Постпозитивізм у мультипарадигмальному просторі соціальних та поведінкових наук

Ґуба та Лінкольн запропонували власні тлумачення основних позицій позитивізму, постпозитивізму, критичної теорії та конструктивізму щодо низки ключових питань організації та провадження соціальних досліджень. Передусім вони ідентифікували головні позиції зазначених парадигм. Така ідентифікація лише частково ґрунтувалася на публічних презентаціях парадигм в науковому дискурсі, бо прихильники їх не завжди презентували у ньому власне бачення всіх практичних питань соціальних досліджень. У таких випадках дослідники самотужки логічно моделювали імовірні позиції окремих парадигм щодо цих дискурсивно не заторкнутих питань з огляду на відповідні базові парадигмальні метафізики -- онтологію, епістемологію та методологію (табл. 2).

Природно, існують ризики, що таке моделювання не уникне неґативного впливу суб'єктивізму та парадигмальної упередженості самих дослідників, які засвідчили власну прихильність парадигмі конструктивізму. Попри це їхня спроба порівняльної систематизації парадигмальних позицій щодо різних аспектів соціально-дослідницької практики, безперечно, варта уваги (табл. 3).

Таблиця 3. Позиції парадигм щодо вибраних практичних питань соціального дослідження [Guba, Lincoln, 1994: p. 112]

У позиціях стосовно задуму або мети соціального дослідження позитивізм та постпозитивізм виявляють сумірність. Обидві ці парадигми орієнтують дослідження на пояснення, яке в підсумку вможливлює передбачення та контроль досліджуваних феноменів. Зростання із часом спроможності науковців передбачати та контролювати досліджувані феномени і позитивісти, і постпозитиві- сти визнають кінцевим критерієм наукового поступу. Ґуба та Лінкольн зазначають редукціонізм та детермінізм, що випливають з цієї позиції. Їм видається, що ситуація дослідження, коли дослідник має роль «експерта», надає йому особливого й, можливо, навіть незаслужено привілейованого статусу.

З позиції критичної теорії метою дослідження має бути критика і трансформація соціальних, політичних, культурних, економічних, етнічних та ґендерних структур, які означають обмеження та експлуатацію для людства і призводять до конфронтації та конфліктів. Відтак критерієм соціально-наукового проґресу вважаються факти започаткування і перебіг процесів реституції та емансипації. У цих процесах досліднику відведено ролі «підбурювача» та «помічника». Такому дослідникові приписується апріорне розуміння, які трансформації є необхідними. Згідно з радикальнішою позицією прихильників критичної теорії, судження про необхідні трансформації мають бути зарезервовані за тими, чиє життя найбільше постраждало від трансформацій, тобто за самими учасниками дослідження.

У рамках парадигми конструктивізму мета дослідження вбачається в розумінні та реконструюванні ментальних конструктів, яких люди (включно з дослідником) дотримувалися раніше. Йдеться про вихідні ментальні конструкти, націлені на досягнення консенсусу, але відкриті для нових інтерпретацій мірою того, як зростають змістовність та ґрунтовність. Відповідно критерієм наукового поступу вважається набуття з часом кожною особою здатності до формулювання більш змістовних та ґрунтовних конструктів, а також дедалі краще усвідомлення змісту і значення конструктів, що конкурують. Дослідникові у цих процесах відведено ролі «учасника» та «помічника».

Позитивістська позиція щодо природи наукових знань полягає в тому, що ці знання становлять верифіковані гіпотези, які можна прийняти як факти чи закони. Натомість згідно з постпозитивістською позицією, наукові знання утворюють не фальсифіковані гіпотези, які можна розглядати лишень як ймовірні факти чи закони. Критично-теоретична інтерпретація наукових знань зводить їх до низки структурних або історичних осягнень, що трансформуються із плином часу. Такі трансформації вважаються можливими внаслідок діалектичної взаємодії, коли незнання та хибне розуміння поступаються місцем більш релевантним осягненням. Згідно з позицією конструктивізму, наукове знання становлять суто ментальні конструкти, щодо яких існує або принаймні утворюється відносний консенсус серед тих, хто є компетентним або кому можна довірити (у випадку більш прихованих відомостей) інтерпретувати суть конструкту. З погляду конструктивістів, внаслідок незгоди однаково компетентних (або довірених) інтерпретаторів, коли через соціальні, політичні, культурні, економічні, етнічні та ґендерні чинники виникають розбіжності серед цих інтерпретаторів, можуть співіснувати множинні «знання». Ці різні конструкти підлягають постійному перегляду і зазнають змін внаслідок зіставлення з іншими конструктами в діалектичному контексті.

Позиції позитивізму та постпозитивізму вважаються переважно сумірними щодо питання акумуляції наукового знання: ці знання накопичуються в процесі прирощення, в перебігу якого кожен встановлений факт або ймовірний факт за умови його належної інтерпретації додається до «споруди знання», що зростає. Якщо ці факти оформлюються в узагальнення або причинно-наслідкові зв'язки, уможливлюється ефективніше використання їх для прогнозування та контролю, а відтак -- і для передбачувано впевненого узагальнення стосовно параметрів населення. Позиція прихильників критичної теорії зводиться передусім до заперечення можливості накопичення знання в абсолютному сенсі. Натомість вони наголошують можливість його зростання та зміни радше через діалектичний процес історичного перегляду. Завдяки такій ревізії долається незнання та хибне розуміння і розширюються більш релевантні осягнення. Узагальнення цих передбачувано певних уявлень щодо параметрів населення вважається можливим, коли поєднання соціальних, політичних, культурних, економічних, етнічних та ґендерних проявів та цінностей є подібним у різних реґіонах. Позиція конструктивізму визнає можливість накопичення знання лише у відносному сенсі -- через формування дедалі більш змістовних і поглиблених конструктів у перебігу герменевтичного або діалектичного процесу. У разі діалектичного процесу різні конструкти протиставляються. Один із важливих механізмів екстраполяції знань з одного середовища в інше бачиться у врахуванні непрямого досвіду, отриманого зі звітів про case study.

Позитивізму та постпозитивізму приписуються збіжні позиції щодо критеріїв оцінювання доброчесності або якості наукового дослідження. Для цих парадигм такими належними критеріями вважаються усталені конвенційні орієнтири «строгості» наукового дослідження. Йдеться про внутрішню валідність -- ізоморфізм висновків з реальністю, а також про зовнішню валідність -- узагальнюваність, надійність (у сенсі стабільності) та об'єктивність (дистанціювання та нейтральність спостерігача). Утім, із конструктивістського погляду Ґуби та Лінкольна, ці критерії залежать від реалістичної онтологічної позиції. Тому вони критично припускають, що ізоморфізм висновків із реальністю не може мати значення, строга узагальнюваність щодо генеральної сукупності є неможливою, стабільність не можна оцінити для дослідження певного феномену, якщо феномен сам по собі є мінливим, а об'єктивності не можна досягнути, оскільки ні від чого не можна «дистанціюватися» [Guba, Lincoln, 1994: p. 114]. На цьому критичному тлі наголошуються кардинально відмінні критерії оцінювання доброчесності або якості дослідження в рамках критичної теорії: врахування в дослідженні історичного часу та місця, тобто соціальних, політичних, культурних, економічних, етнічних та ґендерних передумов досліджуваної ситуації; міра дієвого впливу дослідження на долання незнання та хибного розуміння; міра забезпечення дослідженням стимулів до дії, тобто до трансформації наявної структури. Водночас питання критеріїв якості досліджень в конструктивізмі вважалося остаточно не розв'язаним через наявність цілих шерегів альтернативних версій, певною мірою збіжних із відповідними критеріями критичної теорії.

Збіжні позиції позитивізму та постпозитивізму щодо ролі цінностей у дослідженні зводяться до того, що ці парадигми є «вільними від цінностей» з огляду на 'їх епістемологічні позиції. Тобто вплив цінностей на дослідницькі пошуки в них виключений. Позитивісти та постпозитивісти розглядають цінності як збурювальні змінні, вплив яких в об'єктивному дослідженні необхідно унеможливлювати. Цей погляд є притаманним постпозитивістам навіть попри те, що у постпозитивізмі об'єктивність -- регульований ідеал. Натомість у критично-теоретичній та конструктивістській парадигмах цінності однаково розглядаються як неуникненні у формуванні або (у випадку конструктивізму) творенні результатів дослідження. Критичні теоретики та (більшою мірою) конструктивісти вважають виключення цінностей із дослідження неприйнятним і взагалі неможливим. Спроби такого виключення визнано ворожими для інтересів безправних аудиторій, ориґінальні (емічні) ментальні конструкти яких варті рівного розгляду з конструктами інших, сильніших аудиторій та самого дослідника.

З приводу місця етики в науковому дослідженні прихильники парадигм позитивізму та постпозитивізму теж посідають сумірні позиції: для них етика є важливим чинником і сприймається дуже серйозно. Зокрема, міру етичності поведінки дослідників контролюють зовнішні механізми на кшталт професійних кодексів поведінки та комітетів з питань поведінки і гуманітарної тематики. Але Ґуба та Лінкольн вважають етику непритаманною самому процесу дослідження в рамках цих двох парадигм. Понад те, вони стверджують, що реалістична онтологія, яка лежить в основі позитивізму та постпозитивізму, передбачає схильність до використання обману, який, за деякими свідченнями, є виправданим для визначення того, «якими речі насправді є і працюють» або заради якогось «вищого соціального блага» чи якоїсь «чіткішої істини» [Guba, Lincoln, 1994: p. 115]. Натомість етика бачиться властивою здебільшого критичній теорії. Йдеться про декларовані в ній наміри подолати незнання і хибне розуміння, а також якнайповніше враховувати цінності, історичний час та місце у процесі дослідження. Завважується й моральний ухил критичної теорії стосовно того, що дослідник повинен викривати, а не вводити в оману. Водночас етику визначають як невіддільну складову конструктивізму з огляду на включення в дослідження цінностей його учасників -- наявних конструктів респондентів і дослідника, а також на зусилля щодо збільшення змістовності та ґрунтовності їхніх конструктів. Стимул етичності конструктивістів вбачається в тяжінні процесу їхніх досліджень до відвертості, адже приховування намірів дослідника вважається руйнівним для мети розкриття та вдосконалення ментальних конструктів.

Стосовно питання налаштованості («опінії») дослідників позиції позитивізму та постпозитивізму ідентифікуються як цілком сумісні. В обох парадигмах йдеться про налаштованість «незацікавленого науковця». Він має прагнути до інформування осіб, які ухвалюють рішення та здійснюють політику, а також аґентів змін, які самостійно і принаймні частково реалізують надану наукову інформацію, коли формують, пояснюють та обґрунтовують дії, політику та пропозиції щодо змін. Водночас позицією критичної теорії вважається відповідність дослідника покликанню «інтелектуала-перетворювача» з розширеним розумінням, спроможного протистояти незнанню та хибному розумінню. Ця позиція аргументується тим, що глибше осягнення наявного стану речей, зокрема природи людей та міри їх експлуатації, та стимулювання їх діяти з огляду на це осягнення робить зміни природними та легшими. Згідно з конструктивістською позицією, дослідник має бути «небезстороннім учасником», тобто активно сприяти перебудові множинних ментальних конструктів -- власних та решти учасників дослідження. Мірою формування таких реконструкцій та стимулювання людей до дій згідно з ними зміни стають більш природними й тим самим полегшуються.

Розбіжність між позиціями позитивізму та постпозитивізму спостерігається стосовно питання підготовки дослідників-початківців. Позитивістський підхід тут реалізується в опануванні початківцями здебільшого технічних знань (процедур вимірювання і проєціювання, кількісних методів) та, меншою мірою, але достатньо ґрунтовно -- формальних теорій феноменів в рамках предметних спеціалізацій. Фахово-освітній підхід постпозитивізму не тільки змістовно відтворює відповідний позитивістський підхід, а й охоплює опанування якісних методів соціальних досліджень для запобігання проблемам позитивізму (табл.1).

Водночас критична теорія та конструктивізм у питанні фахового тренінгу мають більш збіжні позиції. Згідно них початківці передусім ресоціалізуються для нейтралізації наслідків їхнього раннього інтенсивного сприйняття загальноприйнятого бачення науки. Утім, цей процес передбачає ґрунтовне вивчення позицій і кількісних методів позитивізму та постпозитивізму, щоби початківці зрозуміли онтологічні, епістемологічні та методологічні відмінності конвенційних та альтернативних їм парадигм (табл. 2). Кількісні методи також вважаються важливими з огляду на їх безперечно корисну змістовність. Звісно, неабияке значення має опанування початківцями якісних методів з огляду на їхню роль в реалізації можливостей діалогічної, діалектичної та герменевтичної методологій. Не менш важливим вважається й осягнення соціальної, політичної, культурної, економічної, етнічної та Тендерної історії та структур, тобто предметних царин пріоритетних наукових пошуків. Зрештою, довершує фахову соціалізацію в рамках цих парадигм прищеплення цінностей альтруїзму та розширення можливостей у своїй дослідницькій роботі.

Щодо питання обов'язковості конфлікту парадигм та 'їх узгодження у межах одного концептуального підґрунтя позиції позитивізму та постпозитивізму вважаються збіжними. В межах обох парадигм існує фундаментальна орієнтація на визнання можливості логічного узгодження всіх парадигм та імовірності появи якоїсь спільної раціональної структури для розв'язання всіх питань відмінностей між ними. Ґуба та Лінкольн трактують цю позицію як редукціоністську, оскільки вона припускає можливість зіставлення парадигм там, де існує багато розбіжностей між ними. Натомість критична теорія та конструктивізм є позиційно близькими, стверджуючи базову несумірність всіх парадигм через суттєві суперечності між точками зору останніх. Але водночас визнається сумірність позитивізму та постпозитивізму, з одного боку, та ймовірна сумірність критичної теорії та конструктивізму -- з іншого. В обох випадках ідеться, природно, не про тотальну, а радше про більш чи менш вибіркову сумірність з низки питань і позицій (табл. 2 і 3). А загалом вважається, що позиції парадигм з певних питань не можуть бути логічно узгоджені та співіснувати в жодній внутрішньо несуперечливій метафізичній системі. Проте не виключено, що поява метапарадигми уможливить їх гадане логічне узгодження.

Ґуба та Лінкольн констатували гегемонію позитивізму та постпозитивізму, тобто переважання їх за впливовістю над рештою парадигм в соціально-науковому дискурсі, фаховій спільноті та соціальному просторі. За їхніми твердженням, позитивізм здобув цю гегемонію впродовж кількох останніх століть -- по тому як вчені відхилили попередні Аристотелеву і теологічну парадигми. Але останніми десятиліттями цю гегемонію поступово перебрали постпозитивісти як «природні» спадкоємці позитивізму за визначенням. За оцінкою Ґуби та Лінкольна, на середину 1990-х років під контролем постпозитивістів та багатьох залишкових позитивістів перебували наукові видавництва, джерела фінансування досліджень, механізми просування та перебування науковців на посадах, дисертаційні комітети та інші джерела влади та впливу. На той час прихильники цих парадигм продовжували «репрезентувати найсильніший голос в ухваленні професійних рішень». Водночас прихильники критичної теорії та конструктивізму шукали визнання та шляхів вивищення та посилення свого впливу у фаховій науковій спільноті. Їхні можливості досягти визнання дедалі розширювалися: зростали кількість їхніх статей у наукових журналах, число схвалених дисертацій тощо.

Такі питання практики соціальних досліджень, як мета дослідження, природа знань, накопичення знань і критерії доброчесності та якості, є важливішими в рамках позитивізму та постпозитивізму. Інтерпретації вказаних питань на засадах цих двох конвенційних парадигм видаються найвпливовішими та усталеними в соціально-науковому дискурсі, попри те що оскаржуються прихильниками альтернативних парадигм. Питання цінностей та етики наукових досліджень є вкрай важливими, але розбіжно інтерпретованими в межах конвенційних та альтернативних їм парадигм. Питання «опінії» дослідника, вишколу дослідників-початківців, узгодження та гегемонії парадигм видаються важливішими й порушуються в рамках критичної теорії та конструктивізму.

Загалом описаний порівняльний аналіз унаочнив значну збіжність та сумірність позиціювання позитивізму та постпозитивізму щодо переважної більшості ключових питань організації та провадження соціальних досліджень. Водночас значною мірою такі сумісні парадигмальні диспозиції позитивізму та постпозитивізму суттєво відрізняються від диспозицій критичної теорії та конструктивізму. Всі ці зауважені сумісності та відмінності увиразнюють спадкоємну тяглість та парадигмальну спорідненість між позитивізмом та постпозитивізмом. Утім, у науковому дискурсі представлена й дещо інша інтерпретація зв'язків та розмежувань між цими парадигмами або їхніми версіями, яка теж варта уваги.

Постпозитивістська метатеорія у маркетингових дослідженнях