Актуальні підходи у сучасних міграційних дослідженнях: деякі критичні зауваження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”,

АКТУАЛЬНІ ПІДХОДИ У СУЧАСНИХ МІГРАЦІЙНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ: ДЕЯКІ КРИТИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Гнатюк В.В., д-р філос. з політичних

наук, науковий співробітник

Львів

Анотація

У статті приділено увагу питанню висвітлення підходів, які апробуються у сучасних міграційних дослідженнях, з метою продемонструвати їх межі (концептуальні та методологічно-методичні) як аналітичні знаряддя. За підґрунтя було взято три найпоширеніші дослідницькі погляди: позитивізм, релятивізм і критичний реалізм. Обґрунтовано тезу: використання підходу акумулює у собі значно ширший контекст, ніж лише інструментальний, який корелюється до реалізації лише методичної функції. Обираючи одну з форм аналітики, науковці окреслюють онтологічні та епістемологічні межі методології у вивченні міграційної теми. На основі головних положень (принципів) кожного підходу охарактеризовано загальнонаукові та спеціалізовані знаряддя (для міграціологів), а також виокремлено різної природи недоліки та можливості застосування здобутих результатів. Наведено приклади наукових праць, де апробовано ці погляди. Аргументовано, що позитивізм і релятивізм є монофакторнимими, менш критичними та більш поверхневими (“пласкими ”) підходами порівняно з критичним реалізмом, якому притаманний стратифікований онтологічний реалізм, методологічний плюралізм і раціональність суджень. Показано, що причинами популярності позитивістського та релятивістського типу мислення є методологічна можливість щодо спрощення політичних питань і застосування знань про міграцію, щоб легітимізувати деякі політичні переконання та дії, з одного боку, і їх глибока внутрішня ієрархізація, що надає гнучкість і можливість для вдосконалення, з іншого боку. Наголошено на перспективах подальших досліджень, які зосереджуються на наукових (ревізія позитивізму та релятивізму відповідно до запитів сучасності), філософських (переосмислення епістемологічної та практичної компонент підходу, їх збалансування) та практичних (потреба у вищій репрезентативності розвідок, що виконані в межах критичного реалізму) вимірах міграційної проблематики. позитивізм релятивізм міграційний мислення

Ключові слова: позитивізм, релятивізм, критичний реалізм, дослідницька помилка, виміри підходу до дослідження.

Annotation

Hnatiuk V.V., PhD. (Political Science), scientific fellow, International Institute of Education, Culture and Diaspora Relations, Lviv Polytechnic National University, Lviv

CURRENT APPROACHES IN MODERN MIGRATION STUDIES: SOME CRITICAL REMARKS

The article focuses on the issue of highlighting the approaches being tested in contemporary migration studies to demonstrate their limits -- conceptual, methodological, and methodical -- as analytical tools. The three most popular research perspectives, namely positivism, relativism, and critical realism, are taken as a basis. The author substantiates the idea that the approach accumulates a much broader context than just the instrumental one, which correlates to the realization of an exclusively methodical function. Since by choosing one of the forms of analytics, scholars outline the ontological and epistemological framework of the methodology in the study of migration. Based on the key provisions (principles) of each approach, the author characterizes them as general scientific and specialized tools (for migration scholars) and identifies the different by nature shortcomings and opportunities for applying the obtained results. A particular focus is on demonstrating examples of research works that test these approaches. It is argued that positivism and relativism are monofactorial, less critical and more superficial (flatness) approaches compared to critical realism, characterized by stratified ontological realism, methodological pluralism, and judgment rationality. It is shown that the reasons for the popularity of positivist and relativist types of thinking are the methodological possibility of simplifying political issues and applying knowledge about migration to legitimize certain political beliefs and actions, on the one hand, and their deep internal hierarchization, which provides flexibility and opportunities for improvement, on the other. Finally, the author emphasizes the prospects for further research focusing on the scientific (revision of positivism and relativism under the necessities of the present), philosophical (rethinking the epistemological and practical components of the approach, balancing them) and practical (the need for higher representativeness of research conducted within the framework of critical realism) dimensions of migration issues.

Keywords: positivism, relativism, critical realism, research error, dimensions of the research approach.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні у соціогуманітарних галузях знання та відповідних дослідженнях, що виконуються в їх межах, досягнуто високих теоретичних, інструментальних і прагматичних стандартів. Так, вчені вміють здійснювати комплексні оборотні (аналітично-синтетичні й навпаки) розвідки, в яких об'єднують різні сфери й аспекти людського життя (економічні, психологічні, соціальні, культурні тощо), охоплюють їх у комбінованих взаємодіях або виражають самостійно, водночас представляють на певному територіальному рівні і в конкретному просторовому масштабі. Додатково наукова спільнота змогла (конвенціонально) досягти згоди щодо використання та унормованої операціоналізації термінології спочатку для галузей, а сьогодні - і поміж ними, з огляду на дедалі сильніший дисциплінарний характер взаємодії. Таким чином, завдяки такій дослідницькій континуальності, яка акумулює історичні (часові), теоретичні (формально-змістові) та просторові (рівні й масштаби) виміри аналізу, вже нині наявний успішний досвід у реалізації національних і міжнародних проєктів. Інакше кажучи, формується традиція для вивчення певних тематик і алгоритм проведення відповідних досліджень у межах ширшого розуміння - контекстуального та інструментального За приклад доречно взяти серію книг “International Handbook” видавництва Routledge, у яких висвітлюються сучасні кращі (якісно обґрунтовані та неодноразово апробовані) дослідницькі концептуальні й інструментальні знаряддя для розуміння різної суспільствознавчої проблематики, зокрема міграційної, у комплексному баченні й міжнародному фокусі охоплення. Саме ці напрацювання, які використані для написання статті, стали важливими історіографічними, теоретико-методологічними і методичними передумовами у підтвердженні та обґрунтуванні відповідної. Проте дотепер залишається частина робіт, для яких властиві різні неточності, зокрема методологічно-методичної та концептуальної природи. В одних працях доволі часто відбувається своєрідна автозаміна між категоріями “методологія” та “методи”, що наводить на помилкову думку про їх ідентичність. У таких випадках під першою розуміють “інструменти, що втілені у дослідженні”, але поза контекстом залишається реалізація самої “логіки цього дослідження”. Водночас методологія повинна репрезентувати систематичну апробацію теорії пізнання до аналітичних кейсів у межах конкретної дисципліни. Натомість методи мають інтерпретуватись як безпосередні прийоми для відбору й опрацювання даних. І хоча між двома категоріями наявний тісний зв'язок, але ще досі немає чіткого уявлення (як на практиці проведення польової розвідки, так і на стадії її теоретичного окреслення) в науковій свідомості вчених про його [1] релевантність “для” дослідження та “в” ньому у завершальній позиції. Інакше кажучи, скільки не порушувалася б ця тема, завжди існуватиме або група “неофітів”, які потребують знань для її розуміння, або частка осіб, які досі на стадії її осягнення, або науковці, які не прагнуть цього, з огляду на задоволеність від продукування низькоякісних наукових продуктів. Тому проблема залишається актуальною надалі, хоча тезис про “методологію як специфічну мапу для орієнтації у соціальному світі, а методи як знаряддя нашої діяльності” вже давно доведено та поширено серед наукової спільноти.

Крім зазначених досліджень, є ті, в яких допускаються концептуальні помилки у фазі визначення предмета аналізу. Зокрема, відповідно до положення з книги Ч. Міллса “Соціологічна уява” [2], специфікою в суспільствознавчих працях є розгалуження між “індивідуальними питаннями оточення” та “публічними запитами структури соціуму”думки про якість дослідницьких стандартів (Докладніше див: Routledge International Handbook. Book Series. URL: http://www.routledge.com/Routledge-International-Handbooks/book-series/RIHAND). У свій роботі вчений Ч. Міллс використовує два формулювання: “the personal troubles” та “the public issues”, що узагальнено можна виокремити як “соціальні проблеми”. Перша форма стосується індивідуальної сфери, друга - колективної. Будь-яка взаємозаміна або змішування рівнів охоплення зумовлюють помилки концептуальної природи, коли йдеться про окреслення предмета дослідження.. Це часто не береться до уваги вченими взагалі або ж фокусується інтерес лише в деяких моментах, що суттєво не змінює ситуації, але супроводжує додаткові відхилення: виникає ще більша плутанина в контексті “руху сходинками концептуалізації” Дж. Сарторі. Таким чином, поза розумінням (чітким дефініюванням) залишається сфера, де “питання” корелюються з персональними особливостями людини у взаєминах з іншими індивідами, а “запити” - з проблемами, що не обмежуються локальним середовищем індивіда та межами його внутрішнього світу. Внаслідок цього, хоч ми і зможемо охопити релевантну “площину для аналізу”, проте надамо їй зовсім не тих атрибутів і змістового наповнення. Це зумовить руйнування концепту (ідеї та структури дослідження) й дотичні до нього наслідки: втрату зв'язку між об'єктом і предметом вивчення, підміну зони проблематики, змішування суб'єктних інтенцій (своє = колективне), фальсифікацію висновків. Водночас ми не можемо дистанціювати індивідуальні питання та соціальні запити повністю (та й для чого, крім концептуального розуміння), з огляду на неперервну логіку життя людини як суспільної істоти. Так, Ч. Міллс переконує, що варто взаємопов'язати “тло суспільного буття” (загальне) та певний “вияв” (конкретне), щоб “зрозуміти ширшу історичну сцену з точки зору її значення для внутрішнього життя та зовнішньої кар'єри різноманітних індивідів” [2, р. 5]. Це лягло в основу визначення напрямів досліджень у суспільних науках, що своїм завданням мають здійснити розгляд колективної поведінки у соціумі та те, як вона проявляється у соціальних практиках, структурах й інститутах. Отже, жодна суспільна дія не може адекватно бути зрозумілою поза дискурсом, у якому вчинена. Ізольовані дослідницькі кейси соціальних фактів не здатні надати аргументи для комплексного бачення складних процесів, а часто зумовлюють фіксацію звички до вироблення або “хибної винятковості” як необгрунтованої дефініції певного випадку, виняткового серед усіх інших, або аналіз ситуацій через “помилкову універсальність” як приписування без підстав параметрів системи її нижчим структурним рівням. У першому моменті постає виокремлення об'єкта з групи явищ, у другому - недоречне приписування йому невластивих ознак [3]. Таким чином, будь-яке соціально спрямоване дослідження повинне безумовно корелюватися з актуальними проблемами, які виникають в індивідів та суспільстві, базуються на “історичному” (за Ч. Міллсом) погляді. Це сприятиме формуванню та окресленню науково доцільного концептуального поля. При цьому, як для методологічно -методичних помилок, цим неточностям характерна ідентична специфіка, про яку вже згадувалося, а отже, наявна їх “живучість” серед наукової спільноти.

Як наслідок, це актуалізує проблемний дискурс значно ширшого профілю, оскільки все це (методологія, методи та концептуальний вимір) акумулюється переважно у межах цілісного та конкретного підходу, а тому вимагає не тільки внутрішньої препарації у цьому аспекті, проте і зовнішнього порівняння поміж собою. Це позитивно та конструктивно вплине на формування дослідницького іміджу певного підходу з позиції аргументів та обґрунтування при його виборі в інструментальному та теоретичному планах у реалізації всіх соціально спрямованих розвідок. Це дуже важливо під час вивчення міграційних питань (не лише для них, проте цей контекст є нашим фокусом уваги), де необхідно втілювати задуми вченого в кореляції до безпосереднього міграційного досвіду на мікрорівні, але водночас такий контекст-досвід має бути інтегрованим у структурні фактори на макрорівні, що окреслюють соціальну мобільність в історичній ситуації. Так, варто зрозуміти, що кожен підхід формує межі дослідження нового міграційного питання або вже раніше сформульованої проблематики. Під відповідним “міграційним питанням” мається на увазі позначення відправної точки, що лише розпочинає або продовжує недавно відкриту наукову дискусію, на противагу до ситуації, коли наявна тематика, що є унормованою та конвенціонально прийнятою дослідницькою спільнотою. Ця специфіка відображає той момент, коли у межах певного підходу виникає “зіткнення” старих і нових умоглядних візій, де одні не можуть вже адекватно пояснити суспільно-політичні явища та процеси, а інші - ще не можуть це здійснити, будучи концептуально, методологічно та методично “чужими” для системи погляду. Це породжує внутрішню суперечність, коли весь підхід адаптується до нових реалій, оптимізуючи та операціоналізуючи знаряддя до вивчення предмета, або “вихід” за його межі та формування нового погляду Приєднання до іншого підходу є досить малоймовірним, оскільки кожен з них часто конструюється як антитеза до один одного, а науковий синкретизм у наш час у такому суперечливому поєднанні є сумнівним і спричинить пряму фальсифікацію результатів дослідження., що проявляє при цьому гнучкість. Таким чином, “міграційне питання” є в такому сенсі “безмежним” для формування ідей, оскільки не зафіксовує звичного порядку як завершеного, і “безформним” для вкладеного змісту, оскільки не заперечує принцип самоорганізації - позаконтекстуальне розширення на основі першого.

Тепер у міграційних студіях є достатньо розроблена й різноманітна система інструментального забезпечення для проведення досліджень. Переважна більшість головних підходів теоретично обґрунтовані, автономні в реалізації, неодноразово апробовані у польових умовах, проте монофакторні за своєю природою. Більше того, зважаючи на відсоток допущення неточностей (хоч точної цифри немає, але якщо ця тема досі актуальна серед вчених [4-8], то значить, що частка вагома), ефект - наукова цінність - від відповідних результатів стає значно нижчим. До процесу акумуляції помилок додається міждисциплінарний підхід, використання якого набрало популярності за останню декаду [9], але зумовило виникнення ускладнень під час досліджень. Саме тоді, коли науковці без чіткого розуміння здійснюють дисциплінарний перехід у контексті “між” та “транс”, з'являються не лише концептуальні та методологічно - методичні вади в розвідках, але й руйнується унормована вченими структурна логіка дослідження.

З огляду на це, мета статті - висвітлити підходи в міграційних аналітичних проєктах, щоб зрозуміти їх концептуальні межі, методологічні та методичні особливості, недоліки та обмеженість порівняно з іншими поглядами. Це визначить коло питань, які через брак інформації для дослідників або теоретичну складність сприяють появі вже раніше виокремлених неточностей. За своєю структурою робота складається з цілісного ідейного блоку, який поділено на три частини: у першій розглянуто головні положення позитивізму як наукового підходу та його вплив на сучасні міграційні дослідження; у другій - аналогічне значення в цьому контексті релятивістського погляду; в третій - осмислено роль критичного реалізму як альтернативи до двох попередніх напрямів і його місце у відповідних розвідках. Таким чином, через розуміння епістемологічного підґрунтя різних підходів можна потенційно креативно й інноваційно підійти до осмисленого вибору інструментів для дослідження феномену міграції у всіх (або деяких) її проявах, принаймні, без вчинення помилок, про які зазначалося, або мінімізувати їх кількість. Це безперечно посилить цінність здобутих вченими результатів, які ми маємо сьогодні. Зокрема, йдеться про значний масив праць, що окреслюють концептуальні та історичні контексти при визначенні феномену міграції (критичний огляд теорій, транснаціональну міграцію, взаємозв'язок між міграцією та гендером, демографію та міжнародне переміщення, оцінку політики міграції та її ефективність) і показують нелегальну міграцію й торгівлю людьми (контроль над нелегальною міграцією та контрабандою, а також загальні виклики, що виникають у межах дискурсу - від охорони здоров'я до ситуацій на ринку праці) [ 8];

висвітлюють соціально-економічний вимір бідності та нерівності (як матриці, яка міждисциплінарно об'єднала категорії гендеру, міграції, розвитку, соціальних переказів і чинника діаспори) та виокремлюють питання сім'ї й соціальної політики (транснаціональну родину, актуальність факторів освіти й соціального захисту, процеси та наслідки старіння мігрантів, явище незалежної мобільності дітей) [4]; порушують питання міграційного права, політики міграції (проблему кордонів у співвідношенні громадянських прав і дії конституції, політику щодо мігрантів на мезорівні) та тему міжнародного управління (в межах роботи з біженцями та вимушено переміщеними особами, реконцептуалізують поняття міжнародний режим біженців, осмислюють адвокацію прав мігрантів) [5]; презентують нові дослідницькі техніки та методи вивчення міграційної теми (інтерв'ювання груп меншин, економічні емпіричні методи в міжнародній імміграції або вимірювання міграції через карти двосторонніх потоків) і зазначають про її особливі напрями (дослідження діаспори в онлайн-мережі, апробація якісних методик у гендерно орієнтованих розвідках або використання глобально спрямованих порівняльних опитувань у межах екологічних проєктів) [ 10]. І хоча наведені роботи не вичерпують весь перелік прикладів сучасного стану досліджень кількісно, проте є якісними відповідниками для розгляду проблематики, оскільки об'єднують широкий профіль тем і авторів, презентують глибину думок, їх варіативність. Таким чином, розвиток міграційних досліджень здійснюється вченими активно та постійно, але це не усуває імовірності допущення ними дослідницьких помилок під час апробації різних підходів. Це актуалізує ті розвідки, що спрямовані допомогти зменшити рівень їх появи як завдяки інформації про самі аналітичні знаряддя (їх безпосередній розгляд), так і через приклади того, як вони реалізуються в межах міграційних студій.

Дослідницькі підходи в сучасних міграційних розвідках. Апробація будь-якого підходу - позитивізму, релятивізму або критичного реалізму як найбільш визнаних за останніми дослідженнями [10] - інтегрує у собі значно ширший контекст, ніж тільки інструментальний, що має відношення до реалізації винятково методичної функції. Зокрема, обираючи конкретний погляд, вчені визначають онтологічні та епістемологічні межі для методології вивчення міграційної проблематики. Як наслідок, зумовлюють використання тих методів, способів і шляхів, які коректно екстраполюються на матрицю дослідження - її аспекти окремо або цілісно. Таким чином, будь-яке “змішування” - злиття елементів від різних підходів як еклектичне (не варто ототожнювати з процесом міжта трансдисциплінарного вивчення) - спричинить дисбаланс оптимального концептуального, методологічного і методичного набору в межах аналітичного проєкту. Це просте, але водночас важливе твердження не завжди дотримується науковцями, що впливає на якість всіх отриманих висновків, а тому ставить під сумнів доречність праксеологічності результатів. Більше того, ігнорування може детермінувати появу в дослідницькому плані неточностей, що підсилює скепсис до відповідних робіт. Тому існує необхідність у розгляді кожного підходу ще раз (принаймні, для наукової спільноти в Україні, оскільки в зарубіжному дискурсі цьому питанню приділено увагу [1; 11; 12]), щоб демаркувати інструментальний потенціал, можливості та недоліки, які окреслюють площину їх застосування. Актуальність цієї ситуації акумулює подвійне навантаження.

По-перше, науково методологічне, що характеризується стадіальним продумуванням аналітичного проєкту, коли науковець чітко розділяє методи дослідження та саму методологію, а тому спроможний якісно екстраполювати задум у кореляції до верифікованих даних, що здобуваються згодом. Інакше кажучи, міграція та будь-який феномен міграційних процесів повинен осмислюватися через адекватну співмірність тих мірил, що обрані вченим у межах доцільності погляду. Конфронтація між “реальним” і “бажаним” може зумовити не лише псевдонауковість висновків, але й мати глибоко деструктивні наслідки у суспільно-політичній практиці. Це сприятиме поширенню як самого знання про підходи та результати їх успішного застосування, так і шансів на те, що будуть втілені у міграційних дослідженнях українських науковців у найближчому майбутньому.

По-друге, важливим постає суспільно-політичний акцент. У цьому моменті присутній “критичний компонент”, що в час складних процесів на глобальному рівні й актуальних соціальних потрясінь (зокрема, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну та його наслідків) стає релевантною соціально значущою необхідністю для розуміння, теоретизування та вироблення практичних рекомендацій для різних суспільно-політичних сил. У такій ситуації зацікавлені всі соціальні агенти, оскільки “міграційна проблема” певною мірою охопила весь світ. Для цього є об'єктивні підстави, з огляду на минулі та теперішні події 2022-2023 рр., коли мільйони громадян України були вимушені покинути домівки й державу та мігрувати до Європи й інших країн.

Таким чином, актуальність статті полягає в тому, що вона зосереджує увагу на різноманітних аспектах найуживаніших підходів, які обираються вченими для проведення сучасних міграційних розвідок. Саме у контексті російської агресії такий вибір стає вирішальним, оскільки від нього безпосередньо залежить адекватність апробації певного інструментарію, який відповідає за остаточний результат - наслідки дослідження. Більше того, ці висновки часто (і не безпідставно) лягають в основу практичних рішень і дій політичної влади приймаючої сторони щодо мігрантів. Тому отримання максимально об'єктивних даних є пріоритетним завданням для міграціологів. У цьому сенсі роль українських науковців стає критично вагомою, оскільки вони мають сприятливий ґрунт для проведення таких україно орієнтованих досліджень, де явище міграції та самі мігранти постали в центрі уваги у досі неаналізованих умовах. При цьому важливо застосувати доречний інструмент - підхід.

Натомість новизною роботи став формат подачі, в якому висвітлено ідею: спочатку через поєднання загальнонаукового розуміння кожного підходу, а потім - висвітлення їх міграційно спрямованого ракурсу на прикладі конкретних проєктів сьогодення. Таким чином, виникла можливість безпосередньо побачити, які суспільно-політичні небезпеки та наукові загрози може спричинити помилковий і необґрунтований вибір аналітичного знаряддя. Для українського дослідницького дискурсу ця тематика є досі незавершеною та потребує, насамперед, підвищення якості наукової складової - максимізації об'єктивності даних, їх повноти, а також наявності репутаційної ознаки у сучасному світі серед вчених.

Позитивізм. Позитивізм як дослідницька традиція є доволі різноманітним. Крім того, наявний не один вимір У цілому сама деталізація традицій (логічний позитивізм, позитивізм і логічний емпіризм) і вимірів (емпіризм, методологічний індивідуалізм, індуктивізм і дедуктивізм) не є безпосереднім предметом розгляду у статті. Ціллю підрозділу, що присвячений позитивізму (як і наступних частин), є сформувати узагальнене розуміння до підходу та продемонструвати як він використовується у сучасних міграційних дослідженнях. у її межах [13]. Конотативно слід розуміти, що для цього погляду будь-яке знання виникає завдяки чуттєвому досвіду [ 14, р. 169], а тому, як вважають дослідники, допускає “помилку епістемології”, оскільки осмислює емпіричну компоненту теорії пізнання через контекст “пласкої онтології” чуттєвого досвіду та даних [15; 16]. При цьому положення позитивізму можна узагальнити (корелюються з доробком дослідника Т. Іосіфідеса [11]) так:

- позитивістська епістемологія є актуалістською. Реальним стає те, що витікає з чуттєвого досвіду та зводиться до нього, тобто до емпіричного та фактичного вимірів аналізу;

- підхід визначається як послідовна або регулярна причинність. Позитивізм акумулює константний зв'язок емпіричних подій і фактів, що спостерігаються, й екстраполюється на казуальність між змінними в межах кореляції або асоціації. Це зумовлює інваріантність соціальних об'єктів і суб'єктів контекстуально та темпорально, а також фіксує закритість щодо внутрішніх і зовнішніх обставин - об'єкта, що володіє казуальною силою, та ситуації, де він перебуває [17-19];

- наявність дихотомії “факт - цінність”. Характеризується тим, що роль об'єктивних подій, які можуть бути спостережені, є значно вищою (через природу походження знання про них), ніж стверджування поза емпіричним виміром;

- інтерпретаційні моделі ґрунтуються на індуктивізмі та дедуктивізмі. Обидва мають за ціль окреслити універсальні закони, що базуються на принципі досвідної інваріантності, тобто продемонструвати, що вони детерміновані через закономірності типу “коли х, то у” [20; 21];

- є індивідуалістським та атомістичним. Соціальне буття розглядається через розмежування дискретних подій, які є можливість спостерігати, виміряти та структурувати завдяки емпіричним закономірностям. Соціальна дія аналізується тільки через призму індивідуальних диспозицій у межах утилітаризму [22-24].

Як наслідок, позитивізм можна трактувати у соціогуманітарних науках як форму редукціонізму. Оскільки реальність, яку формує соціум, зводитиметься до розгляду досвідних подій, а будь-яка суспільна казуальність - до зображення константного зв'язку квантитативних змінних і закономірностей поміж ними. Знову ж таки, говорячи про контекстуальність “пласкої онтології”, вона не лише обмежує розуміння аналітичного поля проблематики, а концептуально завершує його осмислення. Ця “площинність” зумовлює відсутність у сприйнятті ієрархізованих форм суспільного ладу - стратифікації та виокремлення (за потреби) її релевантних для певної ситуації груп - та нівелює можливість у поясненні подій по-іншому. Це попри очевидну, але методичну монофакторність має ширший деструктивний наслідок для розвідок, оскільки виявляє ірреалістичність, яка, на думку вчених, “не зважає” на інші рівні реальності, чим деаксіологізує здобуті знання [ 25]. Проте, незважаючи на критику, інструмент дотепер є доволі поширеним серед науковців. Ще однією його прикметною рисою є теза про “точність вимірювання емпіричних подій і явищ” як шляху до об'єктивності даних (їх істинності), позбавлених будь -яких ціннісних суджень. Такі “знання” особливо актуалізуються у межах соціального буття при легітимації рішень і дій влади, суспільних сил або конкретних акторів. Інакше кажучи, підхід використовується для їх політичного та ідеологічного аргументування, а тому залишатиметься стійким до “викликів” сьогодення - наукових і прагматичних, виражаючи чіткий соціально значущий результат “Стійкість” позитивізму у соціальних дослідженнях підсилюється не лише прагматичним спрямуванням, але й методологічним обґрунтуванням [29]..

Якщо звертатися до питання про місце позитивізму у сучасних міграційних дослідженнях, то воно пояснюється завдяки аспектам збору міграційних даних і можливостям їх реалізації, з одного боку, та кореляцією між науковою логікою та превалюючими контекстами як “проблемний менеджмент” й “ефективність”, з іншого боку [26]. Так, адаптуючи підхід до неокласичного обґрунтування, К. Босуелл визначила його головні (домінантно економічно спрямовані) ідеї, зокрема [27]:

- методологічний індивідуалізм. Трактування соціуму та певних соціальних феноменів здійснюється через категоріальне вираження про індивідів. Увагу зосереджено на персоніфікованій основі поведінки та ціннісних орієнтаціях, а отже, ні інституційні, ні інші структурні аспекти не враховуються;

- монолітна концепція раціональності. Гіпотеза, згідно з якою індивіди намагатимуться максимізувати свою користь завдяки раціональним принципам мислення - аналізу наявної інформації та зауважень щодо системних лімітів суспільства. Ці ідеї зумовили поштовх до концептуалізації економічних моделей “витрати-вигоди”, “цінність-очікування” або “порогового рівня стресу” (PLST) та вплинули на спроби вчених у прогнозуванні мобільності - переміщень і потоків [28, р. 35-46];

- утилітарне буття індивіда. Базується на традиції політичної філософії утилітаризму XVIII-XIX ст. і відображає схильність індивіда усвідомити інтерес у сприянні власного добробуту та матеріального щастя. Одночасно ідея полягає у взаємозалежності з попередньою, але є онтологічним “знаменником” для фіксації кожного члена суспільства з позиції універсальної якості, що наявна у всіх.

Таким чином, для позитивістських міграційних досліджень характерними є, по-перше, досвідна соціальна буттєвість у поєднанні з утилітаристськими діями індивіда, по-друге, відсутність можливостей - методологічних і теоретичних - у врахуванні онтологічної природи соціуму поза “площинністю”, дискретністю подій і закономірностями соціальної казуальності. Проте названі й недоліки (їх наявність) пояснюються не лише інструментальними та концептуальними зрізами, оскільки є наслідком власної природи відповідного знання (отриманих вченими даних). Попри об'єктивність, позитивізм акумулює у собі глибокий сенс ціннісного навантаження. Для підсилення думки, науковиця Б. Джонс зазначає: “Ортодоксія є ідеологічною: її помилки “є не просто помилками, а такими, що функціонують в інтересах певної соціальної системи” Цитата з роботи дослідника Е. Колльєра [15, с. 104].. Вона складається з набору хибних уявлень про суспільство, які обов'язково виникають всередині та сприяють відтворенню структури суспільства” [26, р. 236]. Це актуалізує питання про роль наукових знань про міграцію у сучасних суспільствах. Так, результати міграційних розвідок можуть часто втілюватися для конструювання категорій у межах міграційних процесів, що безпосередньо трансформуються у політичні та соціально-економічні аргументи під час реалізації “потреб держави у пошуках нових моделей мобілізації для підвищення рівня легітимності” [30, р. 6]. Цілком доречно вони можуть слугувати для завуальовуваного приховування антагонізму в державі, щоб вберегти її від системного розколу. Тому ці дослідження (вже не секрет для наукової спільноти) показують деформовані та чітко упереджені форми соціальної реальності, але позиціонуються як нейтральні, об'єктивні та сцієнтичні.

Звертаючись до прикладів, необхідно розглянути позитивістський вплив (і його наслідки) на теорію людського капіталу, яка є інформаційно релевантною для багатьох дотичних між собою сфер - географії, соціології та економіки, а в практичному сенсі (що особливо виокремлюється) - для політики [31, р. 125]. І хоча сам концепт є кількісною величиною, проте властива для “позитивістського мислення” специфіка підходу актуалізує суть його розуміння та трансформує онтологію теорії людського капіталу поза інструментальним зрізом. Так, вчений М. Самерс підкреслює: “Багато досліджень посилаються на надмірне спрощення досвіду та параметрів мігрантів. Натомість щодо припущень про однорідність, теоретики винні в “натуралізації” соціальних відмінностей, які мають місце як на ринках праці, так і в суспільстві в цілому, в якому вони функціонують” [31, р. 126-127]. Це зумовлює формування площини, у межах якої виникає відтворення “расових і культурних стереотипів” [31, р. 128], під грифом об'єктивності та науковості, яку продукує підхід.

Іншим варіантом є припущення в контексті методологічного націоналізму (поряд з розвідками у дусі транснаціоналізму), за яким “нація, держава та соціум є природною суспільно-політичною формою” [32, р. 301], а отже, “іммігрантів зіставляють з національними показниками доходу, кількістю дітей на сім'ю, відсотками безробіття та соціальної залежності, вважаючи, що це буде адекватною одиницею для порівняння... Проте їх нечасто зіставляють з групами національного населення, до яких вони належать за рівнем доходу та освіти” [32, р. 310].

Ще зразками міграційних розвідок внаслідок апробації позитивістського підходу є значна кількість економічних досліджень, спрямованих на оцінку міри конкуренції, альтернації та взаємодоповнення на ринку праці й в економіці в цілому між місцевим населенням і прибулими з-за кордону мігрантами [10, р. 163-185]. Дискурсивно - і науково, і суспільно-політично - це детермінує конструювання соціальної реальності, що утворена в межах “пласкої онтології”, завдяки проявам, які “виникають на поверхні”. Результатом цього є репродукція ситуації нерівності, несправедливості та поділів на різному ґрунті, що контекстуально для міграційного окреслення проблематики осмислюється через деформовані вияви певних категорій (етнічних і національних) [33].

Отже, ґрунтуючись на описаному матеріалі, позитивізм як підхід і його реалізація у соціальних науках має очевидні негативні (навіть деструктивні) наслідки стосовно інтерпретації казуальності в соціальній реальності. Особливо це підсилюється концептуалізацією такого роду онтології, як епіфеноменальної, такої, що редукується до параметрів індивідів або конотації індивідуальних дій. Проте погляд дотепер залишається у полі зору науки та суспільної практики, який в еру технократизації сприяє, як вважають вчені, спрощенню політичних питань і застосуванню знань про міграцію, щоб легітимізувати деякі політичні переконання та дії. Наскільки правильним є його використання, покаже час і об'єктивні дослідження у найближчому майбутньому.

Релятивізм. Сьогодні в межах релятивізму зосереджено більшість якісних досліджень у соціальних науках. Ця тенденція була започаткована у кінці 60 -х років ХХ ст. і стала модною серед науковців сучасності [ 34]. У цілому перехід до цього погляду здійснювався у межах “перебільшеного значення традиційного позитивістського мислення” [35]. Ідейно підхід є близьким до крайнього скептицизму, теоретично ж - запозичує форму багатьох інших напрямів Серед них можна виокремити інтерпретивізм, постмодернізм, постструктуралізм і соціальний конструктивізм.. Дослідниця М. Баграмян у своїй роботі “Релятивізм” зазначає, що хоч підхід і має багато форм вираження, проте за природою є доктриною, в контексті якої будь-який феномен, об'єкт або поняття отримує та утримує власну ідентичність і параметри завдяки фоновим чинникам, внаслідок чого вони є відносними у кореляції до одного або декількох з них [ 36, р. 3]. Вона виокремлює різні типи релятивізму та дискурси, що актуалізують ці прояви “відносності” [36, р. 6].

Натомість, якщо звертатися до положень релятивізму, що є узагальненими для усіх його різновидів, то можна зазначити таке:

- редукція соціальної реальності до мови та дискурсу. Переорієнтація від постановки суспільно значущих питань до творення “дискурсивних практик”, за сприяння яких процеси й явища можуть конструюватися. При цьому, саме ці “практики” привертають увагу, оскільки через них соціальна реальність наявна та ідентифікована членами системи. Усе це впливає на визначення дискурсу та мови як закритої, самореферентної знакової цілісності, де категорії та вираження отримують своє означення тільки в концептуальній схемі або конвенціях, що прийняті спільнотою (науковою, мовною і культурною) [13; 16; 37; 38];

- наявність пласкої (поверхневої) онтології. Ідея полягає у тому, що об'єкти, поняття, процеси і феномени можуть бути пізнані на рівні “поверхні”, що є проявом дискурсивного релятивізму (знову алюзія на “площинність”, яка була присутня в позитивізмі). Як наслідок, те, що виникає поза мовними контекстами, є нерелевантним і таким, що не стосується пояснення об'єктів, їх опису. Інакше кажучи, “світ є тим, що відповідає нашим поняттям” [19, р. 34], а тому дискурс і мова есенціалізує (надає буття) соціальну реальність, чим наближає вчених до позитивістського емпіричного дослідницького мислення, оскільки уможливлює реальність відповідних “практик” і знання про те, як саме “працює” мова [11; 39, р. 153];

- заперечення об'єктивності будь-яких знань. Релятивізм ставить істину в один ряд з іншими отриманими даними про реальність, релятивуючи її завдяки дискурсу про соціальне буття. Таким чином, відбувається заперечення погляду щодо казуальності та шансів апробації іншого концептуального пояснення світу. Проте вчені Х. Патомякі та К. Вайт зауважують: “Онтологічно, якщо дискурси дійсно конструюють власні об'єкти, то що конструює їх самих?” [25, р. 217], - це питання залишається відкритим;

- відірваність від повсякденної практики та побутового досвіду. Наслідком цього є епістемологічний скептицизм, який накладає деструктивний відбиток на дослідницьку діяльність релятивістів у цілому [40, р. 171-228], оскільки “неможливо займатися будь-якою діяльністю, жити своїм життям або навіть проводити емпіричні розвідки, якщо вважати епістемологічний скептицизм обґрунтованим” [38, р. 96];

- запозичення обґрунтувань з мистецтва та літератури для пошуку (на зразок позитивізму та природничих наук) опори у здобутті знань, що можуть претендувати на статус релятивістської істини, що неодноразово піддавалося критиці [41, р. 293].

Таким чином, підхід має спільні точки дотику з позитивізмом як онтологічна площинність, редукція, ірреалістичність, проте, на думку деяких вчених, їх доречно вивчати з погляду протилежностей [13]. Інші [11] заперечують їхній статус альтернативності один одному та наполягають на тому, що можливості та недоліки кожного з них походять з наближеного джерела. Незважаючи на останній аспект, все -таки відмінності в міграційних дослідженнях між ними, як і результати відповідних розвідок, лише поглиблюються. Отже, можна говорити про підходи (як ще один варіант) в контексті їх комплексної самостійності - від теоретичної до методологічно-методичної.

Як уже зазначалося раніше, для релятивістів характерними є якісні розвідки, які спрямовані на висвітлення іммігрантських суб'єктностей, їх ідентичності та інших мігрантських дискурсів, що інструментально можуть бути виражені через дискурс - аналіз, етнографію та інтерв'ювання. Проте саме ця методична складова (і в цілому методологія дослідження) стала проблемним сектором для науковців, яка породила появу епістемологічної пастки. Так, редукція соціальної реальності до контекстуальної матриці або строгої інтерпретації зумовлює розрив між тим, що іммігрантський досвід й інші категоріальні компоненти представляють собою насправді, поєднуючи позадискурсивний вимір суспільного буття (об'єктивний аспект), і тим, як його “релятивують” для репрезентації відповідного конструкта. Це приводить до методологічних результатів, які, на думку дослідників, сприяють відмові від альтернативності при виборі інтерпретаційних суджень для осмислення та пояснення суспільного життя ширше - поза єдиним (або конотативним) дискурсом [19]. Додатково вони свідомо ігнорують питання про специфіку зв'язку (його дефініцію) поміж мігрантами, їх ідентичністю та тим становищем у соціумі, де перебувають [42]; про інкорпорацію індивідуальних або колективних переселенських дій до культурних і структурних (інституційних і неінституційних) практик, а також оцінювання відповідних наслідків [22] тощо.

Критики релятивістського підходу особливо апелюють до твердження про конструювання істини, яка запозичує обґрунтування від мистецтва та літератури, чим методологічно наслідує таку діяльність у дослідженні соціальної реальності. М. Гамерслі зазначає (щодо постмодерної етнографії): “Нині більше, ніж раніше, підкреслюється, що етнографи конструюють свою картину світу, і що при цьому вони використовують такі ж методи, що й письменники, які створюють художню літературу. Більше того, те, що вони пишуть, не може не відображати того, ким вони є в соціокультурному плані” [38, р. 131]. Доповнює це своїми зауваженнями Ф. Бадер, який аналізуючи етнічні та міграційні розвідки, підсумовує про моральні, політичні та епістемологічні “ефекти” конструктивістського мислення в межах підходу Критика спрямована на конструктивістське і релятивістське обґрунтування З. Баумана при аналізі культурних практик іммігрантів та їх ідентичності в просторі поліетнічного району Лондона - Саутголлу.: “конструктивізм має тенденцію розчиняти культуру в наративних дискурсах, процесах й ідентичностях. Ця потрійна редукція шкодить повноцінному описові та адекватному поясненню культурних змін, формуванню спільнот і визначенню ідентичностей... Також він має деякі контрпродуктивні наслідки для практичної політики: не допомагає вирішувати практичні дилеми, а як моральна філософія виступає проти будь-якої концепції культурних прав для конкретних груп. Це призводить до самосуперечливої критики нормативних уявлень про індивідуальну автономію” [43, р. 252]. І тому розгляд самих понять, а отже, і безпосередньої проблематики, постає “вузьким” і поверхневим актом, таким, що наявний обабіч дискурсивних реалій соціуму. Як доречно тут підкреслює вчена С. Уолбі: “Використання поняття ідентичності Можна розширити цей контекст, де не лише ідентичність, але й будь-які інші конструкти, що пов'язані з життям мігранта, будуть позбавлені відповідної онтологічної глибини у поясненні та вираженні. має тенденцію призводити до культурного редукціонізму, до згладжування онтології” [44, р. 266].

Ще однією діяльністю вчених у модерних міграційних дослідженнях стала практика з використання біографічних методів у вивченні історій з мігрантського життя [45]. При цьому інструмент з'явився як методична відповідь на недоліки кількісних позитивістських (емпірично спрямованих) досліджень міграції, проте через власну природу (крайній скептицизм до об'єктивності знань) знову-таки потрапив в епістемологічну пастку: коли супротивна “реакція” стосовно одного знаряддя для дослідження не могла бути виправдана вибором іншого, але також хибного (поверхневого). Суть зводилася до того, що вчені надалі не враховували досвід мігрантів, що був поза межами конструкції життєвого наративу та самих оповідей. Таким чином, формувався “вузький” дискурс, наче без контексту, що стоїть поза ним та є “ширшим” дискурсом [46]. З огляду на це, моделюється закрита смислова система, яка ігнорує особливості зовнішнього середовища, оскільки ті атрибути, що йому належать, приписуються суб'єктному виміру індивіда. Тому і про діалектичну єдність об'єктивного та суб'єктивного говорити недоцільно. Проте потенціал при певній ревізії кардинально зросте, а це “особливо у міграційних дослідженнях може сприяти глибокому розумінню соціальних процесів” [46, р. 106] вже сьогодні.