Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дипломної роботи. Комерційні банки відіграють важливу роль в економічних перетвореннях, які відбуваються в нашій країні. Як регулятори грошового обігу і центри акумуляції грошових ресурсів і їх перерозподілу, комерційні банки володіють важливими важелями впливу на фінансову, інвестиційну, виробничу і інші сфери економіки, а також на розвиток економічних і суспільних відносин.

У міжнародній банківській практиці якість активів поряд із достатністю капіталу є фундаментальною умовою, що визначає фінансовий стан банку, його благополуччя. Достатність капіталу значною мірою залежить від ступеня надійності розміщення банком коштів в активні операції.

Активні банківські операції є різнорідними за своїм економічним змістом, доходністю, якістю. При цьому основні види розміщення є високодохідними, але передбачають високі ризики. Частину активів банку на безальтернативній основі вкладається в обов'язкове резервування, на кореспондентські рахунки банку, що дозволяє йому стабільно працювати, хоча й не приносить доходу.

Останніми роками спостерігається активне нарощування обсягу активних операцій у діяльності комерційних банків України.

За останні два роки однією з найпоширеніших банківських операцій стало кредитування під придбання або будівництво житла фізичних осіб. Крім того, зростання споживчого кредитування привело до зниження темпів приросту вкладів фізичних осіб, оскільки населення, впевнене у рівні майбутніх доходів, активно використовувало депозитні збереження як первинні внески за кредитами.

В сучасних умовах господарювання питання про активні операції українських комерційних банків набуває особливого значення. Їх обґрунтоване проведення, з одного боку, і необхідність розширення інвестицій в економіку, з другого боку, загострюють цю проблему, перетворюють її в одне з актуальних теоретичних і практичних питань національної економіки.

Перш ніж прогнозувати можливі наслідки для банківської системи України та економіки країни вцілому світової фінансової кризи, необхідно дати відповідь на запитання: чи вже існує вплив? Адже національна економічна система, що досить інтегрована у світове господарство, не могла залишитися осторонь світових процесів. І порушення макростабільності на зовнішніх ринках мало знайти відгук у внутрішніх процесах в Україні. Світова фінансова криза 2007--2008 років, як і будь-яка інша, проходить кілька хвиль у своєму розвитку. Дві попередні ми пережили досить упевнено, хоча й не без помилок. Наслідками третьої хвилі світової фінансової кризи стала серія банкрутств провідних світових фінансових компаній та поширення фінансової кризи на реальний сектор світового господарства, падіння попиту на світових ринках та, як результат, обвал цін на сировинних ринках, стагнація провідних економічних систем.

На сьогодні досить високою є частка присутності іноземного капіталу у фінансових установах. Фінансовий сектор України -- один із лідерів у залученні прямих іноземних інвестицій (19% усього накопиченого іноземного капіталу). У банківському секторі частка іноземного капіталу в загальному обсязі капіталу становить 37,2% і перевищує порогове значення межі економічної безпеки на рівні 30%, у страховому -- наближається до цієї межі і становить 28,1%. З огляду на велику частку транснаціональних фінансових корпорацій у банківському секторі України, негативний вплив світової фінансової кризи може поширюватись опосередковано -- якщо материнські компанії зазнаватимуть збитків та матимуть проблеми з ліквідністю. У цьому аспекті слід зазначити, що процеси інвестування та розвитку вітчизняних виробництв -- більше залежні від кредитування, ніж від фондового ринку. 16% інвестицій в основний капітал фінансується за рахунок кредитів. І найбільш залежними секторами є сільське господарство, будівництво, переробна промисловість, зокрема хімічна та нафтохімічна, харчова промисловість, виробництво коксу і продуктів нафтопереробки. Все це свідчить про актуальність оцінки впливу зовнішньої фінансової кризи на активні операції комерційних банків.

Теоретичною основою дослідження стали концепції банківської справи та менеджменту, моделі оцінки і регулювання операційної діяльності комерційного банку, які викладені в наукових працях вітчизняних та іноземних дослідників цієї проблеми.

Під час роботи над дипломною роботою автор спирався на дослідження українських і зарубіжних вчених і спеціалістів в галузі діяльності комерційних банків, рейтингових систем оцінки ризиків, ліквідності і фінансової стійкості банків, зокрема: Герасимовича А.М., Кромонова В.В., Мамонової І.Д., Масленченкова Ю.С., Мороза А.М., Пересади А.А., Савлука М.І., Терешкової Г.Е., Фетісова Є.В., Халяви С.П., Ширінської Є.Б., Джонсона Ф., Коттера Р., Сінкі Дж.Ф., Дослана Ер віна Дж., Пітера Роуза та інших.

Аналізуючи існуючі методичні матеріали комерційних банків, а також публікації українських і зарубіжних вчених щодо активних операцій комерційних банків, ми прийшли до висновку, що ця проблема, маючи важливе значення для успішної структурної перебудови і розвитку банківської системи, недостатньо розроблена в теоретичному і методичному планах, а відповідні інструменти поки що залишаються недостатньо розвиненими. Саме це і обумовило вибір теми даної дипломної роботи.

Метою дипломної роботи є розробка методичних і теоретичних засад та практичних рекомендацій щодо активних операцій комерційних банків при оцінці і регулюванні їх фінансової діяльності.

Поставлена мета визначила задачі дослідження:

визначити суть активних операцій комерційного банку;

дослідити основні напрямки та особливості здійснення акціонерним комерційним банком активних операцій в сучасних умовах;

проаналізувати структуру активних операцій комерційного банку;

здійснити аналіз кредитної та інвестиційної діяльності банку;

розглянути шляхи вдосконалення кредитної діяльності комерційного банку;

дослідити отримані результати і розробити рекомендації по ефективному управлінню активними операціями комерційного банку і зміцненню його стійкості.

Об`єктом дипломної роботи є АКБ „Форум”.

Предметом дослідження є механізм здійснення активних операцій комерційного банку, методи і інструменти оцінки їх ефективності.

В процесі дослідження застосовувались: метод пізнання від абстрактного до конкретного, системно-факторний підхід до дослідження фінансової діяльності комерційного банку, методи математичної статистики.

Інформаційною базою дослідження були дані бухгалтерських балансів комерційного банку, статистичні матеріали і публікації вітчизняних інформаційно-аналітичних періодичних видань.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні основи управління активними операціями банків

банк актив ризик портфель

1.1 Сутність підходів управління активними операціями банків

Фінансовий потенціал комерційного банку характеризується обсягом і структурою його необоротних та оборотних активів, що формуються за рахунок готівкових фінансових ресурсів (як власних, так залучених і позичених). Обґрунтоване оптимальне розміщення фінансових ресурсів під час здійснення активних операцій є одним з найважливіших принципів забезпечення фінансової стабільності, платоспроможності та ліквідності банку [22, c. 45].

Активні операції являють собою розміщення банками власного капіталу та залучених ресурсів з метою отримання прибутку, забезпечення його діяльності та підтримання необхідного рівня ліквідності. До активних операцій банків відносять:

операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквідності банку;

розрахункові операції, пов'язані з платежами клієнтів;

касові операції з приймання і видавання готівки;

інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери;

фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та інших комерційних банках;

операції з купівлі-продажу банківських коштовних металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках.

Наведена вище класифікація банківських операцій не є винятковою і не має чітко визначених меж.

Водночас для аналізу потрібне більш чітке визначення активів. Так, у бухгалтерському обліку активи трактуються як ресурси, що контролюються банком як результат минулих подій, використання яких, імовірно, сприятиме в майбутньому зростанню економічної вигоди. Іншими словами, це економічні ресурси, що перебувають у розпорядженні банку, використання яких має принести в майбутньому дохід. Активи виступають у вигляді основних засобів, готівки в національній або іноземній валюті в касі банку, заборгованості за позиками, цінних паперів, які перебувають у портфелі банку тощо [36, с. 89].

Р. Коцовська дає наступне визначення банківським операціям: „Активні операції комерційних банків - це сукупність кредитних, інвестиційних та інших операцій, пов'язаних із розміщенням залучених та власних ресурсів банку”.

І. Савлук відносить до складу активних операцій лише кредитні та інвестиційні операції, що є не досить точним визначенням.

В. Грушко вказує на те, що активні операції комерційних банків -- це діяльність, пов'язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.

Таким чином, різні трактування активних операцій комерційних банків по різному оцінюють їх склад, однак принциповим залишається визначення суті активних банківських операцій як операцій по розміщенню власних і залучених коштів. Відмінності полягають лише в уточненні напрямків та форм розміщення даних коштів.

У результаті проведення пасивних операцій збільшуються залишки коштів на пасивних рахунках балансу банку (на них враховуються фонди банку, залишки на депозитних рахунках клієнтів, заборгованість по кредитах іншим банкам, прибуток банку і т.д.). Активні операції ведуть до зростання засобів на активних рахунках (на них відображаються: готівка, банківські позички, вкладення в цінні папери, будинки, устаткування та ін.).

Між пасивними й активними операціями комерційного банку існує тісний взаємозв'язок. Насамперед розмір і структура активних операцій, що забезпечують одержання доходів, багато в чому визначаються наявними у банків ресурсами. У цьому розумінні пасивні операції, що формують ресурсну базу банку, є первинними стосовно активних. Надаючи позички, купуючи цінні папери, банки змушені постійно здійснювати контроль за станом пасивів, відслідковувати терміни виплат по зобов'язаннях вкладникам. Якщо ресурсів не вистачає, банкові доводиться відмовлятися від вигідних пропозицій, продавати високоприбуткові цінні папери. У той же час значна частина банківських депозитів виникає на базі активних операцій при наданні позичок у безготівковій формі. Взаємозв'язок пасивних і активних операцій виявляється також у тім, що банківський прибуток залежить від банківської маржі, тобто різниці між ціною банківських ресурсів і прибутковістю активних операцій [14, с. 157].

Для успішної діяльності банк повинний забезпечити координацію пасивних і активних операцій: з одного боку, не допускати істотної невідповідності термінів пасивів і активів, наприклад видачі довгострокових позичок за рахунок короткотермінових депозитів; а з іншого боку -- не іммобілізувати на тривалий термін короткострокові ресурси в сумі, що значно перевищує стабільний залишок засобів на банківських рахунках, достатній для чергових виплат.

Існує залежність і між окремими видами пасивів і активів. Так, відкриття банківського рахунку великому клієнтові супроводжується виникненням тісних регулярних зв'язків між клієнтом і банком. Щоб не втратити клієнта, банк надає йому значні позички, інвестує засобу в його цінні папери, робить йому різноманітні послуги по витратах, виконує комісійні операції.

Роль активних операцій для будь-якого комерційного банку дуже велика. Активні операції забезпечують прибутковість і ліквідність банку, тобто дозволяють досягти дві головні цілі діяльності комерційних банків. Активні операції мають також важливе народногосподарське значення. Саме за допомогою активних операцій банки можуть направляти грошові засоби, що вивільняються в процесі господарської діяльності, тим учасникам економічного обороту, що мають потребу в капіталі, забезпечуючи переливши капіталів у найбільш перспективні галузі економіки, сприяючи росту виробничих інвестицій, впровадженню інновацій, здійсненню реструктуризації і стабільному зростанню промислового виробництва, розширенню житлового будівництва. Велику соціальну роль грають позички банків населенню [25, с. 56].

Дамо класифікацію активів за такими ознаками, як доходність, ліквідність, ризиковість.

За ступенем доходності усі активи поділяють на дві групи:

активи, що приносять дохід (так звані працюючі), наприклад, банківські позики, значна частина вкладень у цінні папери;

активи, що не приносять дохід (так звані непрацюючі), наприклад, касова готівка, залишки коштів на кореспондентських та резервних рахунках у Національному банку;

вкладення у основні засоби банку: споруди, обладнання.

Активи банку відображають у балансі за ступенем їх ліквідності, тобто спроможності перетворюватися на кошти.

За ліквідністю активи банків поділяють на:

первинні резерви;

вторинні резерви;

портфель банківських кредитів;

портфель банківських інвестицій.

Первинні резерви - найбільш ліквідні активи, які належно використовуються для повернення вкладів, здійснення платежів та виконання інших зобов'язань банку, але не приносять їм значних доходів. До них відносять:

грошові кошти та банківські метали;

кошти на коррахунку та депозити в НБУ;

кошти на рахунках в інших банках.

Вторинні резерви - високоліквідні активи, які в будь-який момент із мінімальною затримкою та незначним ризиком втрат можна перетворити на первинні резерви (готівку). До них включають:

казначейські та інші цінні папери, що рефінансуються НБУ (облігації внутрішньої державної позики, векселі);

короткострокові кредити вигідним позичальникам.

Ці активи приносять також незначний дохід банку; головне їх призначення - бути джерелом поповнення первинних резервів.

Найдохідніші активи - це кредити та інвестиції. Якщо банки розглядають структуру своїх активів щодо дохідності, то вони надають перевагу власне кредитам та інвестиціям, однак ці активи найменш ліквідні.

Існує визначена залежність між прибутковістю і ризикованістю активів і їх ліквідністю. Ніж більш ризикованим є актив, тим більше доходу він може принести банкові (прибутковість служить платою за ризик) і тем нижче рівень його ліквідності (ризикований актив сутужніше реалізувати). Самі ризиковані активи звичайно і самі високоприбуткові, і найменш ліквідні [20, c. 88].

Оцінюючи якість активів банку, слід ураховувати їх ризикованість, яка залежить від обсягу розміщення коштів в активах. Іншими словами, величину активів банку обчислюють з урахуванням коефіцієнтів їх ризиків, тобто можливість втрати частини їх вартості внаслідок тієї чи іншої активної операції.

За ступенем ризику активи українських банків поділяють на п'ять груп:

1) активи зі ступенем ризику 0%;

2) активи зі ступенем ризику 10%;

3) активи зі ступенем ризику 20%;

4) активи зі ступенем ризику 50%;

5) активи зі ступенем ризику 100%.

Наглядно даний розподіл активів представлений у табл. 1.1.

Таблиця 1.1 Розподіл активів комерційного банку на групи ризику

№	Групи активів	Коефіцієнт ризику
1 група
1.1	Банкноти, монети, дорожні чеки та банківські метали	0
1.2	Кошти до запитання в НБУ	0
1.3	Термінові депозити в НБУ	0
1.4	Боргові цінні папери, які рефінансуються в НБУ	0
1.5	Боргові цінні папери центральних органів державного управління	0
2 група
2.1	Короткострокові кредити, надані центральним органам державного управління	10
2.2	Довгострокові кредити, надані центральним органам державного управління	10
2.3	Прибутки, нараховані за кредитами, наданими центральним органам державного управління	10
2.4	Прострочені нараховані доходи за кредитами, наданими центральним органам державного управління	10
3 група
3.1	Короткострокові кредити, надані місцевим органам державного управління	20
3.2	Довгострокові кредити, надані місцевим органам державного управління	20
3.3	Нараховані доходи за кредитами, наданими місцевим органам державного управління	20
3.4	Прострочені нараховані доходи за кредитами, наданими місцевим органам державного управління	20
3.5	Боргові цінні папери місцевих органів державного управління	20
4 група
4.1	Кошти до запитання в інших банках	50
4.2	Термінові депозити, розміщені в інших банках (за винятком простроченої заборгованості)	50
4.3	Нараховані доходи за борговими цінними паперами у портфелі банку для продажу і на інвестиції	50
4.4	Прострочені нараховані доходи за борговими цінними паперами у портфелі банку для продажу і на інвестиції	50
5 група
5.1	Кредити, надані іншим банкам	100
5.2	Сумнівна заборгованість інших банків	100
5.3	Дебіторська заборгованість за операціями з іншими банками	100
5.4	Кредити, надані суб'єктами господарської діяльності	100
5.5	Сумнівна заборгованість за кредитами, наданими суб'єктами господарської діяльності	100
5.6	Пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами, наданими центральними органами державного управління	100
5.7	Пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами, наданими місцевими органами державного управління	100
5.8	Сумнівна заборгованість за кредитами, наданими органам вищого державного управління	100
5.9	Кредити, надані фізичним особам та на поточні потреби і на інвестиційну діяльність	100
5.10	Сумнівна заборгованість за кредитами, наданими фізичним особам	100
5.11	Кредити, надані за рахунок бюджетних коштів та позабюджетних фондів	100
5.12	Дебіторська заборгованість за операціями з клієнтами	100
5.13	Сумнівна дебіторська заборгованість за операціями з клієнтами	100
5.14	Операції з цінними паперами	100
5.15	Основні кошти, капітальні вкладення і товарно-матеріальні цінності	100
5.16	Дебіторська заборгованість за господарською діяльністю банку	100
5.17	Дебіторська заборгованість за податками і обов'язковими платежами	100
5.18	Дебіторська заборгованість за операціями банку з фінансовими інструментами	100
5.19	Дебіторська заборгованість за розрахунками з працівниками банку	100
5.20	Нараховані та прострочені інші нараховані доходи	100
5.21	Сумнівна дебіторська заборгованість	100
5.22	Дебіторські суми до з'ясування	100
Групи активів (позабалансові рахунки)
1	Зобов'язання з кредитування, видані банкам і клієнтам	50
2	Валюта і банківські метали, куплені але не отримані	50
3	Активи до отримання	50
4	Гарантії, поручительства, акредитиви й акцепти, надані банком	100
5	Гарантії, надані клієнтам	100
6	Сумнівні гарантії і поручительства	100
7	Сумнівні вимоги за операціями з валютою і банківськими металами	100
8	Вимоги за андеррайтингом цінних паперів	100
9	Сумнівні вимоги за операціями з фінансовими інструментами, крім інструментів валютного обміну	100

Величина активів з урахуванням їх якості розраховується за формулою:

АР, (1.1)

де: Ар -- активи комерційного банку, зважені на коефіцієнти ризику;

Аі -- види активів і-гo ступеня ризику;

Кр-- коефіцієнт ризику і-гo ступеня;

п -- кількість видів активів, згрупованих за ступенями ризику.

Порівняємо дану класифікацію активів за ступенем ризику з класифікацією активів у російських банках. Поділяють активи на п'ять груп:

1) активи зі ступенем ризику від 0 до 2% (касова готівка, засоби на рахунках в банку, вкладення у облігації Центрального банку та ін.);

2) активи зі ступенем ризику 10% (вкладення у боргові зобов'язання російського Уряду; позички, гарантовані останнім і під заставу дорогоцінних металів у злитках, і ін.);

3) активи зі ступенем ризику 20% (вкладення в боргові зобов'язання місцевих органів влади, засобу на кореспондентських рахунках в іноземних банках «групи розвинених країн» і ін.);

4) активи зі ступенем ризику 70% (засобу на кореспондентських рахунках російських банків і банків, що не входять у «групу розвинених країн», і ін.);

5) активи зі ступенем ризику 100% (сюди відносяться всі активи, що не ввійшли в перші чотири групи).

1.2 Організація процесу управління банківськими активами

Управління активами банку є одним з найважливіших завдань діяльності комерційних банків. У напрямку менеджменту активами персонал банку повинен володіє такими методами:

загальним методом розподілу коштів;

розподілом активів (конверсія коштів);

науковим методом.

Суть загального методу розподілу коштів полягає у тому, що всі набуті кошти банку у вигляді ощадних строкових вкладів та вкладів "до запитання", акціонерного капіталу створюють загальний фонд коштів, які розміщуються в активні операції банку [44, c. 25].

Загальнорейтингову оцінку якості активів визначають за такими показниками класифікації (табл. 1.2).

Таблиця 1.2 Рейтингова оцінка якості активів банку

Співвідношення між вартістю кваліфікованих активів та капіталом, %	Рейтингова оцінка
Менше 5 %	сильний (1)
Від 5% до 15%	задовільний (2)
Від 15% до 30%	посередній (3)
Від 30 % до 50 %	граничний (4)
Понад 50 %	незадовільний (5)

Банківському персоналу, особливо аналітичних і кредитних підрозділів, треба постійно робити аналіз активів банку і проводити оперативне їх скеровування на підвищення якості роботи.

Метод наукового управління активами має на меті отримання максимального прибутку. При цьому частина коштів вкладається в активи з високим відсотком доходів, а частина - туди, де нижчі відсотки, але з високою гарантією повернення. Тобто, активи доцільно вкладати за кількома напрямками, що дозволить банку домагатися достатньої дохідності і дотримуватися коефіцієнтів ліквідності [26, с. 64].

Нормативне значення коефіцієнтів може змінюватися залежно від фінансово-економічної ситуації банків та політики держави і Національного банку України.

Банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.

Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв'язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природним центром банківського нагляду.

Якщо аналізувати загальну практику діяльності органів банківського нагляду та його місце в системі органів управління, то можна дійти такого висновку. Чим сильнішим і незалежним є центральний банк країни, тим більше підстав для створення структури банківського нагляду в його межах. І навпаки, чим він більш слабший і залежний від органів влади, тим наявніша необхідність створення незалежного банківського нагляду.

Банківський нагляд (у широкому розумінні) є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров'я.

Головними завданнями, що стоять перед системою банківського нагляду, є:

гарантія здоров'я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни;

захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Ця задача пов'язана із підтримкою довіри громадськості до банківської системи, втрата якого веде до її послаблення і таких макроекономічних наслідків, як скорочення грошової пропозиції, розвал системи платежів, більш несподівані зобов'язання уряду, економічна нестабільність у державі;

підвищення конкуренції в банківському секторі: тобто банківські закони й положення повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції;

підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система відповідає вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг по прийнятій вартості. Грошові кошти надходять в економічні сектори, які можуть використати їх найбільш продуктивно і ефективно [10, c. 18].

Сильна і пристосована до ринкових умов банківська система надто необхідна як провідник монетарної політики центрального банку в економіку країни. Тому завдання банківського нагляду тісно пов'язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику. Підтримка стабільності банківського сектора спрямована також на попередження системних ризиків, яку полягають у тому, що банкрутування одного банку може потягти за собою банкрутство декількох банків та втрату довіри до всієї системи. Захисту підлягає і фонд страхування від втрат у тих країнах, де застосовуються заходи по захисту інтересів банківських вкладників. Відповідно Центробанк зацікавлений в забезпеченні дотримання піднаглядовими суб'єктами банківських законів і положень. Для його здійснення згідно з іншими завданнями в державі необхідне розвинене, пристосоване до ринкових умов банківське законодавство.

Банківський нагляд базується на нормах спеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція в першу чергу вимагає наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов'язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того, банківський нагляд забезпечує дотримання стандартів та нормативів суб'єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.

Як одна з основних функцій Центробанку банківський нагляд спрямований на підтримку надійності й ефективності окремих банків з метою забезпечення стабільності і нормального функціонування всієї системи.

Метою нагляду є підтримання ефективності банківської системи, оскільки банки повинні забезпечити виконання своїх платіжних зобов'язань і в економічно важкі часи. Це означає, що поточні операції будь-якого банку повинні здійснюватися так, щоб обсяг позик знаходився у відповідному співвідношенні до власного капіталу банку, щоб банк в будь-який час мав достатні поточні фінансові ресурси й давав у позику доручені грошові кошти лише за умови, що він зможе справитися з ситуацією при непередбаченій втраті окремих кредитів, у тому числі й великих. Для кінцевої реалізації зазначеної мети уповноваженим органом банківського нагляду встановлюються детальні принципи, що стосуються власного капіталу й ліквідності. Принципи закріплюють істотні обмеження для банківської діяльності, які пов'язані з ризиками, і цим зменшують загальний ризик для окремих банків. Завдяки регулярним повідомленням і контролю, а також особливим виїзним перевіркам контролюється дотримання принципів й інших законодавчо приписаних обов'язків (наприклад, повідомлення про всі кредити, які перевищують певну суму).

Головна мета управління банківською системою полягає в створенні умов для ефективної та стабільної роботи всіх конкуруючих один з одним банківських установ і разом з ними господарюючих суб'єктів. Управління комерційними банками з боку державних органів здійснюється в формах регулювання та нагляду. Окремі автори включають до їх складу і стимулювання діяльності банківських установ [41, с. 56].

Державне регулювання покликане сприяти забезпеченню:

стійкості роботи та зміцненню фінансового стану банківської установи;

орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства;

наукової організації грошового обігу в народному господарстві;

створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб.

Банківське регулювання як одна з форм державного управління являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі. Слід розуміти, що терміни «банківське регулювання» і «банківський контроль» не є тотожними, оскільки відносяться до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль зі діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з чинним законодавством.

Банківський нагляд є тією сферою, яка повинна розглядатися як об'єкт державного управління, а діяльність кредитно-фінансових установ -- як сфера суспільного життя, де управлінська діяльність необхідна, бажана, і доцільна. Його повна відсутність -- це створення потенційних умов для фінансових правопорушень та зловживань, це можливість банкрутування банку, це збитки, понесені вкладниками (а не засновниками, як правило), це втрата довіри до банківської сфери -- а значить і різке зменшення надходження вільних коштів у банківський обіг, послаблення вітчизняного ринку позичкових капіталів, зменшення вкладання коштів у виробництво, втрата зацікавленості інвестора, послаблення національної валюти тощо. Цей перелік можна продовжувати, але результат залишається єдиним -- дестабілізація національної економіки з можливою об'явою дефолту.

Визначення предмета аналізу має принципове значення для обґрунтування самостійності та відособленості тієї або іншої галузі знань. Усі визначення предмета аналізу банківської діяльності, які найчастіше зустрічаються в літературі, можна згрупувати у такий спосіб: фінансова та інша діяльність комерційного банку; різні процеси і явища, що відбуваються як усередині банку, так і в масштабах економіки в цілому. Зазначимо, що банківський аналіз вивчає не саму фінансову діяльність банку, а її економічні результати. Щоб виділити особливості, властиві тільки банківському аналізу, потрібно виходити із сутності процесів діяльності банку. Процес -- це причинно обумовлена зміна подій, явищ, стан об'єкта відповідно до поставленої мети. Результати економічних процесів, які безпосередньо впливають на діяльність банку, плануються і прогнозуються у відповідних показниках, ураховуються в міру фактичного їх виконання і потім аналізуються. Але результати як наслідок процесів є не предметом аналізу банківської діяльності, а його об'єктом. Предметом же аналізу є причини утворення і зміни результатів фінансової діяльності. Пізнання причинно-наслідкових зв'язків у діяльності банку дає змогу розкрити сутність економічних явищ і на цій основі дати об'єктивну оцінку досягнутим результатам, виявити резерви підвищення ефективності діяльності банку, обґрунтувати плани й управлінські рішення. Тільки розкривши причинно-наслідкові зв'язки різних сторін діяльності банку, можна досить швидко розрахувати, як зміняться основні фінансові показники, обґрунтувати будь-яке управлінське рішення, обчислити зміни суми прибутку, економічні нормативи банківської діяльності у разі зміни кон'юнктури різних ринків. Отже, особливістю аналізу банківської діяльності є дослідження причинно-наслідкових зв'язків економічних явищ і процесів, які прямо або опосередковано впливають на діяльність банку [44, с. 302].

Обумовленість економічних явищ і процесів причинним зв'язком потребує від аналізу вивчення факторів, що викликають зміни тих чи інших показників. За допомогою аналізу установлюються найсуттєвіші факторні показники, які впливають на зміни результатів діяльності банку. Виявлення і вимірювання взаємозв'язку між показниками, що аналізуються, забезпечує комплексне, органічно взаємозв'язане дослідження роботи комерційного банку. Основними об'єктами аналізу банківської діяльності є такі:

фінансово-економічна ситуація у країні;

заходи щодо формування капіталу банку, а також його структура;

якість активів (кількісний і якісний аналізи структури кредитно-інвестиційного портфеля банку);

показники прибутковості функціонування банку, що дають змогу судити про ефективність його роботи;

темпи зростання банку;

показники ліквідності й платоспроможності банку, які характеризують його фінансову стійкість;

показники економічних нормативів.

Україна, організовуючи власну систему банківського нагляду, пішла традиційним для європейських країн шляхом, обмежуючи його проведення компетенцією центрального банку і не створюючи окремих спеціалізованих органів для здійснення банківського регулювання та нагляду. Зміст нагляду первісне визначався повноваженнями Національного банку України, встановленими Законом України «Про банки і банківську діяльність», в якому закріплювалося, що НБУ координує діяльність банківської системи в цілому та здійснює контроль за дотриманням юридичними особами банківського законодавства і власних нормативних актів.

У Законі «Про Національний банк України» зазначається: «Банк України здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків а також інших кредитних установ. Банк України здійснює постійний нагляд за додержанням банками та іншими кредитними установами банківського законодавства, нормативних актів Банку України і економічних нормативів. Головна мета банківського регулювання і нагляду -- безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів» [7, с. 111].

Система економічного аналізу ґрунтується на стандартизованій системі (CAMELS), за допомогою якої можна аналізувати роботу комерційних банків за єдиною методикою. В її основу покладено аналіз основних показників фінансового стану банку з урахуванням головних його компонентів. Таким чином, вона є єдиною системою, згідно з якою аналіз проводиться як установами НБУ, так і комерційними банками. Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів, як свого часу зазначав голова Центробанку, здійснюватиметься щоденно за середньозваженою оцінкою на підставі щоденних балансів.

Комплексний аналіз фінансового стану банку являє собою багатовимірне завдання. На рис. 1.1 показана система комплексного аналізу банківської діяльності сучасного комерційного банку, що включає аналіз власного капіталу, зобов'язань банку, аналіз активів (у тому числі аналіз кредитних операцій, інвестиційних та інших операцій банку з цінними паперами, валютних та інших активних операцій, аналіз банківських послуг), аналіз доходів і витрат банку, аналіз прибутку і рентабельності, аналіз ліквідності, аналіз банківських ризиків та аналіз фінансового стану банку.

До суб'єктів внутрішнього аналізу належать: інсайдери банку, банківські спеціалісти, менеджери різних рівнів управління, аналітики, внутрішні аудитори та контролери, керівництво банку, консультанти, а до суб'єктів зовнішнього аналізу -- аутсайдери банку й органи нагляду.

Рис. 1.1 Система комплексного аналізу банківської діяльності

Зміст і завдання аналізу банківської діяльності випливають насамперед із функцій, які він виконує в системі інших прикладних економічних наук. До цих функцій відносять такі:

Наукове обґрунтування поточних і перспективних планів. Без глибокого комплексного аналізу результатів діяльності банку та обґрунтованих прогнозів, без вивчення закономірностей розвитку банку і виявлення недоліків і помилок не можна розробити науково обґрунтований план, вибрати оптимальний варіант управлінського рішення [12, с. 21].

Контроль за виконанням планів і управлінських рішень під час проведення активно-пасивних операцій. Деякі економісти принижують або зовсім заперечують цю функцію аналізу, вважаючи, що вона властива лише бухгалтерському обліку й контролю.

Безумовно, бухгалтерський облік виконує суттєві контрольні функції в момент реєстрації, узагальнення і систематизації інформації під час здійснення фінансових операцій. Однак це не виключає контролю й у процесі аналізу банківської діяльності, що проводиться з метою не тільки констатації фактів й оцінки досягнутих результатів, а й виявлення недоліків, помилок та оперативного впливу на фінансову діяльність банку (наприклад, щоденний розрахунок і контроль економічних нормативів, установлених НБУ, контроль за дотриманням норми обов'язкового резервування залучених коштів, а також контроль відкритої валютної позиції банку). Саме тому необхідно підвищувати оперативність і дійовість аналізу банківської діяльності.

Пошук резервів підвищення ефективності функціонування банку на основі вивчення передового досвіду та досягнень науки і практики як одна з центральних функцій аналізу банківської діяльності.

Оцінка результатів діяльності комерційного банку і виконання накреслених планів, а також оцінка досягнутого рівня розвитку і використання наявних можливостей. Об'єктивна оцінка діяльності банку сприяє оперативному й ефективному управлінню з метою усунення виявлених відхилень.

Розроблення заходів щодо використання виявлених резервів у процесі функціонування банку сприяє підготовці рекомендацій, що дають змогу змінити (або коригувати) депозитно-кредитну політику банку з метою максимізації прибутку за умови помірного рівня ризику і прийнятних показників ліквідності і платоспроможності [16, с. 70].

Отже, аналіз банківської діяльності є системою спеціальних знань, пов'язаних із дослідженням тенденцій усебічного розвитку, науковим обґрунтуванням планів і управлінських рішень, контролем за їх виконанням, оцінкою досягнутих результатів, а також пошуком, вимірюванням і обґрунтуванням резервів підвищення ефективності фінансових показників діяльності банку.

1.3 Інструменти та методи управління активами

Розвиток та вдосконалення діяльності фінансових ринків, перетворення їх на світові ринки, інтенсивне впровадження сучасних засобів зв'язку та інформаційних технологій спричинилися до того, що мінливість і непередбачуваність стали основними характеристиками відсоткових ставок. Якщо ризик ліквідності зменшується завдяки можливостям, які надає розвинений фінансовий ринок, то ризик зміни відсоткових ставок на цьому ринку, навпаки, значно зростає.

За умов, коли відсоткові ставки можуть змінюватися щохвилини, відсотковий ризик став головним банківським ризиком. Серед усіх видів ризиків, з якими стикаються банки, не знайдеться такого, аналізу і контролю якого приділялося б стільки уваги в міжнародній банківській практиці останніх років, як ризику зміни відсоткових ставок. Тож у процесі розвитку фінансових ринків проблеми управління відсотковим ризиком в комерційних банках не лише не зникають, а навпаки, стають все актуальнішими.

Критичний рівень ризику зміни відсоткових ставок визначається ймовірністю того, що середня ставка за залученими коштами банку протягом періоду своєї дії може перевищити середню відсоткову ставку за активами, що призведе до збитків [13, с. 85].

Теоретично відсоткового ризику можна повністю уникнути лише у тому разі, коли активи повністю збалансовано з пасивами як щодо строків, так і щодо обсягів. Проте на практиці досягти такої відповідності майже неможливо, тому банки постійно наражаються на відсотковий ризик. Це зумовлює потребу безперервного аналізу і контролю за рівнем допустимого ризику та свідомого керування цим процесом.

Отже, відсотковий ризик банку пов'язано передусім з невідповідністю структури банківських активів та зобов'язань. Основними параметрами управління є строки та обсяги активів і зобов'язань банку.

Узгодження строків розміщення активів і залучення зобов'язань -- це один із методів, за допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки. При цьому припускається, що всі відсоткові ставки, як за активними, так і за пасивними операціями, змінюються з однаковою швидкістю та в одному напрямі. Це припущення пов'язане з концепцією «паралельного зсуву» кривої дохідності.

Розглянемо вплив строків на показники прибутковості та відсотковий ризик банку, коли елімінується вплив такого параметра, як сума активів і зобов'язань у грошовому вираженні. Сутність прийому полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за обсягом коштів.

Збалансований за строками підхід передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Такий прийом не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізуючи відсотковий ризик. Застосовується в разі управління банком за стратегією мінімізації ризиків.

Незбалансований за строками підхід є альтернативним прийомом управління, який надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни відсоткових ставок на ринку. Використання цього підходу базується на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку. Згідно з незбалансованим підходом до управління строки залучення коштів мають бути коротшими за строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження відсоткових ставок. І навпаки -- строки виконання зобов'язань банку мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок. Цей підхід дозволяє максимізувати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов'язаним із невизначеністю зміни відсоткових ставок. Якщо прогноз стосовно відсоткових ставок не виправдається, то банк може зазнати збитків [48, с. 85].

На вибір того чи іншого підходу до управління строками впливає багато чинників, таких як обрана банком загальна стратегія управління, надійність прогнозу зміни ринкових ставок, конкретна ситуація на ринку, можливості банку щодо залучення та розміщення коштів, схильність до ризику.

Переваги кожного із підходів до управління строками розглянемо на прикладі.

Тактика структурного балансування активів і пасивів може застосовуватись як щодо строків, так і щодо обсягів залучених та розміщених коштів. Сутність підходу зводиться до намагання максимально наблизити обсяги активних і пасивних операцій, які мають однакові строки виконання. Інакше кажучи, банк щоразу намагається обрати той напрям розміщення коштів, який дозволить повністю узгодити структуру активів і зобов'язань. Керуючись правилами структурного балансування, менеджер запропонує клієнтові кредит на таку ж суму і той самий строк, які передбачені умовами угоди, що слугує джерелом фінансування кредитної операції. Прикладом такого методу управління відсотковим ризиком може бути фінансування однорічної позички з умовою погашення основної суми боргу та процентів у кінці періоду кредитування за рахунок однорічного депозитного сертифіката з нульовим купоном, реалізованого з дисконтом.

Узгодження строків вхідних і вихідних фінансових потоків використовується менеджментом банків паралельно з іншими прийомами управління відсотковим ризиком, оскільки на практиці узгодити всі позиції за строками та сумами майже неможливо. Здебільшого цей підхід застосовується щодо найбільших за обсягами операцій.

Загалом методи структурного балансування є традиційним підходом до управління активами і пасивами банку, що має на меті зниження відсоткового ризику. До переваг цієї групи методів можна віднести простоту та доступність, особливо важливі для вітчизняних банків за браком інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.

Недоліки полягають у недостатній гнучкості, необхідності проведення реструктуризації балансу у зв'язку зі змінами ринкових ставок, браку достатнього простору для маневру. Вимога приведення у відповідність структури активів і пасивів перешкоджає повному врахуванню потреб клієнтів, коли йдеться про укладення кредитних і депозитних угод, потребує деякого часу і може стати неприйнятною для щоденного управління відсотковим ризиком. Проведення збалансованих операцій не завжди відповідає потребам банку, його планам на майбутнє, а іноді невигідне з погляду витрат.

Для управління таким параметром, як обсяги активів і зобов'язань банку, використовується метод гепу.

У процесі управління активами та зобов'язаннями для встановлення контролю над рівнем ризику відсоткової ставки оцінюється чутливість окремих статей та банківського балансу в цілому до відсоткового ризику. Індикатором чутливості балансу до відсоткового ризику є показник гепу (від англ. gap -- розрив, дисбаланс).

Для визначення показника гепу всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи -- чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Очевидно, що такий поділ можна здійснити лише в межах конкретно визначеного часового інтервалу. Адже якщо часовий інтервал не зафіксовано, то в довгостроковій перспективі всі активи чи пасиви банку буде колись переоцінено чи повернено до банку, а отже, їх слід визнати чутливими до зміни відсоткової ставки.

Для цього весь часовий горизонт, протягом якого банк планує проаналізувати відсотковий ризик, поділяють на періоди (часові інтервали). У межах кожного з періодів структура балансу вважається фіксованою. Це дозволяє управляти співвідношеннями обсягів різних видів активів і зобов'язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час. Тривалість цих часових інтервалів обирається довільно, наприклад, відповідно до прогнозованих моментів зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів).

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо впродовж зафіксованого інтервалу він задовольнятиме принаймні одну з таких умов:

дата перегляду плаваючої відсоткової ставки потрапляє в межі зафіксованого часового інтервалу;

строк погашення настає в цьому інтервалі;

термін проміжної або часткової виплати основної суми настає в зафіксованому інтервалі;

зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов'язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком.

До нечутливих активів та зобов'язань належать такі, доходи та витрати за якими впродовж аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку.

Показник гепу визначається як різниця між величиною чутливих активів та чутливих зобов'язань банку в кожному із зафіксованих інтервалів:

GAP(t) = FA(t) - FL(t), (1.1)

де GAP(t) -- величина гепу (у грошовому вираженні) в періоді t;

FA(t) -- активи, чутливі до зміни відсоткової ставки в періоді t;

FL(t) -- пасиви, чутливі до зміни ставки в періоді t.

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов'язання (FA(t) > FL(t)), або від'ємним, якщо чутливі зобов'язання перевищують чутливі активи (FA(t) < FL(t)).

Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов'язання рівні між собою, означає нульовий геп. За нульового гепу маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, а відсотковий ризик -- мінімальним. Проте одержати підвищений прибуток завдяки сприятливій зміні відсоткових ставок на ринку за нульового гепу неможливо.

І додатний, і від'ємний геп надають банку потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Для визначення співвідношення чутливих активів і зобов'язань банку використовують коефіцієнт гепу -- FGAP(t), який обчислюється як відношення чутливих активів до чутливих зобов'язань:

. (1.2)

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп додатний, коли менший -- геп від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, то геп нульовий.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок.

Правило управління гепом:

якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

якщо геп від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням -- збільшуватиметься.

Це означає, що для банку не так вже й важливо, як змінюються відсоткові ставки на ринку. Головне -- щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був додатним за підвищення ставок і від'ємним -- за їх зниження.

Проте менеджменту банку слід пам'ятати, що потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться помилковим або не справдиться, то це може призвести до зниження прибутку і навіть до збитків. Отже, за наявності в банку додатного чи від'ємного гепу цілком реальною є як імовірність одержання додаткових прибутків, так і ймовірність фінансових втрат.

Тому геп є мірою відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від'ємний геп має банк, чим більша абсолютна величина гепу, тим вищий рівень відсоткового ризику бере на себе банк і тим більше змінюється його маржа.

Але ні абсолютна величина гепу, ні коефіцієнт гепу не дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від зміни відсоткової ставки. Для контролю за рівнем відсоткового ризику використовують індекс відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику дорівнює відношенню абсолютної величини гепу до робочих активів і виражається у відсотках:

, (1.3)

де IR(t) -- індекс відсоткового ризику;

А -- робочі активи банку.

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (коли геп додатний) чи пасивів (коли геп від'ємний) може змінити свою вартість у зв'язку зі зміною ринкових ставок, а отже, вплинути на ринкову вартість усієї банківської установи. Індекс розраховується без урахування знака, оскільки й додатний, і від'ємний геп можуть призвести до збитків.

Через установлення лімітів індексу відсоткового ризику банк може здійснювати контрольну функцію. Ліміт індексу визначає той рівень ризику відсоткової ставки, який банк уважає за доцільне на себе взяти. У практиці роботи зарубіжних банків ліміт індексу відсоткового ризику встановлюється, як правило, на рівні 20--25 %, хоча твердих норм не існує.

Зміну маржі банку залежно від коливань ринкових ставок дозволяє оцінити модель гепу, яка описує залежність між цими показниками:

P (t) (rp - r) · GAP(t), (1.4)

де P(t) -- величина зміни процентної маржі банку (у грошовому вираженні) протягом періоду t;

rp, r -- прогнозована та поточна ринкові ставки відповідно.

Збільшення чи зменшення процентної маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку.

...