Зміна уявлень про роль жінки в російсько-українській війні 2014-2022 рр.

Іл. 15 Ярина Чорногуз. URL: https://povaha.org.ua/yaryna-chornoguz-zhinka-maye-bagato-perevag-na-vijm/)

Коли Юлія пішла у військо, з чоловіком служили у різних підрозділах, між позиціями -- півтора кілометри, бачились рідко. Як каже сама Юлія, службу завжди ставили вище за стосунки, адже обрали долю бути воєнними, спочатку виконання задач, потім особисте. 22 лютого 2018-го року Юлія отримала звістку про поранення чоловіка, внаслідок чого він пізніше помер. Дівчина з теплом згадує чоловіка і розповідає, що він радів би, що вона є командиром взводу жінок, адже він виступав за ґендерну рівність [27].

Іл. 16 Олена Білозерська зі своєю зброєю «Галюся». URL: https://novynamia.com/2022/04/28/obilozerska/

Для Ярини Чорногуз (іл. 15) повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року не було несподіванкою. Як я вже згадувала на початку, Ярина починала свій шлях у війську як військовий медик у добровольчому батальйоні «Госпітальєри», у 2021 році отримала берет морської піхоти. Під час однієї зі своїй ротацій в «Госпітальєрах» дівчина вже тоді мала підозри, що окопна затяжна війна є відволікаючим маневром, оманою, щоб звикнути до тієї рутини, відносної тиші і «приспати» захисників: «На той час багато хто не вірив у це. Вважали, що він хоче гібридної війни через «таможенні союзи» та «п'яту колону». Щоб безкровно нас зробити своєю зоною впливу. Але я тоді дуже чітко збагнула, що ні. Йому важливо завоювати нас саме класично збройно-кривавим шляхом. Бо цей нелюд має комплекс завойовника. Бо він прагне, аби для росіян це загарбання України стало священним через пролиту ними тут кров в ім'я «русскава міра» та окупації». Саме ці думки мотивували дівчину підписати контракт із морською піхотою, аби бути готовою, коли буде напад».

Після 24 лютого 2022 року Ярина дізналась про маневрену наступальну війну, адже до того знала лише окопну. Вона наголошує, що маневрена оборонна війна потребує набагато вищого рівня рішучості, ініціативи, витримки. Ярина розповідає і про рівність між чоловіками і жінками на фронті. Вона згадує розмову зі своїм побратимом на ближніх позиціях на передовій, коли той їй сказав, що жінці в армії не місце: «Я спитала, чи не сором йому таке казати мені, яка стоїть у такій самій броні як і він, у ті ж години, в ту ж погоду, ту ж кількість часу і з тим же рівнем небезпеки. На що він відповів, що жінки, які так можуть, -- це радше виняток, їх зовсім мало. Тому я типу не рахуюсь». Також дівчина додає, що присутність сміливої бійчині в підрозділі, яка готова йти на небезпечні завдання додає мотивації чоловікам ще більше проявляти себе. А в деяких сферах жінки можуть бути більш ефективними за чоловіків, це стосується тих сфер, де потрібна не фізична перевага, а інтелектуальна, навички витривалості, сконцентрованості, наприклад, снайперки, операторки зв'язку ракет типу «Стугна-П», БПЛА і так далі. Те саме стосується і тактичної медицини, хоч в ній важливіша фізична витривалість, якщо йдеться про роботу в полі. Також жінки ефективніші у роботі з цивільним населенням, адже викликають більше довіри в цивільного населення, і набагато краще налагоджують комунікації та взаємодію. Найголовніше, щоб бути ефективною військовою, на думку Ярини, є вмотивованість та впертість у роботі над своєю фізичною підготовкою, також необхідно любити польовий побут з її спартанськими мінімалістичними вимогами і знати собі ціну, а також треба бути «пробивною, не боятися чоловіків, розуміти їхню природу. І самостійно мати змогу поставити на місце окремих «особин» чоловічої статі, які дозволяють собі сексизм і харасмент. Або банально послати їх услід за «рускім корабльом»». Єдиний страх Ярини на цій війні -- пережити смерть людини, до якої має почуття: «Хочу егоїстично піти на той світ швидше за неї. Боюся, що моя дочка страждатиме без матері, а моя мама -- без дочки. Більше в мене страхів нема» [28]. У 2019-му році Ярина втратила на війні свого коханого хлопця, про це вона заявила у відео зверненні [29] до шостого президента України Володимира Зеленського із закликом зупинити відведення українських військ У 2019 році з ініціативи президента України Володимира Зеленського відбулося розведення у Станиці Луганській та повторне розведення в Золотому та Петрівському [30]..

Повномасштабне вторгнення росії в Україну Олена Білозерська (іл. 16) зустріла вдома, в Києві: «Ми навіть не стали чекати дзвінка з військової частини, в яку записалися напередодні. Просто зібралися за годину, попрощалися з близькими і прибули самі. Ми чекали, що війна почнеться на добу пізніше, бо 23 лютого у росіян свято, і вони пиячать». Для Олени стало зрозуміло, що починається повномасштабна війна 22 лютого, коли путін визнав псевдореспубліки. Саме вторгнення вважає шансом нарешті закінчити затягнутий збройний конфлікт, розв'язати російську проблему в нашому поколінні і не передавати її нащадкам.

Як і в 2014-му, Олена зараз служить разом з чоловіком в одному підрозділі, і майже всі старі побратими з тих часів з ними. Про своїх побратимів тепло відгукується, наголошує, що кожен з них гідний окремої книги: «Вони -- справжня еліта війни, кращі з кращих. Хоча роздовбаї, звісно, ще ті. З мого досвіду, найкращі воїни -- завжди роздовбаї».

Робота снайпера є досить небезпечною і для самої Олени, але за такими бійцями найбільше полює ворог, проте жінка не боїться і каже, що якби від кожної погрози в неї з голови падала одна волосинка, то давно була б вже лисою. Олена згадує і про полон Тайри (інтерв'ю записане з Оленою 17 квітня 2022 року): «Мене просто вразила сила її духу, коли я побачила Тайри на відео в полоні. Судячи з її вигляду, її катували. Але на відміну від переважної більшості тих, хто потрапив у полон до ворога, Тайра не каже нічого такого, чого не могла б сказати, будучи на волі». Олена є публічною особою, до того як стати військовослужбовицею, працювала медійницею, має свій блог. Враховуючи свою публічність та фах снайперки, не розглядає імовірності здаватися в полон: «Публічність -- інструмент, який дає додаткові можливості. Хоча, звичайно, створює додаткові ризики. От, наприклад, мені не можна здаватися в полон. Якщо потраплю в оточення без шансів на прорив, доведеться застрелитись».

Про жорстокість і підступність росіян у веденні війни Олена говорить наступне: «Те, що вони роблять -- це вже не ексцеси, неминучі під час бойових дій, це -- абсолютно свідомо й масово скоєні ними військові злочини, за які тих, хто виживе, належить судити й суворо карати. А Маріуполь, Чернігів, міста на Київщині... Після перемоги на російські гроші відбудуємо» [31].

Цікаві спостереження щодо зміни армії від початку повномасштабного вторгнення. На думку Олени, з 24 лютого 2022 року в армії збільшилась кількість вчорашніх цивільних, які хочуть не служити за зарплату, а гризти горлянки ворогу, з приходом цих людей, які мають цивільний менталітет, стосунки в армії стали більш людяними, менш формальними: « Сьогодні ти не отримаєш від старшого командира «втик» чи догану, якщо він почує, що підлеглий звернувся до тебе на ім'я. Скоріше за все, він зробить вигляд, що нічого не чув». Разом з тим кількість непотрібної бюрократії не зменшилась, а навіть зросла. На думку Олени, пов'язано це із деякими представниками командування, яке лишилося з минулих часів, які наполягають на своїй потрібності в армії, тому і вигадують підлеглим «корисну» бюрократичну діяльність. Також жінка відмічає покращення по озброєнню, свою зброю називає Галюся: «Галюся -- чистокровна українка, Z-10, виробництва «Зброяр». Але калібр натівський, 308-й, і розроблена вона на базі конструкції американської гвинтівки ArmaLite. Відходимо від радянських і російських зразків, розвертаємося обличчям у бік західних». Прогнози Олени щодо завершення війни оптимістичні: триватиме не менше року, а завершиться перемогою України, встановленням контролю над нашою територією у міжнародно визнаних кордонах, подальша доля буде залежати від того, чи вціліє росія як держава, якщо так, буде знову пробувати знищити українську державність, а, отже, доведеться якось їх добивати [32].

Жінка-берегиня

Більшість жінок, які пізнали війну -- матері, жінки, доньки, сестри бійців, які пішли на фронт воювати. Вони тихо чекають, поки воїн повернеться додому, чекають щодня дзвінка, щоб почути заспокійливі слова «У нас тут все добре», «Я в порядку». Надійний тил не менш важлива складова на війні, така ж важлива, як і фронт. Жінки-берегині забезпечують цей тил, вони надають чоловікам-воїнам відчуття дому, навіть коли ті далеко від нього. Дзвінки з фронту додому відіграють важливий психологічний аспект, вони допомагають бійцям на невеликий проміжок часу думками повернутися зі стану «війни» у стан «цивільне життя». На війні в принципі важливо дотримуватись цього балансу, хоча на практиці це вкрай важко, не завжди ротації були стабільними та «по графіку», не завжди демобілізація відбувалася вчасно, і часто доводилось довго чекати свою заміну, нових бійців.

Жінки допомагали своїм чоловікам-воїнам збиратися на війну. Найчастіше давали із собою предметиобереги (апотропеї): «У мене у військовому квитку упродовж всієї кампанії фотографія доньки була, до сих пір залишається, до того періоду. У червні... ні, в травні зроблена, 20 травня 2014 року» [33, с. 175]; «Вервечку прабабусі [брав із собою]. Переважно її носив у кітелі з лівого боку в кармані. А одного разу я переодягнувся в другу форму і забув її перекласти та й забув за неї. Переживав, що її загубив. А потім через декілька місяців одягнув ту стару форму і знайшов її там. Дуже зрадів. Це була вервечка прабабусі. Прабабуся була жінка з не найкращим характером, але вона [вервиця] намолена» [33, с. 205]; «Діти наплели браслетів синьо-жовтих, жінка теж образки давала» [33, с. 74]; «Було, було таке. Багато давали. Сестра троюрідна принесла. Був образок маленький, були проскурки, була хустинка, яка була прикладена до Туринської плащаниці, хтось мені її дав, то вона зі мною всю службу була. Була ще, не пам'ятаю, як називається, «подушечка»» [33, с. 120]; «Та давали. Іконки давали. У мене був якийсь Стефаній, мученик, святий. Я в них не дуже шарю. їх у військовий квиток позапихав. Потім до кінця служби в мене назбиралося ціла стопка. Як прощання такого -- то не було. Поки я був у Яворові місяць часу практично, на вибори нас відпускали, потім ще раз там відпускали, і в останній тиждень уже перед від'їздом не відпускали. Тому батьки приїхали до мене. Приїхали, привезли якогось там м'яса нормального поїсти, ще щось. Ми так посиділи, мама, ясна річ, поплакала, як завжди. Усі: «Тримайся, тримайся». Кажу: «Буду триматись». Та й усе» [33, с. 149].

Як уже зазначили, підтримка жінок для бійців була надзвичайно важливою на фронті. Йдеться не тільки про передачі речей, продуктів, але й про моральну підтримку: «Ось моя дружина, вона вважається, що була зі мною на війні, тому що вона кожного дня дуже хвилювалась. Вона хвилювалась, плакала і одночасно пишалась мною. Вона казала: «Я пишаюсь тобою»» [34, арк. 18]. Для підтримки зв'язку із домом, бійці часто зідзвонювались зі своїми дружинами: «Дружині кожного вечора дзвонив» [33, с. 298]. Звичайно, що частота таких дзвінків залежала і від якості зв'язку, і від бойових операцій: «Ну як часто? Коли я захотів -- то я виходив на зв'язок. Хіба коли неможливість вийти -- то неможливо вийти. Коли була можливість -- завжди виходив. Трошки гірший був зв'язок, аніж, скажімо, [тут]» [33, с. 316]; «Рідні дзвонили майже кожного дня. Хіба що там якщо телефон не тягнув -- то таке. Ближче до передової -- то там глушили, не було зв'язку. А якщо на базі [був] -- то щодня. З роботи дзвонили -- там теж були свої нюанси. У нас там було після 20:00 тільки дві години перед відбоєм, то ми вже знали, що після двадцятої можна буде подзвонити» [33, с. 86]; «Я старався кожного дня. Певні моменти застережень спочатку були, пов'язані з інформаційною безпекою, але розмова по суті є завжди розмовою по суті. Уже згодом, як над тобою літають постійно ворожі безпілотники, над твоєю позицією, то обмеження розмов по телефону виглядає смішно. Тому що вони й так знають, де ти, і ці моменти інформаційної безпеки саме в нашому випадку були не актуальні. Якісь моменти спокою вдома теж треба було цінувати, у тому числі й дітям проводити ранкову молитву, таку перед сніданком по телефону, вдавалося часами, не завжди, але вдавалось. Це теж важливий момент. Також я йшов на війну і планував повернутися до мирного життя, то мусив підтримувати мирні контакти. Це те, що витягує бійців з тої ситуації. Це про ті умови я говорю, коли був мобілізований» [33, с. 108]. Так, ми бачимо, що дзвінок додому слугував бійцям своєрідним «мостом» між життям на фронті та мирним, у яке вони рано чи пізно мали повернутися.

На передовій, як видно з інтерв'ю, не завжди був хороший зв'язок, відповідно не завжди вдавалося прочитати найсвіжіші новини з телефону. Дзвінок додому так само слугував інформаційним забезпеченням про те, що відбувається в країні і що кажуть про ситуацію на фронті ЗМІ: «Із дружиною в нас узагалі була домовленість, що я по кілька разів на день дзвонив їй, і вона мені робила по телефону такий інформаційний звіт, наприклад, із УНІАНу читала найголовніші заголовки. І якщо щось було важливе, я просив, щоб вона ці речі в кількох словах повідомила, щоби таким чином інформували своїх людей. Це тепер і називається моральнопсихологічне забезпечення» [33, с. 96].

Рідні найчастіше допомагали бійцям матеріально, купити форму, надіслати продукцію та інше: «Згодом, як ми вже взнали, що поїдемо точно, то ми, ясна річ, збиралися всім миром: я дзвонив додому, до батьків, до друзів, скидалися буквально на все.

У першу чергу такі необхідні речі, які потрібні для нашої батареї, бо в нас самохідна артилерія та гусеничні машини, це треба було якийсь інструмент, навіть якийсь елементарний посуд (і то треба було залізний), бензопили. От такі різні речі. Якісь навіть каністри. Оце все мені привозили. Не лише мені. Там були декілька таких хлопців -- комусь з роботи допомагали, з дому. Самі розумієте, скидалися. Якихось таких прибамбасів, ну що там тоді було? Одяг. Не знаю, я мав ту одну форму, і ще взяв шорти, бо це літо було, усяке може бути. Узяв шльопанці» [33, с. 144].

З 24 лютого 2022 р. лютого кількість військовополонених значно виросла. Часто жінки не мають зв'язку зі своїми чоловіками, в кращому випадку їм дадуть знати, що їх чоловіки живі, та загалом доводиться чекати і витрачати багато часу на отримання будь-якої інформації. Інформація про полон бійців «Азовсталі» швидко розповсюдилась серед суспільства, викликала великий резонанс. В полоні опинилися майже 2,5 тисячі військовослужбовців. З травня і по нині визволено 95 бійців «Азовсталі». Дружини, сестри, матері захисників не стоять осторонь цієї справи, ба більше, організували створення ради «Жінки зі сталі» (іл. 17) для рідних захисників Маріуполя. Рада матиме Telegram-канал для координації дій щодо повернення військових: «Ця рада буде медіатором між рідними та владою. Буде потужною публічною силою і променем світла у збережені людських цінностей» -- наголошує Наталка Зарицька, ініціаторка створення ради. Наталія розповідає, що бажаючих долучитися до ради стає все більше, до своїх лав будуть приймати не лише рідних, а й небайдужих та спроможних діяти разом. Про мотивацію створити таку раду розповідають: «Наші хлопці героїчно виконали свій наказ. Наступний наказ був -- скласти зброю та зберегти свої життя. Ми чекали на екстракцію. Але дива не трапилось. Тому, ми маємо почати новий етап боротьби -- за повернення їх додому» [35].

Жінка-меднк

Безпосередня підтримка воїнів у найважчі часи -- медики. Часто ця роль належить жінкам, які рятують життя наших бійців під загрозою ворожих куль. Вони ризикують своїм життям, щоб врятувати воїнів. Наш ворог відмовився від «правил ведення» війни (Женевська конвенція про захист жертв війни 1949 року) Президент росії путін 12 листопада 2019 року підписав федеральний закон про відкликання ратифікації додаткового протоколу до Женевської конвенції щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Законом відкликається заява, яка була зроблена СРСР при ратифікації Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), прийнятого в Женеві 8 червня 1977 р. Відповідно росія знімає з себе зобов'язання щодо захисту та допомоги пораненим та хворим (як військовослужбовцям, так і цивільним) незалежно від того, до якої сторони вони належать, недопущення нападів на медичні формування та персонал, забезпечення захисту цивільного населення, духовенства, а також інших осіб, що перебувають під захистом конвенції [36]., і часто медики опиняються під прицілом, навмисно, щоб не тільки позбавити можливості порятунку, але й для деморалізації бійців. Про небезпеку такої роботи писав журналіст Володимир Сологуб: «Там є багато молодих дівчат, які виконують роботу, яка є доволі небезпечною, доволі складною... Я спілкувався, я бачив дівчат, які їздять і забирають поранених, власне, з поля бою, з тих позицій, де їх поранили, і тягнули їх у якийсь бліндаж або окопи. І вони туди їдуть, і під кулями забирають, щоб надати медичну допомогу» [37, с. 52].

Іл. 17 Брифінг родин захисників (фото: Брифінг родин захисників)

З початку російсько-української війни жінка вперше отримала звання генерала-майора. 12 жовтня 2018 року 5-й президент Петро Порошенко вперше присвоїв звання генерала-майора жінці, Людмилі Шугалей, -- начальнику Військово-медичного управління Служби безпеки України [38]. Людмила брала участь у Революції Гідності, з чоловіком щонеділі ходили на віче, допомагали грошима, речами, чим могли. Також із волонтерами відвідувала готель «Україна», де був розгорнутий шпиталь, в березні одному із лікувальних закладів лікували і обстежували 46 постраждалих на Майдані, допомагали їжею. Під час своєї роботи на початку 2014го року у Військово-медичному управлінні СБУ, яке очолювала Людмила, лікували і діагностували військових, пенсіонерів, ветеранів військової служби, членів їхніх родин, учасників бойових дій. Також жінка їздила в АТО/ООС, зі своїми підлеглими об'їздила практично всю Луганську і Донецьку області, її працівники перебувають там на ротаційній основі, їх забезпечують обладнанням, медикаментами і перев'язувальними матеріалами. Також до сфери її діяльності входило евакуація поранених, наголошує на тому, що найскладніша ситуація була у 2014му році (інтерв'ю записане 20 жовтня 2018 року). Людмила також розповідає про новий напрямок її відомства -- запровадження медико-тактичної підготовки, у чому їм допомогла громадська організація «Захист патріотів», результатом стала розроблена власна програма «Боєць-рятувальник». Про свою роль як жінки розказує наступне: «В особистій своїй кар'єрі я розказала, якими сходами я підіймалася. З боку керівництва служби я дискримінації не відчувала, і здається, двічі була така ситуація, що мене брали на посаду, знімаючи з цієї посади чоловіків. Взагалі, серед військових Військово-медичного управління майже половина -- це жінки. Дехто з них займає керівні посади, мають звання полковників. У нас жінки працюють і в технічних підрозділах, і також займають там достатньо високі посади» [39].

Іл. 18 Волонтерка та парамедик Тайра (фото: mrpl.city)

Про досвід медика ми можемо дізнатися також з інтерв'ю Юлії Паєвської (Тайри) (іл. 18) [6, с. 232--239]. Свій шлях медика почала ще з Майдану, потім це перейшло у викладання тактичної медицини для тих, хто збирається на фронт, вже потім була передова. Саме на фронті Юлія зрозуміла, що потрібна там як парамедик, а не як інструктор. Вона займалася евакуацією поранених, надавала першу медичну допомогу, доправляла бійців у шпиталь.

Про страх Юлія Паєвська розповідає наступне: «Я не боялася, в мені є дух авантюризму. Під час перших обстрілів було, звісно, страшно. Ну, страшно, поки не розумієш. Що відбувається, що, звідки, куди летить» [6, с. 234--235]. На думку Тайри, жінкам легше адаптуватися на фронті, адже в них психіка більш мобільна, в жорстких ситуаціях легше абстрагуватися. Жінки-медики -- справжні рятівниці для бійців. Юлія розповідає, що хлопці не забувають її, часто дзвонять, особливо на всі свята, питаючи, чи пам'ятає вона їх, згадують моменти порятунку. Для медиків важливо усвідомлювати важливість своєї місії, а такі теплі відгуки бійців є ще більшим підтвердженням правильності вибору свого шляху. Шлях медика непростий, адже не знаєш напевно, чи зможеш врятувати всіх. За словами Тайри, в її машині ніхто не помирав, бувало тільки, що вона приїжджала, коли вже було пізно і вже нічого не могла зробити.

Юлія Паєвська спочатку діяла самостійно як парамедик, згодом сформувавши колектив під назвою «Ангели Тайри», які досі існують. В цьому колективі два крила: цивільне і військове [40]. За роки війни, «ангелами Тайри» стали майже сотня людей, і хоча волонтерами вони себе не вважають через відтінок непрофесійності слова, працюють безоплатно, її підрозділ фінансують українці: «Іноді меценати великі суми скидають, і це кльово, бо ми тоді можемо відремонтувати машину. Ми підрозділ ASAP (українська громадська організація військових парамедиків), і фінансування йде через нього» [41].

За пару днів до початку повномасштабного вторгнення в Україну Юлія Паєвська поїхала до села Бердянське, що недалеко від Маріуполя, там була розташована база добровольчого евакуаційного відділення «Ангели Тайри». Після того Юлія разом зі своєю групою евакуйовувала поранених із зони бойових дій, з Маріуполя. З 14 березня перестала виходити на зв'язок, пізніше стало відому, що її захопили в полон російські солдати, коли вона намагалась евакувати цивільне населення з Маріуполя до Запоріжжя. Це був представлений російськими військами «зелений коридор». Російські пропагандисти звинуватили Юлію у причетності до полку «Азов», якого вони так сильно бояться, як доказ використали світлини Юлії разом із бійцями полком. Слід зазначити, що на момент взяття в полон Тайра формально не була військовослужбовцем, а діяла як волонтер, тобто цивільна особа. «Приблизно два роки, з 2018 по 2020 рік, Юлія Паєвська була військовослужбовцем і очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю в Маріуполі. Після цього вона демобілізувалась і з того часу продовжує роботу як волонтер» -- каже її чоловік Вадим Пузанов [42]. Російська пропаганда розповідає про полк «Азов» як про українських злочинців, хоча сам полк є офіційним підрозділом Національної гвардії, який обороняє незалежність та суверенітет України з 2014 року.

21 березня російський пропагандистський канал НТВ виклав відео з полоненою Юлією Паєвською. У відео Тайра просить знайти рішення, яке дозволить вивезти усіх цивільних з Маріуполя: «Я хотіла б звернутися до тих, від кого це залежить. Будь ласка, послухайте мене. В Маріуполі дуже багато цивільних, які не змогли виїхати з тих чи інших причин. Бойові дії продовжуються, ситуація все складніша. І це зовсім не місце для жінок, дітей, літніх людей. Я б хотіла, щоби було знайдене рішення, яке дозволить вивести всіх цивільних з міста Маріуполь, з цього пекла, і забезпечити їм надійну евакуацію», -- говорить Юлія на відео [43]. Російські солдати вирізняються своєю жорстокістю та антигуманним ставленням до полонених. Катування, моральний тиск, приниження це є для них абсолютною нормою, тож мусимо розуміти, що заява Тайри для російського телебачення проявляє всю її витримку, силу духу, адже попри всі складнощі, з якими їй довелося зіштовхнутися у полоні, вона не проявила слабкості, очевидно не сказала того, чого хотіли російські терористи -- заклик українців здатися, визнати свої дії злочином.

Іл. 19 Тайра, інтерв'ю після полону, скріншот. URL: hUps://www.radiosvoboda.org/a/tayra-rnterview-pislyarosiyskoho-polonu/31938181.html

17 червня 2022 року була звільнена з полону, Юлія називає це дивом. Про день, коли потрапила в полон розповідає наступне: «Я планувала їх довести до Запоріжжя і була певна, що це вдасться, що буде як і до того. Бо скільки разів волонтери вивозили цивільних, проблем ніколи не було. Ну, зупиняли автобус... І їхали далі. Але цього разу, вони, певно, впізнали мене одразу. Я думаю, що одразу. І нічого не пояснюючи, мене забрали, і допит перший стався через три дні. Тобто через три дні я опинилася в Донецьку. Подробиці розказувати не буду. Поки що, не можу» (іл. 19). Про катування Юлія не говорить, але каже, що вони були, що було дуже страшно і важко. Про те, що її хотіли показати по російському телебаченню, дізналась безпосередньо будучи там, її привели просто в мішку на голові, посадили. Потім зняли мішок і почали ставити питання. Юлія розповідає, що не одразу зорієнтувалась, де вона і для чого, адже якраз перед тим була на допиті. Проте потім одразу зібралась і зрозуміла, для чого це все робиться. Про те, що хотіли почути від неї російські терористи розповідає: «Почали вони з того, що я з «Азову». Що це злочин для них. Я не стала їм брехати. Я не з «Азову», і ніколи в складі «Азову» не була. Я про це їм постійно казала. Вони намагалася з мене це признання вичавити. Мене батьки вчили не брехати -- я й не брехала. Далі почали -- це вже коли вони певно оту версію сплели, що «я вбила батьків дітей»... Я просто вивозила з-під обстрілів, щоб вони вижили, а вони почали вимагати, щоб я зізналася, що я їх вбила. Ну, це абсурд був». Будучи в полоні російські солдати вимагали від Юлії підкоритися московії, визнати, що росія «великая страна». Змушували співати російський гімн мінімум три рази на день, деколи до двадцяти Також розказує, що портрет путіна висів у камері, в кожній камері, а також перевіряють, що якщо гімн не вивчений, то б'ють. Тайра розповідає, що після контузії гімн не змогла вивчити, через це її побили. Про умови полону Юлія розказує: «Камера була три на шість метрів. Там одночасно знаходилося 22 жінки. Більше, ніж місяць, навіть два, вони там перебували. І було 10 цих нар, двоповерхових. їхній стан (полонянок -- ред.) був надзвичайно важкий». Також Юлія згадує, що про сім'ю, своїх дітей полонені не мали жодної інформації, від чого божеволіли, переважно ці полонянки були військові, з Національної гвардії кухарі, діловоди -- ті, хто не мають стосунку безпосередньо до зброї [44].

Іл. 20 Катерина Поліщук (Пташка). URL: https:// te.20minut.ua/lyudi/ptashka-zi-stali-yaku-ne-zlamatiistoriya-spivochoyi-oboromtsi-azovst-11602147.html

Бої за Маріуполь можна назвати найзапеклішими з початку повномасштабного вторгнення. Попри швидку блокаду міста ворогами, захисники тримали оборону міста до останнього. Останні тижні бої велися на заводі «Азовсталь», і серед незламних бійців була Пташка, спів якої пронизав серця українців. Історія Катерини Поліщук (Пташки) з Тернопільщини вразила багатьох українців. Їй 21 рік, навчалась Катерина в Тернопільському фаховому коледжі імені Соломії Крушельницької на співочому відділенні. Вона пише музику та вірші, грала у Тернопільському народному драматичному театрі-студії. Після закінчення навчання Пташка переїхала в Київ і влаштувалась у мотошколу «The Riders» (іл. 20). Паралельно Пташка проявляла інтерес до військової справи, брала участь у мітингах, працювала у правозахисній організації. Після проходження медичних курсів весною 2021 року вирішила стати на захист Батьківщини у зону бойових дій на Донеччині [45]. З початком повномасштабного вторгнення опинилась в Маріуполі, як парамедик допомагала тамтешнім людям, рятувала цивільних та військових [46]. Врешті захисниця опинилась у підземеллі «Азовсталі». Відео, де дівчина співає патріотичних пісень («Зродились ми великої години» та «Батько наш Бандера») разом з бійцями розлетілось по соціальних мережах, людей надзвичайно надихала нескореність та співучість Пташки [47]. 16 травня 2022 року після трьох місяців оборони Маріуполя командир «Азову» Денис Прокопенко у зверненні повідомив, що наказ вищого військового командування для збереження життів особового складу виконали [48]. 6 червня 2022 року президент Володимир Зеленський повідомив під час спілкування з журналістами, що після боїв за Маріуполь у російському полоні опинились понад 2,5 тисячі українських бійців із заводу «Азовсталь», а їхнім визволенням займається Головне управління розвідки МО [49].

Жінка-волонтер

Волонтери такі самі рятівники, як і медики, багато речей, які привозять волонтери, можуть врятувати життя бійця в тій чи іншій складній ситуації. Воїни часто згадують про внесок волонтерів у підтримку бойового духу. Елементарно допомога теплими речами може зігріти бійця у холодну погоду: «І коли ми вже висаджувалися і передавали ту техніку 24-й бригаді, хлопці приїхали приймати, приїхали волонтери, сім'я -- чоловік, жінка і їхня дочка. Вони нам привезли гарячий борщ, привезли речей теплих, тому що то був кінець грудня, бо грудень був достатньо безсніжний і досить теплий, але якраз кілька днів перед Новим роком почався мороз і сніг, а ми мали їхати, то на межі Харківщини й Луганщини станція була, де ми розкидали техніку, і нас мали везти, супроводжувати ще десь 200 км до Сіверодонецька. І ви розумієте, що таке в критій машині на дерев'яних лавках ще 200 км їхати по засніженій морозній території, де дороги тільки так називаються «дорогою», то тебе кидає з боку на бік. Знову ж таки, нам дали якісь старі шубки, щось таке, що можна було накинути на ноги, на сидіння підкласти -- і вже не було так холодно, бо так можна було приїхати застудженим повністю» [33, с. 66].

Не можна оминути увагою жінок-волонтерів зі східних регіонів України, прифронтових зон. Їхня підтримка надзвичайно важлива для бійців не тільки в матеріальному контексті, але й в моральному, адже бійці безпосередньо бачать, кого захищають від російської агресії. Олена Мокренчук (іл. 21), волонтерка зі Сніжного, Донецької області, вважає, що «жінка-волонтер на фронті -- це уособлення усіх жінок України: мам, дружин, дочок, сестер» [50]. Перший рік війни був важким на матеріальне забезпечення бійців, тому деколи найнеобхідніше забезпечували волонтери: «Спочатку на передову їздила два рази на тиждень, -- розповідає Олена, -- потім -- через день, останні кілька місяців -- щодня. Починали з продуктів, води, одягу. Потім пішли «броніки», каски. Зараз хлопці просять оптику: біноклі нічного бачення, тепловізори. Часто возимо запчастини до БТРів, вже навчилась розбиратися у мастилах» [50]. Діяльність волонтерки, як показує практика Олени, є так само небезпечною. Хоча жінка живе у Донецькій області й деколи прописка сприяє добрій справі, адже не раз доводиться віч-на-віч спілкуватися з терористами, були й арешти у Слов'янську, Донецьку та Червонопартизанську. Олена зазначає, що те, що вона жінка -- деколи грало їй на користь: «Небезпечних випадків вистачає, -- зітхає волонтерка. -- Те, що я жінка, не раз рятувало мене від вірної смерті від рук терористів -- іноді жіночі хитрощі стають у нагоді» [50].

Серед академічного середовища часто зустрічаємо волонтерський рух. Так, при Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського організували волонтерську діяльність жінки -- працівниці університету (іл. 22). Вони активно допомагають пораненим бійцям у госпіталях, Київській обласній лікарні. «Домашня їжа, одяг, ліки, привезений телевізор, святковий стіл, ялинка, подарунки під Новий рік -- це лише кілька штрихів з усього спектру допомоги. Та чи не головне -- постійне спілкування із захисниками нашої Вітчизни надає героям, тимчасово прикутим до ліжка, бадьорості духу, віри, що все буде добре» [51].

Жінки-волонтери займаються також інформаційним, культурним фронтом. Світлана Булка, психолог-волонтер, створила проєкт «Жива книга» у 2016 році, метою якого є розповідь українських бійців про свій шлях на війні, свій досвід дітям шкільного віку (іл. 23). Про ідею створення проєкту Світлана розповідає: «Ідея створення

Іл. 21 Олена Мокренчук, волонтерка зі Сніжного, Донецька обл. URL: https://povaha.org.ua/zhinoche-oblychchya-vijny-zhinky-volonterky-yaki-voyuyut-u-tylu/

Іл. 22 Колектив КПІ. Зліва направо: К.В. Кириленко, Ю.С. Мірошниченко, О.М. Біляєва, Л.А. Хрокало, Н.А. Білоусова. URL: https://kpi.ua/1507-7)

Іл. 23 Світлана Булка з воїнами (фото: сторінка Світлани Булки у мережі Facebook)

Іл. 24 Євгенія Несторович. URL: https://ukrainer.net/ zhinky/

«Живої книги» народилася під час проведення 13-го мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docu Dais UA», який проводився у приміщенні Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», організатор -- Центр правових та політичних досліджень « СІМ». На перегляди фільмів запрошувалися школярі міста. Організатор фестивалю Ніна Хома запропонувала мені у рамках фестивалю проводити зустрічі дітей з учасниками бойових дій, щоби розповісти їм: війна -- це не романтика, не пригода, це -- кров, смерть бойових побратимів, це -- покалічені долі, спалені домівки; проводилися паралелі між шкільними комунікативними проблемами та стосунками між бойовими побратимами -- відповідальність за тих, хто поряд та взаємопідтримка». На таких зустрічах піднімаються важливі теми: що відчуває воїн у бою; відносини між військовослужбовцями на війні, бойове побратимство; ставлення воїнів до своїх близьких; переосмислення воїнами свого життя, життєвих поглядів, порівняння світосприйняття до і після війни; уважне та доброзичливе ставлення до тих, чиї близькі на війні; пояснення дітям психологічних термінів «флеш бек» та «тригер» (що може відбуватися із воїнами, коли вони чують звуки петард та салютів у мирному місті); волонтер у війні, чому волонтери стали «другою армією України»; що може зробити кожен з нас, щоб наблизити перемогу, феномен дитячого малюнка на війні. Такі розмови, зустрічі є важливими як для дітей у контексті морального та патріотичного виховання, так і для воїнів, адже вони так само отримують від таких розмов, від цікавості юних слухачів велику моральну та психологічну підтримку [52]. Окрім інформаційного фронту, Світлана займалась і займається з 2014-го року і по нині «класичним» волонтерством на війні: матеріальне забезпечення бійців усім необхідним, від продуктів харчування, медикаментів до військової амуніції, бронежилетів, каски і т. д. Свій шлях волонтерства почала ще за часів Революції Гідності, з осені 2013-го року, де працювала в інформаційному відділі, займалась господарською діяльністю у наметовому містечку столиці. Під час російсько-української війни з 2014-го року активно допомагала українським бійцям з батальйону «Львів» Батальйон поліції особливого призначення «Львів» -- добровольчий батальйон патрульної служби поліції особливого призначення, створений у квітні 2014 року у структурі ГУ МВС України у Львівській області. Командир -- майор поліції Цьорох Володимир Романович.. Проводила збори речей першої необхідності у одній із аптек на вулиці Дорошенка у Львові. Співпрацює з волонтерами та волонтерськими організаціями у Львові. Разом із композитором і піаністкою Тетяною Чайковською організовувала музичні вечори для бійців АТО/ООС у львівській кав'ярнігалереї «Штука» [53].

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну значно активізувався волонтерський рух. Без перебільшення кожен українець долучається до тих чи інших ініціатив для допомоги як воїнам, так і цивільному населенню, біженцям, внутрішньо переміщеним особам, які змушені залишити свої домівки через жорстоку війну, яку розв'язала росія. Жінки долучаються до волонтерства різними шляхами: допомога плетіння маскувальних сіток, готують їжу для тимчасово переміщених осіб, біженців та для воїнів ТрО та ЗСУ, формують аптечки, організовують збірки грошей для закриття потреб окремих підрозділів, допомога у розвантаженні гуманітарної допомоги, яку привозять з європейських країн та багато іншого.

Євгенія Нестерович (іл. 24), менеджерка в сфері культури з початку війни -- волонтерка на вокзалі роздає борщ для жінок і дітей. Галина Титиш (іл. 25), очільниця ГО «Смарт освіта» разом з колегами вирішили влаштувати для дітей пізнавальні зустрічі, де вчителі абсолютно різного фаху спілкуються з ними, розповідають щось цікаве. Це не програмний матеріал, а скоріше актуальний, піднімаються такі теми як про ООН, SWIFT. Також Галина з колегами запускають офлайновий центр арттерапевтичної допомоги, для цього знайшли школу із бомбосховищем. Богдана Романцова, редакторка, а від початку повномасштабної війни волонтерка Червоного Хреста ділиться своїм пережитим досвідом і побаченим: «Ми бачили батька, який хотів поїхати з дружиною, що ось-ось мала народити. І ми чесно сказали йому, що за кордон чоловіка його віку не випустять. Він просто стояв поруч, розгублено роззираючись: «Як же вона там без мене, вона ж невдовзі народить, ось-ось, це ж чужа країна, як вона сама?». Я бачила за ці дні стільки сліз і надії, скільки не бачила за всі 30 років». Оксана Кісь (іл. 26), дослідниця жіночої історії, з 24 лютого волонтерила на сортуванні гуманітарки, яку привозили фурами з Польщі. Зауважує, що цю гуманітарну допомогу збирали в Польщі так само жінки адже підбір речей є дуже продуманим: дитяче харчування різного типу для немовлят різного віку разом з новими пляшечками і пустушками, памперси, вологі серветки для немовлят, дитячий одяг та іграшки. Найбільше вразило Оксану величезна кількість найрізноманітніших засобів жіночої гігієни (прокладок, тампонів всіх типів і розмірів): «Тільки жінки могли подумати про те, що їхнім посестрам у біді будуть вкрай потрібні ці речі, і що навряд чи рятуючи своє життя, з дітьми на руках і з тривожною валізкою, оті біженки подбають про запас прокладок... і як їм буде нестерпно переживати місячні за їх відсутності десь у тимчасових притулках. Серце моє переповнює така вдячність і любов і віра у сестринство, яких я -- переконана активна феміністка з 25-річним стажем -- не відчувала ніколи» [54].

Діячки шоу-бізнесу так само активно долучаються до волонтерських ініціатив. Наприклад, співачка Джамала від початку повномасштабного вторгнення виступає у різних країнах світу, під час виступів збирає гроші на потреби ЗСУ. На відборі до Євробачення у Німеччині вона зібрала 67 мільйонів євро, всі кошти передала на підтримку України (іл. 27). Вона виступила з піснею «1944», в якій розповідається про геноцид проти кримськотатарського народу росіянами. Перед початком Нацвідбору в прямому ефірі стартував телемарафон зі збору коштів на підтримку України. Під час своїх виступів у різних країнах світу співачка розповідає про жахливі події в Україні і закликає всі європейські країни об'єднатися проти агресора [55].

Іл. 25 Галина Титиш (фото: Ольга Закревська)

Висновки. Роль жінки на війні вкрай змінилась, якщо порівнювати із періодом Першої та Другої світових війн. Ми розглянули приклади, коли українські жінки займали командирські посади під час Першої світової війни, яскравим прикладом є Олена Степанів, яка стала чотовою УСС, згодом стала хорунжою. Саме Перша світова війна стала зламом у поглядах на роль жінки. До цього жінка була «берегинею домашнього вогнища», а з початком війни взяла зброю до рук і на рівні з чоловіками виконувала обов'язки на лінії фронту в окопах. І хоча кількісно жінок було небагато, їхній досвід увійшов в історичну пам'ять і вплинув на зміну уявлень про ролі жінки не тільки на війні, а й після, в мирний час. Окрім ролі воїтельки, як і зараз, жінки виконували різні ролі для наближення перемоги: працювали медиками, займались благодійними організаціями, просвітницькою діяльністю для виселенців, біженців, виконували гуманітарну місію.

Іл. 26 Оксана Кісь (фото: Катя Акварельна)

Іл. 27 Співачка Джамала, скріншот. URL: https://suspilne.media/214784-dzamala-zibrala-67-miljomv-evro-dlapotreb-zsu/)

жінка війна військо служба

Друга світова війна так само стала жорстоким рушієм у зміні уявлень про роль жінки. Українські жінки змушені були воювати у різних арміях: червоній та Українській повстанській армії. До жінки були поставлені високі вимоги для її' участі у боротьбі, більші, ніж до чоловіків. Саме тому жінки мусили не тільки собі доводити, що вони можуть бути такими самими бійчинями нарівні з чоловіками, але й самим чоловікам, командирам.

Історія сьогодення ще пишеться, але вже помітно, як стрімко еволюціонують уявлення про ролі жінок на війні. Українські воїтельки впевнено проявляють себе на рівні з чоловіками, нічим їм не поступаючись, це стосується тих спеціальностей, де треба проявляти не фізичну силу, а інтелектуальні навички, терплячість та виваженість. Жінки на війні найкраще себе зарекомендували як снайперки, розвідниці, зв'язківці. Це не враховуючи й інші не менш важливі ролі, як медикині, волонтерки, берегині.

З початку російсько-української війни у 2014му році кількість жінок у війську значно зросла, побільшало і жінок-командирів. Свято 14 жовтня тепер називається «День захисників та захисниць України» замість старої назви без фемінітиву «День захисника України». Активно розробляється жіночий варіант форми в ЗСУ та багато інших нововведень, які є надзвичайно важливими у позитивній зміні уявлень про роль жінки у війську.

Українські жінки ніколи не стояли осторонь під час важких часів війни. Окрім ролі воїтельки вони виконували і виконують нині волонтерську роботу. Активно допомагають біженцям, внутрішньопереміщеним особам, складають аптечки, допомагають сортувати гуманітарну допомогу, проводять грошові збірки на потреби армії. Жінки стали надійним тилом, підтримкою воїнів та бійчинь на фронті.

Звичайно, до повного рівноправ'я в українській армії далеко, проте позитивний розвиток у цьому напрямку є беззаперечний. Україна має унікальний шанс вдосконалити армію, зробити службу чоловіків і жінок рівноправною. Найкращими прикладами для нас є армії США та Ізраїлю. Вже цього року, з 1 жовтня 2022 р., українські жінки матимуть можливість стати на військовий облік, стосується це тих спеціальностей, які будуть корисні для армії на теперішній час (наразі затверджено основний список, який включає 14 спеціальностей та 7 споріднених з ними професій).