Напрямки культурологічного аналізу

В епоху імперії отримали подальшого розвитку рельєф і кругла пластика. На Марсовому полі був зведений монументальний мармуровий Олтар миру (9 -13 гг.н.е.) у зв'язку з перемогою Августа в Іспанії та Галії. Верхня частина олтаря завершується рельєфом, що зображує урочистий хід до олтаря Августа, його родини й римських патриціїв, наділених точними портретними характеристиками. Майстерність виконання, вільний рисунок свідчать про грецький вплив.

Провідну роль у римській скульптурі, як і раніше, відігравав портрет. Його новий напрям виник під впливом грецького мистецтва та отримав назву “августівський класицизм”. У добу Августа різко змінився характер образу - у ньому відобразився ідеал суворої класичної краси, це тип нової людини, якої не знав республіканський Рим. З'явилися парадні придворні портрети на повний зріст, сповнені стриманості й величі.

Пізніше створюються образи життєві та переконливі, і портрет досягає однієї з вершин свого розвитку. Прагнення індивідуалізації образу інколи доходило у своїй виразності до гротеску. На портреті у Нерона - низький лоб, важкий підозрілий погляд з-під припухлих повік і зловісна посмішка чуттєвого рота. Таким чином розкривається холодна жорстокість деспота, людини ницих, нестримних пристрастей.

У часи кризи античного світогляду (ІІ ст. н.е.) у портреті фіксується індивідуалізм і одухотвореність, самозаглиблення і разом з тим витонченість та втома, що характеризує період занепаду. До цієї епохи належить монументальна бронзова кінна статуя Марка Аврелія, заново встановлена у ХVІ ст. за проектом Мікеланджело на площі Капітолія в Римі. Образ імператора - втілення громадянського ідеалу і гуманності. Широким заспокійливим жестом звертається він до народу. Це образ філософа, автора “Роздумів наодинці із собою”, байдужого до слави й багатства. Складки одягу зливають його з могутнім корпусом майстерно відлитого коня.

Третє століття - епоха розквіту римського портрета, який усе більше звільняється від традиційних ідеалів, художніх прийомів і типів й оголює саму сутність зображених. Цей розквіт стався у складних умовах занепаду, розкладу Римської держави та його культури, витіснення форм високого античного мистецтва, але разом з тим і зародження у надрах античного суспільства нового суспільного феодального порядку, нових могутніх творчих тенденцій. У портреті з'явилися образи людей, сповнені надзвичайної енергії, самоствердження, егоцентризму, владолюбства, грубої сили, породжених жорстокою й трагічною боротьбою, що охопила в той час суспільство.

Пізній період розвитку портрета відмічений зовнішнім огрублінням зовнішності та підвищеною душевною експресією. Таким чином, у римському мистецтві виникає нова система мислення, у якій панувало прагнення до сфери духовного начала, характерне для середньовічного мистецтва. Образ людини, що втратила етичний ідеал у самому житті, втратила гармонію фізичного і духовного начала, характерну для античного світу.

Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну. Зруйнований, пограбований варварами у ІV - VІІ ст., Рим спустошився, серед його руїн виростали нові поселення, але традиції римського мистецтва продовжували жити. Художні образи Стародавнього Риму надихали майстрів Відродження.

5. Ф.Ніцше про два начала в бутті культури

“Аполлонівське” та “діонісійське” - поняття, що позначають протилежні за характером начала буття і культури. Це розмежування впровадив німецький філософ Фрідріх Шеллінг (1775 - 1854), маючи на увазі дві сили, які концентруються у глибинах людської свідомості. Глибокий аналіз діонісійського й аполлонівського начал у культурі здійснив видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, що побачив у грецькій культурі протистояння двох богів - Аполлона і Діоніса. З цього протистояння Ніцше формулює фундаментальну для європейської культури опозицію аполлонівського та діонісійського начал буття (типів культури) та художньої творчості.

У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс є протилежними символічними типами. Аполлон - це небесна, сонячна істота, син Зевса, який замінює на Олімпі бога Сонця Геліоса, уособлює сонячний початок. Він - джерело світла, носій божественного одкровення. Діоніс же, навпаки, - уособлення земного, бог родючості, покровитель рослин, землеробства, виноградної лози й виноробства. Діоніс - бог веселощів, радості, буйства. Аполлон і Діоніс символізують протилежність небесного та земного начал.

Щоб показати, у чому полягають відмінності “аполлонівського” й “діонісійського” начал культури, необхідно звернутися до понять і принципів, образними вираженнями яких виступають боги Аполлон та Діоніс.

Аполлон - вираження спокою і порядку, Діоніс - його протилежність. Якщо перший -“абсолютне почуття міри, самообмеження, відстороненість від диких проявів, мудрий спокій бога-творця образів”, то другий - надлишок, порушення всякої міри, безмірне, вибухове буйство. Аполлон утілює принцип індивідуалізму, він - прекрасний божественний образ цього принципу, “в жестах і поглядах якого з нами розмовляє вся велика радість та мудрість “ілюзії”, разом з усією її красою”. Діоніс символізує жах і захоплення: “надзвичайний жах”, що охоплює людину, яка засумнівалася щодо форм пізнання явищ, і “блаженне захоплення, що піднімається з надр людини й навіть природи”, коли порушений принцип індивідуалізму, “розбиті всі нерухомі ворожі межі, встановлені між людьми злиднями, сваволею та “зухвалою модою”.., кожен почуває себе не лише поєднаним, примиреним зі своїм ближнім, але і єдиним з ним” (див. табл.)

АПОЛЛОНІВСЬКЕ начало	ДІОНІСІЙСЬКЕ начало
- раціональне	-ірраціональне
-міра, золота середина	-безмірне буйство
-ілюзорно-оптимістичне	трагіко-героїчне
стан спокою	порушення спокою, незадоволеність
індивідуальність	-знищення всякої індивідуальності через містичну єдність

На бурхливих святкуваннях на честь Діоніса, людина звільняється від звичайних заборон. “Аполлон, як етичне божество, вимагає від своїх міри, - пише Ніцше. - І уявімо тепер, як у цей, побудований на самообмеженні світ, раптом уриваються екстатичні звуки діонісійського святкування з його все більш принадними чарівними наспівами… Індивід з усіма його межами й мірами тонув тут у самозабутті діонісійських станів та забував аполлонівські законоположення…” Саме цей стан виражений у вже згадуваному творі скульптора Скопаса “Вакханка”.

Сутнісною характеристикою як Аполлона, так і Діоніса є здатність надихати людей, породжуючи образи різного порядку. Саме тому Ніцше й позначив два протилежних начала буття та художньої творчості, як “аполлонівське” і “діонісійське”. Ці начала прориваються із самої природи “без посередництва художника-людини”. Людина у концепції Ф.Ніцше - лише “наслідувач” та провідник наявних у природі сил: “…кожен художник є лише “наслідувачем” і притому або аполлонівським художником сну, або діонісійським художником сп'яніння, або, нарешті,… одночасно художником і сп'яніння, і сну”. З цим пов'язана протилежність мистецтва пластичних образів або зримих видів мистецтва (скульптура, живопис, архітектура), які, за класифікацією Ф.Ніцше, є аполлонівськими, й непластичного звукового мистецтва - музики, яке вважається діонісійським.

“Аполлонівський” образ світу схожий на образи, що виникають у сновидіннях, ілюзіях, мріях. “Діонісійський” - породжується демонічними силами, він схожий на образи, викликані станом сп'яніння, а тому це світ ірраціональних образів, сенсів та понять. Полем, яке намагається примирити змагання Аполлона і Діоніса, стає грецька трагедія (Есхіл, Софокл, Евріпід).

Усе розмаїття культурних феноменів Ф.Ніцше зводить до двох типів, протилежних за природою свого виникнення. Але ідеал культури Ніцше побачив у рівновазі аполлонівського та діонісійського. Подібно до того, як відмінність фізіологічних станів сну й сп'яніння породжують різні види марення, через людину-творця проявляються протилежні образи світу, які зумовлюють наявність у культурі двох начал: “аполлонівського” і “діонісійського”. Саме з цією двоїстістю пов'язаний поступальний рух культури, “…як народження залежить від двоїстості статей при постійній боротьбі та лише періодичному примиренні…”.

Питання для самоконтролю

Що означає термін “античність”?

Які культури, на думку К. Ясперса, є осьовими?

Назвіть основні етапи розвитку давньогрецької культури.

Перелічіть риси, що визначають характер античної давньогрецької культури.

Назвіть давньогрецьких письменників і поетів, творчість яких започаткувала давньогрецьку літературу.

Що таке ордерна система? Які архітектурні ордери Ви знаєте?

Які види грецького вазопису Ви знаєте?

Як дослівно перекладається слово “трагедія”?

Назвіть найвідоміших грецьких скульпторів. Які їхні твори Вам відомі?

Який жанр скульптури найбільше розвинувся у Стародавньому Римі?

Назвіть ім'я найвизначнішого римського оратора.

Поясніть сутність теорії Ф. Ніцше про два начала у бутті культури.

Тестові завдання

1. Що означає слово античний?

a. стародавній;

b. грецький;

c. римський;

d. греко-римський;

e. давньогрецький.

2. Кому належить теорія про “осьові культури”:

a. Ф.Ніцше;

b. Ф.Шеллінгу;

c. К.Ясперсу;

d. О.Лосєву;

e. М.Данилевському.

3. На який період розвитку давньогрецької культури припадає її найвищий розквіт:

a. архаїчний;

b. “гомерівський”;

c. егейський;

d. класичний;

e. елліністичний.

4. Що таке калокагатія?

a. очищення людського духу засобами мистецтва;

b. естетичний ідеал гармонії духовної і фізичної краси в людині;

c. піднесення людини як найвищої цінності;

d. змагальність у культурі;

e. єдність особистого і суспільного.

5. Хто був автором поеми про космогонічну картину походження світу “Теогонія”?

a. Гомер;

b. Гесіод;

c. Архілох;

d. Анакреонт;

e. Сапфо.

6. Як називається архітектурний ансамбль, збудований у центрі Афін у V ст. до н.е.?

a. Парфенон;

b. Толлос;

c. Пропілеї;

d. Пінакотека;

e. Акрополь.

7. Що дослівно означає у перекладі з давньогрецької слово “трагедія”?

a. нещастя;

b. пісня козлів;

c. театральна вистава;

d. очищення;

e. свято.

8. Хто започаткував жанр давньогрецької комедії;

a. Есхіл;

b. Софокл;

c. Евріпід;

d. Овідій;

e. Арістофан.

9. Хто автор знаменитої давньогрецької скульптури “Дискобол”?

a. Мірон;

b. Пракситель;

c. Скопас;

d. Лісіпп;

e. Фідій.

10. Хто запровадив розмежування аполлонівського та діонісійського начала у бутті культури?

a. Ф.Ніцше;

b. Ф.Шеллінг;

c. К.Ясперс;

d. О.Лосєв;

e. О.Шпенглер.

Тема 6 Кризові явища в культурі

Мета: з'ясувати суть поняття “культурний конфлікт”, визначити основні види культурних конфліктів, схарактеризувати основні стадії культурного конфлікту та шляхи виходу з нього; розглянути сутність протиріччя між людиною і машиною у добу техногенної цивілізації, з'ясувати зміст проблеми відчуження людини від культури на сучасному етапі, пояснити механізми здійснення діалогу між культурами як засобу подолання кризи культур.

План

Поняття культурного конфлікту. Види культурних конфліктів та шляхи їх подолання

Сучасна криза європейської культури

Протиріччя між людиною і машиною як джерело кризи культури

Проблема відчуження людини від культури

Діалог культур як засіб подолання їх кризи

Література

Бердяев Н. Человек и машина: Проблема социологии и метафизики техники // Вопросы философии. 1989. №2.

Библер В. Культура. Диалог культур // Вопросы философии. 1989. №6.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К., 1993.

Гуревич П. Философия и культура. М., 1994.

Здравомыслов А.Т. Социология конфликта. Исследование конфликта на макроуровне. Нижний Новгород, 1993.

Злобин Н.С. Культура и общественный прогрес. М., 1980.

Ионин Л.Г. Социология культуры. М., 1996.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ ст.): Навч. посібник. Х.:Одіссей, 2003.

Культурология: Учебное пособие / Сост. А.А.Радугин. М., 1999.

Ішмуратов А.Т. Конфлікт і згода. К., 1996.

Померанц Г. Диалог культурных миров // Лики культуры: Альманах. Т.1. М., 1995.

Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій // Філософська і соціологічна думка. 1996. № 1-2.

Чернокозов А.И. История мировой культуры (Краткий курс). Ростов-на-Дону, 1997. С. 260-278.

Флиер А.Я. Конфликт культурный // Культурология. ХХ век. Словарь. Санкт-Петербург, 1997. С. 194-196.

1. Поняття культурного конфлікту. Види культурних конфліктів та шляхи їх подолання

Культурний конфлікт - це критична стадія протиріч у ціннісно-нормативних установках, орієнтаціях, позиціях, судженнях. Культурні конфлікти можуть виникати між окремими особами, їх групами, особою і групою, особою і суспільством, між різними співтовариствами або їх коаліціями. На відміну від більшості інших видів конфліктів, причиною культурних є, як правило, протиріччя у більш-менш прагматичних й утилітарних інтересах сторін. Це можуть бути економічні, політичні, владно-власницькі, статусно-рольові, гендерні (міжстатеві), кровно-родинні та інші інтереси. Культурний конфлікт є специфічним саме через свою ідеологічну обумовленість, непоєднуваність оцінних позицій, світоглядних і релігійних настанов, традиційних норм і правил здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності, тобто, врешті-решт, через розбіжність у соціальних досвідах конфліктуючих сторін, закріплених у параметрах їх ідеології (індивідуальної чи групової).

Всякий конфлікт відбувається динамічно й звичайно проходить такі основні стадії:

стадія накопичення протиріч;

стадія спроб розв'язати конфлікт у процесі переговорів;

стадія переривання переговорів;

стадія ворожих дій або демонстрації ворожого ставлення;

установлення нових контактів між сторонами;

стадія нових, більш конструктивних переговорів;

стадія знаходження компромісу й укладання конвенції.

Звичайно, поширеним є і такий спосіб розв'язання конфлікту, як боротьба “до переможного кінця”, котра закінчується знищенням суперника або приведенням його до повної покори, що, як правило, є лише відкладанням справжнього розв'язання конфлікту на майбутнє.

Практичні форми культурного конфлікту можуть мати різний масштаб і характер: від суперечки у міжособистісних стосунках до міждержавних та коаліційних війн. Типовими прикладами найбільш масштабних і жорстоких культурних конфліктів є хрестові походи, релігійні, громадянські, національно-визвольні війни, революції, діяння церковної інквізиції, геноцид, насильницьке навернення у чужу віру, що насаджується, політичні репресії тощо. Суттєве місце елементи культурного конфлікту саме як конфлікту ціннісних настанов займали в причинах виникнення Другої світової війни (на відміну від Першої, яка ставила переважно політико-економічні цілі). Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили мають на меті не стільки підкорення, скільки знищення носіїв чужих цінностей. З цією специфікою пов'язана й особлива складність знаходження компромісу і примирення конфліктуючих сторін, що прагнуть відстояти свої принципи “до переможного кінця”. Компроміси, як відомо, легше досягаються між сторонами, що є суперниками, ніж між непоєднуваними ціннісними та ідеологічними настановами.

Проблема культурного конфлікту нерозривно пов'язана з проблемами культурної толерантності, з інтересом до іншої культури (в її груповому й персоніфікованому втіленні) і пошуком точок ціннісних збігів або перетинів. Оскільки антропологічні та соціальні підстави інтересів і потреб, а звідси й базові ціннісні настанови у всіх людей і їх угрупувань завдяки єдності фізичної та психічної природи людства більш або менш однотипні, це відкриває великі можливості для пошуку й маніфестації збіжних ціннісних парадигм у культурах різних народів і їх соціальних груп із метою профілактики культурних конфліктів. Урешті-решт, пошук такого роду підстав для узгодження інтересів та загальних ціннісних орієнтирів між суб'єктами протиріч і зниження рівня напруженості цих протиріч є одним із найголовніших завдань усякої політики.

Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямами, школами, угрупуваннями або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут перш за все має місце суперництво між різними методами пізнання та відображення дійсності, конфлікт у визначенні критеріїв істинності того чи іншого методу. Близьким до цього типу є й конфлікт інтерпретацій (переважно культурних текстів), притаманний як переліченим галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти тощо. У такому конфлікті також значну роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації того чи іншого тексту. Розв'язання такого роду культурних конфліктів, як правило, пов'язане з досягненням конвенцій, що визнають рівноправність та взаємодоповнення різних позицій, методів, інтерпретацій.

На відміну від існуючих теорій соціального конфлікту, що розглядають це явище як переважно позитивне, таке, що сприяє поступальному розвитку суспільства, аналіз культурного конфлікту не виявляє у ньому ніяких явних розвивальних потенцій. Адже тут має місце протиріччя не між більш або менш ефективними способами задоволення об'єктивних інтересів і потреб людей, а між різними оцінками й інтерпретаціями тих чи інших культурних текстів, єдина об'єктивна перевага яких полягає у тому, що вони “наші” або “не наші”; тобто мова йде про конфлікт не стільки інтересів, скільки амбіцій осіб, груп, об'єднань. Може, саме тому, культурні конфлікти вирізняються такою безкомпромісністю.

2. Сучасна криза європейської культури

Проблеми кризи в культурі розглядало багато дослідників, зокрема Ф.Ніцше, К.Ясперс, О.Шпенглер та інші. На думку Ф.Ніцше, кризи в культурі перш за все відкидають ідею прогресу в культурному розвитку людства. Ці кризи виникають не лише, коли попередня культура відживає. Можливі раптові, невдалі повороти у соціодинаміці. Кризу сучасної європейської культури першим зобразив саме Ф.Ніцше. Він представив сучасний йому світ, як пустелю, у котрій іде божевільна гонитва за прибутками; показав сенс машини і механізації праці; сенс явища, що народжувалося, - маси. Однак ці ознаки кризи Ніцше вважав зовнішніми. Головні ж події відбуваються всередині. Культурна криза по суті - це надзвичайне напруження духу.

Ясперс також позначив ознаки сучасного надлому в культурі. Про це він писав так: “Освіта підміняється пустим знанням; душевна субстанціональність - усесвітнім лицедійством життя “навмисне”; нудьга заглушається наркотиками всіх видів та гострими відчуттями. Всякий живий духовний паросток придушується галасом і гуркотінням ілюзорного світу духу. Всі говорять, але ніхто нікого не чує. Все пробазікується й зраджується”.

Але найбільш цікавою нам видається теорія кризи культури, яку запропонував О.Шпенглер у своїй книзі “Занепад Європи”. Загибель Заходу, подібна до загибелі античності, стала для німецького філософа темою, яка містить у собі великі питання буття.

Як приклад кризи в культурі Шпенглер наводить загибель Заходу, яку він розглядає як проблему цивілізації. Всяка культура має свою цивілізацію. “Цивілізація є завершенням. Вона наступає після культури, … як смерть після життя…” Вона невідворотний кінець; до неї приходять із глибокою внутрішньою необхідністю всі культури”.

Таким чином, криза культури для Шпенглера - це просте входження її процвітання у завершальну цивілізаційну стадію. Ось чому римляни були варварами, які не почали велике піднесення в культурі, а завершили його. “Бездушні, без усякої здібності до філософії та мистецтва, з тваринними інстинктами, з винятковою гонитвою за матеріальним успіхом, римляни стоять на межі між еллінською культурою і нічим”.

Згідно зі Шпенглером, криза не є стадією перед новим розквітом, вона - завершення циклу, остаточне згасання культури. В його трактуванні перехід від культури до цивілізації в античному світі здійснився у ІV ст., а на Заході у ХІХ ст. Усі великі конфлікти світоспоглядання, політики, мистецтва, науки, почуття проходять під знаком протилежності культури і цивілізації. Дух грошей проникає в усі історичні форми народного буття й навіть захоплює мистецтво.

Можна стверджувати вслід за Шпенглером, що наявність криз - це закон всесвітньої історії. Завдання дослідника полягає у тому, щоб за сукупністю зовнішніх чинників відшукати невідворотну закономірність.

Коли ж виникає криза у культурі? Шпенглер вважає, що вона наступає тоді, коли душа культури реалізує усю сукупність своїх можливостей у вигляді народів, мов, релігійних учень, мистецтв, держав і наук. Унаслідок цього культура знову повертається в обійми первісної душі.

Розвиток культури неправильно уявляти як плавний, спокійний процес; воно, її живе буття, є напружена пристрасна боротьба: зовнішня - за утвердження влади над силами хаосу і внутрішня - за утвердження її влади над несвідомим, куди ховається злісний хаос.

Коли ж ця мета досягнута, вся повнота можливостей культури втілена, тоді, на думку Шпенглера, культура раптово костяніє, вмирає, кров спиняється в її жилах. Сили культури відчувають надлам - вона претеворюється на цивілізацію. У такому вигляді культура може існувати ще протягом кількох століть. Так було з Єгиптом, Китаєм, Індією і зі світом ісламу. Так стирчала, за словами Шпенглера, велетенська за територією антична цивілізація імперської епохи, на вигляд сповнена юнацької сили, що заглушала собою молоду арабську культуру Сходу. І Шпенглер робить висновок: такий зміст усіх епох занепаду в історії.

Найбільш чітким за своїми виявами був “занепад античності”. Але тепер і ми ясно відчуваємо в собі й навколо себе перші ознаки того своєрідного, за своїм протіканням та тривалістю аналогічного античному, ходу подій, який припаде на перші віки майбутнього тисячоліття (Шпенглер має на увазі початок ІІІ тисячоліття, тобто наш час) і може бути названий “занепадом Європи”.

Шпенглер пропонує по-новому розглядати філософію культурної кризи. Вперше, вважає дослідник, культура може передбачити, який шлях вбрала для неї доля. Останнє велике завдання західноєвропейської думки - усвідомити приречення старіючої духом фаустівської культури. Ідея кризи дозволяє зрозуміти морфологію становлення всього людства.
Отже, Шпенглер у своїй праці оплакує долю Європи, але не говорить про лицарську готовність до захисту високої духовної культури перед обличчям механічно-споживацької цивілізації, що насувається, не пропонує протистояння.

3. Протиріччя між людиною та машиною як джерело кризи культури

Техногенна цивілізація могла реалізувати свої можливості лише через повне підкорення сил природи людському розуму. Така форма взаємодії невідворотно пов'язана з широким використанням науково-технічних досягнень, які допомагали людині ХХ століття відчувати своє панування над природою і позбавляли її при цьому можливості відчувати радість гармонійного співіснування з природою.

Тому проблема кризи сучасної культури не може бути розглянута без урахування протиріч зв'язку людини й машини. Саме з такою назвою у 20-ті роки ХХ ст. Н.Бердяєв пише статтю, в якій підкреслює, що питання про техніку сьогодні стало питанням про долю людини та долю культури.

Фатальна роль техніки у людському житті пов'язана з тим, що в процесі науково-технічної революції інструмент, створений руками homo faber (істоти, що виготовляє знаряддя праці), повстає проти творця.

Машинне виробництво має космологічне значення. Царство техніки - особлива форма буття, що виникла зовсім недавно (близько трьохсот літ тому) і примусила переглянути місце й перспективи людського існування в світі. Машина - значна частина культури, у ХХІ ст. вона освоює гігантські території та опановує маси людей, на відміну від минулих епох, де культури охоплювали невеликий простір і невелику кількість людей. У ХХ ст. усе стає “світовим”, усе поширюється на весь людський загал. Ця нова форма організації масового життя руйнує красу старої культури, старого побуту і, позбавивши культурний процес оригінальності й індивідуальності, формує знеосіблену псевдокультуру.

Висновки Н.Бердяєва багато в чому співзвучні з висновками О.Шпенглера, висловленими у статті “Людина і техніка”. Закономірно, що обидва автори у контексті дослідження проблеми “людина-машина” поставили питання про глибоку кризу сучасної епохи. “Механізація світу виявляється стадією небезбечного перенапруження. Змінюється образ землі”. “Сама цивілізація стала машиною, яка все робить та бажає робити за зразком машини” (О.Шпенглер).

До такого стану європейська культура прийшла цілком закономірно, оскільки культурне зростання носить циклічний характер, а техногенна цивілізація - остання ланка цього розвитку. Автор “Занепаду Європи” сприймав культури як живі організми, що переживають народження, розквіт, старіння і смерть. Будь-яка культура, на думку О.Шпенглера, після ери культурного розквіту вступає у період закостеніння цивілізації. Для О.Шпенглера очевидно, що цивілізаційний процес сприятливий для розвитку техніки, але згубний для великих творінь: мистецтва, науки, релігії, тобто власне культури.

Цивілізація - остання, невідворотна фаза всякої культури. Вона виражається у раптовому переродженні культури, різкому надломі всіх творчих сил, переході до перероблення вже віджилих форм.

Існує ціла низка причин, що породила у культурології останнього століття стійке відчуття кризи культури. Головне - усвідомлення нових реалій: універсального характеру життєво важливих процесів, взаємодії та взаємозалежності культурних регіонів, спільності долі людства у сучасному світі, тобто тих реалій, які є джерелом цивілізації й одночасно її наслідком. Спільність доль різних культурних регіонів представлена “катастрофами”, які охоплюють не лише окремі народи, а все європейське співтовариство у ХХ і на початку ХХІ ст.: світові війни, тоталітарні режими, фашистська експансія, міжнародний тероризм, економічна депресія, екологічні потрясіння тощо. Всі ці процеси не могли відбуватися локально, не торкаючись внутрішнього життя інших народів, не порушуючи їх стилю культурного розвитку.

Кризові явища у культурній практиці Європи ХХ ст., з точки зору багатьох мислителів, носять незворотний характер. Представник так званого “другого покоління” франкфуртської школи Ю. Хабермас стверджує, що сучасна “пізньокапіталістична” держава спроможна витісняти кризові явища з однієї сфери суспільства в іншу: політична криза може бути витіснена у сферу економіки, економічна - у соціальну сферу тощо. Але галузь культури, підкреслює Ю.Хабермас, - та сфера, стосовно якої поняття кризи зберігає своє значення, де вона не може бути “пом'якшена”, оскільки сфера культури непідвладна адміністративному маніпулюванню, яке здійснює держава. В цьому випадку Ю.Хабермас говорить про справжню культуру, неформальну мораль і мистецтво, а не про “масову”, сурогатну культуру, що заполонила історичний простір Європи у ХХ ст.

4. Проблема відчуження людини від культури

Ситуація порушення культурної цілісності та розриву органічного зв'язку людини з природними основами життя у ХХ і на початку ХХІ ст. інтерпретуються культурологами як ситуація відчуження.

Відчуження - це процес перетворення різних форм людської діяльності та її результатів на самостійну силу, що панує над людиною і є ворожою до неї. Механізм відчуження пов'язаний із низкою проявів: безсилля особи перед зовнішніми силами життя; уявлення про абсурдність існування; втрата людьми взаємних обов'язків щодо дотримання соціального порядку; відкидання пануючої системи цінностей; відчуття самотності, виключеності людини із соціальних зв'язків; втрата індивідуумом свого “Я”. руйнування автентичності особистості.

Уже зазначалося, що технотизоване суспільство самою логікою свого розвитку тісно пов'язане з процесом зростаючої спеціалізації праці, що перетворює людину на об'єкт виробничого процесу. Спеціалізація несе із собою найбільш “зриме” й одвічне спотворення особистості - зміну її під впливом рутинної, одноманітної і повторюваної праці.

Для більшої частини людей щоденна одноманіта діяльність, що виконується лише для добування “хліба повсякденного”, сприймається ними як важка, неприємна частина життя, що несе руйнацію для розуму та для особистості.

Спеціалізація праці, за якої щезає з поля зору кінечний продукт і тим більше його соціальне й моральне значення, призводить до духовного зубожіння працюючої людини. К.Ясперс з цього приводу писав: “Де у повсякденній праці сенс цілого щезає як мотив і перспектива, техніка розпадається на безкінечні та багатоманітні види діяльності, які втрачають свій сенс для працюючого й збіднюють його життя”.

Відчуження полягає не лише у тому, що працівник не бачить продукту в цілому. Воно ще і у тому, що людина з ринковою домінантою морально відчужена від продукту, який виготовляє. Цінність продукту визначається не стільки уявленнями про реальну користь чи шкоду, скільки ринковим попитом. Найбільш наочний приклад, наведений Еріхом Фроммом, - пілот, який відчужений від моральної оцінки скидання бомб на тисячі беззахисних людей та оцінює свою діяльність за якістю виконаної технічної роботи.

Технократичне суспільство відчужує людину від культурних вершин, досягнутих на попередніх стадіях його розвитку. Але найстрашніше відчуження, поширене у технократичному суспільстві, - відчуження людини від самої себе, перетворення себе на функцію. У цьому випадку пристрасть до технічних пристроїв заміняє справжній інтерес до життя і позбавляє людину всього того широкого набору здібностей і функцій, яким віна наділена від народження.

Технократизація супільства збільшила обсяг вільного часу людини. Однак не завжди збільшення вільного часу має позитивні наслідки. Так, В.Біблер вважає, що зростання вільного часу стало серйозною соціальною проблемою. Ось як він про це пише: “Істотне зростання вільного часу (і тяга до нього) спочатку виявляється у катастрофічних судомах безкультурності, оскільки буття в умовах вільного часу для більшості людей -справа незвична, оскільки свобода самовизначення людських вчинків важко переноситься, бо вільний час поки що зростає у порожнинах часу робочого як подих звільнення від диявольської примусовості виконавчої праці”.

Із зростанням вільного часу прямо пов'язна й індустрія відпочинку, що розрослася у неймовірних розмірах. Після роботи на людину чекають автоматизовані розваги, що викликають стереотипні реакції та по суті не залишають великої свободи.

Звичайно, вільний час зовсім не обов'язково стає джерелом руйнування особистості, воно може (і повинно бути!) благом, нагородою за титанічні зусилля предків, джерелом всебічного розвитку людини.

Вільний час, породжений цивілізацією, будучи фатальним для одних, стає обов'язковою умовою розвитку для інших, спроможних відірватися від сьогочасних, задовольняючих прості потреби проблем. Маємо на увазі людей, здібних до творчого перетворення того, що надбало суспільство, ці люди спроможні мати справжню свободу, яку вони використовують для загальної користі і для розвитку власної особистості.

Вільний час для людини масової культури стає феноменом, що руйнує її суб'єктність. Але для справжньої особистості воно - неоціненний дар, який розширює можливості самовдосконалення. І цей закон стосується не лише вільного часу - будь-який прояв техноцивілізації може служити не розумовому регресу, а розкриттю творчих можливостей, не руйнуванню особистості, а піднесенню її на більш високий щабель.

Оточеність людини технічними засобами формує особливий погляд на світ, а крім того, активно прищеплюється раціональність, яку часто зараз виховують із дитячого віку. Наївність, що дарує беспосереднє сприйняття світу, романтизм, спроможність вірити, притаманні юній душі, - все це витісняється, перетворюється на анахронізм у масштабах цілих культур. Технократизм і раціональність мислення не дають прорватися іншим можливостям. Свобода у тому, що людина вибирає з раціональних схем найбільш відповідну йому і відповідну його моральним настановам, але біда у тому, що вона не може вирватися за межі самих схем.

Парадоксально, що у цьому світлі відсталіші в технічному відношенні культури мають більші можливості для розвитку особистості.

Подібно до того, як ставлення до людей як до неістот, робить спілкування мертвим, технологізація вбиває живу думку. Існує якісна різниця між ученим, що приймає поділ праці і зводить свою працю до шаблонізованих операцій, та науковцем, що прагне осягнути життя в усій його повноті й одухотвореності. Істинна мудрість не належить техніці, вона сумнівається в технічних прийомах і знаходиться в іншому, позараціональному вимірі. Джерела розвитку науки та техніки також повинні бути позараціональними.

І все ж таки техніка - сукупний результат титанічних зусиль багатьох поколінь людей - передумова здорового, щасливого й творчого життя. Людина повинна бачити та розуміти небезпеки технічного розвитку суспільства, але вона не повинна ставитися до них як до певного фатуму.

Соціокультурні чинники, пов'язані з прогресом техніки, можуть діяти на людину деструктивно, невідворотно руйнуючи її суб'єктність, але справжнє призначення техніки - служити засобом піднесення особистості.

Проблема кризи культури у результаті відчуження людини від результатів своєї діяльності дістала свій розвиток у низці філософських шкіл ХХ ст. Зокрема, цю проблему досліджував Ф.Ніцше, який вважав, що відчуження людини від культурного процесу проявилося надзвичайно гостро. Вже в одній із перших своїх книг “Народження трагедії із духу музики” він проголошує примат ідеалів естетичної величі над моральними переконаннями. Мистецтво, на його думку, є доповненням і завершенням буття. При цьому філософ виступає проти “втомленої культури” свого часу, проти розпорошеності індивідуумів й убачає порятунок лише у поверненні сучасної йому Європи до традицій античності. У попередній лекції вже йшлося про протилежність аполлонівського та діонісійського начал у бутті культури. Ніцше вважав, що трагічна сутність мистецтва виражається через боротьбу цих двох начал, а примирення відбувається під егідою Діоніса. Світ олімпійських богів, що є уособленням класичної впорядкованості, закриває від людини справжнє буття. Коли ж піна ілюзій щезає і світ відкриває істинні свої риси, людину переповнює діонісійське почуття потрясіння. У такому стані руйнуються соціальні межі, людина виривається з полону індивідуалізації й зливається із собі подібними, з природою. Вона більше ніж художник, вона - художнє творіння самої природи.

Діонісійська надмірність, а не аполлонівське почуття міри вели людину до істини.

Соціальною базою вищої культури Ніцше вважає суспільство, побудоване за ієрархічним принципом: маса рабів, позбавлених творчого начала, і каста вільних, яким судилося виховувати геніїв-творців.

Під впливом раціоналізації суспільного розвитку людина зі своєю невтомною жагою пізнання перетворюється на жалюгідного “бібліотекаря” або “коректора”. Тепер, вважає Ніцше, сіра маса виробників культури буде постійно прагнути пригнічувати творчі імпульси геніїв-одинаків.

Проблему кризи культури у результаті відчуження людини від результатів її діяльності розглядала також екзистенціальна філософія. Зокрема, представники цього напряму поставили у число актуальних проблем цього часу такі питання, як абсурдність людського існування і тотальна ізольованість його від соціуму (А.Камю, К.Ясперс, М.Хайдеггер).

Питання психологічного ”незадоволення культурою” та самовідчуження особистості поставлені й розв'язані представниками психоаналітичної теорії (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм).

До числа дослідників згаданої проблеми належиться і Г.Маркузе, що розробив концепцію “одномірної людини”, яка, будучи втягнута у споживацьку гонитву, виявляється відчуженою від таких своїх соціальних характеристик, як критичне ставлення до існуючого суспільства й т.ін.

5. Діалог культур як засіб подолання їх кризи

Кризові риси сучасної культури знайшли своє найбільш яскраве вираження у різних симптомах розпаду соціальної комунікабельності (вміння спілкуватися). Ця тема дістала художнє втілення у сучасному мистецтві в різних формах (у сюрреалістичному живописі і поезії, неореалістичній прозі і кінематографі, “абсурдистському театрі” тощо).

Початок теоретичного розгляду проблеми людського спілкування у 20-их роках ХХ ст. був покладений німецьким філософом М.Хайдеггером у його книзі “Буття і час” і французьким дослідником Г.Марселем у “Метафізичному щоденнику”, Ж.-П. Сартром і А.Камю у роботах 40-60-их рр. ХХ ст. Ситуацію філософської полеміки навколо поставленої проблеми допомогли створити роботи М.Бубера й Х. Ортеги-і-Гассета.

Під спілкуванням прийнято розуміти стосунки, що виникають між двома індивідами, пов'язаними між собою соціальними зв'язками, які при цьому зберігають свої індивідуальні риси. Сучасне суспільство позбавлене вміння розуміти іншого, вступати у діалог, оскільки людині прищеплене неприйняття культурних цінностей різного характеру.

На думку російського філософа В.С.Біблера, ХХ ст. породило немислимий синтез культур, поставивши тим самим проблеми їх діалогу. “Типологічно різні культури” (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моралі...) втягуються в один часовий і духовний “простір”, дивно й складно поєднуються один з одним, доповнюють,... виключають та передбачають один одного” (Біблер В. Культура. Діалог культур // Вопросы философии. - 1989. - №6). Тому дуже важливо хаос різноманітних культур перетворити на усвідомлений і зацікавлений діалог.

ХХ століття примусило багатьох учених розглядати культуру як протилежне цивілізації утворення. Якщо цивілізація завжди прагнула неухильного руху вперед, її шлях - підйом сходами прогресу, то культура здійснює свій розвиток, відмовившись від однолінійного руху вперед. Культура не використовує попередню духовну спадщину як трамплін для нових досягнень з тієї причини, що вона не може відмовитися цілком або частково від культурного фонду. Навпаки, величезне значення у культурному процесі має причетність до різних утілень традиції. Культура може будуватися лише на основі духовної спадковості, тільки із урахуванням внутрішнього діалогу культурних типів. Такий принцип В.Біблер називає “драматичним твором”, а Г.Померанц - “концертом”.

Культура - це величезний поліфонічний простір, що подібний до твору мистецтва. У ньому можна розрізнити “голоси” різних культурних персонажів, значущість яких не применшується ні віком, ні національною приналежністю, ні якимись іншими обставинами. Формування художнього світу будь-якого філософа чи композитора, архітектора чи модельєра завжди відбувається з опертям на цілий комплекс культурно-художніх традицій.

У поточному столітті стало зрозуміло, що діалог культур передбачає взаєморозуміння і спілкування не лише між різними культурними утвореннями в межах великих культурних зон, але потребує й духовного зближення величезних культурних регіонів, що сформували на світанку цивілізації свій комплекс відмінних рис. Говорячи про союз середземноморської культурної групи та індійсько-далекосхідної, Г.Померанц висуває наступний варіант діалогу. “Європа дала приклад єдності національного розмаїття, Китай - приклад єдності духовного багатоманіття. Можна уявити собі майбутнє як поєднання європейського плюралізму етнічних культур із китайським плюралізмом духовних культур”.

Діалог - це питання не лише про гуманітарні контакти великих культур, але й спосіб залучення окремо взятої особи до духовного світу цих культурних утворень. За висловом М.Бахтіна, культура може існувати тільки на кордонах: між днем сьогоднішнім і минулим, між різними формами культурної діяльності, між творами різних авторів.

Діалог як принцип культурного розвитку дозволяє не лише органічно запозичувати краще зі світової спадщини, але й примушує людину подати власний “голос”, здійснити особистісне переосмислення “чужої” культури. Лише внутрішнє переосмислення культурних цінностей, тільки активний діалог з культурними фігурами робить людину культурною, залученою до великого космосу культури. Діалогова форма дає змогу проявитись амбівалентній (двоїстій) природі культури.

Важко не погодитися з В.Біблером, який стверджує: “Кожна культура є своєрідним “Дволиким Янусом”. Її обличчя однаково напружено обернене до іншої культури, до власного буття в інших світах і в середину, вглиб себе, у прагненні змінити й доповнити своє буття”.

Сьогодні розвиток принципу діалогу культур - реальна можливість подолати глибинні протиріччя духовної кризи, уникнути екологічної катастрофи та атомної ночі. Реальним прикладом консолідації різних культурних світів є союз, що сформувався наприкінці ХХ ст. у Європі між європейськими націями. Можливість аналогічного союзу між величезними культурними регіонами може виникнути лише за умови діалогу, який збереже культурні відмінності в усьому їх багатстві й різноманітті та приведе до взаєморозуміння і культурних контактів.

Отже, кризи у культурі не є випадковим “покаранням”, епізодом у її долі чи жорстоким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують всю історію. Культура не може розвиватися вічно за єдиною універсальною схемою. В її розвитку настають складнощі, колізійні моменти. Вони можуть, на думку Шпенглера, свідчити лише про завершення часу певної культури. Ніякого переродження культури бути не може. Криза - це сигнал до остаточної загибелі.

Однак можливий і інший погляд. Криза племінної культури породила осьовий час людства - сплеск людського духу. У надрах язичництва визріла християнська культура. Занепад античності виявив нові потенції в європейській культурі. Сучасні криза є провісником нової культурної парадигми.

Питання для самоконтролю

1. Що таке культурний конфлікт і з яких стадій він складається?

2. Що становить сутність феномена кризи у культурі?

3. Як розумів кризу культури О.Шпенглер?

4. Що спільного між закатом античності і сучасною культурною кризою?

5. Що таке відчуження?

6. У чому сутність діалогу культур?

7. Чи культура може вічно розвиватися за єдиною, універсальною схемою?

Тестові завдання

1. Що таке конфлікт інтерпретацій?

a. протиріччя у поглядах на ефективні способи задоволення інтересів;

b. протиріччя культурних інтересів;

c. протиріччя у ціннісних орієнтирах;

d. протиріччя у способах і результатах прочитання культурних текстів;

e. протиріччя у методах пізнання і відображення дійсності.

2. Хто першим з науковців побачив кризу європейської культури?

a. О.Шпенглер;

b. Ф.Ніцше;

c. К.Ясперс;

d. Н.Бердяєв;

e. В.Біблер

3. Як О.Шпенлер називає період у культурі, що характеризується її надламом?

a. занепад;

b. цивілізація;

c. дикість;

d. варварство;

e. вмирання.

4. Хто першим з науковців довів, що фатальна роль техніки у людському житті пов'язана з тим, що у процесі НТР техніка повстає проти свого творця?

О.Шпенглер;

Ф.Ніцше;

Ю.Хабермас;

Н.Бердяєв;

К.Ясперс.

5. Хто з філософів досліджував проблему відчуження людини від культури?

a. К.Ясперс, Е.Фромм, О.Шпенглер, Е.Тейлор, К.Юнг;

b. В.Біблер, Ф.Ніцше, К.Ясперс, Е.Фромм, А.Камю, З.Фрейд, Г.Маркузе;

c. К.Ясперс, М.Фуко, К.Леві-Строс, О.Шпенглер, М.Хайдеггер;

d. Н.Бердяєв, Е.Фромм, Г.Спенсер, Б.Малиновський, Г.Маркузе;

e. Л.Морган, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Біблер, Х.Ортега-і-Гассет.

6. Хто розробив концепцію “одномірної людини”?

a. М.Хайдеггер;

b. А.Камю;

c. Е.Фромм;

d. К.Ясперс;

e. Г.Маркузе.

7. Хто порівнював кожну культуру із “Дволиким Янусом”, обличчя якого однаково напружено обернене до іншої культури і вглиб себе?

a. В.Біблер;

b. М.Бахтін;

c. Г.Померанц;

d. М.Хайдеггер;

e. Ж.-П. Сартр.

8. Які науковці досліджували проблему психологічного “незадоволення культурою” і самовідчуження особистості?

a. А.Камю, К.Ясперс, М.Хайдеггер;

b. В.Біблер, М.Бахтін, Г.Померанц;

c. Г.Марсель, Г.Маркузе, Х. Ортега-і-гассет;

d. Ф.Ніцше, Е.Фромм, Н.Бердяєв;

e. З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм.

9. Ким і коли було покладено початок теоретичного розгляду проблеми людського спілкування?

a. М.Хайдеггером;

b. В.С.Біблером;

c. Ф.Ніцше;

d. К.Ясперсом;

e. З.Фрейдом.

10. Головним наслідком зростання обсягу вільного часу людини у сучасній культурі, на думку В.Біблера, є:

a. розвиток індустрії відпочинку;

b. творчий саморозвиток особистості;

c. руйнування особистості, зростання безкультур'я;

d. зростання обсягу автоматизованих розваг;

e. посилення ролі маскульту.

Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

культурологічний цивілізація наука субкультурний

Мета: з'ясувати різні наукові підходи у визначенні суті поняття “культурно-історична епоха”, визначити зміст категорій “контркультура” та “субкультура”, схарактеризувати різновиди субкультурних утворень минулих культурно-історичних епох і сьогодення; показати, що контркультурні прояви знаменують собою початок зміни культурно-історичної епохи.

План

1. Поняття культурно-історичної епохи

2. Сутність поняття “контркультура”, її роль у соціокультурному розвитку

3. Субкультура як особлива сфера культури та її види

4. Субкультурні утворення минулих культурно-історичних епох

5. Сучасні субкультурні утворення

Література

Давыдов Ю.Н., Роднянская И.Б. Социология контркультуры: (Инфантилизм как тип мировосприятия и социальная болезнь). М., 1980.

Гуревич П. Философия и культура. М., 1994.

Злобин Н.С. Культура и общественный прогрес. М., 1980.

Ионин Л.Г. Социология культуры. М., 1996.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ ст.): Навч. посібник. Х.: Одіссей, 2003.

Культурология: Учебное пособие / Сост. А.А.Радугин. М., 1999.

Петров Д.В. Молодёжные субкультуры. Саратов, 1996.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник // За ред. М.М.Заковича. К., 2000.

Культурология. ХХ век. Словарь. Санкт-Петербург, 1997.

1. Поняття культурно-історичної епохи

Якщо виходити із загальноприйнятого твердження, що цивілізація - це певний етап у культурній еволюції людства, що починається з 3500 р. до н.е. і триває по сьогоднішній день, то у ній можна виділити низку культурно-історичних епох. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, залежно від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід, тобто поділ на культурно-історичні епохи відповідно до зміни супільно-економічних формацій. Видіялилися такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході (семіотика - загальна теорія знакових систем) до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура визначається мовою, є німецький науковець Вільгельм Гумбольдт та український мовознавець Олександр Потебня. Вони твердили, що залежно від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Однак найбільш сутнісним і глибинним є філософський підхід до культури. Вже говорилося, що у філософії існує на сьогодні безліч визначень поняття «культура», але загальним у них є те, що так чи інакше у них пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може втілити свої духовні цінності, створюючи свої матеріальні та духовні блага, і цим самим сприяти розвитку суспільства й історії. І лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури саме особистісний чинник може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають і гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства та втілюються в мистецтві, практичній діяльності, науці, інших культурних складових. Виходячи з таких критеріїв, можна виділити наступні культурно-історичні епохи: первісна культура, культура Стародавнього Сходу, антична культура, культура європейського середньовіччя, Ренесанс, барокова культура Європи, культура Просвітництва, середньовічна культура Сходу, культура модерну і т. ін. Тобто у цьому випадку культурно-історична епоха розглядається як складний спектр культурних тенденцій, стилів, традицій, маніфестацій людського духу.

...