Крім того, в структурі Книжкової палати створено Національне агентство ISBN, яке присвоює книжковим виданням Міжнародний стандартний книжковий номер, що дає можливість ідентифікувати кожне видання, де б воно не знаходилось. Для автоматичного зчитування ISBN у світовій видавничій практиці широко використовується метод штрихового кодування. Міжнародна асоціація по товарній нумерації - EAN - розробила і ввела штрихкод для книг, який складається з коду ISBN і спеціального коду 978 для ідентифікації книг у загальній товарній масі. Штрихкод являє собою чергування темних і світлих полос різної ширини, які зчитуються спеціальними електронними оптичними пристроями. На світовому книжковому ринку розповсюдження видань без ISBN і штрихових кодів ускладнено, оскільки на їх основі в розвинених країнах функціонують автоматизовані системи телезамовлення видань, що суттєво вдосконалює процес їх реалізації.

Нині в Україні здійснюється робота по введенню ISBN і системи штрихового кодування, що дозволить повністю автоматизувати процес руху документів від моменту їх видання до продажу. Тому в книжковій торгівлі будуть впроваджуватися системи автоматизації на основі касових комп'ютерних систем, що дадуть можливість оперативно контролювати продаж книг, диференційовано зважати на зміни товарних запасів, автоматично дозамовляти товар від оптовиків чи видавництв, забезпечити належний торгово-технологічний процес на основі оптимізації функціонування ДП та Р.

1.4 Ідентифікація розвитку та кардинальних структурних змін документних потоків та масивів

Початком цього етапу стала друга половина XV ст., що характеризується швидким збільшенням кількості генезисних ДС, суттєвим удосконаленням технологій книгодрукування. У 1461 р. відкриваються друкарні у німецьких містах Бамберг і Страсбург; у 1465 - в Італії; 1468 р. - у Чехії й Швейцарії; 1469 р. - у Нідерландах; 1470 - у Франції; 1473 р. - у Венгрії; 1474 р. - в Іспанії; 1476 р. -у Польщі; 1490 р. - у Туреччині. Протягом п'ятидесяти років засновано понад 1100 типографій, які випустили у загальній кількості 35-45 тисяч назв першодрукованих книг накладом близько 20 млн. прим. З них понині збереглося близько 500 тис. прим. Книги, надруковані раніше 1 січня 1501 р., називають "інкунабулами" (від лат. "incunabula" - колиска, дослівно - "у колисці"); 1501 -1550 рр. - "палеотипи" (від грецького "palaios" - стародавній, "tuрros" - відбиток, зразок). За тематикою половина потоку інкунабул - релігійна література, чверть - художні твори, 10% - документи з юриспруденції, 15% - інші галузі знань.

У XVI ст. замість дрібних майстерень виникають великі друкарські мануфактури, зростають накладом книг: наприкінці століття вони сягали 1000 прим. Внаслідок цього збільшуються обсяги ДМ книготорговельних установ, зростають ДФ особистих, публічних та навчальних бібліотек [34, c.7]

Майже половину ДП та Р ранніх друкованих видань становила релігійна література. Але поглиблювання спеціалізації у книговиданні зумовило появу видавців, що випускали не лише духовну, а й світську літературу, підручники з математики, практичні посібники для ремісників, наукові видання. Зі збільшенням питомої ваги наукової літератури ускладнюється не лише змістовна, а й видова структура ДП та М, поряд з книгами друкуються нотні, картографічні та ізографічні видання.

У XV - XVI ст. у Німеччині почали друкувати для продажу брошури з політичними або сенсаційними новинами, які стали прообразом періодичних видань. Найпершою газетою вважається брошура останніх новин, опублікована у Кельні в 1470 р. Як самостійне видання газета вперше почала регулярно виходити в 1631 р. у Франції ("La Cazette"). Найстарішою з газет світу, що існує понині, є шведська офіційна газета - орган Королівської шведської академії, заснована в 1645 р. [67, c.50]

Подальший розвиток книжкового виробництва в Європі характеризують такі дані: в XVI ст. видано понад 242 тис. назв, у XVII ст.- 972300 назв, у XVIII ст. - близько 2 млн., а наклади в середньому зросли з 300 - 350 примірників у XV ст. до 1000 - 1200 у XVII ст. Твори друку дешевшали та ставали більш доступнішими, що зумовлювало демократизацію книжкового ринку. Процес формування типо-видової та жанрової структури ДП та Р наукових документів детально висвітлено у працях С.Г. Кулешова. [39, c.47]

В Україні у XVI ст. вплив європейського гуманізму відбився на збільшення інтересу до природничих наук, математики, астрономії, ширилися філософськи твори античних авторів. Маєтки крупних магнатів (князів Андрія Курбського, Юрія Слуцького та ін.) ставали культурними осередками, в кожному з яких була школа й друкарня.

Впровадження постійного українського друкарства пов'язують з іменем Івана Федорова, який заснував у 1572 р. друкарню у Львові. Першою загальновизнаною українською друкованою книгою вважається виданий І.Федоровим "Апостол" (1574). Однак щодо зародження українського книгодрукування нині спостерігається розвиток іншої версії: є інформація, що в Україні, зокрема у Львові, друкарні існували ще до І. Федорова.

Так, у фонді василіанських монастирів Центрального державного історичного архіву у Львові виявлено документи, які свідчать, що в цьому місті друкарня заснована ще в 1460р. За документальними архівними джерелами власну друкарню подарував монастиреві львівський громадянин Степан Дропан.

Дещо пізніше виникли друкарні і в інших містах України, зокрема в Києві та Острозі. Щодо складу ДП України XV - XVI ст., то перше місце в ньому належить творам церковним, зароджується і релігійно-публіцистична література. У світській літературі було багато літописів, в XVI ст. з'являються перші видатні вірші, епічні пісні (думи). У потоці законодавчих документів з'являються міжнародні договори, привілейні грамоти, земські устави і кодекси законів.

З середини XVI ст. крім Києво-Печерської лаври та Острога на Волині великими центрами книгодрукування в Україні були Львівська братська школа, монастирі Кремінця, Чернігова, Новгород-Сіверського та ін. Монастирські братства об'єднували вчених, письменників, редакторів, граверів, коректорів, переписувачів, перекладачів. Книги, що видавалися у друкарнях монастирів, поповнювали не лише монастирські, але й приватні замкові бібліотеки гетьманів та князів. Основними способами постачання фондів бібліотек була купівля, дарунки, обмін та переписування.

Наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні швидко зростають масштаби та репертуар книговидання. Лише в Острозькій друкарні у 1580 - 1612 рр. надруковано 28 видань. У Києві поряд із монастирськими працювали власні українські та польські друкарні. У першій половині XVII ст. з'являються друкарні: у 1604 р. - Дерманська на Волині та Срятинська біля Львова, 1606 р. - Крилоська під Галичем, 1616 р. - Києво-Печерська, 1619 р. - Рахманінська на Волині, 1628р.-Луцька. Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. За 15 років тут видано понад 40 книг, серед них були книги по 1000 - 1500 сторінок. Крім книг релігійного змісту друкували твори з філософії, історії, і не тільки українською, але й польською та латинською мовами. Щоб забезпечити друкарню папером, архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню черенків. [38, c.338]

Внаслідок розвитку українського книгодрукування у ДП та М крім різноманітних літургійних текстів з'являлися підручники для братських шкіл, філософські та літературні твори, видані різними мовами. Так, Луцька братська друкарня, заснована в 1626 р., видавала збірки віршованих творів українською мовою та підручники. Бібліотека Луцького братства налічувала на той час майже 30 друкованих книг українською, грецькою, латинською, польською та церковно-слов'янською мовами, богослужбові книги, довідкову та навчальну літературу, значний масив музичних творів, філософські та педагогічні праці, багато архівних документів. Пізніше братчики влаштували древньосховище, в якому зберігались рукописні книги і стародруки.

В Україні кінця XVII ст. діяло 13 друкарень: з них 9 українських, 3 польські, 1 єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгород-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих Новгород-Сіверською друкарнею, 15 належало перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл.

У XVIII ст. провідними типографіями були Київська лаврська, Лаврського братства, Почаївська та Чернігівська. У Галичині топографії друкували книги польською, латинською, німецькою мовами. У Львові в 1749 р. почала виходити перша в Україні газета "Львівський кур'єр", що видавалася французькою мовою. [33, c.40]

Збільшення обсягу ДП зумовило формування ДР транзитних документних установ: у XVII ст. функціонували книжкові крамниці Львівської братської, Київської лаврської, Почаївської (XVIII ст.) типографій.

У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні, що була у складі Російської держави, засновані топографії з цивільними шрифтами - в Єлизаветграді (1764), Києві (1787), Єкатеринославі та Харкові (1793). У першій половині XIX ст. важлива роль у книгодрукуванні належала топографії Харківського університету, заснованій у 1805 р.

У Європі на початку XIX ст. у поліграфічній справі відбулася промислова революція, яка сприяла вдосконаленню засобів, способів та технологій документування інформації. Мануфактурні топографії, основані на ручній праці, замінили промислові підприємства, які використовували друкарські машини. Винахідник першої друкарської машини - німець Фрідрих Кеніг. У 1814 р. її використовували в Англії, де він тоді жив, для друкування газети "Таймс". У 1817 р. Кеніг повернувся у Германію, де заснував фабрику друкарських машин.

У 1830- х рр. в Америці з'явилися тигельні друкарські машини, які понині використовують для друкування бланків, обкладинок, ілюстрацій. У 1860 р. Вільям сконструював ротаційну машину, що дозволяла друкувати на обох сторонах паперового полотна і була особливо зручною для випуску газет. У 1866 р. цю машину устаткували різальними та фальцювальними апаратами. У 1884 р. в США було винайдено строковідливну складальну машину (лінотип), а у 1897 р. винайшли літеровідливну складальну машину (монотип), що вдосконалювала процеси коректури та верстання. [43, c.411]

Виділення цього етапу пов'язано з виникненням та стрімким розвитком машинопрочитуваних документів. Процес постійного збільшення обсягів документованої інформації стимулював пошуки інформаційноємних носіїв, які б мали менші розміри, але вміщували більше інформації. Ідея перших машинопрочитуваних документів належить французу Жакару - винахіднику перфокарти. У 1780 р. він застосував її як контрольну у ткацьких верстатах - перфокарта фіксувала інформацію, необхідну для відтворювання малюнка в процесі вичинення тканини.

Для механізації обробки великих потоків документованої інформації перфокарти почали застосовувати з 1848 p. , коли Ч. Бабідж створив першу аналітичну машину, що використовувала перфокарти для статистичних цілей. У 1884-1889 pp. Г. Холлерит створив лічильно-перфораційні машини, призначені для автоматизованої обробки інформації. У 1911 р. в США створено перше підприємство по виробництву лічильно-обчислювальних машин, що працювали на перфокартах. Ці машини були прообразами сучасних ЕОМ.

У 1816 р. французький винахідник Ж. Н. Н'юпс отримав перше фотографічне зображення об'єкта на носії. Патент на винахід фотографії одержав у 1839 р. французький художник Л. Дагер - його технологія набула назву "дагеротипія". З 1841 р. опанували негативні та позитивні зображення об'єкта, який фотографувався, внаслідок чого з середини XIX ст. у структурі ДП відокремилися чорно-білі, а пізніше - кольорові фотодокументи.

Фотоплівку як новий матеріальний носій інформації застосували для створення мікрокопій документів. У 1853 р. здійснено перші спроби мікрокопіювання на прозорій, а в 1870 р. - на непрозорій основі.

У 1867 р. американцям К. Шолсу, С. Суле і К. Глиддену видали патент на друкарську машинку, яка на початку 70-х pp. надійшла у продаж під фірмовою назвою "Ремінгтон", ставши прототипом сучасних друкарських машинок.

Ідея запису звукової інформації за допомогою фонографа належить французькому поету та вченому Шарлю Кро, який у квітні 1877 р. передав опис винаходу Французькій академії наук. Однак створив цей апарат відомий американський винахідник Томас Алва Едісон. Його технік Джон Крузі виготовив перший діючий пристрій з вощаним фоноваликом у грудні 1878 р. Горизонтальний диск - грамофонну платівку винайдено Емілем Берлинером і вперше продемонстровано у США в травні 1888 р. Найперший запис людського голосу зроблено під час виступу генерал-губернатора Канади на відкритті промислової виставки в Торонто 11 вересня 1888 р. [34, c.430]

Перші "рухомі картинки" зняв Луі Ле Пренс ще в 1885 -1887 pp. Його камера запатентована у Великій Британії у 1888р. Найстаріший кінофільм зберігся на рулоні світлочутливого паперу шириною 53,9 мм. - він знятий Ле Пренсом у жовтні 1888р. (швидкість проекції -10 - 12 кадрів за секунду). Спочатку фільми дивилися через кінетоскопи - апарати з вічком, які дозволяли дивиться на зображення, що рухалися. Ці зображення знімали на гнучку целулоїдну плівку.

Найпершим фільмом, публічно показаним на екрані братами Люм'єр у Парижі 22 березня 1895 p., був фільм під назвою "Вихід робітників з заводу Люм'єр", який знято у вересні 1894 р. у Ліоні. Перші кіносеанси в Росії відбулися у травні 1896 p. у Петербурзі та Москві. У 1908 р. зняли перший російській німий ігровий фільм "Стенька Разін". При демонструванні його озвучувала грамплатівка - так з'явився перший комбінований документ. Перший звуковий фільм було зроблено Ю. Лостом у 1906 р.

Магнітний запис винайдено у 1898 р. Вольдемаром Пулсеном з Данії. Його було здійснено за допомогою апарата "Телеграфов", у якому застосовувалась сталева проволока. У 1928 р. Фриц Пфлаймер з Германії винайшов магнітну стрічку. Технологія удосконалення магнітного запису та магнітних носіїв найактивніше почала розвиватися у 1940 -х pp.

У 1948 р. Деніс Габор, [46, c.212] відомий працями з електронної мікроскопії, запропонував ідею голографії як методу повного запису хвильових полів, що розсіюються від предметів. У 1960 р. створено перший лазер, який використовували для отримання голограм. Голографічні системи пам'яті можуть складати 106 - 108 біт, вони вельми перспективні для обчислювальної техніки, яка потребує великих обсягів пам'яті.

Першим програмованим комп'ютером був 1500-ламповий "Колосе", спроектований Максом Н'юменом і сконструйований у 1943 р. у Великій Британії. Винахід транзистора в 1948 р. дав могутній імпульс для розробки та вдосконалення нових поколінь комп'ютерів. Протягом 1969 - 1973 pp. вдалося створити мікрокомп'ютер.

У 1956 р. здійснено перший відеозапис, перша демонстрація домашнього відеомагнітофона відбулася у 1963 р. в Лондоні на студії телекомпанії Бі-Бі-Сі.

Перші компакт-диски створено компанією "Філіпс" у 1978 р. Ємність одного диска становила від 10 тис. до 1 млн. сторінок тексту формату А4. У 1985 р. у Японії здійснено перше видання на CD-ROM. Це був словник, що містив 5 мільйонів науково-технічних термінів на восьми мовах. Друге видання цього словника на оптичному диску видано у 1989 р. і містило вже 7 мільйонів науково-технічних термінів на дванадцяти мовах.

Детальніше історію розвитку машинопрочитуваних документів висвітлено у підручниках Н. М. Кушнаренко.[40, c.130]

Останнє покоління CD одержало назву DVD - digital versatile disk (цифровий універсальний диск). Ці диски, створені у 1997 p. , мають такий же діаметр (120 мм) і товщину (1,2 мм), але запис інформації може здійснюватися з обох сторін на двох робочих поверхнях, у зв'язку з чим загальний обсяг інформації, що вміщує диск, дорівнює 26 звичайним CD-ROM.

Отже, сучасні тенденції розвитку документних комунікацій такі: якщо кількість паперових видань щорічно зростає у світі на 5-7%, то кількість баз даних у режимі "онлайн" зростає на 30-40%, а баз даних на CD - більше ніж на 100%. Це сприяє реструктуризації ДП та Р, виводить їх на новий рівень існування, але значне зменшення у ДП та Р питомої ваги паперових носіїв інформації - це прогноз далекого майбутнього. Нині близько 90% ДП та Р складають паперові документи, 5% - мікрофільми, 5% - магнітні та оптичні диски.

Отже, в першому розділі були проаналізовані всі вищезгадувальні аспекти, а також досліджуються такі питання, як аналіз стану розробки тематики, етапи формування та зародження документних потоків та масивів, етап інтенсивного розвитку та структурних змін документних потоків та масивів, документні потоки та масиви як результат документогенезу.

Розділ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ПРОЦЕСУ В БАНКАХ УКРАЇНИ

Розділ присвячений зародженню банківської системи в Україні, правове регулювання банківської діяльності, ролі банківській системи України у ринковій економіці, а також зміст обліково - операційної роботи та побудова бухгалтерського апарату.

2.1 Розвиток банківської системи в Україні

Найважливішим елементом банківської системи є банки. Банки виконують такі базові операції: акумулювання коштів, надання їх у позичку та здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.

Банки виникають на основі розвинутих товарно-грошових відносин й діють у кількох суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм).

Банк (італ. banco - контора) - фінансове підприємство, яке виконує комплекс базових функцій (акумулює грошові кошти та інші цінності, надає кредит, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції) з метою привласнення прибутку. [21, c.12]

У контексті економічної теорії банк слід розглядати як систему відносин, що виникають між різними суб'єктами з приводу формування і привласнення різноманітних активів банку, виконання пасивних і активних операцій банку.

Уперше банки виникають за феодалізму, але зародки банківської справи існували ще у рабовласницькому суспільстві. Так, у Греції функції зберігання коштовних металів виконували певні корпорації та храми. У 14 ст. банківські операції розвинулися в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів і феодалів.

За капіталізму в 17 - 18 ст. уперше банки поширилися в Англії - наймогутнішій на той час країні. [21, c.74] Так, перший акціонерний банк був організований у 1764 р. групою лондонських банкірів, а в 1844 р. за ним було закріплено роль центрального банку. Першими банкірами Англії були переважно золотарі, які приймали на зберігання золото під розписку, яка ставала при цьому депозитною квитанцією, що згодом набула форми векселя банкіра - банківського білета. Перший комерційний банк США був утворений у 1781 р. У Росії два державні банки (Дворянський і Купецький) були створені в 1754 р.

Акумулювання грошових коштів у банках та їх надання в позичку здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавали передусім торговельними розписками, з яких згодом утворилися банкноти.

У 17 - 19 ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних платежах. З їх зростанням позичковий капітал стає однією з відокремлених форм промислового капіталу із властивими йому законами розвитку. Щоб своєчасно виконувати свої зобов'язання, банки зберігають резервні фонди у вигляді коштовних металів та вкладів у центральному банку. Акумулюючи грошові кошти промислових підприємств, землевласників, торгових установ та заощадження населення, банки значно збільшують базу нагромадження грошового капіталу. Ця функція набула найбільшого розвитку з поширенням акціонерних банків у 19 ст. [30, c.46]

Позички банки надають не лише залежно від власного та залученого капіталу, а й через зарахування позичок на рахунки клієнтів. Виконання та постійне розширення таких функцій банків зумовлює посилення концентрації банківського капіталу і зростання масштабів привласню вального ними прибутку. Основними джерелами цього прибутку є виконання банками розрахункових, емісійних, облікових та інших операцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами. [27, c.21]

Наприкінці 19 - на початку 20 ст. із посиленням концентрації банківського капіталу утворюються банківські монополії у формі картелів, синдикатів (консорціумів), трестів і концернів. Це спричинило зменшення кількості банків. Так, у США в 1921 р. було майже 30 тис. комерційних банків, а на початку 21 ст. - приблизно 8 тис. активи 8,8 тис. банків, які надали інформацію, становили у 2000 р. майже 8 трлн. дол., понад 70 з них володіли активами понад 10 млрд. кожний. У 1998 р. в США внаслідок злиття утворився банк з активами понад 500 млрд. дол., у 2000 р. - понад 1 трлн. дол. Таких могутніх банків в Японії кілька. Зростає кількість відділень банків, різновиди послуг, які вони надають, що зумовлює збільшення акумульованих ними капіталів. У США кількість відділень банків за 1921 - 2000 рр. зросла з 1,5 тис. до майже 80 тис., а канали американського кредитного ринку щорічно акумулюють понад 700 млрд. дол.

Одночасно з концентрацією банків відбувається їх централізація. [30, c.60] Особливо стрімко зросла кількість злиттів у банківській сфері у 80-ті роки 20 ст. (лише в першій їх половині було поглинуто понад 2000 банків). В Україні наприкінці 2003 р. функціонувало 183 банки та 2284 філії комерційних банків. За 1992 - 2003 рр. було ліквідовано 86 комерційних банків. Загальна сума власного капіталу в банківській системі України у 1999 р. становила 4,6 млрд. грн. (у 2003 р. - 13 млрд. грн.). на 5 наймогутніших банків України в 2003 р. припадало понад 80% сукупних активів.

Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація спричинили як якісні зміни у виконуваних банками функціях, так і появу нових. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьому вони переорієнтовуються з короткотермінових позичок на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім на довготермінові інвестиції в основний капітал. [28, c.34] Завдяки цьому банки здобувають контроль за окремими підприємствами, певною мірою деякими галузями, прямо і опосередковано розпоряджаються все більшою частиною власності промислових, торгівельних, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірю сприяють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.

Свідченнями зростаючого контролювання банками (насамперед, гігантськими) промисловості є концентрація в їх власності великих пакетів акцій і облігацій. Так, частка фінансових установ (зокрема, банків) у загальній вартості розміщених акцій корпорацій США зросла з 6,7% у 1990 р. до понад 40% в середині 90-х років. Крім того, збільшується частка позичкових коштів в авуарах не фінансових корпорацій. Це свідчить про посилення зрощування банківського капіталу з промисловим, зростаючу роль банків у цьому процесі, з одного боку, і їх домінуючу роль - з іншого.

Останніми роками окреслилася тенденція до зниження частки банківських кредитів у залучених промисловими компаніями і урядами фінансових коштах. Так, у 1999 р. їх частка у розвинутих країнах становила 25%.

Значно зросли масштаби кредитування банками держави через обслуговування державного боргу. [30, c.74] За цих умов посилюється значення кредиту в забезпеченні держави грошовими ресурсами.

Для кращого забезпечення банками фінансування держави зростає частка державної власності у банківській сфері. Центральний банк, як правило, є власністю держави. Крім того, у деяких країнах (Франція, Італія) державі належать найбільші комерційні банки. Створюються також спеціальні державні банки для фінансування зовнішньої торгівлі, сільського господарства, житлового будівництва тощо.

Важливою функцією сучасних банків є посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюють філіали іноземних банків у розвинутих країнах.

Значно посилюється універсалізація банків. Крім перелічених функцій, вони виконують операції страхування, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо). Поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг - фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки, проектне фінансування.

Діють різні види банків. Залежно від форм власності - державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Відповідно до функцій та характеру виконуваних операцій - емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності - промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки. [21, c.79] Усі вони формують банківську систему.

2.2 Правове регулювання банківської діяльності

В процесі розбудови демократичної правової держави та становлення ринкової економіки важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та ефективне правове регулювання банківської діяльності. Останнім часом вона зазнала суттєвих змін: створена дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність комерційних банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємовідносин банків з клієнтурою.

Банківське право - це система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними та фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій. [21, c.90]

Об'єктом регулювання з боку банківського права виступає банківська діяльність. Банківська діяльність становить собою сукупність різноманітних банківських операцій та послуг, які здійснюються виключно банками, і має на меті залучення кредитних ресурсів в реальний сектор національної економіки. Банківська діяльність - це цілий комплекс банківських операцій: залучення грошових вкладів, розміщення коштів, ведення рахунків та здійснення розрахунків, купівля-продаж монетарних металів та ін.

Поняття „банківська діяльність” є ключовим елементом фінансової системи держави і відіграє важливе значення для визначення суті та ролі банківського права. [22, c.40]

Держава зацікавлена в жорсткому регулюванні банківської діяльності за допомогою якого держава забезпечує виконання своїх завдань і функцій.

Для здійснення банківської діяльності комерційні банки повинні отримати від НБУ ліцензію та дотримуватися економічних нормативів.

Чинне законодавство визначає монопольне становище банків на ринку банківських послуг та вплив банківської діяльності на економіку держави, що в свою чергу викликає необхідність здійснення з боку НБУ банківського регулювання і банківського нагляду.

Банківська діяльність повинна мати законний характер і здійснюватися юридичними особами у встановленому законному порядку. Якщо порушується встановлений порядок зайняття банківською діяльністю, то п. 2 ст. 202 КК України передбачає кримінальну відповідальність за здійснення банківської діяльності чи банківських операцій без державної реєстрації або без спеціального дозволу, або з порушенням умов ліцензування, якщо не було пов'язано з утриманням доходу у великих розмірах. (Отримання доходу у великих розмірах вважається, коли ця сума в тисячу і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян). [37, c.115]

Банківська діяльність отримує своє правове відображення в банківському законодавстві - в системі нормативних актів, що видаються відповідними органами держави.

Правові норми, що регулюють банківські відносини, містяться насамперед у загальних, так і у спеціальних, присвячених регулюванню тільки банківських відносин, нормативних актах. [49, c.55] До них відносяться Конституція України, закони України, постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення й інструкції НБУ та Міністерства фінансів України, статути банків тощо.

Адміністративне право визначає принципи організації та діяльності органів виконавчої влади, повноваження цих органів у сфері кредитування, організації розрахунків і валютних операцій, обігу цінних паперів. Банківське право регулює, в першу чергу, майнові відносини, що виникають у сфері кредитування і проведенні розрахунків, і тим самим тісно пов'язане з цивільним правом. Наприклад, у договорах банківського рахунка та кредитного договору нормами цивільного права регулюються такі питання, як укладення цих договорів, зміст прав та обов'язків сторін, заставне забезпечення, ряд розрахункових і кредитних санкцій, відповідальність сторін за належне виконання своїх обов'язків. Крім того, комерційні банки, будучи суб'єктами господарської діяльності, здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, керуються також у своїй діяльності нормами цивільного права. [49, c. 112]

Контроль за дотриманням антимонопольного законодавства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України. Реорганізація комерційних банків проходить за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством. [36, c.216]

Для подальшого розвитку конкуренції й обмеження появи монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку.

Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, затверджу ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормативи, перевіряє створення їх шляхом реєстрації контролює додержання ними законодавства), здійснює контроль за веденням касових операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповноважених банків тощо.

Банківська діяльність отримує своє правове виявлення в нормативних актах (джерелах права), які видаються відповідними органами держави.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах -- офіційних письмових документах компетентного органу держави, в яких встановлюються норми права.

Важливе місце як джерела банківського права займають Цивільний кодекс України, в якому містяться гл. 71 „Про позику, кредит і банківський вклад”, гл. 72 „Про банківський рахунок”, гл. 73 „Про факторинг”, гл. 74 „Про розрахунки”, а також Господарський кодекс України (гл. 35). Норми цих глав кодексів регулюють важливі аспекти банківської діяльності. [11]

У системі банківського законодавства особлива роль відводиться законам, які мають вищу юридичну силу і охоплюють найбільш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед діючих виділяються такі фундаментальні закони, як Закон України від 7 грудня 2000 р. „Про банки і банківську діяльність ” [8], який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та захист, і Закон України від 20 травня 1999 р. „Про Національний банк України ”, [10] який регулює правовий статус НБУ, його функції, повноваження, основи взаємовідносин з вищими органами, мережу і порядок його роботи.

Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи.

1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. Ці акти приймаються в межах компетенції тієї організації, що їх видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо.

Важливе місце в банківській практиці займають також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, що доповнює закон, в тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Прикладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 Цивільного Кодексу України „Звичай”. [11] Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлено актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Отже звичаї ділового обороту, що застосовуються в банківській практиці, включають як міжнародні звичаї, що склалися в міжбанківській практиці, так і правила ділового обороту, що носять міжнародний характер.

Ефективне функціонування банківської системи України багато в чому визначається рівнем її правової основи і неможливе без визначення правового статусу суб'єктів кредитної системи та детального регламентування різних аспектів банківської діяльності.

Банківська система України функціонує на підставі цілої системи нормативно-правових актів, яка визначається терміном „банківське законодавство”. Загалом його можна визначити як систему нормативних актів, що містять норми, котрі регулюють діяльність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, а також їхні взаємовідносини з клієнтами. [26, c.11] Банківське законодавство являє собою значний масив різноманітних та юридичною силою, формою і сферою дії нормативних актів, що мають визначену ієрархічну систему. Згідно з цим банківське законодавство має ряд особливостей.

Перша - це міжгалузевий характер банківського законодавства, адже воно містить норми різних галузей права. Найбільшого значення тут набувають норми конституційного, адміністративного, цивільного та фінансового права. Разом із тим багатогранність самої банківської діяльності дає підстави включати до складу банківського законодавства ще й норми кримінального права, цивільно-процесуального права та інших галузей права. Враховуючи інтегративний характер банківського законодавства, можна назвати його комплексною галуззю законодавства, яка становить окрему специфічну структуру в системі національного законодавства.

Другою особливістю банківського законодавства України значна кількість підзаконних нормативних актів, а законів, що регулюють різні аспекти і питання банківської діяльності, недостатньо. В таких країнах, як Великобританія, Німеччина, США, Франція, налічує більше двох тисяч законів, що забезпечують функціонування кредитної системи цих країн. [27, c.63]

Недостатня кількість законів у цій сфері пояснюється, з одного боку, складною і повільною процедурою їх прийняття, а з іншого - тим, що банківські відносини надто динамічні. Це вимагає постійно вносити зміни, спрямовані на вдосконалення зазначеної діяльності, що забезпечується оперативним прийняттям підзаконних нормативних актів. Отже, має місце перекіс законодавства в бік відомчих нормативних актів.

Відомчі нормативні акти видаються на виконання та в межах закону і покликані усунути прогалини в правовому регулюванні банківських суспільних відносин. [24, c.19]

Третьою особливістю банківського законодавства є те, що основний його масив, як зазначалось, представлений відомчими нормативними актами. При цьому деякі державні органи управління спеціальної компетенції (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку) наділені функціями нормотворчого характеру і видають підзаконні нормативні акти, які мають міжвідомчий характер і відображають специфічну сферу їх діяльності, -- є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб. [27, c.70]

Наступною особливістю банківського законодавства є проблема розмежування його з іншими галузями законодавства (адміністративним, фінансовим і цивільним законодавством), що має практичне значення для ефективного розвитку і функціонування економіки. При цьому слід констатувати ключову роль публічних начал в регулюванні банківської діяльності, зокрема, це стосується питання меж втручання держави в банківську сферу.

Для вдосконалення банківського законодавства принципове значення має процес його інтеграції та диференціації. [13, c.42]

Інтеграція правового регулювання банківської діяльності забезпечує посилення взаємозв'язку та взаємодії банківського законодавства з іншими галузями законодавства (адміністративним, цивільним, фінансовим).

Диференціація правового регулювання банківської діяльності полягає в його розмежуванні, в особливостях правового регулювання різних сфер банківської діяльності (розрахункових, кредитних, валютних відносин та ін.). В практичному плані мова йде про розмежування банківського права на публічне і приватне, матеріальне і процесуальне тощо.

Як відомо, сучасний нормативний вакуум у сфері банківської діяльності зумовлений зміною соціально-політичного устрою і напрямів економічного розвитку країни. Деякі нормативні акти не завжди узгоджуються між собою, інколи навіть суперечать один одному; слід багато ще зробити для поліпшення правового регулювання банківських відносин і побудови кредитної системи в Україні.

Серйозним недоліком для регулювання банківських відносин є внесення частих змін до законів невдовзі після їх прийняття, як це мало місце, наприклад, із попереднім Законом України „Про банки і банківську діяльність”. [8] Часті зміни та доповнення до законів не сприяють стабільності банківського законодавства і негативно впливають на практику його застосування суб'єктами господарювання.

Важливе значення для розвитку банківського законодавства має концепція розвитку банківської системи України, яка повинна містити основні напрями та шляхи вдосконалення банківського законодавства. Зокрема, актуальним як у теоретичному, так і в практичному аспекті є питання його кодифікації. В розробленому творчим колективом НБУ проекті концепції розвитку банківської системи України передбачається створити на основі всіх діючих законодавчих і нормативних документів систематизований Кодекс нормативних актів щодо банківської діяльності, постійно підтримуючи його в робочому стані та знайомлячи з ним всі банки України. [26, c.11]

Істотне місце в удосконаленні банківського законодавства - займає вирішення на законодавчому рівні таких питань: про банківську таємницю, страхування депозитів та кредитів, про державну скарбницю України, організацію та порядок роботи банківської системи в особливий період, про систему державного банківського аудиту, про відповідальність банків за незаконні банківські операції, про дочірній банк та інші кредитні установи (фінансові та холдингові компанії), про банкрутство і неспроможність кредитних установ, про механізм реорганізації банків, про правове забезпечення електронних платіжних систем, про систему страхування банківських цінностей під час їх зберігання та перевезення тощо.

Робота щодо вдосконалення банківського законодавства не обмежується прийняттям лише законів, необхідне й нормативне регулювання окремих сфер банківської діяльності та їх відносин із клієнтами (розрахункових, кредитних, валютних та ін.), формування спеціального механізму реалізації тих чи інших положень у банківській сфері (йдеться про формування кредитно-фінансового інституту трастових операцій, про порядок виконання заставних зобов'язань при неповерненні кредитів, про лібералізацію валютних операцій -- переказ іноземної валюти за кордон або залучення іноземних інвестицій, упорядкування засад вексельного обігу, врегулювання інституту арешту коштів банків та ін.). [30, c.87]

Аналіз чинного банківського законодавства свідчить, що воно знаходиться ще на етапі становлення і розвитку і неповною мірою відповідає етапу ринкової економіки.

Для банківського законодавства характерні такі негативні риси:

а) багаторівневий характер правового регулювання банківської діяльності та наявності значної кількості підзаконних нормативних актів. У зв'язку з цим важливого значення набуває питання дотримання ієрархії джерел банківського права;

б) відсутність єдиного кодифікованого акту з банківської; діяльності;

в) динамічність норм банківського права і внесення частих змін і доповнень до нормативних актів, що регулюють банківську діяльність;

г) суперечливість і складність багатьох нормативну, актів, їх неузгодженість з актами, що стосуються взагалі народного господарства і регулюють господарські відносини;

д) недостатня кількість офіційних джерел, де публікуються нормативні акти з банківської діяльності, і труднощі що виникають з пошуком і користуванням цими актами. [48]

Існуюча публікація цих нормативних актів не відповідає формальним вимогам обнародування, а умови їх розповсюдження не забезпечують учасникам загальнодоступності актів.

Поряд із вдосконаленням безпосередньо банківського законодавства складовою частиною цього процесу є здійснення інших заходів.

1. Норми банківського законодавства необхідно узгоджувати з нормами інших галузей національного законодавства, тобто враховувати норми актів суміжного законодавства, що виступають основою концептуального характеру.

2. Відображати в чинному законодавстві міжнароднінорми і звичаї, що застосовуються в банківській практиці.

3. Чіткіше розмежовувати повноваження законодавчих та виконавчих органів у банківській сфер.

4. Обмежити до мінімуму втручання держави в банківську сферу і намагатись ліквідувати монополізацію НБУ в управлінні кредитно-банківською системою.

5. Систематично розробляти й видавати центральним банком методичні вказівки та роз'яснення щодо деталізації застосування банківського законодавства чи регулятивних правил.

6. Створити єдину державну систему реєстрації позичальників, тобто такий централізований банк даних, де б накопичувалась інформація про фінансовий стан позичальників, про попередню діяльність суб'єктів господарювання, про міжнародних партнерів, що дозволило б зменшити кредитний ризик комерційних банків.

7. Провести реформування бухгалтерського обліку в поєднанні з удосконаленням аудиторських стандартів та аудиторської практики (зокрема, розробити нормативні документи стосовно реорганізації банківського обліку та звітності в банківській системі), посилити півень їх застосування, враховуючи міжнародні стандарти бух обліку та аудиту.

8. Законодавчо врегулювати порядок організації та функціонування електронних платіжних систем, утворити Єдину платіжну систему під захистом Національного банку України.

9. Створити спеціальне агентство з питань реструктуризації банківських активів, яке б організувало оперативну роботу з реструктуризації управління банками та їх активами.

10. Вдосконалювати порядок створення Реєстру ненадійних позичальників.

11. Потребує уваги й практика реалізації законодавства, спрямованого на запобігання використання банківської системи для легалізації брудних доходів. Важливу роль в розвитку національного банківського законодавства повинен відіграти процес міжнародного співробітництва у сфері правового регулювання банківської діяльності, адаптації його до відповідного законодавства Європейського Союзу, поступового приведення нормативних актів України до Європейських стандартів. [48]

Отже, чинне національне банківське законодавство в цілому знаходиться на прогресивному напрямі і підпорядковується меті регулювання ринкової системи економіки. Однак найважливішою його проблемою залишається завдання розширення та якісного розвитку правового фундаменту управління банківською системою і банківською діяльністю і відповідності сучасного національного банківського законодавства міжнародним банківським стандартам.

2.3 Банківська система України та її роль у ринковій економіці

У загальному вигляді під банківською системою розуміється сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів і надаються клієнтурі різноманітні послуги з прийому вкладів і надання кредитів.

Банківська система -- це не довільне явище, а складова частина кредитно-грошової системи, елемент економічного базису суспільства, що розвивається за законами ринкової економіки. Ця система є внутрішньо організована, взаємопов'язана, має загальну мету та завдання. [30, c.19]

Банківська система існує в будь-якій країні в певний історичний період і є складовою частиною кредитної системи держави. Для нормального функціонування банківська система має відповідати наступним вимогам:

1. У країні повинна бути достатня кількість діючих банків і кредитних установ. Систему слід розглядати як таку, що систематично розвивається і постійно кількісно та якісно змінюється.

2. У системі не повинно бути зайвих елементів. У цьому секторі економіки мають бути відсутніми банківські установи, які не приступили до виконання банківських, операцій у встановлені строки, діють без належним чином оформлених ліцензій на здійснення банківських операцій або утворені не відповідно до чинного законодавства та акта засновника про створення.

3. У країні функціонує центральний банк, який виступає основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці. Важливе значення має індекс незалежності центрального банку від уряду, який складається із таких елементів: система призначень функціонерів центрального банку, взаємовідносини з урядом, конституційне закріплення за центральним банком функцій цінової стабільності, монетарне фінансування бюджетного дефіциту, монетарні інструменти.

4. Поряд із центральним банком діють найрізноманітніші комерційні банки, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв'язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб.

5. У країні діють банки й кредитні установи, які не обмежуються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а й сприяють накопиченню капіталу, активно втручаються в усі сфери економіки.

6. Банківська система є складовою більш широкої системи -- економічної системи держави. [37, c.142]

Таким чином, банки органічно вплетені у загальний механізм регулювання господарського життя, тісно взаємодіють із бюджетом і податковою системою, системою ціноутворення, з політикою цін і прибутків, з умовами зовнішньоекономічної діяльності. Банківська система взаємодіє з економікою, активно виливає на соціальну сферу, що проявляється в накопиченні коштів населення і підприємств, сприяючи зростанню рівня життя. Проте банківська система -- це не механічне об'єднання різних банків, а специфічна економічна структура, яка має особливе призначення і виконує спеціальні функції в економіці держави. [37, C.14]

Банківська система являє собою законодавчо визначену, чітко структуровану сукупність фінансових інститутів, які займаються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи проявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

б) трансформаційна функція;

в) стабілізаційна функція.

Важливою функцією банківської системи є функція створення грошей і регулювання грошової маси, яка полягав втому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. [35, c.68] У виконанні цієї функції приймають участь всі ланки банківської системи (НБУ і комерційні банки), і вона стосується всіх напрямів банківської діяльності.

Для банківської системи характерна трансформаційна функція, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб'єктів господарювання і передаючи їх іншим, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів та фінансові ризики.

Крім зазначених функцій банківська система також виконує стабілізаційну функцію, тобто функцію забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку. Для банківської діяльності характерна висока ризикованість і банки працюють в умовах постійної і підвищеної загрози втрати грошей та банкрутства, тому боротьба з ризиками є важливим завданням не лише окремих банків, а й усієї банківської системи. Банки, виступаючи посередниками грошового ринку, беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників. Виконання банківською системою стабілізаційної функції забезпечується: шляхом прийняття законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність всіх ланок банківської системи та створення належного механізму контролю й нагляду за дотриманням як чинного законодавства, так і діяльності банків.

Отже, банківська система -- це розгалужена сукупність банків, банківських інститутів, фінансово-кредитних установ, що діють у межах єдиного фінансово-кредитного механізму на чолі з центральним банком і йому підпорядковуються. [30, c.29]

Сучасна банківська система України, як і у більшості країн світу, складається з двох рівнів. На першому рівні виступає Національний банк України та його організаційна структура, на другому рівні -- комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфер діяльності з відповідною мережею установ (філії, відділення). В ст. 4 Закону України „Про банки і банківську діяльність” визначено, що банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону. [8]

Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України, який відповідає за підтримання стабільності національної грошової одиниці та функціонування банківської системи. Національний банк України, як і центральні банки країн з ринковою економікою, виступає емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, органом банківського регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки; за допомогою визначених законодавством функцій та операцій він впливає на всі сфери економічного життя країни. [26, c.8]

Національний банк України, будучи головним банком держави, виступає координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни. НБУ зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розрахункове обслуговування центральних органів влади, веде рахунки Державного казначейства, приймає участь в обслуговуванні державного боргу шляхом розміщення державних цінних паперів, їх погашення та виплати доходу за ними.

...