Культура від стародавніх часів до сьогодення

Водночас, важливо зрозуміти, що соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів далеко ще не однозначні. Племена майя, ацтеків й інків, що жили, в Америці, вже малі свою державність, але й за рівнем цивілізованості незмірно відставали від Європи. У процесі колонізації, що продовжувалася приблизно до середини XVII ст., ці древні цивілізації загинули.

Через нестачу робочих рук до Америки стали ввозитися негри. Португалія, а слідом за нею Голландія, Англія й Франція реанімували, здавалося б, уже давно відмерле явище - работоргівлю. Чисельність населення Африканського континенту різко скоротилася, особливо околицях; розпадалися сформовані усередині континенту торгові зв " язки, сповільнювався соціально- економічний й політичний розвиток.

Трохи інакше склалися у той епоху відносини Заходу із древніми високорозвиненими цивілізаціями Китаю, Японії і Індії. Китай й особливо Японія “закрили” свої країни, заборонивши в " їзд іноземцям. Протягом деякого години, поки зберігався певний баланс сил між цими країнами й Заходом, європейцям доводилося миритися із такою ситуацією. Набагато більшого успіху португальські, а потім англійські, голландські й французькі купці домоглися в політично роздробленій Індії, де занепадала колися сильна держава Моголів. Європейські компанії затвердилися до середини XVII ст., поступово домігшись й політичного впливу, що багато в чому визначило подальшу частку древньої цивілізації.

У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку наукової думи Європи, досягненням у техніці й природничих науках. Серед численних відкриттів, якими був так багата та епоха, одне займає особливе місце по своєму впливові на розуми людей. Це геліоцентрична теорія польського вченого М. Коперника (1473-1543), що дала нове бачення Всесвіту й нове розуміння місця в ній землі й людини. Раніш центром світу рахувалася нерухома Земля зі світилами, що обертаються навколо неї. Тепер точка відліку змістилася; Земля перетворилася в незначну порошину в космосі. Картина світу стала набагато складнішою. Ідею Коперника підтвердили його послідовники - італійський мислитель Дж. Бруно (1548-1600) й астроном, фізик Р. Галілей (1564-1642).

Яке ж враження зробили ці відкриття на сучасників? Сміливі теорії народжувалися у межах середньовічного суспільства, яку тяжіло до традиційних, стійких схем. Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив із церквою. Конфлікти із нею часто закінчувалися для вчених трагічно: пригадаємо частку Дж. Бруно, що спалили як єретика, Р. Галілея, якого змусили зректися своїх поглядів. Твори, у які висловлювалися нові ідеї, вносили в списки заборонених книг.

Величезний вплив природознавство зробило на філософію: нова картина світу потребувала філософського осмислення. Для багатьох вчених успіхи науки були підтвердженням безмежних можливостей людини. Французький математик й фізик Рене Декарт (1596-1650) створив нову картину світобудови й вивів закони, що ним керують. При цьому він грунтувався на даних природничих наук, вводячи їхнього у філософію. Світ представлявся йому величезним механізмом, рух якого визначений Богом - “великим геометром”, як називав його Декарт.

Англійський навчань й політик Ф. Бекон (1561-1626) у своїй знаменитій роботи “Новий Органон” доказував, що навколишній світло, природу варто вивчати, довіряючи лише досвіду, науковому експерименту. Йому ж належить ідея, якій призначено було б зіграти ключову роль інтелектуальному житті XVIII ст., про ті, що наука дасть людині уладові над світом, змінить життя, і навіть суспільні відносини.

Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV-XVI ст. - Ренесанс й Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс - це відродження античної спадщини, мирського початку. Реформація була оновленням церкви й супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте про " єднує їхнього ті, що смердоті зруйнували стару середньовічну систему цінностей й формували новий погляд на людську особистість.

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І продовжувала розвиватися протягом ХV й ХVI ст., поступово охоплюючи усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було б підготовлено загальноєвропейськими й локальними історичними умовами.

У XIV - XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно - грошові відносини. Однієї із перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справ, орієнтованих не лише на внутрішній, але й й на зовнішній ринок.

Складання нової культури було б підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово - промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився із реальною життєвою практикою цих соціальних прошарків з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливість, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих спроможностей й широких можливостей. Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім " ї, повага співгромадян, слава в пам " яті нащадків.

Цей процес мав поряд з власне історичними й историко - культурні передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення спадкоємного зв " язку із високорозвиненою культурою античності. У культури Відродження були й середньовічні корені- світські традиції міської, народної, лицарської культури.

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько - раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд . Він лише частково відбивав інтереси й настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, бо звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ранні гуманісти: співає філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж. Боккаччо (1313(1375) ( хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, й тому насамперед намагалися змінити систему освіти: вводити на неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури й філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча у нас собі церква й її служителі були про " єктами глузувань. Скоріше, смердоті прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писавши, що аскетична мораль християнства очищає душу, але й не менше важливе і усвідомлення ціності земного буття, успадковане від греків й римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті й духу. Реабілітація земного виявлялася у той епоху насамперед в апології красоти світу й людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світло інакше: площинні, аби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо так Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична й духовна краса зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина із її земними пристрастями й бажаннями із " явилася і у літературі. Заборонена колися тема плотської любові, натуралістичного її опису здобули декларація про існування. Проте плотське не придушувало духовного. як й філософи, письменники намагалися створити гармонію двох почав, чи, принаймні, їхнього зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються із трагічними розповідями про самовіддану любов. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але й й земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити й створювати навколо собі новий світло. Неодмінною умовою для цого італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407-1457) й Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром й злом. Високе уявлення про людину було б нерозривно заговорили українською у " язано із ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях й сама відповідає упродовж свого частку. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а чи не положенням у суспільстві : “Шляхетність ( немов якесь сяйво, що виходить від чесноти і опроміняє її володарів, якого б походження смердоті не були. ( З “Книги про шляхетність” Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)

Наступала епоха стихійного й буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середьновічної корпоративності й моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був годину титанізму, що проявився і у мистецтві, й в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені Мікеланджело, й самого їхнього творця ( поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело чи Леонардо так Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації крапки над суть мистецтва й літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській особистості, але й вона чудово розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно й бурхливо заявляла про права людського суб " єкта й потребувала його звільнення ( й духовного, й душевного, й тілесного, й взагалі матеріального. Алі естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого над наступній естетиці буржуазно - капіталістичного світу: вон знала й відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб " єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму протягом усього нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму давши у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспіра (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність й свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчости Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, бо така страшна, нічим нескорима і убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, ( підтверджує Лосєв, ( колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму давши нещадну критику цого абсолютного індивідуалізму, хоча лише у ХІХ й XX ст. стали розуміти вся його обмеженість й неможливість.

Лосєв приводити й інші приклади, із іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно ( пише він, ( засновані зовсім не так на висуненні вперед су-цільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та і усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння й маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості(

А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капіталістичної формації. Він лише її підготовляв, й притім несвідомо, незалежно від собі. Культура приватної власності й культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але й вона тут був ще занадто молодою й наївною, й вона усє ще ставила над усе красу людської особистості, красу людського тіла й піднесену картину космічних просторів. Надалі, после Ренесансу, цей юний й гарний індивідуалізм, чудово й чесно відчуваючий свою обмеженість, якщо прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього й від усього живого, у своїй жорсткості й жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно та створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. " Алі свобода в розумінні Ренесансу, - писавши його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не винне бути сили, що мішає її відчувати й думати як хочеться " . У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Алі безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних й зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм переживши ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову й поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження був тісно заговорили українською у " язана із розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості й, у свою чергу, зробила потужний вплив для культури Ренесансу.

Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській особистості, але й вона чудово розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно й бурхливо заявляла про права людського суб " єкта й потребувала його звільнення ( й духовного, й душевного, й тілесного, й взагалі матеріального. Алі естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого над наступній естетиці буржуазно - капіталістичного світу: вон знала й відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб " єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму протягом усього нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму давши у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспіра (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність й свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчости Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, бо така страшна, нічим нескорима і убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, ( підтверджує Лосєв, ( колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму давши нещадну критику цого абсолютного індивідуалізму, хоча лише у ХІХ й XX ст. стали розуміти вся його обмеженість й неможливість.

Лосєв приводити й інші приклади, із іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно ( пише він, ( засновані зовсім не так на висуненні вперед су-цільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та і усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння й маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості(

А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капіталістичної формації. Він лише її підготовляв, й притім несвідомо, незалежно від собі. Культура приватної власності й культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але й вона тут був ще занадто молодою й наївною, й вона усє ще ставила над усе красу людської особистості, красу людського тіла й піднесену картину космічних просторів. Надалі, после Ренесансу, цей юний й гарний індивідуалізм, чудово й чесно відчуваючий свою обмеженість, якщо прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього й від усього живого, у своїй жорсткості й жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно та створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. " Алі свобода в розумінні Ренесансу, - писавши його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не винне бути сили, що мішає її відчувати й думати як хочеться " . У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Алі безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних й зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм переживши ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову й поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження був тісно заговорили українською у " язана із розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості й, у свою чергу, зробила потужний вплив для культури Ренесансу.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні й розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце й роль природі й суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до запитання соціальної етики, У рішенні які смердоті спиралися на уявлення про великий потенціал творчих здібностей й волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху смердоті вважали гармонію інтересів індивіда й суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості й нерозривно заговорили українською у " язаного із ним удосконалювання соціального організму й політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям й вченням гуманістів яскраво виражений характер.

Наукові відкриття епохи Відродженн

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів,

пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової

техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506),

Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) було відкрито

американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено

основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в

астрономії: польський астроном Міколай Коперник (1473-1543) у праці "Про

обертання небесних сфер" (1543) обгрунтував геліоцентричну систему

Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології.

Німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630) відкрив закони руху планет,

які підтверджували і розвивали систему М. Коперника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими

досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель

Сервет (1509-1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування

невидимих кровоносних судин - капілярів. Були розроблені нові методи

лікування хвороб, що виходили з межі християнських догматів у поясненні

біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного

підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим

розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування.

«Гаргантюа і Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами

гротеску, гри на подвійній жадобі героїв - жадобі вина і знань. Подорожі

велетня Гаргантюа - це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності

з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю.

Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої

культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (15470-1616) - великий іспанський письменник, що

ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману "Дон Кіхот".

Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних

романтиків - рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса - вперто

намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим

постійно потрапляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою

силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в

умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" -

це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В

іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини

тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому

загальнолюдське значення змісту "Дон Кіхота".

Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) - іспанський драматург, поет і прозаїк.

Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули

драматичні твори "Овеча криниця", "Собака на сіні", "Дівчина з

глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом,

глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували

свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки

такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й

залишається актуальною.

Уїльям Шекспір (1564-1616) - англійський драматург і поет, чиї

драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно", "Гамлет",

"Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка",

"Річард ІІІ" та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна

особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох

суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у

всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В

його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та

прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо

вважається однією з вершин світового мистецтва.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в

Італії. Саме тут творили Леонародо да Вінічі, Рафаель, Джорджоне,

Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала

зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів

та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому

майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим

викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у

природі людини. Візьмімо, наприклад, фреску "Таємна вечеря". За

трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів.

Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли

реагують по-різному - мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно

ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші

спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають

нечисту совість. Треба вдуматися у картину, щоб пізнати всю глибину

цього вражаючого моменту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також

пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у

вирізі обличчя жінки - велика глибина проникливого, вічно живого

людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.

Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому,

"місячному" фоні.

"Сікстинська мадонна" Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи

одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини

(заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, - свою

дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й

погляді дитини, як відзначає Н. Дмитрієва, є щось недитяче, прозорливе і

глибоке, а в образі матері - дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонародо да Вінчі, був

універсальною творчою особистістю - скульптором, архітектором,

живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї "Давид",

"Мойсей", статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис

стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості

Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська

краса - останній витвір природи, вершина, за якою настають виснаження і

загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на

межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить

дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати,

що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це

усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", - писав на схилі років

Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому

відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич

та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому

приходить епоха Просвітництва.

Раннє Відродження в Італії.

Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:

1) дученто (XIII ст.) -- Протовідродження (Проторенесанс);

2) треченто (XIV ст.) -- продовження Проторенесансу;

3) кватроченто (XV ст.) -- Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

4) чінквеченто (XVI ст.) -- Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XIII ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х pp. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті pp. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції -- саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».

Кінець XIII ст., -- прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно повґязаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями1.

Раннє Відродження, XIV ст., -- це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період зґявляються перші мануфактури . Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина -- купець, прядильник -- стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті -- нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. -- це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто -- це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20-- 50 рр. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодального герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письменники, як Пґєтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль -- маньєризм. Індивідуалізм витісняється субґєктивізмом, ідеалізація людини -- спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.

Однак маньеристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються.

Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті pp. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали .

Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний звґязок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.

Флоренція була великим передовим центром Тосканської області, одним із найбільших торговельно-промислових центрів Італії. Вона одягала в яскраві сукна й шовки багату Європу. З XV ст. це місто стало справжньою столицею італійської культури й передової думки, величезною мистецькою лабораторією. Тому Флоренцію доби Відродження порівнюють з давньогрецькими Афінами. У цьому місті створено шедеври архітектури й образотворчого мистецтва, що у наступних століттях були визнані еталонами ідеальної краси.

Політичний устрій Флоренції. Влада феодальних сеньйорів-маркграфів у Флоренції давно була замінена республіканською формою правління -- комуною. Господарями міста були пополани -- купці й ремісники. У XIII ст. вони вибороли фактичну відміну кріпосного права і в тому ж столітті проголосили першу в Європі антифеодальну декларацію, яка мала назву «Встановлення справедливості». Згідно з цією декларацію головні політичні права зберігалися тільки за пополанами. Фактично на чолі міста-комуни стояли члени багатих старших цехів, які мали повні політичні права. Вони обирали свій уряд -- пріорат, який змінювався кожні два місяці. У майстернях цехових старійшин працювало багато тисяч звільнених від кріпацтва та від землі селян, бідних ремісників та найманих робітників -- чомпі. Безжальна експлуатація призвела у 70-х pp. XIV ст. до першого в історії Європи перед-пролетарського повстання: чомпі з боєм захопили один з урядових палаців і змусили пріорів залишити їхню резиденцію. Уперше в історії «жирний народ» (popolo grasso), як називали тоді багатих членів цехів, змушений був потіснитися і надати місця в уряді «дрібному народові» (popolo minui). Проте запропоновані чомпі радикальні реформи налякали рядових ремісників, котрі допомогли багатим громадянам придушити повстання.

Незабаром у Флоренції утворилася синьйорія -- правління одного найбагатшого роду. Ця форма правління фактично замінила собою республіканську форму державної влади. Після придушення повстання чомпі у Флоренції фактично володарював рід Альбіцці, а з 1434 р. до влади прийшли Медичі, багаті банкіри. їхні предки були членами одного з найстаріших цехів -- аптекарів та лікарів.

XV ст. в Італії-- це століття Медичі, століття некоронованих правителів Фло-ренції. Вони зберегли видимість республіканських традицій та вміло використовували їх для зміцнення своєї «оксамитової диктатури». Першим правителем з цієї родини був досвідчений політик, банкір, але при цьому й шанувальник вченої бесіди Козімо Старший. Він заслужив імґя «отця батьківщини». Його син Пґєтро Подагрик був хворобливою людиною, але не менш досвідченим політиком. Син Пґєтро Подагрика Лоренцо Медичі ще за життя отримав імґя Прекрасний. Він мав риси ідеального для того часу політика, що поєднував тонку демагогію у ставленні до покірливих підданих з відкритою жорстокістю у відношенні до бунтарів і ворогів. Лоренцо уславився також як поет і меценат.

Після Медичі Флоренція пережила важкий період правління релігійного реформатора Савонароли та чужоземне нашестя. Це нашестя принесло у XVI ст. у столицю Відродження, у місто вільної думки та нового мистецтва жорстоку й відкрито монархічну владу нових Медичі. Ці правителі -- герцоги, а потім великі герцоги намагалися абсолютистськими методами врятувати політичний престиж Італії, яка у цей час втрачала свою незалежність.

Особливості Відродження в інших країнах

Термін «Північне Відродження» застосовують до культури XV--XVI ст. в європейських країнах, що лежать на північ від Італії. Цей термін досить умовний. Його застосовують за аналогією до італійського Відродження. Але якщо в Італії він мав прямий первинний зміст -- відродження традицій античної культури, то в інших країнах памґяток та спогадів про античну добу було небагато1. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік «світської».

У культурі Північного Відродження характерна для готичної доби напруга не зникає. Але, з іншого боку, поширюється гуманістична освіта, дедалі відчутнішими стають італійські впливи. Специфіку Північного Відродження становить саме це поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.

Німеччина у XV ст. була типовою середньовічною країною, розділеною на багато карликових князівств (курфюршеств). Роздрібненість у ній не долалася, як в інших країнах, а підсилювалася. Число самостійних територіальних одиниць сягало тисячі. Хаотичність і розґєднаність гальмували економічний розвиток, хоча німецькі міста усе ще відігравали значну роль у світовій торгівлі. Обстановка у Німеччині склалася така, що усі суспільні стани -- і селяни, і бюргери, і навіть лицарство -- були налаштовані опозиційно до князів -- «імперських чинів». Ця тотальна опозиція вилилася на початку XVI ст. у Реформацію та селянську війну.

Економічні й культурні зв ґязки німецьких міст з Італією. Німеччина та Італія були сусідами, яких і розділяли, і обґєднували Альпи. Здавна німецькі товари йшли до Італії, а італійські -- у німецькі землі. Одним із найважливіших центрів цієї торгівлі було місто Нюрнберг. Італійські торговельні компанії мали своїх представників у південнонімецьких містах, а німецькі купці тримали у Венеції своє постійне представництво. Між Флоренцією та Нюрнбергом, між розвиненими торговельно-промисловими містами Італії та Німеччини було дуже багато спільних рис.

Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст. Так само, як в Італії, хоча й на два століття пізніше, німецькі міста починають вести боротьбу зі своїми феодальними сеньйорами за політичні права. Після звільнення від своїх колишніх господарів німецькі міста формально підкоряються владі імператора -- владі далекій та примарній. На відміну від багатих італійських комун, більшість німецьких міст перебували у злиднях. Процвітали тільки найбільші з них завдяки відносній економічній незалежності, розвитку торгівлі й ремесел. Міста на Півночі були, головним чином, торговельними центрами. Південнонімецькі міста, крім торгівлі, були славні ще й розвитком ремесел. Так, Аугсбург прославився виробництвом бумазеї, Констанц -- полотна. Крім того Аугсбург та Страсбург були відомими центрами книгодрукування.

У середині XV ст. художні центри Німеччини пересуваються на Південний захід країни. Одним із найрозвиненіших центрів південної Німеччини був Нюрнберг. Крім книгодрукування, тут процвітали також зброярство, виготовлення різноманітних інструментів та інших виробів з металу. Ці галузі не тільки становили основу господарського життя південнонімецьких міст. Вони, крім того, були поживним середовищем для мистецтва. Ілюстрації для книжок, креслення механізмів, зброя, проекти ювелірних прикрас -- усе це виконувалося художниками, граверами й винахідниками. А в означену добу художник, гравер і винахідник нерідко був однією особою.

У Нюрнберзі та Аугсбурзі зґявилися умови для зародження мануфактур та розвитку ранньокапіталістичних відносин (в італійських містах Флоренції, Сені та Болоньї це відбулося у більш широких масштабах та на два століття раніше). Цехи в німецьких містах, на відміну від цехів Флоренції, зберігали феодальний характер. Це гальмувало розвиток міської економіки на шляху нових виробничих відносин. Відображенням складних соціально-економічних протиріч була боротьба між аристократією, патриціатом та цехами1.

Місто Нюрнберг -- центр німецького гуманізму.

У Франції поява багатої і своєрідної ренесансної культури відбувається в умовах значних змін у державному устрої. «Ренесансна держава» існувала у Франції близько 150 років (XVI -- перша половина XVII ст.)1. Це була децентралізована династична влада без покірливої бюрократії. Влада спиралася на підтримку населення, ця підтримка надавалася через Генеральні і провінційні штати. «Ренесансна монархія» закінчується за часів правління Людовіка XIV, коли складається добре організована центральна влада «абсолютного уряду».

У Франції підсумки XV--XVI ст. протилежні підсумкам того, що відбулося в цей самий час у Німеччині. Реформаційний рух потерпів тут повний крах, країна залишалася католицькою. Хоча абсолютною монархією Франція стає на початку XVI ст., королівська влада була досить сильною і в XV ст. Це накладало певний відбиток на французьке мистецтво: у ньому рано зґявився відтінок «придворності». Малопомітний у літературі, де у XV ст. ще панувала стихія народної творчості і яскравим метеором виник у поезії бунтівний школяр Франсуа Війон, а XVI ст. було часом Рабле, Ронсара й Монтеня, цей відтінок набагато сильніше виявився в образотворчому мистецтві. Монархи, підсилюючи сяйво й славу свого двору, оточили себе художниками, яким вони предґявляли свої вимоги.

Образотворче мистецтво Франції доби Відродження. У французькому мистецтві драматичні ноти приглушені: тут не було аналогій до творчості Босха, Брейгеля, Дюрера, Грюнвальда, хоча історія Франції за ці два століття була також сповнена бурхливих і жорстоких подій. Столітня війна, війна з Габсбургами, релігійні війни католиків з гугенотами, кривава Варфоломіївська ніч -- усе це було у французькій історії. Але ці настрої, якщо й виявилися у мистецтві, то, головним чином, у надгробній пластиці. У цілому ж французьке мистецтво залишалося ви-шукано-спокійним. У цьому виявилася не тільки раблезіанська життєрадісність, а й офіційна орієнтація замовників -- королів та придворних -- на мистецтво італійського маньєризму.

У XV ст. найкращі досягнення французького мистецтва повґязані з мініатюрним живописом, який так само, як і в Нідерландах, мав тут давні традиції. У цей час нідерландська і французька школи мініатюристів дуже тісно взаємодіють, їх не завжди можна розрізнити. У них було спільне вогнище -- Бургундія. У XV ст. це французьке герцогство було самостійним, до нього входили й Нідерланди. При дворі бургундських герцогів працювали і нідерландські, і французькі майстри -- і самий Ян ван Ейк, і брати Лімбурги.

Одним із шедеврів цього виду мистецтва були ілюстрації до рукописної книги «Великих французьких хронік». Ця книга була виготовлена у середині XV ст. для бургундського герцога Філіпа Доброго. Головний художник цього твору -- Сімон Марміон-- виконав у манускрипті пґятнадцять мініатюр, інші сімдесят пґять -- його помічники. Тут проілюстрована історія Франції, починаючи з легендарного походження франків від троянців, і закінчуючи подіями Столітньої війни з Англією. Усе в ілюстраціях проникнуте епічним спокоєм, сяє чистими гармонійними фарбами. Чудові батальні сцени виконані самим Марміоном. Поля рукопису вкрито вишуканим орнаментом. Дослідники досі не дійшли спільної думки: вважати Марміона південнонідерландським чи північнофранцузьким майстром.

Найвідомішим з французьких живописців XV ст. був головний суперник Марміона в мистецтві мініатюри -- Жан Фуке. Майже одночасно з «Великими хроніками» Марміона у Франції створюється аналогічний за тематикою кодекс з ілюстраціями Фуке. Ці ілюстрації ще розкішніші за фарбами, вільніші у передачі простору, більш цілісні за композицією, ніж у бургундського майстра.

Фуке ілюстрував ще багато рукописних книжок (і між іншим, твори Бокаччо), але не менш відомі його портрети -- короля Карла VII і придворних, а також диптих Етьєна Шевальє із зображенням мадонни. В образі мадонни зображена фаворитка Карла VII Агнеса Сорель. У цьому творі є вже певний присмак того вишуканого, холодного еротизму, що згодом пролунає у віршах Ронсара. У кольоровому відношенні тут є дещо від живопису вітражів.

У XVI ст. світського вигляду набуває французька архітектура. У цю добу вона відзначається стильовою цільністю -- вигадливо варіюються і сполучаються елементи готики та італійських палаццо. При цьому вирішуються й загальні проблеми містобудування, планування. Міста тепер починають набувати вигляду, наближеного до сучасного -- з прямими широкими вулицями, забудованими за одним планом. За такі завдання могла серйозно братися лише сильна централізована держава.

Один за одним зводяться у Франції пишні палаци й замки. Вони оточуються парками, обносяться стінами й вежами, виникає проблема архітектурного ансамблю. Таким є королівський замок Шамбор, побудований у першій половині XVI ст. Його триповерховий масив, симетричний і строгий, дуже ефектно увінчаний декоративним готичним завершенням. У подальшому у Франції починають старанно вивчати античну архітектуру, систему античних ордерів. Коли головна королівська резиденція переноситься до Парижу, архітектор Пґєр Леско будує там на місці старого палацу розкішний Лувр.

Усі ці споруди будувалися за часів правління короля Франциска І, котрий усіляко сприяв розвитку мистецтва. При цьому він орієнтувався на італійські зразки. Саме він прийняв у себе Леонардо да Вінчі. Однак творчість цього генія не мала значного впливу на французьких майстрів: смаки королівського двору вимагали від художника не стільки внутрішньої глибини, скільки зовнішнього блиску. Тому французьким митцям більше імпонувало мистецтво італійських маньєристів -- талановитих рисувальників і декораторів Россо і Пріматіччо. Ці митці прибули до Франції і працювали у Фонтенбло, започаткувавши цілий напрямок, відомий як «школа Фонтенбло».

Звідси поширилися у французькому мистецтві образи численних амурів, Діани-мисливиці, жеманних німф. Вплив італійського маньєризму був широким і досить тривалим. Він відображений у стилі декоративного мистецтва, у композиціях гобеленів, у вигадливості декору, що вкриває посудини й вази.

Найвідоміші французькі скульптори Жан Гужон і Жермен Пілон також зазнали впливу школи Фонтенбло, що не заважало їм виконувати чарівні твори. Гужон багато працював разом з архітектором Леско, будівничим Лувра. Леско створив проект «Фонтану німф» у вигляді галереї з семи аркад, а рельєфи між пілястрами, що зображують німф, виконав Гужон. У цих образах маньєристична видовженість та вишукані вигини фігур виглядають виправданими й естетично необхідними. Німфи Гужона швидше нагадують кращі твори французької готики, ніж маньєризму, і разом з тим у них є дещо від античної класики.

Італійські впливи порівняно мало торкнулися мистецтва портрета: тут мали більше значення нідерландські традиції. У Франції XVI ст. були широко розповсюджені портрети-рисунки олівцем і трохи підфарбовані сангіною. У цій галузі працювали відомі митці, що очолювали майстерні й школи: Жан Клуе Молодший, його син Франсуа Клуе, батько й син Дюмустьє та багато інших. Вони залишили обшир-ну галерею образів людей XVI ст. Серед них є і король Франциск І, і його спадкоємець Карл IX, Генріх Наваррський, Катерина Медичі, поет Ронсар. Вони зображені тверезо й просто, без значного проникнення у внутрішній світ, але й без лестощів, без алегорій і з великою портретною схожістю.

Доба французького Відродження була для історії французького мистецтва перехідною і стилістично не усталеною. Франція XVI ст. рішуче розірвала зі своїм готичним минулим, а звернення до нового пройшло через стадію сильного впливу іноземної художньої культури.

Англія у XVI ст. переживала розквіт театру й драматургії, але її образотворче мистецтво нічим особливо не відзначилося. Кальвіністська релігійна реформа, що була здійснена пуританами, виявилася тут надто послідовною у своєму іконоборництві: вона ліквідувала монастирі -- основні центри художньої культури. Таким чином повністю припинився розвиток релігійного живопису. Розвиток світського мистецтва тут гальмувався відсутністю необхідної традиції. Англійські монархи надавали перевагу іноземним художникам, і так тривало досить довгий час. Піднесення національного англійського живопису розпочалося лише у XVIII ст.

Театральне мистецтво Англії доби Відродження. На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, а й певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками -- такі риси притаманні першим пґєсам Шекспіра (комедії «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Два веронці», «Комедія помилок», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч»). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра -- «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони -- творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.

Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. І разом з тим -- усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його ідилічним оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра -- це ідейна основа літератури пізнього гуманізму.

Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) -- у зіткненні реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, і бездієвий герой. Але не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір -- деспот чи шляхетна людина? А Отелло -- дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини, чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми.

У творчості Шекспіра виявлені характерні особливості літератури й драми Пізнього Відродження -- сполучення різнорідних жанрових елементів. Це славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти у трагедіях «Гамлет» і «Король Лір». У «Гамлеті», наприклад, сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.

Для пізнього гуманізму в цілому було характерним посилення безпосередньо життєвого змісту драматургії. Стиль шекспірівських пґєс свідчить, що зникає значна доля риторичності. Виконання стає більш натуралістичним. У «Гамлеті» міститься теоретична платформа театрального мистецтва нового типу. Вустами самого героя заперечується стара риторично-декламаційна манера з її крайнощами й перебільшеннями. Гамлет засуджує акторів, котрі «рвуть пристрасть на шматки». Він радить акторам: «рухайтеся відповідно до діалогів, говоріть, слідкуючи за рухами, з тим лише застереженням, щоб це не виходило за межі природного».

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна обґєдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо; а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі -- Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля -- залишились автономними.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон -- польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август -- в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

...