Напрямки культурологічного аналізу

антична цивілізація (Давня Греція і Давній Рим) - кінець ІІ тис. до н.е. - ІV ст. н.е.;

середньовічна цивілізація (Європа й Азія у V - ХІІІ ст.);

західноєвропейська цивілізація (країни Західної Європи від доби Відродження до сьогодення);

сучасні східні цивілізації (країни східного регіону у новітню добу);

слов'янська цивілізація.

4. Україна в контексті культурно-історичних доль слов'янства

До останньої належить і українська культура. Якщо розглядати українську культуру в контексті культурно-історичних доль слов'янства, то слід зазначити, що у своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. Перший етап охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства (988 р.), тобто це - культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури губляться у сивій давнині. Культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства (доба раннього палеоліту) і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена Трипільської культури (ІV - ІІІ тис. до н.е.), для яких властивий був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М.Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він був раніше, ніж у фінікійців (ІV тис. до н.е.). Є історики, які намагаються генетично пов'язати трипільців із майбутніми українцями, але науково це поки що не доведено. Більшість істориків вважають, що трипільська культура зникла безслідно, так, як і з'явилася. Це одна з найбільших загадок історії. Епоха бронзи та раннього заліза - це калейдоскоп археологічних культур на території сучасної України. “Батько історії” Геродот детально описує територію України в V ст. до н.е. в образі Скіфії. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація Північного Причорномор'я, виникають поліси - міста-держави й утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце у ІІ - VІІ ст. н.е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов'янських племен, у тому числі й на землях сучасної України. Саме з цього часу і починається справжня історія України, історія культури її народу.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва - “матері міст руських”; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави - Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з Візантією, половцями, хозарами й іншими народами і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високо розвинутими народами і культурами Європи й світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави - Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ - ХІІІ ст.). Київська Русь - це могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя русичів, вивели їх культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвиненішими тогочасними культурами. Цей культурний розвій було призупинено монголо-татарською навалою.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу (ХІV - середина ХVІІ ст.) в історії нашого народу. Розвиток культури у цей час позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетенням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього рухне лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалася в Україні 1648 р., а й створювалися культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу (кінець ХVІІ - ХVІІІ ст.), яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині ХVІІ ст., з одного боку, й поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVІІІ ст. - з другого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Незважаючи на складність і драматизм умов розвитку української культури у даний час, цей процес усе ж таки виступає як процес послідовний, об'єктивно зумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українців нових явищ, органічно пов'язаних із впливом ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко і Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та вплив на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти і педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури і мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду є вплив козацтва на неї. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського народу.

П'ятий період розвитку української культури охоплює кінець ХVІІІ ст. - початок ХХ ст. Це період від зруйнування Гетьманщини й наступні 150 років. Його можна поділити на 3 етапи:

кінець ХVІІІ - кінець 50-их рр. ХІХ ст. - час становлення новітньої української культури з народним демократизмом і народною мовою;

60-90-ті рр. ХІХ ст. - час уходження української культури у загальнослов'янський та світовий культурний процес;

початок ХХ ст. - час утвердження української культури як великої національної культури світового значення й резонансу.

Увесь період характеризують як період національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе у літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формоутворююча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані “Енеїдою” І. Котляревського, далі розвивалися паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом.

Цей період називають ще періодом тривалої “неволі і переслідувань” української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів та всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного процесу. Продовжувалося розпочате ще у попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Незважаючи на це, впродовж ХІХ і початку ХХ ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвитку, виявила здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє розв'язання багатьох суспільних, етико-філософських, художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура ХІХ - початку ХХ ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд із найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного і повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від 20-их до кінця 80-их рр. ХХ ст. Його теж слід поділити на кілька етапів:

20-ті роки - український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.;

30-50-ті рр. - часи особливо жорстокого тоталітаризму (сталінщини);

кінець 50-их - 60-ті роки - період хрущовської “відлиги” і шістдесятництва” в українській культурі, що мали своїм наслідком новий розквіт національної культури;

70-ті - середина 80-их років - період цілеспрямованої денаціоналізації української культури, її нівелювання.

У цілому цей період характеризується злетами та руїнами у розвитку української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження й постійного потягу до відродження (вона ще і зараз перебуває у такому стані). Трагізм її феномена полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє втрачала свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти (третій період), потім її русифікація (п'ятий період). Тепер - постійне нищення духовної еліти впродовж усього періоду, від репресій 20-30-их років, від доби Розстріляного Відродження і до репресій, що здійснювались у значно м'якших формах, аж до кінця 80-их років. Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного процесу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури - це сучасний період, що розпочався з початку 90-их років і триває до сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися і розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду та творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які впродовж віків долає на своєму історичному шляхові український народ, він витворив свою високо розвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвиненішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні досягли наука, народна освіта, література й мистецтво.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури - мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово і неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія - народу. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Закону про мови в Україні (1919 р.), а також із проголошенням державної незалежності України (1991 р.).

Будучи однією з найрозвинутіших мов світу (Словник української мови в 11 томах видання 1970-1980 рр. подає понад 140 тис. слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад 5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами), українська мова є законодавчо оформленою і проголошеною парламентом України державною мовою, а отже, виконує сьогодні надзвичайно широке коло державних суспільних функцій.

Серед сучасних суспільних функцій української мови варто виокремити надзвичайно важливу для нас і таку, як засіб вузівського викладання та навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка всієї науково-методичної літератури, вся навчально-допоміжна робота здійснюється у нас в університеті державною мовою. Мова в даному разі виступає не просто як основний засіб комунікації, а і як могутній арсенал, невичерпна скарбниця національної духовності. Українська мова в навчальному процесі - найблагодатніший ґрунт для формування внутрішньо сильної та багатогранної особистості.

5. Тенденції взаємодії культури і цивілізації на сучасному етапі

Питання про взаємодію культури та цивілізації - одне з найбільш дискусійних на сьогодні. Ні у кого не викликає сумнівів те, що культура відіграє не просто особливу, але вирішальну роль у перспективі глобальної цивілізації.

Одна з позицій учених, досить поширена, виходить із твердження про те, що суспільство й сьогодні, й у майбутньому буде являти собою сукупність низки самостійних у своєму розвиткові цивілізацій і культур, що не мають спільної території. У цьому розумінні цивілізація є специфічною історією народів, яка має культурно замкнутий індивідуальний характер.

Осмислення культурного ядра техногенної цивілізації (а саме такого вигляду почала набувати європейська цивілізація) та його порівняння із системою цінностей традиційного типу цивілізації дало можливість побачити не лише безперечні досягнення першої, а й породжені західноєвропейською шкалою культурних цінностей глобальні кризи. А значить, і поставити питання: які орієнтири повинні змінитися в культурі цієї цивілізації, щоб її криза була б подолана, й на яких культурних нововведеннях може ґрунтуватися новий тип цивілізаційного розвитку. Взаємодія культур Заходу і Сходу буде народжувати нові життєві сенси, формувати культурний фундамент нового циклу цивілізаційного розвитку.

Ще одна концепція відбиває прагнення людства до загальнопланетарної взаємодії, до взаємозалежності та культурної єдності. Вона виходить із того, що у кожній цивілізації якась частина культурних (у першу чергу, соціальних і моральних) цінностей має загальнолюдський характер та являє собою загальний набуток людства, пов'язаний із його долею. До таких цінностей належать становище особистості у суспільстві, світський і релігійний гуманізм, інтелектуальна свобода, що забезпечує розвиток науки, естетична й художня свобода, низка економічних цінностей тощо.

На цій основі виникає ідея про метакультуру як загальний культурний знаменник і перспективу розвитку глобальної (світової) цивілізації, за умови збереження мозаїчності, специфіки локальних культур та цивілізацій.

Метакультуру в цьому випадку розглядають як накопичення загальнолюдських цінностей, що сприяють виживанню і розвитку людства як єдиного цілого. Найчастіше підкреслюють, що формування метакультури, по-перше, можна розглядати тільки як тенденцію, по-друге, як перспективу на майбутнє, а по-третє, як чинник подолання загальнолюдської кризи й переходу до нового типу цивілізації, до принципово нової людської історії.

Світова загальнолюдська цивілізація у нашому розумінні - не уніфіковане, знеосіблене співтовариство людей, що сформувалося на основі західної економічної системи, а багатоманітна спільність, що зберігає самобутність й унікальність у народах, які її становлять. Її фундаментальною характеристикою може стати глобальний культурний простір як наслідок міжкультурного і міжцивілізаційного діалогу.

Наскільки реальна така перспектива? Однозначно відповісти на це питання сьогодні важко, оскільки людство, обтяжене духовною кризою на початку третього тисячоліття, опинилося перед обличчям складного вибору соціокультурних цінностей, які мають скласти ядро нової цивілізації. Крім того, коли, як стверджують етнографи, існує певний “оптимум відмінностей”, що вважається постійною умовою розвитку людства, то можна бути впевненими, що відмінність між окремими суспільствами і групами в середині них щезне тільки для того, щоб з'явитися в іншій формі (К.Леві-Строс). Самобутність - основоположна умова універсальності.

Питання для самоконтролю

1. Ким і коли було започатковано вживання терміна “цивілізація” і який його зміст?

2. Які три підходи існують у науці стосовно трактування поняття “цивілізація”?

3. Хто з науковців розробляв проблему цивілізації?

4. Які ознаки цивілізації виділили науковці в ході дискусії щодо древніх міст, яка відбулася 1958 р. в Чикаго?

5. Як співвідносять поняття “культура” і “цивілізація” О.Шпенглер, М.Бердяєв, А.Тойнбі, П.Сорокін?

6. Які класифікації типів цивілізацій Вам відомі?

7. Як класифікує типи цивілізацій ЮНЕСКО?

8. Скільки етапів пройшла українська культура у своєму розвитку? Стисло охарактеризуйте їх.

9. Назвіть основні тенденції взаємодії культури і цивілізації на сучасному етапі.

Тестові завдання

1. Хто запровадив термін “цивілізація”:

a. Гольбах;

b. Мірабо;

c. Буланже;

d. Жуффруа;

e. Тейлор.

2. Який науковець трактував цивілізацію як останню стадію розвитку культури, що вирізняється стрімким розвитком науково-технічних досягнень і занепадом духовних культурних форм?

a. А.Тойнбі;

b. О.Шпенглер;

c. М.Вебер;

d. Ф.Конечни;

e. Л.І.Мечников

3. Як характеризував цивілізацію російський філософ Н.Бердяєв?

a. як заключний етап розвитку будь-якої культури;

b. як “смерть духу культури”;

c. як соціокультурний феномен, обмежений певними просторово-часовими рамками;

d. як локальне явище, пов'язане з конкретною моно- чи поліетнічною спільністю;

e. як певну стадію розвитку суспільства, що наступає після дикості і варварства.

4. Наявність яких основних ознак говорить про існування цивілізації?

a. великі міста, мистецтво, література;

b. великі міста, монументальна архітектура, писемність;

c. урбанізація, розвиток науки і техніки;

d. держава, класове суспільство, писемність;

e. землеробство, скотарство, ремесло.

5. Як характеризують поняття “цивілізація” у широкому розумінні:

a. як етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству;

b. як особливий тип органічної цілісності, що є або симптомом;

c. занепаду культури, або її найвищою стадією;

d. як будь-яку форму існування живих істот;

e. як історичний тип культури, локалізованої в часі й просторі;

f. як синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства.

6. Як називається науковий підхід у культурології, згідно з яким цивілізаціями вважаються якісно різні унікальні етнічні або історичні суспільні утворення:

a. унітарний;

b. етно-історичний;

c. локально-історичний;

d. стадіальний;

e. етнографічний.

7. Який науковець у своїх дослідженнях виділив 21 цивілізацію:

a. П.Сорокін;

b. О.Шпенглер;

c. Ф.Конечни;

d. І.Кант;

e. А.Тойнбі.

8. На які види поділяються цивілізації за панівним типом господарської діяльності:

a. землеробські та індустріальні;

b. традиційні і техногенні;

c. “інтравертні” та “екстравертні”;

d. “відкриті” й “закриті”;

e. “холодні” й “гарячі”.

9. Як називається четвертий період розвитку української культури:

a. доба княжої держави;

b. радянський період;

c. сучасний період;

d. литовсько-польська доба;

e. козацько-гетьманська доба.

10. До якого типу цивілізації належить українська:

a. антична;

b. західноєвропейська;

c. індустріальна;

d. слов'янська;

e. сучасна східна.

Тема 4 Техніка - наука- культура та природа людини

Мета: розглянути феномен науки і техніки у культурному контексті; з'ясувати наукові підходи до проблеми розвитку науки й техніки у загальнолюдському цивілізаційному поступі; зробити порівняльний аналіз сцієнтичної та антисцієнтичної світоглядних позицій у культурі; визначити основні риси техногенної цивілізації, з'ясувати причини її кризи і шляхи виходу з неї.

План

1. Наука та техніка як складові частини матеріальної і духовної культури. Сутність науково-технічного прогресу

2. Сцієнтизм й антисцієнтизм. Концепція “двох культур” Ч.Сноу

3. Криза техногенної цивілізації і шляхи виходу з неї

Література

Библер В.С. От наукоучения к логике культуры. М., 1980.

Вернадский В.И. Несколько строк о ноосфере // В кн.: Научная мысль как планетное явление. М., 1991.

Ясперс К. Современная техника // В кн.: Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.

Швейцер А. Упадок и возрождение культуры. М., 1993.

Сноу Ч.П. Две культуры. М., 1973.

Культурология / Сост. А.Радугин. М., 1996.

Культурология: Учеб. пособие для студ. вузов / Под ред. В.И.Добрынина. Ростов-на-Дону, 1998.

Энциклопедический словарь по культурологии. М., 1997.

1. Наука та техніка як складові частини матеріальної й духовної культури

Розгляд зазначеної проблеми слід починати з визначень понять “наука” та “техніка”. Почнемо з першої.

Наука - сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої - вироблення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність.

Наука включає в себе як діяльність щодо одержання нового знання, так і її результат - обсяг знань, що лежать в основі наукової картини світу. Безпосередніми цілями науки є опис, тлумачення й передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що нею відкриваються. Система науки умовно поділяється на природничі, гуманітарні і технічні науки. Наука зародилася у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики, почала складатися як система у ХVІ - ХVІІ ст. (наукова революція) у ході історичного розвитку перетворилася у виробничу силу (матеріальний бік науки) та важливий соціальний інститут (духовний бік науки), що впливає на всі сфери суспільства. Починаючи з ХVІІ ст. обсяг наукових знань подвоюється приблизно кожні 10-15 років. У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди - наукові революції, що призводять до зміни структури науки, принципів пізнання, категорій і методів, а також форм її організації. Для науки характерним є діалектичне поєднання процесів її диференціації та інтеграції, розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.

Наукове пізнання ґрунтується на цілій низці принципів, що визначають, уточнюють, деталізують форми наукового пізнання й наукового ставлення до осягнення дійсності. Перелічимо основні принципи наукового пізнання:

1. Принцип об'єктивності означає визнання факту існування незалежно від людини і людства, від його свідомості й інтелекту, зовнішнього світу і можливості його пізнання.

2. Принцип причинності (детермінізму) полягає у твердженні, що всі події в світі пов'язані між собою причинним зв'язком. Згідно з принципом детермінізму подій, у яких немає реальної причини, не буває. Не буває також подій, що не тягнуть за собою якихось матеріальних, предметних наслідків. Значить, принцип причинності утверджує наявність у Всесвіті природних збалансованих способів взаємодії об'єктів. Лише на його основі можна підійти до вивчення навколишньої дійсності з позицій науки, використовуючи механізми доказовості й експериментальної перевірки.

3. Принцип раціональності, аргументованості, доказовості наукових положень. Будь-яке наукове твердження має сенс і приймається науковим співтовариством лише тоді, коли воно доведене. Типи доведень можуть бути різними: від формалізованих математичних доведень до прямих експериментальних підтверджень або заперечень. Але недоведених положень, що трактуються як вельми вірогідні, наука не сприймає. Для того, щоб якесь твердження одержало статус науковості, воно має бути доведене, аргументовано, раціоналізовано, експериментально перевірено.

4. Принцип відтворюваності. Будь-який факт, отриманий у науковому дослідженні як проміжний або відносно завершений, повинен мати можливість бути відтвореним у необмеженій кількості копій або в експериментальному дослідженні інших дослідників, або в теоретичному доказі інших теоретиків. Якщо науковий факт неможливо відтворити, якщо він унікальний, його неможливо підвести під закономірність. А відтак він не вписується у причинну структуру навколишньої дійсності і протирічить самій логіці наукового опису.

5. Принцип теоретичності. Наука - не безкінечне нагромадження розрізнених ідей, а сукупність складних, замкнутих, логічно завершених теоретичних конструкцій. Кожну теорію у спрощеному вигляді можна представити як сукупність тверджень, пов'язаних між собою внутрішньотеоретичними принципами причинності або логічного слідування. Частковий факт сам по собі в науці значення не має. Для того, щоб наукове дослідження давало досить цілісне уявлення про предмет вивчення, повинна бути побудована розгорнута теоретична система, яку називають науковою теорією.

6. Принцип системності. Загальна теорія систем є на сучасному етапі підставою наукового підходу до розуміння реальності і трактує будь-яке явище як елемент складної системи, тобто як сукупність пов'язаних між собою за певними законами й принципами елементів. Причому цей зв'язок такий, що система в цілому не є арифметичною сумою своїх елементів, як думали раніше, до появи загальної теорії систем. Система являє собою дещо більш істотне та більш складне. З точки зору загальної теорії систем, кожен об'єкт, що є системою, - це не лише сукупність елементарних складових, але й сукупність вельми складних зв'язків між ними.

7. Принцип критичності. Він означає, що науці немає і бути не може остаточних, абсолютних, утверджених на віки і тисячоліття істин. Будь-яке з наукових тверджень може й повинно бути підсудне аналізуючій здібності розуму, а також безперервній експериментальній перевірці. Якщо під час цих перевірок виявиться невідповідність раніше утверджених істин реальному стану речей, твердження, що було істиною раніше, переглядається. У науці немає абсолютних авторитетів.

Техніка (від грецьк. techne - мистецтво, майстерність) - це сукупність засобів, що створюються для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства.

Основним призначенням техніки є повна або часткова заміна виробничих функцій людини з метою полегшення праці і підвищення її продуктивності. Розрізняють два види техніки: виробничу (машини, механізми, інструменти, апаратура керування машинами й технологічними процесами, засоби транспорту, зв'язку) і невиробничу (побутова, комунальна, техніка наукових досліджень, освіти та культури, військова, медична, спортивна тощо). Сучасна техніка характеризується прискоренням темпів її модернізації, створенням нових технічних засобів, стандартизацією й уніфікацією, інтенсивним розвитком енергетики, радіоелектроніки, широким використанням засобів автоматики, телекомунікацій, ЕОМ тощо.

Наука і техніка тісно пов'язані між собою. Особливо цей зв'язок став міцним у період науково-технічного прогресу, що виступає як єдиний, взаємообумовлений, поступальний розвиток науки й техніки. Науковий та технічний прогреси вперше почали зближуватися у ХVІ - ХVІІІ ст., коли мануфактурне виробництво, потреби торгівлі, мореплавства вимагали теоретичного й експериментального розв'язання завдань. Другий етап НТП пов'язаний із розвитком машинного виробництва з кінця ХVІІІ ст., коли наука й техніка взаємно стимулювали взаємні темпи розвитку, що постійно прискорювалися. Сучасний етап науково-технічного прогресу називається науково-технічною революцією (НТР), яка розпочалася в середині ХХ ст. і являє собою докорінну якісну зміну виробничих сил на основі перетворення науки у провідний чинник розвитку суспільства. В умовах НТР склалася єдина система “наука - техніка - виробництво”, у якій науці належить провідна роль. Головними напрямами НТР є: комплексна автоматизація виробництва, контролю й управління на основі широкого застосування ЕОМ; відкриття і використання нових видів енергії; створення і застосування нових видів конструкційних матеріалів. НТР різко прискорила науково-технічний прогрес.