Соціологія як наукова дисципліна: постпозитивістська концепція Дж. Александера та П. Коломі

Серед результатів рецепції постпозитивізму в соціології -- спроби переосмислення природи цієї наукової дисципліни на його епістемологічних підвалинах. У 1980-1990-х роках такі спроби здійснювали Дж. Александер та П. Коломі. Так, перший з них намагався виявити теоретичну логіку, окреслити епістемологічні передумови загальної теорії та проаналізувати нові теоретичні напрями в соціології на постпозитивістських засадах [Alexander, 1982; Alexander, 1990; Александер, 1992a; Александер, 1992b]. Другий прагнув інтерпретувати з позиції постпозитивізму соціологічне метатеоретизування, зокрема, як попередню та перспективну дослідницьку програму [Colomy, 1991; Colomy, 1992]. Також ці дослідники спільно вдавалися до постпозитивістської реконструкції неофункціоналізму [Alexander, Colomy, 1985; Alexander, Colomy, 1990]. У зауважених публікаціях неодноразово, але непрямо й побіжно окреслювалися елементи та контури постпозитивістської концепції соціологічної науки. Наразі в соціології бракує експлікації цієї концептуалізації, що й пропонується у цій статті.

Вихідним постпозитивістським припущенням Дж. Александера щодо соціології є локалізація всіх складників соціологічної думки у межах єдиного наукового континууму між полюсами двох відмінних середовищ -- неемпіричного метафізичного світу теоретизування та емпіричного світу спостережень (рис.).

Рис. Континуум соціально-наукової думки [Alexander, 1982: p. 2]

Відтак соціологічна думка варіює від абстрактних, загальних і метафізичних елементів, з одного боку, до конкретних, емпіричних і фактичних -- з іншого. Між цими граничними елементами локалізується решта формальних елементів або рівнів соціологічного наукового дискурсу -- зокрема ідеології, моделі, поняття, закони, пропозиції, методологічні припущення та твердження спостереження. Власне всі ці формальні елементи найчастіше згадуються в науковій літературі як незалежні точки зору на соціальну реальність. Їх континуальна концептуалізація передбачає, що, попри переважну орієнтацію соціально-наукового твердження на метафізичний або емпіричний полюс, воно ніколи не може бути детермінованим виключно одним із них. Навіть якщо форма наукового твердження характеризується здебільшого якимось одним формальним елементом континууму соціологічної думки, будь-яке таке твердження містить імпліцитні чи експліцитні референції щодо природи кожного іншого формального елемента наукового континууму.

П. Коломі стверджує, що впродовж історії соціологічної думки варіанти концептуалізацій, досяжні дослідникам суспільства на кожному дискурсивному рівні, були обмежені. Йдеться про трактування людської природи, ідеології, моделі суспільства та методологічні підходи [Colomy, 1991: p. 270]. Зокрема, в припущеннях щодо людської природи дискутується міра інструментально-раціональної / морально-нормативної / емоційно-потребнісної мотивації поведінки дієвців. В ідеологічному дискурсі безперервно змагаються відносно послідовні консервативні, ліберальні та радикальні аргументи. При моделюванні суспільства дискусії відбуваються в межах концептуальних осей «відносна випадковість / когерентність» та «відносна динаміка vs тенденції урівноваження» соціальних систем. Методологічні дискусії зводяться головно до конфлікту між інтерпретаційним та каузальним підходами в аналізі соціальних феноменів.

Александер та Коломі заперечують існування внутрішнього зв'язку між різними формальними елементами або рівнями, локалізованими в епістемологічному соціально-науковому континуумі, -- ідеологіями, моделями, поняттями, законами, пропозиціями, методологічними припущеннями та твердженнями спостереження. Ці формальні елементи вважаються якісно дискретними, себто абсолютно незалежними одне від одного. На позір відсутні жодні емпірично або логічно переконливі причини для комбінування, наприклад, теоретичних припущень про інструментально-раціональну мотивацію поведінки дієвців із методологічним каузальним підходом. Але в історії соціальної думки почасти спостерігається «вибіркова спорідненість» між деякими теоретичними уявленнями, сформованими на різних елементних формальних рівнях епістемологічного континууму. Понад те, соціологи зазвичай вважають, що навіть дійсно існують певні імперативні зв'язки між опціями на цих різних рівнях. Підґрунтя цього переконання вбачається в тому, що соціологічна дослідницька практика локалізується в межах ґрунтовно сформованих теоретичних традицій соціології, кожна з яких визначає зв'язки між її складовими формальними елементами у різний спосіб. Себто соціологія фундується на емпіричних фактах та дослідницьких проєктах, що їх пояснюють та обґрунтовують за допомоги теоретизування середнього рівня, але організовується загалом теоретичними традиціями. Ці теоретичні традиції засновують харизматичні чільні інтелектуали, які з часом набувають квазікласичного статусу, визнаються і вшановуються як фундатори нових галузей науки та наукових шкіл у відповідних фахових спільнотах. Відтак теоретичні традиції трактуються як фундаментальна особливість соціологічного наукового простору.

Із постпозитивістського погляду, «соціологію можна схарактеризувати як багаторівневий раціональний дискурс про суспільство і його конституювальні одиниці та процеси, причому патерни та напрямки цього дискурсу зумовлені провідними традиціями дисципліни» [Colomy, 1991: p. 271]. Теоретичні традиції на кшталт історичного матеріалізму, структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, етнометодології та інших вважаються чинником, що спрямовує розвиток різних форм соціології. Концептуальні уявлення, вкорінені в цих конкурувальних теоретичних традиціях, опосередковують та спрямовують соціологічні формулювання нагальних наукових проблем. У перебігу соціологічного пізнання «соціальна реальність ніколи не зіставляється сама з собою» у вигляді спостережених емпіричних фактів, з одного боку, та суто емпіричних узагальнень про них -- з іншого [Alexander, Colomy, 1990: p. 41]. Всі соціологічні формулювання нагальних наукових проблем та їх розв'язання з огляду на спостережені емпіричні факти та узагальнення їх уможливлюються у відносно стандартизованих, парадигматичних формах.

Наукова творчість соціологів імпліцитно та експліцитно програмується теоретичними традиціями як середовищем їхньої фахової соціалізації та провадження власних студій: «Матриці, в яких існують конкретні соціальні науковці, не обов'язково мають бути взяті з однієї традиції чи бути цілковито окремими, але науковці повинні в них існувати, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні» [Colomy, 1991: p. 271]. Наголос на неабиякому значенні теоретичних традицій у соціології є ключовим в постпозитивістському баченні її структури та організації як наукової дисципліни. Попри безперечну важливість спеціалізованих ареалів, Коломі вважає, що соціологію не слід розуміти як організовану передусім її спеціалізаціями (спеціальностями), визначеними їхніми емпіричними об'єктами дослідження або теоріями середнього ранґу (за Р. Мертоном). Ідеться про поділ соціологічної науки на галузеві та спеціальні соціології, подекуди втілений на рівні організаційної структури соціологічних інституцій (зокрема, структурування соціологічних факультетів на кафедри, а академічних науково-дослідних інститутів соціології -- на відповідні відділи). Натомість глибинна структура соціології увиразнюється як складена з мереж і літератур. Ця мережева структура породжуються взаємодіями між досліджуваними емпіричними об'єктами, поточними теоретичними традиціями та інтелектуальними рухами в дисципліні, які можуть стати новими такими традиціями.

Окреслену концептуальну модель епістемологічного континууму соціологічного думки (рис.) Александер та Коломі застосували у дослідженнях патернів розвитку та занепаду низки теоретичних традицій в соціології. Але вичерпний і детальний аналіз розвитку та репрезентацій цих традицій на кожному з рівнів соціально-наукового епістемологічного континууму вимагав неабияких зусиль. Зрештою, в результаті цих виснажливих досліджень дослідники запровадили також спрощене концептуальне розрізнення між двома жанрами теоретичних традицій в соціології -- дослідницькими програмами та генералізуваль- ним (узагальнювальним) У дискурсі української соціології започатковано вжиток транслітерованого терміноло-гічного аналогу «генералізувальний дискурс» англомовного поняття «generalized discourse» [Танчер, 1994: с. 7]. дискурсом.

Дослідницькі програми та генералізувальний дискурс

Таблиця 1

Відмінності генералізувального дискурсу та дослідницьких програм як жанрів теоретичних традицій у соціології, згідно з П. Коломі (1991)

Генералізувальний дискурс конституюють, формують і структурують загальнотеоретичні дискусії з приводу різних онтологічних, епістемологічних, методологічних та ідеологічних аспектів соціологічного знання. Натомість дослідницькі програми розбудовуються в перебігу досліджень емпірично спостережуваних феноменів. Отже, кардинально відмінними є проблеми, які розглядаються у межах цих двох жанрів. Найбільша така відмінність полягає в рівні абстракції, на якому дослідники порушують ці проблеми та формулюють розв'язання їх. Генералізувальний дискурс зосереджений на загально-теоретичних, а дослідницькі програми -- на конкретних та емпірично оприявнюваних проблемах. Розрізнення проблематики цих жанрів теоретичних традицій ґрунтується на переформулюванні дихотомії концептуальних/емпіричних проблем науки, запропонованої Л. Лауданом.

Конкретно-емпіричні уявлення про соціальну реальність, які є визначальними для дослідницьких програм, значно меншою мірою обмежують генералізувальний дискурс.

Відтак він генерує розв'язання проблем, специфіковані на дуже абстрактному загальному рівні: «У певному сенсі можна сказати, що генералізувальний дискурс говорить про все загалом і ні про що окремо» [Colomy, 1991: p. 273].

Але у дискурсивних формулюваннях та спробах розв'язань загальнотеоретичних проблем визначаються фундаментальні особливості й динаміка соціального світу, специфікується природа людських дій та ключових соціальних процесів, пропонуються методи їх аналізу. Звідси «абстрактний характер генералізувального дискурсу наповнює його формулювання широким діапазоном потенційної застосовності...» [Colomy, 1991: p. 273]. Зокрема, впродовж 1930-1980-х років центральними в генералізувальному дискурсі північноамериканської та, значною мірою, світової соціології були загальнотеоретичні проблеми порядку/конфлікту, структури/аґентності, мікро/макрорівня аналізу. В такому дискурсивно створеному загальнотеоретичному контексті дослідницькі програми визначали й намагалися розв'язати специфічні емпіричні проблеми.

На підставах методології постпозитивізму напрями інтелектуальної діяльності в межах генералізувального дискурсу та дослідницьких програм трактуються не лише як автономні, а й як взаємозалежні. Зокрема, в рамках теоретичної традиції генералізувальний дискурс уможливлює концептуальні підвалини для започаткування і розвитку дослідницьких програм: «генералізувальний дискурс забезпечує директиви для дослідницьких програм; він пропонує, що можна побачити, як підійти до того, що можна побачити, і типи питань, які можна порушувати про це» [Colomy, 1991: p. 273]. Ці директиви, що походять із генералізувального дискурсу традиції, вважаються радше гнучкими настановами, а не детальними інструкціями. Генералізовані дискурсивні формулювання можуть розгалужуватися для більш специфічних предметів емпірично орієнтованих пошуків. Але надмірне дискурсивне керівництво дослідницькими програмами вважається небажаним через загрозу аналітичного формалізму, який уможливлює диктат генералізувального дискурсу над емпіричними уявленнями. Тому використання генералізувального дискурсу видається оптимальним суто на рівні генерування набору концептуальних пропозицій для емпіричних досліджень предметних ареалів. Себто останні мають здійснюватися на основі вибраних концептуальних елементів генералізувального дискурсу. Зазвичай генералізувальний дискурс сталих і плідних теоретичних традицій у такий спосіб концептуально стимулює розвиток не одної, а цілої низки дослідницьких програм, організованих довкола досліджень нетривіальних емпіричних проблем.

Своєю чергою, «домінувальні та зрілі дослідницькі програми часто створюють абсолютно нові царини спостережних тверджень; вони також встановлюють стандарти масштабу пояснень та внутрішньої узгодженості, яким мають відповідати конкурувальні програми» [Alexander, 1990: p. 541]. Загалом в дослідницьких програмах стандарти оцінювання якості доробку емпіричних аналітиків вважаються доволі однозначними, зрозумілими, застосовними, усталеними, кодифікованими та загальновизнаними. Натомість в царині загального теоретизування, репрезентованого генералізувальним дискурсом конкурувальних теоретичних традицій, завважується дефіцит однозначних критеріїв для експліцитного порівняння та оцінювання його результатів. Відтак констатуються незначні досягнення та можливості поступу в розв'язанні загальнотеоретичних дискусій.

Разом із тим, генералізувальний дискурс також забезпечує оцінювальні стандарти для критичних тлумачень результатів дослідницьких програм, пов'язаних із традиціями, що конкурують. Ці тлумачення можуть виявляти різні теоретичні та емпіричні прогалини в емпіричних дослідженнях програм і давати підстави для зусиль, спрямованих на їх надолуження та коригування. Йдеться про увиразнення та експертизу неявних теоретичних передумов емпіричних тверджень: «Хоча конкретне соціальнонаукове твердження може набувати безперечної емпіричної форми, воно також припускає, навіть якщо б імпліцитно, більш узагальнені компоненти. Плідне критичне тлумачення використовує абстрактні, всеосяжні принципи для оцінювання узагальнених уявлень, які спрямовують більш конкретні соціологічні студії» [Colomy, 1991: p. 274]. В результаті з'ясовується, як недоліки в дискурсивних припущеннях соціально-наукового твердження породжують аномалії в його емпіричному застосуванні. У випадку виявлення аналітичних або фактичних прогалин в наукових пошуках дослідницьких програм засоби для їх подолання створюються з використанням тих самих узагальнених принципів генералізувального дискурсу. Загалом ефективне спрямовування розвитку дослідницьких програм, як і переконливість розв'язань загальнотеоретичних проблем, значущість цих розв'язуваних проблем для дисципліни є тими досягненнями, за якими генералізувальні дискурси різних теоретичних традицій конкурують між собою та прогресують.

Постпозитивістське трактування соціології як наукової дисципліни, диференційованої на низку теоретичних традицій, примітне зауваженням двох різноспрямованих тенденцій в існуванні цієї науки. З одного боку, соціологічний традиціоналізм обов'язково означає існування та відтворення теоретичних традицій, що може мати наслідком певний застій або відсутність змін в теоретизуванні. З іншого боку, якщо ці теоретичні традиції гостро конкурують між собою, вони неминуче мають змінюватися, посилюватися і зростати, щоби продовжувати існувати та відтворюватися в конкурентному середовищі: «Щоб зберегтися, традиції мають змінитися; ті, що живуть більше ніж одне покоління, як правило, суттєво переглядаються та реконструюються» [Colomy, 1991: p. 276]. Зокрема, в історії теоретичних традицій зауважуються періоди рутинізації теоретизування, що настають відразу після їх заснування харизматичними теоретиками-основоположниками.

Але культивований універсалізм інституціалізованих наукових стандартів критицизму за взірцями природничих наук зобов'язує соціологів до знеособленої критичної раціональності. Ця раціональність, своєю чергою, протистоїть їхньому партикуляризму ініціальної традиційної лояльності, спонукає до організованого скептицизму у сприйнятті результатів досліджень та посилює відкритість щодо теоретичних змін. Відтак основним рушієм розвитку соціології, основною динамікою в ній є конкуренція та конфлікт між її теоретичними традиціями та всередині них.

У поясненні мінливості теоретичних традицій Александер та Коломі спираються на структурну модель наукової дослідницької програми І. Лакатоса: виокремлення в її рамках незмінного «твердого ядра» фундаментальних припущень та адаптивного «захисного поясу» допоміжних теорій (детальніше про цю модель див.: [Резнік, 2021: сс. 112-115]). Відтак вважають, що та чи та традиція в соціальних науках диференціюється на дуже стійке до змін теоретичне ядро та постійно мінливі предметні периферійні ареали, що оточують це ядро [Alexander, Colomy, 1990: p. 41].

Однак ця аналітична диференціація центральних, належних до ядра проблем теоретичної традиції не є ізоморфною розрізненню між генералізувальним дискурсом та дослідницькими програмами цієї традиції. Генералізувальний дискурс теоретичної традиції часто спрямовується на її периферійні елементи, а дослідницькі програми можуть керуватися конкретними уявленнями, які можуть вважатися життєво важливими для цієї традиції.

Згідно з постпозитивістською моделлю наукового поступу, розвиток соціальної науки не зумовлюється суто необхідністю зрозуміти емпіричну реальність, і її зростання не відображає просте розширення емпіричного знання чи його концептуального масштабу.

Йдеться натомість радше про «надпотужну детермінацію соціальної науки на підставі теорії та надслабку -- на підставі того, що звуть фактом» [Александер, 1992a: с. 127]. З цього погляду, теоретичні традиції, їх генералізувальний дискурс та дослідницькі програми співіснують, конкурують та розвиваються у єдиному контексті або спільному науково-дисциплінарному просторі соціології. Тому головні критерії для оцінювання міри наукового поступу ґрунтуються на зв'язках між конкурувальними теоретичними традиціями та внутрішніх дороговказах кожної з цих традицій. Себто йдеться радше не про теоретичний чи емпіричний поступ соціології сам по собі, а про відносний пояснювальний і теоретичний успіх у порівнянні з попередньою версією власної традиції або інших традицій-конкурентів.

Згідно з цією постпозитивістською моделлю наукового поступу і ядра, і периферійні ареали теоретичних традицій різною мірою змінюються в перебігу теоретизування їх представників. Для позначення виокремлених ідеально-типових форм цього теоретизування використовується низка термінів: елабора- ція, ревізія, реконструкція, експропріація та скасування [Alexander, Colomy, 1990: рр. 55, 58]. Вихідні припущення, особливості, об'єкти та можливі результати цих ідеально-типових форм теоретизування є відмінними (табл. 2).

Таблиця 2