Ігровий імператив сучасної війни

Сутність принципу доповнюваності, на наш погляд, як вимоги пошуку і використання альтернативних, допоміжних, комплементарних, відмінних від класичних засобів ведення протиборства, найповніше розкривається саме у феномені гри. Адже усі атрибути гри стосовно суто воєнної тематики, що окреслені вище, оприявнюються саме через імплементацію цього некласичного принципу.

Удіяльнення принципу відповідності в некласичному форматі раціонального осмислення сучасної війни реалізується генетичним зв'язком засобів досягнення воєнно-політичної мети на всьому доступному людині діапазоні таких засобів: від використання особистої, індивідуальної холодної і вогнепальної зброї, способи застосування яких збереглися з античних часів, і до засобів інформаційно- психологічного тиску, на яких обережно, але впевнено наголошував ще Н. Мак'явеллі [ 25], і які повноцінно увійшли до арсеналу військового протиборства сьогодні (див. список вик. літ.). Ігрові аспекти принципу відповідності пов'язані з комбінаторністю вибору суб'єктом засобів для втілення у життя власних цілей - від класики фізичного ураження до некласики ментального тиску, включно й завдання шкоди засобами інформаційно-психологічного впливу, рефлексивного управління чи операційно-силового вчинення.

Принцип співвідношення невизначеностей атрибутивно привносить у військову сферу обов'язковість варіативного моделювання вірогідних дій з урахуванням максимального спектру чинників, що спроможні як поліпшити, так і погіршити досягнення поставленої мети. А це означає, що розрахунки і планування повинні передбачати максимальний обсяг навіть гіпотетичних, але, тим не менше, вірогідних факторів майбутнього реального зіткнення. Причому місце і характер такого зіткнення мають бути пов'язані з усім актуальним комунікаційним, інформаційним простором. Цей принцип також повноцінно оприявнений у змісті універсали “гра” саме через атрибутивність невизначеності як окремого простору та важливої умови розгортання гри [44-50].

Принцип спостережуваності спонукає теорію ведення війни - від суто наукової розробки до нормативного, бойового документу включно до раціонального упрозорення реальності, максимальної прагматичності, буттєвої доцільності та відповідності всіх активно задіяних складників і компонентів прийнятим до втілення моделям і завданням. Усі настанови і розрахунки у майбутній практичній реалізації мають спиратися на сукупність спостережуваних фізичних даних, зводитися до емпіричних фактів. Ігровий аспект тут виявляється в тому, що комунікація і предметне фізичне маніпулювання є генетичними витоками гри як одного з видів провідної діяльності у їх загальній таксономії [33; 34].

Принцип суперпозиції має рефлексивно охоплювати ігрову сутність. Адже найкраще саме у стані гри суб'єкт набуває своєї максимальної здатності враховувати вірогідну варіативність змін і відповідних залежностей як власних психічних станів, процесів, властивостей, утворень і моделей поведінки, так і всього шерегу послідовних змін довкілля і середовища, у яких він діє. Загалом, на наше переконання, некласичний тип наукової раціональності став еволюційною відповіддю на здобутки фізики XX століття та особливо квантової механіки, що засвідчили обмеженість класичної (механістичної) картини світу. Тут виникла та зміцнилася форма некласики, що мала своїми засновками методологічні принципи, про які йшлося вище. З'явилися нові формоутворення системної організації - складні системи, що працюють на кібернетичних та синергетичних закономірностях. Основними метафорами некласичної науки стали тези “світ як єдина органічна система” та “світ як загальний процес”. Були введені у загальнонауковий апарат атрибутивні уявлення про гомео- та гетеростаз, саморегуляцію і самоорганізацію, дисипативність динамічних нелінійних структур, яким підпорядковуються процеси біологічних, соціальних і технобіо- тичних систем [51, с. 2388].

Протягом некласичного періоду розвитку науки суб'єкт, агент дії, актор стає домінуючим предметом наукової уваги [55, с. 334]. Це було пов'язано передусім із посиленням позицій антропоцентризму [30, с. 142] та інтер- суб'єктивності [55, с. 300] як безумовних атрибутів біологічних, соціальних і технобіо- тичних систем. Вказані обставини стали результатом поступового об'єктивного, передусім онтогенетичного, ускладнення та диверсифікації складових цих систем з їх доцентровим тяжінням саме до царини антропогенного, людського фактора.

Архітектоніка типів наукової раціональності дозволяє екстраполювати зміст методологічного каскаду “класичний - некласичний - постнекласичний” на інваріантну сутність і відповідні модуси (класичний, некласичний, постнекласичний) феномену війни. Раніше нами зауважувалося, що класичний модус війни доцільно розглядати через оптику принципу агоністичного таліону. Введення в контекст аспектів залежності модальної сутності війни від типу наукової раціональності вимагає позначення спільного й відмінного поміж класичним і некласичним її модусами. В основі такого порівняння і подальшого моделювання атрибутів некласичної війни нами закладаються ключові принципи некласичного наукового пізнання: 1) доповнюваності; 2) відповідності; 3) співвідношення невизначеностей, 4) спостережуваності й 5) суперпозиції. Щоб набути атрибутивних ознак саме некласичного модусу внутрішньої природи війни її розуміння і витлумачення повинні відповідати вимогам цих принципів.

У некласичному інваріанті війни в доповнення до фізичної агоністики, таліону доєднуються наступні дві з чотирьох онтофеноменальні ігрові ознаки-властивості: 1) гра випадку, гра-жереб, alea (з лат. - “гра в місюру”, рос. - “гра в кости”) і 2) гра-симуляція, гра-імітація, mimicry (лат. - “наслідування, імітація”) [19; 60]. Це відбуається завдяки актуалізації наведених некласичних принципів, передусім - доповнюваності та співвідношення невизначеностей, коли суб'єкт має рівні потенційні можливості для осмисленого рефлексування небезпеки в організації власних дій, включно з мімікрійними, імітаційними, маскувальними формами військової хитрості; для обрання найкращої моделі актуальної дії або для покладання своєї долі і діяльності на волю випадку, коли максимум зусиль докладено і варто лише очікувати слушний момент для вдалої реакції [19; 46; 60].

Пошук підстав для транзитивного, послідовного переходу від класичного (раціонально витлумаченого) типу війни-таліону до наступних - некласичного та постнекласичного модусів війни - приводить до розгляду технічних аспектів її метасистемного функціонування як явища культури і цивілізації. Причому технічних аспектів не лише як орудних (професійно важливі якості, фахова компетентність комбатанта, зброя, устаткування, засоби зв'язку, транспорт та ін.), а й як технологічних (закономірності і практики побудови, управління, застосування, відновлення тощо).

Наприкінці XX століття основні наукові тенденції розвитку техніки у широкому історичному аспекті пов'язувались із трьома еволюційними циклами (ступенями) такого розвитку: а) орудним, б) машинним та в) циклом автоматичної системи машин (автоматів). Кожний із таких циклів характеризується різним ступенем участі у виробничому процесі техніки і людини. Якщо на початковому (орудному) ступені розвитку техніки основні виробничі функції залишалися за людиною, то на вищих етапах вони все більшою мірою передавались техніці. Крім того, на орудному ступені у процесі праці людина використовувала прості, а потім усе складніші і складніші знаряддя. При цьому вони приводилися у дію або мускульною силою людини, або силами природи [41, с. 12-13]. У цей період техніка являла собою, як правило, тільки виконавчий механізм.

На другому етапі розвитку техніки ручна праця все більше заміщується орудною системою - машиною. Цей період К. Маркс описує таким чином: “Машина заміщує не лише живу працю, а також і самого робітника та його ремісничий інструмент ” [39, с. 13]. При цьому машина становить не просту кількість, набір окремих предметів знаряддя, а є цілісною механічною системою, що має певну структуру і спрямована на досягнення визначених функціональних цілей. З'являються машини-двигуни, що перетворюють один вид енергії в інший. Замість одного, виконавчого, механізму чи вузла машина включає вже три механізми: рухаючий, передавальний і виконавчий. На заміну простої техніки приходить технічна система [Там само, с. 13].

На вищому, третьому ступені розвитку техніки з'являється система машин, у якої, поряд із вказаними трьома механізмами, є механізм керування, що містить у собі механічні, електричні або електронно-обчислювальні пристрої. Технічний прилад, завдяки появі принципово нового механізму - механізму керування, починає відповідати визначенню “автоматична система машин з інтегративними властивостями”. І далі, із зростанням складності таких пристроїв з'являються технічні системи, що отримують назву “велика технічна система” [Там само, с. 13].

Таким чином, технічний аспект сучасної цивілізації, охоплюючи мілітарні ресурси, пройшов свій шлях розвитку від простого знаряддя до великої технічної автоматичної системи машин з інтегративними властивостями. Зважаючи на те, що інтегроване динамічне керування внутрішніми процесами складної системи неможливе без вичерпного врахування іноді навіть протилежних станів її модульних компонентів, вважається, що поява саме великих технічних систем з інтегративними властивостями є одночасно і фактором і наслідком настання некласичного етапу в розвитку війни як масштабного ковітального феномену. Це надає підстави вважати, що некласичний тип війни пов'язаний передусім із використанням великих технічних систем з інтегративними властивостями, до яких, скажімо, належать системи розвідувально-ударних комплексів.

Історіографією науки факторами розвитку наукової раціональності визначаються наукові революції відповідно першого (XV-XVIII ст.), другого (XVIII - кінець XIX ст.), третього (кінець XIX-XX сторіччя) типів і сучасна науково-технічна революція [41, с. 19-21; 35-37]. Зокрема наукова революція, що розпочалась наприкінці XIX століття й завершилася у середині XX-го, зафіксувала настання некласичного етапу розвитку наукового знання і створила підґрунтя для сучасної науково-технічної революції. Вона втілилася в глибокому проникненні в мікросвіт і суттєвій перебудові наукових уявлень про тотожність макро- і мікросвітів. її визначальною рисою, науково-технічної революції, що набула перманентних ознак, стала безперервність процесу від наукового відкриття до його матеріалізації у виробництві. Відтоді наука стала атрибутивною виробничою силою суспільства.

Отже, засоби воєнного протиборства спільно із загальним науковим розвитком, а часто і як його безпосередній стимул, пройшли складний шлях від орудного рівня простих засобів фізичного ураження і формалізації науки до великих і складних технобіотичних систем військового призначення. Загальноігровий аспект у контексті наукового розвитку сфери мелітарного протистояння присутній у тому, що культуротворча функція гри як його опти- мізаційний атрибут призвела до широкої якісної диверсифікації засобів цієї межової форми протиборства. При цьому характерним є те, що максимальні цілі протистояння тут почали досягатися в оптимальний спосіб, мінімальною ціною, часто неявно, приховано, що все більше оприявнювало імперативність гри як визначальної вітакультурної функції війни.

Воднораз надбання науково-технічних революцій кінця ХІХ-початку XXI століть, зокрема в царині масової комунікації (поява кінематографу, телебачення, Інтернету, цифрових носіїв і передавачів інформації, медіа-технологій візуалізації і звукового відтворення тощо), посилили всі аспекти і можливості воєнно-політичного протиборства, особливо ті з них, метою застосування яких є вплив на свідомість людини. Зауважимо, що в не- класичний період історіографії науки суб'єкт, людина стає домінуючим об'єктом і предметом уваги [18; 55, с. 334; 38]. Це пов'язано з тим, що людський фактор в умовах посилення складності “великих технічних систем з інтегративними властивостями” (щонайперше військового призначення) став відігравати ключову роль на фоні повномасштабної автоматизації таких систем, створення мегасистем на засадах використання можливостей штучного інтелекту (технобіотичних систем).

З підвищенням складності та збільшенням видів соціальних і технобіотичних систем, принципів некласичної науки стало недостатньо для раціонального опанування явищ світу і відповідної організації життєдіяльності.

За висновками когорти дослідників з початку XXI сторіччя актуалізується наступний за некласичним - постнекласичний - етап розвитку наукового пізнання [18; 37-39; 51; 55]. В.С. Стьопін є одним із ініціаторів і засновників сучасної періодизації науки. Він стверджує, що перехід від некласичного до постнекласичного типу наукової раціональності був викликаний тим, що центральним об'єктом і завданням наукового пізнання стало опанування складними системами, що само- розвиваються: “... сьогодні пізнавальне і технологічне опанування складними системами, які здатні до саморозвитку, починає визначати стратегію переднього краю науки і технологічного розвитку” [37, с. 264].

Постнекласичний тип раціональності пов'язаний з уявленнями про системи, що еволюціонують у часі і здатні до саморозвитку. Концепція саморозвитку охоплює уявлення про самоорганізацію і саморегуляцію, але не зводиться до них. Саморозвитковим системам притаманна здатність породжувати у процесі свого історичного розвою нові форми і рівні власного існування. Кожний етап розкриття відкритої системи, котра зосереджує її досвід життя в актуальному середовищі, здійснює зворотний вплив (некласичні принципи допов- нюваності і відповідності) на раніше утворену форму, перебудовує її, внаслідок чого така система набуває нових властивостей, зміцнює цілісність й удосконалює власну функціональність. З появою нових форм організації система диференціюється, в ній з'являються нові, відносно самостійні, підсистеми, перебудовується внутрішнє самокерування, виникають нові параметри упорядкованості, оновлені типи прямих та зворотних зв'язків [51, с. 2389-2390].

В умовах діяльності соціономічних і технобіотичних саморозвиткових систем, незважаючи на зростання випадків і локацій участі штучного інтелекту, головним суб'єктом життєдіяльності великих версій таких систем з інтегративними властивостями залишається і буде залишатися людина. Особливо вагомим аспектом людський фактор проявлятиметься за умов задіяння вказаних систем у ситуаціях воєнно-політичного протиборства. Тому надалі все більшої актуальності набуватиме теза філософа, засновника системомиследіяльнісної методології, автора методу організаційно-діяльнісної гри Г.П. Щедровицького про те, що “для того щоб розвиватися, належить. максимально вільно ставитися до колихкого світу - світу безперервних невизначеностей - і навчитися рухатися в ньому” [54, с. 68].

У постнекласичній науці невизначеність постає об'єктивною потребою розвитку інших ідеалу і типу раціонального знання як головного спричинення на шляху вдосконалення всього корпусу пізнавальних методів, засобів, інструментів. Стосовно психологічної науки на це вказує М.С. Гусельцева як прибічниця культурно-аналітичного підходу у психології постнекласичного періоду: “Горезвісна кризовість, еклектичність, невизначеність, примус до вибору характеризують ситуацію постне- класичної свободи в епістемології, воднораз саме непередзаданість перебігу дослідження збільшують його методологічну рефлексивність і креативну складність” [18, с. 39]. З іншого боку, сучасний світ надає суб'єкту діяльності невичерпні можливості для подолання будь-якої власної дефіцитарності (активності, якості та релевантності інтенції, пізнання, практики): “Світ, що візуалізується через постнекласичну методологічну оптику, не з'являється перед нами як застиглий (картографія класичної науки), або суворо наслідувальний закономірні стадії розвитку (лінійний еволюціонізм некласичної науки). Він грає (переливається) смислами, іскрить можливостями та утримує допитливий розум у напруженні нестабільністю, непередбачуваністю і невизначеністю” [Там само, с. 114].

У сучасному світі постнекласичних можливостей формальні процедури, такі як “офіційне повідомлення про початок військових дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації” [42, с. 89] втрачають свою атрибутивну актуальність [27; 28; 56; 63-65]. Воєнне протистояння перейшло передусім в економічний, фінансовий, інформаційний, науковий, медіа-простір, хоча, безумовно, класичні форми фізичного впливу на супротивника не втратили своєї ваги, ролі та ефективності.

У будь-якому разі постнекласичний тип раціональності вимагає від суб'єкта перманентної, атрибутивної здатності до саморозвитку і самовдосконалення в будь-якому актуальному довкіллі-середовищі. За крайніх форм соціального протистояння, війни така спроможність починає носити для суб'єкта життєво визначальний характер. Інакше кажучи, ковітальний суб'єкт, здатність якого до саморозвитку на тлі урівноваженості інших потенціалів буде вищою за відповідну здатність конкурента, більш вірогідно і з меншим збитком для себе перемагатиме у цьому протистоянні. Грайливість сенсів та можливостей світу небезпеки і невизначеності створює саме ігрову атмосферу в ситуаціях, через які цей суб'єкт сприймає світ та через які він впливає на нього, у часопросторі якого постійно перебуває.

В американській науці середини XX століття з'явилась окрема математична галузь, яка отримала назву “теорія ігор” [24; 29; 52], що у радянській версії згодом набула формату “теорії прогнозування і прийняття рішень” [39]. У наведених теоріях гра вже на некласичному етапі розвитку наукового пізнання набуває ознак матриці конкурентної діяльності. Зокрема теорія ігор позиціонується як “сукупність математичних методів аналізу та оцінки конфліктної ситуації, що знаходить свій широкий ужиток у... плануванні військових операцій та управлінні військовою технікою” [24, с. 8].

Контекст гри в умовах постнекласичного етапу наукового пізнання зосереджує у собі можливість реалізації двох фундаментальних принципів життєдіяльності соціономічних і технобіотичних систем, що придатні до саморозвитку, - антропоцентризму та інтерсуб'єктивності [30; 42; 55]. Принцип антропоцентризму (від грецьк. anthropos -- людина, і лат. centrum -- центр) -- це сукупність поглядів на людину, яка є одночасно центром і кінцевою метою світобудови. Він становить світоглядний базис для вироблення нової стратегії взаємодії людини з природою, стратегії виживання людства. Антропоцентризм, починаючи з другої половини 80-х років минулого сторіччя, домінує в діяльнісній концепції людини, започаткованої представниками Київської світоглядно-антропологічної школи (див. [42, с. 33; 55, с. 64]).

Сутність антропоцентризму висловлена британським філософом, соціологом Г. Спенсером (1820-1903), який зауважував, що “кожне соціальне явище повинно мати власним джерелом відомі властивості індивідів”, через що “тип суспільства визначається природою одиниць, які його утворюють” [30, с. 142]. Розгорнуту інтерпретацію антропоцентризму надав німецький філософ, соціолог та економіст М. Вебер (1868-1958), який сформулював постулат суб'єктивної інтерпретації: “ніщо не спроможне бути зрозумілим краще, аніж індивідуальна осмислена дія” [Там само, с. 142]. Отож практичні аспекти принципу антропоцентризму повинні включати в себе зміст соціальних явищ через властивості та індивідуальні осмислені дії осіб, які їх створюють. Уточнює такі аспекти й поняття “габітусу” як інкорпорованої соціальності французький філософ і соціолог П. Бурд'є [6; 7].

Принцип інтерсуб'єктивності означає, що можливість порозуміння та соціокультурної особистісної ідентифікації різних суб'єктів першочергово забезпечується спільністю їхньої структурної мозаїки психіки, миследіяльності, досвіду і результатів пізнання [55, с. 300]. Як уточнення змісту принципу інтерсуб'єктивності доцільно використати висновок британського філософа К. Поппера (1902-1994), котрий зауважував, що “наукова об'єктивність може бути визначена як інтерсуб'єктивність”, як результат постійної та взаємної раціональної критики, якою характеризуються стосунки суб'єктів [Там само]. Відтак соціономічній системі для набування нею ознак самоорганізованої потрібно виконувати вимоги принципу інтерсуб'єктивності [Там само].

Генетичний зв'язок некласичних і постнекласичних принципів організації науки вдало свого часу аргументував В. Гейзенберг, який часто цитував у своїх роботах слова К. Вайцзеккера: “Наука йде вперед не лише тільки тому, що нам стають відомі і зрозумілі нові факти, але й тому, що ми щоразу заново вчимося новому тлумаченню слова “розуміння”. Цими словами видатного фізика XX століття, одного із засновників некласичного типу наукової раціональності, сформульовано більш глибоке, універсальне трактування розуміння, що пов'язане із втратою наочності елементів наукового пізнання, з роллю некласичних принципів, з неможливістю відсторонення людини-суб'єкта в пізнанні нею феноменальної картини світу [32, с. 283].

Наведені принципи постнекласичного етапу розитку наукового пізнання закладають підґрунтя для реалізації суб'єктами протистояння напруженої, нестабільної, непередбачуваної невизначеності у вигляді актуальних завдань і виконання вимог некласичних принципів наукової раціональності. Динаміка внутрішнього напруження і рівень складності таксономічної моделі взаємодії поданих у дослідженні компонентів, передусім систем і принципів їх функціонування, вказує на оптимальність використання універсали “гра” як методологічної матриці імперативу сучасної війни.

Формоутворювальна спіраль модусів війни розгортається поступово, з набуванням атрибутивності кожної із її компонентів: від драматичної простоти війни-таліону, чистого agon - протистояння, що характеризують протонауковий і класичний етапи наукової раціональності, через витонченість некласичних форм доповнюваності, відповідності, невизначеності, спостережуваності й суперпозиції в колоритні постнекласичні форми саморозвитку, антропоцентризму та інтерсуб'єктивності. Таким чином компонується суцільний простір реалізації ігрового імперативу війни в моделюванні та практиці суспільного повсякдення (див. рис.).

У постнекласичному модусі війни повновагомо розгортається зміст запропонованої Р. Кайуа загальної класифікації гри як субстанції, сутності у вигляді чотирьох її фундаментальних видів: 1. Гра-змагання, agon (гре- цьк. - “суперництво, змагання”); 2. Гра випадку, гра-жереб, alea (лат. - “гра у кості”);

Гра-симуляція, гра-імітація, mimicry (лат. “наслідування, імітація”) і 4. Гра-умлівання, ilinx (грецьк. - “вирва, вир”, тут у значенні: “умлівання ”) [19; 60]. Завдяки актуалізації четвертого типу гри за Р. Кайуа - гри-умлі- вання, ilinx, що змістовно відповідає гедонії виразно позитивному психічному стану динамічної внутрішньої комфортної стабільності суб'єкта [33, с. 79], контур імперативних ігрових модальностей у протистоянні замикається та набуває вичерпних ознак. Проте, якими б заспокійливими не виглядали поняття “гедонія”, “гра-умлівання”, такий позитивний психічний динамічний стан досягається суб'єктом не на фундаменті його інтенційного прагнення до спокою, уникнення напруження, пасивного гомеостазу (що більш притаманно інваріанту маскування, гри-симуляції, гри-імітації, mimicry), а навпаки на досягнення відповідного ступеню напруженої динаміки змін середовища, ситуації його балансу, де має місце свідоме занурення й утримання себе у ситуації без втрати внутрішньої рівноваги, тобто продуктивно, гедонійно.

Також постнекласична методологічна актуалізація гри-умлівання, ilinx, пов'язана з аспектами суто мелітарного характеру. Адже саме властивості гедонійного стану динамічної внутрішньої стабільності суб'єкта є центральною мішенню інформаційних, психологічних і фізичних впливів вірогідного супротивника. Система потенціалів для таких впливів диверсифікована і розмаїта, але суцільна і збалансована: від впливів “м'якої сили” шляхом ініціювання симпатії, свідомої прихильності та погодження, через впливи “розумної сили” шляхом аргументації, підкупу, рефлексивного управління до таліон-агоністичних засобів “жорсткої сили”, щонайменше через пряму демонстрацію загрози фізичного знищення [6366; 66]. Усі названі засоби нормативно передбачаються світовими суб'єктами геополітичної боротьби як шлюзи для виконання завдань великої системи воєнного призначення з інтегративними властивостями, якою є система політичних стратегічних комунікацій (див. список вик. літ.).

Китайський політик і полководець III сторіччя н. е. Цао Цао зазначав: “У військових дій не існує встановлених форм. Усе, що можливо про них засвідчити - вони наслідують шлях хитрощів” [36, с. 67]. Отже, сутність і динаміка сучасної війни цілковито наслідує всі історичні форми збройного протистояння і має імперативне підґрунтя, що зосереджене у грі як світоглядній універсалії.

Результати дискурсивно-прикладного дослідження гри як онтофеноменальної форми актуального буття людини і суспільства; визначення сутності, змісту, принципів та умов реалізації гри в її імперативному звершенні в сучасних умовах конкурентної боротьби як інваріантного засобу, що удосконалює арсенал суб'єкта з освоєння і застосування ефективних способів діяльності в наявному часопросторі конкурентної боротьби, включно - війни, на основі урахування особливостей постнекласичного етапу розвитку психологічного знання дають підстави для таких висновків.

Історичний розвиток змістовних і функціональних аспектів, джерел і сутності сучасної війни відбувається відповідно до умов і динаміки наукового розвитку, характеризується невпинним, поступовим і диверсифіко- ваним збільшенням та ускладненням засобів протиборства. Характерні ознаки сучасного розвитку воєнних систем мають одночасно виражений історичний вимір і ті формати розвитку сучасної цивілізації, що джерелять із парадоксів постмодерну. Такі парадокси передусім стосуються нестабільності, невизначеності, суперечливості соціальних явищ, статусів, умов і процесів, що панують в сьогочасному світі. Крім того, культурна світова динаміка постмодерну хронологічно співпала з постанням і посиленням постнекласичного періоду розвитку наукового знання, що об'єктивно і формоутоворювально впливає на розвиток онтологічної картини мелітарних систем.

Постнекласичний етап розвитку наукової раціональності став логічним втіленням адаптації психологічної науки до вимог актуального середовища на кожному проміжку історичного часу. Каскад науково-технічних революцій некласичного етапу, що набули перманентних ознак та оприявнень, зумовив безперервність і латентний характер процесу гуманітарного пізнання й матеріалізації його результатів у повсякденній практиці. Особливість військової сфери наукової теорії і практики, потреба оптимальної організації відповідних систем у парадоксальному світі постмодерну вимагають установлення методологічного імперативу війни постнекласичної епохи. Зважаючи на природу сучасного світоустрою таким імперативом доцільно визначати гру як універсалію культури.

Постнекласичний модус чи інваріант воєнно-політичного протиборства (війни) розгортається в історичному просторі як таксоно- мійна модернізація усіх попередніх етапів свого розвитку. Стрижнем його генетичного узмістовлення і формоутворення став кортеж принципів, що поступово набули своєї актуальності протягом історії розвитку наукової раціональності. Донауковий інваріант та інваріант класичного типу раціональності у військовій сфері оприявнюється через прямолінійну логіку і зміст таліону й агоністики - культурних принципових конвенцій, що утворюють атрибути класичного типу війни. Інваріант некласичної війни, поглинаючи дію класичних принципів таліону й агоністики і базуючись на них, доєднує до кортежу свого узмістовлення і форморозбудови ключові принципи некласичної раціональності. Постнекласичний інваріант воєнного протиборства, таксономійно спримаючи класичну і некласичну еволюційні лінії свого розвитку через інкорпорацію їх провідних принципів, узмістовлюється і формопостає на основі постнекласичних принципів. Таким чином постнекласичний модус-інваріант політичного протиборства (війни) атрибутивно реалізується через виконання принципів: 1) конвенційності; 2) таліону (агоністичну воздачу); 3) доповнювальності; 4) відповідності; 5) невизначеності; 6) спос- тережуваності; 7) суперпозиційності; 8) системної саморозвитковості, 9) антропоцентричності та 10) інтерсуб'єктивності. Очевидно, що в контекстах ігрового моделювання супер- позиційність доцільно сприймати як вихідний кооперативно-інтенційний полімодальний стан суб'єкта життєдіяльності за будь-яких умов, особливо конфліктних.

Засоби воєнного протиборства синхронно із загальним науковим розвитком пройшли історичний шлях від знаряддєвого рівня очевидного фізичного ураження та інституціона- лізації науки до складних технобіотичних систем військового призначення і механізмів сучасної науково-технічної революції. Домінуючою ознакою розвитку науково-прикладних модусів війни на всіх його історичних хронотопах поступово став імператив, який виголошував, що максимальні цілі протистояння повинні досягатися в оптимальний спосіб, мінімальною ціною, неявно, приховано. Така сутність військового протиборства у його ін- терпретаційному збагаченні постнекласичними принципами добування новітнього знання надає універсали “гра” ознак імперативності й акцентує її статус культурної функції війни.

Список використаної літератури

1. Академік Роменець: творчість і праці: зб. ст. / упоряд. П.А. М'ясоїд; відп. ред. Л.О. Шатирко. Київ: Либідь, 2016. 272 с.

2. Бауман З. Текучая современность. Санкт-Петербург: Питер, 2008. 240 с.

3. Бек У. Общество риска: На пути к другому модерну. Москва: Прогресс-Традиция, 2000. 384 с.

4. Берн E. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих отношений. Philosophical arkiv, Sweden, 2016. 164 с.

5. Біла книга антитерористичної операції на Сході України (2014-2016) / за заг. наук. ред. І.С. Руснака. Київ: НУОУ, 2017. 148 с.

6. Бжезінський З. Велика шахівниця. Львів, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 236 с.

7. Бжезинский З. План игры: геостратегическая структура ведения борьбы между США и СССР. Москва: Прогресс, 1986. 243 с.

8. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции. Пер. с фр. А. Качалова. Москва: Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. 240 с.

9. Бодріяр Ж. Фатальні стратегії. Львів: Кальварія, 2010. 192 с.

10. Бурдье П. Начала. Choses dites. Москва: SocioLogos, 1994. 288 с.

11. Бурдье П. Социология политики. Москва: SocioLogos, 1993. 336 с.

12. Вайнер А.Я. О противоборстве в сфере управления. Военная мысль. 1990. № 9. С. 18-23.

13. Вітакультурна методологія: антологія. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана: колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 980 с.

14. Герасимов В. По опыту Сирии. Военно-промышленный курьер (ВПК). Ассоциация военно-промышленных компаний. 2016. № 9. С. 5.

15. Гидденс Є. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь. Москва: Издательство “Весь Мир”, 2004. 120 с.

16. Гейзенберг В. Физика и философия. Москва: Наука. Гл. ред. физ.-мат. лит., 1989. 400 с.

17. Голосов Р.А, Сабуров Г.И., Шевелев Е.Г., Харламов Н.Н. К теории боевых систем. Военная мысль. 1990. № 9. С. 24-33.

18. Гусельцева М.С. Культурно-аналитический подход к изучению еволюции психологического знания: дисс... доктора психол. наук: 19.00.01. Москва, 2015. 459 с.

19. Кайуа Р. Игры и люди. Статьи и ессе по социологии культуры. Москва: ОГИ. 304 с.

20. Казанцев А.А. “Большая игра” с неизвестными правилами: Мировая политика и Центральная Азия. Москва: Фонд “Наследие Евразии”, 2008. 248 с.

21. Китайское искусство войны. Постижение стратегии / сост. и ред. Т. Клири. Санкт-Петербург: ЕВРАЗИЯ, 2012. 256 с.

22. Леви-Строс К., Структурная антропология. Москва: Наука, 1985. 536 с.

23. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. Москва: Институт експериментальной социологии, Спб.: Алетейя, 1998. 160 с.

24. Мак-Кинси Дж. Введение в теорию игр: монографія. Москва: Гос. изд. физико-математ. лит., 1960. 420 с.

25. Макьявелли Н. О военном искусстве. Сочинения исторические и политические. Москва: Астрель, 2012. 318 с.

26. Методологія і психологія гуманітарного пізнання. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана: колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 998 с.

27. Мягкая сила. Мягкая власть. Междисциплинарный аналіз: колл. монографія. Москва: ФЛИНТА, Наука, 2015. 230 с.

28. Най Дж. С. Будущее власти. Как стратегия умной силы меняет ХХІ век. Москва: АСТ, 2014. 448 с.

29. Нейман Дж. фон, Моргенштерн О. Теория игр и економическое поведение. Москва: Наука, 1970. 707 с.

30. Новая философская енциклопедия: В 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 1. 744 с.

31. Новая философская енциклопедия: В 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 2. 634 с.

32. Новая философская енциклопедия: в 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 3. 692 с.

33. Психологічна енциклопедія / авт.-упорядник О. М. Степанов. Київ: Академвидав, 2006. 424 с.

34. Психологический словарь / под ред. В.В. Давыдова, А.В. Запорожца, Б.Ф. Ломова и др.; Москва: Педагогика, 1983. 448 с.

35. Савин Л.В. Сетецентричная и сетевая война. Введение в концепцию. Москва: Евразийское движение, 2011. 130 с.

36. Солонько И.В. Феномен концептуальной власти: социально-философский анализ. Москва, 2011. 304 с.

37. Степин В.С. Классика, неклассика, постнеклассика: критерии различения. Постнеклассика: философия, наука, культура. Санкт-Петербург, 2009. С. 249-295.

38. Стёпин В.С. Научная рациональность в техногенной культуре: типы и историческая еволюция. Рациональность и ее границы. Мат. междунар. науч. конф. “Рациональность и ее границы” в рамках заседания Междунар. института философии в Москве (15-18 сентября 2011 г.). Москва: ИФРАН, 2012. 233 с.

39. Стёпин В.С. Теоретическое знание: структура, историческая еволюция. Москва: Пресс-традиция, 2000. 744 с.

40. Стендинг Гай. Прекариат: новый опасный класс. Москва: Ад Маргинем Пресс, 2014. 328 с.

41. Теория прогнозирования и принятия решений: уч. пос. Саркисян С.А., Каспин В.И., Лисичкин В.А., Минаев Е.С., Пасечник Г.С. / под. ред. С.А. Саркисяна. Москва, Высш. щкола, 1977. 351 с.

42. Філософський енциклопедичний словник: довідкове видання під кол. ред. Київ: “Абрис”, 2002. 742 с.

43. Фурман А.В. Ідея і зміст професійного методо- логування: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2016. 378 с.

44. Фурман А.В. Теоретична модель гри як учинення. Наука і освіта. 2014. №5/СХХІ. С. 95-104.

45. Фурман А.В., Шандрук С.К. Організаційно-діяльнісні ігри у вищій школі: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 272 с.

46. Фурман А.В., Шандрук С.К. Сутність гри як учинення: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 120 с.

47. Хайрулін О.М. Психологічні виміри ігрового моделювання у військовій справі. Психологія і суспільство. 2018. № 1-2. С. 83-108.

48. Хайрулін О.М. Теоретико-психологічний аналіз змісту категорійного поняття “гра”. Психологія і суспільство. 2017. № 3. С. 32-50.

49. Хайрулін О.М. Каскад ігрового моделювання життєдіяльності суб'єкта. Психологія і суспільство. 2019. № 1-2. С. 60-91.

50. Хейзинга Й. Homo 1Ыеш. Человек играющий. Санкт-Петербург: Изд-во Ивана Лимбаха, 2011.416 с.

51. Хопкирк П. Большая игра против России: Азиатский синдром. Москва: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. 640 с.

52. Фундаментальные и прикладные исследования современной психологии: результаты и перспективы развития. Отв. ред. А.Л. Журавлёв, В.А. Кольцова. Москва: Изд-во “Институт психологии РАН”, 2017. 2704 с.

53. Шеллинг Т. Стратегия конфликта. Москва: ИРИСБН, 2007. 366 с.

54. Шерр Дж. Жесткая дипломатия и мягкое принуждение: российское влияние за рубежом. Київ: Заповіт, 2013. 152 с.

55. Щедровицкий Г.П. Организационно-деятельностная игра. Сборник текстов. Т. 9 (2) Москва: Наследие ММК, 2005. 320 с.

56. Бнциклопедия епистемологии и философии науки / под ред. В.С. Степина, П.П. Гайденко, И.Т. Касавина, Т.И. Ойзермана, Т. Рокмора, Р. Харре, К. Хюбнера, П.Г. Щедровицкого, Б.Г. Юдина. Москва: “Канон+” РООИ “Реабилитация”, 2009. 1248 с.

57. Amos C. Fox and Andrew J. Rossow, Making Sense of Russian Hybrid Warfare: A Brief Assessment of the Russo-Ukrainian War, The Institute of Land Warfare, ASSOCIATION OF THE UNITED STATES ARMY, LAND WARFARE PAPER. No. 112. March 2017. 23 p.

58. AJP-3(B) ALLIED JOINT DOCTRINE FOR THE CONDUCT OF OPERATIONS., STANAG 2490. Союзницька Загальновійськова Доктрина для Ведення Операцій НАТО.

59. Bennett, N. & J. Lemoine . 2014. What VUCA really means for you. Harvard Business Review, 2014 papers.ssrn.com.

60. Brian C. Scott, Broadening Army Leaders for the Volatile, Uncertain, Complex and Ambiguous Environment. U.S. Army War College, 122 Forbes Avenue, Carlisle, PA 17013.

61. Caillois R. Man, Play and Games. UNIVERSITY OF ILLINOIS PRESS. Urbana and Chicago. 2015. 208 p.

62. Cline R.S. World power assessment: A calculus of strategic drift. Washington: Center for Strategic and International Studies, Georgetown University. 1975.

63. Goldman E. Strategic Communication: A Tool for Asymmetric Warfare. Small Wars Journal. October 6. 2007. URL: http://smallwarsjournal.com/blog/strategic- communication-a-tool-for-asymmetric-warfare (accessed: 12.10.2018).

64. Nye J. (Jr.) Soft Power: The Means to Success in World Politics. NY: Public Affairs, 2004.

65. Nye Joseph S. Bound to lead: the changing nature of American power. Basic Books, 1990. 167 p.

66. Nye. J. The future of Power. New York: Public Affairs, 2011. 320 c.

67. Roselle L., Miskimmon A., O`Loughlin B. Strategic Narrative: A New Means to Understand Soft Power. Media, War & Conflict. 2014. Vol. 7(1). P. 70-84.

68. Fleming Brian P. The Hybrid Threat Concept: Contemporary War, Military Planning and the Advent of Unrestricted Operational Art. Fort Leavenworth, KS: U.S. Army School of Advanced Military Studies (SAMS), U.S. Army Command & General Staff College, 2011.

69. Hallahan K., Holtzhausen D., Van Ruler B., Vercic D., Siramsh K. Defining Strategic Communication. International Journal of Strategic Communication. 2007. No 1.

Размещено на Allbest.ru