Напрямки культурологічного аналізу

Світова наукова цілісність, що склалася у ХХ ст., поклала початок економічному об'єднанню світу, передачі в усі куточки земної кулі передових способів виробничої культури. Ми є свідками зростаючої інтернаціоналізації народногосподарських зв'язків. Одним із виявлень цього процесу стали транснаціональні корпорації з їх єдиними формами організаційної культури, що діють в десятках країн і на різних континентах. На їх частку припадає понад третину промислового виробництва, більше від половини зовнішньої торгівлі, майже 80% нової техніки й технологій. Про наростання інтернаціоналізації життя сучасного світу свідчить всеохоплюючий характер науково-технічної революції, принципово нова роль ЗМІ і комунікації.

У той же час техногенне ставлення до природи як до засобу задоволення не духовних, а суто технічних потреб стає у першій половині ХХ ст. однією з провідних тенденцій у розвитку культури. Розвиток техніки і технології як знаряддя панування людини над природою стали головними цілями суспільного розвитку. В результаті виникла ситуація, коли постійне нарощування матеріального багатства на основі оновлення техніки перетворило людину в звичайне знаряддя ефективної економічної діяльності.

2. Сцієнтизм і антисцієнтизм. Концепція “двох культур” Ч.Сноу

Через вищезгадані причини видатні гуманісти та мислителі ХХ ст. із тривогою говорили про деградацію культури. В результаті у культурі ХХ ст. розвинулося протиріччя, яке проявилося у протистоянні двох напрямів: сцієнтичного й антисцієнтичного.

В основі сцієнтизму лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність. Наука як абсолютний еталон, вважають сцієнтисти, спроможна розв'язати всі проблеми, що стоять перед людством, - економічні, політичні, моральні тощо.

Поняття “сцієнтизм” походить від латинського слова “scientia” - знання, наука. Сцієнтисти стверджують: науці все підвладне. Дійсно, сучасна наука проникла в усі сфери суспільства, пронизуючи собою не лише промисловість, сільське господарство, а й політику, адміністративну та військову діяльність. Однак не все у світі - наука. Наприклад, існують сфера мистецтва, віра, людські почуття і стосунки. Антисцієнтизм з'явився як реакція на перебільшення ролі науки. Для нього характерне приниження значення наукового знання, звинувачення науки у тому, що вона спричинила всілякі кризи: економічну, екологічну, національну. Гасло антисцієнтистів: “Наука - чума ХХ ст.”

У результаті виникла ситуація, яку окреслив англійський письменник, учений-фізик і громадський діяч Чарлз Персі Сноу, виділивши існування у сучасному світі двох культур - гуманітарної і науково-технічної. Остання є похідною від науково-технічного прогресу ХХ ст. Сноу писав про це так: “…На одному полюсі - художня інтелігенція, на другому - науковці, та як найбільш яскраві представники цієї групи - фізики. Їх розділяє стіна нерозуміння й іноді (особливо серед молоді) антипатії і ворожнечі, але головне, звичайно, нерозуміння. У них дивне, спотворене уявлення один про одного. Вони настільки по-різному ставляться до одних і тих самих речей, що не можуть знайти спільної мови навіть у царині почуттів”. Ворожнеча двох культур може призвести до загибелі людства.

3. Криза техногенної цивілізації і шляхи виходу з неї

У результаті стрімкого процесу технізації (тобто постійного збільшення й удосконалення сфери інструментальних засобів), з одного боку, і супроводжуючої цей процес системи цінностей, що панують у культурі - з другого, європейська цивілізація стала набувати техногенного характеру. Найсуттєвіша її риса - втрата людиною влади над технічним прогресом та його наслідками. Англійський філософ Бертран Рассел стверджував: “Наука і техніка рухаються зараз уперед, наче танкова армада, що втратила водіїв, - сліпо, бездумно, без певної мети”.

Які ж основні риси визначають техногенний характер сучасної цивілізації?

1. Особливе ставлення до природи. В західноєвропейській культурі Світ, Природа завжди розглядалися як поле для прикладання сил людини. Згадаємо закорінену в нашій свідомості парадигму: “Природа не храм, а майстерня, і людина у ній робітник”, “ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї - ось наше завдання” тощо. Порівняємо цей принцип з важливою ціннісною орієнтацією східної культури на невтручання у природу.

2. Людина розглядається як активна істота, покликана перетворити світ. Ця позиція найяскравіше виражена у марксистській філософії (“філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає у тому, щоб змінити його”). Проникливий критик марксизму Р.Арон підмітив, що “марксизм був не ідеологією пролетаріату, а доктриною промислового прогресу”. Якщо порівнювати цей принцип європейської культури із принципом східної, згідно з яким світ слід не змінювати, а адаптуватися до нього, не нав'язувати свою волю, а відгадувати ритми змін світу, то логічно невідворотною стає абсолютизація людської активності в західноєвропейській культурі, що призвела до агресивності технічного втручання людини у природу і породила одну з найгостріших проблем сучасної цивілізації - екологічну.

3. Особливе розуміння людської діяльності. З позиції європейської культури діяльність людина спрямована назовні, на перетворення предметів, а не самої людини. У східній культурі домінує прагнення до самовдосконалення людини, що проявилося й у технічних винаходах.

4. Акцент на техніко-технологічну оптимальність розвитку техніки та технології поза їх людським, соціокультурним виміром. Слід підкреслити, що сама ідея про те, що визначальним чинником суспільного розвитку є матеріальне виробництво, не могла в принципі виникнути у рамках східної культури.

5. Глобалізація стилів життя. Виявом цього є маскульт, уніфікація одягу, їжі. Всьому цьому сприяють засоби масових комунікацій і сучасний транспорт: щодня 3 млн. людей мандрують з одного кінця планети на інший, понад 10 500 ресторанів “Макдональдс” працюють у 50-ти країнах, у будь-якій країні можна придбати будь-яку газету чи журнал, переглянути за допомогою супутникового телебачення величезну кількість іноземних телепрограм. Зараз понад 1,5 млрд. людей говорять англійською мовою. Одночасно з глобалізацією стилів життя все більш помітні ознаки протилежної тенденції - боротьби за збереження унікальності національних культур.

Усвідомлення цих характеристик і тенденцій сучасної цивілізації приводить більшість мислителів сучасності до висновку про те, що на цьому шляху в суспільства перспектив немає. Власне, у цьому й полягає сутність кризи техногенної цивілізації. Розглянемо основні можливі шляхи виходу з цієї кризи:

1. Усвідомлена зміна пріоритетів у шкалі культурних цінностей, створення нового ставлення до природи, формування екологічної культури.

Донедавна соціокультурний зміст техніки приховувався у системі “техніка-людина”, а екологічний - у системі “техніка-природа”. Підкреслимо, що й екологічний, і соціокультурний сенси техніки виявляються не у розрізнених частинах складної системи світового простору, в яке вона вписується, а лише в єдиній системі, де і техніка, і природа, і сама людина завжди є лише частиною набагато більшого цілого - світового універсуму.

2. Зміна принципів вимірів техніки, її критеріїв та оцінок, включення в систему цих оцінок поряд із техніко-технологічною оптимальністю й економічною ефективністю і соціокультурний, власне людський вимір.

Необхідні не фрагментарні критерії, а системні інтегративні оцінки.

Складність цього завдання полягає у тому, що такі оцінки лежать у сфері міждисциплінарних підходів. Але це усвідомлення і відповідальність у виборі рішень дає можливість запобігти сліпим діям людей завдяки інформуванню про наслідки, дозволяє вибудовувати альтернативні моделі. Вдосконалення оцінок техніки сьогодні пов'язане з переорієнтацією групових інтересів на загальнолюдські, що дає змогу, при передбаченні соціальних та культурних наслідків технічної діяльності, можливо, встановлювати певні межі у технічній винахідливості до тих пір, доки не будуть знайдені способи ліквідації негативних для людства результатів.

3. Революційні зміни інженерного мислення. Сама логіка інженерного мислення і діяльності дозволяє передбачити, що подібна революція відбудеться у цьому столітті. На першому етапі головне було зрозуміти “онтологічну” (сутнісну) природу принципів дії технічних засобів. Сутність інженерії, суверенність думок і таланту винахідника полягала у відкритті, знаходженні (інколи інтуїтивному, практичному) цих механізмів улаштування. А оскільки вважалося, що вони носять неісторичний характер, що вони ніби закладені у природі технічного об'єкту, то справа інженера - цю природу віднайти.

Другий етап розвитку інженерії умовно можна назвати логіко-гносеологічним (пізнавальним). Цей етап пов'язаний із розумінням того, що суть інженерії значною мірою визначається механізмом пізнавальної мисленнєвої діяльності. А значить, важливо зрозуміти, якими методами і засобами створюються й експлуатуються технічні об'єкти. На цьому, до речі, й базується сучасна інженерна освіта. Ефективність технічна стає головним орієнтиром інженерного мислення, що перетворює саму техніку на мету та головний зміст всієї діяльності людини. Стає “техники много, а духа нет” (Б.Пастернак).

Третій етап пов'язаний із соціокультурним осмисленням техніки, коли вона розглядається у контексті умов її буття. Соціокультурна парадигма інженерії орієнтує не на найближчі технологічні цілі, а на віддалені, історично значущі для всього людства наслідки, підвищує відповідальність за вибір рішень. Вона формує нові принципи контролю над технікою на основі багатомірності і нові принципи технічного проектування у глобальній системі “технічний пристій - людина - навколишнє середовище”, де всі три компоненти рівноправні і не можна ні насильницьки експериментувати з людиною, ні маніпулювати з технічним об'єктом, ні безпечно споглядати зміни середовища.

Сутність та сенс подальшого розвитку техніки полягає у виробленні таких проектувальних стратегій і контролюючих систем, які б забезпечили виживання людства.

Уключення соціокультурної парадигми в інженерію дає можливість подолати технократичну однобокість, організовує інженерне мислення й інженерну діяльність навколо людини як найвищої цінності, а їх людський вимір робить мірою професіоналізму та компетентності, що і складає одну з найважливіших умов подолання кризи.

Федеріко Майор, Генеральний директор ЮНЕСКО, відмічав, що “прийшов час визнати культуру безпосередньою надихаючою силою розвитку, відвести їй центральну роль соціального регулятора… Мета Всесвітнього десятиліття розвитку культури - сприяти усвідомленню культурного імперативу і розвитку нового мислення, щоб дійти до багатьох конкретних пропозицій щодо багатоманітності, яке веде до об'єднання, творчості, що породжує співпрацю, й солідарності, яка несе свободу”.

Видатний німецький мислитель ХХ ст. Альберт Швейцер дійшов висновку про необхідність відмови від “технократичної культури” та переходу до більш високих форм розвитку. Він вважав, що технократизм і технократична наука призвели до засилля духовно й емоційно убогої думки, до загибелі ідеалів культури. Мислитель висунув принцип “благоговіння перед життям” як основоположний для нової загальнолюдської, загальнопланетарної культури. Цей принцип екології духу, збереження та взаємоповаги у сфері культури означав перехід від технократичної моделі її розвитку до нової, орієнтованої дійсно на загальнолюдські цінності.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення терміну “наука”.

2. На які складові поділяється система наукових знань?

3. Назвіть основні принципи наукового пізнання.

4. Що таке техніка?

5. Які види техніки Вам відомі?

6. Що таке науково-технічний прогрес і які основні етапи він пройшов?

7. Що таке науково-технічна революція? Назвіть основні її напрями.

8. Яка єдина система склалася в умовах НТР?

9. Що таке сцієнтизм та антисцієнтизм?

10. Які дві культури сформувалися у ХХ ст. на думку Ч.П.Сноу?

11. Перелічіть основні риси, що визначають техногенний характер сучасної західної цивілізації.

12. Назвіть шляхи виходу з кризи техногенної цивілізації.

Тестові завдання

1. На які три структурні елементи поділяється система науки:

a. природничі, гуманітарні, технічні;

b. точні, суспільні, прикладні;

c. фундаментальні, прикладні, гуманітарні;

d. соціально-політичні, гуманітарні, природничі;

e. природничі, суспільні, точні.

2. Який з принципів наукового пізнання полягає у твердженні, що всі події в світі пов'язані між собою причинним зв'язком:

a. принцип об'єктивності;

b. принцип відтворюваності;

c. принцип теоретичності;

d. принцип системності;

e. принцип детермінізму.

3. На які основні види поділяється техніка:

a. машини, механізми, інструменти;

b. виробнича, невиробнича;

c. побутова, комунальна, військова, спортивна;

d. медична, техніка культури, виробнича;

e. спортивна, комунальна, технологічна, транспортна.

4. Як називається єдиний, взаємообумовлений, поступальний розвиток науки і техніки:

a. науково-технічна революція;

b. науково-технічний прогрес;

c. наукова революція;

d. техногенна революція;

e. техніко-науковий прогрес.

5. Як називається остання стадія науково-технічного прогресу, що розпочалася у середині ХХ ст. і триває до сьогодні:

a. наукова революція;

b. техногенна революція;

c. науково-технічна революція;

d. техніко-науковий прогрес;

e. технічний прогрес.

6. Хто стверджував про існування в сучасному світі двох культур - гуманітарної і науково-технічної:

a. А.Швейцер;

b. Ч.П.Сноу;

c. Б.Рассел;

d. О.Шпенглер;

e. Н.Бердяєв.

7. У чому проявляється глобалізація стилів життя:

a. у поширенні маскульту, уніфікації одягу, їжі;

b. у збереженні унікальності національних культур;

c. у прагненні до самовдосконалення людини;

d. в агресивному втручанні людини у природу;

e. у приматі матеріального виробництва.

8. У чому полягає найсуттєвіша риса сучасної техногенної цивілізації:

a. у приматі матеріального виробництва;

b. у втраті людиною влади над технічним прогресом і його наслідками;

c. в агресивному втручанні людини у світ природи;

d. у спрямуванні людської діяльності назовні, на перетворення навколишнього світу;

e. у глобалізації стилів життя.

9. Який із структурних елементів у системі “Технічний пристрій - Людина - Навколишнє середовище” має бути пріоритетним у разі революційних змін інженерного мислення з метою подолання катастрофічних наслідків кризи техногенної цивілізації:

a. людина;

b. технічний пристрій;

c. навколишнє середовище;

d. усі три мають бути рівноправні.

10. Хто з видатних мислителів висунув принцип “благоговіння перед життям” як основоположний для нової загальнолюдської, загальнопланетарної культури:

a. Ч.П.Сноу;

b. Б.Рассел;

c. А.Швейцер;

d. Н.Бердяєв;

e. К.Ясперс.

Тема 5 Аполлонівська та діонісійська засади європейської культури

Мета: схарактеризувати античну культуру як колиску європейської цивілізації; з'ясувати основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури; розглянути головні досягнення давньогрецької та давньоримської художньої культури; розкрити сутність теорії Ф.Ніцше про два начала в бутті культурі - аполлонівське та діонісійське.

План

Антична культура як колиска європейської цивілізації

Основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури

Художня культура Стародавньої Греції

Художня культура Стародавнього Риму

Ф.Ніцше про два начала в бутті культури

Література

Антична культура: Довідник. К., 1993.

Дмитриева Н.А., Акимова Л.И. Античное искусство: очерки. М., 1988.

Древние цивилизации / Под ред. Г.М.Бонгард-Левина. М., 1989.

Античность как тип культуры. М., 1988.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. М., 1990.

Підлісна Г.Н. Світ античної культури. К., 1989.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. К., 2000.

Культура Древнего Рима: В 2-х т. М., 1985.

Ніцше Ф. Рождение трагедии из духа музыки // Соч.: В 2-х т. М., 1990. Т.1.

Бичко А.К. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури:Курс лекцій. К., 1992.

Чернокозов А.И. История мировой культуры (Краткий курс). Ростов-на Дону, 1997.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. К., 2000.

Словарь античности. М., 1983.

Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. К., 2002.

1. Антична культура як колиска європейської цивілізації

Античною культурою прийнято називати культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Термін античність (від лат. antiquus - стародавній) почав використовуватися в епоху Відродження (ХІV - ХVІ ст.), коли стала зрозумілою неповторна велич культури Стародавньої Греції, її фундаментальне значення у розвитку людства й передовсім європейської культури.

Саме античність створила той особливий спосіб ставлення людини до космосу, суспільства і до самої себе, який визначив долю західного світу. Саме завдяки цьому способу ставлення людини до світу античність розуміється як синонім класичного, неперевершеного зразка у скульптурі, архітектурі, літературі, ораторському мистецтві, філософії та інших сферах творчої діяльності. Цей же спосіб ставлення людини до світу визначив надзвичайно гуманістичну орієнтацію всієї системи цінностей античного світу, до якої зверталися всі великі мислителі, поети, письменники, художники і музиканти. Ці цінності свідомо втілювали у своїй творчості Леонардо до Вінчі, Ботічеллі, Тіціан, Рембрандт, Данте, Шекспір, Пушкін, Оффенбах, Стравинський та інші великі творці європейської і світової культури. Грецька мова й латина протягом усієї європейської історії залишалися і є мовою вчених, юристів, медиків саме тому, що цими мовами античні мислителі зафіксували фундаментальні основи логіки, морфології й провідних наук.

І література, і мистецтво, і філософія Стародавньої Греції стали відправною точкою у розвитку європейської культури. Греки створили науку, яку деякі дослідники називають “роздумами про світ за способом греків”. Ціла плеяда блискучих імен відкриває сторінки античної культури: драматурги Есхіл, Софокл, Евріпід, історики Геродот, Фукідід, Ксенофонт, філософи Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель і ін.

Загалом для античної культури характерні раціональний (теорійний) підхід до розуміння світу і в той же час струнка логіка й індивідуальна своєрідність у розв'язанні соціально-практичних та теоретичних проблем. Цим Стародавня Греція відрізняється від Сходу, де розвиток культури проходив переважно у формі коментування стародавніх учень, що стали канонічними, у формі увічнення традиції.

Антична культура - це перша європейська “осьова культура”. Згідно з теорією німецького культуролога К. Ясперса, осьовими є ті культури, у яких здійснилася перемога логосу (знання) над міфом. Такими культурами Ясперс вважає давні китайську, індійську, іранську, іудейську та грецьку.

Досягнення античної цивілізації (І тис. до н.е. - V ст. н.е.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура - це тип європейської раціональної культури. Її шлях - це шлях від міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення її на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової та фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції й зв'язку речей, які знаходили математичне вираження. В одухотворенні, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв'ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Антична культура - космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу.

За О. Лосєвим, рабовласництво із сутністю раба як фізичної речі в кінцевому узагальненні породжувало уявлення про світ як про матеріальний; тобто пластичність античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні мистецтва. Наукові знання були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами («Начала» Евкліда).

Таким чином, античність є історичним фундаментом сучасної Європи.

2. Основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури

Давньогрецька культура пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Тому доцільно починати її характеристику з періодизації:

крито-мікенська, або егейська, доба (ІІІ - ІІ тис. до н.е.) - доантичний період в історії Греції, початок якого пов'язаний із виникненням міст на о. Крит, чия специфіка позначена будівництвом химерних споруд, найбільший із яких - Кноський палац - був відкритий англійським археологом А. Евансом. Із цим палацом пов'язана й грецька легенда про лабіринт. Значного впливу мінойської (критської) цивілізації зазнала Мікенська цивілізація на північному сході півострова Пелопонес, яка виникла у ІІ тис. до н.е. Деякі божества і релігійні обряди, фресковий живопис у палацах, водогін і каналізація, лінійне складове письмо були запозичені з острова Крит. Проте культура Мікен була самостійною та найвищого розквіту досягла у ХV - ХІІІ ст. до н.е. Культура Мікен упала під ударами дорійців, які прийшли з півночі. Починається другий етап в історії Греції, який можна вважати безпосереднім попередником античності.

Ранньоархаїчний, або “гомерівський”, період (ХІІ - ІХ ст. до н.е.)

Дорійське завоювання відкинуло Грецію на кілька століть назад. Як матеріальна, так і духовна культура цього часу мають на собі сліди занепаду. Ремесла якісно регресували. Але позитивним явищем було оволодіння технікою виплавки й обробки заліза, яку принесли із собою дорійці. Весь гомерівський період був безписемним. Цю добу описав у своїх творах Гомер (поеми “Іліада”, “Одіссея”), який жив у наступну добу.

Архаїчний період (VІІІ - VІ ст. до н.е.). У цей час Греція випередила у своєму розвитку сусідні країни. Це був час Гомера, Гесіода, Сапфо, Алкея, перших філософів: Фалеса, Анаксімена, Анаксімандра. Формується знаменитий демократичний грецький політичний устрій у вигляді міст-полісів. У цю добу греки колонізують Середземномор'я та Причорномор'я (“велика грецька колонізація”). У культурному відношенні період архаїки став часом пробудження духовних сил грецького народу. Це часи вже власне античної Греції, коли були закладені підвалини майбутнього розквіту культурного грецького генія.

Класичний період (V - ІV ст. до н.е.) наступив після греко-перських війн, у яких греки перемогли. Період характеризується розквітом демократії, загальноеллінською солідарністю і єдністю на основі спільності життя, культури, релігії та мови; розквітають мистецтво, філософія, література, театр, риторика, право. Це був воістину зоряний час Еллади, найвищий прояв її загальнолюдського генія. Особливо яскраво проявилися ці досягнення в Афінах, де за часів правління стратега Перікла розквітли всі культурні галузі.

Елліністичний період (кінець ІV - І ст. до н.е.). Після класичного періоду грецькі держави потрапляють під владу Македонії і разом із македонцями здійснюють похід на Схід, беруть участь у підкоренні Малої Азії, Сирії, Єгипту, Персії, Середньої Азії (походи Александра Македонського). Розпочинається епоха еллінізму, що в культурному плані означала синтез східних та грецьких культурних елементів. Смерть Александра призвела до розподілу його володінь. Виникла дві великі царські династії - єгипетська Птолемеїв та сирійська Селевкідів. У містах цих царств усе життя будувалося подібно до життя в грецьких полісах. У науці в цей час відбулося відокремлення спеціальних наук від філософії. Посилилася диференціація наукових дисциплін. У ряді міст створюються бібліотеки, найбільш відомі - в Александрії та Пергамі. При дворі єгипетських царів Птолемеїв було створено спеціальне товариство “Мусейон”, яке об'єднувало вчених. Саме з «Мусейоном» пов'язана діяльність Евкліда (ІІІ ст. до н.е.), який створив “Начала” - підручник геометрії, що прослужив людству майже дві тисячі років. У Александрії кілька років жив і працював Архімед. Астроном Арістарх з острова Самос висловив геніальний здогад про обертання Землі навколо Сонця. Астроном Гіппірх із Нікеї уточнив календар, відстань від Землі до Місяця, а також розробив поняття довготи й широти. Ботанік Феофраст написав “Історію рослин”. На острові Фарос був збудований знаменитий маяк, одне із семи чудес світу.

Які ж визначальні риси характеризували античну грецьку культуру?

Назвемо і роз'яснимо їх:

Демократизм давньогрецької культури. В античній Греції держава не існувала “зовні” та “над” громадянами, вони у своїй живій сукупності і були державою з усіма її культовими, громадянськими й естетичними установами. Звідси і постали значною мірою вільне від відтінку офіційності життя та діяльність античного грека. Це визначало те почуття єдності особистого і суспільного, етичного й естетичного, конкретного і загального, інтимного і монументального, що досягає свого кульмінаційного відображення саме в класичній культурі.

Агоністичний (від грецьк. agon - боротьба, змагання) характер Принцип змагальності, що походив від культових ігрищ колишньої общини, пронизував весь уклад поліса. Таким є, наприклад, філософський трактат, розроблений у формі діалогу. Подібність спостерігається й у постановках трагедій, пов'язаних із культом Діоніса, що здійснювалися як змагання між трьома колективами і складалися з хору, акторів та драматурга. Грецький агон уособлював характерну рису вільного грека: він міг виявити себе перш за все як громадянин поліса, міського колективу. Особливого значення спір-агон набув у спортивних змаганнях, що знайшли своє класичне відображення в Олімпійських іграх.

Антропоцентризм (від грецьк. antropos - людина і centrum - центр; дослівно людина в центрі уваги). Саме в Афінах філософ Протагор дійшов висновку: “Людина є мірою всіх речей”. Тому образ людини, зведений до прекрасної норми, був не лише провідною, а й майже єдиною темою класичного мистецтва, а її оточення передавалося скупими натяками.

Гуманізм (від грецьк. humanus - людський, людяний). Елліни визнавали цінність людини як особистості, її право на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей. Для греків людина була найвищою цінністю, втіленням усього сущого, прообразом усього створеного й створюваного. Тому саме людину греки уславляли у мистецтві як найбільш важливий витвір у Всесвіті.

Антропоморфність релігійних вірувань. Грецькі боги мали здебільшого антропоморфний (людиноподібний) вигляд (на відміну від давньосхідних релігій, наприклад єгипетської, де більшість богів уявлялася у подобі тварин чи напівтварин-напівлюдей). І це стосується не тільки їхнього зовнішнього вигляду. Світ грецьких богів та богинь є тим же самим людським світом, тільки ідеалізованим, бо люди є смертними богами, а боги - безсмертними людьми (Геракліт).

Калокагатія - естетичний ідеал гармонії духовної й фізичної досконалості в людині. Саме такою уявлялася еллінам ідеальна людина.

Катарсистичний характер (від грецьк. katharsis - очищення). Термін було вперше вжито Аристотелем у його творі “Поетика”, де “катарсис” тлумачиться як мета трагедії, що полягає в очищенні духу за допомогою “страху і співчуття”. Цю мету можна перенести на все давньогрецьке мистецтво. На думку греків, справжній твір мистецтва повинен викликати у людей надзвичайні почуття, своєрідне потрясіння, через яке і відбувається очищення людського духу.

3. Художня культура Стародавньої Греції

В античній Греції процвітали різні види мистецтв: архітектори створювали величні храми, художники вражали пропорційністю й красою зображень на грецьких вазах. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда до цього часу є зразками драматичного мистецтва. Гомерівські епоси служать хрестоматією епічної поезії. Вони є такими ж безсмертними, як теореми Піфагора і фізичні розрахунки Архімеда.

Попередницею античної культури є так звана егейська культура - архітектура, скульптура та розписи Криту, Мікен, Тиринфа. Знаменитий Кноський палац на Криті, що займав площу 16 тис. кв.м., своєю архітектурою попередив головну ідею античності: за всієї своєї величності, він не пригнічує людину, а виступає співрозмірним їй. Фрески палацу свідчать про те, що головний герой цього мистецтва - людина, її враження від навколишнього життя покладені в основу зображень пейзажу і тварин. Знаючи лише п'ять фарб (чорну, білу, блакитну, жовту й червону), володіючи лише “кольоровим силуетом”, живописці Криту зуміли створити яскраві емоційні картини.

ХІІ ст. до н.е. стало переломним в історії народів, що жили на узбережжі Егейського моря. Ахейські міста Мікени, Тиринф, Пілос загинули під час нашестя дорійців. Цивілізація греків-ахейців була зруйнована прибульцями, що жили в умовах первісного ладу, але вже користувалися залізними виробами. ХІІ століття - початок шляху розвитку Греції “гомерівської епохи”, формування нового типу як культури в цілому, так і художньої культури зокрема. Греція вступає з бронзового віку в залізний, але носіями нових матеріальних можливостей стають народи, більш відсталі за загальним рівнем культури. Знову, як це було на початку бронзового віку, гинуть міста, не будуються палаци, на багато десятиліть забувається писемність. Образотворче мистецтво замінюється художнім ремеслом.

Ґрунтом для нової, більш розвиненої форми культури стала грецька міфологія - “природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народної фантазії”. На межі VІІІ - VІІ ст. до н.е. створюється поема “Теогонія” Гесіода, що систематизувала міфологічні оповідання стародавнього грека, подавала космогонічну картину походження світу й визначала важливий момент у розвитку грецької художньої культури: бог, герой, міфологічні істоти втілюються у людській подобі. Виразити це можна лише образотворчою, а не абстрактно-знаковою формою. У цей час обсяг художньої культури надзвичайно розширився. Розвивається дрібна пластика - теракотові, кістяні та бронзові статуетки зображують тварин, цілі сценки з побуту воїнів, героїв, у деяких із них можна пізнати олімпійських богів. Починає розвиватися монументальна скульптура, скульптори відшукують можливості живого і вільного зображення людського тіла.

Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VІІ ст. до н.е., має виразні риси східного скульптурного канону. Її типові зразки - скульптурні зображення юнацької оголеної та дівочої одягненої фігури (“курос” і “кора”). Ці зразки грецької скульптури досить недосконалі пропорційно, статично одноманітні, фізіономічно типізовані. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності.

Вершиною культури архаїчної доби слід вважати шедеври Гомера. Витоки “Іліади” та “Одіссеї” Гомера у далекій епосі героїв-ахейців, у мікенській культурі. Гомер начебто намагається передати слухачам видіння світу, що давно щезнув. Епічні поеми Гомера являють собою свого роду кодекс моралі, яка утвердилася на багато віків. Вищою цінністю для знатного воїна - героя “Іліади” й “Одісеї” - є посмертна слава, вічна пам'ять про доблесні подвиги. Пам'ять зберігає співець-аед, який і передає її нащадкам. Таким чином, поеми Гомера стали і каноном поведінки, і джерелом знань, скарбницею мудрості. Від Гомера йдуть корені грецької й римської поезії. Доба архаїки - це час розквіту поетичної лірики, що звужувала уявлення про справжнє життя до земних щоденних радостей у віршах Архілоха, дружніх бенкетів і мірських насолод у Анакреонта, любові й щирості пережитих почуттів у ліриці Сапфо.

У період архаїки проявились важливі тенденції, характерні для високорозвиненої художньої культури. У новий етап вступає грецька архітектура. Особливого поширення набувають храмові споруди на честь олімпійських богів. Виробляється єдиний усегрецький тип храму: прямокутна у плані споруда, оточена колонами. Починає формуватися ордерна система - стильова система різних форм колон, що були обов'язковим елементом архітектури. Першим виник доричний ордер. Його колона приземкувата, стоїть та стилобаті, не має бази. Вона звужується до верха, а її валикоподібна капітель завершується товстою неприкрашеною капітельною дошкою (абаком). Наприкінці архаїчної доби виник іонійський ордер. Його колона стрункіша за доричну, тримається на базі. Капітель завершується подушкою з двома волютами, заокругленими у різні боки, над якими є тонка, прикрашена плита (абак).

Найбільш повно виражав основні тенденції грецького мистецтва періоду архаїки вазопис. До середини VІ ст. до н.е. високого рівня досягає так званий чорнофігурний вазопис - чорний лак по червонуватій глині. Вазописці виробляють навички, що дозволяють передавати рух та зображувати побутові сцени. Однак чорні силуети фігур і предметів не могли повною мірою передавати об'єм і простір, і силуетний чорнофігурний розпис змінився червонофігурним стилем. У ній чорним лаком закривалось тло, а фігури людей та предметів зберігали світлий, червонуватий колір глини. На такому тлі легше передавати об'єм, тобто зображувати предмети, розташовані один за одним.

Перехід від архаїки до класики був значною мірою обумовлений серйозними соціально-політичними подіями: боротьбою рабовласницької демократії і тиранії, запеклою війною грецьких полісів із персами. У світогляді греків на межі VІ - V ст. до н.е. намітився перехід до якісно нового осмислення світу і нових форм його художнього вираження. Період класики фіксує важливу особливість духовної культури: елліну не був властивий вузький професіоналізм. Уславлений філософ здійснював визначні відкриття у галузі математики та астрономії, відомий скульптор не лише міг збудувати храм, але й розписати його, створити науковий трактат. Більшість відомих греків були поетами.

Центром античної культури періоду класики стали Афіни. У них були зібрані блискучі досягнення суспільної думки і художньої діяльності. Афінська держава піклувалася про культурне життя своїх громадян, надаючи їм можливість брати участь у святкуваннях та відвідувати театр. Бідним ремісникам і торгівцям виплачувалася грошова допомога на відвідування театру. Спортивні змагання, які довгий час були привілеєю аристократії, стали ареною змагання для всіх. Гімнасіони із залами й лазнями, палестри для тренувань молоді зробили фізичне виховання правом будь-якого афінського громадянина. Метою його було всебічне виховання особистості.

Афіни V ст. до н.е. вражають розмахом монументального будівництва. Менше, ніж за два десятиліття були зведені головні будівлі афінського Акрополя: Парфенон, Пропілеї, невеликий храм Афіни Переможниці. Авторам Парфенона Іктіну і Каллікрату вдалося досягнути справжньої гармонії та довершеності. У класичну добу завершується формування ордерної системи. З'являється третій архітектурний ордер - коринфський. Коринфська колона висока, стоїть на базі і має пишно декоровану, ошатну капітель, що складається з рядів листя аканфа й невеличких волют.

Зразком класичної досконалості стала скульптура афінських майстрів. Прекрасні фризи Парфенона створені кількома художниками під керівництвом великого Фідія. Ідеал людської особистості втілений Фідієм у культових статуях Афіни Парфенос і Зевса Олімпійського. Сучасниками Фідія були Мірон - автор надзвичайної, всесвітньо відомої статуї “Дискобол” й автор “Канона” Поліклет. Всі вони зображували людей такими, якими вони повинні бути, їх герої ідеальні.

Відомо, що доба архаїки виразила себе в ліриці. В Афінах V ст. до н.е. розквітли трагедія та комедія. Трагедія (буквально “пісня козлів”) виникає з хорового співу, що виконувався сатирами, одягненими у козлячі шкури з метою зобразити постійних супутників бога виноградарства й виноробства Діоніса. Вона стала офіційною формою творчості, коли в Афінах було утверджене загальнодержавне свято Великих Діонісій. Грецька трагедія так само, як і гомерівський епос, виконувала разом з естетичними і виховні функції. Автори трагедій прагнули не лише зацікавити глядача, але й устрашити, потрясти його, показати на прикладі життя героїв дію божественних законів. Саме у трагедії найбільш повно виразилося таке поняття грецької культури, як катарсис, тобто очищення, визволення душі від “скверни” чи хворобливих афектів. Трагедії призначалися для театральних постановок. Театри у Стародавній Греції були величезними і вміщали до 20 тис. глядачів. Жінки у театрі не виступали, їхні ролі виконували чоловіки. Розквіт трагедії пов'язаний з іменами великих драматургів Есхіла, Софокла та Евріпіда. Кожен із них ставить проблему людини, його долі, справедливості і блага, але розглядає їх по-різному.

Есхіл - один з основоположників трагедійної драматургії. Його хвилювали проблеми морального обов'язку людини, її відповідальність перед рідним полісом. Він також пов'язував усе, що відбувається із силою фатуму, який, на його думку, панує не лише над людьми, але й над богами. Його найвідоміші п'єси - “Прометей закутий”, “Прометей звільнений”, “Перси”, трилогія “Орестея”.

Софокл - молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях поетів. 24 рази п'єси Софокла здобували перші нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перікла. Найпопулярніші трагедії цього драматурга - “Антігона”, “Едіп-цар”, “Філоктет”. У них автор доводить, що людина покликана самостійно визначати свої вчинки, не покладатися на богів і морально відповідати сама за себе.

Евріпід - молодший сучасник Софокла. На відміну від Софокла, який показував людей такими, якими вони мають бути, Евріпід зображував людей такими, які вони є. Його трагедії наближаються до побутової драми, а вся його творчість виявила величезний інтерес до окремої особистості. Найвизначніші п'єси Евріпіда - “Медея”, “Електра”, “Федра”. У них розкривається діалектика людських почуттів.

Дещо пізніше народився ще один літературно-театральний жанр - комедія. Найвидатнішим комедіографом того часу вважається Арістофан. Його комедії “Оси”, “Хмари”,”Плутос”, “Лісістрата” зафіксували процес розкладу афінської демократії. Творчість Арістофана втілює народний глузд і гумор.

Великим досягненням грецької літератури V - ІV ст. до н.е. є політична публіцистика видатних ораторів Ісократа й Демосфена. Ісократ вважається одним із кращих давньогрецьких риторів. Він уславився розробленням нових прийомів красномовства та політичною публіцистикою своїх панегіриків і політичних промов. Найкращий Ісократів учень, талановитий промовець Демосфен був представником демократичної орієнтації в Афінах. Його знамениті “Філіппіки” - промови проти монарха Філіппа Македонського, ввійшли до світового ораторського досвіду як зразок могутності експресивних прийомів переконання. Їхній викривальний пафос назавжди перетворив цю назву на загальновживане поняття.

Зростання індивідуалізму у кінці V ст. до н.е. характеризує грецьку культуру в цілому, але особливо помітним цей процес був у культурно-політичному житті Афін. Підважуються норми і принципи демократичного міста-держави. Афіни переживають складний час: війну зі Спартою, епідемію чуми. Важкі випробування руйнують старі уявлення, народжується нове ставлення до світу, який не здавався вже простим і ясним. Тепер не громадянин-колективіст, а людина індивідуальна і неповторна виступає ідеалом. Увага до всього одиничного й особливого ускладнює і художні образи. Нові традиції виявляються навіть в архітектурі - мистецтві, що відображає, як відомо, світ опосередковано. Ось чому Ерехтейон (кінець V ст.) - храм Афіни, Посейдона та Ерехтея в Акрополі - різко відрізняється від простого у сприйнятті Парфенона. Ерехтейон складний і асиметричний, його треба обійти довкола, щоб сприйняти архітектурні форми. Змінюються й вимоги до скульптурних творів. Вони отримують певне вираження у творчості Праксителя, Скопаса і Лісіппа.

Скульптури Праксителя “Гермес з немовлям Діонісом” й “Афіна Кнідська” відповідають перш за все естетичним потребам, вони є носіями витонченої краси та ошатності. Зовсім іншою була творчість Скопаса, архітектора і скульптора. Величності фігур Фідія, гармонійності статуй Мірона й Поліклета, майже людській красі богів і богинь Праксителя він протиставляє образи динамічні, пристрасні, сповнені нестямного пориву. В образах Скопасах виражається нове ставлення греків до світу, втрата його ясності і гармонії. Широко відома статуя вакханки, одна з найвизначніших статуй Скопаса. Пластичний образ сповнений руху, життєвих устремлінь, статуя - пристрасть, що ожила.

Роздробленість грецьких міст призвела у другій половині ІV ст. до н.е. до завоювання їх Македонією. Починається елліністична епоха. Мистецтво еллінізму характеризується винятково інтенсивним розвитком усіх художніх форм, пов'язаних як із грецькими, так і з “варварськими” принципами культури, з наукою й технікою, філософією й релігією.

Бурхливо розвивається архітектура. Переживають розквіт види мистецтва, пов'язані з прикрашанням будівель - мозаїка, декоративна скульптура, розписна кераміка. Інший напрям дістає розвиток скульптури. Тепер митці створюють не ідеальні образи героїв і богів, а образи звичайних людей у різні пори їхнього життя, часто далекі від ідеалу. Елліністичні скульптори хвилювали глядачів своїми творами та знаходили для цього високохудожні форми. Таким є “Лаокоон” скульпторів Агесандра, Полідора, Афінадора. Сюжет, узятий із гомерівської “Іліади”, - смерть троянського жерця Лаокоона і його синів, наслана богами за те, що він виступав проти занесення у місто знаменитого троянського коня, розцінюється як страшна людська трагедія.

4. Художня культура Стародавнього Риму

Із згасанням елліністичних держав із кінця І ст. до н.е. провідного значення в античному світі набуває римське мистецтво. Всотавши в себе багато досягнень культури і мистецтва Греції, воно втілило їх у художній практиці колосальної Римської держави. В античний антропоцентризм греків римляни внесли риси більш тверезого світорозуміння. Точність й історизм мислення, сувора проза лежить в основі їх художньої культури, далекої від піднесеної поетики міфотворчості греків.

Художня культура Риму відрізнялася від грецької більшим різноманіттям і строкатістю форм, в ній були відображені риси, притаманні мистецтву народів, підкорених Римом, які іноді стояли на більш високій сходинці культурного розвитку. Римське мистецтво сформувалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва місцевих італійських племен і народів, у першу чергу могутніх етрусків, які ознайомили римлян із мистецтвом містобудування, настінним монументальним живописом, скульптурним та живописним портретом. Але провідним був усе ж таки вплив грецького мистецтва.

Основні принципи художньої культури двох народів були у своїх витоках відмінні. Прекрасне, “належна міра в усьому” було для грека й ідеалом, і принципом культури. Греки, як уже відмічалося, визнавали могутність гармонії, співрозмірності та краси, римляни ж не визнавали іншої могутності, крім могутності сили. Вони створили велику і могутню державу, й уся будова римського життя визначалася цією великою могутністю. Особисті таланти не висувалися і не культивувалися - соціальна настанова була зовсім іншою. Звідси й формула дослідників римської культури - “величні діяння були здійснені римлянами, але серед них не було великих людей” - великих художників, архітекторів, скульпторів. Уточнимо - не було рівних за значенням геніям античної Греції. Сила держави виразилася перш за все у будівництві.

У римському мистецтві періоду республіки провідна роль належала архітектурі, пам'ятки якої навіть у руїнах вражають своєю могутністю. Римляни поклали початок нової епохи світового зодчества, у якому головне місце належало спорудам громадського призначення, розрахованим на велику кількість людей. У всьому стародавньому світі архітектура не має собі рівних за ступенем інженерного мистецтва, різноманітності типів споруд, багатства композиційних форм, масштабу будівництва. Римляни включили архітектурні споруди (акведуки, мости, дороги, гавані, фортеці) як архітектурні об'єкти у міський, сільський ансамбль і пейзаж. Вони доопрацювали принципи грецької архітектури й перш за все ордерної системи. Не менше значення у розвитку римської культури мало мистецтво еллінізму з його архітектурою, що тяжіла до грандіозних масштабів та міських центрів.

Але гуманістичне начало, благородна велич і гармонія, що складали основи грецького мистецтва, у Римі поступилися місцем тенденціям звеличувати владу імператорів, військову міць імперії. Звідси масштабні перебільшення, зовнішні ефекти, неправдивий пафос величезних споруд та поряд - жалюгідні хібари бідняків, тісні криві вулички й міські нетрища.

У галузі монументальної скульптури римляни залишилися далеко позаду греків і не створили пам'яток настільки значущих, як грецькі. Але вони збагатили пластику розкриттям нових сторін життя, розробили побутовий та історичний рельєф, що став важливою частиною архітектурного декору.

Кращим у спадку римської скульптури був портрет. Як самостійний вид творчості, він прослідковувався з початку І ст. до н.е. Римляни стали авторами нового розуміння цього жанру. Вони, на відміну від грецьких скульпторів, уважно вивчали обличчя конкретної людини з його неповторними рисами. У портретному жанрі найбільш яскраво виявився самобутній реалізм римських ваятелів, спостережливість і вміння узагальнити спостереження у певній художній формі. Римські портрети історично зафіксували зміну зовнішнього вигляду людей, їхньої моралі та ідеалів. Дуже характерною у цьому відношенні є римсько-етруська статуя ІІ ст. до н.е. “Оратор”. Це зображення римлянина, одягненого в тогу, що підняв угору руку (ознака оратора). Старанно оброблена тога надає статуї краси й конкретності.

Високого рівня розвитку набула і література, яка спочатку формувалася як література наслідувальна. Першим римським поетом вважається Лівій Андронік, який переклав латинською мовою “Одіссею”. Але найвидатнішими поетами цієї епохи були Тіт Лукрецій Кар, автор знаменитої віршованої філософської праці “Про природу речей”, та лірик Гай Валерій Катулл, який уславився віршами про кохання (відомим став вислів з одного з його віршів, що звучить так: “Хоч ненавиджу, кохаю”). Серед комедіографів найбільш уславився Тіт Макцій Плавт. Його комедії створювалися за грецькими зразками, але в них є багато відгуків на римську дійсність.

Римляни розвивали й ораторське мистецтво. Найвизначнішим оратором Риму по праву вважається Марк Туллій Ціцерон, що був прихильником патетичного красномовства. Він прославився завдяки видатним судовим промовам та політичним виступам.

У кінці І ст. до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію, Так званий “римський мир” - час затишшя класової боротьби у період правління Августа (27 р. до н.е. - 24 р. н.е.) - стимулював високий розквіт мистецтва. Історики характеризують цей період як “золотий вік” Римської держави. З ним пов'язані імена архітектора Вітрувія, історика Тіта Лівія, поетів Вергілія, Овідія, Горація.

Кінець І і початок ІІ ст. н.е. - час створення грандіозних архітектурних комплексів, споруд великого просторового розмаху. Поряд із стародавнім республіканським Форумом були зведені призначені для урочистих церемоній форуми імператорів. Будувалися багатоповерхові будинки. Втіленням міці й історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні споруди, що прославляли військові перемоги.

Найбільш видовищна монументальна споруда Стародавнього Риму - Колізей, місце грандіозних вистав і гладіаторських боїв. Він уміщав 50 тис. глядачів. Міцні стіни Колізею розділені на 4 яруси суцільними аркадами, у нижньому поверсі вони слугували для входу та виходу. Місця, які спускалися вниз у вигляді воронки, розподілялися згідно із соціальним рангом глядачів. Такий же грандіозний задум втілювала й інша споруда Рима - Пантеон, збудований Аполлодором Дамаським. Ця будівля являє собою класичний взірець центрально-купольної споруди, найбільшого й найдовершенішого в античності. Пізніше великі зодчі намагалися обійти Пантеон у масштабах і досконалості втілення. Але античне почуття міри залишалося недосяжним.

...