Культура від стародавніх часів до сьогодення

Действительный член Академии менеджмента в образовании и культуре (1997).

«Самый выдающийся художник XX века» по опросу ВЦИОМ (1999).

Золотая медаль ЮНЕСКО «за выдающийся вклад в мировую культуру».

Действительный член Российской академии художеств (2000).

Интересные факты

10 июня 2009 года Председатель Правительства Российской Федерации Владимир Владимирович Путин посетил галерею художника Глазунова и поздравил его с 79-летием. Рассматривая картину «Князь Олег и Игорь» (1972), Путин высказал пожелание, чтобы меч князя Олега был несколько увеличен, «а то выглядит, как перочинный ножик. <…> Им как будто колбасу режут». Глазунов обязался картину исправить и похвалил «хороший глазомер» главы правительства.

По воспоминаниям Станислава Куняева, Илья Глазунов перестал сотрудничать с «Нашим современником» и диаметрально изменил мнение о Вадиме Кожинове после публикации в журнале следующего заявления последнего: «Картины Ильи по-своему хороши, и вот если бы их размножить и вывесить, как плакаты на железнодорожных станциях, эффект был бы великолепен!» и неосторожного замечания, что некоторые «работы художника последних лет -- это китч…», до этого момента Глазунов тепло отзывался о Кожинове и приглашал читать лекции в Суриковский институт.

Імнгмар Бемргман або Імнґмар Бемрґман Ingmar Bergman; 14 липня 1918 -- 30 липня 2007) -- шведський режисер театру й кіно, сценарист, письменник, один з головних творців авторського кіно 20-го сторіччя.

Біографія

Бергман закінчив Стокгольмський університет, де вивчав літературу й історію мистецтв. Професійно працювати у кіно він почав у 1941 році, редагуючи сценарії. Невдовзі написав власний сценарій під назвою Цькування, екранізований 1944 року.

Пізніше Бергман почав знімати власні фільми. Світове визнання здобули його режисерські роботи 1950-х -- 1960-х років -- «Сунична галявина», «Сьома печатка», «Усмішки літньої ночі», «Мовчання», «Персона».

Режисер активно працював у кіно й далі, причому майже до всіх своїх картин сценарії писав сам. У 1970-ті -- 80-ті роки на екрани вийшли «Дотик», «Осіння соната», «З життя маріонеток», «Зміїне яйце», «Фанні й Олександр».

Інгмар Бергман, розпочавши свій шлях як театральний режисер, і надалі не розлучався з театром і ставив п'єси Шекспіра, Ібсена, Чехова, Стріндберга.

Режисер продовжував активно працювати в кіно в наступні десятиліття. У 1970-і -- 1980-і роки на екрани вийшли «Шепоти і крики», фільм «Сцени з подружнього життя», що складається із низки окремих серій, «Осіння соната», «З життя маріонеток», грандіозні «Фанні та Олександр» та інші.

Основні теми творчості Інгмара Бергмана -- криза релігії, криза традиційної сім'ї, криза особистості; пошуки справжніх відносин між людьми. Роблячи основну ставку на великий план осіб, які передають складну гаму почуттів, Бергман з допомогою своїх акторів висловлює найскладніші переживання екзистенціальної зустрічі людини з правдою про світ всередині і навколо себе.

Його дев'ять дітей також стали в основному діячами культури і мистецтва. Син Даніель Бергман був режисером художнього фільму «Недільні діти». Згідно з оцінками, Бергман залишив спадкоємцям близько 7,1 мільйона доларів США. Бергман був власником акціонерної компанії Cinematography Aktiebolag, пов'язаної з виробництвом кіно. Останні роки кінорежисер проводив на маленькому острові Форе в Балтійському морі, де у нього був власний будинок.

Нагороди

Каннський кінофестиваль

Найкращий поетичний гумор: Усмішки літньої ночі / Sommarnattens leende (1955)

Номінація на Золоту пальму: Усмішки літньої ночі / Sommarnattens leende (1955)

Приз журі: Сьома печатка / Det Sjunde Inseglet(1957)

Номінація на Золоту пальму: Сьома печатка / Det Sjunde Inseglet (1957)

Найкращий режисер: Поруч з життям / Nдra livet (1958)

Номінація на Золоту пальму: Поруч з життям / Nдra livet (1958)

Спеціальна згадка: Дівоче джерело / Jungfrukдllan (1960)

Номінація на Золоту пальму: Дівоче джерело / Jungfrukдllan (1960)

Технічний Гран-Прі: Шепоти й крики / Viskningar och Rop (1972)

Пальма пальм (1997)

риз всесвітнього журі (1998) (Спеціальна нагорода за всі роботи)

Фільмографія

1946 -- Криза / Kris

1946 -- Над нашою любов'ю йде дощ / Det regnar pе vеr kдrlek

1947 -- Корабель до Індії / Skepp till India land

1948 -- Музика у темряві / Musik і mцrker

1948 -- Портове місто / Hamnstad

1949 -- Тюрма / Fдngelse

1949 -- Спрага / Tцrst

1950 -- На радість / Till glдdje

1950 -- Це не може статися тут / Sеnt hдnder inte hдr

1951 -- Літня інтерлюдія / Sommarlek

1952 -- У чеканні жінок / Kvinnors vдntan

1953 -- Літо з Монікою / Sommaren med Monika

1953 -- Вечір блазнів / Gycklarnas afton

1954 -- Урок любові / En lektion і kдrlek

1955 -- Жіночі сни / Kvinnodrцm

1955 -- Усмішки літньої ночі / Sommarnattens leende

1956 -- Сьома печатка / Det Sjunde Inseglet

1957 -- Сунична галявина / Smultronstдllet

1958 -- Поруч з життям / Nдra livet

1958 -- Лице / Ansiktet

1960 -- Дівоче джерело / Jungfrukдllan

1960 -- Око диявола / Djдvulens цga

1961 -- Як у дзеркалі / Sеsom і en spegel

1962 -- Причастя / Nattvardsgдsterna1963 - Мовчання / Tystnaden

1964 -- Не лише про жінок / Fцr att inte tala om alla dessa kvinnor

1966 -- Персона / Persona

1968 -- Час вовка / Vargtimmen

1968 -- Сором / Skammen

1969 -- Пристрасть / En passion

1971 -- Дотик / Berцringen

1972 -- Шепоти й крики / Viskningar Och Rop

1973 -- Сцени з подружнього життя / Scener ur ett дktenskap

1975 -- Чарівна флейта / Trollflцjten

1976 -- Лицем в лице / Ansikte Mot Ansikte

1977 -- Зміїне яйце / Das Schlangenei

1978 -- Осіння соната / Hцstsonaten

1980 -- З життя маріонеток / Aus Dem Leben Der Marionetten

1982 -- Фанні і Олександр / Fanny och Alexander

1984 -- Після репетиції / Efter repetitionen

1985 -- Двоє блаженних

1986 -- Благословенні / De Tvе Saliga

1997 -- У присутності клоуна / Larmar och gцr sig till

2003 -- Сарабанда / Saraband

Сценарист

1944 -- Травля

Театральні постановки

Теннессі Вільямс «Кішка на розпеченому даху»

Август Стріндберг «Ерік XIV»

1957 -- Генрік Ібсен «Пер Гюнт»

1957 -- Мольєр «Мізантоп»

Вшанування

6 квітня 2011 року Банк Швеції повідомив про плани випуску в 2014--2015 році нової серії грошових знаків. На аверсі купюри в 200 шведських крон буде розміщений портрет Інгмара Бергмана

Федерімко Феллімні (італ. Federico Fellini; 20 січня 1920 -- 31 жовтня 1993) -- впливовий італійський режисер і сценарист. Народився і виріс в Ріміні. Помер в Римі у віці 73 років від інсульту. Аеропорт в Ріміні названий на його честь.

Ранні роки

Федеріко Фелліні народився 20 січня 1920 року в сім'ї комівояжера. В дитинстві часто хворів. В той же час Фелліні любив влаштовувати вистави: виготовляв маски, розмальовував ляльок, шив костюми. Велике враження на нього справив цирк, що приїхав на гастролі.

Освіту Федеріко отримав класичну, закінчивши монастирську школу у Фао. В 1937 році він переїздить у Флоренцію, де вчиться на репортера, підробляючи карикатуристом у фірмі «Фебо» свого приятеля Демосу Бонніні. У 1938 році Фелліні приїжджає в Рим. Живе недалеко від вокзалу, в мебльованих кімнатах, по сусідству з торговцями-китайцями, злодіями і повіями. За свою худорлявість Федеріко отримав прізвисько «Ганді». В цей час він заробляє на життя малюнками для газет і журналів і пише тексти для вар'єте, реклами і невеликих радіопостановок.

З 1938 по 1942 рік Фелліні публікується в іменитому гумористичному журналі «Марк Аврелій», відомому своїм антифашизмом. Близько семисот його творів побачили світ, перш ніж йому запропонували писати сценарії до фільмів.

Військові роки

Творчі роки

Коли до Риму увійшли союзні війська, Фелліні зі своїм товаришем торгували в невеликій лавці шаржами на переможців. Одного разу, до них зайшов Роберто Росселліні. Він збирався зняти короткометражку про Доне Морозіні -- розстріляного німцями римського священика. Фелліні розширив тему і разом з Серджіо Амідєї і Роберто Росселліні написав сценарій до фільму «Рим, відкрите місто». Успіх був грандіозний. Фільм започаткував неореалізм. Федеріко став відомим сценаристом. Феліні написав ще декілька сценаріїв, наприклад, до фільму Роберто Росселліні «Пайза».

У 1950 році Федеріко ставить свій перший фільм разом з Альберто Латтуада під назвою «Вогні вар'єте». Фелліні написав сценарій для нового фільму «Білий шейх» (1952), режисером якого повинен був стати Антоніоні, але той відмовився знімати за таким сценарієм. Тому Феліні зняв фільм сам. Успіху цей фільм не мав, але наступні два -- «Мамині синочки» і «Любов в місті» (обидва -- 1953 року) були прийняті публікою і критиками тепліше. «Мамині синочки» отримав премію «Срібний лев» на Венеційському кінофестивалі 1953 року і був номінований на премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій.

Ще в 1949 році Федеріко Фелліні написав сценарій до фільму «Дорога», але ніяк не міг знайти коштів для зйомок. Нарешті, коли продюсер був знайдений, Фелліні починає роботу, з кінця 1953 року до весни 1954 року, причому велику частину часу він знімав на природі. У головних ролях Федеріко зняв свою дружину і маловідомого тоді актора Ентоні Квінна. Після роботи над цим фільмом у Федеріко Фелліні трапився психічний зрив, як сам режисер пізніше називав «Чорнобиль душі». У нагороду за всі страждання -- повний і беззастережний успіх фільму. Понад п'ятдесяти нагород, в числі яких «Срібний лев» на Венеційському кінофестивалі і премія «Оскар» 1957 року за найкращий іноземний фільм.

Всього фільми Фелліні завоювували премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою 4 рази: «Дорога» (La strada, 1954), «Ночі Кабирії» (Le Notti di Cabiria, 1957); «8Ѕ» (1963) і «Амаркорд» (Amarcord, 1973).

Новим відкриттям Фелліні стали роботи Карла Юнга. Він познайомився із психоаналітиком др. Ернстом Бернаром на початку 1960 року, а потім прочитав автобіогафію Юнга Спогади, сни, розмірковування (1963). Бернар порадив Фелліні радитися із Книгою змін і записувати власні сни. Те, що Фелліні раніше вважав своєю екстрасенсорною перцепцією, тепер набрало нового бачення, як маніфестація несвідомого. Психологія Юнга мала вирішальне значення у формуванні стилю зрілого Фелліні, його фільми змінили русло, відійшли від неореалізму, стали здебільшого передавати сни й мрії. Ідеї Юнга про аніму й анімус, роль архетипів, про колективне несвідоме визначили такі фільми режисера, як 8Ѕ (1963), Джульєта і духи (1965), Сатирикон (1969), Казанова (1976) та Місто жінок (1980).

Пізні роки

У 1980-х Фелліні зняв чотири фільми.

У 1980 році вийшла драма «Місто жінок» з Мастроянні в головній ролі. Божевілля, але яке відверте і наповнене особистими переживаннями, відчуттями, образами і метафорами. Тема серйозна, а знято так легко, з іронією.

Притча 1983 року «І корабель пливе». Взятий історичний факт, взяті цілком реальні герої, але як все зіграно, як все набагато об'ємніше простої події в історії, де замішані як людські взаємини, політика, відношення між різними шарами в суспільстві і як все деколи це байдуже і не потрібне.

«Джинджер і Фред» (1985) про пару танцюристів, що в молодості виконували танцювальні номери знаменитих Фреда Астера (Мастроянні) і Джинджер Роджерс (Мазіна), а також сповідувальне «Інтерв'ю» (1986), у якому Мастроянні повертається разом з Анітою Екберг в «Солодке життя».

В одному зі своїх останніх інтерв'ю Фелліні розповідає про свої контакти з Карлосом Кастанедою. Фелліні говорить про те, що протягом довгого часу шукав Кастанеду у Нью-Йорку і навіть зв'язувався з його агентом. І лише згодом у Римі він зумів з ним познайомитись. Кастанеда сказав Фелліні, що переглянув усі його фільм і що ще у 50-тих роках, він дивився стрічку його "Дорога" разом із Доном Хуаном і що тоді Дон Хуан сказав йому: "Ти зустрінешся з цим режисером". У другій половині 80-тих років за словами Фелліні він поїхав до Лос-Анджелеса, тому що хотів зняти фільм про Карлоса Кастанеду. Але у Лос-Анжелесі з ним почали відбуватися дивні події. Фелліні робить припущення, що можливо Кастанеда або його учні не бажали, щоб він знімав цей фільм. Урешті він відмовився знімати його.

Як наслідок його останнім фільмом стала картина «Голоси Місяця» (1990) за повістю Кевацонні, у який режисер зобразив світ через очі нешкідливого схибленого, який щойно вийшов з психіатричної лікарні.

У березні 1993 року режисер отримав почесного «Оскара» за внесок в кіномистецтво. А 30 жовтня Федеріко і Джульєтта збиралися відсвяткувати в колі друзів золоте весілля. Проте 15 жовтня Фелліні госпіталізували з інсультом. 31 жовтня, через 50 років і один день після весілля з Джульєттою, його не стало.

Коли Італія ховала режисера, дорожний рух в Римі був зупинений. Багатотисячний натовп проводжав траурний кортеж оплесками дорогами Італії -- від Риму до фамільного склепу сім'ї Фелліні в маленькому приморському містечку Ріміні. Там маестро народився, там і був похований.

Джульєтта Мазіна, хвора раком легенів, пережила чоловіка на п'ять місяців. Перед смертю 23 березня 1994 року вона висловила бажання бути похованою з фотографією Федеріко в руці.

Фільмографія

1950 Вогні вар'єте / Luci del Varietа

1952 Білий шейх / Lo Sceicco Bianco

1953 Мамині синочки / I Vitelloni

1953 Кохання в місті / L'Amore in Cittа

1954 Дорога / La Strada

1955 Шахраї / Il bidone

1957 Ночі Кабирії / Le Notti di Cabiria

1960 Солодке життя / La Dolce Vita

1962 Бокаччо-70 / Boccaccio '70

1963 Вісім з половиною / 8Ѕ

1965 Джульєта і думхи / Giulietta degli Spiriti

1968 Три кроки в маренні / Histoires Extraordinaires

1969 Щоденник режисера / Block-notes di un regista

1969 Сатирикон / Satyricon

1970 Клоуни / I Clowns

1972 Рим / Roma

1973 Амаркорд / Amarcord

1976 Казанова / Il Casanova di Federico Fellini

1979 Репетиція оркестра / Prova d'Orchestra

1980 Місто жінок / La Cittа delle Donne

1983 І корабель пливе… / E la Nave Va

1986 Джинджер і Фред / Ginger E Fred

1987 Інтерв'ю / Intervista

1990 Голоси Місяця / La Voce della Luna

Микита Сергійович Михалков (рос. Никита Сергеевич Михалков; 12 жовтня 1945) -- російський кіноактор і кінорежисер, народний артист РРФСР. Син Сергія Володимировича Михалкова.

Президент Російського фонду культури з 1993 року. Дійсний член Академії гуманітарних наук. З 1997 року є головою Союзу кінематографістів Росії. З 1998 року -- президент Московського міжнародного кінофестивалю.

Народився 21 жовтня 1945 року в Москві. Батько -- відомий дитячий письменник Сергій Володимирович Михалков, мати -- Наталя Петрівна Кончаловська.

1958-62 рр. був учнем і актором середньої школи при Театрі ім. Станіславського. Навчався на акторському факультеті театрального училища ім. Щукіна (майстерня Л. Шихматова). Закінчив режисерський факультет ВДІК. Дебют у кіно як актора відбувся 1959 року.

Зняв багато фільмів: «Рідня», «Очі чорні», «Кілька днів з життя І. І. Обломова», «Урга -- територія кохання», «Сибірський цирульник», «Дванадцять розгніваних чоловіків» 2007.

Понад 50 акторських та режисерських робіт.

1959 р.-- дебют у кіно, зіграв в епізоді фільму «Хмари над Борськом».

1961 р. -- зіграв у фільмі «Пригоди Кроша».

1963 р.-- перша серйозна роль у фільмі «Я крокую по Москві».

1963-1966 рр. -- навчвася на акторському відділенні у театральному училищі ім. Б. В. Щукіна.

1971 р. -- закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня М. І. Ромма).

1968 р. -- зняв перший короткометражний фільм «А я їду додому».

1970 р. -- дипломна робота «Спокійний день наприкінці війни».

1974 р. -- режисер фільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх», також виконав головну роль, виступив співавтором сценарію.

1977 р. -- режисер стрічки «Незавершена п'єса для механічного піаніно». Фільм отримав перший приз кінофестивалю в Сан-Себастьяні.

1976 р. -- зняв фільм «Раба кохання».

1979 р. -- режисер картини «П'ять вечорів»

У 1980-1991 рр. вів майстерню ігрового кіно.

1980 р. -- зняв стрічку «Кілька днів з життя І. І. Обломова».

1981 р. -- режисер фільму «Рідня».

1983 р. -- режисер картини «Без свідків».

1987 р. -- режисер стрічки «Очі чорні», головну роль у картині зіграв Марчелло Мастроянні -- був удостоєний призу Кращому акторові на Канському кінофестивалі і номінації на «Оскар» -- Кращий актор.

З 1988 року -- президент студії ТриТе.

1993 р. -- картина «Урга -- територія кохання» отримала номінацію на «Оскар» як кращий іноземний фільм.

1994 р. -- виступив як продюсер, режисер, автор сценарію і виконавець головної ролі у фільмі «Стомлені сонцем». Фільм приніс «Оскар» і Ґран-прі Каннського кінофестивалю.

1998 р. -- зняв фільм «Сибірський цирульник».

2003 р. -- спільно з телеканалом Росія випустив цикл програм про білогвардійців під назвою «Нікіта Міхалков. Російський вибір». Вихід двох документальних картин «Батько» й «Мати».

2007 р. -- зняв фільм «12».

2010-2011 рр. -- кінодилогія «Стомлені сонцем 2», продовження фільму «Стомлені сонцем».

Двічі був одружений. Має чотирьох дітей -- Степан, Ганна, Артем і Надія.

Досягнення

Головний приз Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні (1977)

Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації Приз за режисуру (1984 р.).

Головний приз Венеціанського кінофестивалю (1991 р.) (Урга -- територія кохання).

Кавалер ордена Почесного легіону (1992 р.)

Премія Кінотавр у номінації Головна премія (1992 р.).

Премія Ніка у номінації Краща режисура (1992 р.)

Премія Фелікс у номінації Кращий фільм (1993 р.)

Премія Оскар у номінації Кращий іноземний фільм (1994 р.)

Командор Почесного легіону За внесок у світову культуру (1994 р., Франція),

Кавалер ордена За заслуги перед Вітчизною III ступеня (1995 р.), ордена Сергія Радонежського I ступеня Російської Православної Церкви (1997 р.)

Медаль ім. Ханжонкова у номінації Кіноподія року за організацію XXI Московського міжнародного кінофестивалю (1999 р.).

Державна премія РФ у галузі літератури і мистецтва (2000 р.),

Приз XVI ОРК Кінотавр За особистий внесок у розвиток кінематографії.

Премія Золотий Орел за кращу чоловічу роль 2006 р.

Фільмографія

Як актор грав у стрічках: «Я крокую по Москві» (Микола), «Свій серед чужих, чужий серед своїх» (Брилов), «Сибіріада» (Устюжанін), «Дворянське гніздо» (Нелідов), «Вокзал для двох», «Жорстокий романс», «Принижені і ображені», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона: Собака Баскервілів», «Статський радник», «Піжмурки», «Персона нон ґрата», в українській кінокартині «Польоти уві сні і наяву» (1982, кінорежисер) та ін.

Поставив фільми: «Раба кохання» (1976), «Нескінченна п'єса для механічного піаніно» (1977), «П'ять вечорів» (1979), «Кілька днів з життя І. І. Обломова» (1980), «Рідня» (1981), «Стомлені сонцем» (1994), «Сибірський цирульник» (1998), «12» (2007) та ін.

Співавтор сценарію української стрічки «Лють» (1977).

Українська культура повоєнного періоду.

Цей період охоплює близько 15 років -- із середини 40-х до кінця 50-х років. Його можна поділити на два історичних відрізки, що істотно різняться. Перший характеризується напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами народного господарства і впровадженням політики морально-політичних репресій, другий -- лібералізацією суспільного життя після смерті Й. Сталіна в березні 1953 p., коли було зроблено спробу змінити модель радянської системи.

Тривала окупація деформувала духовне життя в Україні, послабила гуманістичні ідеали та загальнолюдські цінності, посилила жорстокість і безправ'я, не лише завдала небаченої шкоди матеріальній базі культури, а й забрала життя тисяч учених, викладачів, учителів, культосвітніх працівників, діячів літератури і мистецтва. Загальні демографічні втрати становили в Україні близько 8 млн загиблих, з яких 5,5 млн цивільного населення і 2,5 млн воїнів. З України було вивезено понад 330 тис. музейних експонатів, знищено понад 50 млн книг, повністю зруйновано матеріальну базу інститутів Академії наук, 20 тис. шкіл.

Другий відрізок увійшов в історію як час хрущовської «відлиги». І найбільш визначальним кроком у подальшій лібералізації суспільства став XX з'їзд КПРС (1956), на якому М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна.

Освіта

Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів освіти, науки і культури як невід'ємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, видавництв, культосвітніх закладів та виробничих структур.

Виняткова увага приділялася закладам народної освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови. Якщо на кінець 1943/44 навчального року працювало лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то з визволенням усієї України на початок 1945/46 навчального року працювало вже 30512 шкіл, де навчалось 1851 тис. дітей. Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обов'язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла здобути освіти в денній школі. Так, у 1948 р. в республіці без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників. У 1950-1951 pp. було 4896 шкіл робітничої та сільської молоді, де навчалось 343,3 тис. учнів.

Особливого значення набувала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40%з них взагалі не мали педагогічної освіти. Основною базою підготовки вчителів у повоєнні роки були учительські інститути, а після 1950 р. -- педагогічні, які готували вчителів для 5--10-х класів, і педагогічні училища -- для початкових. Було створено також спеціальні педагогічні класи при 177 середніх школах республіки, які за перші 5 повоєнних років підготували 2,6 тис. учителів. У результаті вжитих заходів кількість учителів у республіці з року в рік збільшувалася. Вже на початок 1950 р. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 р. -- близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри готувались в 7 університетах, 36 педагогічних інститутах, 43 педучилищах. З 1956 р. вони почали готувати вчителів широкого профілю, які могли викладати не лише основні, а й споріднені дисципліни.

Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації, це завдання реалізували республіканський Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти та обласні інститути удосконалення вчителів.

На кінець 1943/44 навчального року було здійснено реевакуацію вузів. На час визволення України від ворога, тобто у жовтні 1944 р., двері відчинили 113 вузів і 455 технікумів, у яких на стаціонарі навчались 101 тис. студентів і 96 тис. учнів. Крім відбудованих вузів, які працювали до війни, було створено 16 нових вищих навчальних закладів.

У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні. До початку 50-х років у Західну Україну було направлено понад 35 тис. учителів із Східної України. Галичина, Волинь і Буковина мали найвищий відсоток українських шкіл -- понад 93%. У 1946-1947 pp. тут було створено 22 вузи, серед них Ужгородський університет, медінститути Чернівецький, Івано-Франківський та ін. У 24 вузах Західної України в 1950 р. навчалося понад ЗО тис. студентів.

У період 1950-1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх стало 140, що сприяло консолідації науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному використанню коштів. У 1958/59 навчальному році працювало 50 вечірніх та 194 заочних відділення при стаціонарних вузах, один вечірній та один заочний вузи. У них без відриву від виробництва навчалося 168,5 тис. студентів. Це майже у чотири рази більше, ніж у 1950/51 навчальному році.

Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів. У вищій школі України в 1958 р. працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. З кожним роком збільшувалася кількість викладачів вузів, які брали участь у науково-дослідній роботі кафедр.

Наука

У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук України. Вже у вересні 1944 р. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50 академіків і 63 члени-кореспонденти. А в середині 50-х років у складі АН України були 81 академік та 100 членів-ко-респондентів. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Якщо в 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. -- 462, було створено понад 30 нових інститутів -- радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові, машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин у Львові, металофізики, металокераміки і сплавів у Києві та ін. Зміцнювалася матеріально-технічна база. Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої у світі людини -- Ю. Гагаріна. Генеральним конструктором космічних кораблів у 1956 р. став український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. В Інституті електрозварювання успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо.

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась у створеному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників сучасної України. Науковці зібрали рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних письменників, продовжено видання десятитомника Т. Шевченка. У 1949 р. розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів І. Котляревського у двох томах, підготовлено 5-томне зібрання творів Лесі Українки. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні здійснювалися дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збиралися матеріали для атласу української мови. Мистецтвознавці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно.

Особливо пильну увагу партійне керівництво приділяло вивченню вітчизняної історії, зокрема 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній було піддано критиці практично весь науковий доробок інституту, зокрема «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, однотомний «Нарис історії України» за редакцією К. Гуслистого, перший том чотиритомної «Історії України» за редакцією М. Петровського. Історики звинувачувались у націоналістичних збоченнях, відродженні «реакційних вигадок» В. Антоновича і М. Грушевського.

Література

Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. Лише протягом 1946-1948 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі „Нариси історії української літератури“», «Про журнал сатири і гумору „Перець“», «Про журнал „Вітчизна“», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда“ і „Ленинград“», "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу „Большая дружба“ Вано Мураделі» та ін.

У названих документах спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і мистецтва було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947 р. був першим секретарем ЦК КП(б)У. Він постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на політичні репресії щодо національно-патріотичних сил в Україні. Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р. 111 назв книг, які вийшли у 1925-1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).

Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.

Так, у ці роки прийшли до широкого загалу поеми А. Малишка «Прометей», О. Гончара «Прапороносці». М. Рильський створює «Ленінградські нариси», М. Бажан -- «В дні війни», П. Воронько -- «Весняний грім», М. Стельмах -- «Шляхи світання», В. Некрасов -- «В окопах Сталінграда», Ю. Яновський -- роман «Жива вода», П. Панч -- роман «Гомоніла Україна», в якому змалював події з української історії 1639-1648 pp., та ін. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П. Тичина, М. Рильський, О. Копи-ленко, М. Стельмах. Боротьбі з пережитками присвятили свої твори сатирики і гумористи Остап Вишня та С. Олійник.

Театр

Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів. Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва, особливо в постановці спектаклів «Милана» Г. Майбороди в Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, «Дума про Британку» Ю. Яновського в Київському драматичному театрі ім. І. Франка, «Даруйте коханим тюльпани» О. Сандлера в Одеському музично-драматичному театрі.

Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні--травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна», участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку. Високу оцінку дістали спектаклі «Веселка» М. Зарудного Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, «Мій друг» М. Погодіна Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, опера «Лісова пісня» В. Кирейка Львівського театру опери та балету ім. І. Франка. Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.

Кіно

Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів «Нескорені» за повістю «Батьки і діти» Б. Горбатова -- про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, «Зігмунд Колосовський», «В далекому плаванні» за мотивами «Морських оповідань» К. Станюковича, «Украдене щастя», «Доля Марини», «Командир корабля» та ін.

Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася до Києва влітку 1944 р. Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4--7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів дістали «Тривожна молодість» режисерів О. Алова і В. Наумова, «Весна на Зарічній вулиці» Ф. Миронера та М. Хуцієва. Кращою стрічкою в 1956 р. став фільм І. Савченка «Тарас Шевченко». Схвально було зустрінуто екранізацію творів літератури. Так, А. Бучма та О. Швачко зняли фільм «Земля» за повістю О. Кобилянської, М. Донськой -- «Мати» за романом М. Горького, В. Івченко -- «Назар Стодоля» за п'єсою Т. Шевченка та ін.

Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська «відлига», яка дала можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на екрани 16--20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них «Надзвичайна подія» режисера В. Івченка, «Партизанська іскра» О. Маслюкова та М. Маєвського, «Григорій Сковорода» І. Кавалерідзе та ін.

Музика

У повоєнний час композитори звернулись до великої музичної форми, що характеризується розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності. На початку 60-х років Б. Лятошинський закінчив Третю симфонію, поему «Гражина» за повістю А. Міцкевича. Тепло зустріли слухачі Другу симфонію і сюїту «Король Лір» Г. Майбороди, ораторію «Жовтень» К. Данькевича, сюїту «Пам'яті Лесі Українки» та «Партизанські картини» А. Штогаренка, «Прикарпатську симфонію» С. Людкевича та ін. В оперному мистецтві слід відзначити опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (лібрето О. Корнійчука і В. Василевської), «Милана» Г. Майбороди (лібрето А. Турчинської), «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Довбуш» С. Людкевича, оперу-інтерпретацію драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» В. Кирейка. Виходять на сцену балети «Маруся Богуславка» А. Свєчникова, «Ростислава» Г. Жуковського, «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського та ін.

Музику до оперет пишуть О. Рябов, В. Рождественський, О. Сан-длер, Я. Цегляр, А. Кос-Анатольський, С. Жданов, В. Лукашов.

Розвивається пісенна творчість. Популярними стають пісні П. Май-бороди, А. Філіпенка, А. Кос-Анатольського, Л. Ревуцького, П. Ко-зицького, М. Дремлюги, А. Штогаренка, І. Шамо. Доробок українських композиторів сприяв подальшому розвитку всіх музичних жанрів. Архітектура та образотворче мистецтво.

Повоєнні роки позначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою подією стали з'їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та нового бачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почались одразу після визволення території України від фашистів. Відбудовувалися та реконструювалися міста. За генеральним планом відбудовувався Київ. Було проведено конкурс на кращий проект забудови Хрещатика. Як результат кияни мають своєрідний архітектурний ансамбль, образ якого визначають вдало розкритий мальовничий рельєф нагірної частини вулиці, багатоповерхові будинки, оздоблені керамічною плиткою світлого кольору, та широкі тротуари, засаджені каштанами. Значним досягненням українського містобудівництва стала Нова Каховка (1951-1954). Чітко розплановано вулиці, вперше використано серії типових житлових будинків. Зведено Будинок культури за типовим проектом І. Рожина, який прикрашено мотивами українських народних орнаментів, що надає архітектурному образу урочистого звучання.

Серед громадських споруд, зведених українськими архітекторами в першій половині 50-х років, високим художнім рівнем вирізняються матроський клуб у Севастополі (архітектори Богданов, Киреєв); в 1958 р. було завершено будівництво Виставки передового досвіду в народному господарстві України в Києві.

Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям Другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен Д. Безуглим «Форсування Дніпра», С. Отрощенком «Німецькі окупанти на Україні», Л. Чичканом «Помстимося», С. Самусєвим «Подвиг сержанта Якова Приходька». Трагічні події перших днів війни знайшли правдиве відбиття у творі Т. Яблонської «Ворог наближається». Авторами полотен на тему війни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, що, безумовно, позначилося на характері їхніх полотен.

Популярними були історичні теми: «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша» В. Задорожного, горельєф «Переяславська Рада» І. Гончара, скульптурна група «Перед боєм. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун» А. Білостоцького та О. Супруна. Портрети О. Шовкуненка партизанки Майї Вовчик-Блакитної, народної артистки СРСР Марії Литвиненко-Вольгемут, С. Ковпака вирізняються не лише віртуозною технікою виконання, а й умінням досягти повноти і витонченості у відтворенні духовних якостей героїв творів.

Великих творчих успіхів у повоєнний час досягло українське театрально-декоративне мистецтво. Оформлення вистав стає лаконічним, посилюється емоційне звучання. На цій ниві працювали М. Духновський, Ю. Злочевський, В. Меллер, Д. Нірод та ін. Видатним майстром сценографії став народний художник СРСР А. Петрицький, який увесь свій талант віддавав театру, оформив вистави «Макар Діброва», «Богдан Хмельницький», «Князь Ігор» та ін.

Творчими досягненнями позначена книжкова графіка. Провідним майстром української книжкової графіки був В. Касіян, найпопулярнішими стали виконані ним ілюстрації до Шевченкового «Кобзаря» (1954). Митці книги підійшли до вирішення складної проблеми -- синтезу ілюстрування й оформлення видань, тим самим підготувавши грунт для бурхливого розвитку української книжкової графіки наступного періоду. У скульпторів так само провідними стали події й образи воєнного часу. Створюються меморіальні ансамблі, встановлюються пам'ятники героям війни і праці. Помітною подією в монументальній скульптурі став пам'ятник молодогвардійцям (1954). Його автори В. Агібалов, В. Мухін, В. Федченко та архітектор О. Сидоренко створили монумент, сповнений героїко-романтичного звучання.

Українські митці засвідчили зміцнення зв'язків українського мистецтва з життям народу, багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю, пов'язану з відбудовою України.

Основні напрями розвитку медицини в Україні.

Олексамндр Олексамндрович Богомомлець ( 12 (24) травня 1881, Київ -- 19 липня 1946, Київ) -- український учений-патофізіолог. Основоположник української школи патофізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки.

Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю.

Дійсний член (з 1929) і президент (з 1930) УАН (з 1936 -- АН УРСР), академік (з 1932) і віце-президент (з 1942) Академії наук СРСР, академік Академії наук Білоруської РСР (з 1939), почесний академік Академії наук Грузинської РСР (з 1944), дійсний член Академії медичних наук СРСР (з 1944).

Депутат Верховної Ради СРСР 1-го та 2-го скликань і Верховної Ради УРСР 1-го скликання.

Очолював створені ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини.

Автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо.

Ранні роки

Олександр Олександрович Богомолець був другою дитиною в сім'ї лікарів і революціонерів -- земського лікаря Олександра Михайловича Богомольця (1850-1935) і його дружини Софії Миколаївни Богомолець (1856-1892) з дому Присецьких гербу «Новина». Старший брат -- Микола -- помер у дитинстві.

Олександр Богомолець-молодший народився в Лук'янівській в'язниці Києва, де під слідством перебувала його мати, Софія Миколаївна Богомолець, у справі радикальної народницької організації лівого спрямування «Південно-російський робітничий союз». Невдовзі після пологів був забраний від матері і відданий на виховання до маєтку Климове свого дідуся -- Миколи Максимовича Присецького. Софія отримала вирок -- десять років каторги в Забайкаллі. Малий Сашко зміг побачити матір тільки через десять років, коли Олександру Михайловичу Богомольцю нарешті були дозволені побачення з Софією. На той момент вона була вже безнадійно хвора на сухоти.

Після повернення з Забайкалля деякий час живе з батьком у Ніжині. Протягом року навчався у чоловічій гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (раніше -- Гімназія вищих наук, зараз -- Ніжинський державний педуніверситет ім. Гоголя). До цього початкову освіту отримував удома. За успіхи у навчанні Саша Богомолець був нагороджений похвальним листом і книгою І.Тургенєва «Записки мисливця».

З дитинства захоплювався читанням.

У 1895 році батько і син Богомольці переїхали до Кишинева, де жили у рідного брата Олександра Михайловича -- Михайла Михайловича Богомольця. Сашко продовжив навчання в Кишиневській гімназії, але на передостанньому році був відрахований з офіційним формулюванням «за небезпечний напрямок думок». З великим трудом його влаштували до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку юнак закінчив із золотою медаллю.

Репутацію «неблагонадійного» він підтвердив і в Київському університеті ім. Св. Володимира, куди поступив у 1900 році. Навчався спочатку на юридичному, збираючись стати адвокатом-криміналістом, а потім на медичному факультеті. Там Олександр брав участь у русі за права студентів. Не бачачи можливості продовжувати навчання в Києві і, очевидно, не бажаючи підставляти під удар батька, за яким зберігався поліційний нагляд, Олександр Богомолець перевівся на медичний факультет Новоросійського університету в Одесу.

Першу наукову роботу опублікував на другому курсі університету -- «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (1902). На кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку нараховувалося п'ять наукових робіт.

Під час навчання, а також після закінчення університету (1907) працював при кафедрі загальної патології під керівництвом передових вчених того часу В. В. Підвисоцького, О. Ф. Маньківського, Л. О. Тарасевича, М. Г. Ушинського і В. В. Вороніна.

В 1909 році під керівництвом професора Володимира Вороніна захистив у Імператорській військово-медичній академії (Петербург) докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Одним з опонентів при захисті був відомий російський фізіолог академік І. П. Павлов, який дав високу оцінку роботі молодого ученого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини -- на момент захисту докторантури йому було 28 років.

Того ж року Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету (Одеса).

Невдовзі після захисту він одружився з Ольгою Георгіївною Тихоцькою (1891-1956) гербу «Наленч». У подружжя народився син Олег (1911-1991).

1911 року був відряджений на стажування в Париж на кафедру фізіології в Сорбонні для отримання професорського звання. Після повернення (того ж року) призначений екстраординарним професором кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Саратовського університету.

«Саратовський» період

В Саратові Олександр Богомолець та його учні і послідовники заклали основи нової галузі в медичній науці -- патофізіології, створивши відповідну кафедру. Олександр Богомолець сам набрав штат і закупив за власні кошти наукові прилади (частину обладнання привіз із Франції).

На момент відкриття нового навчального року кафедра, очолювана доктором Богомольцем, була вже повноцінною дослідницькою структурою. Олександр Богомолець також розпочинає викладацьку діяльність. Його лекції завойовують популярність серед студентства.

Олександр Богомолець організовує також кафедри мікробіології і загальної патології в агрономічному і ветеринарному інститутах Саратова.

В 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси.

Жовтневий переворот 1917 року Олександр Богомолець сприйняв позитивно -- як і багато з представників ліберальної інтелігенції, серед яких самодержавство було непопулярним. У доктора Богомольця, крім того, був і свій рахунок до царизму -- смерть матері.

ід час громадянської війни Олександр Богомолець сам запропонував представникам нової влади комплекс анти-епідемічних заходів (Саратову і всій губернії тоді загрожували холера і тиф). Був старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я, членом комісії з боротьби з висипним тифом та консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії.

У жовтні 1918 року, продовжуючи завідувати кафедрою в саратовському університеті, професор Богомолець створює першу свою науково-дослідну установу -- Державний інститут мікробіології та епідеміології Південно-Сходу Росії («Мікроб»). Це був також перший у Росії медичний науково-дослідний заклад. Інститут «Мікроб» успадкував розробки проти чуми, холери, сибірської виразки, які велися в Петербурзі в так званому «чумному форті» -- все обладнання і препарати звідти були перевезені в Саратов.

В 1923 році організував у Саратові першу в СРСР протималярійну лабораторію.

В Саратові ж Олександр Богомолець розпочав роботу над першим у світі підручником з патофізіології. В основу підручника ліг курс лекцій, читаних їм для студентів університету. Робота над цим підручником тривала до кінця життя доктора Богомольця. З «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого в 1921 році, підручник у підсумку розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941).

В 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою.

В Саратові Олександр Богомолець зробив також свій найважливіший винахід -- імунну цитотоксичну антиретикулярну сиворотку, яка прискорювала заживлення ран і активізувала імунну систему людини. «Сиворотка Богомольця» успішно застосовувалася для лікування інфекційних хвороб і переломів. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. вона мала особливий попит у радянських польових та евакуаційних госпіталях.

«Московський» період

1925 року доктор Олександр Богомолець був призначений завідуючим кафедрою патологічної фізіології 2-го Московського університету. В Москві він створює відділення експериментальної патології в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності при Комуністичній академії.

Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові (нині -- Гематологічний науковий центр Росздраву), який очолив після смерті його першого директора -- Олександра Олесандровича Богданова (1873-1928). Там під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яка й досі застосовується практично без змін. Тоді ж Олександр Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець продовжував керувати до 1931 року -- вже будучи президентом Академії наук УРСР.

В Москві Олександр Богомолець створив також онкологічну лабораторію при Московському міськздороввідділі і взяв активну участь у створенні Інституту функціональної діагностики і експериментальної терапії.

У цей період ним були написані праці «Вступ до вчення про конституції та діатези» (два видання, 1928), «Криза ендокринології» (1927), «Загадка смерті» (1927), «Про вегетативні центри обміну» (1928), «Набряк. Нарис патогенезу» (1928), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929). У Москві Олександр Богомолець значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія» (3-є видання, 1929).

Президент Академії Наук УРСР

В 1930 році Олександр Богомолець був обраний президентом Академії Наук УРСР. Переїхавши з групою учнів до Києва, створив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров'я УРСР і Інститут клінічної фізіології. Під будівництво останнього О.Богомольцю виділили 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути були об'єднані в Інститут фізіології АН УРСР (1953).

Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову її структури: на базі розрізнених кафедр і лабораторій створюються цілі науково дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, у загальних рисах зберігається й досі.

В Києві Олександр Богомолець заснував «Фізіологічний журнал» АН УРСР. Організовував щорічні широкі наукові конференції з найактуальніших проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників.

У 1941 році, за кілька місяців до початку радянсько-німецької війни, Олександр Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології.

За два роки до створення диспансеру академік випустив брошуру «Подовження життя». В ній він науково обґрунтовував можливість і реальність тривання людського життя протягом 100 і більше років. Деякі ідеї, викладені в ній, Олександр Богомолець почав розробляти ще в Саратові.

В підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР.

Олександр Богомолець очолював Академію Наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від лап НКВС йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах.

Олександр Богомолець також зміг, хоча й не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агафангела Кримського.

Вже після війни академіку вдалося добитися звільнення з тюрми чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталії Михайлівни Богомолець-Лазурської (1880-1958) -- відомого літературознавця Володимира Лазурського, який дружив з послом Італії під час німецько-румунської окупації Одеси.

Громадянський подвиг академіка Олександра Богомольця стає зрозумілий іще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причиною тому була його «неблагополучна» з точки зору походження рідня. Двоюрідний брат президента АН УРСР, Вадим Михайлович Богомолець (1878-1936), був генерал-хорунжим Української Держави при гетьмані Павлі Скоропадському.

З початком радянсько-німецької війни Академія наук УРСР була евакуйована до Уфи. Там Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створював Академію медичних наук СРСР.

Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відтворення Академії наук УРСР.

...