Екологізація та розвиток сільського зеленого туризму в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

Екологізація та розвиток сільського зеленого туризму в Україні

Ніколалаєв Кирило Дмитрович

Київ 2016

УДК 504:379.852 (043.3)

Рекомендовано до друку Вченою радою

Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

(Протокол №2 від 22.10.2015)

Рецензенти:

В. М. Ісаєнко- доктор біологічних наук, професор, директор Інституту перепідготовки та підвищення кваліфікації Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова;

Г. О. Білявський - доктор геолого-мінералогічних наук, професор, директор інституту управління та екологічної безпеки Державної екологічної Академії післядипломної освіти та управління Міністерства екології та природних ресурсів України;

Смірнов І. Г. - доктор географічних наук,професор кафедри країнознавства та туризмуКиївський національний університет імені Тараса Шевченка.

Ніколаєв К. Д.Екологізація та розвиток сільського зеленого туризму в Україні: морографія/ К. Д. Ніколаєв.- Київ: Видавництво НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. - 153 сторінки.

Монографія висвітлює низку сучасних, науково-методичних і теоретичних підходів щодо встановлення концептуальних засад розвитку екологізації та сільського зеленого туризму, прийняття управлінських рішень в туристичній галузі.

Автор монографії кандидата сільськогосподарських наук, доцента кафедри освіти дорослих Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, директор навчально-методичного Центру”Інноваційних технологій в освіті впродовж життя” Ніколаєва Кирила Дмитровича присвячена екологізації та розвиткусільського зеленого туризму в Україні.

Книга розрахована на аспірантів, докторантів, студентів, а також всіх тих, хто цікавиться туризмом в Україні.

Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016

ВСТУП

Останнім часом, як окрема форма відпочинку та проведення дозвілля, все активніше почав розвиватись сільський зелений туризм. Передумовами його розвитку як у світі, так і на території нашої держави, був підвищений рівень урбанізації, що викликав наступні прагнення мешканців міст: проведення вільного часу та оздоровлення на природі поза межами мегаполісів, де є чисте повітря, екологічно чисті продукти харчування та природні води, цілком інші, спокійніші, відмінні від міських, ритм, уклад і культура життя, де є можливість участі в сільськогосподарських роботах і садівництві, догляді за тваринами, зборі дарів природи (ягід, грибів, цілющих трав). Дуже часто вирішальним фактором при виборі сільської садиби як місця проведення відпустки, був фінансовий - значно дешевший відпочинок у порівнянні з відпочинком в урбанізованих районах, з їх коштовними готелями та великими туристично-відпочивальними комплексами.

Саме сільський зелений туризм сьогодні здатний забезпечити задоволення вище згаданих побажань, а також надати туристам широкий спектр послуг, познайомити їх із багатогранністю та самобутністю українського села, його надзвичайно цікавими традиціями, побутом, а також активізувати розвиток торгівлі, транспорту, будівництва в агросфері, сприяти екологізації сільського господарства.

Однак, на сьогоднішній день розвиток сільського зеленого туризму стримується як через брак інформаційного, організаційного, фінансового та нормативно-правового забезпечення, які б змогли регулювати та створювати сприятливі умови для його ефективного запровадження в межах України, так і через відсутність науково обґрунтованих концепцій та стратегій розвитку екологічного туризму та програм екологізації інших видів туризму.

Сьогодні тисячі жителів українських сіл самостійно надають послуги у сфері сільського зеленого туризму, однак офіційної легалізації вони не отримали; досі не визначено їх статус (підсобне господарство чи підприємництво); не впорядковані стосунки з контролюючими органами; не визначені санітарно-гігієнічні та екологічні обов'язки щодо надання високоякісних, екологічно-чистих продуктів та послуг, а також збереження довкілля. Ці та інші фактори значно стримують вихід даного виду туризму як на внутрішній, так і на зовнішні ринки.

Враховуючи динаміку розвитку та потенційні загрози довкіллю від туристичної діяльності, з'явилась необхідність вивчення особливостей впливів окремих її видів на довкілля, проведення комплексної оцінки впливу функціонування і розвитку різних видів туризму в регіонах, визначення основних шляхів їх екологізації, основна увага яких була спрямована на вивчення особливостей розвитку сільського зеленого туризму і його впливу на довкілля.

Оскільки процес екологізації туризму є досить складним та довготривалим завданням, велике значення було приділено аналізу організації і проведення сільського зеленого туризму в зарубіжних країнах, вивченню кращих прикладів досвіду, аналізу перспектив розвитку сільського зеленого туризму в Україні на прикладі Західного Полісся. Розробка типового екологічного паспорту туристичного об'єкту, виконана в роботі, є актуальною і важливою для підвищення ефективності екологічного контролю і менеджменту туристичної діяльності.

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

1.1 Поняття і значення екологізації туризму для еколого-збалансованого розвитку світової економіки

Посилення ролі туризму як для економічного, так і для соціально-культурного розвитку багатьох країн світу, а також загострення проблем, що невід'ємно пов'язані з його організацією та розвитком, змушують знаходити шляхи та механізми щодо нових, екологічно значимих напрямків його впровадження. Це стало причиною проведення адаптації основних положень та принципів концепції еколого-збалансованого розвитку до контексту туризму.

Основою еколого-збалансованого розвитку є необхідність встановлення балансу між задоволенням соціально-економічних потреб суспільства, захистом інтересів майбутніх поколінь та забезпеченням якісного екологічного стану довкілля [18,20,106].

Враховуючи особливості функціональної схеми туристичної галузі (використання природних та культурно-історичних ресурсів - надання туристичних послуг - отримання економічних прибутків), перші спроби визначення основ збалансованого туризму були зроблені ще у 1988 році Світовою туристичною організацією(СТО). Туризм починає розглядатись як напрямок, що веде до управління ресурсами таким чином, що економічні, соціальні та естетичні потреби можуть бути задоволені без спричинення значної шкоди довкіллю, порушення основних екологічних процесів та зміни природних екосистем.

Важливим етапом на шляху до реалізації цих положень стало розроблення у 1996 році СТО, Світовою радою з подорожей і туризму та Радою планети Земля власного“Порядку денного на ХХІ століття у сфері подорожей та індустрії туризму” [115]. Крімцього, протягом 1990-х років була ухвалена ще низка міжнародних документів, а саме: «Хартія зі сталого туризму», ухвалена Міжнародною конференцією з туризму (Ланшеро, Канарські острови, 1995 р.); “Міжнародна програма зі сталого розвитку туризму”, ухвалена рішенням Генеральної Асамблеї та Комісії зі сталого розвитку ООН у 1999 році; “Глобальний етичний кодекс туризму”, ухвалений у Сантьяґо(Чилі) у 1999 році [20].

Дані документи дозволили розкрити екологічну, економічну та соціальну складові збалансованого розвитку туризму, так як основна увага в них приділена саме взаємодії між природоохоронною діяльністю та збалансованим туризмом.

Основними екологічними принципами збалансованого туризму передбачена мінімізація антропогенних тисків, утилізація відходів, використання енерго- та ресурсозберігаючих технологій та альтернативної енергетики, впровадження систем очищення та повторного використання води, зменшення хімічного та шумового забруднення від туристичного транспорту, розвиток нових, екологічно-орієнтованих видів туризму [60].

Єдиним напрямком впровадження даних принципів та їх реалізації може стати саме екологізація туризму. За рахунок її комплексності та узгодженості управлінських механізмів стане можливим досягнення визначеного принципами сталого розвитку балансу між реалізацією туристичного продукту та раціональним природоспоживанням. В її основі також закладена екологічна освіта, що, в свою чергу, є важливим засобом підвищення екологічної культури та розвитку екологічної свідомості населення. Екологізація дозволить провести повну переорієнтацію туристичної галузі не лише на рівні певного регіону, але й у глобальних, планетарних масштабах.

Виходячи із основного призначення екологізації - збереження якісного, екологічного стану усіх компонентів НПС, вона повинна являти собою сукупність можливих та існуючих засобів, які допоможуть раціонально використовувати, охороняти та відтворювати природні ресурси [88,93,119].

В загальному розумінні екологізація - це стабілізація і поліпшення екологічного стану природних комплексів та екосистем за рахунок змін у взаємовідносинах в системі природа - людина. До цього можна віднести:

- підвищення потенціалу самовідтворення екосистем;

- зменшення рівня забруднення всіх компонентів довкілля в процесі життєдіяльності людини;

- антропогенне оздоровлення середовища життєдіяльності людини.

Змін властивостей компонентів природних або антропогенних систем, які сприяють поліпшенню екологічного стану останніх, можна досягти за рахунок активізації обмінних процесів в екосистемі, зменшення рівнів шкідливих впливів на НПС, підвищення рівня екологічної свідомості населення.

Згідно Екологічної енциклопедії, екологізація це: 1) поліпшення екологічного стану природних або соціальних систем (зменшення рівня забруднення довкілля, підсилення потенціалу самовідновлення екосистем, оздоровлення середовища життєдіяльності людини тощо); 2) діяльність, спрямована на поліпшення екологічного стану природних чи соціальних систем або екологічно орієнтовану зміну властивостей їхніх складових [38].

Під екологізацію рекреаційної діяльності розуміють процес організації рекреаційної діяльності на засадах впровадження ідей збереження природного та історико-культурного середовища [38].

Предметами екологізації можуть бути компоненти природних систем (повітряний басейн, водні об'єкти, ландшафти, біологічні об'єкти тощо), суспільні системи (економіка країни або регіону, сектори господарства, галузі підприємства), виробничі системи та їхні компоненти (технології, обладнання, інструменти, виробничі процеси), компоненти економічної сфери, суспільні відносини, властивості людини (знання, навички, потреби).

Що стосується саме екологізації туризму, то вона являє собою науково-обгрунтовану, екологічно-орієнтовану управлінську діяльність, яка направлена на поліпшення екологічного стану природних комплексів та об'єктів територій туристичної зацікавленості; збереження та відновлення порушених або змінених (деградованих) екосистем за рахунок зміни режиму (способу) їх використання; розрахунок та встановлення допустимої кількості туристів за певний туристичний сезон; модернізацію обладнання та очисних споруд, що застосовуються в туристичній інфраструктурі; підвищення культури виробництва туристичних послуг; екологічну освіту.

Виходячи із вище зазначеного, встановлено основні значення екологізації туризму для еколого-збалансованого розвитку, які полягають у:

збереженні та відновлені вразливих, екологічно нестійких природних територій;

усуненні потенційних та існуючих джерел впливів на довкілля в процесі туристичної діяльності;

узгодженому плануванні туристичної активності з іншими видами економічної діяльності;

впровадженні у туристичну галузь екологічно м'яких технологій;

мінімізації тисків та навколишнє середовище за рахунок рівномірного розподілу туристів (у часі і просторі) та створенні альтернативних зон відпочинку.

1.2 Загальні передумови та особливості розвитку сільського зеленого туризму

На сьогоднішній день значного розвитку як у світі, так і в межах України, набув сільський туризм. Він являє собою специфічну форму відпочинку, яка передбачає перебування туристів у сільській місцевості в приватній садибі сільського господаря з широкими можливостями використання природного, матеріального та культурного потенціалу певного регіону. Організатором сільського туризму виступає сільська родина, яка надає туристам чи екскурсантам власне житло та забезпечує їх екологічно чистими продуктами харчування, вирощеними в межах особистого селянського господарства, знайомить їх із особливостями місцевого способу життя, побутом та традиціями даного регіону.

У більшості країн світу сільський туризм розглядається як невід'ємна складова частина комплексного соціально-економічного розвитку села та сільського господарства. Такі позиції є актуальними й для України, де чітко виражені соціально-економічні проблеми села та необхідні реальні зміни, оскільки існуючі структури управління вже не здатні створювати нові робочі місця, а нової системи, яка могла б забезпечити працевлаштування для сільського населення, ще не створено.

Сільський туризм, як найбільш реальний та альтернативний варіант, може стати вирішенням проблемдля тих представників сільського населення, які втратили роботу або були вимушені покинути заняття сільським господарством.

Питаннями і проблематикою його розвитку в Україні та світі, сутністю та особливостями організації займались наступні науковці: В. Андрущак [5], П. Брижак [21], В. Васильєв [23], В. Головацька [28], П. Горішевський [30], Ю. Зінько [46], В. Кифяк [54], Т. Коберніченко [57], М. Костриця [62-66], Н. Кравченко [69], Я. Маєвський [79], А. Онищенко [103], В. Павлов [104], І. Рутинський [125], І. Смаль [133], H. Derek [160], M. Barke [169], R. Sharpley, L. Roberts [171], M. Sznajder [172] та інші. Дехто з них наводить власні визначення даного виду туризму, його тлумачення, однак єдиний підхід до цього поняття ще досі не сформовано.

Так, Кифяк В.Ф. під сільським туризмом розуміє тимчасове переміщення туристів у сільську місцевість з метою відпочинку та ознайомлення з місцевим способом життя, культурою, традиціями, звичаями [54].

Рутинський М. визначає сільський туризм як відпочинковий вид туризму, сконцентрований на сільських територіях[125].

Згідно Екологічної енциклопедії [38] під сільським зеленим туризмом варто розумітидіяльність, яка проходить в контакті з природою, проживанням у таборах чи сільській місцевості та пов'язана з сільськогосподарськими роботами, знайомством з життям сільських мешканців, пішохідними екскурсіями, вивченням флори і фауни, заняттям річковим (водним) спортом [38,136].

Костриця М. визначає його як вид туризму, що включає перебування та рекреаційну діяльність в сільській місцевості. Він передбачає розвиток туристичних шляхів, місць для відпочинку, сільськогосподарських і народних музеїв, а також центрів з обслуговуванням туристів з провідниками та екскурсоводами [62,63].

Однак, на нашу думку, сільський туризм - це активна (прогулянки, екскурсії, спортивні ігри, мисливство, рибальство тощо) чи пасивна (культурно-етнічна) туристична діяльність, яка безпосередньо проходить / організовується в межах сільської території, пов'язана з проживанням екскурсантів в сільських садибах (агросадиби), знайомством з наявними природними ресурсами, звичаями, побутом, національною кухнею, фольклором, культурою та унікальними традиціями відповідного регіону.

Основною передумовою розвитку сільського туризму було прагнення до відпочинку поза міськими, урбанізованими територіями, знайомство з особливостями та колоритом сільського життя, звичаями, побутом та фольклором окремих сільських регіонів України.

Даний вид туризму можна віднести до практично еколого-безпечних видів туристичної діяльності. Його розвиток дасть змогу не лише зберігати та охороняти природну та культурно-історичну спадщину, але і забезпечити екологічну просвіту, добробут і здоров'я як сільських жителів, так і самих екскурсантів.

Передумовою розвитку сільського туризму виступає також його відносна екологічна безпечність, адже він покликаний:

- поважати природні системи, культурну спадщинута цілісністьнавколишнього середовища;

- мінімізувати використання ресурсів, що не відновлюються;

- споживати відновлювальні ресурси не швидше,ніж природаздатна їх відновити;

- мінімізувати забруднення та інші несприятливі впливи на довкілля.

Сільський туризм пропонує відвідувачам дещо інше, ніж звичайні моделі туризму, а територіями розвитку та організації сільського туризму можуть бути села, сільськогосподарські ферми, малі міста з характерною архітектурою, побутом, зони відпочинку, національні парки та об'єкти ПЗФ, лісові території, релігійні та священні місця тощо [62].

Важливе місце в організації сільського туризму посідає відповідна інфраструктура, до якої відносяться: засоби розміщення туристів (як правило - сільські будиночки, селянські садиби, господарчі двори або ферми); інженерна інфраструктура (освітлення, опалення, телефонізація, мережа Інтернет, дороги, водопостачання, тобто все те, без чого неможливим буде комфортне споживання турпродукту); виробнича інфраструктура (орієнтована на народні ремесла та виробництво характерних для даного регіону сувенірів, готування традиційних страв, організація для туристів різних видів сільськогосподарської діяльності, а саме: збір врожаю, догляд за конями, іншими тваринами, випасання худоби тощо); соціальна інфраструктура (будинки культури, кінотеатри, карнавали, ярмарки та виставки тощо).

Інфраструктура в сільському туризмі в першу чергу повинна створювати максимально комфортні, екологічно-сприятливі умови для проживання відпочиваючих, а також мінімально впливати на довкілля та не порушувати екологічну стабільність природного середовища.

Основними причинами, що викликали підвищення цікавості до сільського туризму та популяризацію його розвитку, можна вважати:

- зростаючий попит мешканців українських міст та іноземців на відпочинок у відносно незміненій привабливій сільській місцевості;

- унікальна історико-етнографічна спадщина українських сіл;

- наявність різноманітних ПТР;

- екологічно сприятливе середовище і природна краса сільської місцевості;

- відносно вільний та дешевий сільський житловий фонд для прийому туристів,

- наявність вільних трудових ресурсів для обслуговування туристів;

- традиційна гостинність господарів та доступна (в порівнянні з рекреаційно-освоєними територіями) вартість відпочинку;

- можливість надання комплексу додаткових послуг з екскурсій, кінних прогулянок, риболовлі, мисливства, збирання ягід і грибів тощо.

В основі організації сільського туризму стоїть власне сам селянин, його побут та умови проживання. Саме він запрошує до своєї оселі людину з міста - подивитись на сільськогосподарське виробництво (як виробляється сир, масло, ковбаса тощо, як вирощуються кури, свині, корови, коні); людину творчої, розумової праці - подивитись на майстерність ремісника (як виготовляється дерев'яний та глиняний посуд, як плетуться ліжники, кошики, меблі з лози); іноземців - познайомитись з особливостями національних традицій та культури.

Зважаючи на уподобання туристів чи відвідувачів, селянин-фермер в межах власного діючого господарства може організувати:

- відпочинок та проживання в оригінальних чи адаптованих під автентичний стиль будівлях;

- активний туризм (збудувати на своїй території спортивний майданчик, підйомник, розробити маршрути для велотуристів та кінних прогулянок);

- екотуризм (відпочинок в екологічно чистій місцевості, споживання екологічно чистих продуктів та мінеральних вод);

- пізнавальний туризм - вивчення аграрної тематики і народної культури, а також історико-культурних пам'яток, народних ремесел тощо;

- мисливський туризм та риболовлю;

- культурно-історичний (екскурсії, національні обряди, побут) тощо [125].

Власники сільських осель / агросадиб для забезпечення високоякісного обслуговування повинні дбати про:

- матеріально-технічну якість створюваного туристичного продукту (наприклад розмір та умеблювання кімнат, оснащення побутовою технікою, оснащення санітарного вузла тощо);

- емоційно-абстрактну якість (рівень сервісного обслуговування).

Це пов'язано в першу чергу з тим, що бажаючі відпочити (туристи, екскурсанти), які відвідують певну сільську місцевість, прагнуть насолодитись красою природи, а тому краєвиди села повинні мати привабливий, естетично оформлений вигляд.

Важливе значення для організації сільського туризму має екологічний стан певної території. Виходячи з цього, сільська громада повинна дотримуватись санітарно-гігієнічних норм та умов проживання; дбати про відсутність сміттєзвалищ в межах сільської місцевості, використовувати (по можливості) енергозберігаючі технології; піклуватись про естетичний вигляд будинків, вулиць, садів; забезпечувати належне озеленення території; оснащувати сільську територію урнами для сміття з попереднім сортуванням тощо.

1.3 Сучасний стан розвитку сільського зеленого туризму в Україні

Розвиток сільського туризму в Україні повинен відбуватись з урахуванням специфіки та природно-ресурсних умов того чи іншого регіону. Виходячи з цього, перспективним та актуальним є розвиток наступних видів сільського туризму:

- короткотермінового (на період вихідних днів). Даний вид має сезонний характер і, як правило, полягає у риболовлі, збиранні ягід чи грибів, полюванні, катанні на лижах чи санях тощо;

- відпочинкового, кількотижневого (на період відпусток, терміном в межах 15-40 днів);

- сезонного (сімейний, колективний чи індивідуальний);

- відпочинку іноземців (наприклад, з метою поглиблення знання мови, вивчення історичної і культурної спадщини краю тощо).

Основними формами сільського туризму є:

- мале підприємництво;

- підсобна господарська діяльність.

Позитивними наслідками організації сільського туризму у вище зазначених формах є:

- гарантія охорони традиційної сільської забудови;

- забезпечення туристам поселення у місцях з відсутністю сучасної, розвиненої готельної інфраструктури, але в комфортних умовах;

- створення додаткових робочих місць для сільського населення та ремісників;

- відродження етнокультурних традицій регіону;

- стимулювання виготовлення та збуту якісної, екологічно-чистої сільськогосподарської продукції;

- поліпшення еколого-економічної якості життя мешканців села;

- збереження та відтворення природних ресурсів та територій, а також їх дбайливе, еколого-збалансоване використання.

Економічної дохідності від організації сільського туризму, таким чином, можна досягнути за рахунок:

- надання послуг з прийому та проживання туристів;

- облаштування туристичних маршрутів та надання платних екскурсійних послуг;

- облаштування та експлуатації стоянок для туристів / туристичних груп;

- транспортного обслуговування туристів (зустріч на вокзалі, організація екскурсій на транспорті господаря тощо);

- єгерської діяльності (полювання, аматорське та спортивне рибальство);

- надання послуг з прокату спортивного туристичного спорядження;

- виробництва та реалізації туристам екологічно чистих продуктів харчування, надання кулінарних послуг;

- реалізації товарів народних промислів;

- проведення культурно-розважальних заходів з урахуванням історико-етнографічної спадщини (анімації);

- роботи гідів чи екскурсоводів (з числа місцевих жителів, які отримали відповідну освіту) [152].

Проте існує ряд причин, які стримують розвиток сільського туризму:

- політико-економічна нестабільність у державі;

- відсутність належного правового забезпечення розвитку сільського, зеленого туризму;

- відсутність механізму раціонального та екологічно збалансованого використання природного та історико-культурного потенціалу для потреб сільського туризму;

- низький рівень туристичної інфраструктури та комунікацій;

- недостатній рівень кадрового та рекламно-інформаційного забезпечення.

Важливою проблемою є стан екологічної паспортизації туристичних об'єктів в нашій державі. Жодна туристична територія не має чітко сформульованого та оформленого екологічного паспорту, який би зміг відображати динаміку туристичних потоків у певному регіоні, рівні антропогенних туристичних навантажень на природні екосистеми, а також містити необхідні рекомендації та шляхи усунення екологічних проблем.

Незважаючи на вказані вище причини, останнім часом в Україні вже чітко виділилися регіони, які стали лідерами щодо розвитку сільського туризму. До них належать:

- західний регіон: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області;

- південний регіон: Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області;

- центральний і північний регіони: Вінницька, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області.

Загальна кількість садиб, що на сьогодні вже надають послуги із сільського туризму становить понад 1500 осель. Сьогодні в Україні тільки починає формуватись економічна основа для організації відпочинку на селі. Відновлення діяльності закладів соціально-культурного призначення поступово формуватиме сферу нетрадиційних для села видів підприємницької діяльності та сфери розваг.

З цією метою Державною службою туризму і курортів проводиться робота з активізації розвитку сільського туризму, відпрацювання механізму державної підтримки цього виду туризму з урахуванням досвіду розвинених країн, створення відповідної нормативно-правової бази.

На шляху до еколого-орієнтованого розвитку та відродження українського села ще одним напрямком розвитку сільського туризму повинно стати саме екологічне маркування існуючих агросадиб. На сьогоднішній день для вирішення даного питання в Україні запроваджена система екологічного маркування агросадиб знаком “Зелена садиба” (Додаток А). Також Спілкою сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні запроваджується добровільна категоризація у сфері сільського зеленого туризму «Українська гостинна садиба», чотири категорії якої позначаються відповідним знаком. Знак «Українська гостинна садиба» включає композицію із словосполученням українською - «українська гостинна садиба», англійською - «ukrainian guest house» та графічного символу, на якому зображена українська хатинка. Під хатинкою розміщені одна, дві або три квітки, відповідно до якість житлових умов та рівня послуг.

Що стосується основних критеріїв екологічного маркування та сертифікації, то до них належать:

1) мінімізація негативного впливу агротуристичного об'єкту на навколишнє середовище;

2) економічність використання природних ресурсів;

3) підтримка народних традицій та ремесел;

4) формування місцевої економіки;

5) розвиток екологічно-сприятливих видів розваг та відпочинку.

Екологічне маркування такими знаками дозволяє популяризувати ту чи іншу агросадибу серед екологічно-свідомих туристів чи відпочиваючих, а також гарантує створення екологічно-чистих продуктів та послуг в сфері сільського туризму,та може використовуватись в якості маркетингового інструменту (лише якісні послуги можуть бути предметом маркетингових зусиль). На сьогодні в Україні процедуру сертифікації пройшли 35 садиб з 7 областей України, 24 з них отримали знак “Зелена садиба” 1-го рівня і 3 садиби - 2-го рівня. Також відмічається позитивна динаміка зростання кількості відпочиваючих у агросадибах головним чином за рахунок зарубіжних споживачів, у яких достатньо високий рівень екологічної свідомості та культури, а також виникає бажання ознайомитись з побутом та звичаями українського села.

У перспективі назріває необхідність об'єднання різних європейських систем екомаркування в одну міжнародну, про що говорилося, зокрема, на Міжнародній конференції з питань сільського туризму в Ризі 2-3 червня 2004 року. Таке об'єднання значно полегшить споживачам та турагенціям проблему орієнтування у великій кількості різних знаків, а також суттєво підвищить авторитет єдиного знаку на міжнародному рівні.

1.4 Оцінка екологічних впливів туризму на довкілля

Інтенсивність впливів туризму на довкілля залежить здебільшого від масштабів та видів туристичної діяльності на тій чи іншій території. Звичайно, окремий турист здійснює незначний вплив на навколишнє середовище, однак екологічні проблеми з'являються при збільшенні числа туристів або при зміні ступеня використання ресурсів. Різкі темпи збільшення кількості туристів та поява нових видів туризму можуть поставити під загрозу найбільш вразливі в екологічному сенсі райони, включаючи парки та ПЗТ, які є загальногромадською спадщиною.

Найбільш небезпечними є впливи туризму на:

І. Рослинний та тваринний світ.Нерегульована туристична діяльність прямим чином впливає на видовий склад рослинності конкретно визначеної території (особливо це характерно для приземного шару). Збір рослин для гербаріїв та букетів, при якому вони часто вириваються з корінням, призводить до зникнення деяких, часто - рідкісних видів, а проходження туристських транспортних засобів за межами доріг завдає шкоди рослинності, веде до локальної деградації трав'яного покриву і до утворення значної кількості неупорядкованих доріг, що порушує красу природних територій.

Що стосується тваринного світу, то найбільшої шкоди він зазнає від несанкціонованого полювання та рибної ловлі, які скорочують популяції багатьох видів тварин і риб. Браконьєрство сьогодні завдає дуже великої шкоди природі України. Проте відомо, що й сама присутність людей також здатна порушити життєдіяльність диких тварин, особливо - птахів та ссавців. Часто незручності тваринам завдають не самі люди, а устаткування, яким вони користуються на відпочинку. Так, наприклад, шум радіоприймачів і двигунів автомобілів призводить до порушення життєдіяльності дикої фауни [67,88,92]. Великої шкоди рибам завдають розважальні швидкісні водні скутери, катери, моторні човни в районах пляжів.

ІІ. Санітарний стан території. Сміття та відходи, які залишаються після відвідування туристами певних територій чи об'єктів, як правило створюють значні санітарні проблеми та впливають на здоров'я місцевого населення. В першу чергу, накопичення відходів (особливо вироби з пластику та поліетилен) негативно впливають на якість питної води, ґрунтів, рослинності та повітря. В багатьох країнах світу, вироби з матеріалів, яки мають тривалий період саморозкладу вилучені із масового використання (ЮАР, Австралія, США, країни ЄС).

Для вирішення вище зазначених проблем одним із найефективніших способів може стати попередження їх накопичення, що виражатиметься у:

- постійному екологічному контролі як за індивідуальними, так і за організованими туристами, активізації еколого-просвітницької діяльності серед туристів;

- збільшенні кількості спеціальних баків для сміття в межах туристичних територій;

- збільшенні розміру штрафів для туристів у разі засмічення території;

- розміщенні еколого-пізнавальних, попереджувальних стендів та аншлагів;

- активізації волонтерських робіт та діяльності громадських організацій.

ІІІ.Атмосферне повітря. Якість атмосферного повітря є важливим індикатором здоров'я населення, придатності території для відпочинку, оздоровлення та лікування (особливо це стосується ПЗТ, які слугують основними та найпривабливішими об'єктами розвитку туризму). Саме тому, важливою являється проблема визначення впливів туристичної діяльності на атмосферне повітря та розробки шляхів її усунення, організація постійного моніторингу за станом повітря та впровадження програм його очищення.

Забруднення повітря здебільшого відбувається внаслідок використання транспортних засобів в ході чи під час туристичних подорожей та перевезень. Шкідливі речовини, що містяться у відпрацьованих газах автомобілів, вкрай негативно впливають як на здоров'я людини, так і на екологічний стан довкілля. Під час експлуатації автомобіля з двигунами внутрішнього згоряння джерелами викидів шкідливих речовин є відпрацьовані гази, картерні гази, випаровування з систем живлення, неконтрольований вплив на ґрунт паливно-мастильних матеріалів тощо. Для туристичних перевезень характерними є часті зупинки, з метою огляду об'єктів екскурсії, насолоди красою природи, а також рух на незначних швидкостях, що значно підвищує обсяги викидів.

IV. Водні об'єкти. Основним ресурсом, який використовується для відпочинку, спорту та купання, для забезпечення функціонування закладів туристичного розміщення, в особистих потребах відпочиваючих слугують саме водні об'єкти. Нераціональне та надмірне використання водних об'єктів може призводити до їх виснаження і деградації.

Здатність водних ресурсів задовольняти туристичні потреби різна, але, в основному, чим більше туристи використовують певну територію, тим більший ризик погіршення якості води. Деякі види туризму спричиняють особливо значний вплив на якісний склад водних ресурсів, що пов'язано з використанням моторних видів водного транспорту, які сприяють розвитку берегової ерозії, поширенню та розмноженню водних бур'янів, помутнінню води (особливо в мілких водоймах) та викликають хімічне забруднення.

Багато готелів та закладів туристичного розміщення використовують різноманітні хімікати (хлорне вапно або каустичну соду) для знищення запаху стічних вод або для розчинення жирів і масел. Деякі готелі навіть скидають хлоровану воду з басейнів прямо в водні об'єкти. Хлорорганічні сполуки, які використовуються для дезинфекції води, є дуже токсичними для водної флори та фауни і можуть спричинити їх загибель [67,89].

Ще одним негативним фактором є будівництво готельних та розважальних комплексів, що часто призводить до перевантаження каналізаційних систем. Очисні споруди в пік туристичного сезону не завжди справляються з великими об'ємами стічних вод, а тому останні скидаються у водні об'єкти (річки, моря, озера), що негативно впливає на флору та фауну. Стічні води, які потрапляють від закладів будівництва та обслуговування, сприяють розмноженню водоростей у водоймах (цвітіння водоростей), що призводить до гіпоксії (низький вміст кисню). Для водних екосистем низький вміст кисню означає, що його концентрація в літрі води менше ніж 2-3 мг/л. Це, в свою чергу, веде до загибелі риби та зміні видового різноманіття водного об'єкта.

V. Грунт та рельєф.Вплив туризму на ґрунт може мати різний характер, який залежатиме від конкретних видів туризму, що організовуються на відповідній території. Ущільнення ґрунту викликаються переважно внаслідок пішохідних екскурсій великих груп туристів або кінних прогулянок.

Пошкодження ґрунту, пов'язані з деградацією рослинності, відбуваються звичайно на стежках і дорогах, а також на великих площах в кемпінгах. Зникнення рослинної підстилки через фрагментацію (розпад на частини, подальша ерозія і вилуговування) звичайно відбувається на ранніх стадіях утворення туристичних стежин та доріг.

Особливо сильно руйнується ґрунт під дією копит коней (кінний туризм, який розвинений практично на всій території України). Тривале руйнування листяної підстилки згубно впливає на екосистеми, оскільки при цьому знижується кількісний вміст азоту в ґрунті. Крім того, гинуть мікроорганізми, що забезпечують його утворення і кругообіг.

В ґрунтах, внаслідок ущільнення, погіршується їх структура, здатність ґрунту відновлювати рослинний покрив, внаслідок ушкодження коріння рослин, порушується дренаж, який викликає змив ґрунту та може слугувати причиною виникнення ерозії, ускладнюється доступ вологи та повітря до коренів рослин та ґрунтових організмів, знижується мікробіологічна активність (в 2-3 рази), зменшується інтенсивність виділення вуглекислого газу. Дані процеси призводять до скорочення видового складу рослин, а іноді до їх загибелі.

Утрамбування ґрунту частіше за все відбувається під дією транспортних засобів, які використовуються як для перевезення туристичних груп, так і для забезпечення організаційно-обслуговуючої роботи в туризмі [19,21].

Потік неорганізованих туристів здебільшого носить хаотичний характер, що веде до:

- витоптування трав'яного покриву, який росте поруч із туристичними стежками та місцями для ночівлі;

- руйнування та ущільнення ґрунту, який, в свою чергу, починає гірше пропускати вологу та повітря, що призводить до зміни мікроклімату приґрунтового шару;

- зменшення кількості комах та інших живих організмів;

- ерозії ґрунтів (як правило на туристичних стежках).

Окрім вище наведених негативних впливів, існують інші фактори та причини, які спонукають до розвитку туризму на засадах еколого-орієнтованого розвитку, а саме:

- надмірна концентрація туристичної інфраструктури (санаторно-курортних закладів, готелів, туристичних баз та закладів тимчасового розміщення, ресторанів, барів, паркінгів, автозаправочних станцій, пунктів технічного обслуговування тощо) в найпривабливіших природно-туристичних зонах та центрах (особливо це стосується мало змінених ПЗТ) України. Внаслідок цього втрачається їх стійкість та здатність до самовідновлення.

- нераціональне використання природних лікувальних ресурсів (гострою, зокрема, залишається проблема збереження пляжних територій, джерел мінеральних вод і родовищ цілющих грязей, проведення берегоукріплювальних і протизсувних робіт), відсутність дієвого державного контролю за їх експлуатацією, в тому числі комерційними структурами;

- забудова значних природних територій закладами туристичного розміщення (особливо в районі Шацьких озер та Шацького НПП). Наслідком даної діяльності є деградація земельних ресурсів, зниження родючості ґрунтів, знищення рослинного покриву, зменшення площ лісових масивів тощо.

- забруднення та засмічення земельних ділянок та водних об'єктів (озер, річок, ставків) [83]. Ці явища, зазвичай, виникають внаслідок утворення несанкціонованих звалищ та куп сміття; забруднення усієї туристичної території побутовими та харчовими відходами самими відпочиваючими (пластикові пакети, посуд, пляшки, папір тощо); розташування хаотичних туалетів без належного контролю та біоочистки.

- зменшення популяцій риб та тварин. Це зумовлено надмірною (без отримання відповідних ліцензій) рибною ловлею та мисливством (що досить популярно серед туристів у Волинській та Рівненській областях).

Як бачимо, нагальним завданням на державному рівні є гармонізація туристичної діяльності з потребами забезпечення екологічно-збалансованого використання наявного ПРП туристичних регіонів.

Тому, звертаючи увагу на негативні фактори, пов'язані з впливом туристичної діяльності, одними з першочергових завдань державної політики на шляху збереження природних комплексів та об'єктів, біологічного та ландшафтного різноманіття, має стати розробка та впровадження у практику цільових програм з екологізації існуючих видів туризму та його переходу на принципи екологічно-орієнтованого розвитку.

1.5 Нормативно-правова база екологізації туризму в Україні

На шляху проведення комплексної екологізації туризму важливе місце посідає саме наявність дієвої нормативно-правової бази, до якої можна віднести правове регулювання як туристичною діяльністю в цілому, так і еколого-орієнтованими видами туризму.

Розглядаючи державне регулювання в сфері туристичної діяльності, слід відмітити, що його в Україні здійснюють органи державної виконавчої влади, до яких належать: Міністерство культури і туризму України та Державна служба туризму і курортів (Держтуризмкурортів) на основі ряду нормативно-правових документів (Додаток Б).

Основу та правову базу в сфері туристичної діяльності країни закладено Законом України «Про туризм», який є центральним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму [109]. Закон України «Про туризм» став правовим підґрунтям для розробки цілого комплексу галузевих нормативно-правових документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності.

Що стосується правового регулювання еколого-орієнтованих видів туризму, то на сьогоднішній день відсутні цільові нормативно-правові акти, які б могли повністю регулювати ряд відносин, що складаються в процесі реалізації туристичних послуг. Також відсутні плани та програми щодо комплексного розвитку екотуристичних зон та регіонів нашої держави.

Реалії розвитку сільського туризму на території України такі, що тисячі жителів сіл України, які надають послуги в сфері сільського тризму, офіційно не легалізовані, досі не визначено їх статус (підсобне господарство чи підприємництво), не впорядковані стосунки з податковими службами, не визначені санітарні та гігієнічні обов'язки, а також умови співпраці з потенційними клієнтами. Це, в свою чергу, ускладнює процес його організації на шляху екологізації усієї туристичної галузі.

Регулювання розвитку туристичної діяльності на державному рівнітапроведення екологізації туризмунеобхідне з метою:

- збільшення валового національного доходу від туристичної діяльності;

- захисту споживачів туристичних послуг та НПС;

- організації туристичної діяльності у цивілізованих та нормативно врегульованих рамках;

- збереження і охорониПТР.

Нормативно-правова неврегульованість значною мірою стримує вихід сільського та еколого-орієнтованого туризму як на внутрішній, так і на міжнародний туристичний ринок, не дає змоги розвивати його у сільськогосподарських районах із значними показниками незайнятого населення.

Вже багато років на розгляді Верховної Ради України перебуває проект Закону України «Про сільський зелений туризм» [117], а існуючі на сьогоднішній день законодавчі акти в області туризму та сільськогосподарської діяльності, на жаль, не здатні врегульовувати особливості функціонування та організації сільського туризму, а також відносини, що виникають між суб'єктами господарювання, туристами та державою.

Прийняття та введення в дію Закону України «Про сільський зелений туризм» є вкрай необхідним, адже він буде чітко визначати загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі сільського туризму та спрямовуватиметься на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Він встановлюватиме засади раціонального використання туристичних ресурсів, регулюватиме відносини, пов'язані з організацією і здійсненням сільського туризму на території України, та стане дієвим фактором реалізації системи екологізації.

Отже, ряд проблем, які існують і виникають в сфері туристичної діяльності та в процесі її екологізації, пов'язані саме з відсутністю та недосконалістю нормативно-правового регулювання.

Вже сьогодні існуючі нормативно-правові акти не спроможні охопити та врегулювати ті кола відносин, які складаються між суб'єктами туристичної діяльності у зв'язку з появою нових видів туризму та розширенням меж їх організації.

****

1. Розвиток туризму зумовлює як позитивні, так і негативні наслідки для НПС. Посилення негативної дії туризму на довкілля, збільшення кількості одночасних відвідувачів в межах найпривабливіших туристичних зон та ряд інших факторів зумовили необхідність розвитку екологічно-орієнтованого (в тому числі сільського) туризму, як важливої складової проведення екологізації туристичної галузі.

2. Враховуючи інтенсифікацію туристичної активності, в Україні нагальними для вирішення постають питання щодо:

- створення системи еколого-орієнтованого управління природними і людськими ресурсами, при якому, з одного боку, максимально будуть задовольнятись потреби туристів, в повній мірі використовуватись існуючий природно-туристичний потенціал конкретних туристичних регіонів, створюватись економічно сприятливі умови для життєдіяльності місцевого населення і, одночасно, мінімізуватись негативні процеси в природних екосистемах, зумовлені туристичною діяльністю;

- вдосконалення існуючої нормативно-правової бази в сфері туристичної діяльності, а також прийняття ряду законодавчих актів у сфері еколого-збалансованого розвитку та організації еколого-орієнтованих видів туризму.

3. Основні напрямки та тенденції розвитку сільського туризму свідчать, що це - надзвичайно перспективна галузь економіки з великим соціально-екологічним потенціалом. В Україні сільський туризм виступає відносно новою формою відпочинку, яка є однією з ключових ланок на шляху до еколого-орієнтованого розвитку туристичної галузі та агросфери в цілому. Тому державна програма економічного розвитку повинна бути орієнтована на всебічну екологізацію туристичної галузі та активно сприяти поширенню екологічно безпечних видів туризму, а також включати в себе різноманітні засоби заохочування чи стимулювання розвитку сільського туризму (пільги, субсидії, інвестиції тощо).

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВИКОНАННЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

2.1 Методика оцінки соціально-економічної ефективності розвитку сільського зеленого туризму

Методика оцінки соціально-економічної ефективності розвитку сільського туризму в межах окремої території (регіону) полягає у визначенні економічних та соціальних перспектив, а також прямого економічного ефекту від організації даного виду туризму. В основі методики лежать наукові праці Л. Богуша, О. Булавко, В. Бутенко, П. Гайдуцького, Б. Данилишина, Л. Михайлової, П. Саблука, О. Цепка, В. Юрчишина та інших, в яких висвітлені проблеми соціально-економічного розвитку сільських територій та проведено оцінку економічної ефективності організації господарської діяльності.

Прямий економічний ефект від розвитку сільського туризму буде являти собою результат витрат туриста на надані в межах діючого сільського господарства послуги, товари та продукти, додаткові послуги (екскурсії, поїздки тощо), а також витрати на покращення та стабілізацію екологічної ситуації в регіоні. Гроші, витрачені туристами в місці перебування, створюють дохід, який призводить до ланцюгової реакції: витрати - доходи - витрати - доходи і так далі.

Економічний ефект від розвитку сільського туризму в регіоні проявляється насамперед у створенні додаткових робочих місць для сільських жителів, а також у стимулюванні розвитку слабких в економічному відношенні, але привабливих з точки зору туризму,сільських регіонів.

Активізація розвитку туристичної індустрії в регіоні Західного Полісся і підвищення якості обслуговування в межах діючих агросадиб повинно слугувати додатковим джерелом формування дохідної частини бюджету районів та області в цілому.

Розрізняють також і економічні показники розвитку сільського туризму, які відображають кількісний обсяг реалізації туристичних послуг та їх якісну характеристику, а також економічні показники виробничо-обслуговуючої діяльності туристичнихсільсько-господарських суб'єктів.

Система економічних показників розвитку сільського туризму включає:

- обсяг туристичного потоку (кількість відпочиваючих у певній агросадибі);

- величину туристичних витрат;

- величину економічних затрат на охорону НПС;

- стан і розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства;

- показники фінансово-економічної діяльності;

-чисельність іноземних туристів.

До показників, що характеризують об'єм туристичного потоку у сільській місцевості відносяться: загальна кількість туристів, кількість туроднів (ночівель, ліжко-днів), середньомісячна кількість туроднів.

Загальна кількість туристів, задіяних у сільському туризмі, вимірюється кількістю людей, що прийняли участь в даному виді туризму. Даний показник характеризує масштаби та обсяги сільського населення туристичними заходами та визначається шляхом підсумовування кількості туристів, прийнятих на обслуговування,за певний період.

Кількість туроднів виміряється в людино-днях та визначається шляхом множення загальної кількості туристів на середню тривалість (у днях) перебування одного туриста в агросадибі [152]:

(2.1)

де Д - кількість туроднів;

Ч - кількість туристів, чол.;

tcp - середня тривалість перебування одного туриста у певній агросадибі.

Величина сумарних туристичних витрат Р в регіоні буде визначатись наступним чином:

(2.2)

де Рсум - сумарні туристичні витрати;

Д - кількість туроднів;

Рср - витрати на одного туриста.

Фізичною основою сільського туризму є, в першу чергу, матеріально-технічна база, яка виступає основою розвитку сільського туризму, оскільки створює необхідні умови для обслуговування туристів з наданням широкого спектру послуг (розміщення, харчування, переміщення, екскурсії тощо).

До складу матеріально-технічної бази сільського туризму можна віднести: агросадиби, заклади торгівлі, автотранспортні підприємства, пункти прокату туристичного спорядження тощо.

Показниками, що характеризують стан та розвиток матеріально-технічної бази сільського туризму та визначають її потужність можна вважати саме ліжковий фонд окремої агросадиби.

Потужність ліжкового фонду визначається:

(2.3)

де Мк- загальна кількість ліжко-місць;

Кг- кількість ліжко-місць цілорічного використання;

Кс- число ліжко-місць сезонного використання, од.;

tc - кількість днів сезонного використання.

Беручи за основу дану методику, у роботі було визначено соціально-економічну вигоду від розвитку сільського туризму на території Західного Полісся (на прикладі Шацького НПП) (див. розділ 3.3.).

2.2 Методика визначення допустимої рекреаційної місткості туристичних територій та екологічної стійкості ландшафтів

Рекреаційна місткість території є одним із найважливіших показників при плануванні туристичної діяльності, а тому встановлення значень допустимої рекреаційної місткості та екологічної стійкості ландшафтів необхідно проводити абсолютно для всіх об'єктів туризму з метою регулювання туристичних навантажень та попередження незворотних змін в природних екосистемах.

Перші фундаментальні наукові обґрунтування необхідності визначення допустимої рекреаційної місткості територій та їх екологічної стійкості при розробленні стратегій та шляхів еколого-збалансованого розвитку територій були наведені в працях відомих російських вчених В.І. Данилова-Даниляна [33-34], К.С. Лосєва та К.Я. Кондратєва [76]. Особливо актуальними вони є для туристичної діяльності, яка у більшій мірі організовується в межах природних територій, які не рідко є вразливими до надмірних антропогенних навантажень або відносяться до природно-заповідного фонду.

Головним та першочерговим завданням при плануванні зон масового відпочинку є збереження довкілля та його компонентів у продуктивному стані, при якому природні ресурси (рослинність і тваринний світ) не втрачали б своєї привабливості та здатності до самовідновлення. Вирішити дану проблему можливо за допомогою методу визначення гранично допустимої місткості території.

Відомо, що при надмірному та тривалому туристично-рекреаційному навантаженні природне середовищезазнає серйозних змін. Види негативного впливу досить різноманітні:

...