми чітко окреслимо значення антропологічної парадигми у міських дослідженнях, її місця в академічних дискусіях та у суспільстві у цілому. Наразі все більше антропологів проводять свої дослідження у містах, адже вони є місцем проживання половини людства, і ця кількість зросте ще на 2/3 протягом наступних 50 років. Відповідно, не викликає сумніву актуальність міських досліджень, адже і західні, і незахідні суспільства швидко стають урбанізованими, а подекуди і надурбанізованими. Окресливши передісторію сучасних тенденцій у цій галузі, ми перейдемо до обговорення того, який внесок у розуміння нашого все більше урбанізованого світу зробив антропологічний аналіз, здійснений на основі емпіричній інформації.

Ключові слова: міська розмаїтість, етнографічна методологія, людська мобільність, регіональна розмаїтість, простір і місце, урбаністичні дослідження, урбанізм, урбанізація.

Починаючи з 1990-х рр. суттєво зросла кількість академічних подій, присвячених урбаністиці, що спричинило появу численних публікацій з цієї теми. Крім того, важливе значення урбаністичної проблематики для всього світу було однозначно засвідчене створенням постійнодіючого Всесвітнього Форуму міст під егідою Організації Об'єднаних Націй. В умовах стрімкого зростання кількості міст у двадцятому столітті, інтерес до урбаністичних досліджень, зокрема, передбачав й активну участь антропологів, хоча протягом тривалого часу найвідоміші з них, особливо в британській традиції соціальної антропології, вельми неохоче визнавали міські поселення (надто в промислово розвинених країнах) легітимним полем для досліджень.

Урбаністична антропологія - це відносно нова сфера для соціокультурної антропології. Поки у ХХ ст. соціологи приділяли значну увагу вивченню міст і міських явищ, соціальні та культурні антропологи переважно залишалися осторонь цього важливого поля для досліджень. Однією з причин такої стратегії став дисциплінарний поділ, що сягає своїм корінням ще ХІХ ст., і закріплює за соціальною та культурною антропологіями право на порівняльне вивчення виключно незахідних суспільств і культур. Якщо говорити простіше, до відносно недавнього часу антропологія цілком відповідала усталеним академічним класифікаціям і фокусувала свою увагу на так званих “примітивних” суспільствах (їх ще називали “племінними”, “екзотичними” або “народними”), тоді як західні індустріальні суспільства ставали сферою соціологічних опитувань. Тож до 1970-х рр. міські дослідження здебільшого стосувалися соціології.

Незважаючи на те, що протягом багатьох років антропологи проводили свої дослідження у міському просторі, зокрема в африканських і латиноамериканських країнах, лише наприкінці 1960-х рр. антропологічні установи почали обережно та неспішно визнавати актуальність таких робіт. У 1970-х рр. відбулася публікація кількох книг і статей, й антропологи взяли участь в обговоренні концептуальних та теоретичних дефініцій терміну “урбаністичний”, а також різниці між “урбаністичною” та “традиційною” антропологіями. Подібні дискусії тривають і досі, а значення слова “урбаністичний” так само, як і дефініція власне урбаністичної антропології, залишаються гострими питаннями і стають предметом академічних суперечок. Одні вчені вважають урбаністичну антропологію “звичайним” (більш чи менш класичним) антропологічним дослідженням, що проводиться у міських поселеннях, інші прагнуть виокремити місто як специфічний “соціальний інститут” з власною динамікою соціальних, економічних і політичних відносин, підкреслюючи, що урбаністична антропологія - це антропологія міста. урбаністичний соціологія антрополог

Попри відсутність єдиного визначення, появу урбаністичної антропології та її зростаючий вплив можна закономірно розглядати як результат певної послідовності історичних подій, оскільки її становлення нерозривно пов'язане з геополітичними змінами у світі, які вплинули на дисципліну в цілому. Сьогодні цей чинник є більш вагомим, ніж будь-коли в історії. Повільні процеси урбанізації у так званих племінних суспільствах, що тривали протягом кількох десятиліть, а також криза європейського колоніалізму, призвели до появи нових викликів для антропологів, які своєю чергою почали звертати увагу на західні індустріальні суспільства, що їх (не зовсім коректно) називають “складними суспільствами”. Зрештою, щоб зрозуміти, чим є урбаністична антропологія і що вона вивчає, цю субдисципліну слід розглянути у контексті традиції соціокультурної антропології, належним чином враховуючи дисциплінарні та парадигмальні зміни, що відбулися під час ключових історичних зламів.

Для того, щоб прояснити цей контекст, а також ті трансформації, що його супроводжують, у наступних розділах статті буде здійснено короткий огляд найважливіших міждисциплінарних теоретичних впливів; витоків антропологічного інтересу до процесів урбанізації та подальшого розвитку “урбаністичної антропології”, включаючи впливи суміжних дисциплін. Після цього буде викладено основні методологічні питання і нові розробки у сфері антропологічних урбаністичних досліджень.

Міждисциплінарні впливи. Перш ніж розглянути розвиток урбаністичної антропології слід врахувати основні теоретичні, здебільшого соціологічні, впливи. Ранні антропологічні теоретизації щодо специфіки міського життя, інституцій і соціальних відносин відображають класичну соціологічну структуру, розроблену в індустріальному суспільстві ХІХ ст. Такий аналіз базувався на припущенні, що існує принципова соціологічна відмінність між міським і сільським (ширше - не-міським) життям. Відома класична соціологічна робота Фердинанда Тьонніса про Спільноту (Gemeinschaft) і Суспільство (Gesellschaft), опублікована у 1887 р. (Tцnnies 2002 [1887]) окреслила відмінності між феодальним суспільством, для якого характерні особисті взаємовідносини та колективна діяльність, і капіталістичним, що характеризується безособистісними відносинами і договірними зв'язками. В аналогічному ключі у своїй роботі “Су- їцид” (1951 [1897]) Еміль Дюркгейм запровадив поняття аномії, стверджуючи, що аномічні самогубства відбуваються серед тих, хто живе у знеособлених умовах, таких як сучасні міста. Узагальнюючи, можемо сказати, що антропологи перебували під впливом соціологів ХІХ ст., які вбачали у місті чинник роз'єднання, а не об'єднання, тобто місце більшої свободи і можливостей для індивіда, але водночас місце ізоляції, конфліктів та бюрократизації всіх аспектів життя (наприклад, див. Simmel 1990; Weber 1958). Навіть попри зацікавлення північноамериканських антропологів у міських дослідженнях, робота де Токвіля “Демократія в Америці” (1945), в якій було описано розростання американської урбанізо- ваної території як місць ідентичності, що вийшли за межі соціального поділу, була проігнорована й урбаністами-антропологами, й урбаністами-соціологами.

Окрім класичних соціологічних робіт антропологи перебували під сильним впливом напрямку, згодом відомого як Чиказька школа урбаністичної екології (скорочено “Чиказька школа”), який об'єднував соціологів-урбаністів, котрі працювали під керівництвом Роберта Ерзи Парка в Чиказькому університеті. Ця група вчених спиралася на концептуалізацію міст як екосистем, розташованих на “природних територіях” (Park, Burgess and McKenzie eds 1925), до яких входять і “звичайні” райони, і нетрі, і гетто мігрантів та афро-американців. Відповідно до підходу Чиказької школи, ці райони підпорядковуються законам житлової послідовності, тож основною метою для спеціалістів ставало вивчення зміни житлових моделей в контексті більш широкого дослідження міських “соціальних проблем”. Методи дослідження, застосовані цими вченими, відображали їхнє глибоке зацікавлення в історичних свідченнях, інтерв'ю і особливо - у кількісному демографічному і статистичному матеріалі. Натомість нове покоління соціологів відкинуло кількісний шлях збору даних і звернулося до якісного “етнографічного методу”. Відтак вони стали основним джерелом на- тхнення для антропологів. У результаті з'явилася робота Ка- ролін Вейр “Грінвіч-Віллідж” 1920-1930 (1935) - про входження Грінвіч Віллідж до Нью-Йорка і про те, як цьому району вдалося зберегти свої особливості, а також праця Вільяма Фут Вайта “Спільнота на розі вулиці” (1955 [1943]) - вивчення італійського району міста методом класичного включеного спостереження, а також робота У Ллойда Ворнера “Місто Янкі” (1963) - дослідження міста Нова Англія, у якому автор об'єднав етнографічну оптику з формальними інтерв'ю.

Поки Чиказька школа впливала на методологічні підходи антропологів, котрі працювали в міських умовах, їхні теоретизації з приводу “міського життя” здебільшого перебували під впливом соціолога Луіса Вірта. У своєму есе “Урбанізм як спосіб життя” (1938) Вірт описав місто як “соціальний інститут” зі специфічними особливостями, що відображаються у його фізичній структурі - тобто в міському плануванні та розмірі, у міській соціальній організації, підходах та ідеях самих містян. Згідно з Віртом, соціальна гетерогенність і щільність міського населення спричинили появу диференціації та професійної спеціалізації. Через це, на його думку, соціальні відносини у місті переважно безособові, тимчасові, поверхневі та інструментальні. Така слабка соціальна інтеграція здатна у кінцевому підсумку призвести до аномії. Вірт стверджував, що, на відміну від селянських спільнот, у місті “безпосереднє сусідство принципово різних особистостей і способів життя сприяє формуванню релятивістичної перспективи, а отже відчуття терпимості до відмінностей, що їх можна розглядати як передумову раціональності та секуляризації життя” (1938: 15). Водночас, “урбанізм як спосіб життя” не обмежується суто міськими мешканцями, а поширює свій вплив і поза межами міста. Втім, пізніше робота вченого була розкритикована за те, що вона стосувалася лише того типу урбанізму, котрий був культурно та історично характерний для північноамериканського міста і капіталістичної економіки свого часу (див., наприклад, Fox 1977: 58-9; Hannerz 1980: 68, 74).

Ранні антропологічні дослідження урбанізованих територій. На противагу усталеному і протягом тривалого часу непорушному академічному поділу між соціологією та соціокультурною антропологією, американський антрополог Роберт Редфілд (1947) наприкінці 1930-х рр. почав проводити свої дослідження серед містян сільського походження. Перебуваючи під впливом соціолога Вірта (1938), він обґрунтував існування “народно-міського континууму”, в якому “народні суспільства” й “урбанізовані суспільства” поставали двома протилежними ідеальними типами. Ігноруючи висновок Раймонда Ферта про те, що різниця між типами економічних систем є різницею ступеня, а не роду (Firth 1939: 355), Редфілд стверджував, що народні суспільства складаються з невеликих, ізольованих, гомогенних спільнот, характеризуються елементарним розподілом праці і є економічно самодостатніми. На базі досліджень, проведених у країнах, що розвиваються, зокрема в Індії, він дійшов до висновку, що на відміну від народних суспільств, селянські спільноти не були ізольованими, адже мали контакти між собою, наприклад, з економіками за межами своїх громад. Отже, вони були частиною більшої соціальної системи, в тому числі і міста з його “великою традицією”, відмінною від “маленької” традиції села.

Робота Редфілда стимулювала зацікавлення антропологів у вивченні суспільства з перспективи міста. Зокрема, американські антропологи почали звертатися до проблеми міграції з села до міста у селянських суспільствах, хоч і не приділяли належної уваги відповідним макропроцесам за межами досліджуваної спільноти. У 1930-50-х рр., антропологи вивчали проблему сільських мігрантів і вплив урбанізму на їхні життя у нетрях і халупах Мехіко та інших латиноамериканських містах. Річард Фокс (1977) справедливо критикував подібні дослідження, вказуючи на те, що вони, хоч і дотримувались встановленої академічної традиції, стосувалися одиничних випадків (меншин або невеликих міських спільнот), тобто застосовували підхід, у якому відображався інтерес антропологів до “екзотичних інших”. Саме в такому контексті, здебільшого під впливом домінуючої методологічної парадигми функціоналізму та соціології Чиказької школи, ще в 1960-х рр. антропологи, сформовані в північноамериканській традиції, зацікавилися проблемно-орієнтованими дослідженнями, приділяючи особливу увагу меншинам, процесу адаптації до міста та бідності.

Розвиток урбаністичної антропології в середовищі британських соціальних антропологів був значно повільніший і стикався з численними труднощами навіть попри плідну роботу Раймонда Ферта, котрий у 1947 р. стимулював членів кафедри соціальної антропології Лондонської школи економіки брати участь у вивченні системи спорідненості у районі Південний Лондон. Це стало важливим внеском в інтенсивне вивчення модерного урбанізованого суспільства (Firth 1956; див. також Firth, Hubert and Forge 1969). Втім, наприкінці 1930-х рр. увагу британських антропологів привернув процес урбанізації в африканських країнах. Попри те, що дослідження, проведені в африканських містах, не розглядалися як власне урбаністичні (Grillo 1985), Інститут Родса Лівінгстона, розташований на британській заморській території, що у той час мала назву Північна Родезія, зробив значний внесок у розвиток урбаністичних африканських студій. Інститут був заснований у 1937 р., і його першим директором став британський антрополог Годфрі Вілсон, якому вдалося заохотити чимало молодих дослідників до вивчення соціальних трансформацій, у тому числі й урбанізаційних процесів, що мали місце в Центральній Африці. Одним з найбільш ранніх досліджень стала робота Годфрі і Моніки Вілсонів, яка стосувалася “детрайбалізації” у центральній Африці (див. G. Wilson and M. Wilson 1945). Призначення директором Інституту уродженця південної Африки Макса Глюкмана у 1941 р. дало Інститутові новий імпульс для досліджень в урбанізованих територіях. Глюкман ще у 1940 р. розробив “Семирічний план наукових досліджень”, спрямований на стимулювання досліджень у міських та сільських районах з особливим акцентом на сільських територіях, які постраждали від міграції робочої сили до новостворених шахтарських міст. Особливо інтенсивна дослідницька діяльність розгорнулася в шахтарській місцевості, відомій як Коппербелт. Під керівництвом Глюкмана вчені досліджували вплив колоніалізму на племінні економіки та їхній перехід до ринкових відносин, зокрема, різні економічні структури і види суспільних відносин, що сформувалися на нових урбанізованих територіях. Слід зазначити, що населення шахтарських міст Коп- пербелта становили переважно вихідці з навколишніх сіл, яких використовували як дешеву робочу силу. Згідно з Глюкманом, ці міські іммігранти ввійшли до нової мережі взаємовідносин, що вважалося типовим для “урбаністичних систем” (1961). Відповідно антропологічні дослідження у цих містах бачилися як вивчення процесу соціальної трансформації і ситуацій, у яких подібні процеси мали місце (Mitchell 1966). Роботи Епштейна, присвячені африканській політиці, (1958) та праці Мітчела про урбаністичні соціальні відносини (1957) стали прикладами застосування саме такого підходу.

До середини ХХ ст. дослідження, проведені британськими антропологами під керівництвом Глюкмана, складали основну частину африканської урбаністичної етнографії. Після призначення Глюкмана у 1949 р. на кафедру Соціальної антропології університету Манчестера, ця група антропологів стала відомою як “манчестерська школа”. Невдовзі, у 1950-х рр., манчестерська група започаткувала “школу урбаністичної антропології”, яка, однак, мала досить обмежений вплив, адже наприкінці 1960-х рр. провідні вчені, котрі брали участь у цьому проекті, перейшли до інших сфер досліджень. Слід також враховувати, що хоч ця урбаністична антропологія згодом критикувалася за функціоналістичний підхід, все ж вона зробила свій внесок у розробку нових методів досліджень, зокрема, кейс-стаді та соціальних мереж, і саме в цьому полягає її основний доробок (див., наприклад, Mitchell 1966 та Mitchel ed. 1969).

Попри зростання уваги до міста як важливого поля антропологічних досліджень, міські дослідження у західних індустріальних суспільствах як і раніше виключалися (не лише у Британії) з антропологічної програми досліджень. Коли ж історичні події після Другої світової війни і процес деколонізації змусили антропологів врешті звернути свою увагу на західне суспільство, вони з ентузіазмом взялися за дослідження у сільській місцевості, а не в містах. Як зазначив Коул (1977), антропологи зосереджувалися на процесах модернізації в європейських селах, вважаючи, що аналіз цих процесів допоможе їм розробити універсальну схему для розуміння тих змін, що відбуваються в інших частинах світу. Як ми вже зазначали (Pardo and Prato 2010), антропологічні дослідження західного суспільства, особливо в Європі, не сприяли подальшому розвитку дисципліни, а радше тягли її назад (див. також наступний розділ). Наприклад, попри дотримання домінуючої на той час парадигми функціоналізму антропологія неначе наново відкрила своє еволюціоністське коріння ХІХ ст.

Більше того, антропологи, які виявляли інтерес до міста, вбачали в таких поселеннях щось на зразок лабораторії, де можна було б проводити традиційні дослідження систем спорідненості, вірувань, системи цінностей і вивчати динаміку малих груп. Ця тенденція спонукала Ульфа Ханнерца (1980) підняти питання про те, чи справді урбаністична антропологія має спеціальний об'єкт дослідження. Основна суперечність полягала у тому, що антропологічні дослідження у містах стосувалися традиційних антропологічних тем, що призводило до вивчення міських систем спорідненості, збереженості фольклору та ритуалів, спільнот у нетрях та гетто тощо. Протягом 1960-х рр. дисциплінарний інтерес поширився на нових міських жителів, а також такі міські проблеми як бідність, адаптація до міста та екологічних факторів, роль домінуючих соціальних груп, меншин (проблемно-орієнтований підхід), а також традиційні етнографічні дослідження, які бачили у місті лабораторію. В цілому увага спрямовувалася на вивчення міграції з села до міста. Втім, слід зазначити, що попри свою обмеженість і пізнішу критику, подібні англомовні піонерські дослідження без сумніву стали основою для розвитку урбаністичної антропології.

Розвиток урбаністичної антропології. У 1960-х рр. зростання населення у містах призвело до розширення урбаністичних досліджень. В умовах стабільної уваги до проблемно-центричних студій, наукові роботи часто стосувалися бідності та меншин - включно з етнічними меншинами та адаптацією до міста. Одні антропологи, котрі працювали в межах цього напрямку, розробляли такі поняття як “культура бідності” (Lewis 1959, 1966), що гостро критикувалося протягом наступних років (див., наприклад, Valentine 1968, Eames and Goode 1996), інші - зосереджувалися на культурі гетто та груповій динаміці (див., наприклад, Hannerz 1969), на міжособистісних соціальних мережах, груповій ідентичності (див., наприклад, Abu-Lughod 1962) і значенні так званих квазігруп в контексті “складних суспільств” (див., наприклад, A. Mayer 1966). Урбаністична антропологія стала значно еклектичнішою та регіонально різноманітнішою у 1970х рр., адже польові дослідження все частіше почали проводитися в Японії, Індії, Південно-Східній Азії та різних африканських, південно- та північноамериканських країнах. У книзі під назвою “Урбаністична антропологія” (1973) під редакцією Саутхолла було запропоновано перше цілісне бачення розрізнених досліджень, що проводилися у той час, а також об'єднано методологічні та етнографічні внески і додано 70-сторінкову бібліографію з цієї теми.

Виникнення такого інтересу до міських досліджень призвело до організації міждисциплінарного симпозіуму на тему “Процеси урбанізму” у межах ІХ Інтернаціонального конгресу Антропологічних та етнологічних наук² (ICAES), що проводився 1973 р. у Чикаго. Відвідуваність цього симпозіуму була вкрай низькою, і на наступному конгресі подібні секції вже не організовувалися. У США, з огляду на сильний вплив національної наукової школи, антропологічними дослідженнями в урбанізованих територіях зацікавилася Американська Антропологічна Асоціація і у 1972 р. ініціювала видання журналу “Урбаністична антропологія”. Втім, цій ініціативі не вдалося утвердити “урбаністичну антропологію” у якості окремої субдисципліни. Наступна спроба була здійснена у 1979 р. на базі Товариства урбаністичної антропології³ (SUA), що спровокувало численні дебати та остракізм з боку “традиційних антропологів”, на думку яких, урбаністична антропологія не вважалася справжньою антропологією. Тож, попри успішний початок, з часом доцільність SUA почала викликати сумніви. У межах заходів, спрямованих на те, щоб оживити цю організацію, Товариство було перейменовано на SUNTA (Товариство урбаністичної, національної і транснаціональної/глобальної антропології), а назва журналу “Урбаністична антропологія” була замінена довшою - “Урбаністична антропологія і студії культурних систем та світового економічного розвитку”⁵. Крім того, розпочалося видання нового журналу під назвою “Місто і суспільство”.

Попри небажання, а в окремих випадках і відвертий супротив академічної спільноти, наприкінці 1970-х рр. Кирило Белшоу, тодішній президент IUAES (Міжнародного союзу антропологічних та етнологічних студій), схвалив створення Комісії з урбаністичної антропології (відомої як CUA) у межах IUAES. Гаус Ансарі та інші антропологи, такі як Фокс і Саутхолл, які опублікували підручники та хрестоматії з урбаністичної антропології (див., наприклад, Fox 1977, Southall ed. 1973), були серед членів-засновни- ків Комісії. Залишаючись єдиною міжнародною асоціацією антропологів, IUAES за допомогою CUA спрямувала свої зусилля на створення міжнародної мережі вчених, залучених до урбаністичних досліджень, а також на стимулювання дискусій з тих досліджень, що їх можна було означити як урбаністичні. Координувати підготовчу роботу з організації цієї нової Комісії запропонували Ансарі, і у 1982 р., після тривалих консультацій зі спеціалістами антропологами, перший Міжнародний семінар з урбаністичної антропології був врешті скликаний у Відні. У роботі семінару взяли участь 15 учених з Австрії, Канади, Єгипту, Індії, Японії, Кувейту, Нідерландів, Нігерії, США та Венесуели. Матеріали було видано у 1983 р. у томі, опублікованому видавництвом “Brill” за редакцією Ансарі та Наса. Отримавши назву “Розмовляючи про місто - динаміка урбаністичної антропології', цей том мав на меті забезпечення плану для наукової програми Комісії, яка повністю увійшла до складу IUAES у 1983 р. на Міжнародному конгресі у Ванкувері.

CUA значно зросла з того часу, а її членами стали учені з університетів всього світу. Вона регулярно проводить свою тематичну щорічну конференцію і організовує семінари та круглі столи, збираючи разом старших та молодших антропологів задля обговорення їхніх робіт та дискусій з приводу основних проблем цієї субдисципліни. Кілька років тому Комісія створила власний вебсайт (http://urban.anthroweb.net/). За час свого головування Джулі- ана Б. Прато встановила міцні зв'язки з видавництвом “Ashgate Publishing”, що вилилося у серію видань “Урбаністична антропологія”. Крім того, в листопаді 2011 р. вона запустила проект “Urbanities” - рецензований онлайн-журнал з відкритим доступом, метою якого є поширення серед наукового співтовариства та широкої громадськості найсучасніших наукових досліджень, дискусій і новин в урбаністичній антропології. Журнал виходить двічі на рік, і основним його завданням є демонстрація значення цієї субдисципліни для розуміння соціальних, культурних, політичних та економічних змін в усьому світі.

Дефініції “урбаністичного”. 1970-ті роки стали періодом інтенсивного розвитку міських досліджень, але їхнє соціально-економічне, геополітичне та етнографічне розмаїття спричинило певну плутанину в означенні власне терміну “урбаністичний”. Урбаністичність визначалася за допомогою поняття щільність населення або залежно від професійної зайнятості населення, що не мала стосуватися сільськогосподарського чи прямого натурального виробництва. Саутхолл (1983) розглядав “урбаністичність” як високу просторову щільність соціальної взаємодії, відхиляючи ті визначення, які базувалися на поняттях простої демографічної або фізичної щільності. Гуткінд на основі марксистського підходу (1983) запропонував власне визначення, досить подібне до поглядів Саутхолл, згідно з яким “урбаністичність” - це не особлива міська фізична щільність, а вид суспільних відносин, які істотно відрізняються від стосунків у сільській місцевості. Гуткінд стверджував, що основою міського життя є класова боротьба і, так само, як і Саутхолл, наголошував на тому, що місто є “соціальним інститутом”, принципово відмінним від будь-чого іншого. Ці вчені перебували під впливом більш ранніх соціологічних робіт, таких як вже згадуване есе Луіса Вірта “Урбанізм як спосіб життя” (1938), у якому описано характерні ознаки міста як специфічного соціального інституту. Саме цей підхід спричинив усталення антропології міста як протилежної до антропологічних досліджень у місті. Саутхолл (1983) обґрунтував, що метою урбаністичної антропології повинне стати кросс-культурне дослідження урбанізму, а відтак рекомендував проводити порівняльний аналіз історично сформованих метрополій, що продовжило більш ранню дискусію щодо класифікації міст. Подібно до інших досліджень це стало (див. у наступному розділі) спробою нагадати про попередження Едмунда Ліча щодо тенденції серед окремих антропологів “займатися безглуздим колекціонуванням метеликів” (Leach 1961: 5). Проте той вплив, що його здійснили подібні спроби на історію цієї субдисципліни, робить їх вартими окремої уваги.

Одна з перших спроб класифікації міст була здійснена Редфіл- дом і Зінгером в есе “Значення міст у культурі” (1954), у якому було значно розширено міркування Редфілда з приводу народно-урбаністичного континууму та розвинуто ідею континууму двох ідеальних типів міст, протилежних один одному, що їх дослідники назвали “ортогенні” та “гетерогенні” міста. Ці два ідеальні типи повинні були пояснити ту роль, яку відіграють міста у культурних змінах та передачі культури. Згідно з Редфілдом та Зінгером, “ортогенні” міста є продуктом ендогенного розвитку, а отже, наслідком “первинної” урбанізації. У контексті ортогенних міст вже існуючі народні ідеї та цінності трансформуються групою міської інтелігенції і повертаються назад до людей (народу), в середовищі яких вони виникли. Такий процес розробки і кодифікації народної культури у “велику традицію”, на думку вчених, створює місцеву цивілізацію. Натомість “гетерогенні” міста є продуктом “вторинної” урбанізації, яка виникає, коли народна культура зустрічається з іншою (часто колоніальною) культурою. У цьому другому випадку результатом стає не творення “великої традиції” місцевих цивілізацій, а нова форма міського життя, яка часто перебуває в конфлікті з місцевою народною культурою. Згідно з Редфілдом та Зінгером, гетерогенні міста можуть також ставати центрами технічних та економічних змін, однак ідеологічні нововведення, що їх супроводжують, руйнують давню традицію і спричиняють невідповідності, втрату коріння та аномію.

Наступна класифікація африканських міст була здійснена Саутхоллом і відіграла важливу роль у дослідженнях, проведених серед колишніх африканських колоній. Для Саутхолла (1961) африканські міста належать або до категорії “А”, або до категорії “Б”. Категорія “А” включає міста зі старовинною структурою, сформованою задовго до появи колоніальних адміністрацій. Такі міста характеризуються повільним розвитком та тісними зв'язками з натуральним господарством навколишніх сільських регіонів. Категорія “Б” об'єднує новостворені міста, що характеризуються швидким зростанням і заселені переважно сільськими мігрантами, задіяними в роботі на шахтах або промислових об'єктах, які були збудовані білими європейцями та перебували у їхній власності. Глюкман приєднався до дискусії, наголошуючи на тому, що міста у Центральній Африці “відрізняються від будь-якого іншого міста у світі лише статусом” (1961: 79), і що “африканський містянин є так само містянином” (1961: 69). Що стосується африканських міст у регіоні Коппербелт, то, на думку Глюкмана, у них “соціальна структура визначається індустріальним характером міських поселень”, а тому “точкою відліку для аналізу урбанізації має бути урбаністична система взаємовідносин” (1961: 79-80).

Такий підхід африканістів кардинально відрізнявся від аналізу, проведеного вченими, які займалися урбаністичними дослідженнями в Індії. У 1960 р. Покок опублікував статтю про індійські міста, у якій доводив, що вони є передусім індійськими, і що чимало соціологічних робіт поспішно і помилково пов'язують урбаністичне із “західними цінностями та впливами” (Рососк 1960: 65). У своєму нещодавньому есе Перрі (2012) розглядає ці різні підходи та виявляє причини розбіжностей між ними у різних академічних програмах. Так, вчені з Інституту Родса Лівінгстона намагалися дистанціюватися від колоніальних стереотипів про африканських “дикунів” як людей, котрі ніколи повністю не перетворяться на “містян”. Натомість антропологи, які проводили дослідження в Індії, були сповнені рішучості нарешті вийти з тіні африканістики, а тому прагнули затвердити унікальний та відмінний характер індійських міст і цивілізації. Втім, на думку Перрі, існує об'єктивна різниця між цими двома видами урбанізму, розглянутими Глюкманом і Пококом. Покок зігнорував у своєму аналізі індійські колоніальні міста і звертався до тих міст, які ендогенно розвивалися тисячоліттями та були схожими на “ортогенні” міста, присутні у моделі Редфілда та Зінгера. Він намагався продемонструвати, що в Індії не існувало розриву між сільським та міським соціальним життям. Підкреслюючи існування давньої індійської міської цивілізації, Покок прагнув показати, що історично індійське місто було виразником традиційних соціальних цінностей, відображених у варнокастовій системі та системі спорідненості. Зрештою його відмова від розділення села та міста, фактично поставила під сумнів можливість існування урбаністичної антропології як окремої галузі.

Попри вельми авторитетне заперечення Покока, наприкінці 1960-х рр. виникло два основні підходи, які описували різне бачення урбаністичних досліджень. Один розвивався на основі шляху, наміченого Саутхоллом і Гуткіндом, і був підтриманий Конрадом Аренсбергом (1968), який, порівнюючи сільське і міське життя, бачив у місті сутність, що її слід розглядати окремо. Позиція Аренсберга відображає сильний вплив функціоналізму і розміщує урбаністичні дослідження в методологічних рамках, до яких вчений звернувся в своєму дослідженні сільської Ірландії, опублікованому разом із Соланом Кімболом у 1940 р. Такий функціоналізм не був несподіваним, адже як зазначила Розмарі Харріс у своєму важливому есе, опублікованому у 1988 р., Аренсберг і Кімбол визнали, що перебували під впливом досліджень Ллойда Ворнера, присвяченому “Місту ”янкі””. Інша позиція чудово представлена Лідсом (1968), який стверджував, що місто не може вивчатись ізольовано та відокремлено від ширшого національного та міжнаціонального контексту. Лідс (1972) чітко дав зрозуміти, наскільки багато уваги відводилося мікродослідженням, які, на його думку, мають обмежений вплив на розуміння міст. Він вказав на дві основні проблеми того шляху, що його обрала “урбаністична антропологія”. Стверджуючи, що урбаністична антропологія “поводиться так, ніби а) місто є ізольованим середовищем б) все, що вивчається у місті, відображає внутрішній стосунок до міста”, Лідс дійшов висновку, що “міста є лише однією з форм розселення населення, кожна з яких призводить до появи складної системи взаємодій, що утворюють суспільство” (Leeds 1972: 4-5). Лідс прагнув означити теоретичні та методологічні моделі, які дали б змогу антропологам вивчати “сутність” міста як частину ширшої сутності, тобто держави і глобального контексту, у якому воно перебуває. Такий підхід Лідса наочно ілюструється його твердженням про те, що “жодне місто не є відокремленим островом” (Leeds 1980; див. також Leeds 1973). Для вченого міста є елементами складного макросвіту, і цей макросвіт слід брати до уваги, щоб зрозуміти, що відбувається на мікрорівні. Водночас інші антропологи все більше розуміли, що міста не можна розглядати як залежні частини централізованих держав і що урбаністичні явища слід контекстуалізувати в глобальній системі. Наприклад, Річард Фокс (1977) наголосив на доцільності застосування історичного підходу для аналізу локального в його глобальному вимірі.

Слід зазначити, що за винятком США вчені не надто часто використовували урбаністичну антропологію для вивчення західних індустріальних суспільств. Численні труднощі, що виникали під час проведення “традиційних” антропологічних досліджень у новій постколоніальній ситуації, стали поворотним моментом в процесі дисциплінарного спротиву щодо подібних досліджень на заході. Як ми вже зазначили, це особливо відчувалося в офіційній британській антропології. Поки дослідження в колишніх колоніях ставали все складнішими через відсутність співпраці з місцевими органами влади, а також внаслідок спаду інтересу, а отже і виділених на дослідження коштів, на батьківщині самих антропологів окремі вчені звернули увагу на вивчення власного суспільства, що спричинило даремний (Schneider 2002) та шкідливий (Pardo and Prato 2010) пошук “екзотики вдома”.

Трайбалізація міст: урбаністична антропологія та функціоналістична парадигма. До початку 1980-х рр. в антропології окреслилося три основні тенденції: 1) вивчення трансформацій, що відбувалися в так званих країнах третього світу та країнах, що розвиваються 2) вивчення місця проживання антрополога, так звана антропологія “вдома” 3) вивчення європейців з особливим акцентом на кельтських та ірландських спільнотах та сільських поселеннях у Середземноморському регіоні. Остання тенденція була особливо характерною для англомовних антропологів (британських та північноамериканських). Починаючи з 1960-х рр. неабиякого поширення набули середземноморські етнографії у Греції, Іспанії, Італії, Португалії (хоч географічно вона і не є середземноморською країною), Туреччині (в регіоні, розташованому між Європою та Близьким Сходом) і значно меншою мірою у Франції, адже вона мала свою власну традицію антропології “вдома” (див. наприклад, Dumont 1951). Завдяки тому, що такі дослідження в селі стосувалися переважно невеликих, відокремлених спільнот, в результаті вдалося опублікувати значний обсяг антропологічної літератури. Втім, ці села синхронно досліджувались як “ізольовані одиниці”, і спеціалісти не здійснили жодної спроби пов'язати їх з ширшим регіональним та національним контекстом. Отже, попри те, що традиційна функціоналістична парадигма виявилася непридатною для інших етнографічних регіонів, вона як і раніше продовжувала використовуватися в антропології, зокрема, для вивчення середземноморських сіл, де вчені зосереджувалися на соціальних нормах, інтеграційних та статичних аспектах соціальної структури.

Приблизно два десятиліття потому нове покоління антропологів, чий дослідницький інтерес стосувався Європи, почали сумніватися в доцільності домінуючого аналітичного підходу до вивчення європейських сільських спільнот. Ці критичні зауваження були належним чином підсумовані британським антропологом Херцфельдом, який проживав у США (1987) і проводив дослідження у сільській місцевості Греції. Херцфельд рішуче наголошував на парадоксальності ситуації, що склалася в науці, адже дисципліна, що претендувала на відмову від екзотики (у розумінні відкриття культурної інакшості), насправді активно продовжувала вивчення цієї культурної інакшості. Ще важливішою стала заувага Херц- фельда з приводу фокусування антропологів на сільській місцевості, адже, на його думку, це відвертало увагу від складної системи відносин між місцевою, національною, політичною та економічною динамікою. Структурно-функціоналістична парадигма, яка і надалі домінувала у 1970-х рр., з часом призвела до різкої критики досліджень (див. наприклад, Albera 1988) трайбалізованих, ізольованих у часі і просторі спільнот та пошуку маргінального у їхньому середовищі. Така критика засвідчила опір орієнтації урбаністичної антропології на групову динаміку та дослідження окремих спільнот. Як влучно зазначив Фокс, на ранній стадії урбаністична антропологія займалася негідним пошуком дикунів у нетрях (1977).

Важливо нагадати читачеві, що “урбаністична антропологія” розвивалася паралельно до вивчення того суспільства, звідки власне походить антрополог. Не менш важливо відзначити, що відколи антропологи звернули увагу на свій “дім”, ними почав керувати інтерес суто прикладного характеру. Вчені зацікавилися вивченням “проблем” свого власного суспільства і прагнули зробити внесок у планування соціальної політики, спрямованої на вирішення таких проблем. Для цих антропологів західні мегаполіси становили зріз суспільних негараздів. Своєю чергою, місто виявлялося мозаїкою, в якій кожен шматочок уособлював певну проблему. Такий підхід не мав на меті вивчення цілісності, він передбачав спостереження та аналіз кожної частини окремо від інших, що стало продовженням практик Чиказької школи та її послідовників. Вплив цієї школи на антропологічні урбаністичні дослідження викликав жваві дискусії, котрі тривають до сьогодні. Зокрема, активно критикується підвищена увага до невеликих соціальних одиниць. Ханерц, який у 1960-х рр. провів дослідження “суспільства і “культури гетто”” (1969), почав з часом засуджувати цей підхід, стверджуючи, що проблемно-центричні дослідження призводять до фрагментарного бачення міста (Hannerz 1980). Головним недоліком урбаністичних робіт він вважав невміння антропологів “об'єднати” різні фрагменти “мозаїки” (1980). У своїх ранніх публікаціях Фокс (1977) аналогічно стверджував, що, зосередивши увагу на конкретних групах, антропологи продукували фрагментарну картину міської дійсності (див. також Wayne and Kemper eds 1978). Кілька років потому Лейт Малінгс (1987) розкритикував шлях, яким рухалась урбаністична антропологія в США, а також результати її роботи (Mullings 1997). Водночас інші північноамериканські дослідники продовжували боротися за відмову від аналізу в межах урбаністичної “мозаїки” і приділяли особливу увагу таким питанням як бідність, етнічна приналежність та гендер. Втім, поява таких досліджень знову диктувалась прикладними інтересами, а отже, й “заангажованістю” антропологів. Прикладний підхід багатьох американських антропологів до вивчення власного суспільства не повинен нас дивувати, адже, як зазначили Маркус і Фішер, вони завжди мали “внутрішні інтереси”, а “екзотичними об'єктами” їхніх досліджень традиційно були американські індіанці, міські мігранти та іммігранти (Marcus and Fischer 1986: 112).

Британські антропологи, на відміну від США і частково європейських колег (наприклад, французьких або скандинавських), протягом тривалого часу розглядали вивчення власного суспільства як “антропологію бідних, ... але не експеримент і не серйозну науку” (A.P. Cohen 1986: 15). У кращому випадку вони звертали увагу на ірландські та кельтські спільноти (які у певному сенсі зображувалися як колонії) або європейських (переважно середземноморських) селян. Зокрема, середземноморська антропологія розглядалася як друге найкраще починання антропологів. Ці спільноти розцінювалися як достатньо “віддалені”, щоб вважатися “відповідними” для антропологічного дослідження (див. Ardner 1987), а отже відповідало переконанню, що лише відстань, особливо семантична, може дати “достатнє, ледь не магічне, збільшення для антропологічного бачення” (Ardner 1987: 38). Зрештою виникло розуміння необхідності вивчення конкретних соціальних одиниць (села, міста чи більшого міста) та впливу на них мікро- процесів, на які, своєю чергою, впливає культурна динаміка.

Через те, що велика частина цих учених закривала очі на європейські міста, розвиваючись виключно у межах сільських досліджень, нас не повинно дивувати, що до середини 1980-х рр. урбаністичній антропології було присвячено лише кілька етнографій англомовних антропологів. Ще менше спеціалістів взяли участь у серйозніших дискусіях. Примітно, що більшість цих монографій виявились не здатними до холістичного аналізу, адже зосереджували свою увагу на вузьких темах, таких як індійський карнавал у західному Лондоні (Cohen 1980), політичні ідеології та репрезентація іммігрантів у Франції (Grillo, 1985), політичні вподобання робочого класу в Італії (Kertzer 1980), соціально-історичні дослідження промислової еліти в Іспанії (McDonogh 1986). Більше того, вищенаведені дискусії продовжували ігнорувати існування урбаністичних етнографій, адже їхньою метою було не стимулювання міських досліджень, а критика структурно-функціоналістичної парадигми. Такі дискусії зрештою привели до діагностування в антропології “комплексу” національно-державних суспільств, з акцентом на таких питаннях як бюрократія, націоналізм, релігійні і політичні ідеології, гендерні та етнічні взаємини.

Диверсифікація урбаністичної антропології. У 1980-х рр. відбулася публікація значної кількості урбаністичних етнографій. У статті, опублікованій у 1990 р., Сан'єк здійснив огляд цих робіт, які охоплювали п'ять континентів, і розглянув ті питання, що цікавили антропологів, а також проблеми, що випали з фокусу їхньої уваги. Як зазначив учений, урбаністична антропологія несподівано виявила, що вона конкурує з іншими “антро- пологіями” - прикладною, екологічною, медичною, освіти, естетичною, антропологією “розвитку” та “гендеру”, які розвивалися поряд з більш традиційними полями дослідження - політичною, економічною, релігійною антропологіями, антропологією сім'ї, та підрозділами юридичної антропології (зокрема, правовим плюралізмом). На думку Сан'єка, “урбаністична антропологія у 1980 р. була, можливо, найвужчою та з точки зору теорії найменш впливовою з усіх цих галузей” (Sanjek 1990: 151).

Втім, важливо відзначити, що в США виникла нова тенденція, коли антропологи спробували надолужити згаяний час і почали “вивчати все”, зокрема й такі теми як динаміка успадкованого багатства (G. Marcus 1980), протекція та ритуальність в Конгресі США (Wheatherford 1985). Водночас відновлення інтересу до однопредметних досліджень призвело до вивчення літніх людей, етнічних меншин, нових мігрантів, гендеру (зокрема, феміністично орієнтованого) та освіти (наприклад, Susser 1982, Foner 1987, Harrison 1989, Jones and Turner 1989). Особлива увага приділялась етнічним та релігійним ознакам, а також міжетнічним відносинам. У вже цитованій статті Сан'єк зазначив, що більша частина цих досліджень продовжувала бути орієнтованою на сусідство. З іншого боку, емпіричне дослідження локальної динаміки було пов'язане зі значно ширшими історичними та міжнародними процесами. Наприклад, етнографії на Близькому Сході стосувалися ара- бо-ізраїльського конфлікту і досліджували вплив релігійної освіти на політичні процеси (Fischer 1980), значення етнічного демографічного руху (Shokeid and Dresden 1982) та історичних процесів формування національних держав (Aronoff ed. 1986), враховуючи вплив зовнішніх факторів.

Етнографічні спостереження африканських суспільств проводилися, зокрема, для того, щоб відобразити традиційні зацікавлення антропологів у системі спорідненості, соціальній організації та трудових міграціях. Водночас, деякі вчені, навпаки, звернулися до нових сфер і розглядали, наприклад, драматургію влади, відносини між символікою статусу та масонськими ложами (Cohen 1981), появу нових лідерів корінних народів (W. MacGaffey 1983) та підприємницький дух (J. MacGaffey 1987). Розширення поля досліджень відбувалося також за рахунок етнографій про роль жінок в економічній діяльності (Obbo 1980, Cock 1980). Робота, клас і гендер разом із міським символізмом та урбаністичним плануванням, а також “урбаністична” релігія ставали основними темами урбаністичних антропологічних досліджень в Азії. Такими є роботи Холмстрома (1985), присвячені організованим та неорганізованим секторам промисловості в Індії, Смарт (1989) про вуличних торговців у Гонконзі, Гейтса (1987) про китайський робочий клас у Тайвані, Бестора (1989) про ринки і соціальну організацію в Токіо, Робінсон (1986) про політико-економічний розвиток в Індонезії та видання під редакцією Наса (1986) про індонезійські міста. Чимало досліджень поєднували проблему гендеру з дослідженнями праці, міграції (Ong 1987 and Sharma 1986; Trдger 1988), індуїстських жінок з середнього класу та еліти (Caplan 1985), вертикальної мобільності (Srinivas 1984). Водночас, інші антропологи вивчали “секс туризм” (Phongpaichit 1982), культуру професійних гейш (Dalby 1983), а об'єктами етнографій у Китаї ставали демографічна політика та різне становище жінок в міських та сільських районах (Wolf 1985). Дослідження релігії варіювалися від аналізу роботи священнослужителів брахманів (Fuller 1984) до аналізу взаємозв'язку між класом та релігією (Lewandowski 1980), “нових релігій” в Японії (Davis 1980), ісламського відродження (Nagata 1982, 1984; Nakamura 1983), зіткнення між релігійними інституціями та колоніальними адміністраціями (Appadurai 1981), а також труднощів, спричинених етнографією стародавнього паломницького міста Варанасі (Parry 1994).

Крім того, у випадку з азіатськими етнографіями значна частина літератури, хіба за винятком досліджень секс туризму та спільних корпоративних підприємств, була пов'язана з внутрішніми змінами, що часто спричинялись недооціненими зовнішніми впливами. Урбаністичні етнографії в Латинській Америці зверталися до проблеми житлового будівництва, реконструкції вже існуючих та будівництва нових поселень в урбаністичних околицях (e.g., Lobo 1983, Logan 1984, Holston 1989), або ж робили акцент на економічній політиці, жінках-працівницях, місцевій політиці і релігії (див., наприклад, Chaney and Castro, 1989 - про жінок-ро- бітниць заводів та ринкових торговок; Safa, 1986 - про неформаль- ність і державну політику; Bank and Doimo, 1989 - про громадські рухи). Чимало досліджень Латинської Америки перебували під впливом соціологічних праць, таких як робота Каслса “Міста і низи” (1983).

Урбаністичні дослідження в Європі видаються більш географічно різноманітними. У Великобританії вони переважно стосувалися етнічних груп, особливо іммігрантів з країн Співдружності (Burghart 1987, Cohen 1981, Wallman 1984, Werbner 1986). Винятками з цієї тенденції стали роботи Марса (1982) про злочини на робочому місці, Харріс (1986) про владні відносини у промисловості і Фінеган (1989) про музикантів-аматорів. Кілька досліджень були проведені у Південній Європі і майже жодного - у Східній. Хоча дослідження у Південній Європі, як і раніше, обмежувалися традицією середземноморського регіону (Pardo and Prato 2010), почали з'являтися свіжі теоретичні підходи, що підтверджує робота Мерфі (1983) про зміну поколінь у Севільї і Пардо (1989), присвячена темі взаємозв'язків між релігійними віруваннями, практиками та соціальною динамікою в Італії. Водночас урбаністична Франція привертала до себе увагу як британців (Grillo 1985), так і власних антропологів (серед них Zonabend 1981 та Segalen 1985). Цікаво, що Швеція стала тією країною, де більшість урбаністичних досліджень проводились у континентальній Європі, і стосувались етнічних проблем з особливим акцентом на інститутах добробуту, класу і культури.

Слід відзначити, що хоч вищезгадані публікації і базувалися на урбаністичних етнографіях, більшість з них у професійній спільноті не вважалась “урбаністичною антропологією”. Чимало робіт були ідентифіковані як дослідження з антропології релігії і думки, економічної антропології, тендерної, політичної антропології, матеріальної культури, екологічної антропології тощо. Супротив щодо урбаністичної антропології все ще був відчутним в офіційному академічному світі, тому антропологічні дослідження урбаністичного Заходу, а особливо Європи, вимагали додаткового часу та зусиль для того, щоб заслужити і досягнути визнання.

Методологія і методи: розвиток класичних антропологічних досліджень у західних містах

Протягом 1970-х років стало очевидно, що зростаюча кількість урбаністичних антропологічних досліджень вимагає нового методологічного та теоретичного означення дисциплінарної парадигми. Зокрема, післявоєнна та постколоніальна ситуація призвела до критичного переосмислення антропології, її меж, методів і об'єкту дослідження (див., наприклад, Ansari and Nas eds 1983). Наукові інтереси стали більш різноманітними. Водночас вивчення соціальних змін та впливу марксизму призвело до критики домінуючої функціоналістичної парадигми.

Чимало антропологів, які мали іншу точку зору і ставили під сумнів обґрунтованість дослідження “ізольованих” та “автономних” спільнот, почали вписувати свої етнографії у ширший контекст. Це стало початком нового методологічного підходу в цій дисципліні. Антропологи все більше уваги приділяли взаємозв'язку між мікропроцесами (на рівні громади) та макропроцесами (на регіональному та національному рівні). Втім, такий підхід та нові зацікавлення лише частково відобразились в урбаністичних дослідженнях. Короткі дискусії, які супроводжували публікації цих європейських урбаністичних етнографій, все ще необґрунтовано зводились до аргументу про неможливість здійснення антропологічного дослідження в умовах західного міста.