Розвиток системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1.1 Історіографія та джерельна база дослідження

1.2 Методи дослідження процесу розвитку системи військового виховання

Розділ 2. Система військового виховання в Україні: історичні передумови та засади розвитку

2.1 Передумови становлення системи військового виховання в незалежній Україні

2.2 Засади розвитку системи військового виховання

Розділ 3. Політична соціалізація військовослужбовців

3.1 Політична соціалізація як основна складова життя особистості

3.2 Аналіз процесу соціалізації військовослужбовців

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

У сучасних умовах розвитку воєнної організації держави важливого значення набуває висвітлення історії розвитку системи військового виховання в Україні, узагальнення й аналізу досвіду формування її структурних компонентів на тлі ґрунтовних змін у соціально-політичній та економічній обстановці суспільства.

Історія розвитку системи військового виховання сягає в далеку давнину. Існує значна кількість наукових праць, у яких розглядається проблематика військового виховання. Разом із тим дослідження безпосередньо історії розвитку системи військового виховання та її значущість у політичній соціалізації військовослужбовців недостатньо вивчені.

Актуальність теми визначається необхідністю врахування уроків історії на етапі пошуку шляхів ефективного вирішення завдань удосконалення системи військового виховання в умовах реалізації Концепції реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, а також недостатнім рівнем висвітлення в наукових працях думок сучасних вчених, що і зумовило напрям наукового пошуку.

Науковий аналіз організаційно-управлінських рішень, які були прийняті органами державного і військового управління за роки незалежності України, дозволяє виявити як позитивний, так і негативний досвід розвитку системи військового виховання в державі.

Таким чином, сутність наукового завдання дослідження полягає у визначенні історичних умов, засад, ролі, місця, характерних рис, особливостей розвитку системи військового виховання в Україні і розробці рекомендацій щодо використання політичної соціалізації військовослужбовців на практиці.

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу наявних нормативно-правових документів, що приймались органами держаного і військового управління, та статистичних відомостей, праць попередників стосовно історії розвитку системи військового виховання, узагальнити досвід розвитку й становлення системи військового виховання, запропонувати практичні рекомендації удосконалення системи військового виховання і визначити її роль у політичній соціалізації військовослужбовців.

Визначена мета передбачає виконання таких завдань.

1.Здійснити аналіз джерельної бази та історіографії за темою кваліфікаційної роботи. військовий виховання соціалізація

2.Охарактеризувати історичні передумови та виявити основні засади розвитку системи військового виховання.

3.Розкрити роль системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.

Об'єкт дослідження - військове виховання.

Предмет дослідження - розвиток системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.

Методи дослідження. Для досягнення мети й завдань дослідження використовувались як методи воєнно-історичної науки, так і загальнонаукові методи.

Завдяки застосуванню історико-хронологічного методу дослідження вдалось визначити етапи розвитку системи військового виховання в незалежній Україні. Завдяки використанню логічного методу виявлено та розкрито фактори, які впливали на структуру системи військового виховання.

Також у роботі використовувались загальнонаукові методи, такі як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Вивчення, аналіз та порівняння документальної та історіографічної бази забезпечили вірогідність дослідження.

Розділ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Історіографія та джерельна база дослідження

Історія розвитку системи військового виховання в стародавній період і період козаччини в певній мірі розкривається в роботах М. Андрусика, М. Антоновича, В. Антоновича, О. Апанович, І. Крип`якевича, В. Голобуцького,М. Грушевського, Ю. Фігурного.

Істориками наводяться факти, що в ці періоди Україна має декілька прикладів існування комплексних систем виховання, основні принципи яких ґрунтувалися на засадах відповідності концепції державного будівництва, пануючому у певний період релігійному вченні, світогляді народних мас та історичних вимогах часу.

Яскравими прикладами цього були системи виховання дохристиянської (докняжої) доби та часів Київської Русі. В першому випадку, за умов розвиненого родового устрою і влади найстаршого роду, суворий обов'язок навчати молодь хліборобському ремеслу та військовій справі для потреб та інтересів роду чи племені повністю покладався на батьків. З розвитком Київської Русі на виховну політику держави, як підтверджують історики, суттєво вплинуло прийняття християнства й зростання ролі Церкви. На сталі виховні традиції зростає вплив візантійської виховної системи, що їх вводить Церква. Далекосяжна й передбачлива політика князя Володимира та князя Ярослава Мудрого прищеплює та закріплює силою влади своєї ("вогнем і мечем", як читаємо в літописі) нові виховні ідеї. Виховними принципами проголошуються добро держави та її розвиток. Відповідно у вихованні значно зростає роль державних та церковних інститутів.

Основою козацької системи виховання, за свідченням істориків, була певна система передачі життєвого досвіду, знань, умінь, накопичених поколіннями, а також славних народних традицій, шанобливого ставлення до Бога, до старших, до батьків, до керівної верхівки Січі.[1,с.236]

Історію українського козацтва, а відповідно й елементи козацької національної системи військового виховання, вивчала значна кількість, істориків. Особливої уваги заслуговують роботи Гійом Левассер де Біплана [5], І. Крип`якевича [16], Д. Яворницького [26]. Саме через відомості, які висвітлюються в працях цих вчених, ми дізнаємося, що козацька доба в історії України принесла як самій Україні, так і світу нову, виключно ефективну, багаторівневу систему загального, військового і патріотичного виховання. Гасло, яким визначалися вища мета буття та головне призначення українського козака - " Воля. Віра. Україна." - є основа ідея системи українського виховання. У реалізації цієї ідеї козацтво утворило потужний соціальний організм з військово - демократичним устроєм, який здатний був збройно захистити власні політичні та соціально-економічні інтереси. Процес виховання мав вигляд постійно діючого вишколу, до якого були залучені усі представники козацької громади і в першу чергу молодь.

Україна тривалий час була у складі Російської імперії, тому заслуговують на увагу відомості про систематизацію військового виховання епохи царизму. Їх ми знаходимо у роботах російських авторів, що досліджували систему військового виховання, як педагогічне явище. Розвиток теорії та практики військового виховання в Російській імперії щільно пов'язаний з іменами видатних полководців, багато з яких були не лише визначними стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність О.В. Суворова ,М.І. Драгомирова та багатьох інших воєначальників минулого мали провідне значення для розвитку теорії та практики військового виховання взагалі. Вони визначали певний напрям розвитку системи військового виховання й в Україні.

Певний внесок у розвиток теоретичних положень щодо системи військового виховання зробив генерал-фельдмаршал П.О. Румянцев (1725-1796) - видатний російський полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його роботах "Обряд служби ", "Думка", в розроблених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі "Інструкція піхотного полку полковнику", "Правила навчання єгерям", "Настанова батарейним командирам". Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Провідними завданнями морального виховання, на його думку, було формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, безперечної ретельності, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно було бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров'я. Особливу увагу у вихованні він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога.

Окремого ставлення заслуговує система військового виховання, яку сповідував О.В.Суворов (1730 - 1800 рр.) - російський полководець, один із засновників російського воєнного мистецтва, автор воєнно-теоретичних робіт: "Полковое учереждение" та "Наука побеждать" [23]. Він створив прогресивну систему поглядів на способи навчання та виховання військ.

Важливо зазначити, що існуюча й теоретично підкріплена на той час система військового виховання слугувала інтересам суто російського самодержавства.

Детальний історичний аналіз проблем, що пов`язані з військовим вихованням у Росії цього періоду та періоду Радянського Союзу ми знаходимо в роботах сучасних воєнних істориків (як українських, так і закордонних). Знайомство з їх науковими працями дозволяє дослідити сутність, тенденції, особливості військового виховання в Україні у період занепаду української державності.

Розвиток системи військового виховання в Україні неможливо розглядати без аналізу історії розвитку української загальної педагогічної системи. В роботах М. Грушевського [13] та багатьох інших істориків показано роль освітньої системи та її щільний зв`язок із системою національного виховання. Приводяться факти, коли військові діячі у період Київської Русі й Козацької доби, брали безпосередню участь і підтримували розвиток національної системи освіти в Україні й на цій основі будували систему військового виховання (Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Костянтин Острозький, Петро Сагайдачний, Петро Могила).

Заслуговують особливої уваги роботи вітчизняних педагогів О. Духновича, Г. Ващенка [7], які доклали немало зусиль у розвиток теорії про українські педагогічні системи на певних етапах державотворення. Дослідження їх наукових поглядів дозволяє побачити і розвиток національної системи виховання в Україні та її вплив на військове виховання.

Духнович О.В. - один з найбільш визначних представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття середини ХІХ століття, відомий не лише як поет, прозаїк, драматург і публіцист, але й як педагог, автор шкільних підручників і педагогічних творів, визначний діяч української освіти. У 1857 році вийшла з друку найголовніша праця Духновича О. В. "Народна педагогія". Це був перший посібник з педагогіки не лише на Закарпатті, але й в Україні, який відіграв певну роль у розвитку національної системи виховання.

Суспільну діяльність, активну працю на користь свого народу О. Духнович розглядає як найблагородніше покликання людини, ?бо не для самої себе живе людина. Половина життя нашого належить Вітчизні, половина ж - людству?, стверджує О. Духнович. Такий підхід щодо формування провідної мети виховання за умов її досягнення у практичній виховній діяльності створював сприятливі умови щодо військового виховання.

Проблеми виховання займали значне місце і серед інтересів Г. Ващенка. Беручи все найкраще з минулого, він створив яскравий образ виховного ідеалу, щоб Україна мала свідомих патріотів своєї землі і нації, що є передумовою сили і могутності української держави.

Виховання, як зазначив Г. Ващенко, розпочинається з перших днів життя дитини. Початковий етап соціалізації особистості відбувається саме в сім'ї. Тут дитина отримує перші знання і враження про життя та навколишній світ. Для забезпечення належної якості родинного виховання Г. Ващенко ставить перед батьками дві основні вимоги. Першою є усвідомлення важливості і відповідальності ролі батька і матері як вихователів власних дітей. Другою - наявність єдиних підходів у вихованні [7, С. 32 -34]. Саме ця теза має провідне значення щодо розвитку форм, методів та технологій військового виховання на сімейно-побутовому рівні. Невід'ємною умовою соціалізації виховного обєкта, за думкою Ващенка Г. Г. є товариство, його соціальне значення разом з іншими об`єктами виховного впливу: “Товариство є само по собі дуже важливим чинником у вихованні дітей. Товариші - це твої близькі люди. Любов до них поширюється потім на всю націю”[7,С.32].

У педагогічній спадщині І. Огієнка виразно простежується думка вченого про те, що “власна духовність - то моральна атмосфера народу, яка оточує й виховує його”. Усі компоненти духовності становлять національні цінності, що, в свою чергу, є основою освіти і соціального виховання. “Ми зобов'язані конче берегти все своє, рідне, не поривати звичаєвих і духовних зв'язків зі своєю Батьківщиною, зі власною родиною. Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемоги, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу і радість усіх попередніх поколінь. Мова, релігія, обряди, епос, народні пісні, мудрість попередніх віків, легенди, казки, повір'я, - усе це склало людину, у нас - українця. Це її рідна стихія, її рідна кров” [18, С. 62].

У пошуках оновлення сутності навчально-виховного процесу І. Огієнко приходить до висновку, що провідним у вихованні є вірне визначення його соціальної спрямованості: необхідно вчити дітей, як доцільно поводитись у своїй родині, поєднуючи особисті потреби з суспільними інтересами та інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними.

Основними факторами, які на думку І. Огієнка мають вирішальне значення у процесі формування особистості, є: природні задатки; звички, набуті в ранньому дитинстві; система виховних впливів під час навчання в школі; виховні засоби щодо покращення навколишнього середовища.

Одним із провідних принципів виховання (поряд з народністю, природозгідністю, демократизацією, інтегрованістю, індивідуалізацією, етнізацією та безперервністю) І. Огієнко називає гуманізацію виховання, в основі якої лежать повага до особистості, створення умов для формування бажаних якостей та розвиток здібностей вихованців, а також гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями. Особистісно орієнтоване виховання в позашкільних закладах, вважав Огієнко І. І., набуде певного довершення за умови свідомого використання національної спадщини, залучення до співпраці батьків, учителів, духовенства. Позашкільне виховання він пов'язував з традиційною культурою українців, їх етнічною історією, самосвідомістю та менталітетом. Провідного значення в процесі соціального становлення особистості Огієнко І. І. відводив родині. Родина була і повинна залишатися атмосферою тепла, любові і довіри, зосередженням духовного і душевного світу дитини, найпершим і найближчим оточенням, в якому вона день за днем вбирає і активно переусвідомлює людські цінності.

Окремої уваги заслуговують наукові роботи в яких аналізується досвід військового виховання доби української державності (1917 - 1920 рр.). Стан українського суспільства напередодні Української Революції 1917 р., становлення системи військово-патріотичного виховання в Україні на різних етапах її діяльності в своїй роботі розглядає О. М. Даценко. Можна погодитись з автором, що історичний досвід військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визвольної боротьби сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу [18, С. 45 - 48]. Становлення системи військової підготовки та виховання в українській армії на різних етапах її діяльності у 1917-1920 рр. розглядає в своїй роботі Л. П. Кривизюк. Автор приділяє увагу роботі вищих державних і військових структур щодо налагодження формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання. Разом з тим, на нашу думку, в роботі бракує глибокого аналізу чинників, що не дали в повному обсязі досягти ефективності діяльності вищих державних і військових структур у забезпеченні цілісності системи військового виховання у той період.

Проблеми розвитку системи військового виховання в Україні після 1991 року досліджувались в роботах таких авторів, як Абрамов В.І. Андресюк Б. П., Афонін Е. А., Безбах В. Г., Гречко С. М., Івашковський В. В., Катковський А. В., Нещадим М.І., Олещук В. В., Зубалій М. Д.

1.2 Методи дослідження процесу розвитку системи військового виховання

Для досягнення мети i виконання завдань наукового дослідження використано сукупність методів (способів наукового дослідження), якi дозволили вивчити історію розвитку системи військового виховання, узагальнити та класифікувати історичні факти для того, щоб реально відобразити вплив тих чи інших подій, процесів та явищ на структуризацію військового виховання в Україні.

Методологічною основою бакалаврської роботи обрано: принципи науковості, об'єктивності й історизму; філософські категорії загального й одиничного, причини і наслідки, форми і змісту, системи, структури й елементу, цілого і частини. Робота над бакалаврським дослідженням здійснювалася в декілька етапів.

На першому етапі здійснювався збір наукових фактів. Тобто було проведено роботу щодо їх виявлення та накопичення, дослідження джерельної бази кваліфікаційної роботи. Характерним є те, що відомості про розвиток системи військового виховання в науковій літературі представлені фрагментарно.

На другому етапі було проведено опис, який складався із фіксації фактів з метою найбільшого розкриття сутності досліджуваного предмета. Важливу роль в історичній науці взагалі i в кваліфікаційної роботі зокрема відіграє історичний метод дослідження. Його роль полягає в тому, щоб вивести дійсне із минулого, послідовно й детально відтворити весь процес виникнення i розвитку даного явища з урахуванням конкретних умов обстановки.

Накопичення фактів про предмет дослідження дозволило відтворити істотність i особливості організації військового виховання, загальне в явищах, подіях, закономірних та випадкових та дало змогу здійснити науковий опис процесу структуризації військового виховання в державі з проникненням у його сутність. Іншими словами, історичний метод сприяв аналізу історії предмета. На його основі було здійснено дослідження витоків та сутності розвитку системи військового виховання в державі.

Поряд з історичним методом у дослідженні широко використовувався логічний метод за допомогою якого відтворена картина розвитку об'єкта, який існував упродовж відповідного часу, коли сформувались необхідні умови його подальшого існування як стійкого системного утворення. Основна увага при цьому зверталася не на окремі особливості, а на загальне й істотне в явищі, що досліджувалось.

На відміну від історичного, логічний метод надає можливість розвивати теорію предмета.

Третій етап роботи над роботою нерозривно пов'язаний з попередніми. Кожен історичний факт, явище може бути зрозумілим лише за умов, якщо його розглядати як ланку системних подій, під час яких окремі факти, явища розглядаються діалектично в об'єктивних зв'язках з іншими історичними явищами. Подальше вивчення базувалося на основі використання системного підходу. При цьому кожен історичний період розглядався у вигляді форми наповненої певним сенсом, яка складалась з структурних елементів, що утворювали відповідну цілісність, тобто систему.

На різних історичних етапах розвитку військових формувань утворювалась і функціонувала певна система впливу на свідомість та психіку військовослужбовця, військові колективи, збройні сили та громадянське суспільство, в якому виховувались майбутні воїни.

Здійснений науковий аналіз показує, що в різні історичні періоди систематизація військового виховання мала місце і здійснювалась за ініціативою суб'єктів виховної діяльності. Сучасна військово-історична наука на підставі аналізу історичного досвіду приходить до висновку, що успіх у військовому вихованні досягається лише в разі наявності цілісної, функціональної системи. Наявність системи військового виховання можлива в разі певної організаційної діяльності.

Термін організація (від латинського organizo - надаю стрункий вигляд, влаштовую) трактується як: 1) упорядкування, налагодження, приведення в систему певного матеріального чи духовного об'єкта; 2) розташування, співвідношення якого-небудь цілого, його побудова, взаємозв'язок [17, С. 7].

Досліджуючи питання організації військового виховання в суверенній Україні, можна стверджувати, що в ході розбудови та реформування ЗС України ці питання набували особливого значення. В державі з 1991 р. було визначено органи державного управління, на які покладалась відповідальність за організацією системи військового виховання та управління процесом її функціонування. Ця діяльність здійснювалась у складній політичній та соціальній ситуації шляхом трансформації та реформування попередньої радянської системи військового виховання.

Під час вирішення питань кваліфікаційної роботи широко використовувались загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція, класифікація. Їх використання допомогло шляхом аналізу значної кількості джерел дійти до цілої низки висновків стосовно характерних особливостей розвитку системи військового виховання, визначити причини, від яких залежить ефективність системи.

Метод аналізу дав змогу поділити предмет дослідження на складові частини й здійснити теоретичні міркування стосовно причинно-наслідкового зв`язку між ними, який стимулював прогресивний розвиток системи військового виховання. Аналіз наявної нормативно-правової бази, що регламентував розвиток виховної системи показав, що нормативні документи, завдяки яким здійснювалась спроба систематизувати військове виховання в суверенній державі, в своїй більшості створювались безсистемно.

Незважаючи на те, що питання розвитку системи військового виховання завжди викликали зацікавленість у державних органах управління, необхідного рівня наукового обґрунтування прийнятих рішень не спостерігалось. Як наслідок, у період, що розглядається, так і не було прийнято чітких управлінських рішень щодо систематизації військового виховання на загальнодержавному рівні.

Аналіз засвідчив, що необхідність відновлення й реформування системи військового виховання після проголошення державної незалежності України була очевидною й викликалась перш за все абсолютно новими соціально-політичними умовами. Почалась розбудова нової ідеологічної платформи державної виховної системи, що ґрунтувалась на національній ідеї. Але так сталось, що процес побудови цієї платформи затягнувся. Становлення системи військового виховання почалось без чітко окресленої й визнаної суспільством ідеї. На державному рівні все частіше почали лунати заяви, що національна ідея не спрацювала. Це в свою чергу негативно впливало на формування моральних засад загальнодержавної системи виховання, зменшувало роль родинного виховання, громадського виховання, військового виховання, як найважливіших елементів формування патріотизму захисників Батьківщини.

Перші кроки щодо формування оновленої військової системи держави, а разом з нею й системи військового виховання були пов`язані з розробленням концептуальних положень щодо оборони та будівництва ЗСУ,але вони так і не були прийняті на початковому етапі розбудови нашої держави, що негативно впливало на формування змістовного компонента системи військового виховання.

Важливим у процесі становлення системи військового виховання на етапі, що аналізувався, є те, що були визначені органи військового управління, на які покладена повна відповідальність за реформаторські рішення в усіх галузях військового будівництва і розвитку, в тому числі й у сфері систематизації військового виховання в державі.

Під час дослідження використовувався метод синтезу - логічний метод, який допоміг здійснити умовне об'єднання розділених i досліджених частин, елементів, ознак розвитку системи військового виховання в Україні. За допомогою синтезу формувались узагальнення, встановлювались закономірності й тенденції розвитку системи. На цій основі ґрунтуватись теоретичні положення та практичні рекомендації щодо удосконалення системи військового виховання в державі.

Як аналіз, так i синтез тісно пов'язані з іншими процесами мислення, зокрема індукцією, дедукцією, узагальненням. Дедуктивний метод наукового пізнання дозволив здійснити перехід від загальних положень відповідного факту до окремих його частин (аспектів). За допомогою дедукції здійснювалось застосування будь-якого положення до окремого факту. Наприклад, можна висунути гіпотезу, що перехід до загальнодержавної системи військового виховання потребує значного перегляду нормативно-правової бази з питань організації військового виховання. Ця гіпотеза підтвердилась фактом існуючих нині проблем у практичній діяльності щодо систематизації військового виховання в Україні.

Індуктивний метод - логічний прийом виведення загальних суджень на основі низки фактів дозволив наводити рiзноманiтнi судження, гіпотези, припущення, якi в подальшому повинні перевірятись i обґрунтовуватись. Наприклад, про те, що процес пошуку оптимальної системи організації військового виховання виявився непростим, суперечливим, свідчить хоча б той факт, що за роки існування суверенної України неодноразово змінювалися назва, структура та чисельність органів, які займалися систематизацією військового виховання.

Індуктивний метод у більшості випадків використовувався під час накопичення матеріалу, а дедуктивний - під час його дослідження.

Узагальнення - один із методів дослідження, дозволив подумки виділити ознаки (властивості) явищ i об'єднати їх на основі єдності істотних рис.

Узагальнення - логічний процес від одиничного до загального. У процесі дослідження виникали випадки, в яких аналізувалась організація військового виховання в різні історичні періоди. Наприклад, питання організації військового виховання та досвід функціонування системи в історії українських військових формувань були надзвичайно важливими. Про важливість систематизації військового виховання свідчить і досвід розвинутих країн світу, де така систематизація має чітко виражений характер і проводиться на підставі фундаментальних наукових досліджень.

Фактами підтверджено як загальні риси, так і особливості цього процесу. Застосування методу узагальнення дозволило зробити висновок, що практично в кожному історичному періоді розвитку України існувала система військового виховання, відповідно подібні системи функціонували в кожній державі, що мали власні збройні сили.

Під час дослідження застосовувались загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження, на основі яких були підтверджені чи відхилені наукові гіпотези, встановлені закономірності організації військового виховання в державі.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ

2.1 Передумови становлення системи військового виховання в Україні

Досліджуючи розвиток системи військового виховання в Україні, необхідно брати до уваги внесок українців у світове військове мистецтво. Доцільно відразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з'явилася не в XV-XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в IX-XI сторіччі (Київська Русь - Україна). Її витоки та коріння сягають у V-I тис. до н. е. [2, С. 58 - 62].

В I тис. до н. е. проукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI-IV ст. до н.е. і зупинила цей процес [2, С. 86]. Незважаючи на це, у перших століттях нашої доби була створена антська державність, яка розвивалась, і в кінці V - середині VI ст. н. е. ця держава та її міліарні підрозділи набули характеру стійкої військової організації.

Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бойове мистецтво не загинули і стали засадами для формування князівського війська й розвитку системи військового виховання Київської Русі - України.[17]

У VI-VIII ст. н. е. корінні мешканці України поступово гуртуються в союзи слов'янських племен, які стають державними об'єднаннями - князівствами. Вони й послужили основою для створення великої ранньофеодальної слов'янської держави - Київської Русі, на кордонах якої постійно існувала зовнішня загроза, спершу від хозар і печенігів, а згодом від половців. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і наявності сильної воєнної організації.

Перші згадки про військову організацію, яка існувала на території, де розташована сучасна Україна, ми можемо знайти в найдавніших літописах, що подають нам імена київських князів. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав - це ті могутні постаті, які водили свої полки на Кавказ і Каспій, до Дунаю й Балканських гір і, по суті, з пливкої маси слов`ян вояків-завойовників створили першу справжню армію. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі, заковані в залізо, з двосічними мечами, пов`язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись княжа дружина, лицарське прибічне військо князів, воєнна сила, яка мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів, слугувати інтересам держави [2, С. 45]. Саме в цей час почали формуватись основні завдання військового виховання, які безпосередньо стосувались завдань, що поставали перед державою та її військовою організацією. З удосконаленням воєнної організації відповідно формувалась і розвивалась система військового виховання.

До початку X століття військове виховання носило мало керований характер і здебільшого було родинним. Батьки були носіями традиційних життєвих правил, звичаїв, обрядів і через їх впровадження формували певну мотивацію у своїх дітей. Військово-патріотична свідомість хлопців формувалась у сім'ї або ж опосередковано через сім'ю всією громадою. З появою елементів державності почали формуватись державницькі компоненти системи військового виховання. Коли українська держава вже сконсолідувалась, в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого, наше військо на декілька століть прийняло постійні організаційні форми й мало певну, на той час досить ефективну, систему військового виховання, яка формувала розуміння у місцевих людей потреб своєї Батьківщини й бажання їй служити.

Таким чином, з появою ознак державності починається формування державної системи військового виховання. Провідним фактором, що обумовлював її розвиток у той стародавній час, став процес створення держави - Київська Русь. Військо княжих часів було тісно зв`язане з державою. Як довго існувала держава, так тривалий час існувала й функціонувала державна система військового виховання.

Могутність держави безпосередньо залежала від того, наскільки вона відповідала громадським інтересам. Історично так склалось, що на території, де зараз знаходиться сучасна Україна і проживали наші пращури, роль громади у державотворенні була особливою. Всі важливі справи вирішували на віче, особливо коли доводилось вести війну або укладати мир. "У слов'ян і антів", писав грецький історик Прокопій у VI віці, "панує не одна людина, але з давніх-давен вони живуть так, що всім порядкує громада, - всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади" [3, С. 154 - 165].

Після занепаду Київської Русі, а потім Галицько-Волинської держави, фактично зникає й державна система військового виховання українського населення. Поступово литовські князі відбирали владу з рук українських князів, а згодом, коли великі литовські князі стали водночас польськими королями, почалась експансія Польщі на Україну, що призвело до втрати незалежності й негативних наслідків у розвитку національної системи військового виховання в Україні.

Коли пасивні верстви українського народу почали підпадати під польський вплив, ініціатива в національному житті перейшла знову до низів (громади). З`являється таке явище, як козаччина, яка по суті через деякий час стає новою організаційною формою в пошуках української державності [14, С. 432]. Джерелом козацтва було місцеве подніпровське населення, яке мешкало на території південної України і середнього Подніпров`я. Крім того, втікачі з Галичини, західного Поділля, Волині, рятуючись від закріпачення, тікали в ці малозаселені вільні землі. Кожен втікач вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні, користувався господарськими угіддями. Кожен був зобов'язаний охороняти поселення і брати участь у воєнних походах. Усе козацтво поділялось на полки по 500 чоловік у кожному, тобто мало чітку військову організацію.

Розвиток козацького війська в значному ступені залежав від наявності талановитих організаторів і полководців. Так, наприклад, провідною історичною постаттю, що відіграла дуже важливу роль у формуванні козацької воєнної організації, був князь Дмитро Вишневецький [3, С. 165], оснівник Запорізької Січі (1553 р.). Тринадцять років (1550 - 1563 рр.) він займався організацією козацького війська. Естафету підхопили інші талановиті організатори Богдан Ружинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко й, нарешті, Богдан Хмельницький.

В часи гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня свого розвитку, тому що підтримувалось широкими верствами населення. Але як тільки не стало авторитетних, певного рівня організаторів і полководців, які б мали підтримку народу, військова організація відразу почала розпадатись.

Існування й занепад козацької воєнної організації обумовлювало існування й занепад системи козацького військового виховання, впровадженням якої опікувались в першу чергу козацькі ватажки. Саме ті з них, що переймались підтримкою народних мас, турбувались про дисципліну, порядок і військову готовність, понад усе активно шукали шляхи зростання свідомості козаків. Для цього використовувались специфічні методи, форми й засоби виховного впливу, формувалась особлива система козацького військового виховання.

Формуються елементи козацької системи військового виховання такі як: "величання" козаччини з боку ново посвячених українських владик; ритуали ініціації та прийняття присяги, проведення прилюдних військових рад [3, С. 166 - 170]; численні пісні, в яких оспівуються "славні хлопці-запорожці"; розповсюдження спогадів й оповідань про лицарів запорожців; особистий приклад самовідданого служіння козацьких ватажків козацькій спільноті.

Ці форми і методи виховного впливу та провідна ідея національно-визвольної боротьби створювали неймовірну мотивацію, піднімали моральний дух козаків, допомагали їм якісно робити свою військову справу. З часом Україна потрапляла в державну залежність від Литви, Польщі, Росії. Її військова організація поступово занепадала і в решті-решт припинила своє існування з ліквідацією традиційного військового устрою і появою перших рекрутських наборів з козаків. В цей період (1727-1797 рр.) військове виховання серед українського населення почало здійснюватись за російськими стандартами в інтересах Російської держави.

Незважаючи на те, що досить тривалий час Україна знаходилась у складі Російської імперії, система військового виховання продовжувала розвиватись. Фактично вона розвивалась доти, доки існували національні військові формування. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розпочався новий етап у розвитку української військової організації, а також системи військового виховання. Він проходив у дуже складних умовах. Єдиної загальнодержавної політики щодо військового будівництва не було. Ідею створення власної армії відстоювали національно-патріотичні сили під керівництвом поручика М. І. Міхновського. Їх зусилля спрямовувались, перш за все, на те, щоб стихійному військовому руху фронтовиків, солдатів українців надати чітких організаційних форм. Разом з тим серед української інтелігенції панували соціалістичні догми про те, що існування постійної армії небажане. Більшість членів Центральної Ради пішли не за М. І. Міхновським та С. В. Петлюрою, а схилялись до думки М. С. Грушевського та В. К. Винниченка, які були категорично проти формування й утримання власної регулярної армії. Вони вважали, що міліційних воєнізованих формувань цілком досить, щоб підтримувати внутрішній порядок. Це суттєво гальмувало розвиток українського військового руху, системи військового виховання.

Вже у квітні 1917 року на Україні була перша спроба утворити військову організацію для захисту державної незалежності. Близько 3 тисяч солдатів самочинно спробували створити Український полк імені Богдана Хмельницького, що покликаний був започаткувати відродження українського війська. Військові історики зазначають, що у кінці 1917 р. Центральна Рада мала більше 100 тис. солдатів у тилових гарнізонах і ще більше в українізованих частинах діючої армії. Звичайним явищем стало дезертирство. У військах уже не існувало таких понять, як дисципліна, честь, військовий обов`язок. Позиція, яку зайняла Центральна Рада, значно шкодила відновленню національної системи військового виховання в Україні.

Відомий український дослідник професор В. Ф. Солдатенков, аналізуючи цей історичний період, зробив дуже цікавий висновок: якщо за дев`ять з лишком місяців боротьби за національну державність дійшло до того, що не було інших сил для оборони, крім тих, що сконцентрувались під Крутами (Студентський курінь, сформований 1918 р. у Києві), то доля цієї державності, її близький крах були вирішені, невідворотні [8, С. 101 - 102].

Подальші події розгортались таким чином, що Україна не змогла вибороти свою свободу й подолати загрози, що існували на той час з боку більшовицької Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі, Антанти. Сили й енергія українців витрачались на боротьбу між собою за владу. Ідеологічні позиції Української Центральної Ради, Центрального виконавчого комітету обраного I Загальноукраїнським з`їздом Рад у Харкові (11-12 грудня 1917 р.), а потім Центрального виконавчого комітету, обраного II Всеукраїнським з`їздом Рад у Катеринославі (17-19 березня 1918 р.), Центральним військово-революційним комітетом, що був створений на підставі рішення І з`їзду Комуністичної партії (більшовиків) України у Москві (5-12 липня 1918 р.), Гетьманатом Скоропадського, Директорією УНР, Українською народною Радою Західноукраїнської Народної Республіки, призводили до того, що населення України в цьому протистоянні дало можливість встановитись радянській владі.

На уламках Російської імперії утворилась нова "Радянська імперія", в якій почала формуватись радянська система військового виховання. Її розвиток здійснювався паралельно з укріпленням державності Радянського Союзу, в якому державний терор та ідея світового панування з гаслом: "комунізм - світле майбутнє всього людства!" були основою внутрішньої та зовнішньої політики.

Існування в 1918 - 1919 рр. окремих неорганізованих, напівпартизанських, позбавлених чітких політичних орієнтацій українських формувань у складі Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) (бігунців, таращанців, григор`євців, махновців), які не стали опорою радянської влади, змусило партію більшовиків спочатку їх ліквідувати (останні були перетворені на номерні частини та розпорошені по різних фронтах Червоної армії), а потім все ж таки декларувати свою прихильність щодо створення в майбутньому Української червоної армії. Цей факт яскраво свідчив про те, що більшовицька Росія розуміла вагомість і глибинну значимість національного фактора при формуванні воєнної організації. Разом з тим це були тільки декларації й намагання організувати противагу військам урядів УНР (Центральної Ради, Директорії) і прагненням розширити ареал радянської влади.[14]

До 1928 року ця система військового виховання мала певну ефективність, але вже з кінця року вона почала знижуватись, а морально-психологічний стан військ, зокрема розташованих на території України, вкрай погіршувався внаслідок запровадження сталінським керівництвом радикальних аграрних заходів. Усього в РСЧА за "контрреволюційну агітацію" в 1928 - 1929 рр. було засуджено 10 197 чоловік. Значний рівень нелояльності радянській владі демонстрували саме територіальні війська.[31]

Внаслідок Мюнхенської угоди (1938 р.) нацистська Німеччина анексувала чеські провінції Богемію та Моравію. Рештки Чехословаччини перетворились на федеративну республіку, до якої крім самої Чехії увійшли Словаччина та Підкарпатська Русь. Остання отримала довгоочікувану автономію. Вже 26 жовтня 1938 р. автономію було перейменовано на Карпатську Україну, а 15 березня 1939 р. була проголошена незалежність Карпатської України. Українська мова на цих теренах стала офіційною, запроваджувалась українська національна символіка, розбудовувалось українське військо (Карпатська Січ), яке в березні 1939 р. було вимушено вступити в боротьбу з угорськими загарбниками. Українське військо активно впроваджувало національну систему військового виховання й мало свої підходи військового виховання, яке складалась з системи командного і політичного вишколу; системи звичайного вишколу; системи культурно-освітньої роботи.[12]

В цей же час формувалась система військового виховання на території УРСР. Основним суб`єктом творення радянської системи військового виховання в республіці була Комуністична партія УРСР. Об`єктом виховного впливу системи військового виховання було все населення республіки. Безпосередньо організовували військове виховання військові відділи при обкомах Комуністичної партії . В процесі військового виховання активну участь брали партійні, комсомольські й громадські організації республіки. Фактично в постановах центральних партійних органів були визначені основні напрями військового виховання, які являли собою важливий компонент системи військового виховання. В першу чергу до них можна віднести такі напрями, як:

підготовка кадрів оборонного активу, здібного успішно справлятись із завданнями військового виховання трудящих і в першу чергу, підростаючого покоління;

залучення до військового виховання (через збільшення кількості творів на військово-патріотичні теми) українських письменників, поетів, драматургів;

збільшення накладу художньої літератури на військово-патріотичні теми (так, з 1936 по 1937 рр. на 16,4% );

розвиток вітчизняного кінематографу на засадах героїчного минулого і патріотичного виховання трудящих республіки (1933 р. - 3944000 чол., 1936 р. - 11310254 чол., 6 місяців 1940 р. - 100000000 чол. відвідало кінотеатри і клуби й переглянуло кінофільми);

розвиток пісенної творчості, монументальної пропаганди (встановлення пам`ятників в історичних місцях);

організація шефської роботи (до 20-річчя ЧА театральна спільнота України створила 10 театральних бригад, що безкоштовно виступали у військових частинах) [21, С. 17];

проведення початкової військової підготовки ( 2 години на тиждень в 5-7 класах шкіл) і допризовної підготовки (у 8-10 класах загальноосвітніх шкіл, технікумах і вищих навчальних закладах) [21, С. 17].

В часи Другої світової та Великої Вітчизняної війни українцями здійснювались спроби утворення національних військових формувань як на території Радянського Союзу, так і за його межами, але ці спроби жорстко контролювались відповідними політичними силами, щоб унеможливити отримання українцями державної незалежності, заради чого по суті й утворювались українські національні військові формування (ОУН, УПА). Ось яку присягу давали представники 2-ї Української дивізії (фактично полку) у березні 1945 р.: "Я присягаю Господу Богу на святому Євангелії та Хресті, що, не дбаючи про своє життя та здоров`я, завжди і всюди буду боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ та мою Батьківщину - Україну ".[4]

Цей фактор по суті і змусив радянське керівництво прийняти політичне рішення щодо створення українського наркомату військових справ. Відтворення українського наркомату військових справ мало б спростувати тези ідеологів українських націоналістів про відсутність будь-яких реальних ознак державного статусу радянської України у складі СРСР.

Практичні кроки щодо розмежування управлінських функцій НКО УРСР та КВО, що здійснювались українською стороною в Москві підтримки не отримали. Короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства ще раз продемонструвала невідповідність декларацій і практичних дій союзного керівництва в національному питанні - зокрема у військовій сфері. [10]

Вчення про структуру, закони, закономірності й принципи побудови, логічну організацію, методи і засоби діяльності щодо управління процесом функціонування системи, - ось сфера питань, які в першу чергу заслуговують на увагу під час пошуку методологічних засад розвитку системи військового виховання в Україні .

Розгляд розвитку системи військового виховання дає можливість визначити прояв методологічних засад у практиці військового виховання й на цьому ґрунті показати умови їх використання. Концентрований вираз засад військового виховання, зазначай, проявляється в наукових працях вчених, що займаються цією проблематикою, а також в керівних документах органів державного й військового управління.

Термін "виховання" в історії людства мав різні прояви і тлумачення. В українській мові виховання є похідним від слова ховати, вирощувати. В педагогіці воно спочатку застосовувалось у значенні "оберігати (ховати) дитя від небезпеки", а згодом почало означати "вирощувати дітей, навчати правил бажаної поведінки". Пізніше його стали тісно пов`язувати з поняттям навчати і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять "освіченість" і "вихованість". Нерідко вихованою людиною вважали людину освічену, що по суті неправильно [15, С. 21 - 22].

Виховання в широкому значенні розглядається як процес та результат засвоєння й активного відтворення соціальними суб'єктами суспільного досвіду, який охоплює їх широку, багатосторонню взаємодію між собою, з соціальним середовищем і навколишньою природою. Його суть проявляється як процес цілеспрямованої організаційно оформленої взаємодії всіх його учасників, що забезпечує їх гармонійний розвиток та ефективне вирішення соціально значимих завдань. У вузькому значенні виховання - це процес цілеспрямованого й систематичного впливу суб'єкта виховання на об'єкт в інтересах прищеплювання останньому якостей, що відповідають виховним цілям і завданням. Він охоплює діяльність, вихователів, що здійснюють систему педагогічних впливів на розум, почуття, волю тих, кого виховують, активно реагуючих на ці впливи під тиском власних потреб, мотивів, життєвого досвіду, переконань та інших факторів [22, С. 4].

Таким чином, військове виховання - це процес цілеспрямованого й систематичного впливу на людину в інтересах прищеплювання їй якостей, що відповідають виховним цілям і завданням, таким як забезпечення позитивного ставлення до збройних сил і військової служби, безпосередньої підготовки до військової служби та підготовки до виконання завдань військової служби.

Актуальним у розвитку системи військового виховання завжди було питання обґрунтування зв'язків і залежностей між структурними елементами системи, наприклад, закономірностями та системою принципів військового виховання, тому що закони, закономірності та принципи знаходяться у безпосередньому взаємозв'язку: із законів військового виховання випливають закономірності військового виховання і відповідно із закономірностей - принципи.[32]

Категорія "система", є філософською категорією, відбиває не щось окреме і неподільне, а суперечливу єдність багатьох і цілого. Кожна система, в тому числі й система військового виховання, має свою певну структуру, яка по суті виступає в ролі найбільш сталої, основної частини системи. Філософський словник тлумачить категорію структура (від лат. structura - побудова) як побудову і внутрішню форму організації системи, яка виступає як єдність сталих взаємозв'язків між її елементами, а також законів цих взаємозв'язків . Тобто структура є невід'ємним атрибутом всіх реально існуючих систем і саме з цієї точки зору ми розглядаємо цю категорію .

Система - множина закономірно пов`язаних один з одним елементів (тіл, процесів, явищ, поглядів), структурованих певним чином у ціле утворення, а також порядок, обумовлений планомірним розміщенням частин у повному взаємозв`язку і визначеній послідовності дій проблеми військового виховання обумовлювали розгляд цього процесу як системи, тобто як обмеженої множини взаємовпливових елементів. Дослідження системи військового виховання здійснювалось шляхом визначення складу, структури й організації її елементів і частин, виявлення провідних зв'язків між ними; виявлення зовнішніх зв'язків, виділення з них визначних.

Одним з важливих питань в методології щодо утворення системи військового виховання було з'ясовування сутності процесу, що об'єднує множину в одну цілісність. Дійсно, українських вчених у певному ступені цікавили питання: як утворюються, існують, функціонують, розвиваються системи, як вони зберігають свою цілісність, структуру, форму, ту особливість, що дозволяє відрізнити одну систему від іншої. Тут проглядалось два напрями пошуків відповіді на це питання. Перше полягало в тому, що досліджувались особливості, специфіка, характер системо утворюючих чинників. Інший напрям характеризувався спробами виявити за специфікою, унікальністю, одиничністю конкретних системо утворюючих чинників закономірність, що властива усім системам без винятку, яка проявляється по різному в системах різного рівня.

Практика розвитку системи військового виховання показала, що одним із важливих зовнішніх системо утворюючих чинників є час, точніше не та його частина, що пройшла, а частина яку ми називаємо "майбутнє". Майбутнє може виступати як мета об'єднання. Поняття "заради майбутнього" може бути застосоване до процесів створення будь-яких систем.