Культура від стародавніх часів до сьогодення
Культура Стародавнього світу, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу. Становище української культури у ХVІІ-ХVІІІ ст. Особливості розвитку зарубіжної культури ХІХ-ХХ ст . Відродження та перспективи розвитку української культури на сучасному етапі.
Рубрика | Культура и искусство |
Вид | курс лекций |
Язык | украинский |
Дата добавления | 04.12.2013 |
Размер файла | 374,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах із польською та литовською. її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіційному діловодстві.
Фактично українська еліта у 60--70-х pp. XVI ст. не мала можливостей маневрувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI -- на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.
ЛЕКЦІЯ 6
ТЕМА: «Культура Нового часу»
У Новий час культура західноєвропейських країн набула тієї розвиненої форми, яка виділила Європу з усього іншого світу і яку мають на увазі, коли говорять про європейську культуру в цілому. В соціальному, політичному, економічному аспектах Новий час продовжує тенденції культурного розвитку, закладені Ренесансом, але також виявляє нові культурні явища. Загалом це була епоха розвитку та утвердження у виробництві капіталістичних відносин, значно прискорених першими буржуазними революціями, та боротьби із залишками феодально-аристократичних привілеїв у соціальній та духовній сферах.
У цілому можна сказати, що гаслом Нового часу стали людський Розум, раціоналізм і наука, які і визначили культурне обличчя цієї епохи. "Знання - сила" - відомий вислів англійського філософа XVII століття Ф. Бекона. Душа європейської культури, не задоволена перебуванням у межах досягнутого, націлена на нескінченний рух до незвіданого, була охарактеризована Шпенглером як " фаустівська". Саме герою знаменитої трагедії Гете притаманний невтомний пошук сенсу людського існування, пов'язаний з набуттям усе нових і нових знань. Шлях до істини пролягає через сумніви, скепсис, втрати, страждання.
У цілому Новий час - це XVII, XVIII і ХІХ століття, але кожне із означених століть має власну специфіку, свій внутрішній сенс. Так, XVII століття - це період становлення раціональних засад в культурі. Виключне значення для культурного розвитку Європи XVII ст. мала наукова революція XVI-XVII ст., яка стала підґрунтям для формування нового світогляду. Основи новоєвропейської науки заклали видатні натурфілософи XVI ст. (Бруно, Телезіо, Парацельс, Кардано, Копернік), а потім важливий крок у цьому напрямку зробив Галілей, який почав використовувати експеримент та математику для опису отриманих результатів. У результаті виникло експериментально-математичне природознавство як новий спосіб пізнання природи та джерело культурних інновацій, що динамізували культуру.
Розквіт раціоналістичного світобачення - XVIII століття, яке ще називають століттям Розуму, століттям Просвітництва. Основні ідеї Просвітництва базувалися навколо тези - розум править Світом. Просвітителі Д.Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер, К.Гельвецій вважали, що все можна змінити в світі шляхом просвіти широких верств населення, залученням їх до культури, науки, мистецтва. Саме в цей час формується ідея всебічного соціального прогресу. Основною проблемою епохи Просвітництва стає проблема самовизначення людини, пошуки нею свого місця в світі. Доба Просвітництва - період великих суспільних потрясінь, що були обумовлені, з одного боку, розвитком матеріальної культури, а з іншого - посиленням соціальної несправедливості.
Європейська культура ХІХ століття характеризується існуванням значного кола проблем, які зародилися ще в попередні сторіччя. Це проблеми, що пов'язані, перш за все, з розвитком капіталістичного виробництва, що спричинило зміни політичного, соціального та загальнокультурного рівня. В духовному плані ХІХ ст. можна назвати століттям контрастів: розквіт духовної культури і духовне зубожіння суспільства. Це століття, в межах якого європейська культура досягла своєї зрілості і, в той же час, усвідомила наявність в ній кризових елементів.
Розумно побудовані держава та суспільство, суд, церква та інші соціальні інститути привели до цивілізації освіченої, технічно оснащеної, комфортної, але, на жаль, бездуховної, безжальної та аморальної.
Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а ренесансній - антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуруючим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нормального функціонування соціального організму.
Такий тотальний контроль, з одного боку, обмежував негативну свободу особистості - наслідок розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування, а з другого - жорстко спрямовує її поведінку в рамках "сурогатного" колективу лише в тому напрямку, який дозволив людині бути лише одухотвореною машиною, автоматом, здатним лише продукувати і множити матеріальні цінності та блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Людина ставала несвідомим знаряддям у побудові підвалин майбутньої чуттєвої культури XX століття.
Реформамція (від лат. reformatio) -- християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.
Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі -- та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.
Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. -- західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414-1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431-1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.
Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.
Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви -- появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.
Причини Реформації
Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів -- від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали по феодальних ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодальне суспільство, маючи за завданням обґрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати і процвітати до тих пір, поки панувала її матеріальна основа -- феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, -- класу буржуазії . Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У , приміром, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала.
Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі і на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на невідповідність першохристиянства і сучасної церкви. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до релігійного життя їх часу в особі католицької церкви.
Предтечі Реформації
Джон Вікліф
Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії. Виразником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі[2]. Вікліф з огидою ставився до «полону» і розколу і після 1379 почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями. У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом віруючого і що церква повинна будуватися за образом Нового Завіту. Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям на їхній рідній мові. До 1382 був закінчений перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський закінчив переклад більшої частини Старого Завіту англійською мовою в 1384. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою. Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і відчувається вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони йому приймати тіло і кров Христа при євхаристії. Хоча погляди Вікліф були засуджені в Лондоні і в Римі, його вчення про рівність у церкві було застосовано до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало ґрунтом для ідей Яна Гуса.
Чехія в цей час переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберських копальнях. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і приблизно в 1409 у став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, схожу з тією, яку проголошував Вікліф. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на багатті. Єретиком проголошувався і Джон Вікліф.
Просвітництво -- це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII --XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого -- переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.
Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.
Зазвичай вважається, що епоха Просвітництва розпочалася в другій половині XVII століття й тривала до Великої французької революції. Їй передувала наукова революція першої половини XVII століття. Галілео Галілей заклав основи наукового методу у вивченні явищ природи, винаходи телескопа та мікроскопа сприяли встановленню геліоцентризму й першому спостереженню мікроорганізмів. Швидкий розвиток фізики й математики увінчався публікацією в 1687 «Математичних начал натуральної філософії» Ісаака Ньютона - фундаментальної праці, що заклала основи класичної механіки й математичного аналізу. Наукові відкриття сприяли розкріпаченню мислення в інших областях.
Велика французька революція ознаменувала кінець сподіванням на перебудову суспільства на розумних засадах, однак ідеї епохи Просвітництва вплинули на формулювання важливих документів епохи: Декларації прав людини і громадянина, Декларації незалежності, Конституції США, польської Конституції 3 травня 1791.
Характерні риси епохи
Суттєвою відмінністю епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Надалі питання суспільства обговорювалися в пресі, дискусійних клубах, кав'ярнях, салонах на асамблеях, у масонських ложах. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.
До другої половини 17 ст. Західна Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду тривалих релігійних воєн у частині європейських країн панівною християнською конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами із різними релігіями встановився модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна боротьба продовжувалася у вигляді полемік і дискусій, а це сприяло розширенню діапазону висловлюваних думок.
Європа стала різноманітною також у плані політичних режимів. Якщо у Франції, Австрійській імперії чи Іспанії цей період відповідав розквіту (абсолютизму), то Англія вже минула цей етап свого розвитку й після Славетної революції 1688 року Англія стала конституційною монархією, у якій влада короля була обмежена «Біллем про права 1689». Нідерланди тішилися демократичним правлінням, Німеччина та Італія були роздроблені на низку малих держав, у деяких країнах, таких як Росія та Австрійська імперія ще міцно зберігалося кріпацтво. При широкому спектрі політичних устроїв неминуче виникали порівняння, що в свою чергу призводили до дискусій щодо ідеального облаштування суспільства.
В економіці Європи теж відбувалися докорінні зміни, формувалися капіталістичні виробничі відносини, зростала й зміцнювала свої позиції буржуазія. Економічний центр Європи змістився з півдня, де раніше основну роль відігравали Венеція та Генуя, на північ, в Амстердам, де вже відбулася буржуазна революція. В другій половині 18 ст., з початком промислової революції, головним центром економіки Європи став Лондон.
Освічений абсолютизм
Ідею освіченого абсолютизму висловив французький філософ Вольтер. Чимало європейських монархів XVIII ст. підтримували її хоча б частково. До них належали цариця Російської імперії Катерина II, імператор імперії Габсбургів Йосип II та інші. Відкидаючи ідеї суспільного контракту і не схвалюючи вільнодумство, ці можновладці піклувалися про освіту й науку в своїх державах, були меценатами мистецтв.
Просвітництво в Україні
Каразін Василь Назарович
В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва -- ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.
Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників -- Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.
Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст -- відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників -- випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема Микола Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.
Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті -- прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 -- пастуший стан; 3 -- хліборобський стан; 4 -- комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа -- основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.
До українських просвітників зараховують і Петра Лодія -- першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.-- це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:
Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це -- науково-освітній напрям.
Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
Стилі художньої культури: бароко і класицизм.
Майстри музичного мистецтва.
Для XVII століття найбільш широкими і впливовими напрямками мистецтва виступають бароко і класицизм, складні і суперечливі за своєю природою.
Стиль бароко (італійське слово "бароко" означає буквально "дивовижний", "химерний") виникає наприкінці XVI століття, хронологічно належить двом епохам - Відродженню і Новому, охоплює період з XVII до XVIII ст. і був розповсюджений, перш за все, в Італії, потім - у Фландрії, Іспанії, на півдні Німеччини, в Австрії, Росії та в Україні. Мистецтво бароко має специфічні риси: культ прекрасного тіла; динамізм, емоційність; різкі контрасти кольорів; асиметрія, неясність простору; скульптура підпорядкована загальному декоративному оформленню; декоративне домінує над конструктивним; багате внутрішнє оздоблення.
Основу барочного світосприйняття складає теза про існування суперечностей і протиріч як основи життя. Антиномії, протилежності співіснують у культурі бароко, являючи собою своєрідну гармонію. В основі барочної картини світу - драматизм та напруженість, які виражені в поєднанні протилежностей. Художня концепція бароко глибока песимістична і сповнена зневіри в можливостях людини, скепсису, відчуття марності людського існування і сумнівів у можливостях перемоги над злом. Світ потрапляє під владу незрозумілих надприродних сил, втрачає свою самостійність і реальність, перетворюючись в ілюзію. Глюзорності набуває і людське існування в ньому. Під тиском зовнішнього світу, що став ворожим людині, особистість позбавляється своєї самобутності та самоцінності, стає лише іграшкою в руках долі. Гостре відчуття скороминучості людського життя, що поглинає всіх і вся, усвідомлення марності буття, наповненого жахами мук і страждань на тлі наступу католицької реакції породжують у мистецтві атмосферу невизначеності та есхатологічних очікувань. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, сприйняття буття як чогось тимчасового. Тому бароко якийсь час є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.
Але сутність бароко не лише виражає ідеологію церкви. Утвердившись в епоху інтенсивного формування націй і національних держав, воно також було покликане прославляти і пропагувати могутність абсолютних монархій та аристократії. Тому мистецтво бароко тяжіло до грандіозності, пишності і динаміки, до ефектності, синтезу мистецтв (у вигляді міських та садово-паркових ансамблів, опери). Чуттєва культура Відродження в мистецтві бароко давала про себе знати в утвердженні незвичайної життєрадісності і життєлюбства, у глибокому розкритті всієї гами переживань внутрішнього світу особистості. У ньому проявились тенденції до прославлення життя і всього багатства реального буття. Бароко яскраво проявилося в архітектурі (Л. Берніні, Ф. Борроміні, В.В. Растреллі), скульптурі (Л. Берніні), живописі (П'єтро да Кор-тона, П. Рубенс, А. ван Дейк), літературі (П. Кальдерон, Т. Тассо, Л. де Гонгора).
Iншого роду естетика, протилежна художнім засобам бароко, була канонізована в європейському мистецтві і літературі класицизму, який оформився в художній культурі європейських країн на початку XVII ст. Класицизм як породження періоду формування в Європі сильних абсолютистських держав найбільшого свого розвитку досягає у Франції.
Суттєвою рисою мистецтва класицизму є те, що воно схилялось перед Античністю, особливо перед мистецтвом Стародавнього Риму, оскільки саме Рим за часів !мперії зі своєю жорсткою соціальною ієрархією і системою цінностей був зразком у справі розбудови сильної централізованої держави. Мистецтво класицизму виходило з уяви про розумну сутність світу та панівну роль розуму у людському житті, про наявність об'єктивних, вічних і загальнообов'язкових законів краси. Тому представники класицизму прагнули до завершених гармонічних форм, монументальності, ясної і благородної простоти стилю та до певної ідеалізації, дидактичності.
Якщо в мистецтві Середньовіччя людина належить Богові, а в мистецтві Відродження - собі, то в класицизмі - державі. Особистість та її свобода приносяться в жертву абсолютистським порядкам. Звідси і естетичний ідеал класицизму полягає в підкоренні людини інтересам держави і суспільства, готовності героя пожертвувати заради них своїм щастям і навіть життям, дотримуванні абстрактних норм доброчинності, приборканні почуттів розумом.
Класицизм - дидактичний, повчальний, естетичне в ньому підпорядковане моральному. Класична естетика орієнтується на загальне, родове, типове. Людина позбавлена будь-яких індивідуальних рис, у неї немає свого обличчя. Відсутність його компенсується гіперболічною концентрацією якоїсь однієї риси, яка перетворюється в абстракцію і живе немовби своїм життям. Усе індивідуальне, всі відтінки і фарби гаснуть. Так виникає Скупість, Лицемірство.
Раціоналізм, умосяжність класицизму закономірно виводить на передній план художню літературу і театр. У системі видів мистецтв провідне місце у XVIII ст. посідає література, головним жанром якої став роман, що набув найбільшого поширення в Англії (Г. Філдінг, Д. Дефо та ін.).
Живопис і архітектура відсуваються на другий план, хоча і їм також притаманний поділ на " високі" та " малі" жанри. У живописі, зокрема, "високі" жанри охоплювали твори на історичну , міфологічну і релігійну тематику, де зображувались монархи, герої, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а "малі" жанри обмежувалися пейзажами, портретами, натюрмортами. На початку XIX ст., в епоху наполеонівської імперії класицизм еволюціонує в ампір.
Розчарування в ідеалах раціоналізму, сумніви в можливості "царства розуму" привело до формування наприкінці XVIII - поч. XIX ст. такої течії в європейському мистецтві, як сентименталізм, котрий оголосив домінантою людської природи не розум, а почуття. Він звертається до життєвого матеріалу із різних прошарків суспільства, включаючи і його низи, апелює насамперед до людських почуттів, підносить їх у культ, а чуттєвість - у моральний і естетичний принцип. Основні представники сентименталізму: С. Річардсон, Т. Смоллетт, Ж.-Ж. Руссо, Л. Стерн, Н.М. Карамзін. Возвеличення сентименталістами почуття, їх розчарування у розумі і цивілізації, їх ліричні зітхання за красою природи і ностальгія за старовиною роблять їх прямими попередниками романтиків XIX ст. та критичного реалізму XIX ст.
Романтизм як художній напрямок кінця XIX - поч. XX ст. як джерело та ідеал творчості вибрав духовне життя суверенної особистості, яка живе не розумом, а почуттями. У своєму повному обсязі романтизм стверджує себе як реакцію на раціоналізацію культури, розповсюдження утилітарно-практичного підходу до життя. Спроба відійти від раціоналізму в культурі, вийти за межі соціуму знайшла вираз у постійному інтересі романтизму до внутрішнього світу людини. Фундаментом естетики та художньої практики цього напряму є захоплення ідеєю захисту унікальності особистості, яка для романтиків - найвища цінність, краса якої в силі піднесених почуттів, що розкриваються в напруженій ситуації, в романтичному герої цінується насамперед несхожість, чи це геніальний художник, великий композитор, пророк або пристрасний гравець, невиправний дуелянт. Романтизм поетизує прагнення особистості до повної самореалізації - у мистецтві, науці, політиці тощо. Романтизм тяжіє до загадковості та таємничості.
У романтизмі стверджується всемогутність і самодостатність особистості, він сповнений пафосу пробудженої індивідуальності. Романтичні переживання буття пов'язані з усвідомленням глибин людського духу, гармонією Всесвіту, глибоким розчаруванням ефемерністю земного буття, тому в романтичному ідеалі краси присутній відтінок печалі, скорботи про недосяжність ідеалів. У межах романтизму з'являються ретроспективні світовідчуття, зокрема середньовічні духовні цінності, де був присутній взаємозв'язок людини і Бога, який було втрачено згодом.
Загальна тенденція романтизму - охопити все багатство життя, виявити суб'єктивне ставлення до нього - сприяли формуванню поліфонії поетичного світосприйняття, яка реалізувалася у творчості Г. Гейне, А. Міцкевича, Ю. Лермонтова, К. Вебера, Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона, Н. Паганіні, Д. Россіні, Ф. Ліста, Ф. Шопена.
Реалізм - напрямок у мистецтві, що прагнув до максимальної об'єктивності у відображенні конкретно-історичної дійсності. Він в основному набув розповсюдження у ХІХ столітті, тому його в європейській культурі часто іменують епохою реалізму. Головні риси реалізму: пафос соціальності, увага до історичної своєрідності життя (історизм), співчуття нижчим шарам суспільства, "маленькій" людині, типізація героїв і обставин, критичність по відношенню до дійсності.
Основна мета реалізму - правда. Мірою краси, вищою художньою цінністю стає правдиве відображення дійсності, що дане людині на рівні відчуттів, почуттів та думок. Головним принципом реалізму виступає типізація - виявлення суттєвого в життєвих явищах та предметах і правдивість показу типових характерів, що діють у типових обставинах. У мистецтві реалізму особливо виразно підтверджується та думка, що сама дійсність є джерелом творчості. Найпрозаїчніша ситуація може стати фактом мистецтва. Талант художника, відштовхнувшись від реальності, створює нову художню реальність. Соціальні суперечності та недоліки буржуазного ладу визначили різко критичне ставлення до нього письменників-реалістів, які викривали корисливість, кричущу нерівність, егоїзм, лицемірство. За своєю ідейною спрямованістю реалізм був реалізмом критичним. До середини ХІХ століття він стає панівним напрямком у європейській культурі. Раціоналістична тенденція в мистецтві стверджувалася у творчості письменників О. Бальзака, Стендаля, Е. Золя, Г. Флобера, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Ч. Діккенса, М. Твена, живописців Г. Курбе, О. Дом'є, І. Рєпіна, І. Левітана, В. Сурікова, Ф. Гойя, композиторів Д. Верді, Ж. Бізе, М. Мусоргського.
Отже, європейська культура кінця XIX розвивалася в руслі своєрідного протистояння двох естетичних традицій - реалізму та романтизму. Слід зазначити, що ці напрямки мистецтва перейшли і у ХХ століття; при цьому реалізм набув різних відтінків: політичний, психологічний, соціалістичний та інші.
Наприкінці XIX - початку XX ст. з'являється новий художній напрямок - імпресіонізм (від франц. impression - враження). Вважається, що саме в імпресіонізмі знайшли вираження тенденції світового мистецтва, які свідчили про початок кризи раціоналізму. Філософським підґрунтям нового напрямку була суб'єктивно-ідеалістична традиція розуміння світу як комплексу індивідуальних подій, які співпадають з нашими відчуттями. Імпресіонізм, на відміну від реалізму, зосередив увагу на нетиповому, що проявляється як унікальне, неповторне. Тому імпресіоністи віддавали перевагу безпосередньому спогляданню явищ природи, не намагаючись, однак, її копіювати. Художник-імпресіоніст писав предмет не таким, яким він його пізнав у процесі детального розгляду, а таким, яким його спіймав перший погляд - розмиті фігури, відблиски світла, тіні. Зовнішньо це розчиняло форму предмета в середовищі світла. Предмети втратили ясні обриси, майже зникла глибина простору, але з'явилась чарівна жвавість зображення.
Сутність імпресіоністської естетики полягає в спробі висвітлити глибину унікального неповторного явища, що пройшло крізь тепло людської душі. Імпресіонізм породжує якісно новий естетично насичений світ, у якому все буденне, тривіальне, прозаїчне трансформується у піднесене і прекрасне. На відміну від класицизму та реалізму новий стиль як предмет творчості розглядав будь-яке явище: від букету квітів, водного простору до натовпу на міському бульварі. Процесам урбанізації, прагматизму і раціоналізму імпресіонізм протиставив духовну людину, визнав необхідність більш повного розкриття світу емоцій, інтуїтивного сприйняття світу. Розкривши світ на рівні яскравого потоку миттєвостей, імпресіонізм став якісно новим рівнем світосприйняття, де людське буття постало як яскрава, поетична реальність. Прекрасно те, що плинне
- такий естетичний ідеал імпресіонізму. Улюблені жанри імпресіоністського живопису - пейзаж, портрет, натюрморт, побутова зарисовка - пов'язані з передачею швидкоплинних вражень повсякденного життя.
Ідеї імпресіонізму втілилися в творчості художників К. Моне, Е. Мане, О. Ренуара, Е. Дега, К. Пісарро, композиторів К. Дебюссі, М. Равеля, О.М. Скрябіна. Імпресіонізм був досить впливовим напрямком у мистецтві, переживши як період критики, так і всезагального визнання. Але в середині 80-х років XIX століття він поступився місцем іншим художнім напрямкам, зокрема постімпресіонізму.
Постімпресіонізм виник у Франції як реакція на імпресіонізм з його інтересом до випадкового і скороминущого. Постімпресіонізм
- загальна назва різних течій у живопису початку XX століття, що виникли після імпресіонізму. Його основні представники: Поль Гоген, Жорж Сера, Поль Сезан, Вінсент Ван Гог - на ранньому етапі своєї творчості були імпресіоністами, проте, впевнившись в обмеженості методів імпресіонізму, вичерпавши всі його живописні можливості, вони спробували виробити новий стиль.
Сприйнявши від імпресіонізму чистоту і звучність кольору, вони протиставили йому пошуки постійних начал буття, перейшли від пленерних пейзажів до "синтезу", до живопису духу, вираження стійких матеріальних і духовних сутностей, узагальнюючих, синтетичних живописних методів, до декоративно-стилізуючих і формальних прийомів. Постімпресіоністичний живопис, не боячись здатися інтелектуальним, підвищив інтерес до філософських і символічних аспектів, не цурався теоретичного оформлення своїх художніх намірів. Постімпресіоністи не були об'єднані ні спільною програмою, ні загальним методом, кожен із них - яскрава творча індивідуальність, що залишила свій слід у мистецтві. Кожен із них ішов своїм шляхом, формуючи свій творчий метод та індивідуальний художній стиль, але загальними рисами постімпресіонізму стали відхід від реалістичних тенденцій, символізм, суб'єктивізм та ідеалізм.
Одним із стильових напрямків, що виник на рубежі століть і продовжив традицію відмови від реалізму на користь символічної екзотики та декоративізму, був Модерн. Незважаючи на невеликі хронологічні рамки - з 1886 до 1914 - за своєю ідейною насиченістю цей стиль посідає виключне місце в розвитку світового мистецтва. Він створив естетичні передумови для радикальних змін у мистецтві: художники Модерну зламали традиційні устої, їх художнє мислення було динамічним і сміливим, що і знайшло вираз у назві - в перекладі з французької modern означає новий, сучасний.
Світовідчуття Модерну характеризується, з одного боку, розгубленістю, духовною втомою, кризою ідеалів, скептицизмом і самоіронією, а з іншого - наполегливими пошуками нового стилю в усіх сферах творчого життя, розмиванням меж між елітарним і масовим мистецтвом. Представників Модерну - Х. ван де Вельде, Ч.Р. Макінтош, Г. Гімар, А. Гауді, Ф.О. Шехтель, В. Орта та інших - відрізняла поетика символізму, дисципліна композиції, підкреслений естетизм у тлумаченні окремих деталей, декоративний ритм гнучких, плинних ліній, захоплення національно-романтичними мотивами, акцент на індивідуальній винахідливості художника.
Стиль модерн ввібрав у себе численну кількість художніх традицій європейської культури. Так, для нього характерним є прагнення до зовнішньої декоративності. Як прикраса, тут використовувалися рослинні мотиви, зокрема водорості, екзотичні квіти, іриси, красиві плавні лінії, які ніби покривали поверхню картини. Серед рослинних мотивів розміщувалися граціозні жіночі фігури. Це давало підставу вбачити у творчості художників Модерну продовження традицій крито-мікенського мистецтва та стилю рококо. Особливе місце в мистецтві модерну належало символізму, найбільш фантастичних форм він набув в Іспанії у творчості геніального архітектора-символіста Гауді.
Естетична програма Модерну не змогла в повному обсязі реалізуватися в культурі початку XX століття, але вона частково втілилася в течіях мистецтва XX століття, які об'єднував спільний умонастрій - пошук нового великого стилю та визнання "ідеї мистецтва для мистецтва". Ця ідея, згідно з якою у світі мистецтва не відображається, а саме народжується істинна краса, виявилася плідною і реалізувалася в подальшому. Саме в рамках Модерну відбувся перехід до нового етапу розвитку мистецтва - модернізму.
ЛЕКЦІЯ 7
ТЕМА: «Українська культура другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.»
Особливості розвитку культури. Українська культура наприкінці ХVІІ -- у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого -- її розвиток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. в Україні прокотилася перша хвиля русифікації. Проте у цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української культури.
Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.
На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу ученим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис.
На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структурі українського населення. Основну частину культурно розвинутого населення складали вже не шляхтичі й духівництво, а козаки, козацька старшина, міщани. Це приводило до розширення підґрунтя, на якому розвивалася українська культура.
Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія. Наприкінці ХVІІ ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання.
Саме в цей період на Гетьманщині виникла й набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була професійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти у січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів.
Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Останній цілеспрямовано займався підготовкою духівництва для православних парафій Правобережжя. Значним освітнім центром став Харківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія.
У колегіумах вивчали старослов'янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику.
На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми -- Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та інші.
Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (1632 р.) та Львівським університетом (1661 р.).
Києво-Могилянський колегіум за організаційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. 1694 р. після тривалих клопотань колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий навчальний заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років в силу обмежень і занепаду академії їх кількість скоротилася до 165 осіб.
Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування. Найбільшою друкарнею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. Серед випущених нею книг відома, зокрема, «Іфіка ієрополітика» (1712 р.), у якій пояснювалися норми поведінки. Видавалися релігійні трактати, букварі та інші книги.
На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні.
Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зробив книжки більш доступними для широкого кола читачів.
Розвиток природничих наук. У ХVІІ--ХVІІІ ст. на українських землях, як і в інших країнах Європи, починає швидко розвиватися наука. Особливістю науки в Україні було те, що на відміну від Європи, де вона долала сильний опір церкви, тут її представниками у своїй більшості були церковні діячі, іноді вищі ієрархи. Так, Феофан Прокопович навіть виголосив спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики» перед студентами й викладачами Києво-Могилянської академії.
Тому видатні діячі того часу зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема І. Галятовський намагався розкрити причини таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький здійснив переклад слов'янською мовою посібника з астрономії Везалія «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707--1708 рр. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для Києво-Могилянської академії.
У ХVІІІ ст. набувають поширення медичні знання. З'явилась низка лікарівукраїнців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький та інші. У 1707 р. у м. Лубни відкрилася перша в Україні польова аптека.
Розвиток літератури. Із другої половини ХVІІ ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:
-- зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;
-- мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;
усе виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;
-- головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.
Друга половина ХVІІ ст. -- це період розквіту української літератури стилю бароко.
Найбільш яскраво барокові риси проявляються у поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.
Громадськополітична поезія пов'язана з Національновизвольної війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. У цих творах змальовуються історичні події, дається їх аналіз, висловлюються різноманітні точки зору. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.
Творцями релігійнофілософської поезії були представники духівництва --
Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напряму найбільше проявляється стиль бароко -- символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику склав І. Максимович «Богородице Діво».
У руслі бароко розвивалася і панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович.
Великою популярністю користувалися епіграми. Серед найкращих епіграфістів були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, К. Зіновіїв. В епіграмах часто перепліталися релігійнофілософські та побутові сюжети.
Найкращі вірші ліричної поезії написані С. Климковським, І. Бачинським, Д. Левицьким, І. Мазепою, Л. Барановичем. Жанрово ця поезія дуже різноманітна -- це і опис соціальнопобутових явищ, і опис природи, і любовні елегії. Вона наповнена народними образами та символами. Любовна поезія тісно пов'язана з піснею.
Значної популярності набула й сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші К. Зінов'єва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», Сповідь»). У них відтворювалися колоритні побутові сцени, висміювалися вади суспільства, прославлялася чесна праця хлібороба і ремісника.
Серед прозової літератури найбільше значення залишається за полемічною богословською. Серед найвидатніших полемічних творів можна виділити «Фундаменти», «Бесіда» І. Галятовського, «Нова міра старої віри» Л. Барановича, «Навіти» анонімного автора.
До богословської літератури належать і проповіді. Їх автори використовують багато художніх прийомів, вдаються до порівняння, алегорій, метафор тощо. У своїх проповідях вони викривають хворі місця суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ'ю, прагнення до миру, злагоди та спокою, засуджували заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Найвизначнішими його творами були «В істинній вірі», «Мир з богом людині» І. Гізеля. Також збірки проповідей видав і Л. Баранович «Меч духовний» і «Труби словес проповідних». Крім того, проповідями уславилися Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші.
Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Переробляються житія популярних святих, виникають оригінальні бароковські переробки житій князів, використовуються давні легенди «Києво-Печерського патерика». Найвидатнішою пам'яткою цього жанру є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала.
Від середини ХVІІ ст. у літературі набув поширення жанр езопівської байки. Її вивчали в школах, розповсюджували в рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли формуванню нової української літератури.
Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» -- короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст. (автор невідомий).
У ХVІІІ ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національновизвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір -- «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушка-Романовським. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка і Г. Грабянки. У ХІХ ст. їх твори називали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори ХVІІІ ст., написані у барочному стилі.
У своїх творах «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» С. Величко докладно описав події української історії з 1648 до 1700 р. Він наголошував на справедливості Національновизвольної війни, гостро засуджував чвари і міжусобиці, що мали місце в роки Руїни.
У 1710 р. Г. Граб'янка написав твір «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»), у якому основну увагу приділив висвітленню подій Національновизвольної війни. Він мав велику популярність серед козацької старшини і поширювався у рукописних списках. Г. Граб'янка наголошував на винятковості козацького стану і доводив історичність права на власну державність.
Архітектура. Національновизвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва. Не було такого міста, містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев'яних або кам'яних стін, ланцюгових мостів, башт. Розвиток артилерії зумовив і зміни у фортифікації. Домінуючими стають укріплення бастіонного типу, які зводяться навіть навколо старих фортець і замків у Кам'янці-Подільському, Хотині, Львові, Ужгороді тощо.
...Подобные документы
Передумови епохи Відродження, гуманізм як ідеологія Відродження. Реформація і особливості розвитку її культури. Науково-технічний переворот та формування світогляду Нового часу. Аналіз основних художніх стилів XVII-XVIII століть; бароко та класицизм.
реферат [23,6 K], добавлен 09.05.2010Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Особливості розвитку та специфічні риси первісної, античної та середньовічної культур. Розвиток Культури стародавнього Сходу, його зв'язок з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Розквіт культури Відродження. Етапи історії культури ХХ ст.
реферат [28,2 K], добавлен 13.12.2009Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.
реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008Етапи національного самовизначення та відродження української культури у XX ст. Наступ на українську культуру сталінського уряду. Фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції. Поліпшення мовної ситуації під час політичної "відлиги".
реферат [21,9 K], добавлен 16.11.2009Поняття ї функції культури, її складові, концепції розвитку у філософській думці, система цінностей. Історія її розвитку в епохи Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Українська та зарубіжна культура Х1Х – ХХ ст.
курс лекций [304,3 K], добавлен 04.02.2011Особливості розвитку української освіти, літератури, музики, архітектури і мистецтва у ХVІ-ХVІІ ст. Тісні взаємозв'язки української культури з культурою Польщі і Росії. Початок книгодрукування в Україні у XVI ст. Церковне життя України того часу.
доклад [17,1 K], добавлен 19.12.2010Культура та її основні функції. Особливості дохристиянської (язичницької) культури слов’ян на території України. Образотворче мистецтво Італійського Відродження як вершина розвитку культури цієї доби. Основний напрямок культурного впливу на людину.
реферат [106,0 K], добавлен 25.08.2010Історія європейської культурології, значення категорії "культура". Культура стародавніх Греції та Риму. Асоціація культури з міським укладом життя в середні віки. Культура як синонім досконалої людини в епоху Відродження. Основні концепції культури.
лекция [36,7 K], добавлен 14.12.2011Технологічна культура як філософія нового бачення світу, її зміст та функціональні особливості, значення на сучасному етапі розвитку суспільства, місце особистості. Система технологічної освіти у вихованні технологічної культури в навчальному процесі.
реферат [19,0 K], добавлен 18.05.2011- Культурні процеси в Україні у XX ст. Культура народів Закавказзя. Особливості театрального мистецтва
Особливості розвитку української культури XX ст. - періоду її національно-державного відродження, започаткованого демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Особливості високої культури народів Закавказзя. Театральне мистецтво.
контрольная работа [42,9 K], добавлен 17.12.2010 Національно-державне відродження української культури, започатковане демократичними перетвореннями з 1917 року. Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х рр. ХХ ст. Освіта, наука, література, театр в роки Другої світової війни і повоєнного часу.
презентация [5,6 M], добавлен 12.06.2014Стереотип протиставлення культури Заходу й італійського Відродження. Художник - ідеальна модель творчої людини. Ідея боротьби в творчості Мікеланджело. Ренесансна література: Т. Мор, В. Шекспір, М. Сервантес. Культура бароко - епоха розкоші і збентеження.
реферат [17,0 K], добавлен 20.10.2010Поняття "філософія культури" з погляду мислителів ХХ ст. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві. Етнографічне обличчя культури.
реферат [51,0 K], добавлен 05.02.2012Положення концепції Шпенглера. Культура Стародавнього Єгипту. Види знаків. Архетипи української культури. Запровадження християнства. Український культурний ренесанс. Модернізм та постмодернізм. Елітарна і масова культура. Циклічна модель розвитку культу.
анализ учебного пособия [174,9 K], добавлен 26.01.2009Культура українського народу. Національні особливості української культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації. Проблема систематизації культури і розкриття її структури. Сучасна теорія культури.
реферат [22,6 K], добавлен 17.03.2009Визначення умов зародження культури Ренесансу в другій половині XIV ст. Роль творчої діяльності Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля у розвитку мистецтва в епоху Відродження. Історія виникнення театру в Італії. Відрив поезії від співочого мистецтва.
контрольная работа [34,2 K], добавлен 17.09.2010Еволюціоністська, функціональна та аксіологічна концепції культури. Різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. Сучасна світова науково-технічна культура, шляхи подолання кризи. Історичний розвиток української національної культури.
контрольная работа [46,1 K], добавлен 21.01.2011Труднощі історичного життя України. Широкі маси суспільства як справжні творці і носії культури. Самобутня система освіти. Автори "Української культури". Елементи національного самоусвідомлення. Спроба цілісного дослідження феномена української культури.
реферат [28,6 K], добавлен 23.04.2013Масова культура і її роль у сучасному світі. Відродження загальнолюдських цінностей і гуманізація культури. Становлення світової культури. Франкфуртська школа соціології. Художні течії: від романтизму до реалізму. Перехід від капіталізму до імперіалізму.
реферат [65,2 K], добавлен 24.07.2012