Напрямки культурологічного аналізу

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний процес з погляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямі більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії (самозаглиблення), усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості - то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток у культурно-історичному процесі, не забуваючи, а, навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

2. Сутність поняття “контркультура”, її роль у соціокультурному розвитку

Вже зазначалося, що, протягом конкретної культурно-історичної епохи панують певні стилі, культурні тенденції, традиції тощо. Одночасно, в межах однієї культурно-історичної епохи співіснують свої елітарна, народна і масова форми культури. Інколи може відбуватися процес, коли виникає протилежна пануючій форма культури. Такий процес розцінюється як народження контркультури.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов'язана з молодіжними рухами 60-70-их років ХХ ст. - хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів та стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей із найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі весною 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: «Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяців студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом із тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді культурологія й оперує поняттям «контркультура». Отже, контркультура - це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам, пануючим у конкретній культурі.

У кінці ХХ ст. культурологи звернули особливу увагу на цей феномен і його роль у історичній динаміці.

В історії культури складаються такі ситуації, коли локальні комплекси цінностей починають претендувати на певну універсальність. Вони виходять за межі власного культурного середовища, проголошують нові ціннісні й практичні настанови для широких суспільних спільнот. Це і є контркультурні тенденції.

Культура зовсім не розвивається шляхом простого нарощування духовних скарбів. Якби процес культурної творчості йшов плавно, без поворотів та складних мутацій, людство мало б на сьогодні розгалужену монокультуру. В Європі б, зокрема, все ще експансіоністськи розгортала б себе антична культура.

Насправді ж культурний процес породжує нові культурно-історичні епохи, які відрізняються одна від одної радикально. В культурі постійно відбуваються парадигмальні зміни. Ці глибинні перетворення породжує контркультура.

Контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона, таким чином, володіє величезним потенціалом оновлення. Народження нових ціннісних орієнтирів є провісником нової культури.

Протистояння панівній культурі, народження нових ціннісних і практичних настанов - процес, постійно відтворюючий себе у світовій культурі. Наприклад, народження християнства є за суттю своєю контркультурний феномен, що виник у зіткненні новонародженої християнської Церкви з Римською імперією. Про те, що християнство було тоді контркультурним феноменом, свідчить той факт, що проти нього виступали стародавні письменники, філософи, армія, потужна, велика держава. Незважаючи на це, християнство тоді не лише вистояло, але й перемогло. Тією ж мірою відхід від християнської культури передбачає спочатку зміну ціннісних настанов. Російський науковець І.Ільїн відзначає, що «європейська культура ХІХ ст. є по суті вже світська, секуляризована культура: світська наука, світське мистецтво, світська правосвідомість, світське за осмислюванням господарство, світське сприйняття світу й тлумачення світобудови. Культура нашого часу все більше відділяється від християнства, але й не тільки від нього - вона взагалі втрачає релігійний дух, і сенс, і дар».

Усяка нова культура, культура конкретної культурно-історичної епохи виникає в процесі усвідомлення кризи попередньої соціокультурної парадигми. Контркультурними, наприклад, були рух кініків у античній епосі, єретичний рух у добу Середньовіччя.

Наприклад, у Європі в кінці епохи Просвітництва з'явилися дивні молоді люди. Вони виглядали вельми екзотично. Багато хто з них носив плащ і кинджал. Ці люди відкидали такі очевидні цінності епохи, як матеріальний добробут, розмірність і розкошування життя, прозаїчний розрахунок і здоровий глузд. Напроти, вони за прозою реальності бачили зовсім інший світ - примарний, радісний, невимірний і спіритуальний. Багато людей відмовлялися жити за заповітами батьків. Вони піддівали сумніву й навіть висміювали їхні традиції та закони. Мало хто здогадувався тоді, що Європа стоїть на порозі нової культурно-історичної епохи - романтизму. Як підмітив А. Доброхотов, “німецькі романтики таки гостріше за інших свої сучасників відчули, що все, що відбувається, - це зовсім не тимчасове відхилення від ідеалів Просвітництва, а якийсь природний і глибинний результат їх розвитку”.

Українське суспільство знаходиться зараз також у процесі контркультурного розмежування. Народжуються нові соціокультурні групи, що мають специфічний менталітет, спосіб життя, ціннісні настанови. Безсумнівне одне: становлення нової культури у нашій країні неможливе без тривалої смуги контркультурних феноменів.

3. Субкультура як особлива сфера культури та її види

З терміном “контркультура” тісно пов'язаний інший, а саме - “субкультура”, що дозволяє диференціювати культуру на її, так би мовити, внутрішньому рівні. Розглянемо його детальніше.

Субкультура - сукупність норм, цінностей, ідеалів, символів певної соціальної групи, яка існує відносно незалежно від культури суспільства в цілому.

Іншими словами, субкультура - це особлива сфера культури, суверенне цілісне утворення в середині пануючої культури, що відрізняється власною ціннісною шкалою, звичаями, нормами. Культура будь-якої епохи вирізняється відносною цілісністю, але сама по собі неоднорідна. В середині конкретної культури міське середовище відрізняється від сільського, офіційне від народного, аристократичне від демократичного, християнське від язичеського, доросле від дитячого. Тобто культурно-історчна епоха постає у вигляді складного спектра культурних тенденцій, стилів, традицій. Згадаємо, що навіть в античній культурі, яка багатьом здавалася цілісною й монолітною, Ніцше побачив протистояння аполлонівського та діонісійського першопочатків, що являли собою не плід міфотворчих фантазій, а “два дійсних осередки єдиного буття”, що породжують і піднесення, і спади потоку життя.

У суспільстві будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Зокрема, розрізняють міську та сільську субкультури, молодіжну субкультуру, дитячу субкультуру, субкультуру людей похилого віку, професійні субкультури тощо.

Виділення поняття субкультури має важливе методологічне значення. Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому відбивається необхідність і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям “спосіб” та “стиль” життя. “Субкультура” як методологічна категорія дозволяє також відрізнити соціально прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (субкультури фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Характерними рисами субкультур є “стилі”. Стиль характеризує глибину входження у субкультуру. Можна виділити три основні елементи стилю: 1) образ - елементи костюма, зачіска, косметика, біжутерія; 2) манера поведінки - особливості невербального компонента спілкування (експресія, міміка, пантоміміка, хода); 3) сленг - специфічний словник і його використання. Створення стилю - це процес творчий. Він створюється на основі елементів, що вже існують, але тепер вони отримують нове специфічне значення.

У молодіжних субкультурах вибір тих чи інших об'єктів, що використовуються для створення стилю, визначається своєрідною схожістю, відповідністю між значеннями субкультури й можливими значеннями доступних предметів. Наприклад, пристрасть рокерів до класичного рок-н-ролу відповідає їх активності, любові до швидкості і техніки.

Субкультури відрізняються стійкістю та одночасно не впливають суттєво на головний стовбур культури; вони народжуються, живуть і відсторонюються, а провідний лад культури при цьому зберігається. Відомий німецький соціолог К.Мангейм уподібнив культурні цикли до біологічних. Він вважав, що субкультури зумовлені відмінностями поколінь. Тобто прилучення до культурних стандартів, уходження у світ панівної культури, адаптація до неї - процес складний, сповнений протиріч, насичений психологічними та іншими труднощами. Це й породжує особливі життєві прагнення молоді, яка з духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому поруху, ціннісним пошукам.

Так, на думку багатьох культурологів, формуються певні культурні цикли, зумовлені зміною поколінь. Юнацтво втілює у собі нову історичну реальність, створює власну субкультуру, яка, хоч і не викликає миттєвих відчутних змін на магістральному шляху культури, разом з тим впливає на багатоманітні зрізи культури, моду, стиль життя, поведінку і в цілому на стиль культурно-історичної епохи. Іншими словами, саме тут виявляє себе зв'язок між контркультурою та субкультурою. Стосовно реалій сучасного світу ми можемо говорити, що значенням контркультури наділені не окремі субкультурні феномени, а вся сукупність субкультур. Контркультура, таким чином, - це сукупний ефект пошуків нового ціннісного ядра сучасної культури.

4. Субкультурні утворення минулих культурно-історичних епох

Уже говорилося, що в кожній культурно-історичній епосі співіснують різні тенденції та утворення: елітарне і масове, офіційне і народне, язичницьке і християнське. Так, зокрема, у середньовічному світоспогляданні й життєвому устрої нове духовне, тобто християнське, начало співіснували зі старим, язичеським.

Також у добі Середньовіччя можна виділити такий субкультурний науковий феномен, як алхімія, що ґрунтувалася на таких компонентах, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і міфологія. Алхімія протистояла офіційній середньовічній науковій системі - схоластиці.

В епоху Відродження поряд з офіційною серйозною культурою існувала карнавально-сміхова субкультура. Взагалі, слід сказати, що народна культура того часу якраз і представлена розмаїттям субкультурних феноменів, що мали єдиний стиль та становили щось досить цілісне - народно-сміхову, карнавальну культуру. Тут можна провести відмінність між поняттями “контркультура” й “субкультура”. Якщо контркультура прагне зайняти місце панівної культури, знаходиться з останньою у постійному протиборстві, то субкультурні утворення не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її як даність.

В українській культурі ХV - ХVІІ ст. особливу субкультуру становить козацька субкультура. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, що розглядався як “нечистий”, оскільки розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування - водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси - такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарскість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

5. Сучасні субкультурні утворення

У сучасному світі прикладом субкультури, крім перелічених, можна вважати релігійні секти. Ці культові об'єднання часто називають авторитарними. На чолі сект, як правило, стоять харизматичні (буквально надзвичайні, наділені божественою благодаттю) лідери, які вважають себе пророками або навіть божествами. В багатьох сектах панують авторитарна думка лідера, надзвичайно сувора дисципліна. Дух вільного суспільства тут, звичайно, втрачено. Однак, незважаючи на жорсткі заходи, які застосовують до адептів (прихильників) “нових релігій”, прокурорські ув'язнення і погрози, багаторічна робота з культовими об'єднаннями не дала відчутних результатів. Навпаки, вона нерідко викликає ефект бумеранга. Прибічники ексцентричних вірувань постають жертвами, мучениками, страждальцями.

Важливе місце у сучасній культурі посідають також молодіжні субкультури. Вони виконують особливі функції. Субкультура дає умовне, “магічне” розв'язання молодіжних проблем, породжених соціально-економічними протиріччями. Вона пропонує стиль, цінності, ідеологію, які можуть бути використані для формування особливої ідентичності, що виходить за межі, приписані соціальним походженням та статусом. Молодіжна субкультура освоюється через найближче соціальне оточення або під впливом засобів масової комунікації. Експресивні елементи субкультури дозволяють сформувати осмислене й змістовне дозвілля.

Необхідно визнати за молодіжними субкультурами спроможність допомагати молоді у розв'язанні її специфічних проблем - без такого визнання неможливо пояснити регулярну появу все нових і нових молодіжних структур та їх надзвичайну привабливість для певної частини підлітків і юнацтва. Субкультура, в першу чергу, допомагає, нехай і ілюзорно, розв'язувати молоді її психологічні проблеми. Недоліком субкультур є те, що вони концентруються на вторинних проблемах, а вихідні соціально-економічні проблеми при цьому не зачіпаються.

Серед субкультур молоді 50-80-их років ХХ ст. на Заході можна виділити субкультури молоді робітничого класу (тедді-бойз, моди, рокери, бритоголові, футбольні фанати, панки) та субкультури середніх верств (бітники й хіппі). Багато з цих різновидів молодіжної субкультури існують зараз і в нашій країні. Назви субкультур, як правило, відображають якусь особливість зовнішнього вигляду або поведінки. Тедді-бойз дістали свою назву через копіювання стилю одягу молоді з аристократичних кіл (“Тедді” - зменшений варіант імені британського принца Едуарда) рокери - за любов до рок-н-ролу, бритоголові - за коротко підстрижене волосся на голові. Панки - сленговий термін, що означає соціальні низи (буквально - “покидьки” суспільства”). Хоча більшість із цих груп виникли досить давно, і сьогодні вони й аналогічні їм групи панують як найбільш відомі молодіжні субкультури.

Субкультури середнього класу мають деякі особливості. До елементів їх стилю належить: пасивний опір (аполітичність, ігнорування влади), дисоціація - відхід від формальних соціальних інститутів, незадоволення ними, пошук глибокого духовного задоволення (у творчій роботі), усвідомлене спрощення (перехід від забезпеченості до злиднів), прагнення самовираження, протест проти стандартизації життя, індивідуалізм як реакція на знеосібленість масового суспільства, відкритість досвіду, але при цьому його наркотична, релігійна, містична і навіть магічна інтерпретація тощо.

В історії суспільства молодіжні субкультури існують стільки ж, скільки й соціальна нерівність у суспільстві. Кожна окремо взята субкультура недовговічна. Разом із тим нові субкультурні утворення, що виникають, обов'язково повторюють низку характерних рис субкультур, які існували раніше (наприклад, можна простежити таку послідовність: античні кініки - перші християни - сучасні хіппі і т.ін.). Специфікою всіх молодіжних субкультур є те, що вони намагаються сформувати власний світогляд, свою культуру, відмінну від світогляду й культури старших поколінь. Уходження зразків та стандартів, що створюються цими субкультурами, до фонду культури суспільства, людства проблематично, хоча й не виключається їх вплив на культурно-історичний процес розвитку суспільства. Таким чином, у соціальних групах із власною субкультурою йде достатньо творчий процес прийняття, переробки, відторгнення офіційної культури і розроблення зразків, стандартів, стилю власної мікрокультури. У цьому розумінні, подібні групи, носії субкультур, є своєрідними суб'єктами культури, спроможними певною мірою й за певних обставин (наприклад, як свого часу християни) вплинути на розвиток та збагачення світової людської культури.

У роботах зарубіжних дослідників, таких, зокрема як М.Гарднер, Б.Рассел, М.Фергюсон, наводиться думка про те, що у сучасному західному світі відбувається “революція свідомості”. Вона знаменує собою народження нової культури. Автор відзначають і найважливіші ознаки нової духовності: формування настанови на особистий досвід на противагу схоластичному інтелектуалізмові і законницькій моралі пануючих церков; зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку; поширення моди на магію й астрологію, яка все глибше проникає у масову культуру; значна популярність стародавніх і нових східних релігійних учень.

Таким чином, про складність феномена культури свідчить специфіка її динамічного розвитку. Культурні епохи безкінечно змінюють одна одну. Початком нового часу, нової культурної ситуації виявляється зміна ціннісних, життєвих та практичних настанов. “Революція свідомості” знаменує народження нової культурно-історичної епохи. Художні стилі відображають специфіку конкретного культурного ареалу. Вони змінюють один одного, проголошуючи появу нового умонастрою епохи.

Питання для самоконтролю

1. У чому різниця між контркультурою і субкультурою?

2. Чи завжди були контркультури?

3. Чи можна вважати християнство феноменом контркультури?

4. Чому в культурі народжуються субкультури?

5. Чи можете Ви назвати приклади контркультурних феноменів?

6. Чим були зумовлені молодіжні виступи 60-70-их років?

7. Чи правильно, що контркультура - провісник нової культури?

8.Які сучасні молодіжні субкультури Вам відомі?

Тестові завдання

1. При якому науковому підході за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови?

формаційний;

семіотичний;

філософський;

етнографічний;

культурологічний.

2. Хто з вітчизняних науковців дотримувався семіотичного підходу до вивчення культури?

a. І.Франко;

b. О.Потебня;

c. М.Шлемкевич;

d. Є.Маланюк;

e. М.Попович.

3. Хто ввів у науковий обіг термін “контркультура”?

a. К.Мангейм;

b. М.Хайдеггер;

c. К.Ясперс;

d. Г.Маркузе;

e. Т.Розсак.

4.Субкультура - це:

a. сукупність негативно інтерпретованих норм культури;

b. сукупність норм культури, що суперечать її фундаментальним засадам;

c. сукупність специфічних норм всередині культури;

d.сукупність норм культури, що орієнтують на формування споживацького світогляду людини;

e. сукупність професійних норм культури.

5. Назвіть три основні елементи стиля субкультури:

a. образ, манера поведінки, сленг;

b. міміка, діалект, хода;

c. костюм, зачіска, макіяж;

d. специфічний словник, експресія, костюм;

e. сленг, експресія, біжутерія.

6. Хто з науковців уподібнював культурні цикли до біологічних?

a. Т.Розсак;

b. К.Мангейм;

c. Ж.-П. Сартр;

d. Г.Маркузе;

e. Х.Ортега-і-Гассет.

7. Назвіть середньовічний субкультурний науковий феномен:

a. схоластика;

b. теологія;

c. риторика;

d. поетика;

e. алхімія.

8. Назва якої із сучасних західних молодіжних субкультур на сленгу означає “соціальні низи”, “покидьки суспільства”?

тедді-бойз;

панки;

рокери;

бітники;

скінхеди.

9. Яка із сучасних молодіжних субкультур одержала свою назву за коротко підстрижене волосся на голові у своїх представників?

a. рокери;

b. панки;

c. моди;

d. бітники;

e. скінхеди.

10. Які субкультури є професійними:

a. бітники, хіппі, панки;

b. мусульманська, християнська, буддистська;

c. скінхеди, рокери, моди;

d. тедді-бойз, панки, хіппі;

e. військових, педагогів, акторів.

Тема 8 Роль культурних орієнтацій людей у розвитку суспільства

Мета: з'ясувати соціальне значення орієнтації людей на збереження культурної спадщини, засвоїти понятійний апарат теми - культурна спадщина, культурні цінності; зрозуміти основні нормативно-правові принципи діяльності міжнародних та вітчизняних громадських організацій із збереження культурної спадщини, охорони культурних цінностей; з'ясувати місце і роль культурної спадщини українського народу в світовому культурному надбанні людства. Дати загальне уявлення про культурні орієнтації людей за Т.Парсонсом.

План

1. Соціальне значення орієнтації людей на збереження культурної спадщини

2. Структура понять “культурна спадщина”, “культурні цінності”

3. Система світових інститутів збереження культурної спадщини людства, її нормативно-правова база. Місце і роль держави Україна в ній

4. Толкотт Парсонс про культурні орієнтації людей

Література

Бердяєв Н.А.О назначении человека. М., 1993.

Бублер В.С.Цивилизация и культура. М., 1993.

Евин И.Е.Синергетика искусства. М., 1993.

Ерасов Б.С.Социальная культура. М., 2000.

Кормич Л.І.,Богоцький В.В.Культурологія.: Підручник для ВНЗ - Х., 2002.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник. К., 2003.

Матвеев В., Панов А.В.В мире вежливости. О культуре и общении людей.М., 1991

Тейяр де Шарден П.Феномен человека. М., 1991.

Фромм Э. Бегство от свободы. М., 1990.

Швейцер А.Благоговение перед жизнью.М., 1992.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991

1. Соціальне значення орієнтації людей на збереження культурної спадщини

Основним змістом культури як сутності є її цілісність, те незмінне, постійне, що зберігає специфіку культури в її національних чи загальнолюдських основах. Звичайно, у повсякденному житті ми маємо справу перш за все з результатами культурної діяльності. Наприклад, із продуктами культурної творчості - музикою, архітектурою, живописом, наукою, технологіями тощо. Але щоб здійснити культурологічний аналіз нам потрібно йти далі - до засвоєння духу культури, її ментальності, культурної спрямованості. Якщо перший підхід на рівні предметної реальності доступний всім і кожному щодня, щогодини, то інший підхід культурологи визначають як комунікативний шар культури, спрямований на культуротворчу й культурозберігаючу діяльність. Ідеться про рівні спілкування між людьми, засвоєння освіти та виховання, про передачу з покоління в покоління культурних традицій, тобто про культуру як тип соціальної пам'яті. Надзвичайно важливо при цьому підкреслити, що культурні орієнтації людей відіграють тут вирішальну роль - регулятивна функція культури така, що вона формує стійкі художні і пізнавальні канони, уявлення про прекрасне і потворне, бачення природи і світу визначає місце кожної людини в ньому.

Сутнісні характеристики культури характеризують спосіб взаємовідносин людини та природи, на основі чого вибудовується соціальна організація суспільства (технологічний і економічний рівень розвитку). Національний світ культури - це єдиний світ, у якому злиті людина й історично оточуюча її природа, яка впливає на соціальну психологію етносу, формує національний характер і спричинює спрямованість його практичної діяльності. Отже, природа - це не тільки оточуючі людину поля, ліси та гаї, але й те, що людина отримує при народженні, від роду. Культура як спосіб життєдіяльності людини і соціальної пам'яті поєднує нас із природою в єдиний світ: природний ландшафт, житло, спосіб добування їжі тощо. В цьому культурному космосі формується людина, тут засвоюються її ціннісні орієнтації, смаки, інтереси й життєві ідеали. Це є той культурний фундамент, на якому створюються будівлі (архетипи) людських культур. Людина, як носій культури, засвоює її сутнісні характеристики - досвід взаємодії з природою, відтворення суспільних зв'язків, передачі соціального досвіду від покоління до покоління, де культура одночасно створює внутрішній світ індивіда, який долучається до культури.

Історія нашої цивілізації, як уже говорилося, орієнтовно налічує близько 10 тис. років, змінилося на Землі близько 170 поколінь... Об'єктивною соціально-історичною тенденцією в розвитку людства була, є і назавжди залишиться орієнтація на збереження культурної спадщини. Поняття „культурна спадщина” є багатовимірним і простим лише на перший погляд.

Енциклопедичний культурологічний словник К.М. Хоруженка визначає культурну спадщину як сукупність усіх культурних досягнень (матеріальних і духовних) суспільства, його історичний досвід, який зберігається в арсеналі людської пам'яті. Якщо виходити із формального визначення культури як суми матеріальних та духовних цінностей, то до культурної спадщини слід віднести все, що зроблено у попередні віки й збереглося до наших днів. Якщо з цих позицій подивитися в майбутнє, то будь-яка річ нашого побуту через декілька століть стане культурною цінністю. Однак культурна цінність тієї чи іншої речі якраз проявляється у тому, що вона переживає цілі епохи і залишається в одному або декількох екземплярах. Окрім чинника часу, протягом якого людство “губить” свої цінності, діє чинник їх значимості. Люди довше зберігають ті речі, які несуть певне естетичне й духовне навантаження. Уявимо, що є два предмети однакові за побутовим призначенням. Один із них має художні елементи, а інший - ні. Зрозуміло, що перший буде існувати довше. Це стосується, до речі, і людини. В народі давно підмічено, що душевно спокійні, добрі, врівноважені люди живуть довше.

2. Структура понять „культурна спадщина”, “культурні цінності”

Слід зазначити, що поняття “культурна спадщина” є суб'єктивним. Вона існує доти, доки живе людство. Без людини антична амфора стане посудиною, а собор - печерою. Матеріальна культурна спадщина віддзеркалюється в духовному полі індивідів. За відсутності цього поля все, що залишили попередні віки, стає просто предметами праці, що створені „людиною розумною”, але не духовно багатою.

Сучасне розуміння культурної спадщини є досить одностороннім, прагматичним, утилітарним. В ньому відсутні головні елементи: творець спадщини та її споживач.

Ми не можемо до кінця зрозуміти культурну спадщину таких цивілізацій, як майя, інків, ацтеків й ін. Адже ми мислимо іншими категоріями. Відвідуючи їх храми, ми думаємо не так, як думали вони. Ми живемо в іншому культурно-просторовому і часовому вимірі. Культурна спадщина того часового виміру формувалася на етнічно-родовому рівні, коли тотеми, талісмани становили особливу життєво необхідну цінність та поступово формували усвідомлену потребу зберігати речі попередніх поколінь. Поступово складалась певна традиція бережливого ставлення до речей (культ речей), яка, багато разів повторюючись, накладалась на весь спосіб життя, формувала аналогічне ставлення до природи. Цікавий той факт, що у багатьох народів світу, які зберегли залишки первісно-родових форм співжиття, перш ніж убити звіра, мисливець просив у нього на це дозволу. Іншими словами, потреба зберігати все, що оточує людину, сягає своїми коренями у первісно-общинні відносини.

Культурна спадщина - це спадщина для всієї спільноти. Важливо зазначити, що в історичному розвитку це був важливий етап суспільного усвідомлення значущості набутого. Для індивіда було складним процесом переступити межу, де набуте стало суспільним. Цей етап був пов'язаний із розвитком перших міст, становленням міфологічного світогляду. Як зазначено в попередніх темах, міф не мав початку і кінця. Міф був як саме життя. Люди жили як боги, а боги як люди. Людина була вписана в природу. Змінювалися покоління. Залишалася природа, будівлі, речі. У свідомості це викликало відчуття вічності навколишнього середовища, магічної значущості предметів, наявності в них магічної сили попередніх поколінь. Цей процес особливо рельєфно прослідковується при зіставленні життя спільнот розвинутих територій і варварських племен, що межували з ними.

В історичному плані проблему збереження культурної спадщини слід розглядати на двох рівнях: рівень буденного і рівень теоретичного усвідомлення. Кожний із цих рівнів виконує певні функції, створюючи нове системне утворення.

На сучасному рівні культурна спадщина асоціюється зі світською та сакральною архітектурою попередніх століть, збереженими творами і виробами художньої культури, предметами матеріальної культури. Оцінка їх значимості нерідко не носить художнього змісту. Вона в більшості випадків сформована засобами масової інформації на споживацькому рівні й оцінюється на міжнародних аукціонах. Термін „неоціненні пам'ятки” в буденній свідомості не завжди окреслений чіткими критеріями. У значної частини населення планети побутує байдуже ставлення до спадщини. За різними оцінками, більше половини населення сучасних високорозвинутих країн тільки чуло про світові пам'ятки, але жодного разу їх не бачило. Щодо країн, що розвиваються, то тут ця цифра перевищує 80 відсотків. Красномовним свідченням цього стало масове пограбування (2003 р.) музеїв, фізичне знищення експонатів в Іраку населенням самого Іраку. Знищені шедеври минулого дійсно неоціненні, бо на території нинішнього Іраку проживали народи, культура яких була „колискою” для багатьох культур світу.

Слід зазначити, що наведена вище характеристика є статичною, а отже, не відображає реальної ситуації в суспільстві. Для суспільних процесів основною характеристикою виступають такі складові, як темпи процесів та тенденції їх розвитку.

Понятійний апарат, що стосується проблем збереження культурної спадщини, сформувався у ХХ столітті. Тому сьогодні вже можна чітко окреслити його основні терміни.

Спочатку чітко визначеним міжнародно-правовим поняттям було поняття культурних цінностей (Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (Гаага 14 травня 1954 р.).

Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, що прийнята в 1972 р., визначила зміст поняття „культурна спадщина”, виділивши в ньому три рівні: а) пам'ятки; б) ансамблі; в)визначні місця. Формально поняття культурні цінності і поняття культурна спадщина відрізняються лише тим, що друге стосується лише статичних (нерухомих) об'єктів.

Національні законодавства більшості країн світу поклали в основу типологізації культурної спадщини і культурних цінностей нормативно-правові документи ЮНЕСКО. Зокрема, Закон України „Про охорону культурної спадщини” поділяє її за типами (споруди, комплекси, визначні місця), видами (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва, ландшафтні об'єкти). Отже, така класифікація враховує історичну особливість залишеної нам спадщини.

3. Система світових інститутів збереження культурної спадщини людства, її нормативно-правова база. Місце і роль держави Україна в ній

Передумовою формування світових інститутів збереження культурної спадщини та і їх функціонування як самодостатньої системи стали перші державно-правові акти, рішення окремих соціальних спільнот, спрямовані на припинення „культурного” вандалізму. „Право” переможця протягом трьох днів грабувати переможеного дозволило винищувати не тільки цілі соціальні спільноти, а й залишати пустелю на матеріальному полі культури. В історії мало випадків, коли прийшлі народи переймали культуру переможених. Культура варварів завжди була нижчою від культури їх жертв.

Найбільш розвинутими в культурному відношенні були ранньокласові цивілізації Близького Сходу, Античної Європи. Не дивно, що саме тут ми знаходимо перші відомості про охорону матеріальних скарбів. У високо-розвинутому Вавилоні в законах царя Хаммурапі йде мова про збереження суспільного багатства (ХVII ст. до н.е.). Сімнадцять століть по тому у Швеції приймається закон про охорону об'єктів сакрального призначення. Як бачимо, майже чотири тисячі років потрібно було людству, щоб оцінити значущість того, що створили попередні покоління.

В епоху Реформації та Просвітництва (ХVII - ХVIII ст.) прийняті таких два всезагальних нормативно-правових акти: декрет про заборону самовільної перебудови архітектурних пам'яток (Франція, кінець ХVIII ст.), про заборону вивозу пам'яток (Італія, перша чверть ХVIII ст.).

Посилена увага європейської громадськості до культурної спадщини збіглася з активним формуванням нових принципів міжнародного права. Зокрема, значимість саме культурного співробітництва сприяла прийняттю загальнообов'язкових норм міжнародного права. Так, у Паризькому мирному договорі 1815 р., рішеннях Віденського конгресу 1814-1815 рр. уперше світове співтовариство зобов'язало Францію повернути культурні цінності, що були вивезені з Австрії, Єгипту, Іспанії та інших країн. Слід зазначити, що з того часу минуло майже два століття, а проблема переміщення культурних цінностей, повернення їх власникам не розв'язана і до сьогодні. Так, із України тільки за останні 200 років вивезено і знищено культурних цінностей на десятки мільярдів доларів. Українські реліквії сьогодні можна зустріти у приватних колекціях практично в усіх країнах світу.

Формування системи міжнародно-правових норм із цієї проблеми розпочалося з другої половини ХIХ ст. і тривало до другої чверті ХХ ст. У цей час проходили міжнародні форуми, приймали важливі документи. Брюссельська декларація про Закони й звичаї війни (1874 р.), Заключний акт Берлінської конференції (1885 р.), перша та друга Гаазька мирні конференції (1899,1907), Конвенція у Сен-Жермен-ан-Лейї (1919 р.), Договір про заборону війни як засобу національної політики (Пакт Тріана-Келлога,1928р.) значною мірою охопили коло проблем, пов'язаних із охороною пам'яток культури.

Друга половина ХХ ст. та початок III тисячоліття стали переломними у ставленні світової спільноти до своєї історії та культурної спадщини. Перша, Друга світові війни, постійні військові конфлікти (Афганістан, Балкани тощо) змусили світову спільноту переусвідомити свій технологічний період і на рівні практики, а не лозунгу, зрозуміти, що без минулого не буде майбутнього.

Якщо В.І. Вернадський теоретично довів існування духовного соціокультурного поля планети, то всесвітньо відомий учений, громадський діяч М.К. Реріх на засіданні товариства архітекторів (1904р.) та в Доповіді для імператора (1915 р.) уперше зводить воєдино два питання охорони культурних цінностей як під час війни, так і в мирний час.

У 1929 р. за пропозицією М.К.Реріха розроблений Проект міжнародного договору з охорони мистецьких та наукових закладів, місій, колекцій (Проект Пакту Еріха). Проект Пакту Еріха містить преамбулу і чотири статті, що в майбутньому визначили структуру (за змістом) усіх наступних договорів із цього питання. Як американська, так і європейська преса опублікувала Проект Пакту Еріха, який знайшов схвальну підтримку церкви, державних діячів, відомих учених світу. Протягом 1930 р. у багатьох країнах світу створюються комітети, комісії, союзи, що пропагують ідеї Пакту Еріха. Над багатьма пам'ятками культури замайоріло знамено миру, передбачене статтею II.

У 1931, 1932, 1933 роках проходять три міжнародні конференції Пакту, а в квітні 1935 р. офіційно Пакт Реріха підписують США і ще 20 країн Латинської Америки.

Четверта стаття Пакту Реріха визначає право кожної держави приєднатися до цього важливого документа. Однак Європа вже готувалася до війни. Німеччина, Італія, Іспанія, Англія, Угорщина, Румунія, Болгарія в силу внутрішніх соціально-економічних та політичних причин не тільки проігнорували Пакт, а й ужили дипломатичних кроків щодо його нейтралізації. Десятиріччя (1935-1945 рр.) виявилося згубним в історії пам'яток культурної спадщини людства. На порядку денному були питання самозбереження і самовиживання людської спільноти. Тільки в кінці 50-их років людство заново для себе «відкриває» Пакт Реріха.

Ліга Націй, що була авторитетним міжнародним утворенням до Другої світової війни, вичерпала свої можливості, і в 1946 р. світова спільнота створила нову міжнародну організацію - ООН. Остання має багатогалузеву структуру, включаючи ЮНЕСКО, що за своїм статутом опікується блоком міжнародних проблем з питань культури.

З ініціативи Нью-Йоркського комітету Пакту Реріха 1954 р. ЮНЕСКО скликала міжнародну конференцію (взяли участь 56 країн). Були прийняті Гаазька конвенція і Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Через 12 років (1966 р.) Генеральна конференція ЮНЕСКО приймає Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а в 1970 р. - Конвенцію про заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення й передачі права власності на культурні цінності (ратифікували парламенти 91 країни). У 1972 р. ЮНЕСКО приймає Конвенцію про охорону всесвітньої та культурної спадщини (ратифікувала 171 країна світу). Остання конференція була дуже важливою. Вона завершила довготривалий процес пошуку і становлення міжнародних структур реєстрації, обліку культурної спадщини. Створений у 1972 р. Комітет з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини наділений нормативними економічно забезпеченими функціями. Комітет слідкує за збереженням пам'яток, розподіляє субсидії фонду, заносить у списки всесвітньої спадщини нові об'єкти.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура і розміщення об'єктів всесвітньої культурної спадщини

Подальший розвиток міжнародної діяльності з охорони пам'яток культури позначився створенням Міжурядового комітету зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження у разі незаконного привласнення цінностей іншими країнами. Але діяльність комітету проходить у дуже складних умовах. Нині чітко не визначені критерії законності чи незаконності привласнення. Національні законодавства з цього приводу часто містять діаметрально протилежні положення. Не всі країни прийшли до єдиної точки зору щодо того, чим керуватися при поверненні історичних пам'яток, переміщених під час Другої світової війни - двосторонніми угодами чи багатосторонніми. У березні 1999 р. приймається Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

У ХХ ст. була створена досить значна нормативно-правова база стосовно збереження світової культурної спадщини. Людство усвідомило, що остання виконує такі специфічні функції, які зачіпають глибинні інтереси розвитку суспільства. Крім того, ці функції не поновлюються іншими галузями культури. Однак світова спільнота на початку ХХI ст. - це суспільство не тільки рівних, але й різних можливостей.

Як відомо з історії, етнічно-родова і ранньо-класова культурна спадщина зосереджена саме в країнах Близького Сходу, Стародавньої Індії, Китаї. Однак, в силу соціально-економічних, політичних, етнічно-національних та інших причин у світовій скарбниці найменше об'єктів із цих країн. Із початку ХХ ст. цей регіон був економічно малорозвинутий, культурні надбання вивозилися за їх територіальні межі, частина просто руйнувалася. Територіальні претензії в межах самого регіону та боротьба між окремими етнічними групами за владу в центрі також не сприяли збереженню пам'яток. Сьогодні, як і 100 років тому, гостро стоїть питання вироблення дієвих міжнародних механізмів впливу на ті соціуми, які нехтують загальноприйнятими нормами міжнародного права.

Теоретичний рівень аналізу цієї проблеми є досить багатогалузевим, він зачіпає такі науки, як соціологія, філософія, політологія, правознавство, міжнародні відносини, економіка і низку інших. У своїй сукупності науки створюють теоретичний фундамент міжнародних Інститутів збереження світової культурної спадщини з чітко окресленими функціями своєї діяльності.

Державно-правові інститути збереження культурної спадщини поділяються на міжнародні і національні:

міжнародні - ООН, включаючи ЮНЕСКО та регіональні міжнародні організації і їх комітети;

національні - міністерства, комітети, департаменти.

Сучасна система міжнародно-правових інститутів наділена певними нормативними функціями. В теоретичному плані це одна з найскладніших проблем. Наділення будь-якої світової організації певними нормативно забезпеченими функціями завжди містить елемент зовнішнього втручання у внутрішні справи окремих країн. Тому, на перший погляд, просте питання охорони пам'яток, які дістають статус світової значущості, на міжнародному рівні набуває нового політичного змісту, і не всі країни мають однакову точку зору щодо конкретних механізмів розв'язання цієї проблеми.

Не менш важливою є економічна функція. Світова спільнота, сконцентрувавши фінансові можливості, в змозі надати суттєву економічну допомогу з цього питання і реалізувати проекти, що не під силу одній, навіть досить багатій державі. Поза всяким сумнівом, останніми роками великого значення набула функція пропаганди культурного надбання людства. Культурні взаємозв'язки між народами:

а) знімають соціальну напруженість у відносинах;

б) „знімають” зверхність одних етносів по відношенню до інших;

в) формують нове планетарне світобачення.

Збереження культурної спадщини на рівні національних держав має такі цілі:

1. Трансформація національних особливостей в наступні покоління, формування національного почуття гордості, усвідомлення етнічно-родової єдності.

2. Формування та збереження міжнародного іміджу як держави з багатовіковими традиціями для співробітництва.

3. Економічна вигода (туристичний екскурсійний бізнес).

У реалізації вищеназваних цілей держава використовує низку заходів, включає у цей процес інші державні інститути, громадські організації. Зокрема, держава:

· видає закони;

· фінансує роботи;

· управляє процесами збереження пам'яток;

· виступає суб'єктом у міждержавних відносинах;

Громадські ж організації безпосередньо:

· займаються задоволенням культурних потреб населення;

· проводять просвітницьку роботу;

· здійснюють роботу із захисту пам'яток, з організації міжнародного культурного співробітництва;

· планують благодійні акції;

· займаються меценатством.

Україна має давні традиції збереження культурної спадщини. Вони беруть свій початок з часів Ярослава Мудрого. Насамперед, створюються приватні колекції предметів старовини (ХVII ст.), зароджується музейна справа (кінець ХVIII - початок ХIХ ст.), створюється Товариство з історії минувшини; в другій половині ХIХ ст. Створюються державні організації з цільовим призначенням охорони культурних цінностей. Як відомо, 70% пам'яток зосереджені у західних областях. Серед цих пам'яток більше від половини - культові споруди.

Нині в Україні діють наступні пам'яткоохоронні громадські організації:

Українське товариство охорони пам'яток історії та культури;

Всеукраїнська спілка краєзнавців;

Український фонд культури;

Українське історико-просвітницьке товариство „Меморіал”;

Українська асоціація захисту історико-культурного середовища. Діяльність цих організацій обумовлена Законом України „Про охорону культурної спадщини”.

4. Толкотт Парсонс про культурні орієнтації людей

Американський соціолог-теоретик Толкотт Парсонс (1902-1979 рр.) у своїй теорії культури, визначаючи роль культурних орієнтацій людей, підкреслював: якщо культура - це всі духовні і матеріальні досягнення людей, то вони є результатом суспільно-зумовлених дій на рівні двох систем - соціальної та власне культурної.

На основі першої й нижчої з них, соціальної, спільні дії людей орієнтовані насамперед на своє біологічне самозбереження в умовах певного середовища. Тут кожний прагне: а)адаптуватися (пристосуватися) до нього; б) досягнути поставлених перед собою завдань; в) інтегруватися, тобто об'єднатися з іншими індивідами; г) відтворювати вже створені соціальні структури; д) знімати з себе виникаючі нервові та фізичні напруження.

У другій системі, культурній, позбавленій біологічної обумовленості, культура виступає як складна система символів і норм, які постійно змінюються людьми у напрямі їх удосконалення. Т. Парсонс у своїх працях прагне створити єдину теорію суспільства, де найважливішим регулятором поведінки людей виступатиме культура з її нормативністю і символічністю.

Таким чином, орієнтація людей на збереження - суттєва, базова функція культури. Її пріоритет порівняно з функцією змінності визначається, по-перше, наявністю спільних основ, властивих усім культурам, так званих „культурних універсалій”, які кореняться в природі людини, в його біологічних особливостях, базових потребах тощо. По-друге, культура, на відміну від технічної цивілізації, свою справжність набуває в минулому, яке містить у собі „колективне несвідоме” нації, народу, що визначає суть його теперішнього й майбутнього. Саме минуле є справжнім „простором” буття культури як системної цілісності, бо воно потенційно утримує в собі все багатство людського духу, сприяє його самоздійсненню в теперішньому часі. Чим інтенсивніші змінні процеси в політичній і економічній сфері життя, тим ґрунтовнішою повинна бути орієнтація людей, суспільств, держав на збереження, стабільність, традиційність.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте структуру понять “культурна спадщина”, “культурні цінності”.

2. У чому полягає соціальне значення культурної спадщини?

3. Розкрийте значення Пакту Реріха в збереженні культурної спадщини людства.

4. Які функції в житті суспільства виконують збережені культурні цінності?

5. Назвіть пам'яткоохоронні громадські організації України.

6. У чому суть культурних орієнтацій людей за теорією культури Т.Парсонса?

Тестові завдання

1. Які рівні культурної спадщини виділяє відповідна Конвенція ЮНЕСКО, прийнята у 1972 році?

a. література, мистецтво, наука;

b. пам'ятки, ансамблі, визначні місця;

c. археологічні, історичні, монументального мистецтва;

d. споруди, комплекси, визначні місця;

e. писемність, великі міста, монументальна архітектура.

2. У якому із стародавніх законодавчих збірників уперше згадується про необхідність збереження суспільного багатства?

a. закони ХІІ таблиць;

b. закони Ману;

c. кодекс Хаммурапі;

d. закони Шульги;

e. закони Клісфена.

3. Хто був автором Проекту міжнародного договору з охорони мистецьких і наукових закладів, місій, колекцій?

a. В.І.Вернадський;

b. М.К.Реріх;

c. А.Швейцер;

d. Н.Бердяєв;

e. А.Камю.

4. Коли був створений Комітет з охорони всесвітньої культурної і природної спадщини?

a. 1972 р.;

b. 1966 р.;

c. 1945 р.;

d. 1954 р.;

e. 1946 р.

5. Коли зародилася музейна справа в Україні?

a. у ХХ ст.;

b. у ХVІІ ст.;

c. у княжу добу;

d. кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.;

e. на межі ХІХ і ХХ ст.

6. Яким законом в Україні регулюється діяльність пам'яткоохоронних громадських організацій?

a. Законом України „Про охорону культурної спадщини”;

b. Законом України “Про культуру”;

c. Законом України “Про охорону пам'яток старовини”;

d. Законом України “Про збереження пам'яток архітектури та мистецтва;

e. Законом України «Про охорону культурних цінностей».

7. Хто є автором культурологічної теорії про культурні орієнтації людей?

a. М.К.Реріх;

b. В.І.Вернадський;

c. Т.Парсонс;

d. Г.Маркузе;

e. М.Хайдеггер.

8. На які основні види поділяються державно-правові інститути збереження культурної спадщини?

a. міжнародні й національні;

b. зовнішні і внутрішні;

c. загальні й спеціалізовані;

d. політичні й ідеологічні;

e. матеріальні й духовні.

9. Починаючи з якого історичного періоду в Україні започатковані традиції збереження культурної спадщини?

a. з литовсько-польської доби;

b. з радянських часів;

c. з козацько-гетьманської доби;

d. з часів національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр.;

e. з княжої доби.

10. Яку загальноприйняту скорочену назву має Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури?

a. ООН;

b. ЮНЕСКО;

c. НАТО;

d. ЄЕС;

e. ЕС.

Тема 9 Взаємодія культур у сучасному світі

Мета: з'ясувати сутність теорії егалітаризму культур та теорії культурної ієрархії; розкрити зміст понять “європоцентризм”, ”панамериканізм”, ”афроцентризм”, “сходоцентризм”; показати зв'язок між різними культурами, розкривши зміст опозиційних культурологічних учень партикуляризму та універсалізму; висвітлити місце й роль ООН, зокрема ЮНЕСКО, у здійсненні цілеспрямованої політики взаємодії різних країн, включаючи сферу власне культурної активності; визначити місце України в системі культурної взаємодії європейського і світового простору.

...