В'їзний туризм в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ

1.1 Сутність в'їзного туризму

1.2 Історія розвитку та сучасний стан в'їзного туризму в Україні

1.3 Основні стратегії та принципи розвитку і організації в'їзного туризму

1.4 Фактори впливу на розвиток в'їзного туризму

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І

РОЗДІЛ ІІ. МІЖНАРОДНЕ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ

2.1 Міжнародна співпраця та організації в туризмі

2.2 Державна політика в галузі в'їзного туризму

2.3 Система органів управління розвитком в'їзного туризму в Україні

2.4 Нормативно-правове регулювання в'їзного туризму

2.5 Прикордонно-митний та візовий режим

2.6 Стимулювання розвитку в'їзного туризму на регіональному рівні

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІ

РОЗДІЛ ІІІ. СПЕЦИФІКА ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ТЕХНОЛОГІЇ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ

3.1 Особливості турпродукту у в'їзному туризмі

3.2 Технології обслуговування у в'їзному туризмі

3.2.1 Гостьовий цикл у в'їзному туризмі

3.2.2 Особливості роботи туроператорів з іноземними туристами

3.2.3 Особливості надання послуг харчування іноземним туристам

3.2.4 Особливості надання послуг розміщення іноземним туристам

3.2.5 Особливості обслуговування іноземних туристів іншими секторами тур індустрії

3.3 Технологія і організація альтернативних видів туризму

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІІ

РОЗДІЛ ІV. ПОТЕНЦІАЛ РОЗВИТКУ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

4.1 Значення дослідження туристичного потенціалу території

4.2 Туристично-ресурсний потенціал розвитку в'їзного туризму в Україні

4.3 Туристично-інфраструктурний потенціал розвитку в'їзного туризму в Україні

4.4 Туристичний імідж України

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІV

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

ДОДАТКИ



ВСТУП

в'їзний туризм інфраструктурний ресурсний

Актуальність теми. Дана тема є актуальною тому, що в'їзний туризм є одним з перспективних напрямів розвитку світового господарства. В умовах нестабільності економіки України підвищення ефективності функціонування цієї галузі набуває особливої актуальності, беручи до уваги її вплив на прибутковість та розвиток різних сфер суспільного виробництва, розв'язання широкого спектра соціально-економічних проблем країни.

Із кожним роком розвиток туризму в Україні набуває все більших обертів. Щороку нашу державу відвідує в середньому 17 млн. іноземців, більшість яких є громадянами країн СНД, а третина приїжджає з ЄС. Україна є одним зі світових лідерів з міжнародного туризму - за даними Всесвітньої організації туризму, Україна посідає сьоме місце за кількістю відвідувань щороку. Таким чином, туристична галузь має надзвичайно важливе значення для економіки нашої держави, а розвиток цієї сфери суспільного життя повинен стати одним із пріоритетних завдань на найближче майбутнє.

Об'єктом дипломної роботи виступає туристична галузь України.

Предметом дипломної роботи виступає в'їзний туризм України.

Мета: проаналізувати сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку в'їзного туризму в Україні.

З поставленої мети я визначила наступні завдання:

проаналізувати теоретичні основи в'їзного туризму ;

обґрунтувати стратегії та принципи організації в'їзного туризму;

визначити фактори впливу на розвиток в'їзного туризму;

ознайомитись з державним регулюванням в'їзного туризму в Україні;

ознайомитись із системою органів управління розвитку в'їзного туризму в Україні;

визначити потенціал розвитку в'їзного туризму в Україні;

Дана дипломна робота представляє розгорнення теми «В'їзний туризм в Україні», наводиться аналіз існуючого стану галузі відпочинку і туризму України, акцентується увага на тенденції збільшення кількісних показників туристичного потоку останніх років в державі, наводяться основні проблеми, з якими стикаються туристичні організації при обслуговуванні туристів та пропонуються напрямки рішення цих проблем.



РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ

1.1 Сутність в'їзного туризму

В'їзний міжнародний туризм - подорожі, що організовуються для громадян іноземних країн територією своєї держави, пов'язані з перетином державного кордону з метою некомерційної діяльності на термін від 1 доби до 1 року.

Розвиток міжнародного в'їзного туризму є не лише джерелом валютних надходжень в економічну систему країни, фактором стабілізації регіональних ринків праці, але й сприяє активізації відносин між країнами-учасницями туристичного процесу. Недаремно основними нормативними документами, що регулюють діяльність туристсько-рекреаційної сфери України, цей напрям визнано пріоритетним. Розвиток в'їзного туризму значним чином впливає на загальний стан цієї сфери. За розрахунками фахівців, її можна вважати ефективною тоді, коли обсяги в'їзного туризму втричі більші обсягів виїзного [2]. У зв'язку з цим виникає потреба активізації зусиль на розвиткові інкамінгу.

Інкамінг (з англ. incoming) - це туроперейтинг у сфері міжнародного в'їзного туризму, тобто діяльність, спрямована на створення пакетів туристичних послуг підприємствами, що працюють на території приймаючої країни, з розміщення, харчування, транспортування, організації дозвілля тощо і доведення їх до іноземних споживачів [1].

Характерними рисами інкамінгу як виду туристичної діяльності є:

- орієнтація на іноземних споживачів, що викликає низку труднощів, пов'язаних з маркетинговими дослідженнями, просуванням національного турпродукту, його ціноутворенням і реалізацією;

- необхідність використання тільки послуг національних постачальників, рівень якості яких відповідає міжнародним діючим стандартам (перш за все це стосується засобів розташування);

- власна нормативно-правова база діяльності (у тому числі, спеціалізовані правові акти щодо порядку реєстрації, ліцензування, сертифікації, забезпечення страхування тощо), особливо та, що стосується видів туризму, що дісталися нам у спадок від колишнього СРСР (спортивний, самодіяльний, дитячо-юнацький, лікувальний і т.д.);

- необхідність ратифікації численних наднаціональних правових актів і міждержавних угод з метою поглиблення туристичних взаємовідносин України з іноземними державами [1].

Розвиток міжнародного в'їзного туризму в Україну має непогані передумови. По-перше, це наявність у нашій країні значних туристичних ресурсів, багато з яких є унікальними, їх доступність. По-друге, інтерес, який виявляють до нашої країни іноземні ЗМІ і прості громадяни, у тому числі, і через закритість значної території України в часи СРСР. По-третє, унікальна українська культура, об'єкти якої мають світове визнання. По-четверте, можливість формування конкурентноспроможного туристичного продукту завдяки висококваліфікованим трудовим ресурсам і високому рівню загальної освіченості населення. Не останню роль відіграє значна українська еміграція. Унікальним поштовхом для активізації розвитку в'їзного туризму в Україні може стати проведення в нашій країні футбольного чемпіонату EURO-2012, що може викликати справжній туристичний бум.

У той же час, загальновизнано, що міжнародний туризм як соціально-економічне явище може здійснювати суттєвий негативний вплив на умови проживання населення рецептивних районів, формувати залежну економіку і навіть призводити до зниження рівня розвитку інших галузей народного господарства, поширення негативних соціальних явищ, хвороб тощо. Тому необхідне прийняття ефективної державної концепції у сфері в'їзного туризму і постійний моніторинг ситуації у цій сфері.



1.2 Історія розвитку та сучасний стан в'їзного туризму в Україні

У своєму історичному розвитку український в'їзний туризм пройшов низку етапів, які характеризувалися як розбіжностями в цілях іноземних прибуттів, так і особливостями організації національного туристичного сервісу. Досить серйозні відмінності мав розвиток туризму і гостинності в регіонах України, що були у різні періоди у складі інших держав. Багато в чому він визначався державною політикою цих утворень. Фактично, тільки в радянський і пострадянський часи розвиток туризму в Україні мав однакові риси в усіх регіонах.

Про традиції гостинності на території нашої держави відомо здавна, але перші письмові згадки відносяться до часів Київської Русі, прийняття християнства.

Київ, Чернігів, інші міста були значними торговими центрами, мали розвинуту інфраструктуру обслуговування як торговців, так і вантажу, а знаменитий річковий шлях "із варяг у греки" - чи не найважливішим транспортним коридором, що зв'язував північні і південні народи. Як місця розташування і харчування були відомі так звані постоялі (гостинні) двори.

У той час у всіх цих містах була велика кількість культових об'єктів, куди з'їжджалось багато паломників. Монастирі і лаври утримували свої місця, де прочани могли відпочити і прохарчуватись.

Важливим періодом для розвитку міжнародних відносин, а отже, і для розвитку сфери гостинності, була козацька доба, особливо за часів Б.Хмельницького, І.Мазепи, К.Розумовського.

Досить швидко розвивалась сфера гостинності з моменту появи і розвитку залізниці. З'явилась можливість більш швидкого і комфортного переміщення вантажів і пасажирів. З'єднались різні економічні зони країни, збільшилась кількість іноземних громадян, що пересувались країнами і континентами. В ХІХ сторіччі починається стрімке зростання міст, чисельності міського населення. Формується міська інфраструктура розваг і дозвілля. Починають створюватись рекреаційні зони. Туризм розвивається в Криму та інших причорноморських губерніях. Ялта стала улюбленим місцем відпочинку царської сім'ї і багатьох придворних. На території курорту будувались палаци, парки, сади, театри, атракціони.

Розвивався бальнеологічний туризм у зоні м. Трускавець, активні види туризму - в Карпатах. З розвитком внутрішнього туризму починає розгортатись і в'їзний.

Розбудова економіки викликає зростання кількості ділових поїздок іноземців у промислові, наукові центри. В цей час завдяки розвитку виробництва і науки такими центрами стають Київ, Харків, Львів, Одеса, міста Донбасу.

Особливо активним було будівництво готелів в Одесі, оскільки це був великий морський порт і зручне місце для розвитку туризму. У дореволюційній Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Найбільш популярними були готелі "Лондонская", "Бристоль", "Пасcаж". Ці готелі функціонують в Одесі і на початку ХХІ ст.

У радянському періоді розвитку в'їзного туризму можна умовно виділити довоєнний період і період післявоєнної відлиги.

У перші роки радянської влади туризм здебільшого розвивався стихійно. Існувала низка організацій, які по-різному розуміли завдання туристичного руху. Велика увага радянського уряду приділялася екскурсійній справі, у тому числі, і для іноземців, адже екскурсія вважалась одним із засобів ідеологічної роботи серед населення.

Довоєнний радянський період відзначався надзвичайно тяжкими умовами життя населення як СРСР в цілому, так і України. Не оминули часи лихоліття і всю Європу. Через Першу світову війну у розвитку туризму наступила значна затримка, оскільки подорожі не були життєво важливою необхідністю в той час. Крім того, СРСР був закритою країною, про яку за кордоном було відомо лише те, що це країна бідності і голоду, надзвичайно жорстока до власного населення. Не поодинокими були випадки репресій і до іноземних громадян. Але все ж для розвитку іноземного туризму в 1929-му р. було створено Всесоюзне акціонерне товариство з іноземного туризму в СРСР (ВАТ "Інтурист"), яке підпорядковувалося Наркомату зовнішньої та внутрішньої торгівлі СРСР. На цю організацію було покладено обов'язок розвивати два напрямки: внутрішній і зовнішній туризм. Внутрішній якраз і був пов'язаний з необхідністю організації прийому іноземців у Радянському Союзі (розміщення, організація екскурсій, перевезення, продаж сувенірів та творів мистецтва, відвідування театрів та концертів). З цією метою розроблялися туристичні маршрути по містах та республіках СРСР. Для забезпечення якісних послуг на маршрутах формувалася відповідна інфраструктура: готелі, мотелі, кемпінги, ресторани. З метою залучення іноземних туристів відроджувалися народні ремесла. Найвища інтенсивність відвідування СРСР іноземцями спостерігалася в 1934-1937 рр., коли їх кількість сягнула 70 тис. осіб.

Після Другої світової війни СРСР зробив величезний крок у розвитку усіх сфер і галузей народного господарства, що призвело до того, що наприкінці 50-х рр. він став наддержавою. Саме з 50-х рр. ХХ ст. починається новий етап освоєння туристичних зон і центрів Радянського Союзу. Більшість оздоровниць узбережжя Криму, Карпат, Київщини, гірських бальнеологічних курортів були побудовані саме в цей час. Курортні території забезпечуються всією необхідною для прийому туристів інфраструктурою: дорогами, комунікаціями, транспортними вузлами, підприємствами громадського харчування і дозвілля. Відновлюється і модернізується готельна база. На відміну від довоєнних готелів, новозбудовані відрізняються значно вищим потенціалом: великим номерним фондом, вигідним розміщенням. Крім того, для зручності клієнтів у середині готелів або поблизу розміщували підприємства громадського харчування, торговельного, побутового обслуговування, ощадні банки, медичні пункти і т.д. До 80-х рр. кількість засобів розміщення в СРСР вимірювалась тисячами. Велика частка з них була розташована на території України.

У той час здебільшого розвивався внутрішній туризм. Основними відвідувачами СРСР в ті роки були мешканці країн соціалістичного табору - Східної Європи, Східної і Південно-Східної Азії, Куби, а також інших країн, що обрали соціалістичний шлях розвитку.

Новим кроком у розвитку іноземного туризму стали створені у 1964 р. при Раді Міністрів СРСР Управління з іноземного туризму і Рада з іноземного туризму. Управління з іноземного туризму з 1966 р. виступало як офіційна туристична організація Радянського Союзу. Воно було членом Міжнародного союзу офіційних туристичних організацій і Міжнародної федерації туристичних агентств. "Інтурист" залишався єдиною в СРСР комерційною організацією. Молодіжним туризмом, що спочатку знаходився під контролем ВЛКСМ (Всесоюзного Ленінського Комуністичного Союзу Молоді), після Другої Світової війни у 1958 р. почало опікуватись Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник". "Супутник" займався і внутрішнім, і зовнішнім видами молодіжного туризму.

В'їзний туризм у другій половині ХХ ст. відзначався суворою централізацією сервісної діяльності і ідеологічним контролем. Для організації туристичного обслуговування іноземців розроблялись спеціальні маршрути (цілі регіони мали статус "закритих", наприклад, Севастополь). Персонал для обслуговування був ретельно відібраний і підготовлений до контакту з іноземною аудиторією. З першого і до останнього дня свого перебування в Союзі туристи, особливо із капіталістичних країн, були під наглядом радянських спецслужб. Серед міст України найбільш відвідуваними були Київ, Одеса, Ялта.

80-і рр. були часом створення в СРСР комфортабельної туристичної інфраструктури, що функціонувала протягом всього року. Сприяли цьому проведення в СРСР міжнародних фестивалів, Олімпійських ігор. Відбулося пожвавлення міжнародного в'їзного туризму. З 1956 по 1985 рр. СРСР відвідало більше 70 млн. іноземців із 162 країн, хоча не всі вони приїжджали як туристи. При цьому, понад 60 % іноземних туристів прибули із країн соціалістичного табору. Із капіталістичних країн найбільше туристів було з Фінляндії. Наприкінці 80-х рр. іноземцям пропонувалося 500 маршрутів по Радянському Союзу, дозволялося відвідати 150 радянських міст.

У 1983 р. Головне управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР було перетворено на Державний комітет СРСР з іноземного туризму. Його голова входив до складу Ради Міністрів, що свідчило про високу значущість цього напрямку в економіці Радянського Союзу.

Радянські організації "Інтурист", "Супутник" і Центральна рада з туризму та екскурсій (ЦРТЕ) брали участь у роботі міжнародних туристичних товариств, союзів та організацій, які займалися спрощенням туристичних формальностей, з чим в СРСР було багато проблем (щоправда, такі проблеми в основному, були для громадян СРСР, котрі здійснювали закордонні поїздки тільки в групах, не мали права володіти іноземною валютою, існував анкетний відбір кандидатів, путівки розподілялися централізовано, повторні поїздки могли здійснюватись лише через 2-3 роки).

У той час туризм міцно увійшов у повсякденне життя радянської людини, став його невід'ємною частиною. Іноземні туристи вже не були дивиною навіть у маленьких містах і населених пунктах.

Перебудова, що почалася у другій половині 80-х рр., і подальший розпад СРСР призвели також до розпаду єдиної туристсько-екскурсійної системи Радянського Союзу. Хоча перебудова і кардинальні зміни умов життя радянських громадян значно збільшили темпи і змінили структуру міжнародного в'їзного туризму. Ліквідація "залізної завіси", легалізація валютних операцій і приватної підприємницької діяльності, крах і ліквідація КПРС, республіканських компартій, в тому числі КПУ, проголошення курсу на демократичні реформи викликали величезний інтерес до радянського, а потім пострадянського простору зі сторони мешканців країн-переможців в багаторічній "холодній" війні. Але потік бажаючих виїхати у зворотному напрямі був набагато більшим. Власні туристичні і курортні центри переживали не найкращі часи, відчуваючи гостру нестачу клієнтів і грошей. Готелі практично не працювали, виживаючи за рахунок здачі в оренду номерного фонду величезній кількості приватних підприємств, що з'явились у ті роки. Інтерес до України проявляли тільки ті західні підприємці, які хотіли швидко і дешево захопити частину українського ринку.

У той же час, у владних структурах розуміли, що Україна, маючи такі туристично-рекреаційні ресурси, геополітичне положення, просто зобов'язана заробляти на в'їзному туризмі, на що була спрямована дія нормативно-правових актів, прийнятих за роки незалежності. Такі дії протягом незначного періоду дали свій результат, і ситуація у сфері в'їзного туризму значно покращилася.

Показники в'їзду іноземних громадян, наданих туристичних та суміжних послуг почали зростати тільки після 2001 р. [3]. Це зростання продовжується і дотепер: з 2000 по 2007 рр. у 3,6 разів зросла кількість іноземців, що в'їхали до України, у 2,7 разів - обсяг наданих іноземним туристам послуг, у 5 разів збільшились валютні надходження, у 2,7 - кількість іноземців, обслугованих готелями, у 1,3 - санаторно-курортними закладами (табл. 1.1). Натомість, динаміка кількості іноземних громадян, що приїздять в нашу країну з метою туризму, є нестабільною. Якщо у 2000 р. частка туристів, які обслуговувались закладами туристичної індустрії, у загальній кількості іноземців, що в'їхали в Україну, становила 5,2%, то у 2005 р. цей показник становив 1,9%, а у 2007 р. - 1,6%. На фоні зростання загальної кількості іноземних відвідувань це, безумовно, свідчить про поступове зниження інтересу іноземців до туристичної пропозиції України, та, як наслідок, існування загрози втрати позицій на міжнародному ринку туристичних послуг.

У кількісному вимірі сучасна ситуація на ринку в'їзного міжнародного туризму України характеризується хоч і незначним, але стійким зростанням основних показників, хоча в умовах жорсткої конкуренції туристична галузь, в яку вже давно не було серйозних інвестицій, поки що розвивається набагато нижчими темпами, ніж це було в останні радянські роки.

Більшим попитом користуються одноденні прикордонні поїздки, кількість повторних відвідувань України є однією з найменших в Європі. Досить високий рівень цін при низькому рівні розвитку інфраструктури, нестабільна політична і криміногенна ситуація відлякують молодь, сімейні пари з дітьми, відзначають нерозвиненість розважально-дозвіллєвої сфери.

Наряду зі зміною кількості іноземних туристів змінювались і їх уподобання. У розподілі іноземних туристів за метою відвідування традиційно велику частку займають подорожі з метою проведення дозвілля та організації відпочинку. Діловий туризм займав друге місце, але у 2007 році поступився ним на користь лікувально-оздоровчого, що говорить про більшу стабільність у цьому сегменті туристичних послуг та про стрімке зниження ділового та наукового інтересу до України. Нестабільною є ситуація на ринку спортивно-оздоровчого в'їзного туризму.

Найбільш інтенсивний туристичний обмін ведеться з країнами, з якими Україна тривалий час мала спільну долю, а отже, усталені зв'язки, у тому числі, і туристичні. Такими країнами є Росія, Білорусь та Молдова, туристи з яких забезпечують переважання у в'їзному потоці країн СНД (табл. 1.2), а також Польща, Угорщина, Словаччина та Румунія.

Впродовж 2006 р. туристи з країн ЄС відвідували Україну менше, ніж у 2005 р. - на 0,02% або на 1,0 тис. осіб (за рахунок скорочення потоку з Угорщини у 1,7 рази за усіма видами мотивації). Кількість туристів з країн СНД збільшилась на 9% або на 1 002,6 тис. осіб. Найбільший приріст потоків був забезпечений сусідніми країнами: турпоток з Росії збільшився на 380,0 тис. туристів, з Білорусі - на 285,1 тис., з Молдови - на 275,0 тис.

Серед досягнень і позитивних тенденцій в'їзного туризму в нашу країну можна відзначити, перш за все, остаточне законодавче оформлення туристичного бізнесу, формування правової бази туроперейтингу, без яких нормальний розвиток іноземного туризму був би неможливим. Вперше були прийняті закони, які регулюють туристичну діяльність, визначені і законодавчо оформлені напрямки розвитку туризму, в тому числі, визнана пріоритетність в'їзного туризму. Активізувалася і регіональна влада. Більшість областей, визнавши економічну ефективність в'їзного туризму, систематизують наявні туристичні дані з метою подальшого просування інформації про туристичні можливості своїх регіонів за кордон, здійснюють масштабні туристичні проекти із залученням коштів вітчизняних і закордонних інвесторів.

Не зважаючи на значні відмінності у туристичному розвитку регіонів України, існуючі проблеми законодавства, державного регулювання туристичного ринку, молодість і недосвідченість українського в'їзного туризму як форми комерційної діяльності, очевидно, що заходи, які приймаються сьогодні, дадуть перші результати вже завтра.

1.3 Основні стратегії та принципи розвитку і організації в'їзного туризму

На думку Ушакова Д.С. [1] одним із важливих принципів впливу на розвиток в'їзного туризму є необхідність управління національним туристичним продуктом, до якого відносять такі основні складові:

- формування стратегії розвитку в'їзних туристичних потоків;

- управління номенклатурою в'їзних турів;

- контроль якості національного туристичного продукту.

Він же пропонує застосовувати різні стратегії розвитку в'їзного туризму [1]. Так, не можна не враховувати нерівномірності розвитку туристичної інфраструктури по території країни, що склалася історично. Статистичні дані свідчать, що найбільш розвинутими є Крим, Причорномор'я, Карпати, Київ. Розвиток уже сформованих і конкурентоспроможних туристичних центрів можливо планувати, використовуючи стратегію радіального розвитку. Сутність її полягає в послідовному проходженні приймаючим регіоном ряду етапів.

На початковому етапі повинно проводитися максимально можливе поглиблення пропозицій туристичного продукту за рахунок розширення готельної бази, транспортних, екскурсійних та анімаційних послуг, що дозволяє приймати туристів з різним рівнем доходів, котрі здійснюють подорожі будь-якої цільової спрямованості і тривалості.

На другому етапі передбачається поступове включення до турпродукту сусідніх (не далі як за 300 км від туристичного центру) туристичних ресурсів чи об'єктів показу як додаткової чи обов'язкової екскурсії (без ночівлі) і подальша популяризація цих об'єктів. Наприклад, для відвідувачів Києва це можуть бути Чернігівська, Черкаська, Житомирська та ін. області.

Третій етап зводиться до складання комбінованих турів, які передбачають не тільки екскурсійне відвідування, але й туристичне (тобто з ночівлею) безпосередньо в об'єкті показу. Сутність третього етапу полягає в диверсифікації туристичного потоку і можливості його перерозподілу на користь раніше невідомих туристичних центрів, а також у перетворенні туристичного центру в ще більш значний транзитний пункт.

На заключному, четвертому, етапі починається автономізація, тобто перетворення раніше маловідомих об'єктів у значні туристичні центри зі своєю власною туристичною інфраструктурою і певним рівнем популярності серед відвідувачів. Далі такі центри починають розширювати свою номенклатуру, формують і популяризують нові об'єкти показу, поступово охоплюючи все більшу територію країни. Вважається, що така стратегія є практично безризиковою, хоча вона призводить до стрімкого зростання негативного впливу в'їзного і внутрішнього туризму внаслідок значного збільшення кількості прибуттів без забезпечення рівномірності розподілу турпотоку по території.

Враховуючи, що територією України проходять транснаціональні транспортні коридори, можливо планувати розвиток в'їзного туризму на основі стратегії транспортних коридорів. Аналізуючи карту України, можна виділити декілька таких коридорів, найбільш важливих у стратегічному розвитку національної економіки: це траси Е-95 (Гельсінкі Санкт-Петербург Київ Одеса), Е-101 (Москва Київ Західна Європа), траси Москва Харків Крим, Київ Дніпропетровськ Крим та ін.

Згідно стратегії транспортного коридору необхідно, перш за все, займатися розвитком туристичних центрів, якими, як правило, є великі промислові міста зі значним туристичним потенціалом в середині коридору з наступним охопленням приміських зон і навколишніх населених пунктів. Як приклад можна назвати розвиток туристичного потенціалу Козелецького району на Чернігівщині, зокрема смт. Козелець, с. Лемеші, с. Чемер, які мають досить цікаві об'єкти показу (церкви, храми), пов'язані з родиною Розумовських, і далі Чернігівський, Ріпкинський райони аж до кордону з Білоруссю (траса Е-95). По трасі Е-101 знаходяться с. Вертіївка (музей М. Кирпоноса), с. Заньки (музей М. Заньковецької), у 18-ти км - Ніжин з його потужним історико-культурним потенціалом, с. Крути (музей Героїв Крут), с. Пальчики (батьківщина бджоляра М. Прокоповича), славнозвісні Батурин, Глухів і т.д. Крім того, ці траси проходять через рекреаційні зони біля річок Остер, Сейм, Десна.

Перевагами даної стратегії є:

- наявність розвинутої транспортної і туристичної інфраструктури, центрів дозвілля, розваг, високо кваліфікованої робочої сили;

- можливість залучення іноземного і національного капіталу внаслідок того, що ці території є відомими серед вітчизняних і іноземних споживачів.

Недоліком такої стратегії є погіршення екологічних умов і неможливість охопити більш віддалені від доріг території країни.

Точкова стратегія розвитку в'їзного туризму оптимальна для таких його видів як сільський, аграрний, екологічний, мисливство, рибальство. Відповідно до неї, розвиток точкового туристичного центру відбувається автономно, без зв'язку з навколишніми територіями. При цьому необхідно вирішити проблему транспортного забезпечення. Як правило, використовуються автомобілі підвищеної прохідності, мала авіація, малотоннажний флот. Наприклад, Дніпровські водосховища, Шацькі озера, Кримські та Карпатські гори і т.д. Найбільшою перевагою цієї стратегії є саме сталий розвиток віддалених територій, тобто забезпечення екологічної складової туризму.

Ще однією стратегією розвитку є стратегія рекреаційного районування. Вона базується на розвитку в конкретних регіонах України певних видів туризму і типів в'їзних турів, що формує спеціалізовану на прийомі певного контингенту відвідувачів туристичну зону. Найбільш відомими прикладами є розвиток бальнеологічних зон (Трускавецька, Саксько-Євпаторійська), спелеологічних (Тернопільська обл.), альпіністичних (с. Дениші Житомирської обл., місцевість в Криму біля селища Форос), пляжного туризму (узбережжя Чорного та Азовського морів), пізнавального (Київ, Чернігів, Львів, Кам'янець-Подільський), замкового туризму (Західна Україна), відвідування парково-палацових комплексів (Умань, Качанівка, Тростянець, Батурин) тощо.

Головною ідеєю стратегій рекреаційного районування є спеціалізація туристичної зони на організації турів, у яких вона має конкурентні переваги, і відмова від виробництва (або незначний розвиток порівняно з основним напрямом) і просування непрофільного туристичного продукту.

Позитивними моментами даної стратегії є:

- перспективне позиціонування туристичного регіону на туристичній карті світу з певною оптимальною спеціалізацією;

- ідентифікація регіону з певним видом туризму у свідомості іноземних споживачів;

- концентрація зусиль на роботі з вузьким сегментом споживачів.

Вони ж є і негативними моментами, оскільки:

- не дозволяють використовувати весь наявний туристичний потенціал;

- створюють нерівномірність розподілу туристичних потоків, як правило, дуже залежать від сезонності,

- створюють нездорову конкуренцію між регіонами, що надають ідентичні послуги.

Очевидно, що в Україні можуть застосовуватись усі названі стратегії розвитку національного в'їзного туризму, оскільки всі вони мають свої переваги і недоліки. У той же час, бажано дотримуватись наступних принципів:

1) Україна повинна розвиватись як країна всесезонного туризму, що робить можливим наявність широкого спектру туристичних ресурсів;

2) в'їзні тури не повинні бути тільки вузької спеціалізації, навіть якщо їх організовують регіональні туроператори;

3) в розподілі в'їзних міжнародних туристичних потоків повинні приймати участь якомога більше регіонів;

4) для досягнення цінових переваг туристичне керівництво країни і регіонів повинне орієнтуватись на туристичні ринки прикордонних держав (перш за все, країн СНД), оскільки статистичні дані за всі роки незалежності свідчать, що саме туристи із сусідніх країн складають і будуть надалі складати більшість серед споживачів туристичних послуг України;

5) в Україні повинен розвиватися значно ширше конгресний, подієвий туризм, особливо, враховуючи ті можливості, що їх надає чемпіонат Європи з футболу EURO-2012.

Потрібно розвивати номенклатуру в'їзних турів вшир і вглиб. Під шириною розуміють наявність в пропозиціях вітчизняних туроператорів великої кількості географічних напрямів в'їзного туризму, привабливих для іноземного споживача впродовж усього року. З іншого боку, розширення номенклатури вимагає посилення контролю державних і місцевих органів за підтриманням необхідної якості туристичного продукту, а найбільше - за створенням умов безпеки для приїжджаючих туристів і, в той же час, недопущенням поширення криміналізації, незаконної міграції, контрабанди і інших злочинів, які стимулюються розвитком міжнародного туризму. Глибина номенклатури в'їзних турів визначається можливостями модифікації (можливості зміни окремих характеристик туру) туристичних поїздок в одному напрямку. Для цього можливо змінювати такі його характеристики:

- тривалість туристичної поїздки;

- умови розміщення під час поїздки;

- якість транспортних послуг, що закладені в туристичний пакет;

- мету туристичної поїздки.

Це дозволить збільшити число туристів, що відрізняються доходами і потребами, збільшить ціновий діапазон туристичної пропозиції, допоможе зростанню конкуренції і спеціалізації між туроператорами, а отже, підвищенню професіоналізму персоналу і якості турпродукту.

1.4 Фактори впливу на розвиток в'їзного туризму

Економічною основою будь-якого виробництва є одночасна наявність певних факторів, засобів і технологій, а також їх відповідність ряду вимог:

1) необхідний об'єм складових виробництва, тобто їх кількісний вираз, що дозволяє не тільки організацію виробничого процесу, але й подальше зростання об'ємів виробництва;

2) відповідна якість факторів, засобів і технологій виробництва, тобто їх оптимальний стан для використання у виробничому процесі;

3) одночасна присутність усіх компонентів на обмеженому просторі, що дозволяє їх використання в процесі виробництва;

4) наявність відповідальних за використання факторів, засобів і технологій і осіб, уповноважених розпоряджатися ними;

5) наявність координуючого центру, який має необхідну повноту влади для прийняття рішень відносно участі тих чи інших компонентів у процесі виробництва. Таким координуючим центром в умовах ринкової економіки найчастіше є комерційний інтерес (перш за все, прибуток певних осіб і розвиток територій, регіонів, країн).

Фактори виробництва - це визначені ресурси (природні, трудові, капітал і ін.), наявність яких дозволяє організувати процес виробництва і створити необхідні для цього умови.

Виробництво туристичного продукту можливе тільки при наявності трьох основних факторів: туристичних ресурсів, капіталу і трудових ресурсів.

До туристичних ресурсів можна віднести практично кожен об'єкт, комплекс об'єктів, образ чи ідею, які можуть викликати туристичний інтерес, тобто усвідомлене бажання індивіда безпосереднього ознайомлення (побачити, відчути, спробувати і т.д.), заради якого останній готовий пожертвувати певною кількістю матеріальних (як правило, грошових) ресурсів і власним вільним часом.

Основною ознакою, за якою класифікують туристичні ресурси, є їх походження, за яким виділяють:

- природні ресурси;

- антропогенні ресурси (створені людиною чи суспільством);

- змішані ресурси (природно-антропогенні).

Природні ресурси не залежать від суспільного виробництва, тобто мають власне природне походження, і є первинним ресурсом. Природні ресурси - це всі блага, надані природою (рельєф, клімат, водойми, флора, фауна ін.), які є власністю суспільства, нації, держави. Кількість та склад таких ресурсів переважно визначається географічним положенням. Незважаючи на те, що теоретично вони є невичерпними, природні рекреаційні ресурси певної території здатні повно задовольнити потреби в них певної кількості туристів впродовж визначеного часу2. Таким чином, фактором тривалого успішного розвитку видів туризму, що базуються на наявності природних рекреаційних ресурсів, є раціональне їх використання.

Рекреаційні ресурси антропогенного походження представлені об'єктами людської діяльності, котрі завдяки своїй унікальності, історичній і художній цінності, естетичній привабливості та іншим якостям можуть бути використані для організації різноманітних видів і форм рекреаційних занять. До того ж, ці об'єкти можуть бути як матеріальними (археологічні пам'ятки, архітектурні споруди, витвори мистецтва і т.п.), так і нематеріальними (мова, спосіб життя, традиції, національна кухня, релігійні переконання, інформаційні ресурси і т.ін.). Використання рекреаційних ресурсів антропогенного походження також повинно основуватись на засадах раціональності та відповідальності, оскільки здебільшого вони є історико-культурною спадщиною. Туристичний інтерес до антропогенних ресурсів визначається їх історичною цінністю (наприклад, замки Західної України, палацові комплекси Криму, Чернігівщини, Київщини та Сумщини), а також духовним значенням (Києво-Печерська, Почаївська та Святогірська лаври, старовинні храми Києва та Чернігова), він може бути спричинений і низкою інших факторів: цікаве технологічне рішення, наукове відкриття, великий розважальний центр і т. д. (ДніпроГЕС, незакінчене будівництво Кримської АЕС і т.д.)

До змішаних (природно-антропогенних) ресурсів відносять об'єкти, які стали такими завдяки людським зусиллям у відношенні до природних процесів чи об'єктів (національні природні парки, природні та біосферні заповідники, пам'ятки природи, регіональні ландшафтні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, ботанічні сади, зоо-, дендро-, лісо-, гідро та лугопарки і т.д.). Наприклад, біосферний заповідник "Асканія-Нова" на Херсонщині, національні парки "Подільські Товтри" на Хмельниччині та "Гранітно-степове Побужжя" на Миколаївщині, Нікітський ботанічний сад у Криму, дендропарки в Умані (Черкащина), Білій Церкві (Київщина) та Тростянці (Чернігівщина), парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва у Сокиринцях, що на Чернігівщині, Гощі (Рівненщина), Верхівні (Житомирщина).

Перетворення туристичних ресурсів у фактор виробництва туристичного продукту - процес, в результаті якого окремі представники суспільства отримують право використання турресурсів у власних комерційних цілях, тобто право на виробництво на їх основі туристичного продукту. З метою збереження соціальної справедливості, перетворення туристичних ресурсів у фактор виробництва туристичного продукту не повинно бути безкоштовним. Необхідно вимагати певної компенсації на користь всього суспільства зі сторони виробника туристичного продукту. На практиці така компенсація може бути в таких формах:

- у вигляді прямих платежів за використання;

- у вигляді перенесення частини відповідальності за стан турресурсів, їх підтримання і збереження на виробника турпродукту, або певних відрахувань в екологічні, ремонтні та інші фонди.

Розміри компенсації повинні визначатись державою - уповноваженим органом. Є різні методики, які дозволяють визначати потенціал туристичних ресурсів. Найчастіше їх якість як фактора виробництва туристичного продукту визначається двома основними характеристиками - їх відомістю і доступністю. Відомість турресурсів визначається ступенем інформованості громадськості про них. Унікальність і сила впливу на туристів у багато разів підсилює цінність турресурсів, як для їх співвласників - місцевого співтовариства, так і для комерційного користувача. Цінність турресурсів також напряму залежить від доступності. Доступність визначається тим, наскільки просто, швидко і безпечно можливо доставити до них туристів.

Як фактор виробництва турресурси мають цілий ряд суттєвих характеристик, які визначають специфіку їх використання і географію розміщення світових центрів виробництва турпродукту:

- відсутність мобільності туристичних ресурсів і неможливість їх переміщення в просторі;

- невичерпність багатьох видів турресурсів;

- обмеженість пропускної спроможності;

- здатність до відновлення чи модифікації;

- регульована суспільством чи комерційним користувачем динаміка якості шляхом зміни відомості, доступності і стану як самих турресурсів, так і навколишньої території (екологія, криміногенна, політична ситуація тощо).

Капітал як фактор виробництва у туристичній сфері має загальноприйняте визначення для будь-якого типу виробництва: це матеріальні чи нематеріальні цінності, придатні до використання у виробництві і створення у результаті їх використання доходу. Як індивідуальний, так і суспільний капітал знаходяться у постійному русі - це сфера його життя.

Будь-яка цінність, стаючи капіталом, повинна бути залучена у виробничий процес. У виробництві туристичного продукту капітал формується з:

- грошових коштів (власних чи залучених), які витрачаються на різних стадіях виробництва туристичного продукту;

- матеріальних активів, які прямо приймають участь у виробництві туристичного продукту;

- нематеріальних активів, які не мають речового втілення, однак здатні впливати на рівень рентабельності туристичного бізнесу (бренди, марки, інноваційні ідеї і т.д.).

Із характеристик капіталу як фактора виробництва туристичного продукту можна виділити6:

- неможливість його вилучення з виробництва без повної зупинки виробничого процесу;

- повна зупинка виробництва (наприклад, через його нерентабельність) не завжди свідчить про зниження вартості раніше залученого у нього капіталу;

- ідентичні за якісним і кількісним значенням капітали, розміщені в різних географічних місцевостях, або такі, що належать різним власникам, можуть мати відмінні властивості для власного залучення у виробничий процес, а тому і різну вартість;

- капітал мобільний за своєю сутністю, тому можливі міграції капіталу з одного виробництва в інше;

- у зв'язку з тим, що в деяких регіонах світу туристичне виробництво є високорентабельним, туристична галузь такого регіону дуже приваблива для внутрішніх і зовнішніх інвестицій, купівлі діючих туристичних потужностей чи самостійного виходу на регіональний ринок;

- розмір капіталовкладень у виробництво турпродукту можна змінювати як у більшу, так і в меншу сторону, тим самим впливаючи на стан і темпи зростання процесу виробництва, а також розмір виробленої додаткової вартості;

- капітал, за рахунок своєї участі в процесі виробництва і створення додаткової вартості, здатний сформувати капітал, який може бути використаний і в іншому виробничому процесі.

Оборотність капіталів у виробництві турпродукту визначається основними характеристиками туризму як соціально-економічного явища: інвестиційним характером виробництва і сезонністю.

Інвестиційний характер виробництва турпродукту полягає у необхідності передоплати багатьох туристичних послуг постачальників і, на відміну від придбання послуг в інших сферах діяльності, не супроводжується одночасним продажем готової туристичної продукції. Чим вища рентабельність виробництва того чи іншого турпродукту, тим більш жорсткі умови передоплати пропонують постачальники послуг. Як наслідок, туристичне виробництво вимагає "заморожування" грошових коштів на визначений термін, до закінчення якого продажу готового турпродукту бути не може. Туроператор змушений інвестувати власний оборотний капітал і протягом тривалого часу працювати на збиток, сподіваючись на майбутній прибуток від продажу в туристичний сезон. Розрізняють зимовий, літній туристичний сезони, а також міжсезоння. Міжсезоння можна умовно поділити на "низьке" міжсезоння (тобто час, що характеризується мінімальними обсягами виробництва і продаж чи їх відсутністю взагалі) і "високе" міжсезоння (весняні, осінні канікули, свята, вихідні; тобто період часу, що характеризується тимчасовим підвищенням обсягів виробництва і продаж).

На підставі вищезазначеного можна зробити висновок, що капіталообіг у туристичному виробництві відбувається двічі на рік, тобто тривалість одного повного обігу становить, в середньому, 6 місяців (на практиці, перший оборот охоплює період з березня по жовтень, другий оборот - з вересня по березень).

У залежності від швидкості обігу, виробничий капітал поділяється на основний і оборотний.

До основного капіталу туристичного виробництва відносять будівлі, споруди, техніку, засоби зв'язку, комунікації. Це довгодіючий капітал, що складає матеріально-технічну базу виробництва туристичного продукту. Повний обіг основного капіталу здійснюється не менше 1 року, в середньому - 5-6 років. Вартість основного капіталу переноситься на вартість туристичного продукту нарахуванням амортизаційного фонду, в якому накопичуються вартість основного капіталу, і після продажу туристичного продукту.

Оборотний капітал витрачається на оплату послуг постачальників, заробітну плату працівників, податки, комунальні витрати і т.д. Ця частина виробничого капіталу здійснює повний оборот протягом одного циклу, і його вартість повністю переходить на вартість турпродукту, виробленого за цикл, повертаючись до власника у грошові формі з певною частиною прибутку.

Отже, другою головною умовою для функціонування туристичного виробництва є наявність капітальних ресурсів у вигляді грошових коштів, матеріальних та нематеріальних активів.

Третьою важливою умовою є наявність трудових ресурсів, тому що виробництво і реалізація турпродукту пов'язані, перш за все, з необхідністю особистого спілкування виробника і споживача такого виду послуг. Процес виробництва туристичного продукту вимагає значної кваліфікації і професіоналізму, тобто є не просто трудомістким, а персоніфікованим. Будь-який працівник даної сфери не просто виробляє турпродукт, але завдяки своїм знанням, здібностям і вмінням може збільшити його цінність.

Людський капітал за своїм походженням є неоднорідним. Умовно його можна поділити на набутий і природний.

Набутий капітал характеризує ступінь придатності і відповідності конкретної людини певному типу виробництва з огляду на її освіту, досвід, знання, уміння (тобто тих характеристик, які людина може отримати протягом життя завдяки навчанню, колективній праці і соціалізації). З іншого боку, природний людський капітал також визначає ступінь відповідності людини конкретному типу виробництва, але в залежності від вроджених характеристик (темперамент, зовнішній вигляд, емоційні прояви і т.д.). Його не можна набути в результаті роботи або навчання, а в умовах суспільного життя можливе лише коректування окремих рис характеру (наприклад, формування особливого іміджу чи стилю людини).

Таким чином, чим більше природний і набутий капітал людини відповідає вимогам процесу виробництва, тим більшу цінність має сама людина як фактор цього виробництва і навпаки.

Отже, можна зробити висновок, що чим доступніша і дешевша професійна освіта в регіоні, чим молодша і новіша для регіону конкретна сфера виробництва, чим більше в процесі виробництва відбувається контактів з людьми, тим більше впливає на цінність людської праці як фактору виробництва, природна складова його капіталу.

Процес виробництва туристичного продукту багато в чому є унікальним завдяки своїй індивідуалізації, так як тільки індивідуальний підхід до кожного туриста дає можливість підтримувати максимально високу якість турпродукту, інакше виникає ефект масовості і механічності туристичного обслуговування. Це, разом з необхідністю мати відповідні знання і професійність, робить важливими і визначальними природний і набутий капітали людини. При цьому в будь-яких умовах природна компонента людського капіталу є базисом, на якому формується набутий капітал.

Також потрібно відзначити, що суттєва роль праці як фактора виробництва туристичного продукту спричинена тим, що на сьогоднішньому етапі розвитку науки і техніки автоматизація туристичного виробництва ускладнена. У зв'язку з необхідністю забезпечення індивідуального підходу до кожного туриста чи партнера, наявність людини як основної ланки виробництва турпродукту не викликає сумніву.

Окрім туристичних, трудових ресурсів та капіталу, що визначають можливість існування туризму, на розвиток в'їзного туризму значним чином впливає географічне положення. Воно є фактором, що обумовлює особливості формування туристичних потреб та туристичного попиту. Так, місцеположення України в Європі, що є одним з найбільших регіонів туристичного попиту, надає їй переваг перед більш віддаленими країнами. Західноєвропейські країни давно вийшли на той рівень розвитку продуктивних сил, коли формування рекреаційних потреб відбувається під впливом наслідків науково-технічного прогресу, що докорінно змінили характер і умови життєдіяльності людини. Високі якість та рівень життя населення західноєвропейських країн дозволяють обирати широкий спектр різноманітних, у тому числі, й іноземного виробництва рекреаційно-туристичних послуг для задоволення знадоби у відпочинку та змістовному проведенні дозвілля. Високими є і вимоги до способів та засобів їх задоволення. Розвиток транспортних засобів значним чином усунув проблему відстаней, тож до рекреаційного користування залучаються нові й нові території. Довгий час освоєння рекреаційних ресурсів центрально- та східноєвропейських країн було ускладнене, тож рекреаційні потреби західноєвропейських країн задовольнялися в межах цього регіону, в країнах Південної Європи, Північної Африки, Південно-Західної та Південно-Східної Азії. Зі зміною геополітичного становища в Європі для рекреаційного освоєння відкрились нові простори. Взаємне зацікавлення у розвиткові міжнародного туризму прискорює ці процеси. Проте, у даному випадку конкуренцію виграють країни, розташовані ближче до західноєвропейського регіону. Сусіди України - країни з меншим рівнем рекреаційних потреб, а тому краще забезпечені верстви населення віддають перевагу відпочинку на відомих фешенебельних курортах, а люди з нижчим рівнем статків - внутрішньому туризму. Було б помилкою пояснювати більші успіхи наших сусідів у розвитку в'їзного туризму виключно вигіднішим географічним положенням, але не слід і нехтувати цим чинником.

На доступність та величину попиту на рекреаційні послуги та товари рекреаційного призначення впливає рівень цін. Так, на успіх центрально- та східноєвропейських країн у розвитку лікувально-оздоровчого туризму впливає не тільки наявність значного потенціалу відповідних ресурсів, на які багаті й західноєвропейські країни, але і значно нижчий рівень цін на дані послуги. Це приваблює сюди значну кількість західноєвропейських туристів. На зміну інтенсивності та напрямів міжнародних туристичних потоків впливає зміна валютних курсів. Фінансові кризи і зниження рівня доходів населення розвинених країн можуть призвести не стільки до відмови від подорожей, скільки до споживання дешевших туристичних послуг. У цьому вбачається шанс для розвитку в'їзного туризму в Україні.

На масштаби і структуру розвитку в'їзного туризму здійснюють вплив соціально-психологічні фактори, серед яких виділяються регіональні ціннісні критерії вибірковості, мода на певні види відпочинку та індивідуальні смаки й уподобання. Важливе значення для формування туристичного попиту з боку іноземців має інформованістьпотенційних споживачів про рекреаційні можливості країни та послуги, що тут надаються, а також їх впевненість у надійності суб'єктів, що надають рекреаційні послуги, та безпеці останніх. Сезонність (мається на увазі не лише зміна пір року, що впливає на придатність використання в рекреаційних цілях природних ресурсів, але й певні періоди в житті суспільства, що характеризуються появою додаткового вільного часу: свята, відпустки, канікули) вносить свої корективи у величину попиту на різні види відпочинку та у різних країнах. Несприятлива криміногенна та екологічна ситуація, нестабільна політична ситуація, національна та релігійна нетерпимістьможуть бути факторами, що обмежують попит на туристичні послуги в країні. Хоча, можуть бути і виключення: відвідування туристами Чорнобильської АЕС та 30-ти кілометрової зони, масовий приїзд іноземців до Києва у дні помаранчевої революції тощо.

Фактором, що суттєво впливає на розвиток в'їзного туризму, є його нормативно-правове забезпечення: візовий та прикордонно-митний режим, рівень міграційних обмежень, система прав та гарантій туристів.



РОЗДІЛ ІІ. МІЖНАРОДНЕ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В'ЇЗНОГО ТУРИЗМУ

2.1 Міжнародна співпраця та організації в туризмі

Постійне розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій. Туристичні обміни пов'язані з перетинанням державних кордонів, а перебування туристів на території іноземної держави і переміщення по ній, з огляду на єдиний підхід, повинно регулювати міжнародне право.

...