Аналіз підходів до залучення коштів фізичних осіб у ВАТ АБ "Укргазбанк"

35

105

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Загальновідомо, що в умовах ринкової економіки основною метою діяльності її суб'єктів, і в першу чергу комерційних структур, є отримання прибутку. Для того, щоб отримувати позитивний результат від своєї діяльності, отримувати прибутки, банкам необхідно здійснювати ефективне управління своїми ресурсами, оскільки здійснювати операції з кредитування господарських суб'єктів і населення банк може лише за наявності відповідних кредитних ресурсів.

Банківські ресурси ? це основа основ діяльності будь-якого банку, оскільки його діяльність полягає в залученні та розміщенні грошових коштів з метою отримання прибутку, тобто процеси утворення ресурсів і надання позик перебувають у тісному взаємозв'язку. При здійсненні банківської діяльності завжди необхідно враховувати співвідношення між витратами на залучення коштів та доходами, які можна отримати від вкладення цих коштів у кредити чи цінні папери.

Між кредитними ресурсами і кредитними вкладеннями існує безпосередній зв'язок. Обсяг кредитних ресурсів, їхня структура, терміни використання мають відповідати таким же параметрам кредитних вкладень. Збалансованість кредитних ресурсів і кредитних вкладень ? важлива макро- і мікроекономічна закономірність функціонування кредитних відносин.

Таким вимогам в найбільшій мірі відповідають ресурси, залучені від приватних осіб: вони є відносно стабільними, залучаються на триваліші строки, ніж кошти суб'єктів господарювання, що дозволяє ефективно використовувати їх в якості ресурсів для здійснення кредитно-інвестиційних операцій. Тому операції із залучення коштів населення на вклади повинні розглядатися як органічна складова кредитної політики в цілому. Але у клієнтів-фізичних осіб ще дуже висока недовіра до банків і до банківської системи взагалі, що вимагає від банків значних зусиль для залучення ресурсів та пропозиції таких умов, що зацікавлять приватного вкладника.

Відповідно до вищесказаного можна сформулювати мету дипломної роботи ? це розробка пропозицій щодо удосконалення механізму залучення коштів фізичних осіб та, відповідно, формування ресурсів банку.

Мета дипломної роботи конкретизується у таких завданнях:

· надання характеристики ресурсної бази та джерел її формування;

· дослідження ролі та значення коштів фізичних осіб у формуванні ресурсної бази банківських установ;

· вивчення механізму залучення коштів приватних вкладників для формування ресурсів банку;

· аналіз підходів до залучення коштів фізичних осіб у ВАТ АБ “Укргазбанк”;

· розробка пропозиції щодо стимулювання залучення коштів приватних осіб на вклади до банківських установ.

Предметом дослідження є ресурси банку, порядок їх формування та управління. Об'єктом дослідження є механізм залучення коштів фізичних осіб на рахунки в банку.

В процесі вирішення поставлених задач були використані різноманітні методи обробки даних, такі як: порівняльний аналіз, метод дедукції і індукції, методи, що включають розрахунок аналітичних таблиць, порівняння та побудова системи показників, графічні методи тощо.

При написанні дипломної роботи були використані законодавчі і нормативні акти, учбові економічні посібники вітчизняних та зарубіжних авторів, матеріали періодичних видань, монографії, брошури, наукові публікації, присвячені дослідженню даної теми, статистичні дані Вісника Національного банку України, Бюлетеня Національного банку України, сайту Асоціації українських банків та ін.

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ КОШТІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ФОРМУВАННІ РЕСУРСНОЇ БАЗИ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ

1.1 Кошти населення як джерело кредитно-інвестиційних ресурсів банку

банк залучення кошти вкладник

Банки, як й інші суб'єкти господарювання, щоб забезпечити свою діяльність, повинні мати в розпорядженні певні грошові ресурси. У сучасних умовах розвитку економіки особливо важливим є формування ресурсів. Із переходом до ринкової моделі економіки, ліквідації монополії держави на банківську діяльність, створенням дворівневої банківської системи змінився характер банківських ресурсів. Це зумовлено тим, що державний фонд банківських ресурсів зосередився в центральному банку держави, а розвиток приватної форми власності та нових форм господарювання призвів до появи нових власників тимчасово вільних коштів, які самостійно визначають спосіб їх розміщення та зберігання [57].

З огляду на те, що економіку України потрібно реформувати, впроваджувати ринкові відносини, сприяти становленню фінансового ринку та розвитку банківської системи України, банки мають здійснювати зважену реалістичну стратегію подальшого розвитку, адаптовану до вимог ринку. Стабільне функціонування та розвиток банків, їх позитивний вплив на динаміку економічного зростання значною мірою залежать від обсягів та стабільності їх ресурсної бази, важливою частиною якої є вклади населення.

Значення грошових заощаджень населення у формуванні ресурсної бази банківської системи важко переоцінити. Депозити фізичних осіб є найнадійнішим і стабільним джерелом кредитних ресурсів комерційних банків.

У сучасних умовах України зростання заощаджень населення набуває надзвичайно важливого значення - економічного, фінансового, соціального і навіть політичного [55, с. 8].

Таким чином, проблема залучення коштів саме фізичних осіб стає дедалі актуальнішою, оскільки основним джерелом кредитно-інвестиційних ресурсів є саме заощадження населення.

Тому необхідним є розкриття сутності заощаджень. Отже, термін “заощадження” можна визначити як:

1) вклади населення в банки з метою зберігання грошей і отримання доходів у формі відсотків [25, с. 582];

2) частина грошових доходів населення, яку люди відкладають для майбутніх покупок, задоволення майбутніх потреб, являють собою різницю між доходом та споживчими витратами [52, с. 305];

3) частина доходу, яка не використовується на поточне споживання, а накопичується для майбутнього [27, с. 174];

4) нагромадження частини доходів для задоволення майбутніх потреб [25, с. 242].

Є підстави вважати, що дані визначення, якщо їх розглядати окремо, не повністю розкривають сутності заощаджень: у першому ? розглядається лише один вид заощаджень (організовані), тобто ті, які знаходяться в банках; у другому ? описується лише неорганізований вид заощаджень, тобто готівки “на руках”; третє та четверте ? не є повними. Тому пропонується дати таке визначення заощадженням.

Заощадження ? це частина грошових доходів населення, тобто різниця між їх доходами та споживчими витратами, яка не використовується на поточне споживання, а накопичується в банках для отримання доходів у формі відсотків чи зберігається у вигляді готівки для майбутніх покупок, задоволення майбутніх потреб.

В сучасному світі населення має в своєму розпорядженні досить різноманітні способи формування заощаджень. Це можуть бути грошові і негрошові (майнові) види заощаджень раніше одержаних доходів, головною метою яких є збереження і примноження їх вартості в часі незалежно від домінуючої динаміки інфляційних процесів і коливань стану світової і національної економіки. Грошові заощадження, як банківські (організовані), так і небанківські (неорганізовані), можуть формуватися в національній і іноземній вільно конвертованій валюті (для умов України роль такої валюти виконують, в основному, долари США та євро). Майнові види заощаджень також мають різноманітні форми, які будуть розглянуті нижче.

Принциповий момент полягає у тому, що вся різноманітність форм заощаджень є динамічною в часі. В ті або інші періоди відбувається “перетікання” заощаджень з грошових форм в майнові і навпаки, змінюються обсяги грошових коштів, що акумулюються в банках. Більше того, кредитні організації шляхом реалізації привабливих для населення процентно-цінової і депозитно-акумуляційної стратегій можуть здійснювати істотний вплив на динаміку цих процесів і регулювати цим самим обсяги своїх кредитно-інвестиційних ресурсів, що використовуються в процесі взаємодії з промисловим сектором економіки.

Необхідною умовою фінансових вкладень в цей сектор є наявність “довгих” грошей. Активні дії банків, спрямовані на формування заощаджень, дозволяють ліквідовувати “ножиці”, ? розрив між потребами в довгострокових кредитах та інвестиціях в економіку і наявністю короткострокових грошових ресурсів, що часто виникають у їх діяльності [35].

В рамках дослідження, що проводиться, інтерес представляє аналіз джерел формування заощаджень населення. В сучасних українських умовах до основних видів діяльності, що визначають джерела доходів фізичних осіб, можна віднести наступні: особисту трудову діяльність, підприємницьку і тіньову діяльність, а також їх різні поєднання. Фізична особа може мати й інші джерела доходів. Їх характеристика наведена в додатку А.

Особиста трудова діяльність дозволяє громадянину одержувати заробітну платню по первинній і вторинній зайнятості. В період навчання в якості зарплати може розглядатися стипендія, а в пенсійному віці ? пенсія (державна і та, що отримується за накопичувальною системою в недержавних пенсійних фондах). Доходи від особистої трудової діяльності істотно диференціюються. Так, зарплата по первинній зайнятості і стипендія, як правило, не є джерелами заощаджень через їх незначний розмір. Мінімальний розмір оплати праці (МРОП), відповідно до чинного законодавства, визначений у розмірі 350 грн. і його істотне збільшення найближчими роками вельми проблематичне. Стипендії і пенсії визначаються шляхом застосування того чи іншого коефіцієнта до МРОП. Як не парадоксально, сьогодні саме пенсії є основним джерелом заощаджень (зокрема, в банківській сфері), що може бути обумовлене культурно-історичними і психологічними особливостями сучасного вітчизняного пенсіонера, що виражаються в явно заниженому рівні потреб, високої схильності до створення резервів на випадок економічної нестабільності в країні (регіоні), а також традиційному накопиченні грошей на “поховання”. Для прикладу зазначимо, що на 1 січня 2007 р. частка заощаджень у вигляді пенсійних і строкових пенсійних внесків у ВАТ “Ощадбанк України” складала 58,6% загального обсягу вкладів фізичних осіб. Можна припустити, що такий високий рівень заощаджень пенсіонерів пояснюється також і тим, що в умовах істотної диференціації процентних ставок за внесками при збереженні максимальних процентних ставок для вкладників пенсійного віку частина їх заощаджень є істотною часткою заощаджень членів їх сімей [2].

Говорячи про доходи від підприємницької діяльності, слід відмітити, що вони складаються із власне доходів підприємців і дивідендів, що отримуються власниками акцій (непрямий підприємницький дохід). Власне підприємницький дохід може бути оцінений як досить істотне джерело формування заощаджень фізичних осіб. Проте, через злиття підприємницької і тіньової діяльності, що історично склалося, велика частина доходів не потрапляє в бюджет, а знаходиться в обороті і накопичується в тіньовому секторі економіки. Що стосується дивідендів, то визнати це джерело доходів за істотне не представляється можливим через різке падіння впродовж останнього десятиліття ефективності діяльності народногосподарського комплексу країни взагалі і окремих підприємств, зокрема.

З інших джерел доходів слід виділити страхові виплати і банківські внески. На нашу думку, саме схеми страхування і “спеціальні” банківські внески (“для своїх”) до останнього часу дозволяли легалізувати доходи фізичних осіб, отримані шляхом прихованого перерозподілу доходів юридичних осіб (підприємств і банків).

Структура заощаджень населення приведена у додатку Б. Тут відображені заощадження в грошовій і майновій формах. Вони можуть бути мотивованими або немотивованими, організованими або неорганізованими залежно від їх надходження в банківську сферу [29].

Проблеми співвідношення грошових і майнових, банківських і небанківських заощаджень достатньо широко висвітлені в науковій, публіцистичній (і навіть художній) літературі і практично не сходять із сторінок засобів масової інформації, тоді як питанням мотивованості заощаджень не приділяється належної уваги. Проте саме співвідношення цих двох складових визначає потенційний розмір внесків в бюджет і, як це не дивно на перший погляд, обсяги кредитів, одержуваних населенням в комерційних банках.

Мотивовані заощадження включають резерви “особистої ліквідності”, власне заощадження і засоби платежу по передбаченому споживанню (одержаному раніше кредиту). Явище “споживання в кредит” достатньо поширене в ряді країн і визначає, по суті, основи формування нових стандартів споживання і заощадження. Процес заощадження заміщується процесом розрахунків з кредитором за вже отримані блага. Інструментом реалізації нового стандарту є банківське кредитування, в більшості випадків, з використанням кредитних карток. (так, наприклад, в Ізраїлі кожному власнику кредитної картки залежно від рівня і стабільності доходів розраховується і встановлюється “кредитна рамка” строком на наступні 9 місяців. Таким чином, банк практично визначає ліміт кредитування фізичної особи ? суму, на яку може бути збільшено споживання “сьогодні”, в рахунок доходів, які можуть бути одержані “завтра”. Природно, що за дострокове споживання власник кредитної картки сплачує вищу ціну, що визначається величиною кредитної ставки процента) [14].

Як вже було сказано вище, всі згадані види заощаджень взаємозв'язані і можуть переходити з одного виду в іншій і мають різні обсяги. Так, кошти можуть розміщуватися як в банках, так і поза ними, трансформуватися в матеріальну або грошову форму і т.д. залежно від впливу широкого набору зовнішніх і внутрішніх причин, а також переваг населення і окремих громадян.

Крім того, заощадження можуть бути розглянуті як моноцільові, поліцільові і аномальні (як самоціль). До моноцільових слід віднести заощадження, що переслідують реалізацію єдиної домінуючої мети (“цілі життя”), яка відповідає уявленню про можливості і потреби конкретної фізичної особи. Це можуть бути придбання квартири, дачі, машини та ін., бажання зайнятися підприємницькою діяльністю (первинне накопичення капіталу) або задоволення певної потреби шляхом отримання послуг (наприклад, медична операція, туристична поїздка).

До поліцільових заощаджень можна віднести накопичення, спрямовані на задоволення потреб, що мають для фізичної особи приблизно рівні пріоритети. Наприклад, громадянин хоче накопичити кошти на придбання цілого ряду товарів тривалого користування для підвищення ступеня комфорту свого житла. В даному випадку, швидше за все, спрацює алгоритм придбання одного (будь-якого) з бажаних предметів (з відповідними споживчими властивостями) в момент накопичення мінімально необхідної для цього суми. Потім процес накопичення заощаджень буде продовжений до наступної покупки і т.д.

Якщо заощадження розглядаються як самоціль, то вони можуть вважатися аномальними. Цей вид заощаджень пов'язаний з деякими психофізичними особливостями особи [10].

Таким чином, в Україні функціонує складна система заощаджень населення, що має розгалужену структуру і різноманітну мотивацію. Правильне врахування і пристосованість банків до використання в своїх інтересах виявлених особливостей цієї системи є вирішальними чинниками при формуванні ефективної стратегії депозитно-акумуляційної стратегії.

Визначимо особливості процесу формування заощаджень у сучасних українських умовах. Відомо, що ощадні процеси йдуть у фарватері макроекономічної кон'юнктури і є своєрідним барометром, що відображає економічну і політичну стабільність держави. В історії сучасної української ощадної справи можна виділити два різні періоди ? радянський і пострадянський. Аналіз основних тенденцій ощадної справи дозволив побудувати траєкторію динаміки даного процесу, що свідчить про відповідність коливань показника обсягу грошових ресурсів основним історичним віхам, етапам зростання і падіння економіки країни. Ощадний процес може бути охарактеризований і таким важливим індикатором, як ощадна квота ? відношення приросту грошових запасів до чистих грошових доходів населення, виражене у відсотках. Так, якщо в довоєнні роки рівень ощадної квоти складав приблизно 3-4% (зокрема за банківськими внесками ? від 0,12% до 1,1%), то в перші післявоєнні роки цей індикатор складав всього 1-2% (роки війни і грошова реформа 1947 р. змусили населення почати формувати заощадження практично з нуля). З середини 1960-х рр. рівень ощадної квоти зріс спочатку до 5-6% на 1985 р., а потім, до 1990 р., навіть до 14,8% (це були роки застою, коли зростання доходів, зокрема тіньових, супроводжувалося тотальним зростанням дефіциту товарів).

Що стосується пострадянського періоду, то “шоковий” характер реформ (повна лібералізація цін і відсутність належної соціальної політики по індексації доходів населення і їх внесків в умовах гіперінфляції) зумовили конфіскаційний підхід до проведення ринкових перетворень. Відновлення заощаджень, що почалися фактично з нуля (1992-1993 рр.), відбувалося із сповільненою швидкістю, нерівномірно і з періодичними “обвалами”, обумовленими фінансовими кризами в 1994 і 1998 рр.

На фоні загальносвітової закономірності зростання частки коштів населення, що інвестуються в національне відтворення, Україна демонструє зворотну тенденцію ? більш ніж двократне зниження цього показника, що обумовлено відносно низьким потенціалом заощаджень [33].

Основні специфічні особливості ощадного процесу на сьогоднішній день полягають в наступному:

1) висока частка готівки в заощадженнях. Якщо в радянський період співвідношення вкладів і “готівки” в заощадженнях складало відповідно 70% і 30%, то після 1991 р. це співвідношення стало зворотнім (30% і 70%) і в подальшому воно змінювалося на користь зростання частки вкладів, але готівка займає вагому частку. Для порівняння: у США і Японії готівка складає від 5% до 9%, в Німеччині ? від 11% до 13% в загальній структурі заощаджень населення;

2) поява нового виду заощаджень ? вкладення в іноземну валюту (депозити і готівка в доларах США та євро). Їх оцінка ускладнена через відсутність достовірних методик визначення обсягу готівкових грошових коштів “на руках” у населення і обліку органами Держкомстату організованих валютних вкладень ? банківських валютних внесків.

Загальний обсяг грошових заощаджень населення України на 1 січня 2007 року становив 113,7 млрд. грн., серед них організовані заощадження - 73,2 млрд. грн., або 64,38%, а неорганізовані - 40,5 млрд. грн., або 35,62%. Понад половина (57,65%) загальної суми заощаджень, або 65,6 млрд. грн. сформовано у національній валюті, а 48,1 млрд. грн. (42,35%) - в іноземній валюті. Ці дані не відображають обсягів заощаджень, які формує тіньовий сектор вітчизняної економіки. Загалом заощадження населення зросли у номінальному виразі за 1995-2005 роки близько у 50 тис. разів.

Серед банків вклади населення розподіляють наступним чином: 6 найбільших банків - “Приватбанк”, “Аваль”, “Ощадбанк”, “Укрсоцбанк”, “Укрсиббанк”, “Надра” - залучили понад 50% усіх вкладів населення в банківській системі [12].

За 2001-2006 роки вклади у національній валюті зросли у 12,1 рази, а в іноземній валюті - у 9,4 рази. Це означає, що залучення коштів населення до банківської системи на вклади в національній валюті відбувалося активніше і більш прискореними темпами, ніж у іноземній валюті. Основними чинниками, які впливали на ці процеси були:

· стабільність національної валюти щодо іноземних валют;

· привабливіші процентні ставки за вкладами у національній валюті (додаток В);

· бажання банків диверсифікувати свої ризики щодо знецінення залучених коштів у іноземній валюті;

3) значна диференціація заощаджень населення, вища, ніж диференціація доходів. Якщо співвідношення доходів найбагатшої і найбіднішої груп населення в 2006 р. склало 15,6 рази, то для заощаджень це співвідношення (за тими ж групами населення), згідно з оцінками експертів, як мінімум, удвічі вище. В результаті 75% сукупних заощаджень зосереджено в руках 20% українських сімей;

4) висока ощадна квота (19-22%). За рівнем цього індикатора Україна стоїть в одному ряду з такими розвиненими країнами, як Греція, Данія, Португалія, Швеція, Японія, і ін. На фоні різкого падіння добробуту досягнутий рівень ощадної квоти є свого роду парадоксом, феноменом нових українських умов, що вимагає спеціального аналізу. Пояснення йому можна знайти в поєднанні цілого комплексу чинників, в числі яких:

· психологічний, що змушує в “пожежному” режимі відновлювати заощадження (головним чином, в найстабільнішій їх складовій ? валюті) і постійно боротися з їх інфляційним знеціненням. За своєю суттю такого роду заощадження є стратегією управління ризиками, яка індивідуалізується, в нестабільному середовищі, що дозволяє мінімізувати зниження рівня добробуту кожним з громадян доступним йому способом. В умовах майже повної відсутності державних соціальних гарантій, слабо функціонуючих страхових і пенсійних систем кожен член суспільства поставлений в таке становище, при якому “порятунок потопаючого ? справа рук самого потопаючого”;

· етично-ціннісний, обумовлений трансформацією системи цінностей і появою високого рівня споживчих орієнтирів, упровадженням в український менталітет західних стандартів життя при відносно низьких доходах. Нові можливості придбання благ тривалого споживання, нерухомості, високоякісних імпортних товарів, послуг міжнародного туризму в поєднанні з ефектом демонстрації нового стилю життя в середовищі найбагатших верств населення стали могутніми стимулами для суспільного накопичення. Виник свого роду “перекіс” ? нездорова перевага накопичення, гальмуюче нормальний розвиток поточного споживання задля споживання майбутнього. Так, в деякі роки (1997-1999 рр.) населенням було направлено в заощадження до 87% приросту доходів;

· статистичний, пов'язаний з погрішностями обліку доходів населення, зокрема тіньових, рівень яких в Україні значно вище, ніж в інших країнах [46].

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновок, що на сьогоднішній день відбувається процес зростання довіри населення України до банківської системи і, відповідно ? бажання отримати дохід від зберігання своїх заощаджень. Поряд з цим посилюється конкуренція на банківському ринку і бажання залучити даний вид грошових коштів. Оскільки зростає питома вага вкладів саме фізичних осіб, то вони поступово стають головним джерелом ресурсів банків. Тому проблема залучення коштів фізичних осіб банками є актуальною і потребує вирішення.

1.2 Характеристика ресурсів банку. Місце депозитних ресурсів у їх структурі

Україна знаходиться напередодні суттєвих змін у депозитній політиці банків. Зміст цих змін визначатиметься як рівнем усвідомлення суспільством та владою сутності соціально-економічних процесів, що відбулися у банках за останні роки, так і обранням моделі, за якою відбуватиметься подальше регулювання розвитку банківської системи.

Банківська система не може здійснювати інвестиції у великих розмірах, не маючи відповідних ресурсів. Обсяг ресурсів банків визначає їхній попит на фінансовому ринку та безпосередньо впливає на розмір процентних ставок як за пасивними, так і за активними операціями.

Тому розкриття сутності ресурсів банків, джерел їх формування є вкрай актуальним.

В економічній літературі існують різні трактування сутності банківських ресурсів, що пов'язано з поступовим пізнанням цієї категорії, різним ступенем розвитку її наукових досліджень в окремих країнах, зосередженням уваги деяких дослідників на певних аспектах формування банківських ресурсів.

Поняття “ресурси” походить від французького слова “resourses” і означає матеріальні засоби, цінності, запаси, кошти, що їх у разі потреби можна використати [25, с. 586].

Помітний внесок у розгляд проблеми формування ресурсів комерційного банку зробили зарубіжні економісти: Д. Полфреман, Ф. Форд, Є. Рід, Р. Коттер, Е. Гілл, Р. Сміт, Дж. Сінкі, І.Т. Кох. Вони розглядають ці проблеми у двох відокремлених аспектах: управління банківським капіталом та зобов'язаннями банку, притому поняття “ресурси банку” як самостійний термін часто відсутнє.

Значна увага банківським джерелам коштів приділяється також при аналізі питань, пов'язаних з пасивними операціями банків.

Д. Полфреман та Ф. Форд також не розглядають банківські ресурси як самостійну категорію. Термін “банківські ресурси” замінюється розглядом сутності пасивних операцій, при цьому пасиви банку, аналогічно до підходів Є. Ріда та інших, розглядаються з точки зору аналізу балансу комерційного банку: “пасиви банку, як подано в його балансі, відображають джерела коштів, які банк використовує у своїх операціях. У широкому розумінні існує два основних джерела ресурсів: власники (акціонери) та вкладники” [16, с. 102].

Дж. Ф. Сінкі як основне балансове рівняння розглядає рівність банківських активів, з одного боку, і суми банківських пасивів та власного капіталу ? з іншого [25, с. 40].

Таким чином, західні автори не розглядають поняття “банківські ресурси” як об'єкт самостійного дослідження. Основні джерела коштів зазначаються цими авторами при розгляді пасиву банківського балансу, а також при аналізі формування банківських ресурсів у результаті здійснення банками пасивних операцій і мають прикладне значення. Банківські пасиви досліджуються з точки зору їх обсягу, структури, витрат і цін, пов'язаних з банківським портфелем чи балансом, та взаємозалежності цих факторів.

Подібний розгляд банківських джерел, що використовуються для активних операцій, пов'язаний з тим, що не тільки банки, а й інші фінансові організації можуть здійснювати залучення коштів, надання кредитів, виконувати розрахункові й інші операції. Тобто вищевказані, а також інші операції не можуть розглядатися як специфічні, властиві лише банкам.

Дехто з вітчизняних та російських авторів визначають поняття “банківських ресурсів”, аналізуючи пасивні операції: “за допомогою пасивних операцій банки формують свої ресурси”. Суть пасивних операцій полягає у залученні різних видів вкладів, одержанні кредитів від інших банків, емісії власних цінних паперів, а також проведенні інших операцій, в результаті яких збільшуються банківські ресурси. Основну частину банківських ресурсів формують залучені кошти. Особливою формою є власні кошти (капітал) банку [54, с. 199].

Аналогічної позиції дотримується О.І. Лаврушин, який зазначає, що формування банківських ресурсів відбувається у процесі здійснення пасивних операцій [42, с. 192]. До пасивних операцій автор долучає як операції з формування власного банківського капіталу, так і з залученими та запозиченими коштами. Практично таку саму точку зору має О.Д. Заруба, який розглядає банківські ресурси як пасиви, які поділяються на власні, залучені і запозичені [28].

В.М. Усоскін ототожнює поняття банківських ресурсів та пасивів і в структурі останніх виділяє дві групи: 1) банківський капітал; 2) залучені кошти [44].

Найпростіше визначення банківських ресурсів знаходимо у фінансовому словнику за редакцією А.Г. Загороднього, Г.Л. Вознюка та Т.С. Смовженко: “банківські ресурси ? це кошти, що є в розпорядженні банків і використовуються ними для кредитних, інвестиційних та інших активних операцій” [45, с. 394].

Практично таке саме визначення дають О. Кириченко, І. Гіленко, А. Ятченко: “банківські ресурси ? це сукупність коштів, які перебувають у розпорядженні банків і використовуються ними для кредитних, інвестиційних та інших активних операцій” [46, с. 549]. Ці визначення не вказують на джерела банківських ресурсів. У сучасному економічному словнику банківські ресурси визначено як різновид, складову частину фінансових ресурсів, що включає власні й залучені банківські кошти [47, с. 29]. Таке визначення не досить повно розкриває сутність банківських ресурсів, оскільки в ньому не вказана мета залучення банками вільних коштів і основні напрями їх використання.

В Енциклопедії банківської справи України банківські ресурси визначаються як сукупність коштів, що є у розпорядженні банків і використовуються для активних операцій [48, с. 74]. Це визначення теж неповне, оскільки в ньому не вказано на джерела банківських ресурсів.

У Російській банківській енциклопедії маємо таке визначення банківський ресурсів: “Банківські ресурси ? це сукупність фінансових коштів, що є в розпорядженні банку і які використовуються ним для здійснення своєї діяльності як суб'єкта господарювання. Банківські ресурси ? це весь комплекс майна й послуг, якими розпоряджається банківська система країни протягом року; вони є частиною валового внутрішнього продукту й імпорту країни і включають у себе активи банків, їхнє устаткування, престиж, фінансові ресурси та персонал [49, с. 84].

Перше визначення розкриває сутність ресурсів окремого комерційного банку, однак автори не вказують на основні джерела ресурсів комерційного банку, а також на специфіку банківської діяльності. Друге визначення відображає відносини, що виникають у процесі розподілу фінансових ресурсів держави у банківській системі на макрорівні. Таке визначення, на наш погляд, досить повно окреслює ресурси банківської системи країни в цілому.

У книзі “Основи банківської справи” за редакцією А.М. Мороза сутність банківських ресурсів розкрито таким чином: “Акумулюючи грошові нагромадження, доходи й заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позичковий капітал, тобто грошовий капітал, що надається в позичку власниками на умовах платності у вигляді процента. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом” [50, с. 35].

Це визначення банківських ресурсів не є повним з таких причин: ресурси комерційних банків розглянуто як джерело для проведення лише позичкових операцій; при визначенні банківських ресурсів не вказано на власні банківські кошти; термін “банківський капітал” не включає в себе усі ресурси банку, як це випливає із такого визначення, а поширюється лише на власні банківські кошти. Це визначення ближче до поняття “кредитні ресурси”, бо вказує на один напрям використання акумульованих коштів ? надання позичок. Поняття “банківські ресурси” ширше, ніж термін “кредитні ресурси”, тому що ресурси банку включають у себе ресурси кредитування. Банківські ресурси, у свою чергу, використовують не лише для кредитування, а й для фінансування і здійснення інших активних банківських операцій.

У подальших своїх працях А.М. Мороз та М.І. Савлук розглядають банківські ресурси як сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні банків і використовуються для кредитних та інших активних операцій [51, с. 30].

Дещо іншої точки зору дотримуються економісти та вчені, схильні розглядати банківські ресурси як власний капітал і пасиви, до яких безпосередньо входять залучені й запозичені кошти. Зокрема, Ю.М. Коробов розмежовує операції з формування банківського капіталу і пасивів. При цьому як пасиви розглядаються кошти вкладників [52].

Вищенаведені підходи заслуговують на увагу, однак потребують уточнення. При розгляді банківських ресурсів з позиції розподілу на капітал, залучені й запозичені кошти, випадає, на наш погляд, проміжна ланка, яка об'єднує в собі фатальні зобов'язання банку перед усіма його кредиторами. Розгляд у цьому плані групи залучення коштів унеможливлює подальший поділ зобов'язань банку за методами їх формування: на залучені й запозичені.

Воднораз поділ банківських ресурсів на капітал і пасиви може не відповідати бухгалтерському відображенню операцій з формування банківських ресурсів: інколи неможливо зарахувати операції до активних чи пасивних.

Іншу точку зору наведено О.В. Дзюблюком. На його думку, при визначенні банківських ресурсів доцільніше використовувати не поняття “ресурси”, а поняття “капітал”, бо останнє точніше відображає економічний зміст процесу перетворення залучених банком коштів на позичковий капітал [53, с. 27].

Найповніше визначення банківських ресурсів, на наш погляд, дано В.І. Колесниковим та Л.П. Кролівецькою: банківські ресурси ? це власні кошти банків, залучені і запозичені кошти, сукупність яких використовується для здійснення банком активних операцій, тобто розміщення мобілізованих ресурсів з метою одержання доходу [54, с. 116].

Банки є специфічними комерційними підприємствами, котрі спеціалізуються на посередницькій діяльності, яка пов'язана, з одного боку, з купівлею на вільному ринку, а з іншого ? їхнім продажем підприємствам, організаціям. установам та населенню, що їх потребують. У таких умовах для банків однаково важливі як активні, так і пасивні операції. Від пасивних операцій залежить обсяг банківських ресурсів, а відтак масштаби діяльності комерційних банків. У свою чергу, якщо банки не проводитимуть активну кредитну політику, не зовсім вигідно розміщують свої ресурси, то їхні клієнти можуть перейти на обслуговування до інших банків. Водночас, можливості залучення тимчасово вільних ресурсів не безмежні, що спричинене обмеженістю фінансових ресурсів, а також неспроможністю банку ефективно використати всі залучені й запозичені кошти, також наявні власні кошти.

Таким чином, визначення поняття “банківських ресурсів” В.І. Колесниковим та Л.П. Кролівецькою найповніше, бо воно розкриває сутність банківських ресурсів, вказує на головні джерела банківських ресурсів, на мету, основний напрям їх використання, у ньому наголошується на особливості банку як організації, що здійснює розміщення мобілізованих ресурсів з метою одержання доходу.

Водночас, слід зазначити, що вищенаведене та інші визначення поняття “банківські ресурси” пов'язують використання грошових ресурсів, передусім, з виконанням лише кредитних або активних операцій. Однак очевидно, що не вся сукупність банківських ресурсів може бути використана для здійснення активних операцій. Частина банківських ресурсів може використовуватися й активно використовується банками з метою надання клієнтам послуг (гарантійні, посередницькі, консультаційні, інформаційні, трастові тощо). Банківські ресурси використовуються банками і для придбання майна та майнових прав, необхідних для початку та подальшого розвитку банківської діяльності.

З огляду на вищезазначене можна дати таке визначення банківських ресурсів: це власні банківські кошти (власний капітал), а також кошти, залучені та запозичені на фінансовому ринку, які використовуються для здійснення активних операцій і надання послуг з метою отримання прибутку. При цьому розмір прибутку має бути достатнім для створення резервів, зростання банку й виплати дивідендів. Такий підхід до розуміння поняття “банківських ресурсів” сприятиме управлінню активами й пасивами, а отже, оптимальному розв'язанню проблеми “прибутковість?ліквідність” [9].

Доцільним буде визначити структуру банківських ресурсів. Для цього наведемо рисунок 1.1.

Складовою частиною банківських ресурсів є власні кошти (або капітал) банку ? фактор, що відіграє неабияку роль у зміцненні довіри клієнтів як до окремого банку, так і до банківської системи в цілому. Тому проблема залучення і підтримки на певному рівні обсягу капіталу комерційних банків є актуальною і надзвичайно важливою для банківської діяльності в країні загалом.

35

105

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Структура банківських ресурсів

Власний капітал банку займає незначну питому вагу у сукупному капіталі. Для банку достатнім буде 8% від загального капіталу. Це обумовлено специфікою банківської діяльності. Банк користується, в основному чужими грошима, а власні кошти слугують, передусім, для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття можливих збитків від банківської діяльності. Досить відчутна роль власного капіталу як джерела забезпечення оперативної діяльності банку на перших порах після його утворення [14].

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі України складає 80% від загальної величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Залучені кошти банку - кошти, які банк залучає на вклади і депозити, а також одержує шляхом міжбанківського кредиту.

Залучений капітал включає:

· кошти на поточних та інших рахунках банківських клієнтів;

· кошти підприємств та організацій, залучені у формі депозитів;

· кошти населення, залучені у формі вкладів;

· кошти, отримані від інших банків і кредиторів [23].

Основним джерелом ресурсів банків є депозитні ресурси ? грошові кошти, що внесені у банк клієнтами ? фізичними і юридичними особами.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, в процесі яких використовують різні види банківських рахунків. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його кошти. Депозитні операції - це операції, що проводить банк, коли залучає кошти клієнтів. Суб'єктами депозитних операцій є банки, які виступають як позичальники, так і кредитори - власники коштів. Об'єктами депозитних операцій є кошти, що передані банку на умовах, визначених двосторонньою угодою.

Депозит ? це кошти у національній чи іноземній валюті, а також банківські метали, передані їхнім власником чи третьою особою за дорученням у готівковій чи безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на визначених умовах [14].

Ресурсна база сучасного банку характеризується широкою різноманітністю видів депозитів. Існують різні класифікації депозитів фізичних осіб. Основні з них такі:

· залежно від терміну та порядку вилучення депозити поділяють на депозити до запитання, строкові (термінові), спеціальні;

· за вартістю депозити поділяють на безкоштовні (кошти на поточних рахунках клієнтів) і платні (кошти на депозитних рахунках);

· з точки зору призначення можна виділити наступні депозити: до запитання, строкові, ощадні [15].

Депозити до запитання представлені різними рахунками (розрахунковим, поточним тощо), з яких їх власники (фізичні та юридичні особи) можуть одержувати готівку на першу вимогу шляхом виписування грошових і розрахункових документів (видача готівки, виконання платіжного доручення, оплата чеків або векселів). В умовах відсутності плати за депозити до запитання банки намагаються залучити кошти клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків ? за допомогою Інтернету, із застосуванням кредитних карток, чеків тощо [9].

Формою залучення банком вкладів до запитання також є поточний рахунок з овердрафтом.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих в даному банку іншими банками. Кореспондентський рахунок - рахунок, який відкриває один банк у іншому для здійснення взаємних розрахунків [55, с. 27-28].

В структурі депозитів до запитання переважали депозитні вкладення суб'єктів господарювання, частка яких на 1 січня 2007 року становила 65,87%.

Строкові депозити у вітчизняній банківській практиці набули найбільшого поширення. Це пояснюється тим, що лише вони приносять дохід, який покриває втрати, спричинені інфляцією [9].

Строкові депозити - це кошти, що зберігаються на окремих рахунках у банку протягом встановленого строку, який визначається при їх відкритті.

Строкові вклади є для банків найкращим видом депозитів, оскільки вони стабільні й зручні у банківському плануванні. За ними клієнту сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку, інших умов [56, с. 66].

Строковими депозитами є також кошти, що отримані від інших банків як депозит на конкретний строк. Сума, строки та умови приймання строкових депозитів визначаються банком - позичальником відповідно до його фінансових можливостей за погодженням з вкладником.

Строкові вклади оформлюються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно розробляють форму депозитної угоди, яка укладається у письмовій формі. Депозитний договір засвідчує право банку управляти залученими від юридичних і фізичних осіб коштами та право вкладників отримати в чітко визначений строк суму депозитного внеску і проценти за його використання.

Ощадні депозити слугують власникам для накопичення грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне свідоцтво про внесок у формі ощадної книжки, де відображаються всі операції за рахунком. За ощадними депозитами банки нараховують високі проценти, хоч і нижчі, ніж за строковими депозитами [9].

Ощадні вклади вигідні банкам тим, що вони, як правило, мають довгостроковий характер, і, відповідно, можуть бути джерелом довгострокових вкладень.

Серед строкових депозитів переважали вкладення фізичних осіб (67,98%), які збільшилися за рік на 66,22% і на 1 січня 2007 року становили 56 млрд. грн., зокрема, в національній валюті 28,2 млрд. грн. [57].

Зростаюча конкуренція на ринку депозитних операцій, застосування електронно-обчислювальної техніки та інші фактори сприяли появі нових різновидів депозитів, які поєднують окремі властивості депозитів до запитання, строкових та ощадних. В цьому переконує досвід як зарубіжних країн, так і України. Банки дедалі частіше виплачують проценти за вкладами до запитання, застосовують “гібридні” рахунки, кошти яких використовують і для фінансових інвестицій, і для здійснення поточних розрахунків.

Серед популярних за кордоном, а нині застосовуваних і в Україні, форм акумулювання коштів населення ? залучення банками різдвяних, відпускних, податкових та інших строкових вкладів, внески на які здійснюють регулярно (наприклад, щотижня) з метою накопичення коштів, достатніх для оплати видатків на різдвяні свята чи під час відпустки. Для банків такі методи мобілізації коштів вигідні тим, що сприяють зростанню обсягів депозитів і стимулюють ощадливість вкладників [19].

Останнім часом у країнах Заходу клієнти банків дістати змогу користуватися так званими now-рахунками. Ці рахунки поєднали в собі принципи зберігання і використання строкових вкладів та вкладів до запитання: як тільки сума залишку на рахунку перевищує певну величину, на неї починають нараховувати проценти. Для клієнтів now-рахунки вигідні тим, що, як і вклади до запитання, вони дають змогу проводити розрахунки за допомогою документів, які мають силу засобу платежу, а головне, як і строкові вклади, дають право отримувати відповідний дохід. Окрім того, приватна особа може отримати кредит розміром до 50% від залишку коштів такого вкладу. Для банку now-рахунки привабливі тим, що кошти на них зберігаються протягом точно визначеного часу і тому можуть бути використані для довгострокових вкладень.

Ще одним перспективним засобом залучення заощаджень населення у банківські вклади є supernow-рахунки, на які нараховується дохід за плаваючою ставкою. Ці рахунки апробувати у своїй практиці деякі вітчизняні банки, зокрема, ВАБанк. Щоправда, українським варіантом, на відміну від зарубіжного, не передбачено додаткових послуг. В інших країнах за таким вкладом дозволяється виписувати необмежену кількість чеків, застав із процентною ставкою, отримувати кредити під заставу нерухомості. Українським банкам доцільно було б також залучити заощадження в такі депозити, які поєднували б риси строкового вкладу і вкладу до запитання, тобто давали б змогу клієнту отримувати прибуток і щомісяця користуватися нарахованими процентами [64].

На вітчизняному ринку банківських ресурсів приблизно 55% становлять депозитні вклади фізичних осіб. Якщо у країнах із розвинутою ринковою економікою зміна рівня процентної ставки за вкладами безпосередньо впливає на обсяги залучених ресурсів, регулюючи розподіл коштів населення між депозитами банків і фондовим ринком, то в Україні спостерігається стабільний приріст депозитів в умовах зниження процентної ставки.

Слід зазначити, що нарощування ресурсної бази банків забезпечується, насамперед, строковими депозитами, питома вага яких у загальному обсязі вкладів за останніх п'ять років збільшилася із 39% до 62%.

Таке явище, на нашу думку, пояснюється тим, що попит і пропозиція ресурсів визначається не класичною ринковою рівновагою, а зовнішніми факторами, властивими сучасній українській економіці [19].

Залучення вкладів населення ? це для банків роздрібний бізнес, який за своїм характером є дорожчим і ризикованішим, аніж оптовий, пов'язаний з обслуговуванням юридичних осіб. Крим того, що на обслуговування дрібних вкладів витрачається більше коштів, їх вкладники швидше піддаються панічним настроям, оскільки менш інформовані про фактичний стан справ банків, аніж вкладники-юридичні особи. Тому в економічно розвинутих країнах банки, що спеціалізуються на ощадних операціях, нерідко одержують певну підтримку з боку держави.

Дуже цікавим є депозитний ринок. Так, першість щодо залучення депозитів фізичних осіб за станом на 01.01.2007 р. тримав ЗАТ КБ “Приватбанк”. На банки, зазначені в таблиці 1.1., припадає близько половини всіх залучених депозитів фізичних осіб [9].

Можна припустити, що в майбутньому конкурентами банків у залученні коштів фізичних осіб стануть інвестиційні фонди, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди. Вони можуть відібрати у банків значну частину довгострокових депозитів.

Таблиця 1.1

Банки ? лідери щодо залучення вкладів населення, станом на 01.01.2007 р.

Банк	Сума строкових депозитів фізичних осіб, млн. грн.	Частка депозитів фізичних осіб у зобов'язаннях, %
“Приватбанк”	7 578,5	51,4
“Аваль”	6 531,3	52,3
“Ощадбанк”	1 414,8	67,1
“Укрсоцбанк”	2 915,1	36,1
“Укрсиббанк”	2 297,0	26,9
“Надра”	2 168,5	46,4

На даний час в Україні особливо гостро постала проблема захисту вкладників, які довіряють свої кошти банкам. Одним із заходів щодо її розв'язання було створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Учасниками фонду в обов'язковому порядку є банки, що мають ліцензію на право залучення депозитів від фізичних осіб.

Нині Фонд гарантує відшкодування у розмірі 15 тисяч гривень. В Україні понад 93% вкладників мають депозит, обсяг якого не перевищує розмір суми гарантованого відшкодування.

Одним із джерел поповнення ресурсів банку є кредити, одержані у інших банків. Міжбанківський кредит ? це позичковий капітал банку, що передається іншому банку в тимчасове користування на умовах повернення і платності. Кредитними ресурсами торгують банки, у яких в окремі періоди часу є надлишок ресурсів. Банки залучають міжбанківські кредити для:

· розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;

· отримання прибутку на купівлі-продажу ресурсів;

· регулювання банківської ліквідності та виконання вимог щодо обов'язкового резервування;

· встановлення більш тісних ділових стосунків між банками [2].

Структура ресурсів окремих банків є індивідуальною і залежить від ступеня їх спеціалізації, особливостей їх діяльності, стану ринку кредитних ресурсів та інших факторів. Так, універсальні банки, які здійснюють, переважно, операції з короткострокового кредитування, як основний вид залучених ресурсів використовують короткострокові депозити, а іпотечні банки, які займаються довгостроковим кредитуванням під заклад нерухомості, мобілізують кошти шляхом випуску та реалізації довгострокових зобов'язань (іпотечних облігацій).

Проаналізувавши теоретичну концепцію депозитної політики українських банків в умовах ринкової економіки, доходимо висновку, що формування банківських ресурсів шляхом проведення депозитних операцій є однією з найважливіших економічних основ організації діяльності банку в цілому [9].

1.3 Політика банків щодо залучення коштів населення

У цілях залучення ресурсів для своєї діяльності банкам важливо розробити стратегію депозитної політики, виходячи з цілей і задач, закріплених в статуті, отримання максимального прибутку і необхідності збереження банківської ліквідності. Депозитна політика повинна, перш за все, відповідати наступним вимогам:

· економічна доцільність;

· конкурентоспроможність;

· внутрішня несуперечливість.

Для розуміння сутності депозитної політики необхідно дати їй визначення.

Депозитна політика ? це комплекс заходів щодо формування асортименту високоякісних депозитних послуг, різноманітних форм та методів залучення коштів з метою забезпечення стійкості та надійності депозитної бази для забезпечення конкурентних переваг банку на фінансовому ринку [32].

Під час вирішення завдань депозитної політики банки мають враховувати безліч факторів. Серед них можна виділити зовнішні ? макроекономічні фактори, тобто ті, які впливають на всі банки, та внутрішні ? мікроекономічні, які впливають на роботу конкретного банку. До внутрішніх факторів відноситься і цінова політика, основним змістом якої є встановлення цін на різні банківські продукти та їх зміну відповідно до ринкової ситуації. Об'єктами цінової політики є процентні ставки, тарифи, комісійні, премії, знижки, мінімальний розмір внеску та ін [24].

Актуальність питань ціноутворення в діяльності банку на сучасному етапі економічного розвитку України пов'язується з такими факторами:

· ціноутворення стає однією з головних проблем ринкової економіки, виступаючи в ролі її гнучкого інструменту;

· наявність проблем, пов'язаних з вільним встановленням цін;

· поступове зниження значущості методів цінової конкуренції в умовах глобалізації фінансових ринків [25].

Стратегія ціноутворення може переслідувати різноманітні цілі, основними серед яких є:

· максимізація поточного прибутку;

· утримання ринкових позицій;

· лідерство на ринку;

· лідерство в якості обслуговування [26].

Традиційно слабкий розвиток методів цінової стратегії в банківській сфері обумовлюється, в першу чергу, прийнятою практикою встановлення цін без адекватного урахування структури витрат. Крім того, цінові стратегії банків рідко узгоджуються з загальною стратегією маркетингу, що також є причиною недостатнього використання такого могутнього фактора впливу на ринок, як ціна.

Для розробки відповідної цінової стратегії керівництво банку має, насамперед, визначити цілі ціноутворення. Цілі ціноутворення не повинні розглядатися як окремий, ні з чим не пов'язаний показник, бо їх досягнення має сприяти успішному здійсненню загальної банківської стратегії.

Сучасні банки мають певну свободу ціноутворення, яка зумовлена:

· великою кількістю продавців банківських послуг (кредитних інститутів) та значною кількістю їх споживачів (підприємств, населення);

· численністю процентних ставок, тарифів, комісійних зборів, що дезорієнтує клієнта на ринку під час зміни цін;

...