Особливості особистісного розвитку молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Вплив акцентуацій характеру на стиль поведінки в конфліктних ситуаціях

1.1 Акцентуації характеру: усталена патологія чи прояв індивідуальності особистості

1.2 Психологія конфлікту

1.3 Психологічні особливості юнацького віку

2. Експериментальне дослідження акцентуацій характеру та стилів поведінки у конфліктній ситуації студентів

2.1 Організація дослідження та опис методик

2.2 Аналіз результатів

2.3 Рекомендації

Висновок

Використана література



Вступ

Актуальність дослідження. Реформа вищої школи України здійснюється в умовах важливих соціально-економічних змін. Сучасне суспільство потребує таких спеціалістів, які мають не тільки необхідні професійно важливі якості, але й такий особистісний потенціал, який дозволив би успішно працювати в умовах ринкових відносин, постійних інновацій, безперервного удосконалення і ускладнення управлінської діяльності. Приєднання України до Болонського процесу, потребує розбудови вищої школи. Головним завданням стає формування у студентів навичок самостійної роботи, підготовка їх до подальшої професійної діяльності. (С.Ніколаєнко). Тому основним методом навчання є індивідуальна робота студентів при постійному супроводі з боку професорсько-викладацького складу, а також з боку психолога, тобто роль психолога у вищому навчальному закладі (ВНЗ) значно зростає. Індивідуальна робота студентів пов'язана з розвитком особистісних та інтелектуальних якостей. На ВНЗ гуманітарного профілю суспільство покладає два важливих завдання: збереження науково-технічного, управлінського потенціалу суспільства і формування особистості професіонала. Розвиток особистості - процес, який продовжується протягом всього життя, змінюючись тільки за напрямком, інтенсивністю, характером та якістю (концепція “необмеженого розвитку” - Б.Г.Ананьєв, О.В.Брушлинський, О.В.Запорожець, Е.Еріксон та ін.). Від того, як протікає процес розвитку особистості у студентському віці, залежить якість її професійної підготовки та наступної професійної діяльності, що, у свою чергу, суттєво впливає на всі сфери життя суспільства та потребує певної реорганізації психологічної служби ВНЗ. Її метою повинна бути допомога студентам в усвідомленні своїх особистісних якостей, рефлексії, створення умов для розвитку особистості. У дослідженнях В.Т.Лісовського, М.Д.Дворяшиной, О.К.Дусавицького, Л.М.Грановської, В.О.Сластьоніна та інших авторів доведено, що студентство як особлива соціально-психологічна вікова категорія, характеризується інтенсивним психічним і, зокрема, особистісним розвитком, який тісно пов'язаний з формуванням професійних якостей (В.П.Зінченко, Є.О.Клімов, Б.Ф.Ломов, К.Марелл, В.О.Моляко, К.К.Платонов, М.С.Пряжніков, В.Д.Шадріков та ін.).

Об'єктом дослідження курсової роботи є особливості особистісного розвитку молоді. Предмет дослідження - взаємозв'язок між акцентуаціями характеру і вибором поведінки під час конфліктної ситуації.

Метою курсової роботи є дослідження взаємозв'язку між акцентуаціями характеру і стилем поведінки під час конфліктної ситуації.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

1. Провести огляд літературних джерел з проблеми, що вивчається.

2. Підбір методів дослідження.

3. Проведення експерименту.

4. Обробка отриманих результатів та їх аналіз.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає 1) у збагаченні теорії навчальної діяльності уявленнями про розвиток особистості в студентському віці; 2) у поглибленні знань про поняття акцентуації характеру та їхній вплив на становлення особистісних та професійних якостей і тенденцій; 3) в обґрунтуванні необхідності цілеспрямованої роботи з удосконалення змістових аспектів мотивації у з розвитку у них навичок саморегуляції, рефлексії в контексті формування особистісних та професійно важливих якостей та вмінь. Практичне значення полягає у рекомендації програми корекційного впливу на психологічні особливості особистісного розвитку студентів; застосуванні комплексу діагностичних методів; у розробці елементів структури; в можливості використання запропонованої системи корекційного впливу на особистісний розвиток студентів при вирішенні їхніх особистісних проблем та для оптимізації процесу особистісного і професійного становлення студентів у загальному контексті зростання ефективності якості навчального процесу. 

1. Вплив акцентуацій характеру на стиль поведінки в конфліктних ситуаціях

психологічний конфліктний юнацький поведінка

1.1 Акцентуації характеру: усталена патологія чи прояв індивідуальності особистості

У психології характеру, поряд з поняттям «риси характеру», «особливості характеру», існує й поняття «акцентуації характеру».

Поняття «акцентуації» уперше ввів німецький психіатр і психолог Карл Леонгард. Їм же була розроблена й описана відома класифікація типів акцентуації особистості. У нашій країні одержала поширення інша класифікація, запропонована відомим дитячим психіатром А. Е. Лічко. Однак й у тім й в іншому підході зберігається загальне розуміння змісту акцентуації[9, с.83].

У найбільш лаконічному виді акцентуацію можна визначити як «дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофовану виразність окремих його рис, що обумовлює підвищену уразливість особистості відносно певного роду впливів й затрудняє її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях»[5,с.134].

При цьому важливо відзначити, що виборча уразливість відносно певного роду впливів, що має місце при тій або іншій акцентуації, може сполучатися з гарною або навіть підвищеною стійкістю до інших впливів. Аналогічно, утруднення з адаптацією особистості в деяких специфічних ситуаціях (сполучені з даною акцентуацією) можуть сполучатися з гарними й навіть підвищеними здатностями до соціальної адаптації в інших ситуаціях. При цьому ці «інші» ситуації самі по собі можуть бути об'єктивно більше складними, але не сполученими з даною акцентуацією[15, 63].

У роботах К. Леонгарда використається як словосполучення «акцентуйована особистість», так й «акцентуйовані риси характеру», причому головним залишається все-таки поняття «акцентуація особистості». Сама класифікація К. Леонгарда є класифікація акцентуйованих особистостей. У свою чергу, деякі психологи думають, що вірніше було б говорити про акцентуації характеру, тому що в дійсності саме про особливості й типологію характеру тут мова йде. Швидше за все, справедливо використати обоє словосполучення - і «акцентуйована особистість», і «акцентуація характеру». У вітчизняній психології склалася традиція чітко, а іноді й різко підкреслювати розходження понять «особистість» й «характер». Тим часом західні психологи, говорячи про «особистості», часто мають на увазі її характерологію.

Для цього є певні підстави, оскільки характер - «це не тільки базис особистості (так уважають багато хто, хоча це й дискусійно), але насамперед інтегративне утворення[6, 77].

У характері знаходять своє вираження система відносин особистості, її установки, орієнтації й т.д. Якщо ж звернутися конкретно до описів різних акцентуацій (байдуже, у якій типології - К. Леонгарда або А. Е. Лічко), то легко побачити, що істотна їхня частина характеризує саме особистість у її різних аспектах»[2,180]. Очевидно дійсно цілком припустимо рівною мірою й у рівному значенні використати обидва терміни - акцентуйована особистість й акцентуація характеру.

Однієї з розповсюджених практичних помилок, від яких хотілося б застерегти, є трактування акцентуації як установленої патології. Дуже часто таку інтерпретацію можна не тільки почути в усних виступах і на лекціях, але й виявити в досить солідних публікаціях. Однак ототожнення акцентуацій із психопатологією характеру неправомірно. Можливо, цей помилковий стереотип був закріплений й одержав настільки помітне поширення тому, що саме поняття «акцентуація» з'явилося й спочатку вживалося переважно в клінічній психології. Втім, уже в роботах К. Леонгарда спеціально підкреслювалося, що акцентуйована особистість не синонімічна патологічній. У противному випадку нормою варто було б уважати тільки середню посередність, а будь-яке відхилення від її розглядати як патологію. К. Леонгард навіть думав, «що людина без натяку на акцентуацію хоча й не схильна розвиватися в несприятливу сторону, але настільки ж малоймовірно, що вона скільки-небудь відрізняється в позитивну»[4,167]. Акцентуйованим особистостям, навпаки, властива готовність до особливого розвитку, буде він соціально позитивним або ж, навпаки, соціально негативним. Узагальнюючи сказане, можна сказати, що акцентуація є не патологією, а крайнім варіантом норми.

За різним даними, поширеність акцентуацій у суспільстві сильно варіюється й залежить від багатьох факторів, таких як соціокультурні особливості середовища, статеві й вікові відмінності й ін. За даними К. Леонгарда і його співробітників, частка акцентуйованих особистостей у дорослому населенні (емпіричні дані по Німеччині) становить приблизно 50%. При цьому автори спеціально підкреслюють, що в інших країнах співвідношення акцентуйованих і неакцентуйованих людей може бути іншим»[2,184].

Таким чином, акцентуації характеру - це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, внаслідок чого виявляється виборча уразливість відносно певного роду психогенних впливів при гарній і навіть підвищеній стійкості до інших...

Залежно від ступеня виразності було виділено два ступені акцентуації характеру: явна й схована (Лічко; Александров; 1973).

Явна акцентуація. Цей ступінь акцентуації ставиться до крайніх варіантів норми. Вона відрізняється наявністю досить постійних рис певного типу характеру...

Схована акцентуація. Ця ступінь, видно, повинна бути віднесена не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У повсякденних, звичних умовах, риси певного типу характеру виражені слабко або не проявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні, різнобічних контактах і детальному знайомстві з біографією важко буває скласти чітке уявлення про певний тип характеру. Однак риси цього типу можуть яскраво, часом зненацька, виявитися під впливом тих ситуацій і психічних травм, які висувають підвищені вимоги до "місця найменшого опору". Психогенні фактори іншого роду, навіть важкі, не тільки не викликають психічних розладів, але можуть навіть не виявити типу характеру. Якщо ж такі риси й виявляються, це, як правило, не приводить до помітної соціального дезадаптації...

Розглянемо основні типи акцентуацій особистості.

Гіпертимный тип. Помітною особливістю гіпертимного типу особистості є постійне (або часте) перебування в піднятому настрої, навіть при відсутності яких-небудь зовнішніх причин для цього. Піднятий настрій сполучається з високою активністю, спрагою діяльності. Для гіпертимів характерна товариськість, підвищена балакучість. Вони дивляться на життя оптимістично, не гублячи цієї якості й при виникненні перешкод. Труднощі часто переборюють без особливої праці, у силу органічно властивої їм активності й діяльності.

Застрягаючий тип особистості відрізняється високою стійкістю афекту, тривалістю емоційного відгуку переживань. Образа особистих інтересів і достоїнства звичайно довго не забувається й ніколи не прощається просто так. У зв'язку із цим навколишні часто характеризують їх як злопам'ятних і мстивих людей. До цього є підстави: переживання афекту часто сполучається з фантазуванням, виношуванням плану помсти кривдникові. Хвороблива уразливість цих людей найчастіше добре помітна. Їх також можна назвати чутливими й легковразливими, хоча й у сполученні з вищесказаним.

Емотивний тип. Головною особливістю емотивної особистості є висока чутливість і глибокі реакції в області тонких емоцій. Характерне м'якосердя, доброта, задушевність, емоційна чуйність, високо розвинена емпатія. Всі ці особливості, як правило, помітні й постійно проявляються в зовнішніх реакціях особистості в різних ситуаціях. Характерною рисою є підвищена слізливість (як прийнята говорити, «очі на мокрому місці»).

Педантичний тип. Добре помітними зовнішніми проявами цього типу є підвищена акуратність, тяга до порядку, нерішучість й обережність. Перш ніж що-небудь зробити, довго й ретельно все обмірковують. Очевидно, за зовнішньою педантичністю сховане небажання й нездатність до швидких змін, до прийняття відповідальності. Ці люди без нестатку не міняють місце роботи, лише в самих крайніх випадках, і то на превелику силу. Люблять своє виробництво, звичну роботу, сумлінні в побуті.

Тривожний тип. Головною особливістю цього типу є підвищена тривожність з приводу можливих невдач, занепокоєння за свою долю й долю близьких. При цьому об'єктивних приводів до такого занепокоєння, як правило, немає або вони незначні. Відрізняються боязкістю, іноді із проявом покірності. Постійна сторожкість перед зовнішніми обставинами сполучається з непевністю у власних силах.

Циклотимний тип. Найважливішою особливістю циклотимного типу є зміна гіпертимних і дистимічних станів. Такі зміни нерідкі й систематичні. У гипертимній фазі поводження радісні події викликають у циклотимів не тільки радісні емоції, але й спрагу діяльності, підвищену балакучість, активність. Сумні події викликають не тільки прикрість, але й пригніченість. У цьому стані характерні сповільненість реакцій і мислення, уповільнення й зниження емоційного відгуку.

Демонстративний тип. Центральною особливістю демонстративної особистості є потреба й постійне прагнення зробити враження, залучити до себе увага, бути в центрі. Це проявляється в марнолюбному, часто навмисному поводженні, зокрема в таких рисах, як самовихваляння, сприйняття й піднесення себе як центрального персонажа будь-якої ситуації. Значна частка того, що така людина говорить про себе, часто виявляється плодом фантазії або ж значно прикрашеним викладом подій.

Збудливий тип. Особливістю збудливої особистості є виражена імпульсивність поводження. Манера спілкування й поводження значною мірою залежить не від логіки, не від раціонального осмислення своїх учинків, а обумовлена поривом, потягом, інстинктом або неконтрольованими спонуканнями. В області соціальної взаємодії для представників цього типу характерна вкрай низька терпимість, що може розцінюватися і як відсутність терпимості взагалі.

Дистимний тип. Дистимна особистість - антипод гипертимної. Дистиміки звичайно сконцентровані на похмурих, сумних сторонах життя. Це проявляється у всьому: і в поводженні, і в спілкуванні, і в особливостях їхнього сприйняття життя, подій й інших людей (соціально-перцептивні особливості). Звичайно ці люди по натурі серйозні. Активність, а тим більше гіперактивність їм зовсім не властиві.

Екзальтований тип. Головною рисою екзальтованої особистості є бурхлива, екзальтована реакція на те, що відбувається. Вони легко приходять у захват від радісних подій й у розпач від сумних. Їх відрізняє крайня вразливість із приводу будь-якої події або факту. При цьому внутрішня вразливість і схильність до переживань знаходять у їхньому поводженні зовнішнє вираження.

Таким чином, акцентуація характеру - це крайні варіанти норми як результат посилення його окремих рис [3, 5]. При цьому в індивіда проявляється підвищена уразливість до одних стресогених факторів при його стійкості стосовно інших. Слабка ланка в характері людини найчастіше виявляється лише в тих важких ситуаціях, які з необхідністю вимагають активного функціонування саме цієї ланки. Всі інші труднощі, що не зачіпають уразливих крапок характеру даного індивіда, можуть переноситися їм без напруги й зривів, не доставляючи ніяких неприємностей ні навколишнім, ні йому самому. Акцентуація характеру при вкрай несприятливих обставинах може привести до патологічних порушень і змін поводження особистості, до психопатології, але відносити її до патології неправомірно.

1.2 Психологія конфлікту

Оскільки дана курсова присвячена взємозв'язку акцентуацій характеру та стилю поведінки в конфліктних ситуаціях, то варто було б зупинитися на характеристиці конфлікту як соціально - психологічного феномену.

У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначити як загострення суперечностей, що виникають у результаті відмінності у поглядах, інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасниками як несумісні з їх власними. Це супроводжується спробами примусового нав'язування власної позиції і призводить до психологічної напруженості та протиборства.

Основними складовими конфлікту є: учасники конфлікту, причини його виникнення, сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла (насправді чи уявно), спрямованість і емоційна виразність дій конфліктуючих.

У кожному конфлікті можна виділити його окремі компоненти (сторони) -- пізнавальний, емоційний, вольовий. Пізнавальний компонент полягає в протиріччі сприймання тих чи інших подій, явищ, фактів його учасниками в існуючій ситуації, викривленні уявлень про індивідуальні особливості один одного та займану позицію, справжні причини напруженості, можливі варіанти вирішення проблеми. Конфлікт може також спричинитися акцентуванням уваги не на цілісному тлі події, а на окремих її фрагментах (частинах, деталях), загостренням пам'яті на негативних обставинах, пов'язаних з контактами конфліктуючих у минулому, низьку критичність мислення, нездатність зрозуміти позицію іншого чи визнати правильність відмінної від своєї точки зору, тенденційність та упередженість оцінок.

Емоційний компонент конфлікту виявляється як взаємна антипатія чи особлива небезсторонність один до одного, взаємна подразливість та збудливість, агресивність та злобливість, неприйнятність емоційного стану іншої людини, емоційна тупість чи, навпаки, підвищена ранимість, а також як зневажливість, погорда, презирство, що підкреслено демонструється у спілкуванні.

Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію (звичайно -- словесну) суперечності позицій, непоступливість, негативізм, небажання зрозуміти один одного і розібратися в ситуації, що склалася, затяте нав'язування своєї точки зору.

Зазначені компоненти конфлікту взаємодоповнюють один одного, щоразу вдивляючись по-різному.

Необхідно розрізняти причину і привід виникнення конфлікту, причому вони можуть бути як справді суттєвими, так і незначними й оцінюватись кожною із сторін по-різному. Причини не завжди «лежать на поверхні», вони інколи знаходяться в минулому і тому приховані, незрозумілі одній із конфліктуючих сторін.

Конфлікт може виникнути непередбачене (випадково, ситуативно) чи викликатися спеціально (провокуватися), загострюватися при виникненні сприятливої ситуації. Є ще один варіант виникнення конфлікту, який полягає в поступовому накопиченні у стосунках різних, поки що незначних суперечностей, виникненні ворожнечі та її загостренні, «розпалюванні» родичами, близькими -- аж до цілковитої неможливості нормального співіснування.

Основними ознаками конфлікту як психологічного феномену є:

1) наявність протиріччя (реального чи уявного, вигаданого), що оцінюється як непереборне і набуває відкритої, демонстративної форми. Таке протиріччя може виникнути власне як функція ситуації, так і бути результатом «зусиль» учасників, їхніх вчинків, поведінки, ставлення один до одного,

2) зміна характеру спілкування в напрямі конфронтації, негативної спрямованості мінімум однієї, а частіше -- обох сторін. Відчуваючи взаємну неприязнь і небажання спілкуватись, учасники конфлікту вимушені це робити (через наявність відносин службової залежності чи підпорядкованості, для «збереження» сім'ї тощо), що стимулює ескалацію конфлікту,

5) активність сторін, прагнення до перемоги будь-що, поступове розширення арсеналу використовуваних засобів -- осуд, залякування-шантаж, погрози, фізичний вплив та ін.,

4) підвищений емоційний фон, загострення негативних емоцій аж до їх повної безконтрольності.

Види конфліктів різноманітні і можуть бути класифіковані таким чином:

-- за числам учасників -- внутрішньособистісний, міжособистісний, міжгруповий:

-- за формою прояву -- видимий (неприхований), потайний,

-- за тривалістю -- короткочасний, тривалий,

-- за характером виникнення -- випадковий (ситуативний), прогнозований (спровокований),

-- за результатами -- конструктивний (продуктивний), руйнівний (деструктивний),

-- за сферою виникнення -- службовий (предметно-діловий), неслужбовий:

-- за посадовим статусам учасників -- «горизонтальний», «вертикальний».

Причини конфліктів можна поділити на об'єктивні та суб'єктивні, причому в обох випадках вони негативно впливають як на стосунки в офіційній та неофіційній сферах, так і на психологічний стан окремої особистості.

Об'єктивними причинами конфліктів у колективі можуть бути: недоліки в організації роботи, невідповідне матеріально-технічне забезпечення діяльності (нестача технічних засобів, перенаселеність службових кабінетів), нераціональний розподіл обов'язків та нерівномірна завантаженість працівників роботою, а також формальне об'єднання в робочі групи (відділи, підрозділи тощо) без врахування психологічної сумісності учасників. Стосовно конфліктів у сім'ї -- це передусім матеріальні нестатки, побутова невлаштованість. Слід враховувати, що кожна об'єктивна причина набуває особистісного звучання, а наявні протиріччя призводять до загострення стосунків між людьми.

Власне суб'єктивними причинами є: негативний соціально-психологічний клімат, невідповідність офіційної та неофіційної структур колективу (протиборство між керівником і неформальним лідером, ворожнеча між окремими неформальними групами), негативні риси характеру та деякі особливості особистості (егоїзм, недостатні самовладання та витримка, завищені самооцінка та рівень домагань, тривожність), наявність психологічних бар'єрів.

Конфлікт може викликатись відразу кількома причинами, одна з яких -- основна, базова, а інші можуть не усвідомлюватись чи маскуватись (наприклад, особиста недисциплінованість пояснюється великим обсягом роботи, недоліками в роботі громадського транспорту). Під час конфлікту інколи виникають нові причини, які стають домінуючими або ж повністю заміняють первісні.

Кожен конфлікт має свою динаміку, він виникає і розвивається протягом певного часу. Динаміка конфлікту -- це послідовна зміна його стадій, що характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.

Виділяють чотири основні стадії конфлікту.

Перша -- виникнення конфліктної ситуації На цій стадії зароджується протиріччя, яке може ще не усвідомлюватись учасниками та свідками. Якщо конфлікт має спровокований характер, то протиріччя, що було в прихованій формі, загострюється із ініціативи однієї з сторін.

Друга -- усвідомлення конфлікту. Конфліктуючі сторони починають розуміти, що перебувають у конфліктних, суперницьких стосунках із відповідним емоційним забарвленням. Формується оцінка ситуації як конфліктної -- визначаються причина, привід, склад учасників, перебираються варіанти дій та визначається оптимальний з них, приймається рішення на дію. Рішення може бути двох видів: усіляко попереджувати розвиток конфлікту, шукати компроміс, уникати конфлікту чи, навпаки, активізувати конфлікт, надати йому більш гострої форми і досягти перемоги.

Третя -- зовнішній вияв конфлікту, його апогей. Відбувається відкрите зіткнення протилежних сторін, кожна з яких діє відповідно до своїх намірів та прийнятих рішень. Водночас робляться спроби блокувати дії суперника. Сторони можуть погодитись на компроміс, і тоді зіткнення набере форми переговорів (безпосередньо або через третю особу), причому найбільш ефективний результат таких переговорів -- взаємні поступки.

Четверта -- вирішення, завершення конфлікту. На цій стадії учасники оцінюють наслідки своїх дій, порівнюють досягнутий результат із раніше наміченою метою. Залежно від висновків конфлікт припиняється (затухає) або ж розвивається далі, в останньому випадку він заново проходить через другу, третю та четверту стадії, але вже на новому рівні.

Звичайно, виділення зазначених стадій досить умовне, якщо враховувати різноманітність ситуацій, в яких виникає конфлікт, та форм його перебігу. В одних випадках вони чітко виявляються, в інших -- сполучаються, зливаються одна з одною, що зокрема характерно для швидкоплинних конфліктів. Інколи не усвідомлюється або ж погано диференціюється причина конфлікту, рішення про варіант оптимальної поведінки для вирішення конфлікту може прийматися спонтанно. Нарешті, конфлікт може вирішитись повністю, частково чи не вирішитись зовсім (удаване вирішення). В останньому випадку в однієї зі сторін або у всіх учасників виникають негативні емоційні стани (відчуженість, злобливість, песимізм тощо). Невирішений конфлікт може трансформуватися із міжособистісного у внутрішньособистісний, що супроводжується тяжкими переживаннями, самозвинуваченнями, виникненням невротичних станів, хоча зовні все виглядає пристойно. Вихід однієї зі сторін з конфлікту на останньому етапі його розвитку з установкою на тимчасове припинення протиборства характеризується награною байдужістю, визнанням поразки, зовнішніми проявами згоди, за якими маскується істинне ставлення до суперника. За нагоди такий конфлікт спалахує з новою силою.

Правильна діагностика вищезазначених стадій перебігу конфлікту та чинників, що його загострюють чи пом'якшують, дозволяє зацікавленій стороні вирішити питання про вибір найбільш доцільного способу розв'язання конфлікту, профілактики його можливих деструктивних наслідків, чим значно зменшує негативні наслідки протиборства.

Слід відзначити, що динаміка конфлікту значною мірою визначається тим, яка стратегія поведінки в конфліктній ситуації раніше сформувалась у його учасників. Ця стратегія визначається двома параметрами: 1) наступальність, 2) кооперативність. Перший -- це наполегливість у реалізації власних інтересів, другий -- здатність враховувати інтереси іншого. Сполучення цих параметрів дає п'ять тактик поведінки:

1) співробітництво (висока наступальність і висока кооперативність) -- дії спрямовані на пошук рішення, що задовольняє обидві сторони, спільне обговорення розбіжностей,

2) суперництво (висока наступальність і слабка кооперативність) -- прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування примусу та інших засобів тиску,

3) поступливість (слабка наступальність і висока кооперативність) -- орієнтованість на повне задоволення вимог партнера,

4) уникнення (слабка наступальність і слабка кооперативність) -- прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції, уникаючи відповідальності за прийняте рішення,

5) компроміс (середні значення наступальності і кооперативності) -- прагнення врегулювати розбіжності, поступаючись у чомусь в обмін на поступки іншої сторони, прийняття «середніх» рішень, що задовольняють обидві сторони повною мірою.

Правильною може бути кожна зі стратегій, усе залежить від ситуації розвитку конфлікту. На жаль, люди мають тенденцію користуватися однією стратегією у всіх випадках життя, причому часто вважаючи протиборство єдиним засобом розв'язання конфліктної ситуації.

1.3 Психологічні особливості юнацького віку

Юнацький вік - це період завершення фізіологічного дозрівання організму, формування зовнішнього тілесного вигляду дорослої людини. Одночасно з цим уже в ранній юності офіційно, юридично підтверджується дорослість людини: вона одержує паспорт, виборчі права, можливість працювати за наймом, право на укладання шлюбу, починає нести повну кримінальну відповідальність. Більшість психологів вважають факт офіційного визнання дорослості молодих людей одним із найважливіших моментів соціальної ситуації розвитку в юності. Недарма Л.І. Божович [5, 6] дуже влучно назвала юнацтво "людьми, що дивляться в майбутнє", тому що перед ними вже сьогодні постають найважливіші питання: "Хто я?", "Який я?", "Що я можу?", "Що я хочу?" і т.д., - від відповідей на які безпосередньо залежить майбутнє доросле життя. У зв'язку з цим І.С. Кон характеризує юність як період "відкриття Я" [20,78], усвідомлення свого внутрішнього світу, своїх психологічних якостей і можливостей. І самого себе, і все, що навколо відбувається, юнацтво усвідомлює, осмислює й оцінює з погляду перспектив подальшого самостійного життя, яке виявляється в спілкуванні і взаєминах зі старшими й однолітками, у ставленні до навчання і навчальних предметів.

Таким чином, специфіка соціальної ситуації розвитку юнацтва, у необхідності життєвого самовизначення та безпосередньо відбивається на спілкуванні і взаєминах як зі старшими, так і з однолітками. Така психологічна орієнтація молодих людей на майбутнє самостійне життя не могла не відбитися ще на одній істотній особливості психологічного вікового періоду - на провідному виді діяльності. Очевидно, що й у зрілій юності (18-23 років) у людей, що продовжують навчання у ВНЗі провідним видом діяльності є учбово-професійна. У зв'язку з цим слід відзначити найважливіші психологічні характеристики учбово-професійної діяльності.

Д.Б. Ельконін у цьому зв'язку підкреслює, що навчальна діяльність - це діяльність з усвідомленого і цілеспрямованого самозмінення і вважає її провідною в молодшому шкільному віці. Однак у ранній юності, на думку Д.Б. Ельконіна і багатьох інших психологів [57, 59], провідною діяльністю знову стає учбова діяльність, але на якісно іншому рівні перетворюючись в учбово-професійну. Учбово-професійна діяльність - це учбова діяльність в нових умовах соціальної ситуації розвитку, з орієнтацією на майбутнє, й у першу чергу - на набуття обраної професії.

Тому в юності багато хто ретельно і наполегливо займається тими навчальними предметами, що можуть і не викликати безпосереднього інтересу, але опосередковані інтересом до майбутньої професії (як мінімум - вступом до ВНЗ). По-друге, учбово-професійна діяльність значно змінює характер навчальної мотивації. Як будь-яка складна діяльність, учбова діяльність полімотивована і серед різноманітних мотивів відносно її мети виділяють мотиви внутрішні і зовнішні. Внутрішні навчальні мотиви - це змістовні пізнавальні інтереси (як безпосередні, так і опосередковані). Зовнішні навчальні мотиви пов'язані з метою навчання не прямо, а опосередковано і тому можуть бути позитивними (обов'язок, самовизначення, самовираження, престиж, широкі соціальні мотиви, спілкування з вчителями й однолітками і т.д.) і негативними (страх покарання або глузування, підкорення примушенню, некритичне наслідування і т.д.). Дослідження навчальної мотивації юнацтва показали значне зниження ролі негативної мотивації і, відповідно, зростання ролі позитивної мотивації, серед якої провідні місця посідають мотиви саморозвитку, самоствердження і пізнавальних інтересів [21, 54]. Третя особливість учбово-професійної діяльності полягає в удосконаленні навчальних дій, що насамперед стосується дій цілевстановлення, контролю й оцінювання (хоча вони ще й далекі від ідеалу). Інакше кажучи, юнацтво починає опановувати самостійною навчальною діяльністю, робить перший крок по шляху формування уміння вчитися самостійно. І, нарешті, четвертою, непрямою, але дуже важливою особливістю учбово-професійної діяльності є її вплив на характер спілкування з вчителями і відносини з ними [8, 10, 21, 22, 23, 24, 32, 35], що виявляється в значному зростанні вимогливості до професіоналізму, наукового і методичного рівня педагогів ("що вони нам можуть дати?") і більшої терпимості порівняно з підлітками до "дивацтв" і "нестандартності" вчителя. При цьому високі вимоги до доброзичливості, довіри, тактовності і поваги в спілкуванні вчителів з юнацтвом зберігаються.

Отже, для юнаків і дівчат, що визначилися в необхідності оволодіння конкретною професією, провідним видом діяльності стає учбово-професійна діяльність, яка істотно змінює усвідомлення мети навчання, навчальної мотивації, навчальних дій і характер взаємин з педагогами. Учбово-професійна діяльність, як будь-яка провідна діяльність, стає вирішальним (але, звичайно, не єдиним!) фактором формування центральних психологічних новоутворень даного віку.

З питання сутності центральних новоутворень свідомості в ранньому юнацькому віці у вітчизняній психології немає єдиної думки, що затвердилася. Так Р.С. Нємов вважає, що такими новоутвореннями є формування і розвиток моралі, становлення світогляду і моральне самовизначення [30, 143]. І.С. Кон, як уже зазначалося, найважливішими новоутвореннями свідомості юнацтва вважає розвиток самосвідомості - "відкриття Я" [20,323]. І.В. Дубровіна, як таке новоутворення виділяє психологічну готовність до життєвого самовизначення [51, 52]. І.Ю. Кулагіна і В.Н. Колюцький [24], А.В. Скрипченко, Л.В. Долинська й ін. [9] центральним новоутворенням свідомості в ранній юності називають самовизначення. Г.С. Абрамова вважає юнацький вік періодом збільшення сили "Я", його здатності не втратити, зберегти своє "Я" і виявити свою індивідуальність в умовах групової діяльності і товариських відносин [11, 254]. Західні психологи не користуються поняттям "центральні новоутворення свідомості", але, описуючи юнацький вік, називають явища, по-суті дуже близькі до названого. Е. Еріксон найважливішим явищем психологічного розвитку в період отроцтва і юності вважає формування ідентичності особистості [10, 65] як психосоціальної тотожності, що дозволяє особистості усвідомлювати себе у всьому багатстві своїх відносин до навколишнього світу і визначає систему цінностей, ідеалів, життєвих планів, соціальних ролей особистості з відповідними формами поведінки. На думку українських психологів, ідентичність особистості з повною підставою можна вважати аналогом самовизначення особистості [9]. Л. Колберг із юнацьким віком пов'язує третій рівень розвитку моралі - автономну мораль, коли моральні норми і принципи стають надбанням особистості, тобто внутрішніми нормами і принципами.

Незважаючи на удавану різноманітність підходів і точок зору, практично всі психологи єдині в думці про те, що найважливішим новоутворенням свідомості в цьому віці є готовність до оптимального особистісного і професійного самовизначення, яке являє собою утворення інтегративне та в першу чергу передбачає розвиток самосвідомості і формування світогляду як системи переконань.

Таким чином, нами розглянуті найбільш загальні особливості юнацького віку (соціальна ситуація розвитку, провідний вид діяльності і центральні новоутворення свідомості), які виділені відповідно до теоретичних підходів, що затвердилися у вітчизняній психології, до вікової періодизації (Л.С. Виготський, А.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін і ін.) і необхідні для наступного розгляду психологічних особливостей юнацтва, що навчається у ВНЗі. На завершення приводимо основні психологічні особливості ранньої юності, виділені Л. Д. Столяренко:

Формується самосвідомість - уявлення про себе самого, самооцінка своєї зовнішності, розумових, моральних, вольових якостей.

Відбувається зіставлення себе з ідеалом, з'являється можливість самовиховання.

Зростає вольова регуляція.

Зростає концентрація уваги, обсяг пам'яті, логізація навчального матеріалу, сформувалося абстрактно-логічне мислення.

З'являється вміння самостійно розбиратися в складних питаннях.

Формується власний світогляд як цілісна система поглядів, знань, переконань, своєї життєвої філософії.

Захоплення псевдонауковими теоріями, створення власних теорій життя, любові, політики, максималізм суджень.

Прагнення до самоствердження своєї незалежності, оригінальності.

Зневага до порад старших.

Критиканство, прояв недовіри.

Сухий раціоналізм, практицизм.

Прагнення до самоврядування, потреба осмислити все навколишнє, відбувається життєве визначення людини, придбання певного ступеня психологічної зрілості.

Прагнення придбати професію - основний мотив пізнавальної діяльності.

Відсутність справжньої самостійності, схильність до впливу однолітків, підвищені сугестивність і конформізм стосовно однолітків.

Завершено статеве дозрівання. формується ставлення до сексуальних бажань, що зароджуються.

Виникає перше почуття любові, дружби.

Відбувається істотна перебудова емоційної сфер

Недостатнє усвідомлення наслідків своїх вчинків.



2. Експериментальне дослідження акцентуацій характеру та стилів поведінки у конфліктній ситуації студентів

2.1 Організація дослідження та опис методик

Для дослідження були обрані характерологічний опитувальник К. Леонгарда та методика К. Томаса.

Характерологічний опитувальник Леонгарда.

Цей тест призначений для виявлення акцентуації характеру, тобто певного напряму характеру. Опитувальник включає 88 питань, 10 шкал, які відповідають певній акцентуації характеру. Перша шкала характеризує особистість з високою життєвою активністю, друга шкала показує збудливу акцентуацію. Третя шкала говорить про глибину емоційного життя випробовуваного. Четверта шкала показує схильність до педантизму. П'ята шкала виявляє підвищену тривожність, шоста - схильність до перепадів настрою, сьома шкала говорить про демонстративність поведінки випробовуваного, восьма - про неврівноваженість поведінки. Дев'ята шкала показує ступінь стомлюваності, десята - силу і вираженість емоційного реагування.

Перед проведенням опитування дається інструкція. Час відповідей не обмежується. Можливі лише два варіанти відповідей на питання: «так» або «ні». Вони фіксуються у бланку для відповідей.

Можливе застосування опитувальника як індивідуально, так і в групі. Найбільш вдалий варіант застосування опитувальника в групі, але кожен випробовуваний повинен мати перед собою текст опитувальника і аркуш для відповідей. Опитувальник застосовується як для психологічної консультації, так і з метою профдобору і профорієнтації.



Бланк для відповідей

Опис акцентуації згідно Леонгарду-Лічко:

1. Гіпертимний тип. Його характеризує надзвичайна контактність, балакучість, виразність жестів, міміки, пантоміміки. Він часто спонтанно відхиляється від первісної теми розмови. У такої людини виникають епізодичні конфлікти з оточуючими людьми через недостатньо серйозне відношення до своїх службових і сімейних обов'язків. Люди подібного типу нерідко самі бувають ініціаторами конфліктів, але засмучуються, якщо навколишні роблять їм зауваження із цього приводу. З позитивних рис, привабливих для партнерів по спілкуванню, людей даного типу характеризують енергійність, спрага діяльності, оптимізм, ініціативність. Разом з тим вони володіють і деякими відразливими рисами: легкодумством, схильністю до аморальних учинків, підвищеною дратівливістю, прожектерством, недостатньо серйозним відношенням до своїх обов'язків. Вони важко переносять умови твердої дисципліни, монотонну діяльність, змушену самотність.

2. Дистимний тип. Його характеризує низька контактність, небагатослівність, що домінує; песимістичний настрій. Такі люди є звичайно домосідами, їм важко з гучним суспільством, рідко вступають у конфлікти з навколишніми, ведуть замкнутий спосіб життя. Вони високо цінують тих, хто з ними дружить, і готові їм підкоритися. Вони мають у своєму розпорядженні наступні риси особистості, привабливі для партнерів по спілкуванню: серйозність, сумлінність, загострене почуттям справедливості. Є в них і відразливі риси. Це - пасивність, сповільненість мислення, неповороткість, індивідуалізм.

3. Циклоїдний тип. Йому властиві досить часті періодичні зміни настрою, у результаті чого так само часто змінюється їхня манера спілкування з оточуючими людьми. У період підвищеного настрою вони є товариськими, а в період пригніченого - замкнутими. Під час підйому настрою вони поводяться як люди з гіпертимною акцентуацією характеру, а в період спаду - з дистимною.

4. Збудливий тип. Даному типу властиві низька контактність у спілкуванні, сповільненість вербальних і невербальних реакцій. Нерідко вони занудливі й похмурі, схильні до хамства й свари, до конфліктів, у яких самі є активною, провокуючою стороною. Вони конфліктні в колективі, владні в родині. В емоційно спокійному стані люди даного типу часто сумлінні, акуратні, люблять тварин і маленьких дітей. Однак у стані емоційного збудження вони бувають дратівливими, запальними, погано контролюють своє поводження.

5. Застрягаючий тип. Його характеризують помірна товариськість, занудливість, схильність до моралізаторства, небалакучість. У конфліктах звичайно виступає ініціатором, активною стороною. Прагне домогтися високих показників у будь-якій справі, за які береться, висуває підвищені вимоги до себе. Особливо чутливий до соціальної справедливості, разом з тим уразливий, підозрілий, мстивий. Іноді надмірно самовпевнений, честолюбний, ревнивий, висуває непомірні вимоги до близького й до підлеглих на роботі.

6. Педантичний тип. У конфлікти вступає рідко, виступаючи в них скоріше пасивною, чим активною стороною. На службі поводиться як бюрократ, пред'являючи навколишньої багато формальних вимог. Разом з тим легко поступається лідерством іншим людям. Іноді докучає рідним надмірними претензіями на акуратність. Його привабливі риси: сумлінність, акуратність, серйозність, надійність у справах, а відразливі й ті, що сприяють виникненню конфліктів - формалізм, занудливість, бурчання.

7. Тривожний тип. Людям даного типу властиві низька контактність, боязкість, непевність у собі, мінорний настрій. Вони рідко вступають у конфлікти з навколишніми, граючи в них в основному пасивну роль, у конфліктних ситуаціях шукають підтримки й опори. Нерідко мають у своєму розпорядженні наступні привабливі риси: дружелюбність, самокритичність, ретельність. Внаслідок своєї беззахисності також нерідко служать «цапами відбувайлами», мішенями для жартів.

8. Емотивний тип. Ці люди віддають перевагу спілкуванню у вузькому колі обраних, з якими встановлюються гарні контакти, яких вони розуміють «з півслова». Рідко самі вступають у конфлікти, граючи в них пасивну роль. Образи носять у собі, не «вихлюпують» назовні. Привабливі риси: доброта, співчуття, вміння радіти чужим успіхам, загострене почуття боргу, ретельність. Відразливі риси: надмірна чутливість, слізливість.

9. Демонстративний тип. Цей тип людей характеризується легкістю встановлення контактів, прагненням до лідерства, спрагою влади й похвали. Він демонструє високу пристосовність до людей і разом з тим схильність до інтриг (при зовнішній м'якості манери спілкування) . Такі люди дратують навколишньою самовпевненістю й високими домаганнями, систематично самі провокують конфлікти, але при цьому активно захищаються. Мають наступні риси, привабливі для партнерів по спілкуванню: ввічливість, артистичність, здатність захопити інших, неординарність мислення й учинків. Їхні відразливі риси: егоїзм, лицемірство, хвастощі, ухиляння від роботи.

10. Екзальтований тип. Йому властиві висока контактність, балакучість, здатність часто закохуватись. Такі люди часто сперечаються, але не доводять справа до відкритих конфліктів. У конфліктних ситуаціях вони бувають як активною, так і пасивною стороною. Разом з тим прив'язані й уважні до друзів і близьким. Вони альтруїстичні, мають почуття жалю, гарний смак, проявляють яскравість і щирість почуттів. Відразливі риси: панікерство, схильність до різкої зміни настрою.

КЛЮЧ

1. Гипертимні Ч3 (помножити значення на 3) + 1, 11, 23, 33, 45, 55, 67, 77, -: немає

2. Збудливі Ч2 + : 2, 15, 24, 34, 37, 56, 68, 78, 81, - : 12, 46, 59

3. Емотивні Ч3 + : 3, 13, 35, 47, 57, 69, 79, - : 25

4. Педантичні Ч2 + : 4, 14, 17, 26, 39, 48, 58, 61, 70, 80, 83, - : 36

5. Тривожні Ч3 + : 16, 27, 38, 49, 60, 71, 82, -: 5

6. Циклотимні Ч3 + : 6, 18, 28, 40, 50, 62, 72, 84, - : немає

7. Демонстративні Ч2 + : 7, 19, 22, 29,41,44, 63, 66, 73, 85, 88, - : 51

8. Неврівноважені Ч3 + : 8, 20, 30, 42, 52, 64, 74, 86, - : немає

9. Дистимні Ч3 + : 9, 21, 43, 75, 87, - : 31, 53, 65

10. Екзальтовані Ч6 + : 10, 32, 54, 76, - : немає

При підрахунку балів за кожною шкалою підсумовувати відповіді на пункти в рядках "+" зі своїм знаком і на пункти в рядках "-" із зворотним знаком, потім суму помножте на відповідне даній шкалі число.

Максимальний показник по кожному виду акцентуації рівний 24 балам. Ознакою акцентуації, тобто сильною виразністю даної властивості, вважається показник, що перевищує 12 балів. Якщо жодна властивість не перевищує показника 12 балів, можна підрахувати середній показник по всіх властивостях і звернути увагу на ті властивості, показники яких вище цього середнього.

Текст опитувальника знаходиться в додатку.

Існує 5 типових способів реагування на конфліктну ситуацію: суперництво, співробітництво, компроміс, уникнення, поступливість. Методика К. Томаса спрямована саме на визначення типових способів реагування на конфліктну ситуацію. У своєму підході до вивчення конфліктних явищ К. Томас наголошував на зміні традиційного відношення до конфліктів. Указуючи, що на ранніх етапах їхнього вивчення широко використовувався термін «вирішення конфліктів», він підкреслював, що термін має на увазі, що конфлікт можна й необхідно вирішувати або елімінувати. Метою вирішення конфліктів, таким чином, був деякий ідеальний безконфліктний стан, де люди працюють у повній гармонії. Однак останнім часом відбулася істотна зміна у відношенні фахівців до цього аспекту дослідження конфліктів. Воно було викликано, на думку К. Томаса, щонайменше двома обставинами: усвідомленням даремності зусиль по повній елімінації конфліктів, збільшенням числа досліджень, що вказують на позитивні функції конфліктів. Звідси, по думці автора, наголос повинен бути перенесений з елімінування конфліктів на керування ними. Відповідно до цього К. Томас уважає потрібним сконцентрувати увагу на наступних аспектах вивчення конфліктів: які форми поводження в конфліктних ситуаціях характерні для людей, які з них є більше продуктивним або деструктивними; яким образом можливо стимулювати продуктивне поводження.

Для опису типів поводження людей у конфліктних ситуаціях К. Томас уважає доцільною двомірну модель регулювання конфліктів, основними вимірами в якій є кооперація, пов'язана з увагою людини до інтересів інших людей, залучених у конфлікт, і наполегливість, для якої характерний акцент на захисті власних інтересів. Відповідно до цих двох основних вимірів К. Томас виділяє наступні способи регулювання конфліктів:

суперництво (конкуренція) як прагнення домогтися задоволення своїх інтересів на шкоду іншому;

пристосування, що означає на противагу суперництву, приношення в жертву власних інтересів заради іншого;

компроміс;

уникнення, для якого характерно як відсутність прагнення до кооперації, так і відсутність тенденції до досягнення власних цілей;

співробітництво, коли учасники ситуації приходять до альтернативи, що повністю задовольняє інтереси обох сторін.

Коли ви перебуваєте в конфліктній ситуації, для більше ефективного вирішення проблеми необхідно вибрати певний стиль поводження, з огляду на при цьому ваш власний стиль, стиль інших залучених у конфлікт людей, а також природу самого конфлікту. Необхідно орієнтуватися у визначенні цих стилів й їх найбільш ефективному використанні, для того щоб, потрапляючи в різні конфліктні ситуації, бути озброєним відповідною стратегією вирішення конфлікту.

Існує п'ять таких основних стилів поводження в конфліктній ситуації, пов'язаних із загальним джерелом будь-якого конфлікту -- розбіжністю інтересів двох і більше сторін.

Стиль конкуренції (суперництво) Людина, що використає стиль конкуренції, досить активна і воліє йти до вирішення конфліктів своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, але зате здатна на вольові рішення. Раціоналіст може сказати: «Мене не турбує те, що думають люди. Я збираюся довести їм, що в мене є своє рішення проблеми». Або, відповідно до опису динаміки процесу Томасом, ви намагаєтеся в першу чергу задовольнити власні інтереси на шкоду інтересам інших, змушуючи інших людей приймати ваше вирішення проблеми. Для досягнення мети ви використаєте свої вольові якості і якщо ваша воля досить сильна, то вам це вдається. Це може бути ефективним стилем у тому випадку, коли ви маєте певну владу. Ви знаєте, що ваше рішення або підхід у даній ситуації правильні й ви маєте можливість наполягати на них. Однак це, імовірно, не той стиль, що ви хотіли б використати в особистих відносинах; ви хочете ладнати з людьми, але стиль конкуренції може викликати в них почуття відчуження. А якщо ви застосовуєте такий стиль у ситуації, у якій ви не маєте достатню владу, наприклад, коли по якомусь питанню ваша точка зору розходиться з точкою зору начальника, ви можете обпектися.

Ось приклади тих випадків, коли варто використати цей стиль:

-- результат дуже важливий для вас і ви робите більшу

ставку на своє рішення виниклої проблеми;

ви маєте достатній авторитет для ухвалення рішення й уявляється очевидним, що пропоноване вами рішення - найкраще;

рішення потрібно прийняти швидко й у вас є досить влади для цього;

ви почуваєте, що у вас немає іншого вибору й що вам нема чого губити;

. - Ви перебуваєте в критичній ситуації, що вимагає миттєвого реагування; .

- Ви не можете дати зрозуміти групі людей, що перебуваєте в глухому куті, тоді як хтось повинен повести їх за собою;

-- Ви повинні прийняти непопулярне рішення, але зараз вам необхідно діяти і в вас досить повноважень для вибору цього кроку. Коли ви використаєте цей підхід, ви можете бути не дуже популярним, але ви завоюєте прихильників, якщо він дасть позитивний результат. Але якщо вашою основою метою є популярність і гарні відносини з усіма, то цей стиль використати не слід, він рекомендується скоріше в тих випадках, коли пропоноване вами рішення проблеми має для вас велике значення, коли ви почуваєте, що для його реалізації вам необхідно діяти швидко, і коли ви вірите в перемогу, тому що володієте для цього достатньою волею й владою.

Стиль відхилення (уникнення)

Цей підхід до конфліктної ситуації реалізується тоді, коли ви не відстоюєте свої права, не співпрацюєте ні з ким для вироблення рішення проблеми або просто ухиляєтеся від вирішення конфлікту. Ви можете використати цей стиль, коли зачіпається проблема не настільки важлива для вас, коли ви не хочете витрачати сили на її рішення або коли ви почуваєте, що перебуваєте в безнадійному положенні. Цей стиль рекомендується також у тих випадках, коли ви почуваєте себе неправим і передчуваєте правоту іншої людини або коли ця людина має більшу владу. Все це серйозні підстави для того, щоб не відстоювати власну позицію. Ви можете спробувати змінити тему, вийти з кімнати або зробити що-небудь таке, що усуне або відстрочить конфлікт. Ви йдете від проблеми, ігноруючи її, перекладаючи відповідальність за її рішення на іншого, домагаючись відстрочки рішення або використовуючи інші прийоми.

Приведемо найбільш типові ситуації, у яких рекомендується застосовувати стиль відхилення:

напруженість занадто велика й ви відчуваєте необхідність ослаблення натиску;

результат не дуже важливий для вас і ви вважаєте, що рішення настільки тривіальне, що не варто витрачати на нього сили;

...