Уроки Світової фінансової кризи для банківської системи України

Рівень безробіття, розрахований за методологією МОП, у середньому за 9 місяців 2008 року склав 6,5%. За даними Держкомстату, рівень безробіття в листопаді 2008 року порівняно з жовтнем 2008 року збільшився на 20,7% - до 639,9 тис. чол.

Середня заробітна плата за даними Державного комітету статистики в 2008 році склала 1806 гривень на місяць. Через економічну кризу, починаючи з вересня, середня заробітна плата зменшувалася. Однак, найбільше знизилися доходи працівників металургійного сектора, машинобудівників і фахівців коксохімічної промисловості, у яких заробітні плати стали знижуватися починаючи з серпня.

В кінці жовтня 2008 року Міжнародний валютний фонд підтвердив готовність виділити Україні кредит на суму 16,5 мільярдів доларів на 15 років під чотири відсотки річних для подолання проблем в економіці. 31 жовтня 2008 у другому читанні Верховна Рада прийняла президентський законопроект «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» («за» проголосували 243 депутати з фракцій БЮТ, НУНС і Блок Литвина). 10 листопада 2008 Україна отримала перший транш кредиту «stand by» у розмірі 4,5 млрд. доларів.

Економічна криза продовжила розвиток протягом 2009 року. За січень-квітень 2009 року падіння промислового виробництва в Україні склало 31,9% в порівнянні з середнім показником по СНД 9%; приріст інфляції становив 19,1% (у річному обчисленні) порівняно з 14% інфляції по СНД; обсяг роздрібного товарообігу в Україні впав на 14,4% при 3% у середньому по СНД. Кабінет міністрів заборонив Держкомстату публікувати дані зміни ВВП в I кварталі 2009. За даними Держкомстату падіння ВВП України в першому кварталі склало 20,3%, у другому кварталі - 18% (в порівнянні з аналогічним періодом попереднього року). За підрахунками професора А. Ревенко, українського фахівця зі статистики міжнародних зіставлень, «у першому кварталі 2009-го наш ВВП впав по відношенню до 1990-го до 61,5%, приблизно до рівня 2004 (61,0%) і 2005 (62 , 7%) років ». За оцінкою Рахункової палати України ВВП у першому півріччі 2009 року склав 59,5% від рівня 1990 року, при цьому близько 40% ВВП знаходилося в тіні, що означало недоотримання зборів до бюджету.

За даними Світового банку протягом першого кварталу 2009 року, надходження інвестицій в основний капітал знизилося на 48,7%, надходження інвестицій в приватний бізнес знизилося на 11,6%, реальний експорт впав на 15,9%, в той час як зменшення внутрішнього попиту і корекція обмінного курсу зумовили різке скорочення імпорту (-36.6%). Негативне сальдо у зовнішній торгівлі зберігалося кожен місяць в першому кварталі 2009 року, проте істотно знизилося в порівнянні з першим кварталом 2008 року.

Інфляція в січні-травні склала 7,4% (за аналогічний період 2008 року - 14,6%), в основному через обмежувальні дій Національного банку України, завдяки яким грошова маса за січень-травень зменшилася на 9,2% (за аналогічний період 2008 року - збільшилася на 8,5%). В той же час цей порівняльний успіх виглядав гнітюче на загальносвітовому тлі, оскільки за підсумком першої половини 2009 року в Україні був зафіксований найвищий показник інфляції в світі - 8,6 відсотка. У липні була зафіксована дефляція на споживчі товари на рівні 0,1%.

Дефіцит держбюджету в першому півріччі 2009 року склав 10,61 мільярда гривень. На початок липня 2009 року державний і гарантований державою борг України становив 28,9 мільярда доларів, у тому числі зовнішній - 20,5 мільярда доларів, внутрішній - 8,2 мільярда доларів. ВВП України за ІIІ квартал 2009 року (у постійних цінах 2007 року), в порівнянні з аналогічним кварталом 2008 року, за попередніми даними, зменшився на 15,9%. За даними Міністерства економіки, рівень тіньового сектору економіки України за результатами II кварталу 2009 року становив 36% від офіційного ВВП. За попередніми оцінками, державний бюджет України, в результаті збільшення тіньового сектору, в 2009 році може недоотримати понад 100 млрд. грн. В III кварталі Держкомстат зафіксував двократне - до $ 432 млн. - прискорення відтоку прямих інвестицій з України. Внаслідок відтоку і курсової переоцінки притік прямих іноземних інвестицій в III кварталі скоротився до $ 614 млн. Опитування керівництва провідних іноземних інвестиційних компаній, який був проведений в жовтні 2009 року дослідницьким центром компанії Appleton Mayer, показав значне погіршення інвестиційного клімату в Україні.

Так, згідно з даними дослідження, 69% керівників іноземних інвестиційних компаній не збиралися найближчим часом розглядати питання про інвестування в економіку України. При цьому 34% іноземних інвестиційних компаній збиралися піти з України, а 26% - заморозити поточні проекти.

За перше півріччя 2009 року в порівнянні з аналогічним періодом попереднього року скорочення у промисловості склало 30,4%, при цьому у добувній та обробній промисловості - 32,1%, хімічної - 33,2%, в металургії - 41,2% , машинобудуванні - 46,7%, обсяги будівництва скоротилися на 54,3% , вантажообіг транспорту - на 33,3%, пасажирооборот - на 22, 3%, експорт - на 43,6%, імпорт - на 51,3% , оптова торгівля - на 23%, роздрібна торгівля - на 15,9%. За перше півріччя 2009 року загальне виробництво продукції сільського господарства порівняно з відповідним періодом 2008 року зросло на 3,8%.

Незважаючи на загальне падіння промислового виробництва за підсумками першого півріччя в цілому, вже в травні почався його невеликий приріст до попереднього місяця (1,3%), і зростання продовжилося в червні (3,1%) та липні (4,9%), при цьому основним «локомотивом» промислового росту була металургія. В цілому за перше півріччя 2009 року поставки українського прокату в США знизилися на 70% (до 2,86 мільйона тонн), в ЄС - на 50% (до 1,43 мільйона тонн), на Близький Схід - на 10% (до 0 , 5 мільйона тонн), на внутрішній ринок України - знизилися на 60 відсотків, проте в Китай - різко зросли (у 90 разів, до 0,9 мільйонів тонн). Збільшення експорту металопрокату в Китай було пов'язано з низькою собівартістю української продукції. У липні 2009 року металургійні підприємства України збільшили випуск сталі на 16% в порівнянні з попереднім місяцем, що дозволило сподіватися на закінчення кризи в цій галузі.

У лютому в інтерв'ю з заступником голови НБУ Савченко зазначалося, що до того часу НБУ встиг перевірити сімнадцять найбільших банків, за його словами: "Результати перевірки досить обнадійливі, були здивовані як міжнародні експерти, так і аудитори. Якість активів українських банків, тобто їх кредитів , інвестицій, висока ". В цілому за IV квартал 2008 - I квартал 2009 року населення вилучило близько 23% депозитних коштів з системи. Вже в квітні населення почало більше довіряти банківській системі, оскільки почалося невелике збільшення загального обсягу депозитів.

Національний банк України став широко застосовувати практику призначення своїх тимчасових управляючих у проблемні банки («Родовід», «Столиця», «Трансбанк», «Надра», «Дністер», «Енергія», «Київ» і т. д.). 10 червня уряд України ухвалив рішення про націоналізацію трьох банків («Укргазбанк», «Родовід Банк», банк «Київ») шляхом входження в капітал цих банків; а 12 червня Національний банк України з 15 червня 2009 р. знизив облікову ставку з 12% до 11%. В цілому ці процеси викликали небувалий ажіотаж серед фінансистів, які турбувалися про можливість появи тіньових схем прийняття рішень, зокрема викликала сумніви персона Теймура Багірова, директора Департаменту з рекапіталізації банків Міністерства фінансів України.

За підсумками роботи в 1 кварталі 2009 року близько 40 банків України показали збитки, а за 1 і 2 квартал всі банки України зазнали збитків на суму 10,2 млрд. грн. (Проти 5,3 млрд грн. прибутку роком раніше). За січень-липень 2009 року чистий збиток української банківської системи в склав 18,361 млрд. грн., що було пов'язано з більш високими темпами зростання витрат банків у порівнянні з доходами. У липні 2009 року уряд вирішив ліквідувати «Укрпромбанк», який зазнав рекордних збитків і «Одеса-Банк». У серпні Нацбанк вирішив ліквідувати банки «Європейський» і «Національний стандарт». При цьому залишалася ймовірність збереження «Укрпробанка» як такого. Ліквідація Укрпромбанку стала найбільшою за час фінансової кризи.

У 2010 році Україна повинна була виплатити за зовнішніми борговими зобов'язаннями близько $ 30 млрд. Експерти прогнозували дефолт в масштабі країни.

За даними Держкомстату, на 1 січня 2009 року в Державній службі зайнятості було зареєстровано 844,9 тис. безробітних, на 15 січня 2009 року їх чисельність зросла до 919,7 тис. Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних знижувалася три місяці поспіль навесні, досягнувши на 1 червня 752 тисяч чоловік. На 1 серпня офіційно було зареєстровано 606 900 безробітних, при розрахунках за методологією МОП (у середньому за перший квартал) - 2,094 млн. (10,3% економічно активного населення працездатного віку, в порівнянні з 7,1% у першому кварталі 2008 року). У першому півріччі зросли обсяги вимушеної неповної зайнятості. Зокрема, кількість працівників, які працювали у режимі скороченого робочого дня, збільшилася в 5,5 рази порівняно з відповідним періодом попереднього року, а кількість працівників, які перебували в адміністративних відпустках, - у 3 рази відповідно.

З травня 2008 по травень 2009 середня заробітна плата в Україні зросла з 1735 до 1845 грн., однак через девальвацію гривні середня зарплата в доларовому еквіваленті скоротилася з $ 343 до $ 240. Всього за перше півріччя 2009 року в порівнянні з аналогічним періодом 2008 року реальна заробітна плата (у гривневому еквіваленті) скоротилася на 10,1% (для інформації про середньомісячну заробітну плату в 2012р. див. малюнок 1).

Малюнок 1. Середньомісячна заробітна плата у 2012 р., грн.

У 2010 році новий уряд держави за домовленістю з МВФ закрив діючу кредитну лінію і почав співробітництво за новою програмою. Програма співпраці України і МВФ, схвалена в липні 2010 року, передбачає виділення Україні кредиту на суму 15,15 млрд. дол. Термін дії програми 2,5 року. Кошти залучаються під ставку 3,5% річних. Відразу після схвалення програми співпраці Україна отримала перший транш даного кредиту МВФ у розмірі 1,89 млрд. доларів.

"Після кризи ми маємо негативно класифікованих активів у розмірі 15% сукупних активів", - відзначав навесні 2011 року заступник голови НБУ Ігор Соркін, він також зазначив, що згідно з положенням Нацбанку про списання проблемних активів для банків, колишнього в силі з кінця 2010 року по 1 квітня 2011 року, ними було списано близько 10 мільярдів гривень. Олександр Сугоняко навесні 2012 року зазначав, що "офіційні звіти показують, що проблемних кредитів менше 10%, міжнародні фінансові інститути називають цифру 30-40%".

На відміну від негативних результатів 2009-2011 років (збиток за 2009 рік склав 38 450 млн. грн., За 2010 рік - 13 027 млн. грн., За 2011 рік - 7708 млн. грн.), за 9 місяці 2012 року банківська система України продемонструвала позитивний фінансовий результат, рівний +2 775 млн. грн.

Протягом червня 2012 капіталізація українських банків продовжувала збільшуватися. Цьому свідчив постійний приріст балансового капіталу банків. Протягом 2012року балансовий капітал банків збільшився на 4%.

У червні прибуток банків зменшилася на 16%. На 01.07.2012 року прибуток банків становить приблизно 1,6 млрд. грн.

Після зміни регулятором правил щодо формування резервів за активними операціям спочатку 2012 року банківська система показала прибуток, яка збільшувалася до початку червня. На 01.07.2012 збиток показало 19 українських банків, це спричинило за собою зниження прибутку всієї банківської системи України. Зменшення прибутку в червні при прирості балансового капіталу, говорить про формування балансового капіталу за рахунок збільшення внесків до статутного капіталу (3,8 млрд. грн. за червень).

Падіння резервів і слабкі темпи приросту активів говорить про те, що після роз'яснення податкової щодо порядку списання активів за рахунок сформованих резервів, банки стали активніше перекладати на «позабалансові» рахунки безнадійну до повернення заборгованість, за якою не проведена повна юридична процедура. Більше 70% кредитів банки видали в користування юридичним особам. Протягом всього 2012 року ця складова кредитного портфеля незначно зростає. У вересні зростання склало 0,8%. З іншого боку протягом 2012 року, для домогосподарств, кредит стає все більш недоступним. У вересні збереглася тенденція зниження обсягу кредитування фізичних осіб (приблизно на 1,3%). Якщо на період початку кризи в 2008 році заборгованість з валютними кредитами фізичних осіб становила $ 26,5 млрд. (63,2% питомої ваги портфеля), то станом на 01.09.2012 року валютний портфель становив $ 10,3 млрд.(50,2% питомої ваги портфеля) домогосподарств. У жовтні обсяг міжбанківського кредитування збільшився приблизно на 16%. Високі процентні ставки на міжбанківському ринку привертають більшу кількість ресурсів банків, ніж реальна економіка.

Високі процентні ставки, які пропонують банки фізичним особам по депозитами, а також зростання кредитного портфеля всього на 4 млрд. грн. проти зростання ресурсної бази на 21 млрд. грн., скоріше вказує на боротьбу банків за підвищення ліквідності та підготовку до другої хвилі фінансової кризи, чим на активну участь у прискоренні економічного зростання.

РОЗДІЛ 2.

2.1 Сутність, фактори виникнення та особливості прояву банківських криз

У виникненні та розвитку кризових явищ помітно зросла роль банків, оскільки саме вони формують інституційну систему, впливаючи на ефективність розподілу кредиту, структуру процентних ставок, рішення у сфері грошово-кредитної політики та їх ретрансляцію економічним агентам. Це пояснюється тим, що стратегія поведінки окремих банків формується у результаті прийняття рішень на мікрорівні, хоча після колективних дій вони впливають на формування макроекономічних умов, у яких існують як самі банки, так і інші економічні агенти. Подібна роль банківського сектора економіки зумовлюється його стало-випереджаючою реакцією на зміни у кон'юнктурі порівняно з іншими її секторами, що дозволяє використовувати його поведінку як дійовий інструмент прогнозування економічної ситуації.

Проблематика банківської кризи привертає дедалі більшу увагу наукового співтовариства. Незаперечний життєвий факт полягає в тому, що банківська система є першоосновою будь-якої економіки. Без здорової банківської системи не буде і зростання економіки, в якій усі процеси тяжіють до циклічності.

Стабільність функціонування, що розуміється як відсутність криз, є чи не головною вимогою суспільства до банківської системи, що відрізняє її від будь-якої іншої галузі економіки.

Розуміння механізмів, які зумовлюють виникнення криз у банківській системі, є, безперечно, першим кроком до запобігання їм у майбутньому. Зарубіжні та вітчизняні дослідники досить глибоко й системно вивчали проблеми, пов'язані з банківськими кризами. Проте лише частина розробок, присвячених цій темі, пропонує економетричний аналіз ситуації, тоді як більшість з них має в основному характер конкретних соціологічних досліджень.

Існує багато емпіричних розробок по основних індикаторах, пов'язаних з банківськими кризами останніх років. Макроекономічні фактори, на які в них нерідко посилаються, -- це явне скорочення виробництва в реальному секторі економіки, «гіперболізоване» зростання вартості активів (наприклад, фінансових активів або нерухомості), підвищення реальних процентних ставок і зниження валютного курсу, -- особливо тоді, коли ці негативні потрясіння відбуваються слідом за періодом стрімкого зростання кредитів і (або) фінансового дерегулювання.

Водночас багато теоретичних і прикладних аспектів банківської кризології залишаються недостатньо розробленими, а деякі позиції -- дискусійними. Зокрема, існує нагальна теоретико-методологічна і практична потреба у дослідженні сутності, причин виникнення і механізмів подолання банківських криз. У зарубіжній і вітчизняній практиці відсутні зважені підходи, що дозволяли б оцінити взаємний вплив банківської та макроекономічної динаміки в умовах довгострокового стабільного зростання економіки, а також взаємозалежність банківських та валютних криз і криз платіжного балансу. Недосконалість методології та інструментарію прогнозування банківських криз не дозволяє повною мірою описати все різноманіття і складність причин, які сприяють нагромадженню кризового потенціалу в банківських системах, що, у свою чергу, зумовлює вибір неефективних стратегій антикризового регулювання банківської діяльності. Крім того, бракує комплексних досліджень щодо визначення впливу різноманітних ризиків на фінансову безпеку окремих банків і банківської системи в цілому.

Як зазначають дослідники, банківські кризи, зумовлені внутрішніми проблемами, менш негативно впливають на економіку і є менш тривалими, ніж банківські кризи, пов'язані із зовнішніми проблемами (наприклад, з кризою платіжного балансу). Ефект досить швидкого пом'якшення криз, який виникає після успішних спроб стабілізації, закладений у сам механізм розвитку кризи в період дезінфляції; через якийсь час, після різкого стискання у період інфляції, відбувається відновлення попиту на послуги банків, нерідко підкріплюване припливом зовнішнього фінансування.

Для характеристики окремих поглядів на природу банківських криз доцільно скористатися відповідними напрацюваннями російських дослідників. Уперше поняття «уразливість національної банківської системи» у контексті ймовірності банківської кризи застосував Г. Мінскі у 1977 р. Прийнято виокремлювати два види банківських криз: 1) кризу, що охоплює декілька окремих банків; 2) системну банківську кризу, коли кризові явища охоплюють не тільки усю банківську систему, але й національну систему розрахунків і платежів.

При цьому основоположною моделлю банківської кризи внаслідок виникнення проблем з ліквідністю у окремого комерційного банку є модель Даймонда -- Дібвіга, на різних модифікаціях якої будуються подальші розробки моделей «банківської паніки» (bank panics) і «набігу на банки» (bank runs). Вона викладає класичну послідовність розгортання кризи внаслідок недостатнього покриття вартості зобов'язань банку вартістю його активів. Погіршення якості активів за відсутності страхування вкладів може спровокувати так звані «набіги вкладників», які намагатимуться вилучити свої кошти з банку раніше, ніж буде оголошено про його банкрутство. У найзагальнішому вигляді такий ефект відповідає теорії раціональних очікувань.

Більш докладно причини такого ефекту описуються у моделях асиметрії інформації, що припускають можливість ланцюгової реакції інвесторів, тобто впливу рішення одного інвестора на поведінку інших, у результаті чого виникає ефект стадної поведінки. У випадку, коли інформацію про вилучення вкладів з окремих банків отримують дедалі більша кількість людей, виникає загроза банківської паніки -- тобто каскадний ефект.

При цьому, за інших рівних умов, імовірність порушення рівноваги у банківській системі під впливом зовнішніх подразників є тим вищою, чим більшою є у структурі банківських послуг частка «чорних» і «сірих» схем. Ситуація погіршується також внаслідок негативного досвіду у банківської клієнтури, який спричиняє появу «синдрому недовіри», тобто довіра вкладників може бути підірвана навіть найнезначнішими ознаками нестійкості.

В. Чарі та Р. Джаганнатан вивчали ситуацію, в якій банківська паніка виникає внаслідок формування помилкового уявлення у більшої частини вкладників, які не розрізняють вилучення вкладів через тимчасові труднощі з ліквідністю у економічних агентів і через підвищення ризику банкрутства банку.

Т. Темзелідіс довів, що «хороша» рівновага (у термінах моделі Даймонда -- Дібвіга) може бути досягнута і у випадку з декількома банками, хоча імовірність банківської паніки зростає із зменшенням середнього розміру банку. Я. Чен вивчав вплив ефекту інфікування на розвиток банківської кризи і на трансформацію набігу на окремі банки у банківську паніку.

Ф. Мішкін, С. Едвардс і С. Вег розглядали виникнення проблем у окремих банків у контексті розвитку фінансової кризи на макрорівні. Перший з них основну увагу приділяв проблемі асиметричної інформації (відносини «банк -- позичальник», «банк -- вкладник»), її ролі у поширенні кризи на всю банківську систему, на фінансовий і реальний сектори економіки. С. Едвардс і С. Вег наголошували, що шокові зміни у макроекономічних умовах за певного обмінного курсу національної валюти можуть спричинити кризу у банківській сфері, яка, у свою чергу, посилює кризові явища у решті секторів економіки.

Л. Барсег'ян, аналізуючи на основі моделі пересічних поколінь вплив дій держави щодо санації банків при розгортанні банківської кризи, виявив, що в разі зволікання держави з санацією банки вдаються до схеми Понці (тобто здійснюють рефінансування кредитів за рахунок нових запозичень), а це тільки поглиблює кризову ситуацію.

На негативному впливі банківських криз на національну економіку наголошували Ч. Кіндлбергер і Г. Мінскі. При цьому, як правило, економічна і соціальна ціни банківської кризи перевищують макроекономічну ціну вливання ліквідності.

На сьогодні усталені підходи до визначення сутності банківської кризи відсутні. Так, одні вчені-економісти визначають банківську кризу як руйнування зв'язків між елементами системи, інші -- як закономірну форму оновлення діючої системи управління грошовими потоками і національними фінансами. На думку М. Бунятяна, банківська криза є особливим, характерним підвидом кредитної кризи.

Як правило, під банківськими кризами розуміють кризи банківського сектора, які ґрунтуються на ефекті «доміно» і при яких нагромадження проблемних активів в обмеженій кількості банків за умов їх неплатоспроможності спричиняє банківську паніку, масове вилучення вкладів, різке скорочення кредитування банками один одного, масове призупинення платежів банками, з наступним колапсом платіжної системи і фінансових ринків.

Підкреслюється також, що у банківській практиці криза проявляється у різкому зниженні платоспроможності банків, які починають відчувати нестачу ресурсів для виконання своїх поточних зобов'язань і для яких характерними є істотний розкид та різкі стрибки ставок.

Більш повно поняття «банківська криза» відображають визначення, пов'язані з втратою банківської ліквідності та платоспроможності. Під банківською кризою традиційно розуміється також стійка нездатність значної кількості банків виконувати свої зобов'язання перед контрагентами, яка проявляється у порушенні умов розрахунково-касового обслуговування і зобов'язань перед вкладниками та держателями банківських зобов'язань, у банкрутстві та ліквідації банківських установ.

Трактується банківська криза і як ситуація, в якій проблеми, що виникають у банків, призводять до істотного скорочення капіталу банківської системи. Проте в таких визначеннях розглядуваного поняття увага акцентується не на розкритті його характеристик, а на аналізі його наслідків.

І. Ларіонова серед основних причин, які зумовлюють фінансову кризу в банку, виокремлює погану якість активів; великі операційні витрати, не адекватні реальному стану бізнесу; наявність прихованих збитків.

У дослідженні МВФ як банківська криза визначається ситуація примусового масового закриття і злиття банків або їх поглинання державою, а також масового вилучення населенням вкладів з банків.

Дж. Камінскі та С. Рейнхарт ідентифікують початок банківської кризи з ситуацією, в якій масові вилучення вкладів вели до закриття банків, їх злиття або поглинання одного чи декількох проблемних фінансових інститутів державним сектором.

Визначається криза і як крайнє загострення внутрішніх суперечностей у банку або банківській системі, яке спричиняє пригнічення їх найважливіших функцій, яке, у свою чергу, загрожує їх стабільності та надійності.

Поряд з теоретичними розробками, існує багато досліджень, які містять якісний і кількісний емпіричний аналіз криз національних банківських систем і банкрутств окремих банків. У великій кількості праць вивчаються причини та особливості розвитку банківських криз в окремих країнах і групах країн (Латинській Америці; розвинутих країнах і країнах з перехідною економікою; Аргентині, Чилі, Філіппінах, Таїланді та Уругваї; Фінляндії, Норвегії та Швеції; Японії).

Причинами ощадної кризи традиційно виступають дерегулювання сфери фінансів, зростання конкуренції, негнучкість портфелів активів, недосвідченість менеджерів, зміна податкового законодавства, зміна цін і моральний ризик.

Є дослідження, де зазначається, що не тільки дані мікрорівня, але й макроекономічні умови та потенціальний ефект ланцюгової реакції (contagion) зумовлюють стійкість банку. Окремі дослідники, використовуючи модель logit і аналіз виживання, встановили, що у випадку мексиканської кризи 1994 р. макроекономічні фактори відіграли основну роль у поясненні часу провалу; ймовірність же провалу більше залежала від факторів мікрорівня, а ефект ланцюгової реакції є важливим в обох випадках.

Продовжуючи пошук інтегрованого підходу, дослідники змоделювали провал як залежність від ризику ліквідності, ринкового та кредитного ризиків і запропонували змінні, які їх описують. При цьому наголошується: стійкі та нестійкі банки мають різні характеристики, залежні від різного рівня прийняття ризиків, що підтверджується оцінкою моделі пропорційного ризику для трьох епізодів кризи у США, а також у Мексиці та Колумбії.

Банківські кризи знайомі всім країнам і моделям економічних систем. Але класифікація банківських криз залишається питанням відкритим. Говорять про чотири основних «генотипи»: кризи перегріву кон'юнктури «суспільства споживання», що стосуються в основному депозитно-кредитних інститутів; боргові фінансові або інфляційні банківські кризи, що можуть переростати у загальноекономічні; банківські кризи юридичних норм; банківські кризи перехідних економічних систем («кризи політичних передумов»).

Водночас розглядаються і такі два типи банківських криз: 1) економічних результатів (мають дві форми прояву -- кредитну й фінансову); 2) політичних передумов (які проявляються у протекціоністській і реформаційній формах).

Можна погодитись: очевидний парадокс функціонування банків розвинутих країн полягає в тому, що при довгостроковому стабільному стані економіки (нульових і близьких до нуля темпах зростання) потреба у нових кредитах є обмеженою і постійною. Тим часом гранична схильність до заощадження слабо залежить від темпів розвитку економіки, і населення кожного року зберігає практично незмінну за величиною частку наявних доходів. Проте, дискусійною є точка зору, згідно з якою у перспективі вклади населення у комерційних банках зростатимуть до нескінченності -- на противагу кінцевим можливостям для розміщення кредитів. Таку ситуацію окремі дослідники визначають як кредитну кризу.

Усі банківські кризи мають різні не тільки природу, причини походження та форми прояву, але й кількісні параметри. Умовно причини банківських криз можна об'єднати у групи макроекономічних, зовнішніх, інституційних і мікроекономічних, з подальшою деталізацією у рамках цих груп.

Б. Ейхенгрін і А. Роуз виокремлювали 5 можливих причин, які ведуть до кризи у банківській системі: внутрішня макроекономічна політика; зовнішні макроекономічні умови; режим обмінного валютного курсу; фінансова структура країни; проблеми контролю й регулювання.

Найбільш характерними причинами банківських криз є нагромадження надлишкової ліквідності; відсутність належного банківського нагляду; економічний спад; високі кредитні ризики; нерівномірний розподіл активів і капіталу між банками різних груп; інфляційний тиск на економіку. Вичерпний же перелік ознак системної банківської кризи навряд чи можна скласти, оскільки він відображає, поряд із спільними рисами, специфічні особливості країн.

Економічна література описує важливі зв'язки між грошовою стабілізацією, розширенням кредитування і девальвацією. Так, за успішними грошовими стабілізаціями нерідко йде швидке зростання грошових агрегатів у реальному вираженні (кредитна експансія). У більш довгостроковому періоді спостерігається дуже висока ймовірність девальвації, особливо у випадку стабілізації, що базується на фіксації валютного курсу. Для девальвації попереднє зростання кредитування також є істотним фактором. У повній версії виникає цикл «інфляція -- стабілізація -- девальвація -- і знову висока інфляція».

Найбільш небезпечними для банківської системи є:

1) грошова стабілізація (як правило, банківські кризи відбуваються у рік стабілізації або наступного року);

2) закінчення пост-стабілізаційного розширення кредитування (кризи цього типу відбуваються на 3-5-й рік від початку стабілізації);

3) девальвація (може бути наслідком стабілізації, що базується на фіксації валютного курсу; час девальвації є досить невизначеним, але їй, як правило, передує зниження темпів зростання кредитного портфеля; вона може відбутись упродовж 15 років після стабілізації, але більшість девальвацій відбуваються протягом 10 років після неї).

Упродовж грошової стабілізації динаміка трьох індикаторів -- зміни темпів інфляції, зростання кредитного портфеля і зміни реального курсу національної валюти -- виявляється тісно взаємозв'язаною, і всі ці три фактори впливають на стійкість банківської системи. Під час грошової стабілізації зниження темпів інфляції веде до падіння процентних ставок і зменшення процентного спреда. Внаслідок зниження чистого процентного доходу, поряд з іншими інфляційними джерелами доходу, банки можуть зазнати збитків і піддатися кризі, якщо спадні доходи банків не покриватимуть операційних витрат. У цих умовах зростання кредитування збільшує базу доходів банків у реальному вираженні і тим самим знижує ймовірність кризи.

На наступній стадії збільшення кредитного портфеля банків, яке відбувається під впливом грошової стабілізації та відновлення реального сектора економіки, веде до зростання кредитних ризиків. Якщо грошова стабілізація була досягнута за рахунок фіксації валютного курсу, то конкурентоспроможність реального сектора економіки поступово знижується, а кредити, видані на підставі очікувань продовження зростання, можуть виявитися простроченими і спричинити банківську кризу. Таким чином, на думку експертів, сполучення зростання кредитування і підвищення реального курсу національної валюти є найбільш небезпечним.

Пост-девальваційна банківська криза є особливим випадком. Обвальна девальвація практично за визначенням веде до банківської кризи, яка може бути зумовлена іноземними запозиченнями банків, нездатністю позичальників, які працюють на внутрішній ринок, обслуговувати кредити в іноземній валюті, а також іншими факторами.

Як правило, девальвації передують зниження темпів зростання кредитування або навіть його стискання. Таким чином, на відміну від попереднього типу банківської кризи, в даному випадку їй передують, скоріше, скорочення кредитного портфеля в реальному вираженні або помірні темпи його зростання.

Отже, пост-інфляційна банківська криза відбувається безпосередньо після початку стабілізації; наприкінці періоду швидкого кредитного зростання в умовах порівняльної стабільності цін; якщо стабілізація закінчується девальвацією.

Існує багато наукових праць, присвячених аналізові взаємозв'язку між лібералізацією фінансової сфери і банківськими кризами у країнах з ринком, який формується. У більшості таких досліджень наводяться два основних пояснення банківських криз: 1) фінансова лібералізація, що посилює уразливість банків перед макроекономічними шоками; 2) недоліки грошово-кредитної політики і систем нагляду за діяльністю банків. Хоча ці положення неможливо заперечити, все ж вони є недостатніми для пояснення не тільки причин виникнення банківських криз, але й того, чому в умовах фінансової лібералізації одні банки зазнають краху, а інші продовжують успішно функціонувати. Саме тому в деяких дослідженнях стали розглядатися фактори макроекономічного характеру, а основна увага приділяється аналізові «морального ризику».

Автори подібних досліджень виходять з того, що фінансова лібералізація розширює для банків можливості діяти вільніше і приймати на себе вищий (інколи навіть надмірний) ризик. При цьому банки можуть брати участь у фінансуванні ризикованих, але потенціально високодоходних проектів, що було неможливим до фінансової лібералізації, оскільки банки зазнавали «фінансових репресій». Під останніми розуміються адміністративні обмеження з боку держави, що змушують банки направляти капітали туди, куди вони ніколи не вкладали б їх за власним вибором.

На практиці прийняттю банками на себе надмірних ризиків сприяють певні правові та регулятивні умови. Акціонери і керуючі банками заінтересовані у прийнятті на себе вищих ризиків, щоб одержати більші доходи, які знижуються під впливом конкуренції. При цьому втрати від можливого банкрутства зменшуються, і в тому числі в результаті дії механізмів державної підтримки. Виконання центральними банками функції «кредитора останньої інстанції» та реалізація планів врятування збанкрутілих банків сприяють прийняттю банками на себе підвищених ризиків. Таким чином, втручання держави в різних формах лежить в основі «морального ризику», не дозволяючи ринковій дисципліні відігравати свою роль.

Тим часом наведений погляд на причини банківських криз є дещо обмеженим, оскільки досліджує лише фактори, зовнішні щодо банків. На відміну від такого підходу, окремі автори формулюють гіпотезу, згідно з якою фінансова лібералізація породжує спекулятивну поведінку частини банків. Отже, уразливість банківської системи країн з ринковою економікою, яка розвивається, зумовлена не тільки відсутністю досвіду у банків і збереженням державного регулювання, що викликає підвищення морального ризику, але й тим, що окремі банки добровільно приймають на себе підвищені ризики, які виникають на лібералізованих і конкурентних ринках, тобто проводять спекулятивну політику. Так, Ч. Кіндлбергер у своїй книзі “Всесвітня історія фінансової спекуляції” наголошував: більшість великих криз стали наслідком спекулятивних операцій, що характеризувалися спочатку ейфорією, а потім фінансовою розгубленістю банків і самі були породженням значних зовнішніх щодо банків змін, які впливали на їх очікування, перспективи та поведінку.

Одним з показників спекулятивної поведінки банків є збільшення обсягу їх позабалансових операцій. Про це саме свідчать також збільшення частки цінних паперів у банківських активах; зменшення у загальній сумі доходів банків частки доходів від традиційного посередництва і підвищення -- частки доходів від операцій на валютному й фінансовому ринках (що сприяє появі «спекулятивної фінансової бульбашки»); прискорення процесу створення грошей (що спричиняє інфляцію). У таких умовах неминуча фінансово-банківська криза є (як це не парадоксально звучить) процесом урегулювання, який дозволяє скоригувати макроекономічні диспропорції, що виникають внаслідок фінансової лібералізації.

Причинами виникнення криз нерідко називають також низьку якість процесу управління ризиками; недостатній рівень знань і недосконалий інструментарій передбачення можливостей настання кризи; випадкові помилки, відхилення й недоліки суб'єктивного характеру (фінансові, економічні, політичні, технічні та ін.); злочинні та навмисні дії окремих осіб, груп і організацій.

Фактори виникнення банківської кризи і механізми їх впливу на банківську систему наведено в таблиці1.

Таблиця 1. Фактори виникнення банківської кризи і механізми їх впливу на банківську систему

Кризові прояви спостерігаються практично на всіх фінансових ринках. При цьому кожна фінансова криза останніх десятиріч є своєрідною і відрізняється від попередніх. Проте часом фактори, що сприяли її розвиткові, схожі. Так, спільними факторами, що мали місце в усіх системних банківських кризах країн, які розвиваються, є лібералізація місцевої фінансової системи; концентрація спекулятивного капіталу на місцевих фінансових ринках; низька капіталізація банківської системи та її слабкість; концентрація внутрішніх позик у галузях, залежних від зовнішніх ринків; нерозвинутість фінансових інститутів; збільшення частки неповоротних кредитів.

Крім того, досить часто факторами банківських криз є прийняття банками на себе надмірних ризиків; погане управління; недостатній внутрішній контроль або його відсутність; акцент на збільшенні ринкової частки банку, а не на прибутковості; прорахунки у валютній політиці; розрив вимог і зобов'язань по строках у самих банків або у їх позичальників.

Поряд з тим, у виникненні системних банківських криз помітну роль відіграють фактори зовнішньоекономічного характеру. Так, на початку 80-х років банківські кризи у багатьох країнах, які розвиваються, були зумовлені падінням цін на нафту та інші основні експортні товари; швидким зростанням зовнішнього боргу і подорожчанням його обслуговування. Зростання ціни ринкового рефінансування та девальвація національних валют спричинили неплатоспроможність ряду банків. Глибину і тривалість кризи збільшували інфляційна грошово-кредитна і фіскальна політика, що проводилась урядами багатьох країн, а також неадекватність системи банківського нагляду.

Отже, апріорі з високою імовірністю можна стверджувати: сукупність перелічених факторів у їх системній взаємодії є достатньою інформаційною базою, щоб побудувати індикатори банківської кризи для консервативно налаштованого фінансового інституту.

Валютний ринок виступає фактором, який визначає зовнішнє середовище функціонування банків, і безпосередньо впливає на прийняті рішення у рамках управління банківськими ризиками. Тим часом зростання чистих іноземних пасивів вітчизняних банків зумовлює необхідність хеджування валютних ризиків. Отже, при нарощуванні зовнішнього боргу приватного сектора зростаючі процентні та валютні ризики в основному концентруються всередині банківської системи.

Серед дослідників немає єдиної думки відносно напряму причинно-наслідкового зв'язку між нестабільністю банківського сектора і нестабільністю валютного ринку. Як свідчать окремі дослідження, частота банківських криз, пов'язаних з валютними, є вищою, ніж частота валютних криз, пов'язаних з банківськими.

Необхідно пам'ятати, що у банківських криз немає чітких кількісних характеристик початку й завершення. Питання виміру глибини та масштабів банківської кризи, як і самого факту її початку й завершення, трактуються в економічній літературі неоднозначно. Але припинення операцій навіть одного великого банку може виявитися достатньо, щоб викликати системну кризу -- ланцюгову реакцію неплатоспроможності цілого ряду банків країни та зупинку всієї її платіжної системи.

На практиці межу між кризою банківської системи і проблемами окремих банків важко окреслити однозначно, оскільки проблеми їх неспроможності можуть накопичуватись і починати стосуватися дедалі більшої кількості банків, посилюючи загрозу їх одночасного банкрутства.

Зростання безнадійних активів, збиткова діяльність і втрата власного капіталу характеризують окремий банк як проблемний. Але для характеристики ситуації у банківській системі як банківської кризи проблемними мають стати значна кількість банків, що у рамках економічної системи виражається в їх нездатності виконувати свої основні функції -- акумуляції та мобілізації тимчасово вільних коштів, надання кредитів, проведення розрахунків і платежів в економіці країни.

За даними МВФ, у цілому з початку 70-х років приблизно 130 країн (3/4 країн -- членів цієї МФО) відчули локальні або системні банківські кризи. Їх негативні фінансово-економічні та соціальні наслідки зачепили як країни, що розвиваються, так і промислово розвинуті. В останні декілька десятиріч банківські кризи стали особливо руйнівними. За оцінками МВФ, з 1990 по 2005 р. системні банківські кризи уразили, принаймні, 49 країн світу. Більше того, події 1997--2002 рр., пов'язані з рядом валютно-фінансових криз у Південно-Східній Азії, Росії, Бразилії та Туреччині, показали, що національні кордони вже не можуть слугувати бар'єрами для поширення фінансової нестабільності, здатної перерости в явище глобального масштабу. Криза, що порушує роботу банків, здатна кардинально вплинути на перспективи зростання економіки. У світовій практиці достатньо прикладів, коли банківська криза спричиняла тривалу стагнацію у виробничій сфері.

При цьому банківські кризи мають свої специфічні особливості. Так, по-перше, на відміну від циклічних економічних криз, зумовлених безпосередньо специфічними особливостями відтворення промислового капіталу, банківські кризи не мають циклічного характеру. Відображаючи продовження процесу виробництва у сфері обігу і, з огляду на це, будучи пов'язаними з відтворенням промислового капіталу, вони, на відміну від циклічних криз, великою мірою пов'язані з психологією суб'єктів фінансового ринку (довіра чи недовіра до уряду, центрального і комерційних банків).

По-друге, істотне значення для виникнення й перебігу банківських криз мають недоліки в управлінні діяльністю банків і банківських холдингів з боку не тільки банківських менеджерів різних рівнів, але й державних структур, які регулюють банківську діяльність, а також центральних банків.

Дослідження (в тому числі Світового банку) показують, що менш концентровані банківські сектори сильніше схильні до фінансових криз, ніж більш концентровані. Крім того, конкуренція і концентрація знижують «крихкість» банків, чим сприяють стабільності банківської системи. Тим часом існує й ризик глобальних банківських криз.

Виникнення кризи банківської системи може негативно вплинути на стійкість інших сегментів фінансового ринку, а також на показники доходності небанківських фінансових установ внаслідок значної присутності банківських фінансових інструментів у їх інвестиційних портфелях. А той факт, що частина суб'єктів фінансового сектора є дочірніми структурами банків або входять до складу банківських конгломератів, посилює схильність до системної кризи всього фінансового сектора.

Таким чином, істотна роль банків у виникненні та перебігу кризових явищ у життєдіяльності різних держав світу і світової цивілізації в цілому зумовлює значущість ретельного дослідження теоретичних течій і підходів до визначення сутності, причин і наслідків банківських криз, а також до виявлення їх моделей і різновидів, закономірностей і особливостей прояву, взаємозв'язку і взаємозумовленості з валютними і фінансовими кризами.

Оскільки ж перебіг кризових явищ у банківській сфері України істотно залежить від ступеня реалізації наявних і потенціально-можливих ризиків, то особливої уваги потребують визначення їх сутності та особливостей прояву, забезпечення належної оцінки й розробки адекватних заходів щодо їх попередження (мінімізації).

Наприкінці 2004 р. українські банки пережили один з найскладніших періодів у своєму житті. Ряд найбільших банків, не кажучи вже про дрібніші, зверталися по допомогу до НБУ. На піку кризи консолідований залишок на рахунку одного з найбільших системних банків виявився меншим від розміру стандартного денного платежу будь-якого з найбільших підприємств країни.

Сучасна банківська криза в Україні, що є складовою загальної фінансово-економічної кризи, зумовлена негативним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Так, на розвиток кризових явищ у вітчизняній банківській системі, зокрема, вплинула недосконала внутрішня макроекономічна і зовнішньоекономічна політика, що супроводжується економічним спадом і високим інфляційним тиском на економіку; низька капіталізація банків; тривала некерована кредитна експансія на фоні високих кредитних ризиків, неналежного рівня управління ними і низької якості наявних активів; існування розривів між зростанням кредитів і ВВП, активами і зобов'язаннями за обсягами, строками і валютами; нерівномірний розподіл активів і капіталу між банками різних груп; істотна залежність банків від зовнішніх запозичень на фоні світової кризи ліквідності; недосвідченість банківських менеджерів; банківська паніка, викликана недовірою вкладників до банківських установ, а також банків один до одного, що супроводжувалася масовим вилученням коштів з рахунків і згортанням міжбанківського кредитування; прорахунки у валютній політиці, стрімка девальвація національної валюти і зростання спекулятивних операцій банків на валютному ринку; недосконала практика стрес-тестування і внутрішньобанківського контролю.

Ось чому для подолання кризових явищ у банківській системі України необхідні: проведення обґрунтованої внутрішньої макроекономічної та зовнішньоекономічної політики; якнайшвидше розв'язання проблем реструктуризації та рекапіталізації банків; ліквідація (мінімізація) існуючих розривів між активами і зобов'язаннями банківських інститутів; гарантування міжбанківських кредитів, кредитів для малого й середнього бізнесу та надання підтримки компаніям, які не можуть залучити необхідне фінансування через проблеми у банківському секторі; зниження нормативів мінімальних резервних вимог для комерційних банків; субсидування банкам процентних ставок по кредитах громадянам на придбання вітчизняних товарів; розробка й реалізація ефективної антиінфляційної та антидевальваційної політики; збільшення розміру державних гарантій на банківські вклади; введення тимчасових адміністрацій і кураторів у банківських установах; підвищення фінансової дисципліни, дієвості банківського нагляду і внутрішнього контролю в банках.

2.2 Аналіз кризових явищ у банківській системі України та методи їх запобігання

За весь період незалежності України вся банківська система перетворилася із інституційної категорії в соціально-політичну, а в умовах світової фінансової кризи - на просте визначення стійкості соціально-політичної та економічної незалежності України. Головним у сутності банку та його основою є організація грошово-кредитного процесу й імітування грошових знаків. Банківська система в українських умовах політичної нестабільності змінилася з інструменту фінансових перетворень на інструмент соціально-політичних конфліктів і впливів. Грошово-фінансова система може бути міцною тільки за умови, що вона опирається на самодостатнє, наукомістке, конкурентоспроможне власне виробництво. Якщо гроші перетікають в зарубіжну економіку, то створюється загроза як для розвитку нації, так і незалежності держави. Свого часу радник з економіки Президента США Д. Кеннеді професор Поль Самуельсон висловився так: "Бідність може спіткати більшість населення, якщо Центральний банк невміло управлятиме грошима. Гроші - мастило економіки, але воно часом застигає".

За визначеннями американської економічної науки, Україна має ушкодження грошово-фінансової системи через: 1)заощадження населення не трансформуються в інвестиції; 2)українська банківська система не кредитує власне виробництво. Взагалі, українська банківська система за законами ринкової економіки є антиринковою, бо руйнує головну ланку ринкової системи, знищує вітчизняне виробництво через штучно створену кризу платежів, реалізує політику монетаризму, здійснює опосередковане кредитування іноземних фірм через спекулятивні операції, сприяє втечі капіталів за кордон.

Випливає висновок, що для створення ринкової економічної системи потрібно реформувати банківську систему України. Її діяльність повинна відповідати інтересам нашої держави і нації, а не інших держав, які прагнуть завоювати наш ринок. Проблеми формування національної банківської системи є важливими і складними для вирішення.

Банківська система України почала створюватися в 1988 році, а активно розвиватися від моменту прийняття Закону Украйни «Про банки та банківську діяльність» (1991 р.). На 1 вересня 2009 р. банківську ліцензію мали 185 банків, 158 з яких - це акціонерні товариства. З іноземним капіталом працювали 53 банки, 11 банків знаходились у стадії ліквідації, у 16-ти - введено тимчасові адміністрації, один банк мав куратора НБУ, стосовно трьох банків (Київ, Укргазбанк, Родовід Банк) прийняте рішення про їх перехід під державну юрисдикцію. До групи невеликих було віднесено 120 банків. Загальні активи банків складали 935,4 млрд. грн. ($11,7 млрд.) а питома вага кредитних операцій дорівнювала 81,3%. Обсяги коштів фізичних осіб становили 193,8 млрд. грн. (найбільшими депозитоутримувачами є Приватбанк - 44 млрд. грн., Райффайзен Банк Аваль - 25,5 млрд. грн., Ощадбанк - 16,8 млрд. грн.), а корпоративних структур - 119,3 млрд. грн..