Ігровий імператив сучасної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ігровий імператив сучасної війни

Олег Хайрулін

Анотація

соціальний поліцентричний глобальний світоустрій

Сучасні тенденції нестабільності, невизначеності і суперечливості соціальних явищ об'єктивно ускладнюють умови життєдіяльності людини і суспільства. Такі тенденції з часом почали використовуватися певними світовими суб'єктами майже в усіх вимірах і сенсах впливу та сферах життєдіяльності людства, особливо в тих, де відбувається зіткнення геополітичних інтересів таких суб'єктів. Наслідком цього стала актуалізація багатостороннього, поліцентричного, глобального світоустрою, в якому поступово і виразно зростали роль та значення стратегій асиметричних впливів. Геополітична боротьба все більше набуває характеру гри - масштабної, підступної, мультисценаризованої, гібридної. У зіткненнях сучасних світових гравців повномасштабно оприявнюються фундаментальні атрибути гри, як універсальної онтофеноменальної форми буття людини і суспільства; інтегрального фактору самореалізації суб'єкта; інструменту інтелектуального моделювання і вчинкового практикування життєдіяльності; як культурної функції конкуренції, включно й війни. Гра в сучасному світі остаточно набула ознак імпліцитності своїх аспектів у багатоаспектній динаміці буття. Вона стала фундаментальним засобом для здійснення будь-якої суб'єктної активності за умов ризику і невизначеності, особливо у потенційній та проявленій небезпеці. В масштабі процесів як світового, так й побутового рівнів, вона субстанційно пронизує собою увесь простір як актуальних, так і тих, що носять латентний, неоприявнений характер антагоністичних зіткнень будь-якої природи. Цей статус гра отримує в процесі і завдяки еволюції засобів воєнного протиборства і ресурсів-засобів наукової раціональніості, які онтогенетично і комплементарно визначають, підтримують і спрямовують свій взаємозалежний розвиток. Хронологія розвитку військової справи свідчить, що він відбувається як безупинне, поступове і диверсифіко- ване збільшення та ускладнення засобів протиборства і чітко співпадає з хронологією наукового розвитку. При цьому взаємопроникнення мілітарних аспектів у наукові і навпаки з часом стає настільки синхронізованим та інтегрованим, що важко знайти межу, за якою одне перетворюється на інше. Цей стан нами пов'язується з тим, що нестабільність, невизначеність та суперечливість сучасного світу остаточно призвели до системного, дисипативного, синергетичного ефекту, коли загальносвітова система і процеси у ній починають урівноважувати самі себе. Така динаміка хронологічно співпала з постанням і посиленням постнекласичного періоду розвитку наукового знання. Це об'єктивно і формоутворювально впливає на розвиток онтологічної картини мелітарних систем. При цьому стає очевидним те, що розвиток військової справи цілком відповідає етапам трансформації типів наукової раціональності. Тому сучасний постнекласичний етап став логічним втіленням адаптації наукового, передусім - психологічного, знання до вимог актуального середовища, особливо за критичних умов політичного протистояння. Постнекласичний модус війни розгортається в історичному просторі як таксономійна модернізація усіх попередніх етапів розвитку. Через логіку і зміст классичних принципів конвенційності, таліону і агоністики, оприявнення агоністичного, змагального модусу гри утворюються атрибути протовійни і класичного типу війни. Втіленням ключових принципів некласичної раціональності та відповідну актуалізацію пробабілістського (ймовірнісного) та мімікрійного модусів гри на аспектах класично осмисленого типу війни стає актуальним її постнекласична інтерпретація. Наостанок, через інтеграцію некласичних та постнекласичних принципів, поєднання кола модусів гри в “замку” гедонії, як alfa і omega досягнення буттєвого гомеостазу суб'єкта виникає постнекласичний тип раціоналізації феномену війни. Отож постнекласичний модус-інваріант воєнно-політичного протиборства (війни) атрибутивно реалізується через виконання принципів: 1) конвенційності; 2) таліону; 3) доповнювальності; 4) відповідності; 5) невизначеності; 6) спостережуваності; 7) суперпозиційності; 8) системної саморозвитковос- ті, 9) антропоцентричності та 10) інтерсуб'єктивності. При цьому в контекстах ігрового моделювання суперпозиційність доцільно сприймати як вихідний кооперативно-інтенційний полімодальний стан суб'єкта життєдіяльності за будь-яких умов, особливо конфліктних. Сучасний арсенал мелітарних засобів протиборства, особливо його кластер стратегічних комунікацій, остаточно заповнився засобами, що повноцінно забезпечують виконання ігрового імперативу протиборства, який виголошує, що максимальні цілі протистояння повинні досягатися в оптимальний спосіб, мінімальною ціною, неявно та приховано. Така сутність військового протиборства у його інтерпретаційному збагаченні постнекласичними принципами надає універсали' “гра” ознак імперативності й акцентує її статус культурної функції війни.

Annotation

Modem trends of instability, uncertainty and inconsistency of social phenomena objectively complicate the life of a person and society. Such trends began to be used by certain world actors in achieving their geopolitical goals. The consequence of this was the actualization of a multilateral, polycentric, global world order, in which the role and importance of the strategy of asymmetric influences gradually increased. The geopolitical struggle is increasingly acquiring the character of a game. In the clashes of modern world players, the fundamental attributes of the game as an ontophenomenal form of being of man and society are fully manifested; an integral factor of self-realization of the subject; his tool of intellectual modeling and practice of actions; cultural function of competition, including war, warfare. The game in the modern world has finally acquired signs of the implicity of its aspects in the dynamics of being. It has become a fundamental tool for the implementation of any activity of the subject in conditions of risk and uncertainty. This especially applies to conditions of potential and manifest danger. On the scale of processes, both world and domestic levels, the game penetrates substantially the entire space of both actual and latent antagonistic collisions of any possible nature. Under such conditions, the game becomes an imperative of modern confrontation. The game gains this status thanks to the evolution of means of influence, including military, and means of scientific rationality, which ontogenetically and complementarily determine, support and direct their interdependent development. The chronology of the development of military affairs indicates that it occurs as a non-stop, progressive and diverse increase and complication of the means of military confrontation and coincides with the chronology of the development of science. At the same time, the mutual penetration of military aspects into scientific ones and vice versa with time becomes so synchronized and integrated that it is difficult to find borders beyond which some turn into others. This paradox is explained by the fact that the instability, uncertainty and inconsistency of the modern world finally led to the appearance of a systemic, dissipative, synergetic effect, when the global system and its processes balance themselves. Such dynamics chronologically coincided with the emergence and strengthening of the post-non-classical period of development of scientific knowledge. This objectively affects the development of the ontological picture of military systems and determines their content. At the same time, it becomes apparent that the development of military affairs fully corresponds to the stages of the transformation of types of scientific rationality. Therefore, the modern post-non-classical stage has become the logical embodiment of the adaptation of scientific, primarily psychological knowledge, to the requirements of the current environment, especially in critical conditions of military confrontation. The post-nonclassical mode of warfare unfolds in the historical aspect as a taxonomic modernization of all previous stages of development. The protowar and the classical type of war, warfare correspond to the logic and content of the principles of conventionality, talion and agonistics, and also embody the competitive modus of the game as rivalry. The embodiment of the key principles of non-classical rationality, the implementation of probabilistic and imitation modes of play based on aspects of the classical type of warfare, its non-classical type becomes relevant. Due to the integration of non- classical and post-non-classical principles, against the background of the combination of the circle of game modes in the “castle” of hedonia, as alfa and omega of achieving the subject's existential homeostasis, a post-non-classical type of warfare arises. This type of warfare is attributively realized by the following principles: 1) conventionality; 2) talion; 3) complementarity; 4) compliance; 5) uncertainty; 6) observability; 7) superposition; 8) systemic selfdevelopment; 9) anthropocentrism and 10) intersubjectivity. Moreover, in the contexts of game modeling, it is advisable to perceive the superposition as the initial cooperative-intentional state of the subject of life in any conditions, especially in conflict. The modern arsenal of military confrontation, especially its cluster of strategic communications, was finally filled with funds that fully ensure the fulfillment of the game imperative, which determines that the maximum goals of the confrontation must be achieved in an optimal way, at a minimum price, implicitly and covertly. Such an essence of military competition in its enrichment with post-non-classical principles gives the universal “game” imperative value and emphasizes its status as a cultural function of war, warfare.

“... Найбільш гнітюча із ігор -- це, звичайно, війна”.

Е. Берн [4, с. 42].

“І якщо був спроможний здобути перемогу хитрістю, ніколи не старався отримати її силою, промовляючи, що славу дарує перемога, а не спосіб, у який вона дісталася”.

Н. Мак'явеллі [25, с. 313].

Актуальність і головна ідея дослідження.

Культурні, економічні і, як наслідок, геополітичні особливості сучасного світу об'єктивно створюють для суб'єкта життєдіяльності низку атрибутивних умов його існування, що дослідниками позиціонуються як умови нестабільного і малопередбачуваного середовища. Кортеж аргументованих теорій та їм відповідних метафор позначення такого середовища містить низку влучних сенсів, що мають єдину природу, спільний контекст і комплементарно посилюють одна одну: світ VUCA [58; 59], світ “плинної сучасності” (З. Бауман) [2], “суспільство ризику” (У. Бек) [3], “вислизущий (рос. ускользающий) світ” (Е. Гідденс) [15], світ ростучого прекаріату (П. Бурд'є, Г. Стендінг) [10; 40], “ колихкий світ безперервних невизначеностей” (Г.П. Щедровицький) [54], світ соціальної гри (И. Гейзінга, Р. Кайуа) [19; 49; 60], світ неосяжного хаосу творчих актів (К. Леві-Строс) [ 10; 22], світ гри-боротьби за сприйняття й оцінювання (П. Бурд'є) [6; 7] та ін. Сучасними дослідниками такі аспекти суспільного та особистого життя позначаються передусім нестабільністю, невизначеністю, суперечливістю соціальних явищ, статусів, умов і процесів та пов'язуються з особливостями світу, в якому панують парадокси цивілізації постмодерну (див. [8; 9; 23; 31; 32]). Актуалізація наведених аспектів і тенденцій хронологічно співпала з постанням і посиленням постнекласичного періоду розвитку наукового знання [18; 30; 31; 37-39; 55].

Тенденції нестабільності, невизначеності, суперечливості соціальних явищ, статусів, умов і процесів з часом почали використовуватися певними світовими суб'єктами майже в усіх сферах життєдіяльності людства, особливо в тих, де відбувається зіткнення геополітичних інтересів таких суб'єктів. Наслідком цього стала актуалізація багатостороннього, поліцентричного, глобального світоустрою, в якому поступово і виразно зростали роль та значення стратегій асиметричних впливів. Сьогодні такі впливи вилились у концепцію гібридної, проксі-війни (proxy warfare). Вони характеризуються підвищеною активністю недержавних економічних і політичних угруповань, появою й активністю нових засобів досягнення економічних і воєнно-політичних переваг та цілей. Таких, скажімо, як інформаційної, психологічної війни, кіберзагроз і кібер-нападів без явного авторства, нових квазіконвенційних видів використання силових засобів (щонайперше мовиться про незаконні збройні формування, приватні збройні структури, реваншистські громадські організації та ін.) [14; 35; 56; 67].

Наукові розвідки стосовно особливостей та способів існування у “світі невизначеності” розпочалися американськими військовими дослідженнями, які у часі співпали із завершенням Другої світової війни, початком “холодної війни” та інтенсифікувалися наприкінці XX століття у зв'язку із політичним загостренням ситуації в низці регіонів. У подальшому оголилося російське авторство регіональної дестабілізації, яскравими прикладами чого стали окупація Автономної Республіки Крим, воєнні дії на українському Донбасі та у Сирії, ескалація напруження у Балтійському регіоні та в Арктиці - східноєвропейському поясі безпеки НАТО, що межує із Росією.

Шостий рік на Сході України триває Операція об'єднаних сил (Антитерористична операція). На початку третього тисячоліття Україна, її громадяни, всі складові сектору безпеки та оборони держави виявилися втягнутими у збройний конфлікт на власній території, що має ознаки гібридної, неконвенційної війни та включає в себе як відкриті бойові дії різної інтенсивності за участю антиукраїнських незаконних (іррегулярних) військових формувань, диверсійні та диверсійно-розвідувальні операції, так і повзучий сепаратизм “руського міра”, інформаційну, психологічну війну, дипломатичне та економічне протистояння на регіональному й міжнародному рівнях (див. [5; 53; 67]).

Сучасні форми геополітичної боротьби все більше набувають характеру гри в її сутності й контексті, так як їх розуміють прихильники концепції Great Game [6; 7; 20; 50] і класики дослідження самого феномену гри. Зокрема, це такі дослідники, як Йохан Гейзінга (18721945), який довів універсальність визначення гри як “культурної функції війни” [ 49, с. 134], П'єр Бурд'є (1872-1945), розвідками якого світові процеси розглядаються як утілення гри-боротьби за суб'єктне та групове сприйняття й оцінювання [10], Роже Кайуа (1872-1945), яким запропоновано розглядати явища світу через оптику оригінальної теорії та класифікації гри як реалізації певних людських інстинктів [19; 60].

Приємно констатувати, що до розробки сутності, ґенези, основних функцій, онтології і феноменології гри долучилися й українські дослідники. Зокрема А.В. Фурман за участю представників його школи (С.К. Шандрук, О.М. Хайрулін) започаткували психософійне вивчення гри як онтофеноменальної даності - вчинення у її основоположному призначенні - охопити у своїй екзистенційній буттєвості увесь світ всеможливої людської життєактивності. Послуговуючись надскладною методологічною оптикою постнекласично здійснюваного пізнання, у 2014 році запропонована теоретична модель повноцінної гри як учинення в логіко-змістовій наступності ситуаційного (виникнення ігрового відношення), мотиваційного (формування поля або часопростору гри), діяльного (замикання гри та постання світу ігрової діяльності) і післядіяльного (рефлексія успішності/неуспішності гри) періодів. При цьому доведено, що онтофеноменальне оприявнення розвиткового функціонування діяльнісного ігрового практикування розгортається як синхронна відповідність названих періодів ігрового дійства восьми фазам процесно-екзистенційного становлення, оновлення, здійснення і згасання гри як циклічно довершеного вчинку (див. [43а], а також [45]).

За парадигмальними висновками А.В. Фурмана, що набули канонічних ознак для діяльності дослідників його наукової школи, гра - це соціокультурний феномен та одночасно інтегральний фактор самореалізації людини як суб'єкта, особистості та індивідуальності у процесі, просторі та часі її онтогенезу; вона є прикладним атрибутом, вчинковим інструментом інтелектуального практикування в рамках вітакультурної та системомиследіяльнісної методологій [1; 44; 45; 54]. Гра в сучасних онтологічних вимірах постає “формою особистісної причетності усуспільненого індивіда до світу і характеризує його екзистенційну присутність у цьому світі, воднораз саме гра визначає онтофеноменальний вітакультурний формат його психодуховного самоздійснення і вчинкового самозреалізування” [ 44, с. 102].

Наведені обставини вимагають від національної наукової психології обґрунтованих пропозицій для створення теоретичних моделей і прагматичних технологій продуктивного протистояння воєнно-політичним ризикам і загрозам, дієвого врахування можливостей будь-якого змісту та природи, які удосконалюють військово-політичний потенціал нашої держави, збільшують можливості сектору безпеки та оборони країни.

Сучасними дослідниками геополітична активність, зокрема російська, обґрунтовується реалізацією у XXI столітті нової воєнно-політичної моделі, коли державні утворення знаходяться в безперервному конфлікті одне з одним, а сторони конфлікту діють, не афішуючи себе. Така модель є застосуванням концепції “м'якої сили” (soft power), що в осучасненому вигляді обіймає також формати “жорсткої” (hard) та “розумної” (smart) сили” [27; 28; 56; 61; 67; 63-66]. Ось чому закономірно, що за висновками західних дослідників, “за останнє десятиліття держава, яка не задіяла до своєї зовнішньополітичної стратегії концепцію “м'якої сили”, є швидше винятком, аніж правилом” [66, с. 71]. У числі сучасних і таких, що відповідають найефективнішим технологіям воєнно-політичного впливу, має бути й український арсенал засобів.

Об'єктом методологічного вивчення є гра як онтофеноменальна форма буття людини і суспільства в умовах поступового культурного розвитку за актуальних умов як кооперації, так і конфронтації.

Предметне поле дослідження становлять сутність і зміст гри як імперативу діяльності в сучасних умовах конкурентної боротьби і воднораз як інваріантного засобу, що удосконалює арсенал суб'єкта і соціальної групи стосовно освоєння і застосування ефективних способів миследіяльності в умовах потенційної та проявленої небезпеки на основі врахування особливостей постнекласичного етапу розвитку наукового знання.

Головна концептуальна ідея статті полягає у здійсненні постнекласичної методологічної розвідки та рефлексивному інтегруванні її результатів щодо актуальних психологічних і міждисциплінарних теоретичних підходів стосовно феномену та онтології гри як теоретичного і практичного імперативу діяльності за складних обставин конкурентної боротьби, включно - війни.

Методологічну оптику чинного дослідження гри як імперативу постнекласичного модусу війни становлять: філософсько-психологічна теорія вчинку (Роменець, 1989), теорія оргдіяльнісної ігрової практики (Щедровицький, 1995, 2004, 2005; Фурман, Шандрук, 2014а, 2014б), вітакультурна методологія і циклічно-вчиноковий підхід (А.В. Фурман, 2005-2017, 2016; О.Є. Фурман (Гуменюк), 2008, 2015), теорія сучасної періодизації науки, психології (В.С. Стьопін, 2000, 2009, 2012; М.С. Гусельцева, 2015), культурно-аналітичний підхід у психології (Гусельцева, 2015), теорія культуротворчої функції (И. Хейзинга, 1938), теорія гри людських інстинктів (Р. Кайуа, 1958), теорія гри як універсальної форми боротьби за суб'єктне та групове сприйняття й оцінювання (П. Бурд'є, 1987, 1993), теорія ігор (Мак-Кінсі, 1960, Нейман співавт., 1970; Шелінг, 2007), теорія гібридної, проксі-війни (Cline, 1975; Nye, 1990, 2004; Fleming, 2011; Amos etc., 2017), теорія стратегічних комунікацій (Goldman, 2007; Hallahan etc., 2007) та ін.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Війна є особливим станом і процесом для держави й суспільства, що вимагає виняткового напруження усіх їхніх структур і функціональних організованостей, виявляючи їх справжній, реальний потенціал. Війна - це прояв застосування воєнної агресії з боку однієї держави або групи країн стосовно іншої чи інших країн. Сучасними дослідниками геополітичного протиборства воєнно-політична сила позиціонується як “спроможність одного уряду примусити інший уряд робити те, до чого за інших обставин він би не вдавався” [65 с. 8], або як “здатність впливати на поведінку інших для отримання бажаного результату ” (курсив наш) [53, с. 1]. Причому такими формоутворювальними щодо реалізації сили і влади суб'єктами можуть бути окремі особи, громадські організації, економічні об'єднання й усе інше, що спроможне виступати у ролі носіїв сили [65].

Не вдаючись у глибину і розмаїття інваріантів тлумачення універсали “війна”, оберемо вихідною основою нашого методологічного дискурсу та відповідного рефлексивного інтегрування конвенційно прийнятий у науковому товаристві загальнофілософський зміст цієї універсали [42, с. 89-90; 30, с. 425].

Особливості феномену гри як культурної функції війни нами розкриті в окремому дослідженні [ 46], зважаючи на що, дозволимо собі акцентувати увагу і ноетичну спрагу читача саме на воєнних аспектах гри як імперативу сучасної війни і відповідного періоду розвитку наукового знання постнекласичного типу.

Для набуття ознак і функцій імперативу, гра як буттєвість і як універсалія культури і феномен повинна відповідати низці вимог. Імператив (від лат. imperativus -- повелительний) є вимогою, законом, наказом. І. Кант у класичній роботі “Критика практичного розуму” формулював імператив як загальнозна- чимий моральний припис на противагу максимі або особистісному принципу. Гіпотетично імператив набуває своєї сили лише за певних обставин. Категоричний імператив є безумовним принципом поведінки [31, с. 100]. Імперативи не нав'язують або диктують правила. Вони повідомляють члену спільноти про те, яку реакцію цієї спільноти на його дії належить очікувати. Міру свободи і, відповідно, конкретну інтерпретацію змісту імперативів, у кожному окремому випадку обирає сам суб'єкт дії. При цьому він обізнаний у тому, що весь час знаходиться на виду в інших суб'єктів завдяки актуальній комунікації [55, с. 612].

Змістовне насичення феноменальної форми “імператив” стосовно її агоністичного, воєнного контексту є можливим і доцільним через особливий характер функціонального осердя феномену гри. Гра, за підсумками здійснених досліджень: 1 - спосіб буття; 2 - феномен; 3 - категорія науки; 4 - світоглядна універсалія (лат. universalis - загальний), тобто категорія культури, що через універсали “діяльність”, “вчинок” у родовидовому відношенні транзитивно продовжує аспекти культури. Інакше кажучи, це культурна функція суперечки, протиборства, включаючи й світоглядну уні- версалію “війна” ( див. [1; 4; 10; 11; 18; 43; 44; 49, с. 134; 57]).

Гра як психосоціальний феномен виконує низку функцій: а) акумулює історично накопичений соціальний досвід; б) у взаємодоповненні задає цілісний образ людського світу; в) організується у реальному житті як матриця, схематизм, котрий зумовлює суб'єктне сприйняття світу, його переживання і розуміння; г) проявляється як базова структура людської свідомості й має універсальний об'єкто-творчий характер; ґ) відіграє роль глибинної програми соціального життя, котра серцевинно містить інваріанти всезагального змісту; д) характеризується смисловим наповненням, котре зорганізується у вигляді своєрідних кластерів і в їх сукупності утворює пізнавальний образ світу певної епохи, спільноти, індивіда [ 43; 44].

Однак гра - це онтологічно вкорінений феномен, який концентрує, інституціоналізує собою низку характерних і специфічних ознак різних модусів людської життєдіяльності [19; 29; 31; 33; 34; 42-49; 52; 60]. У цьому сенсі стосовно суто агоністичної тематики гра харкте- ризується такими маркерами узмістовлення:

довільна діяльність, що здійснюється як змагання з метою збільшення власних ресурсів в умовах конфлікту інтересів та ризику як ознак невизначеності;

розвиток, навчання здатності до прийняття оптимальних рішень у ситуації моделювання відповідних імітаційно-вчинкових дій;

професійний розвиток, навчання за правилами і в задоволення фаховим компетенціям, навичкам через моделювання відповідних ситуацій;

утаємничена цілеспрямована активність із прихованою особистою чи груповою метою;

імітаційна діяльність задля розваги, навчання або приховування людиною її справжніх намірів.

Наведені ознаки дозволяють тлумачити світоглядну універсалію “гра” як імператив миследіяльності в умовах будь-якого соціального протиборства, зокрема й війни.

Зважаючи на особливості, що притаманні різним типам наукової раціональності доцільно фіксувати чотири інваріантні (також таксономічні, що буде розкрито) форми гри як імперативні атрибути воєнної діяльності: а) донаукову версію; б) версію класичного типу раціональності; в) версію некласичного типу й г) версію постнекласичного типу раціональності.

Основоположенням, що фундує формування всіх історичних форм збройного протистояння, на нашу думку, має бути обраним базовий принцип класичного типу наукової раціональності - конвенційність. Уперше в епістемний вжиток категорію “конвенційність”, “конвенціоналізм” увів один із провідних світових науковців ХІХ-ХХ сторіччя Анрі Пуанкаре - французький математик, філософ та астроном, методолог науки, автор філософської доктрини конвенціоналізму [ 32, с. 386; 42, с. 292; 55, с. 1225]. Він першим із мислителів почав вживати та пояснив зміст поняття “умовної згоди” або “конвенції”. Останнє він увів головним чином для наукової спільноти з метою пояснення механізму формування і розвитку загальнонаукового знання, коли весь наявний корпус засобів пізнання може стати єдиною системою, передусім завдяки спільній діяльності та розлогому апарату понять суб'єктів учинення. Такі суб'єкти сприймають і використовують його як каркас наукових теорій лише у результаті очевидного, відкритого або опосередкованого погодження, тобто конвенцій, котрі визначають фундаментальність, апріорність для людського існування тверджень, що самі собою не мають жодного сенсу, але отримують його лише завдяки впливовій дії угоди, спільної домовленості [32, с. 386-387; 42, с. 292]. В аспектах конкуренції, воєнного контексту принцип конвенційності означає визначення такого фактичного стану, коли певні суб'єкти сприймають актуальну ситуацію протистояння як спільну мету, незалежно від того, чи є вони противниками або союзниками в такій конкурентній ситуації.

Стосовно донаукового й особливо першого наукового - класичного - типу раціональності, в товаристві вчених набув своєї конвенційності постулат про те, що прадавньою імперативною основою, принципом будь-якого протиборства є зміст і логіка таліону - агоністичного канону рівної воздачі, норми “око за око” [32, с. 10, 571]. Водночас замикає, завершує діапазон можливостей гри як загальнокультурного феномену та конфліктного імперативу сучасний принцип пріоритету універсальної цінності людського життя: “Ніхто, у тому числі й держава, не в праві посягати на життя людини, навіть якщо це життя вбивці. В основі необхідної справедливої кари не повинен знаходитися принцип рівної воздачі (агоністика таліону), що більше притаманно первісним спільнотам. Держава не може хоча би у будь-якому сенсі уподоблятися до вбивці, відплачуючи йому його ж дією” [32, с. 10; 571]. Такий підхід зміцнює легітимність обрання гри як імперативу протиборства, причому незалежно підтверджує її інституціоналізацію у ролі “культурної функції війни” [49, с. 134].

У такий спосіб позначаються полюси-екстремуми, поміж якими знаходяться всі актуальні аспекти сучасної війни - змістовний, історичний, методологічний, методичний, технологічний. У просторі між указаними полюсами й розгортається magnum opus сучасної війни з нарощуванням її ігрової сутності.

Класична війна у будь-якому разі відповідає прадавній історичній архітектоніці війни як процесу виконання низки атрибутивних правил. Так, до теперішнього часу прийнята як у міжнародному нормативно-правовому просторі, так і в суспільстві в цілому, теза, що “війні передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації” [42, с. 89]. Воднораз у сучасних війнах їх суб'єкти вже не дотримуються цієї вимоги як нормативної, обов'язкової, гнучко ігноруючи міжнародні правові угоди або вдало використовуючи їх змістовні слабкі сторони.

Спроби створення класичної формули війни були започатковані висновками античного філософа Геракліта, згідно з якими “війна - батько всього і всього цар” [ 42, с. 89]. Інший античний філософ Демокрит одним із перших серед мислителів свого часу почав розрізняти внутрішні та зовнішні війни. Платон розкрив економічні причини війни і намагався в “Законах” визначити правила її ведення [Там само, с. 89]. Геракліт наголошував: “Належить знати, що війна є загальноприйнятою, що ворожнеча - звичайний стан речей і що все виникає через ворожнечу та взаємний супротив” [30, с. 425]. Ідея війни як всезагальної ворожнечі знайшла своє відображення у концепції Т. Гоббса “війни всіх проти всіх”. За його висновками, допоки люди існують без загальної влади, вони знаходяться у перманентному стані війни, що полягає не лише у бойових діях, які відбуваються, але й у прагненні до них [Там само, с. 425].

Технологічний розвиток привніс певний скептицизм, включно й серед науковців, щодо сприймання війни як чогось суто прогресивного. В історичному сенсі цей розвиток лише спричинив ескалацію, поширення війни на всі аспекти людського існування як “стихійного лиха”. Так, до прикладу, сприймали війну Еразм Роттердамський і Спіноза [42, с. 89].

Суголосні думки виголошував і Дж. Локк, котрий підкреслював, що “той, хто намагається повністю підпорядкувати іншу людину своїй владі, тим симим занурюється у стан війни з нею” [30, с. 425]. І. Кант вважав, що природне становище людини є станом не миру, але війни у контексті не стільки безперервних конфліктних дій, скільки у сенсі їх постійної загрози [Там само, с. 426]. На відміну від Дж. Локка та інших прихильників теорії суспільного договору, Д. Юм обгрунтовував виняткову роль інституту правління як боротьби поміж різними спільнотами, у ході якої відбувається звеличення одного із одноплемінників, у той час як інші привчаються до підкорення [Там само, с. 426].

Остаточно зафіксував класичний формат воєнної агоністики німецький “філософ війни” К. фон Клаузевіц, який дослідив її зв'язки з політикою, визначаючи першу як “продовження політики іншими, насильницькими (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні суперечності за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), “оздоровлює” дух народів і, одночасно, викликає низькі пристрасті (Геґель, Кант) [42, с. 90].

Неспроможність з боку класичної науки вирішити парадоксальність феномену війни, дати йому бодай відносно вичерпного трактування засвідчується тим, що, скажімо, англійський філософ і политик кінця XVII - першої половини XVIII Е. Шефтсбері висновував: на війні, незаважючи на те, що це найбільш дикунське суспільне явище, зміцнюються й покращуються людські стосунки. Шотландський філософ XVIII століття Д. Юм вважав, що громадянські війни, особливо ті, що спираються на принципи свободи, не лише не завадять літературній творчості та мистецтву красномовства, але, надаючи їм нові теми, сприяють мистецтвам [30, с. 426]. І більше того, видатний німецький філософ Г.В.Ф. Геґель мав ще більш суперечливе переконання, стверджуючи, що нації здобувають внутрішній спокій завдяки зовнішнім війнам [Там само, с. 426].

Розвиток засобів воєнного протиборства, зокрема технологічних (передусім мовитья про тактичні, оперативні, стратегічні принципи, закономірності, прийоми й моделі ведення реальних військових дій) та інструментальних (озброєння, техніка, транспорт, засоби зв'язку, устаткування тощо) в історії завжди носили парадоксальний характер. З одного боку, вони були безпосередньою причиною, стимулом наукових пошукувань з метою зміцнення воєнних можливостей політичних суб'єктів, з іншого - стимулювали до знаходження таких форм воєнно-політичного протистояння, за яких досягнення мети вартувало б політичному суб'єкту найменшої ціни людських і матеріальних втрат. Пік такого парадоксального стану співпав із початком домінування в науці некласичного типу раціональності, коли одні й ті самі науковці - датський фізик, лауреат Нобелівської премії 1922 року Нільс Бор (1885-1962) і німецький фізик, лауреат Нобелівської премії 1932 року Вернер Гейзенберг (1901-1976) - результатами власних наукових розвідок одночасно створили підґрунтя для практичної розробки найпотужнішого засобу ураження - ядерної зброї, а також сформулювали головні наукові принципи, які завершили етап класичної наукової раціональності та розпочали наступний - некласичний - етап розвитку наукового пізнання [30, с. 301; 494].

Зокрема фундаментальними атрибутами некласичної наукової раціональності стали принцип доповнюваності (комплементарності) і принцип відповідності, що були сформульовані Н. Бором (1885-1962), та принцип невизначеності В. Гейзенберга (1901-1976). Н. Бор, рефлексуючи нагальні на той час проблеми розвитку наукового знання, вбачав за потрібне не заперечувати класичні наукові конвенції відносно хвильової та корпускулярної природи внутрішньоатомних і взагалі фізичних явищ, а утримати їх у просторі фундаментальних атрибутів науки. Це переконання й привело його до формулювання двох вищенаведених засадничих принципів [30, с. 301; 169; 31, с. 560; 32, с. 597; 42, с. 62; 55, с. 210]. До того ж він сприймав такі принципи виразно розлого, відстежуючи їх дію у самих різноманітних галузях-сферах пізнання і діяльності. Так постало переконання, що в суспільних статусах, габітусах людини оприявнюються такі сторони і аспекти, що типово доповнюють одна іншу і що пов'язані з рухливою, динамічною межею з-поміж оцінки людських цінностей та загальними положеннями, на основі яких про такі цінності виносяться судження. Н. Бор рекомендував: “Домагаючись гармонії людського життя, ніколи не слід забувати, що на сцені буття ми самі є як акторами, так і глядачами” [30, с. 301].

Ідея доповнюваності передбачає некласичне використання класичних понять. Як принцип вона є одним із найважливіших методологічних засад науки, що стосується опису складних і непридатних до порівняння в контексті звичайного людського досвіду явищ та реальності. Принцип був запропонований Н. Бором у 1928 році з метою вирішення проблеми дуалізму просторової структури речовини та випромінення. Його застосування призвело до створення концепції доповнювальності, вагомість та значення якої виходить за межі власне фізики і стосується біології, психології, осмислення розмаїття і багатоманіття культур, соціогуманітарного знання в цілому. Вперше поняття “доповнюваність” використав американський філософ, психолог, один із засновників-методологів прагматизму В. Джемс (Джеймс) (1842-1910) [55, с. 210]. Він позначав цим терміном відносини взаємовиключення. Саме його психологічні напрацювання, а також інтерпретації X. Геффдингом філософського доробку С. К'єркегора, слугували ідейним джерелом концепції доповнюваності Н. Бора. Суть останньої становить органічне узагальнення класичного способу для опису нової спільної імплементації двох взаємонесумісних картин - енергетично-імпульсної (динамічної) та часопросторової (кінематичної) [42, с. 62; 169; 55, с. 210].

Фундаментальним у трактовці принципу доповнюваності є філософське розуміння суперечливих (симетрично-згармонізованих) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядопо- ложних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо об'єктивно поєднаних. Цей принцип встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов дослідження і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємонесумісних відносно одне до одного уявлень. Принцип доповнюваності є узагальненням давнього ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження.

Інший наріжний методологічний принцип некласичного наукового пізнання - принцип відповідності, що виконує функцію регулятора взаємовідношення між старими та новими системами знань, науковими теоріями, що хронологічно йдуть на заміну колись актуальних, але з плином часу тих, що втратили таку актуальність. Дію цього принципу було помічено ще у XIX сторіччі у зв'язку із побудовою неевклідових геометрій. У фізиці цей принцип було сформульовано Н. Бором, який відшукував зв'язок з-поміж новими квантовими уявленнями та класичними теоріями [32, с. 597].

Розуміння принципу відповідності розпочинається з того, що уталена теорія уявляється певним крайнім, межовим, граничним випадком нової. Тому й перехід як від давньої у бік нової, так і навпаки, реалізується у вигляді такого екстремально-межового переходу. Водночас ключовий, ядерний сенс цього принципу полягає в тому, що він встановлює не лише можливість граничного переходу від нової теорії до задавненої, а й генетичний зв'язок [курсив наш] поміж ними. Давно відома теорія не відпадає, не скасовується і не спростовується, швидше вона створює сходинку, засновок для утворення нової.

Фундаментальні структурні складові усталеної теорії певним необхідним чином включаються до структури нової. І саме цей генетичний зв'язок є основою для можливості зворотного переходу від новопосталої теорії до раніше створеної. При цьому саме такий перехід необов'язково є граничним, адже з-поміж теоріями існують й інші форми зв'язків [31, с. 560; 32, с. 597; 42, с. 62]. Отож принцип відповідності уособлює собою логічну транзитивність, інваріантну змістовність і таксономійну поступовість розвитку пізнання, науки та культури в цілому.

Наступні два методологічні принципи некласичного наукового пізнання були сформульовані завдяки методологічним розвідкам послідовників Н. Бора. Зокрема В. Гейзенберг у 1927 році в розвиток пошукувань свого вчителя сформулював принцип невизначеності (або співвідношення невизначеностей), що обмежував застосування до мікрооб'єктів класичних наукових понять [16; 30, с. 494; 55, с. 173], і принцип спостережуваності (у співавторстві з М. Борном та В. Паулі) [32, с. 5; 42, с. 606--607].

Згідно із нормативами принципу співвідношення невизначеностей В. Гейзенберга для будь-якої фізичної системи є іманентним те, що спостерігач за її динамікою не має змоги одночасно вимірювати координати елемента системи та його імпульсу. Інакше кажучи, фізична система не може знаходитися у стані, при якому для спостерігача одночасно можливо точно зафіксувати імпульс частки- елемента та місця її перебування саме в момент спостереження. При цьому принцип невизначеності діє об'єктивно і незалежний від присутності довільного спостерігача, який здійснює свої вимірювання. Все вказане стосується й інших канонічних сполучних величин: енергії та часу, моменту кількості руху та кута (див. [16]).

Принцип співвідношення невизначеностей і принцип доповнюваності мають тісний зв'язок: при визначеності значень імпульсу та енергії мікрооб'єкта одночасно неможливо чітко встановити його просторово-часові координати, через що повний його опис потребує спільного (доповнюваного) використання його кінематичних (просторово-часових) і динамічних (енергетично-імпульсних) характеристик, але яке не повинно сприйматися як поєднання в цілісній картині чи описах класичної науки. Доповнюваний спосіб описання іноді називають некласичним використанням класичних понять [30, с. 691].

Принцип спостережуваності являє собою методологічну вимогу, що пред'являється науковій теорії і відповідно до якого така теорія повинна мати емпіричне обґрунтування її вихідних положень та сутнісних логічних наслідків із них. Цей принцип продовжує методологію класичного природознавства, згідно з якою усяке теоретичне положення має спиратися на сукупність спостережуваних даних, зводитися до них. Мовиться, зрештою, про емпіричну підтверджуваність усякого теоретичного положення науки, що в повному обсязі є справою недосяжною. Водночас принцип спостережуваності набуває своєї об'єктивності через виконання допущення, що фізика, наука в цілому, не може виходити за межі спостережуваного. Тому увесь теоретичний арсенал науки має підпорядковуватися одному завданню: повно й точно описувати спостережуване. Вочевидь принцип спостережуваності носить суто методологічний характер, слугуючи зв'язуванню теоретичного знання з емпіричним і навпаки. Він зіграв позитивну роль у розвитку фізики XX століття й філософському осмисленні здобутків не- класичного природознавства, зміцнив позицію евіденціалізму, суть якого відображає методологічне настановлення про межу епістемічної раціональності. Згідно з ним переконання (belief) є епістемно раціональним лише тоді, коли у розпорядженні агента, суб'єкта знання знаходиться корпус емпіричних даних (evidence), що забезпечують достатню логічну або пробабілістську (вірогіднісну) підтримку даному переконанню [55, с. 1126].

Особливе місце в шерегу ключових принципів некласичного типу раціональності посідає принцип суперпозиції або накладання, за яким результуючий ефект складного процесу дії є сумою ефектів, які викликані кожною простою дією за умови, що останні не впливають одна на одну. Принцип суперпозиції точно виконується лише стосовно лінійних систем, поведінка яких описується прямими співвідношеннями. В теорії класичних полів і у квантовій механіці цей принцип означає положення, відповідно до якого результат накладання допустимих станів фізичної системи (або можливих процесів у ній) є також допустимим станом (або можливим процесом). У релятивістській квантовій теорії, де розглядають взаємні перетворення частинок, елементів, принцип суперпозиції доповнюється правилами супердобору (відокремлення суперпози- ційних станів, які фізично не реалізуються в природі). Зміна методологічного змісту вказаного принципу віддзеркалює перехід фізики від концепції нескінченної подільності процесів, станів тощо до більш повного врахування їхньої якісної непересічності та цілісності [42, с. 617-618].

Можливості виконання принципу суперпозиції у психології пов'язані з особливим поєднанням фаз або модусів, інваріантів станів суб'єкта (активність чи пасивність, латентність чи проявленість, концентрація чи розсіювання, твердість чи пружність, ригідність чи пластичність (еластичність), уніфікація чи диверсифікація, стабільність чи криза, підйом чи спад тощо) і стадіями змін в актуальних середовищних умовах діяльності такого суб'єкта. Адже детермінація станів останнього актуальними зовнішніми умовами (як і навпаки) є завжди специфічною і часто незначною, або ж взагалі нульовою, а залежність суб'єкта від оточення (і навпаки) - дуже опосередкованою. Стадії процесів, до яких потрапляє суб'єкт, пов'язані з хронологічними та позиційними (хронотоп) ознаками таких процесів. Стосовно модусів (габітусів) суб'єкта, то така процесна стадійність незалежна від нього за об'єктивними за часом, місцем і ситуативним контекстом-сценарієм потоковими змінами актуального впливу середовища. Принцип суперпозиції об'єднує собою всі вірогідні фази (модуси, інваріанти) психічних станів, процесів, властивостей, тенденцій та утворень особи в хронотопному потоці змін середовища, у якому вона діє, властивостей актуальної для суб'єкта ситуації. При цьому цей принцип більш повно виконується суб'єктом тоді, коли він здатен забезпечити фазами свого стану кожний момент ситуаційної динаміки - від її початку до завершення й відтак охопити більшу кількість вірогідних змін ситуації. В контекстах ігрового моделювання суперпозицію доцільно сприймати як вихідний кооперативно-інтенційний полімодальний стан суб'єкта життєдіяльності.

Корисну ілюстрацію дії принципів доповнюваності, невизначеності і суперпозиції наводить у фундаментальній роботі 1958 року “Структурна антропологія” французький філософ та етнограф К. Леві-Строс: “обидва можливих випадки [що якимось чином можуть бути пов'язані з певною подією] не виключають один одного. Так ми, наприклад, можемо сприймати війну як крайній вибух національної незалежності, або як результат махінацій торговців гарматами; обидва пояснення логічно є несумісними [нетранзитивними], проте ми допускаємо справедливість кожного з них у тому чи іншому випадку. Оскільки обидва цих пояснення допустимі й ми легко переходимо від одного до іншого, відповідно до випадку і моменту, тому й у свідомості багатьох вони обидва спроможні мимовільно співіснувати. Такі різноманітні тлумачення фактів, наскільки б серйозно їх не було б змоги обґрунтовувати, в індивідуальній свідомості під об'єктивний аналіз не підпадають. Воднораз існують у ній як взаємно доповнювані наслідки нечітких, остаточно несформульованих, установок, котрі кожний з нас займає стосовно фактів, уважаючи, що черпає їх із власного досвіду. Проте такий особистий досвід залишається неоформленим свідомо та неприйнятним емоційно, якщо тільки він не впишеться в ту чи іншу схему, що притаманна культурі даної групи. Лише асиміляція [курсив наш] таких схем спроможна дозволити об'єктивувати суб'єктивні стани, сформулювати неоформлені враження і задіяти особистий досвід в єдину систему” [ 22, с. 151].

Одже, некласична формула раціонально осмисленої війни має передбачати відповідність власних узмістовлень щойно наведеним принципам. Зокрема виконання вимог принципу доповнюваності вказує на обов'язковість та атрибутивність пошуку і використання альтернативних, допоміжних, відмінних від класичних засобів ведення протиборства. Принцип відповідності вказує на те, що практикування новітніх оригінальних засобів впливу має бути синхронізованим із застосуванням класичних (традиційних) засобів. Повнота дотримання вимог принципу співвідношення невизначеностей полягає у здатності суб'єкта мінімізувати невизначеність, збільшувати очевидність і повноту актуальної інформації про свій стан, стан противника, можливості утворення коаліцій, утримання ініціативи. Принцип спостережуваності означає повноцінну відповідність актуальних моделей дій реальним учинкам, моторним актам суб'єкта вчинення. Принцип суперпозиції фундується на максимальній здатності особи враховувати у власній поведінці вірогідну рефлексивну варіативність та доцільність змін свого положення і будь-яких, навіть найменш вірогідних, змін довкілля, середовища, у якому він діє, реагування на модифікаційний плин складників і параметрів актуальної для себе життєвої ситуації.

Зауважимо, що реалізація вищезгаданих принципів некласичної науки у діалектичний спосіб відбувалась як в американській, так і в радянській воєнній науці протягом 60-х-80-х років минулого століття. Так, американськими військовими науковцями, розпочинаючи із зазначеного періоду й до теперішнього часу, розроблена й удосконалюється концепція стратегічних комунікацій як воєнно-політичного продукту інтеракціоністського підходу в психології і теоріях комунікації [33; 34; 42, с. 291-292, 382]. При цьому стратегічними визначаються “цілеспрямовані комунікації, що здійснюються організацією для виконання своєї місії, свого призначення” [68, с. 4].

Сучасне трактування поняття “стратегічні комунікації” в нормативних документах міністерства оборони США змістовно є таким: “цілеспрямовані зусилля уряду США для залучення і досягнення розуміння цільовими аудиторіями з метою створення, посилення, збереження умов, сприятливих для просування інтересів, політичного курсу, першочергових завдань і цілей уряду США через використання скоординованих програм, планів, завдань, повідомлень, синхронізованих із діями всіх елементів національної сили” [66]. Актуальними документами військового планування стратегічні комунікації визначаються як “інтегрована частина зусиль та досягнень політичних і військових цілей Альянсу (НАТО) ” [57, с. 3-1]. До єдиного кортежу засобів указаних комунікацій включено як класичне вогневе ураження супротивника, так і заходи інформаційно-психологічного характеру, що спрямовані передусім на зміну поведінки цільових груп [57]. Емілі Голдман, радниця зі стратегічних комунікацій відділу координації діяльності щодо боротьби з тероризмом Державного департаменту США, у статті “Стратегічні комунікації: інструмент асиметричної війни” зазначає, що у підгрунті стратегічних комунікацій знаходиться психологічний феномен управління сприйняттям [курсив наш], у якому найбільш важливу роль має відігравати координація інформаційних потоків, ідей, рішень і практичних дій, котрі спрямовуються на приведення сприйняття цих аудиторій у відповідність до цілей державної політики” [62]. Водночас радянські військові науковці ще в 90-х роках минулого століття дійшли висновку, що розвиток засобів ведення воєнно-політичного протиборства повинен вийти за межі його класичних засобів, тобто засобів лише фізичного ураження. Тому дієвими шляхами вдосконалення воєнної здатності держави вважалась “боротьба за інформаційну та інтелектуальну перевагу, за досягнення першості у технологічній і технічній галузях, що ведуться не лише під час бойових дій, але і в мирний час” [12, с. 18].

У рамках розвитку теорії бойових систем у цей період групою радянських дослідників констатовано факт переходу сучасних засобів бойового ураження на якісно інший рівень: “масове розгортання досконалих бойових систем тактичного призначення призводить до змін характеру збройної боротьби, вимагає розробки принципово нових форм і засобів застосування військ і сил для вирішення поставлених завдань... Разом із тим здійснювані роботи спрямовані на пошук нових, нетрадиційних засобів і способів упливу на окремі елементи та властивості бойових систем супротивника, які спроможні зірвати їх функціонування без застосування ударної (ядерної або звичайної) зброї і до того ж без негативних екологічних або біологічних наслідків останньої” [17, с. 25]. При цьому автори цієї теорії ввели в науковий вжиток, поряд із терміном “бойова система”, поняття “система воєнного призначення”. Це поняття безпосередньо вказує на обрання радянськими науковцями у ролі основної концепції невоєнних засобів досягнення державою її воєнно-політичної мети. Така концепція відповідає сучасним формулюванням уявлень про неконвен- ційні організованості та інструменти боротьби і загалом про всі можливі засоби ведення гібридної війни як методологічно обґрунтований курс розвитку воєнної справи.