Зміна уявлень про роль жінки в російсько-українській війні 2014-2022 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут народознавства НАН України, відділ історичної етнології

ЗМІНА УЯВЛЕНЬ ПРО РОЛЬ ЖІНКИ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ 2014-2022 РР.

Анастасія КІЛАР Аспірантка

м. Львів

Анотація

Роль української жінки у війську неодноразово була предметом дослідження учених. Однак ці студії стосуються переважно періоду Першої та Другої світових війн. Сучасна російсько-українська війна внесла багато нововведень у зміні уявлень про українську жінку у війську. З огляду на те, що війна досі триває, історія ще пишеться, і тому досліджень саме про сучасний період не так багато. Це і визначає актуальність нашої теми. Мета статті -- з'ясувати особливості різних ролей жінок на війні, як солдатки, як медикині, як волонтерки та берегині. Об'єктом дослідження є українські жінки в російсько-українській війні, а предметом -- уявлення про їх ролі під час війни. Методологічною основою дослідження є міждисциплінарний підхід, який суттєво розширює межі дослідницьких перспектив. Ключову роль у вивченні цього питання є усна історія як джерело і метод. Територія дослідження охоплює всю сучасну територію України. Хронологічні межі дослідження: 2014 р. (початок російсько-української війни) і по нині (включно із періодом повномасштабного вторгнення росії в Україну після 24 лютого 2022 р.). Джерельною базою роботи стали опубліковані та неопубліковані усноісторичні джерела, періодичні видання, засоби масової інформації, монографії, матеріали польових досліджень.

Ключові слова: російсько-українська війна, ролі жінок на війні, медики, воїни, волонтери, ЗСУ.

Annotation

Anastasia KILAR Postgraduate student of the Departmentof Historical Ethnology, Ethnology Institute оf the National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv

CHANGING PERCEPTIONS OF THE ROLE OF WOMEN IN THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR OF 2014--2022

The role of Ukrainian women in the army has repeatedly been the subject of research by scientists. However, these studies relate more to the period of the First and Second World Wars. The modern Russian-Ukrainian war introduced many innovations in changing perceptions of Ukrainian women in the army. Considering the fact that the war is still going on, history is still being written, and therefore there are not many studies specifically about the modern period. This determines the relevance of this topic.

In this work, the author sets herself the goal of clarifying the specifics of the various roles of women in the war: as soldiers, as medics, as volunteers and household keepers: soldier's wife, mother, sister.

The object of the study is a Ukrainian woman, and the subject is the imagery of her role during the war.

The methodological basis of the research is an interdisciplinary approach, which significantly expands the boundaries of research perspectives. Oral history as a source and method plays a key role in the study of this issue.

The territory of the study covers the entire modern territory of Ukraine. Chronological boundaries of the study: 2014 (the beginning of the Russian-Ukrainian war) and to the present (including the period of the full-scale invasion of russia into Ukraine on February 24, 2022).

The source base of the work was published and unpublished oral history sources, periodicals, mass media, complete monographs, and field research.

Our modern history is still being written, but we can already see how rapidly the perception of women in war is developing. Ukrainian women warriors confidently show themselves on a level with men, not inferior to them in any way, this applies to those specialties where you need to show not physical strength, but intellectual skills, patience and endurance. Women in the war proved themselves best as snipers, scouts, and communications workers. This is not taking into account other equally important roles, such as medics, volunteers, and guardians.

Keywords: Russian-Ukrainian war, roles of women in the war, medics, soldiers, volunteers, Armed Forces of Ukraine.

Вступ

Пам'яті Ольги Сімонової, української воїтельки, яка зреклась громадянства рф та з 2014 року воювала проти російських окупантів на сході України.

Стереотипи сприйняття жінки як воїна почали змінюватися ще з часів Першої та Другої світових війн. Саме в ті часи жінки брали участь у війні не тільки як санітарки, кухарки, але й на рівні з чоловіками виконували «нежіночу» роботу на фронті. З того часу пройшло багато років, ми маємо нову війну із північним сусідом -- Російською Федерацією. Сьогодні жінка на фронті так само виконує, як «жіночу», так і «нежіночу» роботу: рятує воїнів як медсестра, знищує ворога як снайпер і т. д. Разом із роллю жінки-воїна, є роль жінки-берегині, дружини, яка чекає свого чоловіка з війни, матері, яка чекає свого сина і т. д. Кожна з цих ролей є важливою, адже жінки забезпечують підтримку як у тилу, так і на фронті.

Мета статті -- з'ясувати вплив війни на зміну уявлень про українську жінку у війську (одна з яких -- військовослужбовиця 24-ї механізованої бригади ЗСУ імені Короля Данила Ольга Сімонова «Сімба», яка після агресії рф відмовилася від громадянства росії, щоб воювати за Україну, і загинула на цій війні) ^!. Важливим джерелом в цьому аспекті є розповіді очевидиць російсько-української війни, монографії про роль жінок у Першій та Другій світових війнах, а також матеріали засобів масової інформації, якщо ми акцентуємо увагу на сьогодення. Методи та методологія включає джерельну базу, яка складається з усноісторичних наративів, із публікацій у засобах масової інформації, офіційних нормативних документах, з власних польових матеріалів. Територіальні межі включають усю територію України, хронологічні межі визначені початком російсько-української війни у 2014 році до сьогодення.

«Чому приїхала? Якщо ти знаєш правду, якщо ия тема тебе чіпляє, ти не можеш інакше. Адже допомагати звідти -- майже нереально і дуже небезпечно. Сенсу від того, що тебе рано чи пізно посадять, жодного. А просто сидіти й робити вигляд, що ие все тебе не обходить, -- якось неправильно... Близькі знали, що я їду, але не знали, чому, чи надовго. А потім спілкування припинилося, коли мене один із близьких запитав: «Ти більше не повернешся?» Я сказала: «Ні». Тепер я ні з ким [у росії] не спілкуюся» -- Ольга Симонова.

Стан наукової розробки проблеми

Стосовно наукового дослідження питань, пов'язаних із жінками на війні, то є проблема їхнього недостатнього висвітлення. До того ж ситуації й події, які мають стосунок до сучасної українсько-російської війни, лише починають ставати об'єктом зацікавлення для істориків. Завдяки таким дослідницям як Оксана Кісь («Жіночі обличчя війни: ключові теми і підходи у західній феміністській історіографії» [1]), Ольга Бежук та Мар'яна Байдак («Українське жіноцтво в роки Першої світової війни: спектр суспільних ролей» [2]), Єлена Рождественська, Вікторія Семьонова та Ольга Нікітіна («Жіночі долі та жіноча пам'ять про війну» [3]), Катерина Кобченко («Жінки як військовий ресурс тоталітарної влади: радянські гендерні стратегії передвоєнного часу» [4]), Світлана Алексієвич («У війни не жіноче обличчя» [5]) ми маємо ґрунтовні дослідження про жінку на війні, однак вони стосуються періоду Першої та Другої світових війн. З досліджень про жінку-воїна сучасного періоду слід виокремити книгу Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси», де опубліковано 25 спогадів жінок-військових, що брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014--2018 рр. як стрількині, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки тощо [6]. Доки війна триває, важко підготувати ґрунтовне дослідження на цю тему, адже історикам допоки важко об'єктивно та всебічно проаналізувати всі аспекти цієї теми.

Джерельною базою роботи стали зафіксовані розповіді, написані власні статті-роздуми (блоги) окремих жінок, а також фото- та відеоматеріали. Слід згадати й про деякі проєкти, присвячені жінці на війні. Один із них «Невидимий батальйон» -- це документальний цикл історій про жінок в умовах бойових дій на Сході України [7]. Прем'єра циклу розповідей була запланована на 14 жовтня 2017 р. (вийшов 24 листопада того ж року). Ідея проєкту належить Марії Берлінській, випускниці Києво-Могилянської академії, а також голові Центру підтримки аеророзвідки України. Авторка проєкту запросила до команди режисерок -- Ірину Цілик, Світлану Ліщинську й Аліну Горлову, за задумом, кожна режисерка має зняти по дві жіночі історії, а всього їх було заплановано шість. Серед героїнь проєкту є Дар'я Зубенко -- тактичний медик, яка рятувала людей на фронті, Олена Білозерська, яка воювала в ДУЦі ДУК ПС -- Добровольчий Український Корпус «Правий сектор» -- українське добровольче формування, що було створене у відповідь на початок російської збройної агресії росії проти України. Добровольчий Український Корпус став бойовим крилом організації «Правий сектор»., а пізніше перейшла на позицію снайперки в батальйон УДА УДА -- Українська добровольча армія -- добровольче військове формування України, що існує з 2015 року. УДА була створена у грудні 2015 року після виходу Дмитра Яроша та його однодумців із руху «Правий сектор»., Юлія Паєвська Тайра Тут і надалі автора подає псевдо з підкресленням., командир підрозділу «Янголи Тайри», Андріана Сусак -- жінка-штурмовик з «Айдару» «Айдар» -- 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» -- штурмовий батальйон Сухопутних військ Збройних Сил України. Був створений у травні 2014 року як добровольчий 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар», підпорядкований Міністерству оборони України., Оксана Якубова, яка до війни працювала аналітиком у Міністерстві фінансів, але вирішила піти на фронт, Юлія Матвієнко Білка, чий шлях на війну почався ще з Майдану (іл. 1).

Іл. 1 Невидимий батальйон: 5 історій жінок-військових (скріншот)

Світлина -- найкращий засіб візуалізації подій війни, побуту, створення проєктів, які б розкрили образ жінки-воїтельки. Одним з таким проєктів є «Якби не війна» -- це фотопроєкт про українських жінок-воїнів, мета якого «показати Героїв такими, які вони є. Без вигаданих історій і сюжетів. Хоча на фото ви не побачите їх в камуфляжі, на передовій, змученими і втомленими. Це єдине, що ми дозволили собі змінити. Бо дійсно, хотіли, щоб ці розкішні жінки хоч на декілька годин відчули себе по-іншому. Бо знаємо, що за останні 2 роки вони не так часто одягали сукні. А ці гарні вбрання так личать їм!...», -- зазначають автори проєкту [8]. Серед героїнь проєкту: Олена Сонцеслава (батальйон імені Кульчицького Батальйон оперативного призначення імені Героя Укра); Кошка; Ірина, Марго (ДУК ПС); Вікторія, Дика (батальйон«Айдар»); Ольга (72 омбр їни генерал-майора Сергія Кульчицького -- добро); Ксюша, Ласточка (батальйон «К-1» 8); Діана, Дана (ДУК ПС, 1-ша штурмова рота 5 бат.); Надя, Нікіта (батальйон імені Кульчицького); Регіна (36 Окрема бригада берегової охорони морської піхоти 9); Маруся Звіробій; Інна, Пума (ДУК ПС); Олена (ДУК ПС). Світлини розкривають бінарність сприйняття жінки суспільством, вона одночасно фемінна та воїтелька зі зброєю в руках (іл. 2).

Також слід відмітити спільний фотопроєкт Юлії Кочетової-Набожняк та Анастасії Тейлор-Лінд «Stay» [9]. Це серія відеопортертів матерів та дружин бійців, які на той момент були на фронті: «Поки ці жінки спокійно сидять за кухонними столами або у вітальнях, їхні чоловіки б'ються на Сході України. Відео пошарово наповнено композицією повсякденних внутрішніх звуків навколишнього середовища та звуків війни, які проявляються всевольче формування Національної гвардії України, підпорядковане Північному оперативному територіальному об'єднанню. Батальйон був сформований із членів Самооборони Майдану.

Іл. 3 Маргарита Рівчаченко/Facebook

редині будинку» [10]. Цей проєкт яскраво висвітлює тему жінки-берегині, яка тихо, спокійно сидить і чекає свого чоловіка/сина/брата/тата з фронту.

Іл. 2 Маруся Звіробій. «Якби не війна». Фотопроєкт про українських жінок-воїнів

Основна частина

З початку російсько-української війни й по 2021 р. офіційно в ЗСУ є 32569 тисяч жінок -- військовослужбовців, з них. 3,5 тисячі -- старші офіцери, це більше, ніж у два рази, аніж було у 2017-му році, і майже в п'ять разів більше, аніж у 2008-му році [11]. Учасницями бойових дій в АТО/ООС АТО -- Антитерористична операція. В Україні тривала з 14 квітня 2014 р. до 30 квітня 2018 р. Після АТО на сході України була введена Операція об'єднаних сил (ООС), яка триває і до сьогодні. Частину території України з особливим правовим режимом унаслідок бойових дій війни на сході називають «Зоною українськоросійського протистояння на Донбасі», раніше: Зона АТО, Зона проведення АТО. Загальна чисельність військовослужбовців ЗСУ з початку повномасштабного вторгнення збільшилась до 700 тисяч осіб. Крім того, до військових формувань входять прикордонники -- 60 тисяч, Нацгвардія -- до 90 тисяч, а також Національна поліція -- до 100 тисяч осіб [56]. є 16,7 тисяч жінок [11].

24 лютого 2022 р. росія розпочала широкомасштабне вторгнення на територію України. Кількість військослужбовців в лавах ЗСУ збільшилась в рази, жінок в тому числі ^и. Дружина президента Олена Зеленська під час міжнародної конференції в Брюсселі «Жінки у конфліктах» заявила, що наразі у Збройних Силах України 37 тисяч жінок боронять країну, і понад 1 тисяча жінок стали командирами [12].

Українська Асоціація Представниць Правоохоронних Органів -- УАППО надає наступну статистику жінок, які несуть службу в інших структурах: «Сьогодні у лавах підрозділів системи МВС України боронять країну на фронті та в тилу понад 66 тисяч жінок. З них більше 6 тисяч разом з чоловіками несуть службу у Національна гвардія України, понад 25 тисяч у Національна поліція України, понад 11 тисяч у Державна прикордонна служба України, 11 тисяч у ДСНС України та майже 5 тисяч жінок працюють у Державна міграційна служба України. 5 тисяч 640 жінок із системи МВС мають статус учасниць бойових дій» [13].

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну великої популярності серед бажаючих захистити свою Батьківщину стала Територіальна оборона (ТрО). Перші дні після 24 лютого бажаючих було важко перелічити, величезні черги біля військкомату тому приклад. Серед них було чимало жінок. Часто між теробороною та ЗСУ, жінки вибирали саме перше, адже, на їх думку, легше було потрапити. Про досвід служби в теробороні розказує Маргарита Рівчаченко, журналістка та піарниця родом з Харкова для видання «Українська правда» [14] (іл. 3). Про вибір між ТрО та ЗСУ дівчина Маргарита розказує наступне: «У ЗСУ не так легко потрапити, а це було рішення однієї години, тому я пішла в ТрО. Я ніколи не хотіла бути військовою, в мене не було таких планів. Я була цивільною журналісткою, в мене було класне гламурне життя».

У теробороні вона виконує обов'язки медика, допомагає лікувати хворих, займається пошуком медикаментів та обладнання для свого підрозділу, адже проходила раніше короткий курс домедичної допомоги. Маргарита розповідає, що жінок в теробороні небагато, за її спостереженнями це 2--3%. Попри це ставлення до жінок чудове, поважне. Також вона наголошує, що на службі ти не жінка, а солдатка, медична працівниця, волонтерка: «Дуже важливо зрозуміти, що війна не має статі» [14]. Цікавим є спостереження Маргарити стосовно ставлення чоловіків до жінок на службі. Чоловіки орієнтуються на жінок, адже не «не хочуть пасти задніх перед жінкою -- і не важливо, чи ця жінка медик, чи волонтерка, чи солдатка» [14].

З початком війни стало гостріше питання надання жінкам рівних прав із чоловіками під час проходження військової служби. Тільки у 2018-му році (6 вересня) Верховна Рада України схвалила в другому читанні та в цілому з техніко-юридичними правками проєкт закону про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України (ЗСУ) та інших військових формуваннях. Наведу декілька цитат з цього положення: «Жінки виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками (за винятком випадків, передбачених законодавством з питань охорони материнства та дитинства, а також заборони дискримінації за ознакою статі), що включає прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, проходження військової служби, проходження служби у військовому резерві, виконання військового обов'язку в запасі та дотримання правил військового обліку» (доповнений абзац з частини дванадцятої статті 1); «особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, резервісти, військовозобов'язані, які не мають військових звань сержантського, старшинського та офіцерського складу, особи віком від 18 років, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, та не досягли граничного віку перебування на військовій службі -- на військову службу за контрактом осіб рядового складу» (другий абзац частини першої статті 20) [15].

Не можу обійти увагою події першої половини грудня 2021 року щодо військового обліку жінок і хвилю обурень більшості жінок у соціальних мережах в Інтернеті. У новому наказі «Про затвердження переліку спеціальностей та / або професій, споріднених з відповідними військово-обліковими спеціальностями, після одержання яких жінки беруться на військовий облік військовозобов'язаних, та Переліку спеціальностей та/або професій, споріднених з відповідними військово-обліковими спеціальностями» визначено 14 спеціальностей та 6 професій, здобуття та отримання яких передбачає постановку на військовий облік. Зазначені спеціальності та професії споріднені з близько 100 військово-обліковими спеціальностями [16]. Раніше мова йшла про 35 фахових напрямків, що об'єднував понад 200 спеціальностей. Нову редакцію наказу щодо взяття на військовий облік жінок Міністерство оборони України надіслало на погодження до Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України. «Логіка нового варіанту наступна: за допомоги військового обліку ми повинні не тільки забезпечувати поточні потреби війська, але й дбати про розвиток Збройних Сил. У наказі ми затверджуємо не усі спеціальності, які нам колись теоретично можуть знадобитися, а тільки ті, що наші військові вважають актуальними в осяжній перспективі. Це дозволило значно скоротити перелік спеціальностей і професій, які потребують військового обліку жінок на даному етапі. Відповідно, це дозволить спокійно, без ажіотажу організувати та забезпечити облік визначених груп, проаналізувати результати та рухатись далі» -- зазначив Міністр оборони України Олексій Резніков [17]. Тут жінки розділились думками: ті, хто категорично проти таких змін, адже вважають, що їх силоміць призвуть до армії, і ті, які вважають це необхідним кроком у досягнення рівноправ'я поруч із чоловіками у військовій сфері, та, зокрема, у громадянській, адже бути готовим захищати свою Батьківщину -- обов'язок усіх громадян/-ок України «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України» (стаття 1 Закону України про військовий обов'язок і військову службу [18].. На мою думку, такі зміни є адекватними з огляду на те, що в нашій країні триває вже 8 років війна. Це так само адекватно з огляду на досвід інших країн сильних у військовому плані (наприклад США та Ізраїль), де проходження військової служби серед жінок на рівні з чоловіками є абсолютно нормальним явищем.

Іл. 4 Ірина Никорак показує, як чоловічі штани зазвичай сидять на жіночій фігурі (ліворуч), і демонструє нову форму за жіночими лекалами (праворуч)

Ще одним кроком вперед у зміні ставлення до ролі жінок в армії можна назвати ініціативу про запровадження жіночої військової форми. З початком російсько-української війни і по нині існує лише один варіант форми для чоловіків і жінок, включно із білизною -- чоловіча. Часто жінкам доводиться перешивати форму, заколювати булавками або шукати та купляти жіночий зразок військової форми закордоном. 18 липня 2022 року в інформаційному просторі почали говорити про заяви Міністерства оборони щодо розробки жіночого варіанту форми. Наразі є дві ініціативні групи: перша -- група волонтерів за підтримки офісу президента в рамках проєкту першої леді «Безбар'єрність»; друга -- на чолі із депутаткою Київради Іриною Никорак. Внаслідок переговорів Міноборони із двома групами почалась робота щодо військової форми для жінок. Головні пропозиції від міноборони -- протестувати форму в польових умовах, а також проаналізувати світовий досвід щодо жіночої форми в інших арміях, проаналізувати типи фігур, щоб на перших етапах підбирати індивідуально одяг жінкам. Також обговорюють створення жіночої спідньої білизни.

Іл. 5 Софія Галечко -- українська громадська діячка та військовичка, хорунжа УСС

Авторка проєкту Arm Women Now (Озброїмо жінок зараз) Ірина Никорак розповідає, що першу партію штанів, кітелів і тактичної білизни вже протягом тижня (з 18 липня 2022 року) передадуть захисницям на безоплатній основі для того, щоб протестувати і переконатися, що форма функціональна і зручна. Лекала для однострою розробили за зразком жіночої форми збройних сил США, однією з найкращих у світі, саму форму відшили з якісного «пікселю», який замовляли в Польщі. Також організація планує відшити футболки, тактичні сорочки «убокс», а вже на осінь -- термобілизну, теплий зимовий одяг, який розроблятимуть за новими лекалами. Сама організація фінансується благодійними внесками, а також аукціонами за участі зірок шоубізнесу та спортсменів. Авторка проєкту співпрацює з Міністерством оборони [19] (іл. 4).

Про свій досвід із використанням військової форми ЗСУ розповідає розвідниця Ярина Чорногуз на своїй сторінці Facebook (Meta), що на свої перші два комплекти форми ЗСУ витратила у 2020 році 1800 грн, проте найскладнішим було знайти кравців, які зможуть зробити таке замовлення у короткий термін. Ярина у 2019 році служила військовим медиком у добровольчому батальйоні «Госпітальєри», згодом підписала контракт із ЗСУ й у травні стала морпіхом. Відсутність жіночої форми в ЗСУ на дев'ятому році війни вважає знеціненням ролі жінок в армії. Форму для себе купувала сама, наголошує, що найкраща лінійка жіночої форми -- у США. Форму надіслали родичі з Канади (жіночі штани, кітель, літній убокс): «Нещодавно родичі прислали жіночі штани, кітель та літній убокс з Канади -- одразу відчувається по цьому одягу, наскільки там поважають військових жінок та їхні потреби. А в нас мало статися дві гарячі фази однієї довгої майже десятирічної війни, аби хтось задумався про жіночу військову форму». Також довелося витратитись на нову плитоноску, а також легке тактичне взуття і білизну. Сама дівчина жартує, що «за два з лишком роки на контракті не бачила такого рідкісного артефакту, як штатна жіноча білизна» [20].

Також характерним є використання фемінітиву в назві свята 14 жовтня, яке Україна відзначає щороку -- День захисника України. У 2021-му році депутати Верховної ради перейменували його на «День захисників і захисниць України» [21]. А під час звернень президента України до тих, хто захищає Україну, Володимир Зеленський вживає фемінітив «Дорогі захисники і захисниці».

Загалом ролі жінки на війні з початку російсько-української війни змінились, а якщо брати до уваги періоди Першої та Другої світових війн, то ці зміни є кардинальними. Розглядаючи події сьогодення бачимо, що жінка може бути не тільки медикинею, але й воїтелькою, командиром, що є дуже важливим. У ХХ столітті такого не можна було й уявити, жінка у ролі воїна це була рідкість, проте саме подібні історії в майбутньому надихали соціум на зміну поглядів та розвиток уявлень про ролі жінки в армії і суспільстві загалом.

Перша світова війна, або як тоді казали Велика війна поставила багато викликів перед тогочасним суспільством. Саме тоді почала змінюватися роль жінки як на війні, так і в подальшому цивільному мирному житті. Попри те, що більшість воїнів були чоловіки, а серед цивільного населення більшість були жінки, діти, люди похилого віку, були випадки, коли жінка пішла на фронт, виконувала там обов'язки медика і воїна. Найяскравіший приклад участі жінок на війні є легіон Українських січових стрільців (УСС) -- добровольче військове формування у складі австроугорської армії. Кількість жінок в легіоні варіюється від 27 до 36 в різних джерелах. Жінки не були в окремому формуванні, а брали участь у різних підрозділах. Такими жінками, які увійшли в історію були Ірина Кузь, яка після служби в Червоному Хресті була призначена до кінного загону УСС; Г^нна Дмитренко, яка брала участь у бойових операціях у травні-вересні 1915 року, згодом переведена до коша УСС; Софія Галечко (іл. 5) несла сторожову службу в сотні Зенона Носковського і згодом стала розвідницею чоти; Олена Степанів (іл. 6) поїхала на фронт у складі сотні Івана Чмоли. Саме під час Першої світової українських жінок Олену Степанів та Софію Галечко, які відзначились у боях, відзначили нагородами на церемонії 19 листопада 1914 року [2, с. 80--82].

Окрім ролі воїна жінки намагались бути корисними для армії та суспільства в інших сферах. Багато жінок працювали медсестрами, особливо у містах. Так, деякі жінки пройшли курси кваліфікованих медсестер, організовані «Жіночою громадою» напередодні війни, практику здобували в австрійських військових шпиталях. Згодом частина медсестер перейшли на службу в Українську галицьку армію. Згодом доброчинність і благодійність набули організованої інституційної форми, як приклад було створення Українського горожанського комітету, до роботи якого долучилося галицьке жіноцтво в 1918-- 1923 рр. [2, с. 86--87].

Іл. 6 Олена Степанів -- українська історикиня, викладачка географії, громадська та військова діячка; перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу в званні офіцера; четарка Української Галицької Армії

Жінки також долучалися до роботи благодійних організацій, які займалися допомогою українським біженцям та військовим полоненим. Найбільшою такою організацією став «Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам», який розпочав свою роботу у Відні наприкінці 1914 року і діяв аж до 1920 року. Ініціаторками створення були українкиемігрантки. Одним із головних завдань комітету було розшук українських жовнірів, надання їм допомоги у віденських шпиталях. Ще один «Жіночий комітет», який виник у 1916 році у таборі, де допомагали українським переселенцям, виселенцям, що діяв у місті Ґмінд. Основна діяльність комітету: освіта для неписьменних через видання букваря, закупівля шкільних підручників, преси; читання викладів з історії, української літератури, природничих наук, державного устрою і права, виховання; постановка драматичних вистав; опіка над інвалідами і хворими Ґмінда; створення в таборі дитячих захистів (дитсадків) [2, с. 91--92].

У Другій світовій війні жінки традиційно брали участь у війні в ролі медиків, облаштовували польові їдальні, проводили мобілізаційні заходи, виконували суто «жіночі» ролі. Проте є приклади, коли жінка проявляла неабияку мужність пі час війни. Один з прикладів Нечепорчукова Мотрона, уродженка Харківщини (с. Вовчий Яр) яка закінчила Балаклійську акушерсько-сестринську школу, була санінструктором санітарної роти 100-го гвардійського стрілецького полку, а під час бойових дій на берлінському напрямку врятувала життя 78 військовим, яких винесла з поля бою, після отримання поранень продовжувала надавати медичну допомогу солдатам. Також під час обстрілу поранених, їй вдалось застрелити військового ворожої армії, який вів цей обстріл, за це була нагороджена орденом Слави 1-го ступеня після чого стала кавалером ордена Слави. Також вона була удостоєна нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста -- медаллю імені Флоренс Найтінгейл. Також відомі приклади: Пушина Феодора -- військовий фельдшер, лейтенант медичної служби; Октябрська (Гарагуля) Марія -- механік-водій танку; Завалій Євдокія -- єдина жінка-командир взводу морської піхоти, гвардії полковник; Павличенко Людмила -- снайперка [22, с. 153--154].

Важливу увагу слід приділити участі жінок у національно-визвольній боротьбі на західноукраїнських теренах у середині ХХ ст. Участь жінок в ОУН та УПА була беззаперечною, мотивація мала як світоглядний так і політичний характер, однією з причин було бажання піти вслід за чоловіком у підпілля. До жінок у підпіллі були надвисокі вимоги, щоб жодним чином своєю поведінкою не спричинити деморалізацію повстанців чи інших конфліктів. В підпіллі жінки виконували не тільки суто «жіночу» роботу. До прикладу, Г^нна Свистун, мати п'ятьох дітей виконувала обов'язки зв'язкової та кур'єра, була арештована, зазнала катувань, тому пішла у підпілля, залишивши своїх дітей своїй матері. Г^нна брала участь бойових операціях УПА, навіть була поранена під час облави, схоплена і засуджена до 25-річного ув'язнення. Часто жінки, які брали участь у визвольній боротьбі, мусили відмовитися від зв'язків зі своєю родиною, сім'єю, щоб не створювати їм проблем, подекуди їх відправляли до віддалених населених пунктів, де жили нелегально, серед людей, які співчували боротьбі, вдаючи їхніх родичок. Їх рідні могли і не знати, де вони знаходяться і як у них справи.

Окрім безпосередньої участі жінок в підпіллі була й опосередкована допомога. Так могли допомагати повстанцям за місцем свого постійного проживання. У разі виявлення каральними органами такої допомоги, то жінок могли депортувати у віддалені регіони СРСР, що відбивалося не тільки на втраті майна, зв'язків із рідними, але й життя у складних умовах, які були причиною важких хвороб. Щоб допомагати підпіллю, потрібно було так само мати неабияку сміливість і відвагу, адже допомагаючи, ти постійно знаходишся у постійному психологічному напруженні, постійно живеш в умовах переслідувань та загрози арештів [23, с. 595--597].

Далі я розгляну основні ролі жінки під час російсько-української війни з 2014 року: жінка-воїн, жінка-медик, жінка-берегиня (матір, дружина, сестра), жінка-волонтерка.

Жінка-воїн

Жінки на війні зарекомендували себе як відмінні снайперки та парамедики. Міністр оборони України Степан Полторак підкреслював наступне: «Досвід, який ми маємо із 2014 року, довів, що з першого дня агресії Росії проти України, жінки поруч з чоловіками стали до зброї. Вони пройшли по мобілізації, дехто став добровольцем, і разом з чоловіками вони виконували всі функціональні обов'язки, які тоді вимагав час. Навіть тоді, коли армія була не готова до того, щоб сприймати жінок снайперами, водіями, саперами, розвідниками» [24].

Іл. 7 Снайперка Юлія Матвієнко (Білка)

Як себе уявляли жінки-воїни, з якими суспільними проблемами доводилось зіштовхуватись на війні? На це запитання відповіддю є перша розповідь у книзі «Дівчата зрізають коси» Юлії Матвієнко (Білки) (іл. 7). Її шлях до війни почався з волонтерства, проте скоро вона зрозуміла, що цих дій замало і вирішила піти воювати на фронт, де була снайперкою. Свою мотивацію описала так: «Ніяка форма, ніякі берці, ніяка оптика не врятує життя. Треба просто бути поряд з ними і разом зі зброєю в руках утримувати війну подалі від дому [...] І я йшла з чітким усвідомленням, ким і навіщо я йду в Збройні сили, на війну» [6, с. 15]. За словами Юлії, в більшості випадків жінок в армії особливо не чекали, часто доводилось зіштовхуватись із «Та нащо воно треба? Бабам на війні не місце, нічого їм тут робити». Звичайно, що «свої», з ким воювала героїня пліч-опліч були іншої думки, зокрема і командир батальйону, який у неї повірив. Юлія розказує і про відмінність у роботі снайпера між чоловіком і жінкою: «Якщо чоловік видихся -- йому треба час відновитися, заспокоїтись, відпочити. Якщо жінка -- у неї незбагненним чином відкривається друге дихання. Це якась загадка природи, але це так. Ми насправді багато чого можемо» [6, с. 16]. Також з розповіді можна дізнатись про прояви нерівноправ'я відносно жінок в армії. Один з таких випадків, про які розповідає Юлія: «Хоча зараз хоча б трішки в армії у плані прав жінок є рух. Бо якось було, що двом жінкам вручають ордени «За мужність». Одна за документами швачка, інша -- санітарка. Начальник генерального штабу Муженко вітає їх, а ми запитуємо, чи його ніщо не бентежить. Ну, може, те, що він вручив ордени швачці й санітарці, хоча насправді одна з них снайпер, а друга -- коригувальник? Тією санітаркою була я. Ми приїжджали в Київ, хотіли домогтися для таких дівчат, як ми, рівних із чоловіками прав» [6, с. 21]. Героїня також розповідає, що часто доводиться чути у свою сторону, що вона нібито перебуває «не на своєму місці» від «диванних патріотів» та чоловіків, що не воюють.

Іл. 8 Снайперка Олена Білозерська (фото Романа Туровця. URL: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/olena-bilozerska-navit-u-bojovi-momenti-ne-zabuval/)

Іл. 9 Вікторія Дворецька (скріншот, URL: https://www. unian.ua/war/ukrajinski-amazonki-yak-zminyuyut-armiyuzhmki-v-pogonah-novmi-vtorgnennya-rosiji-v-ukrajmu-11245640.html)

Іл. 10 Боєць 24-ї бригади Ольга Cімонова. URL: https:// censor.net/ua/r3060775)

Також у книзі «Дівчата зрізають коси» вражає розповідь Олени Білозерської (іл. 8), яка брала участь у війні у складі ДУК ПС/УДА, 503-му окремому полку морської піхоти ЗСУ як снайперка. Говорячи про мотивацію піти на фронт, героїня стверджує, що не розглядала варіанту іншого, окрім як піти на війну, адже багато років була членом УНАУНСО, з 2004-го року брала участь у вишколах, і вже тоді її командир говорив, що буде війна з Росією. Олена розповідає, що її ніколи не виховували стереотипно як більшість жінок, що мають «основну справу -- борщ варити». На війну вона поїхала разом із чоловіком. Усвідомлення, що вона на війні, прийшло тоді, коли героїня побачила зруйновані будинки, перших загиблих і поранених.

Олена Білозерська розповідає і про страх на фронті. Каже, що як їхала на Схід, не боялась, страшно було перед бойовим виходом, адже не знаєш, що тебе там чекає. Свій страх Олена намагалась ховати перед своїми побратимами, адже, на її думку, «покажеш страх раз -- і тебе не візьмуть більше, це -- головна мотивація» [6, с. 30]. Також героїня всіляко не показувала своєї слабкості під час хвороби, адже це могло сприйматись як знак того, що вона злякалась, адже «жінці важко добитися у командирів, щоб її брали на бойові виходи разом із чоловіками. Раз покажеш слабкість -- і все» [6, с. 30].

Стосовно тендерної рівності Олена Білозерська підкреслює, що в добровольчих батальйонах було легше, аніж у структурах ЗСУ, хоча повного рівноправ'я не було. Як до рівної, до неї почали ставитися після вистрілу у першого «сєпара». З розповіді героїні можна зробити висновок, що жінка була вкрай сумлінною при виконанні своїх задач, особливо вражає момент про знімання панорами на фотоапарат, коли ворог вистрілив, вона не поворухнулась, а продовжила знімати. На думку Олени, другий раз не вистрілили, бо подумали, що то опудало стоїть, адже будь-яка інша людина одразу б сховалась.

Вікторія Дворецька (іл. 9) потрапила на війну одразу після Майдану, воювала у складі «Айдару». Цікавим є опис уявлення про війну самої Вікторії: «У моєму уявленні війна -- це повзу я по полю, в хустці (я взяла із собою хустку, в якій на Майдані ходила), навколо снаряди розриваються... З екіпірування в мене був мій «дубочок» і одні джинси. Здається, були вже берці. Приїхала, а там дівчата такі, з пістолетами. Подумала: «Щось, мабуть, я собі не те уявляла» [6, с. 48]. Як каже героїня, дискримінації на собі не відчувала і ніхто вказував їй, де має бути її місце як жінки. Під час служби Вікторію призначили т.в.о. командира диверсійно-розвідувальної роти. Період командування вона називає найважчим, адже тоді ти «погана для всіх», бо змушуєш щось робити, хоча потім в результаті бійці були їй вдячні за той досвід.

У розповіді з Вікторією Дворецькою ми так само можемо простежити невідповідне оформлення жінок під час війни, наприклад Вікторію мобілізували як діловода тилу, потім зробили начальником бані. Після того Вікторія брала участь у проєкті «Невидимого батальйону», де і просували ідею ліквідації нерівності жінок в армії.

Ще одна цікава історія Ольги Сімонової (іл. 10), яка за походженням є росіянкою. Вона одразу для себе вирішила, що хоче допомогти України, і що на відстані робити це буде важко. Ольга спочатку потрапила до батальйону «Золоті ворота» підрозділ називався батальйон патрульної служби поліції особливого призначення «Золоті ворота», що був сформований з добровольців Київській області., після навчання на передовій опинилась навесні 2015-го року як медик, евакуювала поранених із лікарем. Серед упереджень, з якими зіштовхувалась героїня, то вони були на ґрунті її національності. Вона зазначає, що «не може змінити свою національність і своє місце народження. Але, на щастя, людина -- не дерево і має право вибору, де і з ким їй жити» [6, с. 79]. Цікавим є погляд героїні на її роль на війні як жінки: «Я ніколи не роблю ставку на свою стать, але ніколи й не б'ю себе в груди, мовляв, «я -- пацан», «я -- мужик». [...] Якщо дівчина гранатометник -- неприпустимо під час обстрілу ховати її в бліндажі, їй мають вручити гранатомет і сказати, куди стріляти» [6, с. 79].

Щодо боротьби зі страхом, Ольга Сімонова зазначає, що найголовніше -- «мати холодну голову на плечах». Паніки у неї не було, адже чітко усвідомлювала, коли й що слід робити. Стосовно інших жінок в армії у героїні більш скептичне бачення, адже, на її думку, наявність багатьох жінок в армії не викликає в неї захоплення. «Є добрі бійці, але більшість -- ті, що прийшли в останні роки, -- малозрозумілі для мене. Не розумію деяких -- навіщо ти ходиш тут з розфарбованими обличчям, навіщо ти тут? Якщо прибрати з армії 80% жінок, її боєздатність не похитнеться. Зникнуть навіть деякі проблеми, як-от «зальоти» і бійки серед хлопців через деяких жінок» [6, с. 82]. На думку героїні, тут є і провина чоловіків, бо не навчилися бачити в жінці на війні військового, а не дівчинку. Цікавою є думка стосовно зовнішнього вигляду жінки на війні. Ольга має коротку зачіску, стрижеться коротко, адже так простіше, адже помити довге волосся важче, потрібно більше води й залишиться менше для побратимів. Також вона не є прибічницею макіяжу та манікюрів з «дикими нігтями», адже їй не до того, адже завжди має роботу.

Іл. 11 Кулеметниця Олександра Осипенко (Кот). URL: https://www.facebook.com/armyuaFM/photos/ a.630949 420379768/1671821942959172/

Олександра Осипенко (Кот) (іл. 11) служила у 53-й окремій механізованій бригаді ЗСУ як кулеметниця у 2016-му році. Героїня розповідає, що мала стиль «пацанки», тож хлопці не всі одразу розуміли, що вона -- дівчина. Хоч і доводилось зіштовхуватись із заявами «дівчині на війні не місце», хоч і дуже рідко. Про страх Олександра говорила наступне: «Звісно, страх був. У мене чомусь перед боєм він, але щойно починається -- зникає, думки стають абсолютно сконцентрованими, я наче дивлюся на себе збоку і дію адекватно ситуації. [...] Страшно, звісно, але під час бою треба страх кудись подіти, інакше бій буде безрезультатним» [6, с. 91]. Війна не проходить безслідно, залишає свої «шрами», для Олександри -- це зміна в характері, стала більш жорстка, більш запальна, може злякатись звичайної петарди в місті. Про зовнішність на війні Олександра має схожу думку з Ольгою Сімоновою, яка зрізала довге волосся. Як аргумент дівчина називає небажання залицянь від хлопців. Щодо одягу, то вона максимально вдягається в спортивному стилі, що деколи на вулиці її плутають з хлопцем. І хоча залицяльники все одно були, для неї вони -- виключно побратими.

Дуже показовим у зміні ставлення до жінки в армії є присвоєння військових звань. У 2018 році звання генерала-майора отримала Людмила Шугалей (іл. 12), медикиня, про неї детальніше розкажу в блоці «Жінка-медик». Другою жінкою, яку нагородили таким званням є Юлія Лапутіна (іл. 13), заступниця начальника Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки Служби безпеки України [25]. У 1994-му році, як офіцерка «Альфи», Юлія Лапутіна зупиняла сепаратистів у Криму, а вже через 20 років, як командирка опергрупи, -- бойовиків на Донбасі. З квітня 2014 року Юлія брала участь у першій операції спецслужби в АТО -- обороні Краматорського аеропорту: «Це була перша місія усієї спецслужби. Ми отримали завдання -- зібрати представників з кожного оперативного підрозділу та поїхати до аеропорту, який був оточений сепаратиськими блокпостами, а сам Краматорськ тоді був окупований». Завданнями її групи було охорона аеропорту, аби туди не прорвалася група Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Матеріальне забезпечення було вкрай поганим, якщо не сказати відсутнім: «...нас відправили без засобів протидії -- я не мала ані камуфляжу, ані зброї. Взяла з собою ашанівський пакет з їжею, аби чимось годувати хлопців. Перші два тижні нас зовсім нічим не забезпечували, бо місто було окуповане». Про самовідданість та відвагу учасників групи, а також про усвідомлення, що це буде затяжна війна Юлія розповідає: «На території аеропорту стояли гелікоптери. Я вела розмову з іноземним журналістом, який приїхав до нас, коли почула потужний вибух. Бойовики підірвали наш військовий гелікоптер і почали обстрілювати аеропорт. Гелікоптер згорів за кілька хвилин. Пілот отримав поранення. Він ціною свого власного здоров'я зберіг життя багатьом краматорцям, адже встиг відвернути постріли від міста, залишись на кілька секунд довше у гелікоптері і повернувши його у бік поля. Ми зрозуміли тоді, у квітні 2014 року, ще до початку активних бойових дій, що все серйозно і Росія буде впливати на регіон в дуже агресивній формі». Окрему увагу Юлія приділяє проукраїнським активістам, саме тоді вони запропонували реальну допомогу з інформацією, їжею, водою, серед цих активістів було багато журналістів, підприємців, цивільних: «Вони в окупації розробили листівки і попросили гелікоптер, аби розкидати їх над Слов'янськом. Якщо вони в окупованому місті не побоялися зробити листівки, то чому б я не знайшла гелікоптер? І я його знайшла» [26].

Іл. 12 Людмила Шугалей. URL: https://ssu.gov.ua/novyny/holova-sbu-pryvitav-spivrobitnykiv-viiskovomedychnohoupravlmma-iz-30richchiam-yoho-stvorenma-video)

Іл. 13 Юлія Лапутіна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-55329395

Іл. 14 Юлія Микитенко. URL: https://novynamia.com/ 2019/09/30/iulia-mykytenko/

Цікавою є історія Юлії Микитенко (іл. 14), яка у свої 24 роки (у 2018 році) стала першою в Україні командиркою жіночого взводу у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Юлія не просто офіцер, а з бойовим досвідом. Вона колишня волонтерка, філологиня з «Могилянки», пішла на фронт слідом за чоловіком, Іллею Сербіним. Своє офіцерське звання отримала після навчання екстерном, коли була на контракті в 54-й механізованій бригаді. Дисциплін для дівчат взводу є високою, їм заборонено фарбувати нігті, подовжувати вії, використовувати декоративну косметику, солодке можна тільки в буфеті, звідти не можна виносити їжу, а, отже, тримати їх кімнатах, щоб підтримувати чистоту. Перед тим, як Юлія стала командиром взводу дівчат, перед тим випустила взвод хлопців, як каже, авторитетом для них стала не одразу. На її думку, дівчата всі дуже вмотивовані, адже для хлопців ліцей це «армєйка» -- апріорі хлопчача справа, а дівчата справді хочуть стати офіцерами. Юлія сама визначила кількість побутових, особистих речей, які мають бути у дівчат, адже статутом не визначено, скільки має бути речей у жінки, тоді як у хлопців прописано «по дві пари трусів, шкарпеток, футболок». «Дівчатам я так само обмежила. Вони привезли спідню білизну з собою, бо бюстгалтерів не шиють «казъонних». А «разнобой» в армії не вітається. Тому доводиться мені їх «затягувати», визначати колір, місце, де воно все має лежати. Це ніби дріб'язкові моменти, але вони визначають порядок. Мають бути спортивні топи. Я не дозволяю всілякі «пушапи», «чашечки». По-перше, воно незручно переться. По-друге, спортивні значно зручніші. Кольори -- чорний і тілесний» -- зазначає Юлія. Ліцеїстки проходять вишколи на полігонах: підйом о шостій, трикілометрові пробіжки, польові заняття, розвідка, тактична медицина, маскування, окопування, стрільби з бойового автомата, розбирання-збирання зброї тощо.

Шлях Юлії до командира дівочого взводу почався з підписання контракту із 25-м батальйоном «Київська Русь» у складі 54-ї механізованої бригади ЗСУ у 2016 році. Юлія пішла на фронт за чоловіком -- розвідником Іллею Сербіним. Протягом року Юлія служила на штабних посадах, наприклад, бухгалтером, потім її відправили до Львова на тримісячні офіцерські курси в Академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Коли Юлія потрапила в зону АТО, на початку її не сприйняли, бо вона дівчина, потім половина тих, хто пішов, повернулися, а своєю поведінкою і діями дали зрозуміти, що були неправі. Основні обов'язки вести спостереження: «СПшка (спостережний пункт -- «Н») у мене була хороша, люди там вели спостереження, але вона не охоплювала всю лінію -- правий фланг у мене залишався «сліпим», бракувало людей. Тож мені доводилося налагоджувати зв'язки зі спостерігачами з інших рот. Я зранку робила обходи по всій лінії фронту, збирала дані спостерігачів і робила з цього щоденні донесення на заступника начальника штабу. Плюс вильоти. Плюс прослушка. Я вираховувала позивні росіян-артилеристів, які працювали по нашому фронту, і приблизні квадрати, попереджала про артналіт: «Друга рота, ожидайте прильоточку, всі в укриття». Переважно прогнози спрацьовували. Але тут краще «пєрєбдєть, чєм нєдобдєть». Свою розвідку називає інтелектуальною, основна мета якої -- здобувати інформацію, а як командир при цьому, має зберегти особовий склад. Для цього їй достатньо було робити обльоти дронами, щоб розуміти тенденцію пересування ворога і зміни обстановки.