Теорія еволюції

Такі відносно прості перетворення у філогенезі взаємно узгоджуються, приводячи до формування достатньо складних морфофункціональних с-м.

25. Еволюція онтогенезу

Онтогенез - це розвиток особини від утворення зиготи до природного завершення її життєвого циклу. Процеси онтогенезу генетично детерміновані й реалізуються за відповідною програмою, що забезпечує певну послідовність формування структур, необхідних для нормального протікання подальших стадій розвитку. Внаслідок цього певним еволюційним змінам дорослих особин завжди передують адекватні новоутворення на попередніх стадіях онтогенезу.

Запліднена яйцеклітина має три ІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ:

1) ДНК ядерного геному;

2) інформаційні молекули, що певним чином розподіляються між окремими ланками цитоплазми;

3) цитоплазматичний скелет із мікротрубочок (тубуліни) і мікрофіламентів (актин) -регулює місце розгортання конкретних молекулярних подій.

Будь-які процеси, котрі відбуваються в цей час, мають надзвичайно глибокий вплив на весь подальший онтогенез. До найбільш консервативних ознак належать: тип (план) дроблення. У первинноводних (безхребетні) переважає спіральний, а у вторинноводних (хребетні) - радіальний. Із типом дроблення тісно пов'язаний розподіл інформаційних макромолекул в ділянках цитоплазми - регіоналізація.

Внаслідок взаємодії ядерного геному з цитоплазматичними процесами відбувається диференціальна експресія генів у різних клітинних лініях зародка. Причина: неоднорідність хімічного складу цитоплазми, тому різні бластомери забезпечуються різними інформаційними молекулами. Відбувається регуляція на рівні транскрипції (синтез пре-мРНК) та процесингу (справжні мРНК) запускають специфічні варіанти генної експресії. Це й зумовлює біохімічну та морфологічну диференціацію зародка.

Також регуляція відбувається за допомогою індукторів(змінюють напрями диференціації сусідніх груп клітин). Рецептори до індукторів з'являються не на довго просторово-часова ієрархія розвитку. Узгодженість цих взаємодій регулюється гомеотичними генами - включають експресію сусідніх генів, ті, у свою чергу, активують інші гени і т. д. Таким чином вони визначають, де і що має відбуватися. Синхронізований у часі послідовний перехід до диференціації забезпечує нормальне протікання всього онтогенезу. Недиференційовані клітини, локалізовані в атипових місцях, можуть спричинювати пухлинний ріст.

Регуляція відбувається геномному рівні, тому на мутації у генах створюють еволюційний потенціал - може змінювати співвідношення процесів самодиференціації та індукції провізорні адаптації(мають значення на деяких етапах розвитку, потім зникають)

Шляхи їх формування: максимальне пристосування кожної стадії до конкретних умов середовища і виключення окремих етапів з онтогенезу, що припиняє елімінацію на цих стадіях.

1) МЕТАМОРФОЗ, за допомогою якого переключаються шляхи розвитку в різних середовищах існування. В цей час старий комплекс провізорних адаптацій вже не діє, а нові пристосування ще не сформувалися. Внаслідок цього така стадія стає критичною, що й спричинює високий рівень смертності.

Спрощення і прискорення метаморфозу досягалось за допомогою гормональної регуляції. Н.П перетвор пуголовка на жабу регулюється тироксином (контролюється тиреотропним гормоном гіпофіза).

Паралельною адаптацією є зростання кількості жовтка. Це дозволило забезпечити можливість тривалішого розвитку організму до початку самостійного живлення й активних контактів із середовищем існування.

2) ВИКЛЮЧЕННЯ критичних стадій із онтогенезу, 2 шляхи:

1. ГЕТЕРОХРОНІЯ - зміни відносних термінів розвитку. Не порушує загальні процеси онтогенезу, а лише зсуває їх в часі. Ці процеси здійснюються спеціальними регуляторними генами, їх небагато і вони мають ключове значення, бо їх влив може мати дуже важливі наслідки. Зокрема, зміни термінів розвитку можуть викликати ПЕДОМОРФОЗ, тобто появу у дорослих форм нащадків ознак, які у предків були характерними для ювенільної стадії. Це досягається двома різними способами:

a) прогенез: статева зрілість досягається у маленькому ювенільному тілі. Це типова реакція на такі умови середовища, в яких найвигіднішими пристосуваннями є високий рівень розмноження або малі розміри. Наприклад, походження комах від педоморфних багатоніжок;

б) неотенія - затримка онтогенезу з набуттям здатності до розмноження на більш ранніх стадіях, тобто гальмування соматичного розвитку відносно розвитку гонад, швидкість розвитку яких залишається на рівні, властивому спорідненим видам. Неотенія характерна для пристосування організмів до екстремальних умов існування.

У рослин неотенія відома серед мохів, плаунів, папоротей, голонасінних і покритонасінних. Наприклад, походження жіночого гаметофіту (зародкового мішка) квіткових рослин.

У тварин повна неотенія (лише статева система личинок досягає розвитку дорослого організму, а всі інші системи органів залишаються личинковими) спостерігається у деяких червів, ракоподібних, павукоподібних, комах, земноводних. При неповній неотенії личинки тривалий час ростуть без метаморфозу, але здатності до розмноження не набувають. Це властиве, наприклад, деяким тритонам. Збереження у дорослих особин неотенічних ознак, які були характерними для зародкових стадій предкових форм, є звичайним явищем серед багатьох птахів і ссавців із високорозвиненим суспільним життям, в тому числі й для людини.

При гетерохронічних змінах морфогенетична система не змінюється, онтогенез не порушується. Неотенічні особини внаслідок розмежування біохімічних та морфо-генетичних процесів стають носіями унікального комплексу ювенільних та характерних для дорослих організмів ознак, що відкриває перед ними принципово нові еволюційні можливості.

2. ПОВНА НЕЗАЛЕЖНОСТЬ від середовища за рахунок внутрішньо-яйцевого та внутрішньоутробного розвитку. Цей головний напрям еволюції онтогенезу від безпосереднього розвитку у середовищі до повної незалежності від нього одержав назву ЕМБРІОНАЛІЗАЦІЇ або АВТОНОМІЗАЦІЇ онтогенезу.

Одночасно провідними стають індукційні внутрішні взаємодії між різними частинами зародка і зростає їх інтеграція (взаємозумовленість). Формуються каскадні взаємодії, які тісно переплітаються між собою. Тому навіть незначні зміни у регуляторних генах легко можуть викликати ланцюгові морфогенетичні реакції, зумовлюючи суттєве зростання різноманітних новоутворень. Крім того, у таких організмів пізніше починається гаструляція. Внаслідок цього число клітин, що беруть участь у гістогенезі, значно зростає. Це створює додаткову можливість формування все досконаліших систем органів і сприяє збільшенню розмірів тіла.

Еволюція регуляторних механізмів онтогенезу відбувалася у напрямі від жорстко запрограмованої системи прямих і зворотних зв'язків між ядром та цитоплазмою до формування інтегральної гнучкої системи індукційних залежностей між різними частинами зародка за допомогою зміни термінів розвитку і перебудови регуляторних генів. Такі зміни в еволюції стають типовими для індивідуального розвитку організмів. Це спричинюється тим, що після досягнення певного рівня складності (багатоклітинної організації) будь-які зміни на рівні принципово іншої організації структури генів здебільшого виявляються фатальними. Тому найлегший шлях до еволюційних змін полягає у модифікації контролю експресії тих генів, що вже існують.

26. Вчення про філембріогенез

ФІЛЕМБРІОГЕНЕЗ(ФЕГ)-це комплекс морфофізіологічних змін онтогенезу,що слугують матеріалом для нових напрямків еволюційного процесу.Виділяють три форми ФЕГ: архалаксис, девіація та анаболія. 1)АРХАЛАКСИС - зміни на початкових стадіях онтогенезу. Вони можуть викликати значні перебудови і навіть змінити всю морфогенетичну програму подальшого розвитку. При цьому можуть відбутися різкі порушення онтогенезу й загибель зародка(виник волосяний покрив ссавців). Рекапітуляції при архалаксисах суттєво порушуються.2)ДЕВІАЦІЇ - еволюційні відхилення у розвитку на більш пізніх стадіях онтогенезу. Вони ведуть до перебудови органів, які вже існують у предків(розвиток луски у хрящових риб і плазунів) .3) АНАБОЛІЯ - еволюційні відхилення формотворення на пізніх стадіях онтогенезу, що викликають подовження розвитку будь-якої структури(виникнення чотирикамерного серця). Також є негативна сторона анаболії-абревіація.Унаслідок ФЕГ відбувалася РЕДУКЦІЯ.Є два типи редукції:рудиментація та афанізія. 1)РУДИМЕНТАЦІЯ- повільне зникнення органів, що втратили своє значення і стали непотрібними. Такий орган в онтогенезі недорозвивається і перетворюється на рудимент, який ще довго зберігається у філогенезі. Рудиментація може здійснюватися двома способами:а)онтогенез органа до якоїсь стадії триває таким же чином, як і у предків, а потім припиняється. (розвиток очей у печерної амфібії протея);б)сама закладка органа виявляється меншою, ніж у предків, виникає пізніше і внаслідок цього орган не встигає розвинутися (розвиток кінцівок у ящірок, коли замість 5 пальців розвиваються 3.2)АФАНІЗІЯ характерна для тих випадків, коли орган, який нормально розвинений і добре функціонує у предків, виявляється шкідливим для нащадків Наприклад, редукція хвоста пуголовків.

27. Біогенетичний закон і вчення про рекапітуляцію

На рівні онтогенезу реалізувалася системна єдність індивідуального та історичного розвитку будь-яких груп організмів. Особливо чітко вона відображається подібністю початкових стадій розвитку предкових форм і нащадків. Ця залежність одержала назву ЗАКОН ЗАРОДКОВОЇ ПОДІБНОСТІ. З нього витікає, що онтогенез певною мірою повторює певні риси предкових форм. А саме, на ранніх стадіях повторюються (РЕКАПІТУЛЮЮТЬ) ознаки більш віддалених предків, а на пізніших - ближчих за походженням організмів або тих, що є більш спорідненими із сучасними формами. Так, зародок людини на ранніх стадіях розвитку схожий на зародок риб та амфібій, пізніше він стає подібним до зародків інших ссавців, а наприкінці ембріонального розвитку спостерігається його подібність до зародків мавп. При цьому розуміється, що в онтогенезі рекапітулюють ознаки не дорослих предкових форм, а їх зародків.

У концепції БІОГЕНЕТИЧНОГО ЗАКОНУ рекапітуляції розглядались як безпосередній результат еволюційного формування онтогенезу. Філогенез становить собою низку онтогенезів, але біогенетичний закон тільки частково відображає загальний системний процес. Він справедливий лише для тих ситуацій, коли еволюційні зміни органа відбувалися на пізніх етапах онтогенезу (анаболія). Саме вони відзначаються лабільністю й зумовлюються змінами незначної частини всього каскадного комплексу індукційних процесів.

Натомість, будь-які видозміни ранніх стадій онтогенезу супроводжуються радикальними перебудовами всієї розгалуженої системи переплетених індукційних взаємодій і звичайно мають трагічні наслідки для організму. Рідкісні винятки спричинюються новоутворенням якісно іншої системи взаємозумовлених процесів онтогенезу, що мають мало спільного з попередніми. Складається новий план будови. Рекапітуляції стають неможливими.

Наприклад, ембріони ссавців ніколи не будуть повністю ідентичними зародкам риб або ящірок, тому що за будовою свого геному та характером розвитку вони дуже далеко відійшли від своїх предків, але певна подібність вихідного плану морфогенезу зберігається. Існування такого загального консервативного плану розвитку дозволяє вважати, що певні ембріональні структури можуть зберігатися навіть після того, як утратили свою попередню основну функцію. На користь такого перебігу подій свідчить відновлення минулого шляху розвитку внаслідок мутацій або експериментальних впливів. Наприклад, у курки можна викликати формування зубів замість дзьоба.

Редукція малої гомілкової кістки птахів також відбулася внаслідок зміни програми розвитку, а не через втрату генетичної інформації, необхідної для її формування.

Зміни покривів у класах рептилій, птахів і ссавців зумовлюються переключенням експресії генів, які кодують кератини, з одного режиму функц-ня на інший. Внасл. цього синтез-ся білки різного типу. Індукційні сигнали для вибіркової реалізації генетичної інформації надходять із дерми.

Таким чином, регуляторні механізми, що вплив на міжкл-ні взаємод. протягом індив-го розв., можуть спричинювати суттєві еволюційні перетворення. Вони зберігаються в нескінченній низці поколінь і рекапітулюють, відтворюючи оптимальні варіанти будови та функції, віднайдені предковими формами. Така тенденція зберігається й протягом еволюції окремих систем органів.

28. Кореляції

Зумовленість онтогенетичних процесів організму підтримується мережею зворотних зв'язків. Їх поділяють на кореляції та координації.

Кореляції відображають наявність функціональної та структурної взаємозалежності між структурами організму в онтогенезі, за яких зміни в одних органах викликають зміни в інших. Відповідні зв'язки називаються корелятивними. Розрізняють кілька різновидів кореляцій:

- геномні - засновані на взаємодіях та зчепленні генів у генотипі. Наприклад, горох з пурпуровими квітками має червоні плями у пазухах листків та сіру насінну шкірку, короткий дзьоб голубів супроводжується розвитком пір'я на ногах, руді люди мають ластовиння тощо;

- морфогенетичні - базуються на взаємодіях клітин між собою протягом диференціації в онтогенезі. Наприклад, розвиток центральної нервової системи у хребетних відбувається тільки при взаємодії хорди та мезодерми;

- ергонтичні - сприяють установленню функціональних зв'язків між уже сформованими структурами організму. Наприклад, нормальний розвиток нервових центрів і нервів позитивно позначається на розвитку периферичних органів і навпаки.

Кореляції здійснюють взаємний контроль за результатами розвитку і забезпечують нормальне протікання формотворення в онтогенезі. Саме система кореляцій визначає і долю мутацій. Тому протягом онтогенезу зможуть реалізуватися тільки ті з них, що викликають лише незначні змі-ни у кореляціях.

29. Координації

Зумовленість онтогенетичних процесів організму підтримується мережею зворотних зв'язків. Їх поділяють на кореляції та координації.

Кореляції слугують основою для координацій, які відображають узгодженість онтогенетичних змін протягом тривалого часу загальної еволюції тієї чи іншої великої таксономічної групи, тобто стосуються філогенетичних процесів. Координації поділяються на:

- топографічні - просторові зв'язки органів, що змінюються узгоджено протягом філогенезу, але не є об'єднаними єдиною функцією. Наприклад, співвідношення розмірів і розташування органів у порожнині тіла; Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

-- динамічні - зміни протягом філогенезу функціонально пов'язаних між собою органів та їх систем. Наприклад, так розвивалися зв'язки між рецепторами і відповідними центрами нервової системи;

- біологічні - еволюційні зміни в органах, що є важливими для забезпечення життєдіяльності, але безпосередньо не пов'язані між собою кореляціями. Наприклад, розвиток іклів та зубів у хижаків координований із розвитком скроневого м'яза і формуванням щелепного суглоба. У чотириногих тварин спостерігається відповідність довжини перед-ніх кінцівок довжині задніх, довжини кінцівок - розмірам шиї, що є важ-ливим для пересування та добування їжі тощо.

Системний розвиток кореляцій і координацій забезпечив ієрархічно узгоджене функціонування цілісного організму протягом не тільки його індивідуального існування, а й історичного розвитку життя. Одного разу віднайдені оптимальні співвідношення між різними підсистемами ор-ганізму турботливо зберігались адаптаційними механізмами і відтво-рювалися в кожному наступному поколінні.

30. Біологічний регрес і проблема вимирання виду

РЕГРЕС - спрощення організації протягом еволюції. За аналогією до прогресу, О. М. Сєвєрцов запропонував розрізняти біологічний і морфофізіологічний регрес. Згідно з цим, БІОЛОГІЧНИЙ РЕГРЕС становить собою занепад тієї чи іншої групи організмів, яка не змогла при-стосуватися до змін зовнішнього середовища або не витримала конку-ренції з іншими групами. Він характеризується зменшенням чисельності особин, звуженням ареалу, мінімізацією кількості популя-цій і видів, що входять до цього таксона. З часом він може призвести до вимирання такої групи організмів. У сучасних умовах антропогенні впливи набирають глобального масштабу, а процес вимирання видів стає все більш інтенсивним і може стати незворотним.

31. Еволюційний прогрес, його критерії і види

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПРОГРЕС - це вдосконалення й ускладнення організації внаслідок еволюції, яке звичайно зумовлює піднесення жит-тєдіяльності та вихід групи в нову адаптивну зону. Запропоновано по-над 40 критеріїв для визначення висоти організації. Їх можна згрупувати за певними категоріями, виділивши системні, енергетичні, екологічні та інформаційні блоки.

О.М. Сєвєрцов (1925) у межах загального еволюційного прогресу виділив біологічний та морфофізіологічний різновиди прогресу.

- БІОЛОГІЧНИЙ ПРОГРЕС становить собою результат успіш-ності групи у боротьбі за існування і характеризується такими ознаками: зростає чисельність особин, розширюється ареал і збільшується число популяцій та видів, що входять до складу прогресивного таксона. При цьому біологічний прогрес може досягатися як унаслідок ускладнення організації, так і за допомогою її спрощення (дегенерації). У високоор-ганізованих істот розквіт групи забезпечується не ростом чисельності, а посиленим виживанням кожної окремої особини.

- МОРФОФІЗІОЛОГІЧНИЙ ПРОГРЕС - це еволюція організмів шляхом ускладнення і вдосконалення організації. Він характеризується зростанням ступеня диференціації організації, інтенсифікацією функцій організму, зростанням загальної енергії життєздатності і сприяє досяг-ненню біологічного прогресу. Еволюційні перетворення, що ведуть до морфофізіологічного прогресу, О. М. Сєвєрцов назвав ароморфозами.

У 1935 р. В. Франц розвинув уявлення про БІОТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС, який оцінював за допомогою таких критеріїв як ефектив-ність, економічність, коефіцієнт корисної дії живої системи. Його сут-ність полягає у виникненні під впливом природного добору таких адап-тацій, які будуть найбільш ефективними, економічно та енергетично вигідними для організмів, що живуть у певних умовах довкілля. По суті це - різновид морфофізіологічного прогресу.

Дж. Хакслі запропонував розрізняти такі поняття як обмежений і необмежений варіанти еволюційного прогресу.

- ОБМЕЖЕНИЙ (ГРУПОВИЙ) ПРОГРЕС пов'язаний з удоско-наленням організації протягом філетичної еволюції певної групи організ-мів. Наприклад, ссавці як група характеризуються живородінням, тепло-кровністю, виникненням досконалої системи терморегуляції, певним типом будови зубів і черепа, специфічним розвитком головного мозку тощо. Усі ці ознаки окремо були у різних предкових груп рептилій, але тільки їх об'єднання в одній з перехідних груп зумовило виникнення нового класу тварин. Груповий прогрес тісно пов'язаний з біологічним прогресом, тому що у них є спільна основа - набуття певних адаптацій.

- НЕОБМЕЖЕНИЙ ПРОГРЕС становить собою еволюцію в на-прямку появи розумної істоти, котра характеризується зростанням рівня контролю організмів над зовнішнім середовищем і більшою незалежніс-тю їх внутрішнього середовища від умов довкілля.

32. Біологічні фактори гомінізації

До біологічних факторів гомінізації належать: мутаційний процес, ізоляція, гетерозис, зміна харчової поведінки та стратегії розмноження, неотенія, прогресивні зміни поведінки тощо.

Мутаційний процес. Причинами мутацій могли бути:

- інверсії геомагнітного поля Землі. За останні 76 млн. років маг-нітні полюси Землі мінялися місцями близько 170 разів, кожного разу спричинюючи відповідні перебудови органічного світу за рахунок того, що ослаблення « магнітного щита» супроводжувалося зростанням рівня космічного випромінювання;

- короткочасне зростання фону іонізуючої радіації;

- стрес: у дослідах на мишах було доведено, що серед нащадків тварин, які перебували в умовах стресу, значно зростає кількість мутан-тів і рекомбінантів. Емоційний стрес може викликати нейрохімічні змі-ни у синапсах, спричинюючи порушення метаболізму в різних структу-рах головного мозку, що є однією з реальних причин порушень адаптивної поведінки після стресів. Це створює додаткові передумови для вироблення нових стратегій поведінки в екстремальних умовах і закріплення їх у нервовій пам'яті.

Ізоляція, котра веде до інбридингу та гомозиготизації популяцій, внаслідок чого змінюються частоти й співвідношення різних генів у по-пуляціях, можуть виникати інноваційні комплекси регуляторних генів.

Гетерозис (гібридна міць особин першого покоління) внаслідок процесів змішання. Це забезпечувало суттєві переваги потомства від осіб, які належали до різних ізольованих популяцій.

Зміна харчової поведінки: розширення діапазону продуктів, котрими вид може харчуватися, значно збільшує його шанси на виживання. Серед приматів лише деякі види шукають м'ясну їжу і тільки шимпанзе та павіани можуть полювати на інших ссавців. Крім того, шимпанзе інколи не гребують канібалізмом, до чого інші особини в популяції ставляться цілком нормально. Вони споживають близько 15 кг м'яса на рік, пережо-вуючи навіть кістки.

На території Східної Африки склалися досить різноманітні еколо-гічні умови для реалізації альтернативних стратегій живлення. Зокрема, там, де в посуху великі травоїдні та хижі ссавці скупчувалися біля води, створювалися передумови для переходу на м'ясну дієту. В тих регіонах, де ссавці мігрували і щільність їх популяцій періодично зменшувалась або залишалась на приблизно постійному рівні, зміна характеру жив-лення не давала адаптивних переваг і гоміноїди продовжували вживати низькоякісні рослинні продукти.

Включення м'яса до раціону мінімізувало сезонні коливання до-ступності їжі, що, у свою чергу, зменшувало конкуренцію з травоїдни-ми видами. Одночасно послаблювалась і конкуренція з хижаками, для яких посушливі сезони - час повного забезпечення їжею, що сама скуп-чувалася біля водойм.

Крім того, перехід на м'ясну дієту сприяв суттєвому прискоренню розвитку головного мозку та виробленню все гнучкіших програм пове-дінки.

Зміна стратегії розмноження, а саме, перехід від сезонного роз-множення до поліциклічності. В головному мозку існує особлива сітка нейронів, яка активує статеву поведінку. Для успішного виживання виду необхідно, щоб вона функціонувала не завжди, а тільки певний час. Це забезпечують особливі речовини, з яких одні посилюють, а інші послаблюють чутливість певних синапсів. Зокрема, норадреналін стимулює сексуальну поведінку, його активність гальмується серотоніном, який, у свою чергу, перестає синтезуватися під впливом парахлорфеніла-ланіну (ПХФА). Паргілін блокує епіфіз і разом із ПХФА викликає спалах шаленої статевої активності, що може тривати годинами

Неотенія - затримка онтогенезу, котра сприяє збереженню у дорослих особин ознак, властивих раннім стадіям онтогенезу предкових форм. Неотенія характерна для виживання в екстремальних умовах се-редовища. Протягом антропогенезу вона проявилася в тому, що у дорослих людей зберігаються деякі риси, властиві дитинчатам понгідів і відсутні у дорослих мавп. А саме, у малят шимпанзе тіло вкрите рідким волоссям, порівняно великий головний мозок, захищений опуклим черепом із тонкими кістками, немає яскраво вираженого надочного валика і потиличного гребеня, обличчя недорозвинене і не виступає вперед, зуби та щелепи невеликі, спинний мозок з'єднується з головним через отвір, розташований під середньою частиною черепа, завдяки чому при ході на двох ногах рівновага стає більш досконалою, тощо.

33. Соціальні фактори гомінізації

З найдавніших часів антропогенезу до сьогодні не збереглося жодних прямих даних про соціальну організацію популяцій ранніх гомінідів. Тому суспільні відносини найдавніших предків людини реконст-руюються за непрямими даними, що включають інформацію про стадні взаємовідносини мавп, деякі палеонтологічні, археологічні та етнографічні матеріали.

Співставлення і аналіз таких непрямих даних дозволяє скласти загальне, хоч і досить гіпотетичне уявлення про суспільне життя перших гомінідів.

Людиноподібні мавпи мають невелику кількість моделей організації життя у групі й, цілком вірогідно, що ці моделі не надто відрізняються від тих, що були типовими для спільних предків людини і мавп. Для сучасних приматів характерні такі типи угруповань:

- материнська сім'я, що складається із самиці та дитинчат (лемури);

- сім'я з двома батьками (гібони);

- стадо з одним самцем, який вороже ставиться до інших (гамадрили);

- стадо з багатьма самцями та віковою ієрархією (капуцини, горили);

- стадо із системою гнучкої олігархії і явищами кодомінування та співробітництва (шимпанзе).

Жодна з цих моделей не є загальновизнаною, але перевагу усе ж таки віддають лісостеповим і степовим шимпанзе, оскільки вони філо-генетично ближчі до людини. Шимпанзе відзначаються тямущістю, розвиненою комунікативною системою, здатністю адекватно викорис-товувати природні предмети для задоволення своїх потреб. Вони мо-жуть навіть певним чином вдосконалювати їх та обробляти, демонструю-чи при цьому неабияку кмітливість. Використання « знарядь» передається у популяціях як традиція: самиці навчають дитинчат. Але шимпанзе - далеко не янгольські створіння, вони завзяті ксенофоби, що дуже пильно доглядають за своєю територією і вкрай неприязно ставляться до чужаків. Їх не просто виганяють, а намагаються знищити і навіть іноді потім використовують у їжу. Під час бійок шимпанзе відрізняються надзвичайною жорстокістю: відривають частини тіла, п'ють кров, добивають суперників. Натомість у міжродинних стосунках вони часто стають дуже турботливими і товариськими. Кооперація зменшує внутрішньовидову агресію, з'являються елементи дружньої поведінки: поцілунки, обійми, пестливі дотики. До спілкування вво-дяться і сексуальні елементи. При цьому згуртованість більша в тих колективах, що вимушено засвоїли відкриті місцини із сухим кліма-том. Вона дозволяє тваринам ефективніше протидіяти хижакам.

Звичайно, шимпанзе не тотожні нашим спільним предкам, але знач-но більше подібні до них, ніж люди. Це дозволяє вважати припустимою екстраполяцію суспільних відносин у шимпанзе на ранні етапи гоміні-зації. Внаслідок таких пізнавальних процедур у нас з'являється, нехай і певною мірою імовірнісне, але знання, що суттєво відрізняється від не-знання.

Додатковим аргументом на користь придатності екстраполяційної моделі суспільних відносин у шимпанзе є те, що вони мають значний поведінковий потенціал із вираженим тяжінням до соціальності: ізольовані тварини гинуть через неврози, серцеві напади і тугу. Відповідна зумовленість поведінки соціальними факторами характерна й для гомінідів. Доведена подібність соціальної поведінки понгідів і людей за вісьмо-ма із 14 досліджених ознак. Зокрема це стосується структури соціальної групи, взаємовідносин між особинами, міжгрупових стосунків тощо. Ви-сока залежність окремих істот від групи протягом антропогенезу зумо-вила прогресивний розвиток соціалізації, що відбувався паралельно із соціогенезом.

34. Біологічні передумови формування свідомості

СВІДОМІСТЬ - найвища, властива тільки людині, форма узагальненого відображення дійсності, яка дозволяє: виявляти стійкі властивості, зв'язки та закономірності зовнішнього світу; прогнозувати тенденції майбутнього розвитку ситуації; регулювати поведінку і діяльність з урахуванням особливостей довкілля та внутрішніх бажань і цілей людини; аналізувати власну поведінку, думки і почуття, свою відмінність від інших (самосвідомість, рефлексія). Розміри гол. мозку (ГМ) і багато його характеристик можуть змінюватися залежно від умов утримання тварин і від впливу різних факторів середовища, тобто ці ознаки відносять до ПРИСТОСУВАЛЬНИХ. Протягом антропогенезу в структурі головного мозку людини, що має в основі мавпячий тип будови, сталися такі зміни: 1. Головний мозок збільшився у висоту. 2. Збільшилися лобні частки, без відповідного розвитку яких було б неможливим прямоходіння, планування дій, абстрактне мислення. 3. Розвиваються скронево-тім'яний блок і потилична область, котрі беруть участь у виразному мовленні. 4. Прогресивними темпами розвивалася нова кора, особливо її асоціативна частина. 5. Розвиваються півкулі, формується їх асиметрія, яка є однією із основних психофізіологічних функцій людини. 6. Збільшилися резервні можливості ГМ за рахунок прискорення розвитку філогенетично нових ланок ГМ, з якими пов'язані вищі логічні функції. Зростає кількість нейронів з одночасним зменшенням щільності їх розташування, збільшується ступінь галуження дендритів, ускладнюється структура і збільшується різноманітність синапсів тощо. Важливим етапом було об'єднання проекційних систем головного мозку (нюхових, зорових, слухових, соматокінетичних) у єдину інтегровану систему та ускладнення таламо-кортикальних відносин. Еволюційним наслідком подібної організації нервової системи, стало те, що організми з примітивною НС хижаками не вибірково. А організми із складними формами вищої нервової діяльності - вибірково, тобто першими гинуть ті особини, які не здатні до швидких змін поведінки. Подібні еволюційні перетворення у будові ГМ зумовлювали те, що, майже не змінивши свій фізичний тип з часів неоантропів, Homo sapiens радикально змінив свою поведінку й умови існування. Важливу роль у формуванні функціональної активності ГМ та його основних центрів відіграє адекватне сенсорне навантаження і потоки різноманітної інформації із зовнішнього середовища. Таким чином, протягом біологічної еволюції сформувалася ціла низка структур ГМ, котрі в комплексі із соціальними факторами і викликали появу свідомості. Свідомість є результатом взаємодії інтелекту і чуттєвого сприйняття дійсності.

35. Соціалізація

Процес, який складається із біологічних передумов та і переходу індивіда у соціальне середовище, котре зумовлює соціальне пізнання, соціальне спілкування, оволодіння навичками практичної діяльності, активну перебудову навколишнього світу, зміну і якісні перетворення самої людини. Соціалізація - з одного боку, біологічна морфофункціональна організація тваринних предків людей створила можливість їх соціалізації і була причиною неминучості цього процесу; - з іншого боку, соціалізація здійснювала все більший вплив на морфологію людини, визначаючи саме такий, а не будь-який інший напрям розвитку. Саме соціалізація містить у собі причину того, що люди стали на шлях розвитку універсального ставлення до природи. Про ступінь досконалості організму індивідів свідчать їх пристосованість до соціального типу життя, їх здатність бути носіями соціального досвіду. Кожна особа орієнтувалася вже не тільки на зовнішні умови, а й на інших членів групи. До зовнішнього середовища пристосовувалася вже спільнота. Складався компроміс між інтересами суспільства та індивіда. Думки, почуття і поведінка окремих людей почали регулюватися зовсім інакше, ніж у тварин. Зокрема, кожна особа постійно перебуває під впливом фактичної або уявної присутності інших людей і відповідно поводиться. Відповідно спрямований тиск групи робить принципово можливим будь-який ідеологічний, культовий, політичний, економічний або психологічний контроль свідомості. Структура особистості включає три складові частини: почуття, думки і вчинки, які суттєво залежать від якості інформації, що надходить до людини. Змінивши будь-яку із цих складових у певному напрямку, можна зруйнувати актуальну особистість і легко побудувати нову, культову. За допомогою вже самого факту свого існування соціальне середовище зумовлює чимало поведінкових актів, яких люди звичайно навіть не усвідомлюють. Вплив суспільства на діяльність окремих осіб надто потужний завдяки дуже глибоко вкоріненим процесам залежності особи від соціального середовища, які в антропогенезі були безпосередньо пов'язані з виживанням і тому мають відповідні функціональні центри навіть у середньому та проміжному мозку. Внаслідок цього людина просто не усвідомлює всієї глибини своєї залежності від суспільства.

36. Трудова теорія Ф. Енгельса

Основні положення трудової теорії: - розвиток прямоходіння як вирішального кроку на шляху гомінізації, - розвиток руки як органа і продукту праці, - виникнення звукової виразної мови, - розвиток людського мислення внаслідок соціалізації. Сьогодні вважається доведеним, що використання знарядь було надзвичайно важливим для гомінізації. Це була адаптація до середовища, за якої виживання окремих особин та їх груп вирішальним чином залежало від виготовлення і використання знарядь. При цьому актом адаптації є тільки використання знарядь, але його ефективність суттєво залежить від ступеня розвитку дій з їх виготовлення. Виробнича діяльність, яка не була пристосуванням сама по собі, становила необхідну умову виживання. Внаслідок трудової діяльності виникали такі нові функції психічного відображення: - засвоєння нових механічних прийомів діяльності, - ускладнення ланцюга дій, - поява високорозвиненої координації рухів у просторі, - поява уявлень про складну часову послідовність і причинну взаємозумовленість дій. Вища психічна діяльність проявляється у трудових процесах завдяки таким їх особливостям. РЕФЛЕКТОРНА ДІЯЛЬНІСТЬ. Доведено, що будь-який фактор зовнішнього середовища, який є корисним для життя організму, має сигнальне значення відносно кінцевої ланки усієї послідовності впливів цього фактора. Оскільки організм реагує на зовнішні впливи значно швидше, ніж змінюються самі природні явища, то за умови повторюваності цих впливів функціонування нервової системи організується згідно з принципом ВИПЕРЕДЖАЛЬНОГО ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ. Тобто умовні рефлекси тварин є пристосуванням не тільки до актуальних, а і до майбутніх подій. БАГАТОЕТАПНІСТЬ НЕРВОВИХ ПРОЦЕСІВ. Із цією властивістю нервової системи пов'язане існування залежності між сприйняттям і його трансформацією в абстрактні уявлення. А саме, при роботі людини з кам'яними або дерев'яними предметами різні рецептори отримували потік інформації про властивості цих предметів. Ця інформація багаторазово переробляється в корі мозку. При цьому спочатку спрацьовують первинний синтез і аналіз інформації. Далі здійснюється вторинний аналіз, тобто комплексна переробка сигналів, яка приводить до утворення нового потоку імпульсів. Формуються деякі загальні ознаки предметів. Кінцева ланка відбувається у третинних асоціативних полях. ЗВОРОТНА АФЕРЕНТАЦІЯ всіх етапів нервового процесу полягає в тому, що будь-які дії, що виконує організм, становлять собою сигнали для наступної ланки загального процесу одержання якогось кінцевого результату. Ключовими нервовими механізмами відповідної функціональної системи є: - аферентний синтез інформації від рецепторів, - прийняття рішення; - воно фіксується у нервовій моделі майбутнього результату, котра одержала назву акцептор дій (створюється образ того, чого прагне жива істота); - формується програма конкретних дій; - протягом її реалізації результат, отриманий на кожному етапі, порівнюється з акцептором дії (бажаним результатом).

37. Соціогенез

Процес формування суспільних відносин, які утворюють світ людини. Відносно початку соціогенезу розглядається концепція двох стрибків, двох переломних періодів: - перехід від тваринних предків до стадії людини, асоційований із початком виготовлення знарядь. З'являються соціальні закономірності і первісне людське стадо; - зміна палеоантропів неоантропами на межі середнього і пізнього палеоліту. Для цього переходу характерне панування соціальних закономірностей в об'єднаннях людини. Розвиток людства як суто біологічного виду припинився. Внаслідок кооперації складається новий суперорганізм із власним гомеостазом, який він намагається зберегти завдяки новим можливостям і навіть усупереч інтересам окремих індивідів. Добір починає йти на рівні угрупувань: виживає, те, котре має кращу організацію і внаслідок цього виявляється краще пристосованим до умов середовища. Існує гіпотеза, що ПЕРЕХІДНОЮ ФОРМОЮ між біологічно доцільними угрупуваннями та людським соціумом було емоційно напружене угруповання, пов'язане з відносно швидкими змінами стереотипів поведінки у відповідь на різкі зміни умов довкілля. В першому наближенні воно могло відповідати НАТОВПУ. оптимальний розмір натовпу складає близько 20 - 25 чоловік. Керування натовпом здійснюється на рівні першої сигнальної системи (жести, вигуки, будь-які ритми, скандування), а стан людей оцінюється як гіпноїдний, різко збільшується схильність до навіювання. Ці процеси відображають співвідношення між свідомістю та підсвідомістю. Натовп не давав переваги під час життя на деревах, але у савані створював враження єдиного організму з високою агресивністю та імітаційною здатністю. Поява первісної родини збігається у часі з появою свідомого виготовлення і використання знарядь праці, регуляцією добування і розподілу їжі, регламентацією статевих відносин: проміскуїтет змінювався гаремною організацією, сороратом (шлюб із кількома сестрами або сестрами загиблої жінки), левіратом (шлюб із дружиною брата чи його вдовою) і моногамією. Це посилювало дію природного добору, який сприяв збереженню тих колективів, у яких соціальні зв'язки були сильнішими, а це дозволяло успішно протидіяти зовнішнім впливам. Суттєву роль у цих процесах відігравало адекватне використання різноманітних знарядь, що активізувало дії щодо їх виготовлення.

38. Розвиток мови

Ускладнення комунікації є загальним біологічним явищем, яке розвивається під час еволюції під впливом стадного способу життя. доведено, що тварин із високорозвиненою НС можна навчити використовувати складні системи спілкування. Причому виявляються як талановиті, так і бездарні особини. Тобто за цією ознакою існує спадкова мінливість. відповідні характеристики можуть підтримуватися або елімінуватися природним добором залежно від конкретних умов середовища. Чим складнішою стає суспільна діяльність тварин, тим більш багатими, різноманітними і тонкими повинні бути засоби стадних взаємовідносин індивідів. інформація кодувала або емоційний стан особини, або зміни зовнішнього середовища, орієнтувала дії інших тварин, внаслідок чого вони набували узгодженого характеру, що збільшувало виживання групи. У зв'язку з цим перевагу у боротьбі за існування одержували групи з більш досконалими інформаційно-сигнальними засобами, розвиток яких тісно пов'язаний із соціогенезом. Відповідно до соціально зумовлених потреб відбувалися певні анатомічні перетворення мовленнєвого апарату: - корінь язика загнувся до гортанної порожнини; - зміцніли зв'язки і з'явився голосовий м'яз; - розрослися краї черепахоподібних хрящів гортані, зумовлюючи більш чітку диференціацію звуків; - збільшилася рухливість язика, що сприяло вимовлянню якісно різних звуків; - зменшення нижньої щелепи дозволило швидше змінювати артикуляцію; - формування підборіддя забезпечило більш якісну фіксацію м'язів язика тощо. Узгоджений розвиток звивин дозволив ефективно координувати різні збудження і пов'язувати їх із голосовим апаратом. Поступово наші предки засвоїли голосні звуки « а» , « і» , «у» , що стали основними в усіх мовах світу. За допомогою мови людина змогла перейти від пізнання поодиноких предметів і явищ до їх узагальненого відображення у формі понять, уявлень. Однією з головних ознак, що відокремлюють мову людини від інформаційних систем тварин, є переміщуваність - здатність мови сигналізувати про відділені у часі та просторі події. Наприклад, розповідь про минуле, планування майбутнього тощо. Із цією особливістю мови пов'язана накопичування досвіду попередніх поколінь і передача його далі у стислій формі. Інтелектуальний багаж передається тільки за допомогою мови. важко визначити конкретний час виникнення мови.

39. Центри сапієнтації

Розглядається кілька гіпотез.

1. ВУЗЬКОГО МОНОЦЕНТРИЗМУ. Автор - Ч. Дарвін, який вважав, що центром виникнення людини є область Східноафриканського рифту. Аргументи на користь цієї гіпотези: Африка - ареал найближчих родичів людини - шимпанзе та горили, і тут наприкінці третинного періоду склався комплекс умов, сприятливих для « олюднення» мавп: зникли ліси, поширився рівнинний ландшафт, багаті водні ресурси, різноманітна фауна, збільшення рівня іонізуючої радіації внаслідок розломів земної кори і частих вивержень вулканів тощо. Нові умови сприяли переходу частини вищих приматів до прямоходіння, зростання ролі м'ясної їжі, вдосконалення руки та ГМ, застосування природних, а потім і штучних знарядь, активної трудової діяльності. Саме у Східній Африці виявлені численні рештки дріопітеків, австралопітеків, хабілісів і близьких до них форм, архантропів тощо. Тут знайдені найдавніші знаряддя з гальки і різні культурні шари розташовуються на одному місці: нижчі представлені хабілісами, а вищі - архантропами й ашельскими знаряддями. Основне ЗАПЕРЕЧЕННЯ: ізольовані групи рідко започатковують види, що розселені по всій планеті. Крім того, цій гіпотезі суперечать і деякі палеонтологічні та інші дані.

2. ШИРОКОГО МОНОЦЕНТРИЗМУ = ГЕННОГО ПОТОКУ = ГІБРИДИЗАЦІЙНА.

Запропонував Я. Рогінський у другій половині 40-х років ХХ століття. Згідно з нею центр походження людства охоплює Північно-СхіднуАфрику, Передню Азію, Південну та Південно-Східну Європу. Свого часу це була найбільш поширена версія, але сьогодні проти неї накопичується все більше заперечень. Різновиди гібридизаційної гіпотези розроблялися деякими західноєвропейськими та амери-канськими вченими. 3. ПОЛІЦЕНТРИЗМ. Вперше обґрунтував німецький вчений Ф. Вайденрах, який виділив чотири основні осередки формування неоантропів: Східна Азія - основний представник синантроп - пращур монголоїдної раси; Південно-Східна Азія - пітекантроп - родоначальник австралоїдної раси; Південна Африка - родезійська людина, що започаткувала негроїдів; Передня Азія - « прогресивні» неандертальці - дали початок кроманьйонцям Європи. Таким чином, для кожної раси виділяється окремий центр її формування. Але у нижньому та середньому палеоліті знайдені лише поодинокі расові ознаки. Становлення расових комплексів відбулося у післяпалеолітичний час, тобто розумність є давнішою за раси, а процес сапієнтації збігається з расогенезом лише частково. 4. ДИЦЕНТРИЗМ активно розроблявся впродовж 60 - 80-х років ХХ ст. радянськими антропологами, перш за все В. Алексєєвим. Згідно з цією гіпотезою виділяють два центри сапієнтації: західний та східний. - ЗАХІДНИЙ (афро-європейський). Пращури неоантропів виник-ли на Африканському континенті, звідки згодом емігрували в Європу через Передню Азію, започаткувавши дві морфологічні лінії. Перша хвиля міграції започаткувала вид Homo sapiens NEANDERTALENSIS, який існував у діапазоні часу 230 тисяч - 28 тисяч років тому на території Європи, Близького Сходу та Західної Азії. Друга хвиля міграції зумовила появу « прогресивних» палеоантропів, які започаткували новий вид Homo sapiens SAPIENS, пращури якого жили в Африці близько 150 тис. років тому і розповсюдилися на Близькому Сході приблизно 90 тис. років тому. - СХІДНИЙ (південноазійський). Відокремлення цього центру сапієнтації ґрунтується на таких підставах: тут виявлені численні кісткові рештки досить високорозвинених приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків тощо. Наприкінці міоцену - початку пліоцену через аридизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південної Азії високорозвинених приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації. Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів - яванського пітекантропа, а також їх попередників - мегантропів, які за своєю будовою близькі до африканських австралопітеків. У Південно-Східній Азії до сьогодні мешкають такі людиноподібні мавпи як гібони та орангутани. Загалом для обґрунтування гіпотези дицентризму були використані численні краніологічні, молекулярно-генетичні та інші дані. Інколи ці два центри розглядають як самостійні.

40. Типологічна і популяційна концепції рас

РАСА - група людей, яка відрізняється від інших популяцій частотами генів, хромосомними перебудовами і спадковими фенотипічними ознаками. Серед населення Землі можна виділити близько 100 морфологічних варіантів будови тіла, котрі формувалися як адаптації до конкретних умов довкілля. Це пігментації шкіри, будови обличчя, волосяного покриву, співвідношення маси і поверхні тіла тощо. Важливим фактором закріплення локальних пристосувальних властивостей є ізоляція, в тому числі й соціальна. Внаслідок дії цього еволюційного фактора генетична будова ареалу будь-якої біологічної форми виглядає так: у центрі найбільш поширеними є домінантні гомозиготи, потім - гетерозиготи, а на окраїнах - рецесивні гомозиготи, котрі завжди витісняються на периферію території, зайнятої певною популяцією. Судячи з викопних знахідок, особливостей біохімічного складу крові та інших даних, можна стверджувати, що першою від загальної поліморфної групи наших пращурів відокремилася монголоїдна раса. Це сталося близько 100 тис. років тому. Розмежування негроїдів і європеоїдів відбулося дещо пізніше. Але менша пристосованість до суворих кліматичних умов з часом зумовила те, що негроїдний морфологічний варіант поступився місцем європеоїдному типу, у межах якого розрізняють північну і південну гілки. Між ними існує чимало проміжних варіантів. Згідно з типологічною концепцією, раси становлять собою елементарну біологічну одиницю людства, яке поділяється на чотири основні расові типи: монголоїдний, негроїдний, європеоїдний та австралоїдний. типологічна концепція нехтує той факт, що раси - це відкриті генетичні системи і внаслідок змішання (метисації) все більше поширюються змішані за походженням популяції. Тому прихильникам цієї концепції довелося виділити понад 30 малих і перехідних рас. Виникла нова концепція розуміння біологічної структури людства, яка одержала назву популяційної. Згідно з нею, ПОПУЛЯЦІЯ - елементарна одиниця біологічного складу людства, котра становить собою групу споріднених осіб, що проживають на певній території, мають свої мовні та соціальні особливості й відокремлені від інших популяцій генетичними бар'єрами різної щільності. Таким чином, усе сучасне людство належить до єдиного поліморфного виду Homo sapiens. Ця єдність базується на спільності походження і соціально-психічного розвитку, необмеженій здатності до схрещування, практично однаковому рівні загального фізичного і розумового розвитку представників різних рас. Загальна картина сапієнтації виглядає як нерівномірна мозаїчна еволюція різних груп палеоантропів. Вона супроводжувалася змішанням і потоками генів між популяціями. Це уповільнювало дивергенцію і зумовлювало розвиток за сіткоподібним типом.

41. Еволюційні процеси у популяціях сучасного людства

У популяціях сучасного людства, незважаючи на великий вплив соціальних факторів, продовжують діяти такі основні еволюційні фактори як МП, змішання, ізоляція, добір тощо. Мутаційний процес і мінливість. Мутації постійно змінюють генотип населення. Вони не мають певного напрямку і підтримують унікальність кожного індивіда. В окремих регіонах темп спонтанного мутагенезу дещо збільшений через локальне забруднення біосфери. Тому, незважаючи на те, що стабільність фізичного типу людини зберігається приблизно із середини палеоліту, її не слід уважати абсолютною. Відбуваються зміни у структурі скелета, головного мозку, темпах розвитку, тривалості життя тощо. Досліди з лабораторними тваринами, яких утримували в умовах, близьких до сучасного міста (перенаселення, скупченість, забрудненість води і повітря, постійний шум, конкуренція за їжу та зміну партнера, наявність подразників, які швидко змінюються, тощо) дозволили встановити, що протягом одного - двох поколінь поширилися такі недуги як безпліддя, розумова відсталість, зменшення тривалості життя, канібалізм тощо. Змішання. Сьогодні воно є одним із головних факторів формування нових расових варіантів. Для гібридів властивий гетерозис. Це стосується й системи шлюбних відносин. Французькі вчені довели, що діти батьків із різних районів країни характеризуються більшою життєздатністю, котра зростає залежно від просторової відстані між районами, з яких походять батьки. Ізоляція. У популяціях сучасного людства ізоляція проявляється у двох основних формах: географічній та соціальній. ГЕОГРАФІЧНА ізоляція пов'язана з існуванням географічних перешкод, які утруднюють процеси змішання. Зокрема, гори та пустелі відокремлюють різні популяції місцевого населення, створюючи своєрідні ізоляти. СОЦІАЛЬНА ізоляція виникає внаслідок того, що як генетичні бар'єри діють політичні кордони, тип шлюбних відносин, переважна форма господарювання, культурна диференціація, етнічна або мовна своєрідність, психологічні відмінності тощо. Природний добір. 1. Стабілізувальний - основна форма природного добору, що діє сьогодні. Він зберігає існуючу біологічну організацію і проявляється у тому, що абортуються зародки з мутаціями; новонароджені з масою, що відхиляється від середньої у будь-який бік, відзначаються меншою життєздатністю тощо. 2. Дизруптивний добір - фактор внутрішньопопуляційної різноманітності, адаптаційного поліморфізму. Він біологічно корисний, оскільки збільшує загальну пристосованість виду за рахунок генетично різних форм, які мають переваги у різних умовах існування. 3. Статевий добір викликав появу яскраво визначених вторинних статевих ознак, як анатомічних, так і психологічних та поведінкових. Добір пар здійснюється вже не тільки за принципом досягнення статевої зрілості і готовності до спарювання, як у тварин, а й за багатьма іншими параметрами. Статева поведінка стає надзвичайно індивідуалізованою.