Розвиток системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців

Якщо Україна у майбутньому збирається мати дієвий інструмент державної політики й спроможність надійно захищати себе від будь-яких зовнішніх загроз і викликів, саме заради цього необхідно створювати ефективну державну систему військового виховання. Поява нового і є виникнення, а нове зароджується в надрах минулого досвіду на його базі. В повній мірі це стосується і системи військового виховання. З утворенням такого інституту держави, як Збройні Сили незалежної України, закономірно почала формуватись оновлена система військового виховання.

Процес оновлення системи ділився на два етапи - прихований, коли з'являлись нові елементи і відбувалося їх кількісне зростання і явний, коли нові елементи утворювали нову структуру. У цьому випадку йшлося вже не про оновлення, а про створення. [27]

На початку зв'язок елементів системи військового виховання в державі носив несталий характер, тобто нова система знаходилась на меті переходу з можливості в дійсність. Інакше кажучи, нова якість системи повинна була ще затвердитися, проявитися, стати сталою, тобто нова система, виникнувши, повинна була встановитись.

Таким чином, процес утворення системи передбачав певну тривалість, а це в свою чергу залежало від зовнішніх умов. Саме довготривалість формування й розвитку, - характерна ознака системи військового виховання в Україні в силу тривалої боротьби українського народу за державну незалежність.

Система військового виховання могла існувати, функціонувати лише в тому середовищі, у якому сформувалася. Будь-який перехід зрілої системи в інше середовище неминуче викликає її перетворення. Так, простий перехід системи військового виховання з умов радянського суспільства до сучасних умов суспільства незалежної держави Україна обумовлював обов`язкову зміну, перегрупування системи відповідно до нових вимог. Але навіть при сприятливих зовнішніх умовах внутрішні протиріччя в системі вивели її з досягнутого на визначеному етапі стану рівноваги, таким чином, система неминуче вступила в період перетворення.

Як при утворенні системи, так і при її перетворенні або зміні існують внутрішні і зовнішні причини, що виявляються з більшою або меншою силою в різноманітних системах.

До зовнішніх причини можна віднести зміну зовнішнього середовища, що викликає функціональну зміну елементів. Будь-яка зміна як би повільно і непомітно вона не відбувалась, неминуче призводить до якісної зміни системи. Причому зміна зовнішнього середовища може відбуватися як незалежно від системи, так і під впливом самої системи.. Прикладом може служити діяльність людського суспільства, що сприяє зміні навколишнього середовища не тільки на користь, але і на шкоду (забруднення водойм, атмосфери, вихолощування наукової думки з повсякденної практики життя і. т. ін.).

Будь-яка система може розвиватись, а може і загинути. За умов припинення зростання і відтворення складових елементів системи вона гине. Перетворення системи на якісно інший, але нижчий за рівнем організованості стан, це шлях до загибелі. Перетворення системи в якісно інше, але вище за рівнем організації пов'язане із прогресивним, поступальним розвитком системи.

Отже, перетворення - неминучий етап у розвитку системи військового виховання. Воно починається в силу зростаючих протиріч між новим і застарілим, між функціями елементів, що змінюються, і характером зв'язку між ними. Перетворення може відбивати як завершальний кінцевий етап у розвитку системи, так і перехід систем-стадій одна в одну.

Перетворення є періодом дезорганізації системи, коли існуючи зв'язки між елементами порушуються, а нові ще лише створюються. Перетворення може означати і реорганізацію системи, а також перетворення системи як цілого на елемент іншої, вищої системи.

Виходячи з викладеного можна дати стисле визначення поняття система військового виховання.

Система військового виховання - це упорядкована множина взаємопов'язаних елементів, які мають власну структуру і організацію.

Вже це коротке визначення показує, що поняття системи військового виховання передбачає такі поняття, як елемент і структура.

Елемент - це неподільний в контексті конкретної системи і конкретного її розгляду та аналізу компонент системи.

Структура - це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.

Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, зазвичай, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені таким чином підсистеми, в свою чергу, можуть бути розведені на взаємопов'язані підсистеми другого і наступних рівнів.

Як системний може розглядатися будь-який об'єкт. Але не до всіх об'єктів доцільно застосовувати принципи і методи системного підходу. Їх використання є необхідним у тих випадках, коли системні "ефекти" виражені досить інтенсивно.

З цієї точки зору всі комплекси чи сукупності, що існують у світі, можна розподілити на такі, у яких слабко виражені риси внутрішньої організації, а зв'язки частин носять зовнішній, випадковий, нестабільний характер, і такі, у яких явно виражені системні зв'язки.

Об'єкти першого типу умовно називають неорганізованими сукупностями (набір схоластичних теорій, набір технологій та методик тощо). Входячи до складу такої сукупності або виходячи з неї, елементи не зазнають будь-яких значних змін. Властивості сукупності в цілому майже збігаються із сумою властивостей частин. Така сукупність або повністю позбавлена системно-структурного характеру, або він слабко виражений і ним можна знехтувати.

Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерні системні ефекти - поява нових властивостей, які виникають в наслідок взаємодії елементів у темах цілого. Для системних об'єктів типовою є ієрархічність побудови - послідовне включення систем більш низького рівня до систем більш високого рівня. Системою, таким чином, називають не довільно вибрану множину предметів і зв'язків між ними, а упорядковану певним чином цілісну структуру, єдиний складний об'єкт.

Необхідність існування системи військового виховання була обумовлена наявністю в Україні певних конституційно закріплених військових структур державного рівня, перед якими поставлені конкретні завдання заради досягнення певної мети. Практично кожна людина в Україні в тій чи в іншій мірі має стосунок до військових структур безпосередньо чи опосередковано, тому потрапляє у сферу впливу існуючої державної системи виховання і відповідно системи військового виховання, яка виступає підсистемою загальної системи виховання.

Принцип системності і пов'язаний з ним системний підхід є важливим методологічним напрямом у сучасній військовій науці і практиці, який втілив у собі цілий комплекс ідей теорії діалектики.

Кожна система може регулюватись. Процес регулювання багаторівневої ієрархії будь-якої системи, забезпечення зв'язку між її різними рівнями виступає як процес управління. Цим терміном називають різноманітні за жорсткістю і формами способи зв'язку рівнів, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток складних систем.

При дослідженні систем, у яких є власні органи управління, розглядаються також цілі та доцільний характер їх поведінки. Суттєва риса цілої низки системних об'єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а виступають системами, що самоорганізуються з доцільним характером поведінки. У цьому випадку джерело перетворення системи або її функцій зазвичай міститься у самій системі.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню системи народної педагогіки на вищий щабель її розвитку. Адже в центрі виховної практики вже в античні часи стає проблема формування духовних якостей особистості.

Сформувати моральні риси людини, які б регулювали її вчинки, нелегко. Одна річ, додержуючись споконвічного звичаю, порівну ділити їжу між членами роду, а інша систематично застосовувати засоби впливу на особу, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу слабкому чи малому. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою, багатшою, дієвою.

Як свідчить досвід військове виховання громадянина держави відіграє визначальну роль у забезпеченні його самовідданого й компетентного виконання обов'язку перед державою, в якій він проживає. Тому і повинна існувати певна система військового виховання, що сформована на підставі загальних законів створення й функціонування соціальних систем.

Розвиток системи військового виховання, оптимальної її моделі, обрання алгоритму й технології виховної діяльності обумовлені потребою реального життя. Ця потреба може бути задоволена через вирішення протиріч соціально-політичного, економічного, правового, морального, психолого-педагогічного, етнопсихологічного, етнопедагогічного характеру.

Для розвитку системи військового виховання, виявлення її оптимальної моделі, алгоритму й технології виховної діяльності дуже важливо: по-перше, визначити її закономірності, принципи й визначальні ознаки; по-друге, відповідно до них доцільно безпосередньо виявити оптимальний склад моделі, алгоритму й технології виховної діяльності у конкретних вимірах.

Використання системно-цілісного підходу дає можливість синтезувати найбільш продуктивні підходи й на такій інтегрованій основі створювати оптимальну систему військового виховання.

Системний характер військового виховання проявляється як цілеспрямована, організаційно оформлена взаємодія всіх суб'єктів виховного процесу, що регулюється діючим законодавством, педагогічними принципами й спрямовується на забезпечення успішного вирішення завдань воєнної організації й формування у громадян держави патріотизму в певному рівні військових якостей, а також гармонічно розвинутих особистісних якостей .

Військове виховання як система являє собою сукупність взаємопов`язаних елементів, які об`єднані для досягнення виховних мети і завдань. У цій сукупності можна виділити найважливіші - модель, алгоритм і технологію, які створюються відповідно до закономірностей і принципів виховання.

Цілі військового виховання мають конкретно-історичний характер. Вони завжди специфічні не лише для певної епохи, але й для конкретних соціальних систем або інститутів держави. Основна мета й завдання військового виховання в Україні визначаються в законодавчих актах й конкретизуються в керівних документах органів військового управління.

Провідна мета військового виховання в сучасних умовах полягає у формуванні у свідомості громадян України наукового світогляду цілісного комплексу соціально-ціннісних якостей і на цих засадах - досягнення бажаного рівня морально-психологічного стану суспільства, згуртованості перед загрозою агресії, здатності успішно вирішувати практичні завдання.

Крім того, на підставі аналізу практики розвитку системи військового виховання в Україні необхідно виділити найважливіші закони й закономірності цього процесу.

Закони: закон соціальної обумовленості, визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів системи військового виховання; закон єдності навчання й виховання; закон обумовленості функціонування системи характером діяльності об'єктів виховного впливу; закон цілісності системи військового виховання; закон єдності і взаємозв'язку теоретичного й практичного компонентів системи.

Закономірності: обумовленість цілей і завдань системи військового виховання конституційним, доктринальним, світоглядним, морально-етичним орієнтирам і позиціям суспільства, правовим межах військової служби; відповідність моделі системи військового виховання вимогам нормативних документів, обґрунтованим науково-методичним рекомендаціям, призначенню ЗСУ та прийнятій системі формування й підтримки обороноздатності й бойової готовності; зростання значення цивілізаційно-технологічного компоненту в процесі функціонування суб'єктів і об'єктів системи військового виховання; вплив системи на формування й виявлення сутності озброєного захисника держави на результат його самоствердження в житті й у військовій справі - у військово-професійній діяльності, особистісному розвитку й повсякденних взаєминах стосунках; залежність ефективності системи військового виховання від ефективності функціонування систем матеріально-технічного забезпечення.

Отже, Система виховання у Збройних Силах України являє собою комплекс організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких та військово-соціальних заходів, спрямованих на формування і розвиток у воїнів професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, що має забезпечити високу бойову та мобілізаційну готовність, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, згуртування військових колективів.

Розділ 3. Політична соціалізація військовослужбовців

3.1 Політична соціалізація як основна складова життя особистості

 Політичне життя можна сприймати як театр, тоді стане очевидним той факт, що поряд з провідними дійовими особами в політичних виставах бере участь масовка -- окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її "політичною істотою", оскільки тільки людина "здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім'ї і держави". В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління сприймає світ таким, яким його створили батьки. Для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь доцільно зрозуміти, як здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб'єкта. Американський політолог Парсонс зазначає, що прихід кожного нового покоління можна порівняти з нашестям варварів, і лише процес соціалізації може забезпечити засвоєння норм співіснування цими пришельцями.

 Політична соціалізація - процес залучення особи до участі у виробленні політики. Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні вікові стадії. Воно починається вже у віці 3 - 4 років, коли через родину, ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти набувають різних уявлень щодо правильної або неправильної поведінки, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних ставлень у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних взаємостосунків.

Політичне виховання і навчання певною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина пізнає основні, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих організацій.

 Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов'язувати з періодом життя від 16 - 18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, і 18-річному віці -- юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі.

 Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40 - 60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у власні політичні погляди і поведінку.

 На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і значні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають значну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів і цінностей, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує стосунки між громадянином та державою. Як висновок - гарантується відносна стабільність політичного режиму. Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії. Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи, та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки. Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може істотно відрізнятися. Політична соціалізація має два якісні стани - первісний та вторинний. Різниця між ними - в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та рівня самостійності політичної поведінки та дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з 3 - 5 років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального ставлення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють такі основні складові цього стану:це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, яку дитина отримує через стосунки та оцінки батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші особи, пов'язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими особами можуть стати, наприклад, президент країни, народний депутат. На ґрунті оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки стосовно до влади. Таким чином, навчаючись позитивно або негативно сприймати різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до над особистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда, сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей: схильність до політичної діяльності.

Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Значну роль в процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, складні умови існування справляють значний вплив на психіку людини.[23]

Великий вплив на політичну соціалізацію особи здійснює політична система, яка діє в державі. Цей вплив втілюється двома способами. Насамперед, безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У зв`язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербальної сутності соціалізуючого впливу інформації, невербальному змісту, який застосовується індивідом внаслідок накопичення соціального та політичного досвіду. Конфлікти, які виникають на цьому ґрунті приводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.

Взагалі участь особистості у формуванні державної політики має бути органічно пов'язана із становленням громадського суспільства - системи суспільних і незалежних від державно-громадських інститутів і між особистісних відносин.

Виходячи з вище зазначеного можна зробити висновок, що особа стає суб`єктом політичної влади лише тоді, коли, включившись до державного управління, вона здобуває - при вирішенні державних загальногосподарських справ - здатність до неї і навпаки, якщо особистість позбавлена такої здатності, вона перестає бути суб'єктом політичної влади.

Політична соціалізація індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних інститутів, що діють у межах політичної організації, громадсько-політичні організації та політичні партії, які значною мірою впливають на формування політичних поглядів та позицій особи в сучасному політичному житті.[51]

Активному включенню особи до політичного процес передує низка факторів, які можна поділити на групи:

- матеріальні;

- соціально-культурні;

- політико-правові.

Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні і неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. Але обмежитись лише цим не можна. Виходячи з того, що людина взагалі - істота біосоціальна і що відповідно у структурі особистості відрізняють соціальний та природний компоненти, доцільно зазначити, що на діяльність конкретної особи в політиці взагалі та її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, постанови, мотиви, інтереси й потреби.

Відчуження - соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження може бути наслідком впливу об`єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов`язане зі структурними відносинами панування та підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Відчуження є повною протилежністю до процесу соціалізації суспільства.[29]

У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини, як суб`єкта політики має впливове значення. У наш час політична активність людей є досить високого рівня. Люди мають можливість вільно висловлювати свої думки та погляди стосовно існуючої влади в державі. Таким чином влада значною мірою залежить від народу, який при бажанні і при потребі може впливати на формування владних стосунків у суспільстві та державі в цілому і люди використовують таку можливість (особливо в сучасних умовах) проводячи різноманітні збори, мітинги, референдуми, граничного характеру акції протесту і тому подібні заходи. Такі дії не завжди приводять до бажаних наслідків, але все ж не є безрезультатними.

Політична соціалізація є невід'ємним складником процесу життєдіяльності військовослужбовців, яка забезпечує спадковість передавання і розвиток політичного досвіду, культури, політичних цінностей і традицій -- менталітету суб'єктів політики загалом.

Поняття "політична соціалізація" почали активно використовувати останнім часом для характеристики політичного життя військовослужбовців та формування їх політичних знань, норм і цінностей в суспільстві. Це поняття є похідним від -- суспільний. Уперше в науковий обіг поняття "соціалізація" ввели американський соціолог Ф. Гіддінгс і французькі соціопсихологи ще наприкінці ХІХ ст. Вони трактували соціалізацію як процес розвитку соціальної природи людини. І в сучасній науковій літературі ця категорія використовується для характеристики формування людини під впливом соціального середовища, хоч природа і вплив цього середовища на людину визначаються по-різному. Соціалізацію розглядають як процес розвитку людської спільності та окремого індивіда (військовослужбовця). Сюди відносять соціальне становлення індивіда, його включення до різноманітних соціальних стосунків, засвоєння соціального досвіду, виконання людиною певних соціальних ролей, що зумовлюються суспільством, розвиток соціальної активності тощо.

В останні роки проблема соціалізації привертає до себе увагу дослідників різних наукових та ідеологічних течій. Збагачується уявлення про сутність, зміст, завдання і функції соціалізації. Складнішим уявляється і процес політичної соціалізації. Так, сучасне визначення соціалізації характеризується як процес операційного оволодіння сукупністю програм діяльності та поведінки, характерної для тієї чи іншої культурної традиції, а також як процес інтеріоризації індивідом знань, цінностей і норм, які її характеризують. Політична соціалізація аналізується як складник соціалізаційного процесу військовослужбовця й уявляється як безперервний процес активного набування людиною політичних якостей, політичних знань, умінь, навичок і спадщини набутої політичної культури.[56]

Дослідження політичної соціалізації створює позитивну перспективу для нових концептуальних досліджень цих процесів. Проблема "політика -- військовослужбовець" є складником взаємовідносин "влада -- суспільство -- військовослужбовець", і цим визначається різноплановість і різноманітність питань, які охоплюються ними. Тому необхідно розглядати ці процеси крізь призму суспільних відносин, оскільки лише аналіз їх дає змогу виявити місце військовослужбовця в політичній системі суспільства, його основні функції як суб'єкта й об'єкта політики держави.

Розвиток Збройних Сил України -- це розвиток певних стосунків, у яких перебувають військовослужбовці і які визначають можливості розвитку кожного з них як особистості. Водночас у межах загальних суспільних умов військовослужбовець здатний певною мірою розвиватись автономно, обирати власний життєвий шлях, реалізувати власну життєву позицію. У свою чергу, розвиток суспільних стосунків залежить врешті-решт від умов, способу діяльності і соціального стану військовослужбовця, від рівня його соціальних потреб загалом.

Вирішальну роль у визначенні людських взаємин відіграє саме культура, яку засвоює індивід на різних етапах його соціалізації. І від того, наскільки особа втілює в собі всі кращі людські якості, які виробилися протягом існування цивілізації, залежить і універсальність розвитку людської особистості. Людина є суб'єктом і об'єктом різних соціальних стосунків. При цьому її соціальний статус залежить від того, як реалізуються індивідуальні творчі можливості в системі суспільних взаємин. Тут однаково важливі й умови для реалізації творчих можливостей особистості, і розвиток політичної свідомості, і формування соціальної активності.[58]

Розглядаючи взаємовідносини військовослужбовців і політики, треба виходити з того, що політичні відносини суспільства складаються з певних дій конкретних осіб або груп людей. Сукупність дій, в яких реалізуються політичні інтереси громадян, складають зміст політичного життя суспільства й існуючих стосунків суб'єктів політики.

Характер взаємовідносин військовослужбовців і політики значною мірою залежить від організації державної влади, яка може функціонувати по-різному:

Держава панує над суспільством і людиною (етатизм).

Держава обмежена у своїх можливостях впливати на життя суспільства й особистості (лібералізм).

Державна влада перебуває під контролем усього суспільства і її провідне завдання полягає в дотриманні законності й захисті прав людини (демократія).

Держава підвладна духовно-релігійній владі (теократія).

Держава і все суспільство підвладні одній політичній групі
та її ідеології (тоталітаризм).

Держава й суспільство підкорені видатною особою, що
здійснює харизматичну владу (авторитаризм).

У науковій літературі соціалізація розглядається як процес і наслідок засвоєння й активного відтворювання індивідом соціального досвіду, що здійснюється в спілкуванні й діяльності. До політичної соціалізації відносять усю сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки людей, прийняття і виконання політичних ролей, вияви політичної активності. Зміст і характер політичної соціалізації детерміновані соціально-економічними та політичними відносинами, рівнем культури, історичними традиціями і багатьма іншими чинниками.

Завдяки включенню до системи політичних відносин особа засвоює політичні цінності, набуває досвіду політичної діяльності, реалізує свої можливості в політичному житті суспільства. Цей процес триває протягом усього життя людини.[15]

У процесі сімейного й шкільного виховання, спілкування з друзями, в різних неформальних молодіжних об'єднаннях, а пізніше й через діяльність у громадських, партійних і державних структурах здійснюється об'єктивізація індивідуальних можливостей людини. Тому провідними суб'єктами політичної соціалізації особи, що впливають на процес її соціалізації, є сім'я, школа, молодіжні, громадсько-політичні організації, політичні партії та державні структури.

Політична соціалізація особистості відбувається під значним впливом засобів масової інформації, літератури і мистецтва, культури суспільства загалом. Політична соціалізація особи в умовах становлення Української держави Демократизація суспільного життя в Україні посилила інтерес громадян до політики і політичних процесів, прискорила процес політичної соціалізації особи. До політичного життя включилися нові соціальні групи і верстви, зросла увага громадян до історичного минулого країни, до питань національних відносин, розбудови Української держави. Усе це актуалізує потребу досліджувати проблеми політичної соціалізації особи.[14]

Загальні умови політичної соціалізації особи визначаються тим, що в Україні відбувається процес державотворення, реформування всіх сфер суспільного життя на засадах демократії і ринкової економіки. Триває пошук оптимальних варіантів політичного й економічного механізмів управління суспільством. Сучасна життєдіяльність людини дедалі більше ускладнюється і потребує більше повного використання культурного надбання суспільства. Тому політика може реалізувати свої функції, лише спираючись на соціально-культурні чинники розвитку особистості.[35]

Взаємовідносини людини і політики визначаються значною мірою спрямуванням самої політики, наскільки вона здатна відображати і захищати політичні права і свободи громадян. З огляду на це стає зрозумілим широкий діапазон вияву людського ставлення до політичного життя -- від активної, свідомої і цілеспрямованої діяльності до повної індиферентності і навіть до протистояння політичним процесам.

Політичні партії не справляють значного впливу на процес політичної соціалізації значних верств населення, їм довіряє незначна частина суспільства. Соціологічні дослідження свідчать, що значну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32 %, а читають про політику в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7 %, беруть участь у політичних мітингах 5 %, у суспільно-політичній діяльності -- 4% громадян. Тому реформування політичної системи, створення громадянського суспільства, забезпечення дійового контролю громадян за діяльністю всіх систем соціального управління, всебічна демократизація суспільного життя -- важливі умови підвищення соціальної активності особи. [57]

Отже, дослідження сутності та змісту процесу соціалізації вітчизняними і зарубіжними філософами та політологами дають уявлення про складність, багатогранність і багатофакторність взаємовідносин людини і суспільства. Соціалізація розглядається як процес засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду, що здійснюється в різних видах діяльності і спілкування.

3.2 Аналіз процесу соціалізації військовослужбовців

Кардинальні зміни у системі суспільних цінностей, переорієнтація на пріоритет людини у державі, трансформація соціальної структури суспільства актуалізували дослідження проблем соціалізації особистості у філософській (В. Москаленко), соціологічній (М. Лукашевич, Є. Якуба), психологічній (Я. Коломенський, І. Кон, А. Реан), політологічній, культурологічній (О. Заболотна) галузях науки.

Аналіз робіт демонструє їхню спрямованість на дослідження процесу розвитку особистості в умовах певних соціальних інститутів, особливостей процесу соціалізації щодо різних вікових і професійних категорій людей: дітей (І. Звєрєва, О. Карпенко), школярів (В. Іванов, Л. Мельник, І. Шоробура), студентів (О. Вишневська, Ю. Загородній, О. Межерицький, С. Савченко, Н. Самохіна), педагогів (О. Гура), працівників правоохоронних органів (В. Отрешко, В. Тюріна). За межами соціально-педагогічних досліджень залишається військове середовище та особистість військовослужбовця.

Вивчення проблеми соціальних зв'язків особистості і військового середовища дозволило дійти висновку, що у дорадянський (М.Драгомиров), у радянський періоди (О. Барабанщиков, А. Глоточкін, М. Феденко, В. Шеляг, Я. Подоляк) був накопичений значний теоретичний матеріал і практичний досвід щодо формування, військового виховання особистості військовослужбовця.

Вивчення праць сучасних військових учених дозволяє стверджувати про відносно незначну кількість вітчизняних наукових робіт, що розглядають соціалізацію особистості військовослужбовців у різних аспектах: соціально-філософському (О. Дзьобань), педагогічному (В. Ягупов, В. Тюріна), соціологічному (Є. Афонін, О. Тарська). Переважно розглядається соціалізація особистості у процесі безпосереднього проходження військової служби. Досліджень, які б розглядали соціалізацію військовослужбовців строкової служби як специфічну ланку в безперервному процесі соціального розвитку людини, досі бракує.

Поняття соціалізація є центральною категорією у дослідженні процесів соціального розвитку особистості, хоча має багато визначень, що відбиває багатоаспектність даного процесу. Вчені звертають увагу на "політичну", "сімейну", "статево-рольову", "літературну", "моральну" та іншу спрямованість соціалізації. Недостатня дослідженість проблеми соціального становлення особистості у військовому середовищі відбилася на відсутності терміну військова соціалізація.

Процес взаємодії особистості та військового середовища можливо досліджувати як процес військової соціалізації, та дозволяє визначити її як процес засвоєння, відтворення та розвитку особистістю військово-соціального досвіду, норм, традицій і ритуалів, військової культури і здатність до усвідомлення свого місця і ролі у військово-соціальному середовищі.[43]

Аналіз факторів соціалізації військовослужбовців дозволив визначити найбільш впливові. По-перше, військове середовище як сукупність різноманітних умов, що характеризуються вищезгаданими особливостями. Саме через специфіку армійських умов, процесу повсякденного навчання й служби, у подоланні труднощів бойової підготовки затверджуються моральні норми, глибоко усвідомлюється військовий обов'язок, формуються взаємини військовослужбовців. По-друге, сім'я, що характеризується складом родини (відсутність одного з батьків або обох, наявність вітчима або мачухи, наявність братів і сестер, чисельність родини); психологічним кліматом у родині (алкоголізм батьків, інвалідність чи важка хвороба, смерть батьків чи близьких родичів, конфлікти в родині, судимість родичів); рівнем участі батьків у розвитку особистості їхньої дитини (яку увагу приділяли розумовому і фізичному розвитку сина, які норми і цінності набуті у сім'ї). По-третє, військовослужбовець строкової служби з його здатністю до усвідомлення свого місця й ролі у військовому середовищі, певними психологічними та фізіологічними особливостями. Вплив факторів військово-соціального середовища на особистість військовослужбовця опосередковано механізмами соціалізації, які розуміються нами як процес поєднання особистісних та соціальних факторів.[45]

На ґрунті виявлених А. Мудриком соціально-педагогічних механізмів соціалізації особистості з'ясовано особливості їх функціонування у військовому середовищі, зокрема: традиційний механізм соціалізації особистості військовослужбовців характеризується обмеженою стихійністю та колом суворо визначених агентів соціалізації у військовому середовищі; інституціональний механізм соціалізації обумовлюється та характеризується значимістю та специфічними правилами та нормами, визначеними Статутами Збройних Сил України, а саме, обов'язковістю та імперативністю, наявністю певних методів переконання та примусу. На основі теоретичного дослідження особливостей, факторів, соціально-педагогічних механізмів соціалізації військовослужбовців, відповідно до трьох впливових факторів, можна визначити сукупність педагогічних умов: 1) демократизація військового середовища та гуманізація міжособистісних взаємин військовослужбовців; 2) узгоджений педагогічний вплив соціальних інститутів, батьків, командирів, вихователів (та інших референтних осіб); 3) глибоке вивчення та врахування індивідуально-психологічних особливостей з метою активізації процесу самовиховання військовослужбовців, усвідомлення воїном своєї ролі у військовому середовищі.

Теоретичне обґрунтування сукупності педагогічних умов соціалізації військовослужбовців набуває практичного значення за умов відповідної дослідно-експериментальної перевірки.

Аналіз наукової літератури з проблематики соціалізації особистості щодо складових цього процесу дозволив визначити основні критерії ефективності соціалізації військовослужбовців строкової служби: 1) психо-адаптивний, який пов'язаний зі спроможністю особистості в обмежений термін пристосуватися до умов військового соціуму та стійко переносити його негативний вплив; 2) морально-нормативний, що відображає наявність у військовослужбовців бажаних моральних якостей та їх відповідність нормам військового соціуму; 3) комунікативний, що характеризує активність військовослужбовців строкової служби.[53]

На основі аналізу існуючих рівнів соціалізації (В. Іванов, І. Шоробура) визначено рівні соціалізації військовослужбовців строкової служби: низький, середній та високий, що відповідає трьом визначальним відміткам строкової служби: перша - призив, друга - півроку служби, третя - звільнення зі Збройних Сил України.

Для оцінки впливу сукупності педагогічних умов на військовослужбовців у контрольних та експериментальних підрозділах застосовується комплекс емпіричних методів у контексті педагогічного експерименту: педагогічне спостереження, аналіз документів, анкетування, експертна оцінка. Використання цих методів має свої особливості, які обумовлені характерними ознаками військового середовища.[50]

За результатами констатувального етапу експерименту можна отримати дані, що дозволять визначити рівні соціалізації військовослужбовців строкової служби за кожним з критеріїв.

З метою врахування особливостей об'єкту соціально-педагогічного впливу було здійснено діагностування довійськової соціалізації армійської молоді. Діагностика соціалізації призовної молоді передбачає певний напрям діяльності, який дозволяє глибше та повніше оцінити процес військової соціалізації, спрогнозувати перспективи індивідуального розвитку військовослужбовця. В основу прогностичної діяльності покладено виявлення індивідуальних особливостей та соціальних якостей молодого воїна, які сформувалися у до призовний період соціалізації юнака, призваного з певного регіону. [46]

Аналіз досліджень свідчить про перевагу низьких якісних характеристик армійської молоді, що негативно впливає на рівень соціалізації військовослужбовців строкової служби та зумовлює необхідність вдосконалення соціально-педагогічної роботи командирів та вихователів щодо реалізації адекватних педагогічних умов.

З метою перевірки ефективності сукупності педагогічних умов соціалізації військовослужбовців строкової служби проводять формувальний етап експерименту. У відповідності з метою та завданнями дослідження розроблено та апробовано напрями соціально-педагогічної діяльності.[43]

Перший напрям - педагогізація військового соціуму. Складові: активна педагогічна взаємодія особового складу військової частини з педагогічними колективами дитячих садків, загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів; взаємодія з державними, громадськими та релігійними організаціями: участь державних і громадських організацій у контролі за діяльністю Збройних Сил, допомога релігійних діячів у задоволенні релігійних потреб військовослужбовців строкової служби. Соціально-педагогічна освіта командирів та вихователів передбачає набуття знань та досвіду соціально-педагогічної роботи військових керівників, досягнення необхідного рівня педагогічної компетентності, вміння практичного застосування отриманих знань у конкретній соціально-педагогічній ситуації.[38]

Другий напрям - соціально-педагогічна робота з референтними особами та організаціями. Складові: робота з сім'ями військовослужбовців - соціально-профілактична робота щодо запобігання сімейних негараздів, конфліктів, розлучень; соціально-педагогічна допомога сім'ям військовослужбовців строкової служби передбачає надання військовослужбовцям та їхнім сім'ям соціально-педагогічних консультацій та послуг (інформаційних, консультативних, посередницьких) в умовах конкретного соціуму (гарнізону, частини тощо) щодо вирішення конкретних складних ситуацій; соціальна реабілітація спрямована на надання допомоги сім'ї військовослужбовця у подоланні труднощів, що виникають у процесі життєдіяльності сім'ї внаслідок втрат рідних та близьких, важких захворювань, тим, хто опинився в стані безпорадності чи самотності.[57]

Третій напрям - соціально-педагогічна робота з військовослужбовцем строкової служби. Складові: індивідуально-виховна робота як комплекс аналітичних, психологічних, педагогічних заходів стосовно конкретної особистості, спрямованих на вивчення психофізичних особливостей військовослужбовця та їх урахування у процесі соціально-педагогічної діяльності. Психолого-педагогічна просвіта передбачає проведення комплексу бесід та занять для підвищення рівня психолого-педагогічних знань військовослужбовців строкової служби. Правова просвіта - це комплекс заходів правового напряму з метою формування правової свідомості військовослужбовця строкової служби.[36]

Соціальна робота у військовому середовищі включає: шефську роботу військовослужбовців у школах, дитячих садках, спільне проведення концертів, конкурсів, екскурсій школярів та студентів до військових частини, "Дні відкритих дверей", "День батьків" у частинах, індивідуальні бесіди та листування з батьками військовослужбовців, тематичні виступи батьків перед військовослужбовцями, участь представників місцевого самоврядування та церкви у проведенні виховних та святкових заходів: Військова присяга, вшанування воїнів, які звільняються у запас, державні та релігійні свята, повідомлення до місцевих органів влади про успіхи воїнів з певного регіону, вечори запитань та відповідей, консультації військових юристів "Воїн і закон", "Закон у дії" та інше.[33]

Зважаючи на те, що результатом соціалізації військовослужбовців строкової служби є соціалізованість (певний рівень військової соціалізації, що визначається експертною оцінкою) для перевірки адекватності даних, отриманих експертами, використовують багаторівневий особистісний опитувальник "Адаптивність" А. Маклакова і С. Чермянінова, який призначений для оцінки адаптивних можливостей особистості. Математична перевірка адекватності між даними, отриманими у контрольних та експериментальних підрозділах, та між даними експертної оцінки та методики "Адаптивність" була проведена за допомогою критерію Фішера.

Співставлення даних констатувального та формувального етапів експерименту демонструє позитивну динаміку зміни рівнів соціалізації військовослужбовцями строкової служби, підтверджує необхідність застосування певної сукупності педагогічних умов у процесі соціалізації військовослужбовців строкової служби. [58]

Проблема соціалізації особистості військовослужбовця лише в останні роки потрапила до центру уваги військових вчених: філософів, психологів, соціологів та педагогів, які зазначають, що "проблема соціалізації в трудовій, політичній, правовій, культурній та інших сферах досить повно відображені у вітчизняній науковій літературі, у той час, коли цей процес стосовно Зборйних Сил досліджений недостатньо" [11, С. 37]. Дійсно, аналіз цієї проблеми показав відсутність дійових способів і методів впливу, а також регуляції цього процесу, недостатність розробок педагогічних механізмів та врахування особливостей педагогічних умов соціалізації особистості військовослужбовця.

У пошуках вирішення вищевказаних проблем на наш погляд необхідно визначитись з сутністю поняття "соціалізація", яке у сучасній українській педагогічній науковій літературі трактується як "процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення і розвитку як цілісної особистості" [19, С. 88 - 90]. При цьому значну роль грає соціальне оточення у взаємодії з яким людина набуває певних соціальних рис та якостей, активно засвоює та відтворює систему суспільних зв'язків. У цьому випадку ми маємо справу з соціальним або громадським вихованням, яке є об'єктом вивчення соціальної педагогіки. Саме соціальна педагогіка розглядає питання, як, та які соціальні обставини впливають на виховання людини, яке значення у процесі виховання мають засоби масової інформації, сім'я, суспільні інститути та організації, серед яких Збройні Сили займають далеко не останнє місце.

Ще в 1991 році відомий військовий педагог А. В. Барабанщиков зазначав: "Дуже важливим уявляється дослідження військової частини (полку, корабля) як соціуму життєдіяльності змінного (солдати, сержанти) і постійного (прапорщики, мічмани, офіцери та члени їх сімей) складу, механізмів комплексування усіх факторів формування особистості та її розвитку в армійських умовах. З'явилась необхідність у виокремленні військової соціальної педагогіки" [25, С. 454 - 456].

Але, на жаль, цей напрямок досліджень, у соціально - педагогічному аспекті, не отримав належного розвитку, хоча у військах виникла найгостріша проблема методологічного та практичного плану, яка укладається в необхідності врахування педагогічних умов, керуванні обставинами, які прямо або опосередковано діють на військовослужбовців, організація цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує необхідний вихований ефект.[51[]]

При вирішенні фахових завдань військовим педагогам усіх рівнів необхідно більше спиратись на досвід історії педагогіки (яка вивчає розвиток педагогічних ідей та теорій), історі виховання (як складалась практика виховання на різних етапах розвитку людства), а найважливіше звернутись до педагогічної спадщини відомих вітчизняних педагогів, зокрема А.С. Макаренка. Саме він дає нам змістовну відповідь, чому протягом десятьох останніх років остаточно не вирішено "завдання щодо створення оптимальної системи виховання військовослужбовців" [9, С. 358 - 359]. А.С. Макаренко зауважує: "практики-педагоги губляться серед багатьох емпіричних прийомів, які не пов'язані у струнку виховну систему. Кращі наші вчителі знають надзвичайно цінні прийоми виховання волі, опрацювання внутрішнього кодексу поведінки .., пропонують у цій області своєрідні винаходи, цікаві починання. Але таке дослідництво слабо заохочується органами народної освіти та вкрай недостатньо вивчається" [6, С. 67 - 71]. Крім того, А.С.Макаренко вказує ще на цілу низку причин які є перепоною на створенні необхідної виховної системи: розпиленість педагогічних сил, уникнення сміливого почину, невизначеність виховного процесу.

Наступною педагогічною проблемою у військовому середовищі є проблема військової дисципліни, особливо порушень правил взаємин між військовослужбовцями. "Скільки існують нестатутні взаємостосункіи, стільки ведеться з ними боротьба. Для цього запроваджуються нові форми і методи вирішення цієї проблеми… . Була розроблена методика поетапної профілактики "дідівщини", встановлені "телефони довіри", ввели новий порядок комплектації підрозділів…. Не допомогла практика запровадження обов'язкового чергування офіцерів у нічний час в казармах. Пошук ефективних методів наведення порядку триває й сьогодні" [7, С. 47]. Цей пошук на наш погляд буде тривати надзвичайно довго, якщо ми не звернемось до поняття "дисципліни", яке дає А.С.Макаренко: "Дисципліна - це насамперед не засіб виховання, а результат, а потім вона стає засобом" [26, С.27 - 36]. Видатний педагог далі наполягає: "… дисципліна…повинна супроводжуватись усвідомленням, повним розумінням того, що таке дисципліна, та для чого вона потрібна" [26, С.112].

Не менш актуальнішою проблемою є проблема колективізму у військових підрозділах. Соціально - економічна трансформація українського суспільства викликає зміну ціннісних орієнтацій у свідомості військовослужбовців. Диференціюючи фактори соціальної дійсності, переважають інтегруючі, що призводить до переваги егоїстичних тенденцій у поведінці армійської молоді. На наш погляд, це є негативним фактором, який справляє негативний вплив на дружбу та військове товариство. Маючи на увазі колективний тип військової праці, яка інтегрована у понятті "колективна зброя", теза А.С.Макаренка набуває особливої актуальності: "Колектив об'єднує людей не лише через загальну мету та спільну працю, але через загальну організацію цієї праці. Загальна мета - не випадковий збіг особистих цілей, а саме мета всього колективу. Співвідношення суспільної та приватної мети у нас не є співвідношення протилежностей, а лише відношення суспільного до приватного, яке залишаючись тільки моїм, буде здійснювати внесок у загальне в особистому порядку" [22, С. 4].