Культура від стародавніх часів до сьогодення

Останні роки життя. «Посмертні» репресії

У середині жовтня 1943 року у Олександра Богомольця стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, котрим він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив.

Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало.

Похований академік в парку, посадженому ним і його учнями, біля будинку, де він жив.

До місця поховання академіка везли вулицями ще не відновленого після бомбардувань Києва з військовими почестями -- на артилерійському лафеті.

Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Радянський диктатор, який цікавився ідеями президента української Академії Наук, сподівався, що той запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Тому колеги і родичі академіка зазнали гонінь.

Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії Наук СРСР і Академії Медичних Наук СРСР в Києві. На ньому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини у формуванні імунної системи людини було назване «антинауковим». Жодні аргументи наукового характеру не наводилися. Вченому натомість посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду і намагання поборювати вчення Івана Петровича Павлова -- того самого, хто дав молодому дисертанту Богомольцю путівку в наукове життя і високо цінував його як дослідника.

Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна.

Родина

У Олександра Олександровича і Ольги Георгіївни Богомольців був єдиний син -- Олег Олександрович Богомолець (1911-1991). Український патофізіолог, член-кореспондент Академії Наук УРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР.

Двоюрідний брат -- Богомолець Вадим Михайлович (1878-1936), військовий діяч УНР, військово-морський дипломат, представник УНР у Румунії.

Донька Олега Олександровича, Катерина Олегівна (нар. 1939) -- професор кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету ім. Богомольця. Працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу і грудної хірургії під керівництвом академіка Миколи Амосова.

Її сестра, Олександра Олегівна (нар. 1958) -- дитячий лікар-реаніматолог, нині на пенсії. Завідує квартирою-музеєм Олександра Олександровича Богомольця.

Донька Катерини Олегівни -- Ольга Вадимівна Богомолець (нар. 1966), українська співачка, лікар, громадський діяч. Заслужений лікар України, доктор медицини, професор Київського національного медичного університету ім. Богомольця. У 1994 році заснувала власну клініку лазерної медицини (нині -- Інститут дерматології і косметології доктора Богомолець). Доктор Ольга Богомолець -- автор понад 70 наукових робіт і 9 патентів на винаходи у сфері лікування шкірних захворювань.

Наука

Праці академіка Богомольця сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо.

Основною ідеєю багатьох праць Олександра Богомольця є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку академіка, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини.

Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток та ін.) і трофічну (участь в обміні речовин).

Велике значення мають праці академіка Богомольця, присвячені переливанню крові. В них доведено, що переливати кров доцільно не лише за її нестачі, а й з метою підвищення реактивності організму.

В останні роки життя Олександр Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125-150 років; старіння, що наступає у 60--70 років -- передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями.

Нагороди

Заслужений діяч науки УРСР (1943)

Лауреат Сталінської премії (1941)

Герой Соціалістичної Праці (1944)

Нагороджений двома орденами Леніна, іншими орденами та медалями.

Вшанування пам'яті

1953 -- Академія наук УРСР заснувала Премію імені О. О. Богомольця, яку вручає Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні досягнення в галузі технічної фізіології та патофізіології.

Микомла Михамйлович Амомсов ( 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС -- 12 грудня 2002, Київ) -- український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці.

Народився 6 грудня 1913 року в сім'ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім'ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім -- там же -- в механічному технікумі.

З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 -- розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

Надгробок Миколи Амосова на Байковому кладовищі в Києві

1935 -- поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.

1940 -- отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку Німецько-радянської війни працював хірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві, Брянську (РРФСР).

1952 -- переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 -- Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:

Регулюючі системи організму -- від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.

Механізми розуму і штучний інтелект.

Психологія і моделі особистості.

Соціологія і моделі суспільства.

Глобальні проблеми людства.

1962 -- обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 -- академік Української Академії Наук.

12 грудня 2002 року на 90-му році життя помер від інфаркту і похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). 12 грудня 2003 року встановлений надгробний пам'ятник.

У 60-х, початку 70-х Микола Михайлович, захворівши на туберкульоз, лікувався в Старокримському санаторії. Повністю вилікувавшись від недуги, організував у санаторії пульмонологічне хірургічне відділення. Неодноразово приїжджаючи на два-три місяці в Старий Крим до своїх родичів, Амосов привозив з собою своїх учнів і навчав їх лікувати хворих на туберкульоз. Сам неодноразово робив операції, як у санаторії так і в Старокримській міській лікарні.

Зі спогадів І. К. Мельникова, який працював у той час лікарем:

Був Амосов дуже простою людиною -- без будь-якого апломбу і зарозумілості. Коли я працював лікарем і не знав ще в обличчя Амосова, одного разу, вийшовши з корпусу з медичними журналами, наказав йому, який скромно стояв біля корпусу, віднести ці журнали в адміністрацію санаторію. Амосов мовчки взяв ці журнали і так само мовчки відніс їх за призначенням. На наступний день на нараді у головлікаря, де був присутній і я, і Амосов, Микола Михайлович, як би між іншим, зауважив: «А мене, професора, тут вже зробив кур'єром …»

Про широту інтересів Амосова свідчить такий приклад: у своїх перших книгах він цитує неопубліковані на той момент вірші Бориса Чичибабіна: у «Думках і серце» (1964) -- «Махорку» (опублікована у зб. «Гармонія» у 1965), в «Записках з майбутнього» (1965) -- «Червоні помідори» (опубліковані вперше за 24 роки -- у зб. «Дзвін» у 1989).

Під керівництвом М. Амосова у 1976-1980 роках його учень В. А. Скумін дослідив раніше невідому хворобу, яка згодом дістала назву синдром Скуміна.

Сім'я

Дружина -- Денисенко Лідія, закінчила Київський медичний інститут, працювала хірургом, фізіотерапевтом. Дочка -- Катерина Миколаївна (нар. 1956), доктор медичних наук, член-кореспондент Української медичної академії. Внучка -- Анна.

Книги

M. Амосов -- автор більше 400 наукових публікацій та 19 монографій.

1964 -- «Мысли и сердце»

1965 -- «Записки из будущего»

1975 -- «ППГ 2266 (Записки полевого хирурга)»

1977 -- «Раздумья о здоровье»

1979 -- «Здоровье и счастье ребенка»

1983 -- «Книга о счастье и несчастьях»

1996 -- «Преодоление старости»

1997 -- «Моя система здоровья»

1998 -- «Голоса времен»

2000 -- «Размышления»

2002 -- «Энциклопедия Амосова»

2003 -- «Мое мировоззрение»

Пам'ять

У 2003 році:

на честь Амосова була перейменована одна з вулиць Києва;

Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені М. М. Амосова, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології;

в Києві на вулиці Богдана Хмельницького, 42, де в 1971-2002 роках жив і працював вчений, встановлено меморіальну дошку (бронза; барельєф; скульптор Г. Я. Хусід).

На його честь названо астероїд, відкритий 8 жовтня 1969 року.

Розвиток українського кінематографа, театру, музики.

Параджанов Сергій Йосипович (вірм. ?????? ??????? ?????????? Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі -- 20 липня 1990, Єреван) -- вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Пам'ятник Сергію Параджанову на Батьківщині -- в Тбілісі

Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько -- Параджанян Йосиф Сергійович, мати -- Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду -- Йосип Параджанов -- сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.

Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» -- з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941-1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942-1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу -- фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі -- 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком).

Тіні забутих предків

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них -- 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

«Колір гранату»

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») -- картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір гранату», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».

І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер -- Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.

Переслідування і арешти

У 1965-68 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» -- «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них -- архітектор Михайло Сенін -- після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти -- по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.

Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

Останні роки

Дві останні роботи Сергія Йосиповича -- документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.

Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії

Творчість

Фільмографія

1951 -- Молдавська казка

1954 -- Андрієш

1954 -- 62 (кілька документальних і науково-популярних картин -- «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»)

1958 -- Перший парубок

1961 -- Українська рапсодія

1962 -- Квітка на камені

1964 -- Тіні забутих предків

1966 -- Київські фрески

1968 -- Діти Комітасу

1969 -- Колір гранату (Саят-Нова)

1969 -- Акоп Овнатанян

1984 -- Легенда про Сурамську фортецю

1986 -- Арабески на тему Піросмані

1988 -- Ашик-керіб

1990 -- Сповідь (не закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов. Остання весна (1992))

Сценарії

1964 -- Тіні забутих предків

1965 -- Київські фрески

1968 -- Акоп Овпатанян

1969 -- Колір гранату

1986 -- Арабески на тему Піросмані

1989 -- Етюди про Врубеля

1990 -- Лебедине озеро. Зона

1990 -- Сповідь

Художник-постановник

1970 -- Колір гранату

Натамлія Михамйлівна Ужвімй (27 серпня (8 вересня) 1898, Любомль -- 22 липня 1986, Київ) -- українська радянська акторка театру і кіно.

Народилася у Любомлі на Волині. 1922 -- 25 навчалася в Драматичній студії при Першому Державному Драматичному Театрі УРСР ім. Т. Шевченка у Києві і виступала на його сцені. 1925 -- 26 в Одеській «Держдрамі», 1926 -- 34 в «Березолі», далі в Харківському Українському Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка і з 1936 в Київському Державному Академічному Українському Драматичному Театрі ім. І. Франка. Найяскравіше талант Ужвій розвинувся в «Березолі».

Була одружена з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (Михайль Семенко). Вони розлучилися у 1936 році, а 23 жовтня 1937 року його розстріляли. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.

В її репертуарі близько 213 ролей у театрі і 20 у кінофільмах. Найкращі з них: Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулія («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), Тьотя Мотя («Мина Мазайло», М. Куліша, 1929), Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931), Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін. Пізніше -- в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й інших радянських драматургів. У кіно: Ярина («Тарас Шевченко», 1926), Марина («Тарас Трясило», 1927), Настя («Прометей», 1936), Анна («Украдене щастя», 1952), Марія («Земля», 1954, за одноіменною повістю О.Кобилянської) та ін.

Померла 22 липня 1986 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Фільмографія

Наталія Ужвій у фільмі «Райдуга» 1943 р.

1925 -- «ПКП»

1927 -- «Тарас Трясило»

1935 -- Прометей

1936 -- Я люблю

1937 -- «Назар Стодоля», Стеха

1938 -- Митька Лелюк

1938 -- Виборгська сторона

1939 -- Кармелюк -- Оляна

1940 -- Майська ніч

1943 -- Райдуга -- Олена Костюк

1943 -- Партизани в степах України

1951 -- Тарас Шевченко

1952 -- Украдене щастя -- Анна

1953 -- Калиновий гай

1956 -- Земля -- Марія

1956 -- 300 років тому… -- Варвара

1956 -- Полум'я гніву

1956 -- Без вісти пропащій

1961 -- Українська рапсодія

1971 -- Співай пісню, поете…

Нагороди

Лауреат Державних премій СРСР:

1946 -- за роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга»

1949 -- за театральну роботу

1951 -- за театральну роботу

1974 -- Герой соціалістичної праці

1984 -- Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка -- за театральну роботу

1944 -- Народна артистка СРСР

Вшанування пам'яті

Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», 9 вересня 2008 р. ввів у обіг ювілейну монету «Наталія Ужвій» номіналом 2 грн, що виготовлена з нейзильберу, масою 12,8 м, діаметром 31 мм.

Іменем Наталії Ужвій названо Будинок ветеранів сцени у Пущі-Водиці.

Контрольні запитання:

ЛЕКЦІЯ 12

ТЕМА: «Відродження та перспективи розвитку української культури на сучасному етапі»

Проголошення незалежності Української держави поставило багато проблем в державотворенні, поліпшенні соціально-економічного становища народу, в проведенні виваженої зовнішньополітичної діяльності.

У вирішенні цих проблем Україні прийшлося йти непротореними шляхами, в складних умовах реформування суспільства, економіки, центральних і місцевих органів влади, вибору форми державного устрою та ін. На жаль при цьому було допущено і немало помилок, що привели до погіршення життя народу, його зневіри і незадоволення.

Розбудова суверенної Української держави розпочалася в складних умовах. Необхідно було в короткий час здійснити перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітитетом до статусу незалежної держави. Це передбачало реформування існуючих органів влади та створення нових, які б відповідали потребам незалежної держави, проведення значної законотворчої роботи, визначення правового статусу держави і її громадян.

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і УРСР, а також досвід європейського державотворення, вже 12 вересня 1991 р. був прийнятий Закон “Про правонаступництво України”. У ньому вказувалось, що з моменту проголошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у Верховну Раду. Закони та інші нормативні акти УРСР продовжували діяти на території республіки, якщо вони не суперечили законам України, які були ухвалені після проголошення Акту про незалежність. Українська держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, що укладалися до 24 серпня 1991 р. У Законі також визначались основні принципи державного будівництва - народ України створюватиме державу “суверенну і самоврядну, незалежну і відкриту, демократичну і правову”.

Головними ознаками такої держави були: законність влади і монополія на її здійснення; наявність соціальних інститутів, регулюючих відносини в громадському суспільстві і поза ним, в тому числі насильницьких; наявність території і населення, на яких розповсюджується дія держави; наявність збройних сил, митних кордонів і митниць; національна грошова одиниця; національна символіка.

Відразу ж після прийняття Акту про незалежність Україні прийшлось заново створювати такі інститути як національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Особливе місце відводилося створенню власних Збройних Сил. На території України на той час перебувало досить велике і боєздатне військове угрупування колишнього СРСР, яке налічувало понад 700 тис. військовослужбовців. В ньому були представлені всі роди Збройних сил - від сухопутних до ракетних військ стратегічного призначення. Наявність такого угрупування не відповідала проголошеному Верховною Радою України курсові на нейтралітет і позаблоковість. До того ж його утримання ускладнювало й без того нелегке соціально-економічне становище молодої держави. Верховна Рада України своєю постановою від 24 серпня 1991 р. утворила Міністерство оборони України, яке офіційно стало функціонувати з 1 січня 1992 р. Міністром оборони було призначено генерал-майора авіації К.Морозова. Всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались Верховній Раді України. Цією ж постановою вищий законодавчий орган зобов'язав уряд держави приступити до створення Збройних Сил та національної гвардії України. Деякий час стратегічні сили стримування не входили до складу Збройних Сил України, а підпорядковувалися командуванню Збройних Сил СНД. Це призвело до того, що керівництво об'єднаних Збройних Сил почало втручатися у внутрішні справи України. Внаслідок цього загострилася ситуація у військових частинах, які були розташовані на території республіки, але не входили до складу Збройних Сил України. В цих умовах Президент України 5 квітня 1992 р. підпорядкував Міністерству оборони України всі військові формування, дислоковані на території держави.

Парламент України від імені народу виявив довіру і високу честь усьому особовому складу військ, розташованих на українських землях.Всім військовослужбовцям, які опинились в Україні, була надана можливість добровільно зробити свій вибір - присягнути на вірність Україні або іншій новоутворенній державі із числа колишніх союзних республік СРСР.

Будівництво Збройних Сил України проводилось у відповідності з демократичними засадами українського суспільства. У воєнній доктрині держави, ухваленній Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р., наголошувалося, що Україна здійснює політичний і воєнно-політичний курс у відповідності з національними інтересами і не буде використовувати Збройні Сили для розв'язання політичних завдань на своїй території.

Важливим кроком у захисті інтересів держави було створення служби Безпеки України (СБУ). Верховна Рада схвалила концепцію у відповідності з нею прийняла Закон “Про Службу Безпеки України”. Ця державна структура була позбавлена караючої функції. Головне завдання СБУ полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілосності, науково-технічного та оборонного потенціалу України. Однією з важливих функцій СБУ була визначена боротьба з організованою злочинністю у сфері управління й економіки. У своїй роботі СБУ, вказувалось в Законі, керується конституційними нормами та законом “Про оперативно - розшукову діяльність”. Безпосередньо СБУ підпорядковується Президентові України, підконтрольна Верховній Раді, зокрема її комісії з питань оборони і державної безпеки.

Верховна Рада прийняла також і інші важливі законодавчі акти та постанови про права людини, які мали практичне значення для демократичних перетворень у суспільстві. Серед них - Закони “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, “Про свободу совісті і релігійних організацій”.

Важливе значення в розширенні соціальної бази державотворення мало забезпечення прав національних меншин, що проживають на території України. За даними перепису населення 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців (71,1 %), 11,4 млн. росіян (21,9 %), 484 тис. євреїв (9,3 %), 439, 9 тис. білорусів (8,4 %), 325 тис. молдаван (6,2 %), 234 тис. поляків (4,2 %), 163 тис. угорців (3,1 %), 135 тис. румун (2,5 %) та ін. Усі ці люди різних націй і народностей, якщо вони були постійними жителями України, і прийняли її громадянство, становлять єдинний народ України. Його повновладдя на своїй території, право самочинно розв'язувати усі питання економічного, політичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави - це і є реальний суверенітет, що втілюється у незалежність кожної суверенної держави.

В Україні поступово починає складатись система управління національними процесами. Ще 10 квітня 1990 р. Указом Президії Верховної Ради було створено Державний комітет зі справ національностей. При НАН України був організований інститут національних відносин і політології, розроблена комплексна програма “Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин”.

1 листопада 1991 р. Верховна Рада схвалила Декларацію прав національностей України. Вона складається з семи статей. В першій з них підкреслюється, що “Українська держава гарантує усім народам, національним групам, громадянам, які живуть на її території, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права”. В наступних статтях мова йде: а) про гарантію Українською державою усім національностям права на їх традиційне розселення й забезпечення існування національно-державних одиниць; б) про гарантії кожній національності права сповідувати свою релігію, відмічати свої національні свята; в) про гарантію права усім національностям створювати свої культурні центри, землячества та інші об'єднання; г) про гарантії прав національних центрів і товариств на вільні контакти зі своєю історичною Батьківщиною.

Положення Декларації національностей знайшли відображення в спеціальному законі, який гарантував національним меншинам права й можливості вільного розвитку.

Важливою віхою національно-культурного життя України стало прийняття “Закону про мови”. Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам забезпечується право користуватися своєю чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи рідною мовою, як їм краще.

Дуже важливим в законі є те, що він містить норми, спрямовані на захист різних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних документах, а також створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті несе правову відповідальність. Маючи на увазі різний ступінь готовності регіонів країни до реалізації положень закону, Верховна Рада прийняла рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р. Причому був встановлений термін для його поступового впровадження в суспільно-політичне життя - від трьох до десяти років. Значну роль в активізації вивчення й впровадження державної мови відіграє Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (“Просвіта”). З кожним роком зростає мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови, літератури, фольклору, історії та мистецтва.

Посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому плані велику роль відіграють національно-культурні товариства. Сьогодні в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське та інші національні товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного проживання національно-етнічних меншин працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах організовано понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій області, молдавській - у Чернігівській, болгарській - в Одеській, російській - майже у всіх областях України).

Визначною подією у суспільному житті України стало проведення Всеукраїнських міжнаціональних конгресів з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні. Перший конгрес відбувся 16-17 листопада 1991 р. в Одесі. Учасники конгрусу розробили і схвалили зважену програму забезпечення прав вільного розвитку всих національностей, які проживають в республіці.

Своєрідним продовженням його став конгрес українців, які проживають в інших країнах. Відбувся він у Києві 22-23 грудня 1992 р. В його роботі прийняли участь близько 1500 чоловік. Відкривав його перший Президент України Л.Кравчук. Конгрес сприяв консолідації українців, які проживають на території як далекого, так і близького зарубіжжя, розробив програму невідкладних завдань будівництва незалежної Української держави та національного розвитку українців де б вони не проживали. Така увага до цієї проблеми пов'язана з тим, що багато українців з різних причин опинились за межами своєї Батьківщини. Так, за данними перепису 1989 р., в колишніх республіках Радянського Союзу, проживає близько 6 млн. українців, в тому числі: в Російській Федерації - більш 4 млн., Казахстані - понад 900 тис., Молдові - близько 600 тис., Білорусі - 240 тис., Узбекистані - 154 тис.чоловік. У так званому далекому зарубіжжі теж немало українців: у США - понад 1 млн., Канаді - близько 1 млн., Польщі - 300 тис., Бразілії - 150, Аргентині - 100, Чехії та Словаччині - 100 тис. чоловік.

Українська діаспора неоднорідна в політичному й соціальному відношенні. Провідна організація, яка здійснює контакти з ними, - це товариство “Україна”. Воно знайомить зарубіжних співвітчизників з історією і культурою України, надсилає їм художню літературу, підручники рідною мовою, фотовиставки, кіно і телефільми, організує для них гастролі артистів. За останні п'ять років обсяг зарубіжних зв'язків товариства подвоївся.

Завдяки зваженій національній політиці законодавчої і виконавчої влади в Україні на відміну від інших країн СНД не виникло і немає міжнаціональних конфліктів і суперечок. Однак далеко не всі проблеми міжнаціональних відносин вирішені. Розвиток України в умовах суверенітету привів до появи окремих політичних сил, які намагались використати національний чинник в боротьбі за перегляд існуючих кордонів. З'явилися деякі організації, які претендували на особливе місце в регіоні, зокрема товариство карпатських русинів ставило питання про повернення Закарпаттю статусу автономної республіки; Демократичний союз Новоросії і Бесарабії вимагав створення політично незалежної Республіки Новоросії; прихильники автономії Донбасу рекомендували повернутися до статусу Донецько-Криворізької республіки, незважаючи на те, що ця проблема надумана і безпідставна. Взагалі, сепаратистські ідеї - не на користь соборній Україні. Це розуміє переважна більшість її народу .

Процес державотворення нагально вимагав розробки і прийняття нової Конституції, яка б сприяла формуванню і впровадженню сучасних, загальнолюдських, демократичних принципів утворення і здійснення державної влади, закріпила б основні засади суспільного й державного устрою країни, форми правління, компетенцію органів влади та управління. Оскільки Конституція створює юридичну базу для розробки і прийняття всіх законів та інших державних нормативних актів, то її наявність є однією з суттєвих ознак суверенності будь-якої держави.

На першому етапі вирішення цієї проблеми йшло шляхом внесення поправок до Конституції 1978 року. До неї було включено 200 нових поправок і вона зазнала суттєвих змін, але це не вирішило проблеми. Керівництво держави це було розуміло і процес розробки проекту нового основного закону розпочався одразу ж після прийняття Декларації про державний суверенітет. Так, в червні 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію нової конституції. Була створена конституційна комісія на чолі з Л.Кравчуком, який на той час очолював Верховну Раду. Робота ця значно активізувалася після проголошення незалежності України. Підготовлений комісією проект Конституції передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом. Президента має обирати весь народ. Пропонувалася і назва держави - Республіка Україна. Навесні 1992 р. цей проект був винесений на всенародне обговорення. Проте відсутність належної організації його в обговоренні призвела до того, що він обговорювався здебільшого на сесіях обласних, міських та районних рад. Його суперечливі положення піддавалися різкій критиці з боку всіх політичних сил, внаслідок чого проект не знайшов підтримки ні у Верховній Раді, ні у місцевих органів влади. Майже одночасно свої проекти запронували деякі політичні партії, зокрема, Конституційно-демократична партія, Партія зелених, Українська національна консервативна партія. З'явилися й індивідуальні проекти, авторами яких були відомі українські правознавці. Офіційний варіант проекту Конституції був допрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття. Однак виникла дискусія з проблеми, хто повинен прийняти основний закон держави - Верховна Рада чи скликана Конституційна асамблея? На скликанні Конституційної асамблеї наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження, Партія зелених та інші. Їх підтримала й частина депутатів Верховної Ради. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органів виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви. Впершу чергу це було викликано загостренням боротьби між правими, центриськими і лівими партіями. З цієї причини не було завершене й обрання Конституційного Суду, покликаного стати на чолі незалежної судової гілки влади. Він повинен був забезпечити відповідність актів, прийнятих законодавчою і виконавчою гілками влади, положенням конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглиблювала кризу у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. В цих умовах 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України був підписаний конституційний договір. Він регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції. Підписання конституційного договору показало, що гострі й складні проблеми у відносинах між гілками влади можна вирішувати мирними й цивілізованими шляхами. Однак, баталії навколо конституційного процесу не тільки не затухли, а почали знову розгорятись. Знову постало питання щодо механізму прийняття нової конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. Існували й різні підходи до форм державного устрою (президентська, парламентська чи парламентсько-президентська республіка). Продовжувались дискусії з проблем власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки. Нарешті Верховна Рада після тривалих і напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п'ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і становленні держави.

В Основному законі Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна й правова держава. Одночасно вона характеризується також як унітарна і світська держава. В Конституції наголошується, що єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади.

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Незалежність судової гілки влади гарантується Конституцією. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше - президентсько-парламентською республікою. Сутність правової держави, як це проголошено в Конституції, означає що в державі повинен діяти принцип верховенства права. Конституція має найвищу силу. Її положення є правовими нормами прямої дії. Соціальність держави означає, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною соборною державою. Тим самим ідея поділу її на окремі федеральні землі, шляхом об'єднання кількох областей, відкинута.

Відповідно до Конституції Україна є державою національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом суспільства. Це знайшло відображення в державній мові та символиці, в інших атрибутах держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, традиціях та культурі.

Важливим елементом становлення суверенітету та державності є законодавче затвердження головних державних символів - герба, прапора, гімну. Україна давно мала всі свої, історично обгрунтовані символи. Але це, як здавалось на перший погляд, нескладне завдання не так просто було вирішити Верховній Раді. Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України затверджено державний символ ще з часів Київської Русі - тризуб, прапором - синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці (з 28 січня 1992 р.), гімном 15 січня 1992 р. Верховною Радою була затверджена відома пісня - “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, слова П.Чубинського.

Слід відзначити, що система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в основному законі ідей і норм цих важливих загальновизнаних документів було закономірним, адже Україна є суб'єктом міжнародного і європейського співробітництва.

Прийняття Конституції України не тільки завершило стадію невизначеності в будівництві державності, а й заклало підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави йде постійно і досить активно. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закон “Про загальний військовий обов'язок і військову службу”; 18 листопада 1993 р. - “Про вибори народних депутатів України”; 22 грудня 1993 р. - “Про міжнародні договори України”; 23 грудня 1993 р. - “Про авторське право і суміжні права”; 24 грудня 1993 р. - “Про органи реєстрації актів громадянського стану"; 21 січня 1994 р. - “Про державну таємницю”; 4 лютого 1994 р. - “Про правовий статус іноземців”; “Про депутатів місцевих Рад народних депутатів”; “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо.

В Україні на основі прийнятих великої кількості законодавчих актів розпочалась і проводиться значна кодифікаційна робота: 13 березня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. - кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. - Лісовий кодекс України тощо. Систематично вносяться зміни у кримінальний, цивільний кодекс, кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.

Без сумніву, така плідна правотворча діяльність сприяє формуванню цивілізованої політичної ситеми.

Були створені необхідні правові й організаційні умови для проведення виборів у парламент держави - Верховну Раду у 1994 і 1998 рр., а також виборів Президента України (у 1994 р. і 1999 р.). 27 жовтня 1999 року Л.Кучма - другий Президент в історії новітньої Української держави був обраний вдруге і буде знаходитись на цій посаді до 2004 р.

Показником активної державотворчої діяльності є проведення референдуму 16 квітня 2000 р., проголошеного Президентом України за народною ініціативою. Громадяни України на перше запитання референдуму - про право Президента достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада не змогла сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект держбюджету України - дали схвальну відповідь 84,69 %, негативну - 13,88%. Друге запитання - про скасування депутатської недоторканості - підтримали 89%, не дали згоди 9,62%. За третє запитання - про скорочення числа народних депутатів з 450 до 300 - погодились 89,91 %, проти - 8,73%. На четверте запитання - про необхідність формування двопалатного парламенту - позитивно відповідали 81,68 %, негативно - 16,79%.

Таким чином, державотворчі процеси в умовах незалежності визначились передусім новим характером і природою самої держави, складним і водночас специфічним її становленням та утвердженням. Все здійснювало непроторенними шляхами, відбувалося на основі властивих тільки новій державі принципів, розроблених і перевірених в законодавчій практиці і головне - безперечно на основі розвитку та постійного вдосконалення демократії. Передусім здійснився поділ і загально концептуально окреслився статус трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, що є визначальним атрибутом демократичної політичної системи.

Товариство української мови імені Тараса Шевченка

Учасники конференції ТУМ присвяченої 10-річчю організації, Київ, 1999 р.

Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (ТУМ) постало на Установчій конференції 11-12 лютого 1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка, що на хвилі національного піднесення об'єднала численні організації та гуртки з метою відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя.

Діяльність 1989-1992 рр.

Головна Рада ТУМ. Виїзне засідання у Донецьку 28.10.1989 р.

Установчі збори. Київ. 1989 р.

До 1992 року мало Головну Раду з 70-125 осіб, Центральне правління з 22-25 членів, Секретаріат, лекторій і газету «Слово». Перше потужне обласне Товариство рідної мови створено у червні 1988 року у Львові (очолив Роман Іваничук). До 1990 року, спираючись на працю численних ентузіастів, внески й пожертви, ТУМ виросло в розгалужену потужну організацію, здатну проводити велелюдні заходи, впливати на події в країні та державні рішення. Ідеологію ТУМ, яке підтримувало Народний рух України, сформувала національна інтелігенція, передусім письменники, науковці й освітяни; перша резиденція ТУМ була у Спілці письменників України. Авторитет Товариства визначив ключові вимоги Закону про мови 1989 року і значною мірою демократичне обрання 1990 року національно свідомих політиків до Верховної Ради, за складу якої Україна здобула незалежність. Друга конференція ТУМ 29-30 вересня 1990 року зібрала 1200 делегатів, тоді ж на посаді голови ТУМ Дмитра Павличка змінив Павло Мовчан. Спілка як всеукраїнська проіснувала де юре до 21 січня 1992 року, а фактично ще півроку, і на той час налічувала близько 140 тис. членів (до 90 тис. на Львівщині).

Криза в ТУМ 1992

Штучно спровокована криза в ТУМ 1992 року спричинилася до масового відходу від спілки політиків, ентузіастів і розпаду осередків. Правонаступницею ТУМ оголосила себе нова «Просвіта», що увібрала й частину структур ТУМ, які не змінили своєї назви; інші увійшли 1999 року до Асоціації товариств української мови, прибравши більш наукове спрямування.

Діяльність після 1992 р.

На місцях обласні організації ТУМ створювали нові структури, давали життя новим організаціям. Так з ініціативи і при підтримці Донецького ТУМ у 1994 році створено Український культурологічний центр, що видає журнал «Схід», книжки й брошури. Товариство української мови Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка проводить конференції, диспути, конкурси, дослідження і є осередком Громадського добродійного фонду ім. І. Білозора та щотижневого семінару термінологів Києва. Нині діє Асоціація товариств української мови.

Актуальність проблем, які поставило Товариство української мови імені Тараса Шевченка ще на початку 1990-х років існує і до сьогодні.

Україмнська діамспора -- збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовний зв'язок з Україною.

...