Малярство на Чернігівщині у ХІХ – поч. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Малярство на Чернігівщині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Г.В. Самойленко

Анотації

У статті вперше у систематизованому вигляді розкриваються особливості розвитку образотворчого мистецтва на Чернігівщині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Ключові слова: живопис, регіональне вивчення, Чернігівщина, систематизація матеріалу.

В статье впервые в систематизированном виде раскрываются особенности развития живописи на Черниговщине в ХІХ - нач. ХХ в. Ключевые слова: живопись, региональное изучение, Черниговщина, систематизация материала.

The article presents the firt systematic review of development of painting in Chernigiv Region in the 19th-early 2Cfh centuries.

Key words: Painting, regional studies, Chernihivshchina, systematization of the material.

У ХІХ - поч. ХХ ст. Чернігівщина представлена іменами багатьох відомих художників, які проживали і працювали у дворянських садибах, які виступали у цей час як гнізда культури, так і у своїх власних оселях, чи подорожували по Поліській землі. Про них можна знайти лише окремі відомості в працях, що торкалися висвітлення загальних процесів розвитку українського мистецтва, або ж у розвідках про окремі садиби. То ж назріла потреба розкрити у систематизованому вигляді особливості розвитку живопису ХІХ - поч. ХХ ст.

Образотворче мистецтво як національне явище розвивалося в умовах, коли Україна у ХІХ - поч. ХХ ст. все ще залишалася як складова частина Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) та Російської імперій. Це накладало свій відбиток на сам процес функціонування малярства, бо неможливо локалізувати його як регіонально за певною територією, так і розглядати хронологічно за ходом розвитку провідних західноєвропейських стильових напрямків [1].

У житті митців цього часу переплелися різноманітні чинники, які впливали на весь розвиток живопису. Одним із них було те, що центром розвитку образотворчого мистецтва у східно-південній та північній частинах України, куди належить і Чернігівщина, стала столиця Російської імперії. Саме тут формується єдиний центр професійної освіти - Академія мистецтв з провідними художниками Росії, в якій навчалися обдаровані юнаки. Саме сюди і йшли українці, які мали хист до малювання. А їх було немало. Деякі після закінчення Академії поверталися в Україну, а інші осідали в столиці, використовуючи свої знання і навички в написанні картин різних жанрів і задовольняючи потреби замовників.

У зв'язку з тим, що в класах Академії мистецтв у одного і того ж професора навчалися як українці, так і росіяни, то виникла між ними творча дружба. А перебування їх в Україні сприяло тому, що росіяни писали картини на українську тематику. В силу того, що в регіональному мистецтві брали участь представники обох національностей, з українською тематикою, з спільним підходом до показу життя українців, то необхідно відносити цей живопис як складову частину українського мистецтва. Хоча і ці ж твори входять у загальний контекст розвитку образотворчого мистецтва вказаного часу.

І все ж у кожному регіоні мистецьке життя, пов'язане з малярством, мало свої специфічні особливості, які вирізняли один регіон від іншого.

Оглядаючи мистецьке життя на Чернігівщині, можна з впевненістю стверджувати, що воно в І пол. ХІХ ст. певною мірою залежало від дворянських садиб. У цьому регіоні майже не виявлено художників-кріпаків, які б обслуговували свого пана, створюючи портрети представників його родини та гостей господаря, як це спостерігалося в інших регіонах.

Для Чернігівщини характерне збирання картин, для яких у будинках вельмож створювалися цілі галереї. Подібні зібрання картин були в садибі Кирила Розумовського в Батурині, які перейшли після його смерті сину, в маєтках Галаганів у Сокиринцях і Дігтярях, Скоропадських у Тростянці, Милорадовичів у Любечі, Тарновських у Качанівці, Терещенків у Глухові, Судієнків у Очкине, Лизогубів у Седневі та інших. Тут було зосереджено багато художніх творів російського, українського та зарубіжного мистецтва.

Ці зібрання залежали від інтересів власників садиб, від їх фінансових можливостей зробити копії чи замовити у художника оригінали. За такого підходу до збирання художніх полотен потрапили у колекцію твори художників найрізноманітніших епох і шкіл, напрямків. Майже немає таких колекцій, де переважна більшість їх зібрання була присвячена одному художнику, крім Качанівки, де В.В. Тарновський (мол.) збирав все про Т. Шевченка.

Другий напрямок, який пов'язаний з садибою, це безпосереднє мешкання в ній художників, які потребували меценатської їх підтримки у фінансах, проживанні та влаштуванні добробуту. В цьому випадку митці малювали садибу та її околиці, портрети господарів та гостей, враховуючи художні інтереси своїх садибних замовників.

Крім великих садиб на Чернігівщині існувало ще багато невеликих. І у кожній із них зберігалися твори образотворчого мистецтва, бо кожний дворянин у той чи інший час намагався мати у своєму будинку твори живопису чи портрети родини, створені місцевим або ж відомим художником. У перші роки радянської влади, коли всі поміщицькі садиби були приватизовані, з них були вивезені і твори мистецтва. Створювалися повітові, окружні та крайові музеї, серед них Чернігівський крайовий, Конотопський та Ніжинський округові, Сосницький історико-археологічний та етнографічний, Новгород-Сіверський та Прилуцький музеї. Протягом 1919-1928 рр. у музеях Чернігівщини було зібрано понад 5 тисяч робіт образотворчого мистецтва [2]. Тут були твори відомих російських художників І. Аргунова, Д. Левицького, В. Боровиковського, Кіпренського, К. Брюлова, Л. Лагорію, І. Рєпіна, І. Шишкіна, В. Сурикова та ін., а також українських - Т. Шевченка, А. Мокрицького, В. Штернберга, К. Павлова, К. Юшкевича-Стаховського, Соколова, І. Рашевського, О. Волоскова, І. Шаповаленка та ін. До цих імен слід додати багатьох західноєвропейських художників. Все це було зібрано господарями садиб у ХІХ - на поч. ХХ ст. Це свідчить, що господарі садиб певною мірою ставали зберігачами художньої спадщини. Але ці надбання художньої творчості залишалися далекими від широкої глядацької аудиторії.

Значною кількістю картин володів господар садиби в Качанівці Григорій Степанович Тарновський (1788-1853), любитель мистецтва і меценат, камер-юнкер, який дослужився до чина дійсного статського радника (приблизно генерал-майора), який мав значну кількість земель (), кріпаків та сіл, а в зв'язку з цим володів великими коштами. Тому як меценат він допомагав деяким художникам, музикантам, у садибі тримав чималий оркестр та хор кріпаків. Проте, як свідчать його сучасники, Г.С. Тарновський не входив до кола світських, або літературно-художніх салонів Петербурга 20-30-х років, бо, можливо, у цьому колі не завжди знаходилось місце для амбіційного й не дуже освіченого поліцейського офіцера [3]. Він був не дуже освіченим поміщиком. І все ж документи середини 30-40-х рр. ХІХ ст. говорять про інше. Відомо, що Г.С. Тарновський притримувався кола українців, які проживали в С.-Петербурзі. Він був знайомий з А. Мокрицьким та близьким до конференц-секретаря Академії мистецтва Василя Івановича Григоровича, який був родом із Пирятина і досить відомим у мистецьких колах столиці. Завдячуючи саме йому, Г.С. Тарновський у 1836 р. став членом Товариства заохочування мистецтв [4]. Дослідник Є. Мітельман, автор статті "Глінка в Качанівці'', вказує, що у 1838 р. Г. Тарнов- ського обирають почесним вільним обизником Академії "по уважению и любви к художествам и одобрению художников русских" [5].

Існують різні оцінки особистості Г.С. Тарновського. Найбільше відповідають істині слова художника Льва Жемчужникова, який відвідав господаря Качанівки: "Григорій Степанович був оригіналом за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким же поняттям про живопис, але при всьому цьому я неохоче вимовляю його смішні сторони, бо він був добрим і мав значні достоїнства, хоча б ті, що у нього проживали і користувалися гостинністю такі знаменитості, як Глінка, Шевченко, Штернберг, Микола Андрійович Маркевич" [6].

У 40-х рр. ХІХ ст. петербурзьке коло Г.С. Тарновського розширилося, про це свідчить М. Маркевич у своєму "Щоденнику".

Картинну галерею Г.С. Тарновський збирав поступово. Він купляв твори мистецтва, перебуваючи в країнах Західної Європи. Таким чином у колекції з'явилися картини зарубіжних художників Д. Тенірса, Л. Ван-Дейка, В. Деннера, Мікеланджело, Воронезе, Карраччі, Лебрена та ін. Проживаючи в столиці, Г.С. Тарновський купляв полотна І. Айвазовського, М. Воробйова, О. Кіпренського, К. Брюлова, О. Іванова та ін.

Особливе місце в колекції займали твори Василя Івановича Штернберга (1818-1845), який приятелював з господарем садиби і щоліта проживав у Качанівці протягом 1836-1838 рр., ще навчаючись разом з Т. Шевченком в Академії мистецтв у С.-Петербурзі. Дружба з Т. Шевченком та іншими учасниками української громади, яка сформувалася у столиці, сприяла укріпленню потягу художника до України, хоча він сам був родом із Петербурга. Звичайно цей інтерес посилився, коли він уперше у 1836 р. відвідав садибу Г.С. Тарновського. Чудовий палац, величезний парк з озерами та парковою скульптурою, приваблива молодь, що проживала в садибі - все це притягувало 18-річного юнака. Разом з господарем він відвідував ярмарки та інші садиби поміщиків. Так, у 1836 р. з'явилися перші картини на українську тематику "Водяний млин", "Ярмарок у Ічні" (це містечко було недалеко від Качанівки). Картину "Пастушок" В. Штернберг розпочав у 1836 р., а завершив уже наступного року.

У 1837 р. художник розширив свою тематику. Крім чудової, наповненої романтики картини "Садиба Г. Тарновського в Качанівці'', на якій бачимо білоколонний палац, що зображений в оточенні паркової рослинності з рибаками на передньому плані, які ловлять рибу в озері, що виблискує своїм сріблом, В. Штернберг, здійснивши поїздку до Києва, написав картину "Вид на Поділ у Києві" та "Переправа через Дніпро під Києвом".

Літнє перебування в Україні 1837 р. було досить насиченим творчо. Він доповнив українську тематику творами "Вулиця в селі", "Вітряк в степу" і побутовою картиною "Біля шинку". мистецтво образотворчий галерея

Про цю поїздку в Україну "Художня газета" від 15 січня 1838 р. писала "Завдяки освіченій любові до мистецтва Григорія Степановича Тарновського В. Штернберг знову, друге літо провів... у благословенній, колоритній, оригінальній Малоросії. Розглядаємо альбом, що лежить перед нами, а краще сказати безрадне поєднання кусків, на яких то ескізно накидана майданчикова малоросійська сцена, то оригінальна голова козака, то сцена в хаті з жінкою та наймичкою з гарбузами і місцевими меблями, то весілля, то з найменшими дрібницями чудові види Києва з дорогим Дніпром.".

Матеріал цього альбому В. Штернберга можна розділити на дві частини: види і сцени. Тут були чудові замальовки Києва, Рум'янцевської оранжереї в Качанівці, а також вигляд села над річкою у тиху погоду. Зі сценічних картин кидаються у вічі внутрішнє вбрання малоросійської хати, клуні, чудові начерки весілля, торгу на Подолі, а також замальовки окремих фігур.

Пам'ятним залишився 1838 р. як для В. Штернберга та його друзів по садибі в Качанівці, так і мистецтва, бо художник підтвердив свою чудову майстерність своїми новими роботами, написаними у цей час.

Коли В. Штернберг приїхав з господарями у Качанівку, то він зосередився на написанні своїх нових робіт, які можна було б показати на підсумковому екзамені в Академії мистецтв. І він наполегливо працював над монументальною картиною "Освячення пасок в Малоросії", за яку в 1839 р. отримав Золоту медаль і звання вільного художника, а також право поїхати до Італії за державні кошти.

Під впливом перебування М. Глінки в Качанівці у 1838 р. В. Штернберг написав картину "В Качанівці у Тарновського", на якій відтворив роботу трьох митців: написання М. Маркевичем балади Фінна за пушкінським текстом для опери М. Глінки "Руслан і Людмила" і складання композитором до неї музики і відтворення художником В. Штернбергом цього процесу, свідком яких був господар садиби Г. Тарновський. Цей оригінальний прийом дав можливість художнику закріпити в пам'яті потомків образи митців, розкрити творчу дружню діяльність з Качанівкою. На картині стоїть дата "27 июля 1838 г.", а на звороті адресний напис: "Милому Андрею на память от друга его и дяди М. Марковича. 1872. Июнь 4. М.И. Глинка. Н.А. Маркевич, Г.С. Тарновский, Штернберг". На картині була наклейка з написом: "Картина художника Штернберга. Писана 1838 р. в садибі Г.С. Тарновського "Каченовке" Чернігівської губ. Кімната ця була робочим кабінетом М. І. Глінки. За столом сидить Глінка - за партитурою "Руслана и Людмилы" і історик Малоросії М.А. Маркович зайнятий скороченням тексту балади Фінна. За мольбертом сам художник, а позаду - його власник "Каченовки". Тут у 1838 р. була перша проба оркестрових і хорових партій Руслана. Схожість облич і особливо фігур чудові. Очевидець, кому тоді було сім років, син історика А. Маркевич" [7].

Як стверджує дослідниця творчості М.А. Маркевича Є. М. Косячевська, ця картина до вказаної вище родини потрапила від В.В. Тарновського (старшого), який перебираючи папери дядька Г.С. Тарновського, знайшов у скрині партитуру опери М. Глінки "Життя за царя" та інші ноти і переслав їх 3 лютого 1857 р. разом з картиною [8].

Приїзд композитора М. Глінки у Качанівку зайняв особливе місце у творчій біографії В. Штернберга. М. Глінка приїхав у садибу Г.С. Тарновського в кінці травня 1838 р. Композитор за дорученням царської родини шукав в Україні талановитих хлопців для придворного хору, яким він сам керував. У зв'язку з появою М. Глінки життя у Качанівці пожвавішало. З'явилися сусіди, які брали участь у житті садиби. Г.С. Тарновський запросив із Турівки Миколу Маркевича, відомого історика, поета, музиканта і любителя народної творчості, пізніше автора "Історії Малоросії", який разом з М. Глінкою навчався в пансіоні в С.-Петербурзі, з Борзни Віктора Забілу, поета, музиканта, який грав на багатьох інструментах, добре співав і розповідав цікаві історії, Петра Скоропадського, тридцятитрьохрічного господаря села Григорівки, демократично налаштованого молодого чоловіка, що любив хорошу компанію, гарно співав і грав на кларнеті та ін.

З їх появою збагатилося і життя В. Штернберга. Він брав участь у різноманітних розважальних заходах, влаштування яких сприяв сам господар садиби. М. Глінка у своїх "Записках" зазначив: "Григорій Степановичу Тарновському було років під 50, він був смуглявим і сухим, числився десь по службі і був у званні камер- юнкера. Ганна Дмитрівна, дружина його, була жінка приземиста і досить товста, дуже мовчазна, любила, щоб дівки їй розтирали ноги. У будинку жили і виховувалися племінниці господаря, більшість молоді, добрі і привітні дівчата, з якими була гувернантка, досить мила особа, у домашнього лікаря також була миловидна дочка. Із племінниць найменша, років чотирнадцяти, Марія Степанівна Задорожна, була дуже миловидна" [9]. Крім цього, М. Глінку супроводжували музиканти.

З перебуванням М. Глінки у Качанівці до осені 1838 р. було пов'язано чимало робіт В. Штернберга. Серед них значний інтерес представляють картини "Музичні сходини у Качанівці" (1838) та "Гра в піжмурки" (1838).

На першому полотні закарбований момент повсякденного життя композитора та інших гостей, які проживали у цей час у Качанівці. М. Глінка у своїх "Записках" відзначав: "Господар, який говорив також ламаною мовою, як і перший скрипаль його, був надзвичайно акуратний, і всі наші втіхи і сюрпризи закінчувалися до півночі і раніше. - Але не всі віддавалися сну, у мене в оранжереї збиралися Маркович, П. Скоропадський, Забіла і Штернберг. З'являвся Палагін зі скрипкою, Яков з контрабасом і віолончеліст; грали російські і малоросійські пісні, зображували осіб і вели дружні бесіди до трьох і чотирьох годин після півночі, до деякої прикрості акуратного господаря. Ці сцени повторювалися часто, і Штернберг влучно зобразив наші збіговиська" [10].

На картині "Музичні сходини у Качанівці" зображено 8 осіб: зліва сидять В. Штернберг, далі поет В. Забіла з палочкою, Палагін, що грає на скрипці. В центрі картини стоять господар садиби Г. Тарновський у халаті та М. Маркович, далі сидить віолончеліст, стоїть з контрабасом Нетоєв. Завершує цей своєрідний ансамбль М. Глінка, який диригує.

На обох згадуваних картинах художник зобразив композитора у творчому процесі, як і інші, що знаходяться поруч із ним.

У картини "Музичні сходини у Качанівці" існує ще інший варіант під назвою "Полька (нічні сходини в Качанівці)", на якій замість М. Марковича стоїть дружина Г.С. Тарновського Ганна Дмитрівна. Саме на цю роботу звертають увагу С. Тишко та С. Мамаєв у книзі "Странствия Глинки" [11], підкреслюючи, що "по костюму подружжя Тарновських - шлафрок, дезабільє, - можна припустити, що справа проходить саме під час нічного зібрання у Глінки в "оранжереї", яка прилягала до будинку.

Картина В. Штернберга "Гра в піжмурки" теж пов'язана з М. Глін- кою. Композитор згадував: "На пам'ять про наше життя у Качанівці він [В. Штернберг - Г. С.] зробив мені масляними фарбами ескіз сцени, що часто тішила нас: двом хлопчикам із дворових господаря зав'язували очі і прив'язували кожного окремо вірьовочкою до вбитого в землю кілочка, так що вони могли незалежно ходити на деякій відстані один від одного. Одному із них давали в руки дві палочки, одну нарізану так, що під час тертя однієї об другу утворювався звук, який нагадував тріскочку, інший же озброєний джгутом на слух повинен був наздоганяти свого противника і пригощати його ударами джгута; це природно робило настільки забавні ситуації, що не тільки набрані малолітні співаки, але і дорослі люди завзято сіялись. На картині Штернберга (мені ним самим подарованій) з лівого боку портрети Калінича, регента і одного із скрипалів Тарновського, деякі із співаків і дядька в якійсь мірі теж схожі" [12].

Серед гостей, які перебували у Качанівці під час гостювання там М. Глінки, був і Віктор Забіла, відомий український поет-роман- тик. Гарний його голос, уміння грати на різних інструментах, весела вдача та уміння розповідати різні історії, які вміло відтворював у сценічних образах поет, - все це сприяло наближенню М. Глінки до Віктора Миколайовича. І композитор на два прочитаних В. Забілою вірші "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи соловейку" написав музику. Ці "малоросійські пісні", як їх називав композитор, стали досить відомими у мистецькому житті.

М. Глінка попросив художника В. Штернберга написати для себе портрет поета. Це, на жаль, єдине відоме зображення В. Забіли. Композитор, даруючи у 1852 р. цей портрет своїй сестрі Л. І. Шестаковій, зробив напис: "Автор малоросійських пісень, покладених мною на музику. Малював знаменитий художник Штернберг у 1838 році (під час набора півчих у Малоросії)".

Спогади та архівні документи вказують на те, що В. Штернберг, крім названих вище картин маслом і олівцем, намалював також "Глінка в Качанівці" та "Бесідка".

У 1853 р. в Качанівку на два дні заїжджали художники Лев Жемчужников та Лев Лагоріо, які подорожували по Україні, про це свідчать їх автографи в альбомі для гостей.

З Качанівкою пов'язане ім'я російського художника-пейзажиста Олексія Яковича Волоскова (1822-1882), який після закінчення навчання в Академії мистецтв на запрошення Г.П. Галагана у 1845 р. приїхав в Україну на два роки в садибу Сокиринці.

У 1851 р. він отримав звання академіка і його запросив до Качанівки Г.С. Тарновський, який був членом Товариства заохочення художників. В садибі О. Волосков пише досить відому картину ''Качанівка. Біля чайного столу" (1851), що зберігається в С.-Петербурзі в Музеї російського мистецтва. На картині зображені Г.С. Тарновський, його племінниця Юлія Василівна, племінник Василь Васильович Тарновський (старш.) з дружиною Людмилою Володимирівною.

До цього часу відноситься і картина "У качанівському парку. Родина Тарновських". Три картини з качанівського циклу знаходяться у Сумському художньому музеї.

У О. Волоскова склалися добрі відносини з В.В. Тарновським (старшим), який запросив художника у свою садибу в селі Потоки навчати малюванню свого сина Василя.

Як вказує дослідниця, життя художника В. Гончаренко [ ] В.В. Тарновський допомагав художнику матеріально, бо він хворів на ноги, добився влаштувати його на роботу у місті Ржеві, звідки був родом О. Волосков, а коли у 1858 р. була там закрита школа, то запрошував його повернутися до Качанівки. У березневому листі-відповіді 1859 р. художник зазначав: "... Обов'язок людини чесною працею здобувати хліб... позбавляє мене задоволення повернутися знову до Вас у Качанівку, у Ваше славне і достойне сімейство, притулок якого став мені рідним. Змушений підкоритися необхідності залишитися у Ржеві, якщо не назавжди, то до спритнішого часу, що може зробити повернення моє можливим" [14]. Більше в Качанівку художник не приїжджав.

Після смерті у 1853 р. Г.С. Тарновського садиба Качанівка перейшла у спадок до племінника Василя Васильовича Тарновського (старшого) (1810-1866), випускника Гімназії вищих наук кн. Безбородька в Ніжині, де він навчався разом з М. Гоголем та іншими відомими діячами культури. Після закінчення юридичного факультету Московського університету займався педагогічною, а потім громадською діяльністю. Був знайомий з Т. Шевченком, М. Гоголем, П. Редькіним, М. Костомаровим, П. Кулішем та іншими діячами української культури.

Тринадцять років він володів Качанівкою, в якій за його життя побувало чимало різних діячів культури: Марко Вовчок з Опанасом Марковичем, Пантелеймон Куліш з Ганною Барвінок, Тарас Шевченко, який у серпні 1859 р. записав у Книзі для відвідувачів два рядки з вірша "Не кидай матері - казали": "І стежечка де ти ходила // Колючим терном поросла", які нагадували про зустрічі поета з матір'ю В. Тарновського.

В.В. Трановський не відносився до художньої колекції так, як пізніше його син, про що свідчать роздаровані ним картини В. Штернберга та Т. Шевченка іншими особами. Так, картина В. Штернберга "У Качанівці у Тарновського" 3 лютого 1857 р. перейшла до родини Маркевичів, а копія портрета М. Рєпніна, здійснена Шевченком, була подарована 15 серпня 1858 р. онуці князя Варварі Олександрівні Кочубей [нині цей портрет в Ермітажі - Г. С.]. В свою чергу її чоловік кн. П.А. Кочубей замовив у Шевченка для В. Тарновського портрет генерального судді Гетьманської держави В.Л. Кочубея.

Основну свою увагу В.В. Тарновський приділяв у останні роки свого життя роботі уповноваженого урядом з упорядкування земель після відміни кріпосного права 1861 р.

Серед художньої спадщини у садибі Качанівка виділяється колекція мистецьких творів Т. Шевченка, який був знайомий з Г.С. Тарновським ще по Петербургу, а з батьком і сином В.В. Тарновськими, коли поет бував в Україні. У 1843 р. Шевченко під час своєї подорожі на батьківщину привіз Г.С. Тарновському в Качанівку свою картину "Катерина". Крім придбаної цієї картини господар замовив Тарасу Григоровичу написати олією копію портрета кн. М.Г. Репніна-Волконського, роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга, який знаходився в садибі князя в Яготині. Дослідниця В.О. Судак стверджує, що Г.С. Тарновський міг також придбати з ранніх творів Шевченка малюнок "Знахар". Ілюстрація до однойменного твору Г.Ф. Квітки- Основ'яненка" (1841, олівець, туш) та акварель "В гаремі" (1843) [15].

Відомо, що до колекції В. Тарновського надійшли деякі картини від Надії Василівни Тарновської, куми Шевченка, сестри В.В. Тарновського (старшого), подаровані їй поетом, коли він відвідав їх садибу у селі Потоки. Це "автопортрет" (1845, олівець), "Подвір'я в с. Потоках" (1845, олівець). До цієї маленької колекції відноситься і подарований їй на згадку малюнок "Старець на кладовищі" (сепія, 1859) з дарчим підписом.

Сам В.В. Тарновський почав збирати художні твори Шевченка з 1857 р. Він купив 7 акварелей із зображенням Новопетрівського укріплення та гір Каратау. Деякі офорти подарував В.В. Тарновському Шевченко, коли відвідав Качанівку 21 серпня 1859 р. Таким чином починає формуватися колекція. Дослідниця В.О. Судак прослідкувала за її основними етапами поповнення. Це був самовідданий подвиг колекціонера зберегти для України художню спадщину її співця. Витрачені були великі кошти, але це не зупиняло В.В. Тарновського.

Серед художньої спадщини у садибі Качанівка виділяється колекція мистецьких творів Т. Шевченка, яка була зібрана наступним господарем садиби Василем Васильовичем Тарновським (молодшим).

Основне поповнення колекції картинами та малюнками Шевченка відбулося уже після смерті поета. В.В. Тарновський (молодший), який був знайомий особисто з Шевченком, почав збирати все, що торкалося життя і творчості письменника, в тому числі і його твори образотворчого мистецтва. Зібрані воєдино вони дали можливість визначити цінність спадщини Шевченка-художника, побачити, наскільки багата і різноманітна була його творчість і яке місце вона займала в художньому світі. В цю колекцію увійшло близько 400 мистецьких творів, серед них 285 малюнків і олійних картин, два альбоми з вісімдесятьма акварелями, 45 офортів [16]. Альбоми містили малюнки Шевченка періоду навчання в Академії мистецтв у класі К. Брюллова (перший 1843 р.) та під час поїздки по Україні як учасника Археологічної комісії (другий, 1844 р.). Останній альбом цікавий тим, що тут зафіксовані історичні місця (види Суботова, церкви Богдана Хмельницького, Чигирина, а також монастирів - Густинського, Мотронинського, Переяслівського тощо. Серед інших малюнків Шевченка - це сепії, зроблені під час заслання і за участю поета в роботі експедиції до Каспійського моря. Слід звернути увагу також на "Аавтопортрет", зроблений Шевченком олівцем у час перебування у Качанівці. "Тут він зображений таким, яким і був тоді: очі сповнені мрій. Кращого портрета його я не бачив", - зазначав Василь Горленко у листі до Ф. Лебединцева 4 вересня 1885 р. [17]. В. Тарновський (мол.) опублікував фотографії гравюр з метою ознайомлення шанувальників Шевченка з його художньою творчістю.

Крім матеріалів, пов'язаних із життям Шевченка, В.В. Тарновський (мол.) зібрав велику колекцію різних предметів, що торкалися українських козаків. Вона нараховувала понад тисячу експонатів.

До цієї предметної колекції примикало зібрання портретів представників козачої старшини та їх родин, а також деяких діячів української культури: Костянтина Острозького, Петра Могили, Василя Кочубея, Семена Палія, Івана Гонти, Максима Залізняка, всіх українських гетьманів, які були намальовані олійними фарбами. Сюди слід додати також портрети М. Бороховича, В. Дуніна-Борковського, М. Ілляшенка, Іллі і Якова Новицьких, Сави Туптала, Івана Черниша, Леонтія, Павла і Юхима Полуботків, дружини Семена Палія. У колекцію входили сімейні портрети відомих родин Галаганів, Міклашевських, Забіл, Горленків, Кочубеїв, Безбородьків тощо.

Існують окремі твердження [18], що частину копій здійснив художник Васько Гаврило Андрійович (1820-1865), який народився у м. Конотопі і після закінчення Академії мистецтв викладав малювання у Київському університеті, спеціалізувався в жанрі портрету (портрет Олександра І, графів К. та О. Розумовських (всі 40-ві рр.), родини дворян Б. та В. Томарів, серед них "Портрет юнака з палітрою в руках".

І предмети, і картини - це було зібрання з історії України, яким цікавилися як історики, так і художники. Відвідав Качанівку і відомий художник Ілля Юхимович Рєпін (1844-1930), який залишив помітний слід у культурному житті садиби.

У 1880 р. він разом зі своїм учнем художником В. Сєровим здійснили поїздку по Україні, проїхали від Києва до Одеси по Дніпру, зупиняючись у багатьох містах і селах, пов'язаних із життям запорожців. Дорогою І. Рєпін заповнював свій альбом яскравими типами українців, які йому пригодилися під час написання картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану Ахмету ІІІ", задум якої з'явився у 1878 р.

Від цього року йшла велика підготовча робота. І поїздка 1880 р. в Україну дала величезний матеріал для остаточного здійснення задуму художника, хоча робота над картиною йшла до 1893 р. І. Рєпін перечитав багато різних матеріалів, які безпосередньо були пов'язані з життям козаків, народні пісні та думи, "Тараса Бульбу" М. Гоголя та ін. У подорож 1880 р. художник взяв збірку українських пісень: "Зі мною були дві прекрасні улюблені нами книжки Антоновича і Драгоманова - "История козачества в южнорусских песнях и былинах". Ми [з В. Сєровим - Г. С.] зачитувалися епосом України", - згадував художник пізніше про місце і значення книги "Исторические песни малоруського народа. С объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова (т. І и 2, 1874-1875 рр.) [19].

Після поїздки по Україні 1880 р. І. Рєпін був весь у матеріалі, який додав йому можливість все уявлене відтворити на картині.

Серпень і майже весь вересень 1880 р. І. Рєпін провів у Качанівці у садибі В.В. Тарновського (мол.). Саме тут художник міг знайти все те, що потрібно було йому для відтворення інтер'єру, що відповідало до дрібниць історичній правді зображенню зовнішнього вигляду козаків, а також зброї, предметів побуту тощо. Все, що можна було змалювати із колекції, художник намагався зробити про запас.

У Качанівці І. Рєпін знайшов не лише велику колекцію із життя козаків, а й прототипів для своєї картини. Відомо, що перш ніж зобразити того чи іншого козака на картині, художник малював багато ескізів. Декілька їх він зробив і в Качанівці, зокрема, відомий малюнок господаря садиби, одягнутого у козацький одяг. В. Тарновському (мол.) у цей час уже було 43 роки, а тому його зовнішність відповідала чинам гетьманів та полковників. Одна із ескізних картин називалася "Гетьман", на якій зображений персонаж біля гармати у відповідному червоного кольору одязі з шаблею. Обпершись на її дуло, гетьман вдивляється суворим поглядом з-під насуплених брів вдаль, визначаючи відстань до ворога, щоб прицільно нанести по ньому удар. Вольове обличчя, напружений стан, зосереджений погляд - характерні деталі досвідченого воєначальника. На картині зображена гармата, яка стояла на подвір'ї садиби. Цей ескіз І. Рєпі- на разом з іншими найбільш яскравих виставлявся разом з картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султану" на виставці і доповнював зміст художнього полотна.

Серед інших етюдів слід назвати "Козак", де В. Тарновський (мол.) зображений по пояс зі схрещеними руками у козацькому повсякденному вбранні. Малюнок, зроблений олівцем і підписаний внизу: "5 сентября 80 г. И. Репин". Перед нами козак середнього віку, який на хвилину зосередився. Його голова трохи нахилена вниз і погляд опущений. Художник відтворює психологічний стан козака. Привертає увагу також ескіз "тип козака", на якому поставлена дата "1880. 4 августа И. Репин". Це дещо інша постать козака, змодельованого із В. Тарновського, який одягнений у жупан, підперезаний широким козацьким поясом, у високій шапці з кольоровим верхом. Праву руку козак поклав на бік, а свій погляд направив далеко вперед.

Працюючи над картиною "Запорожці...", І. Рєпін використав натурну замальовку В. Тарновського (мол.) у декількох місцях: це і отаман Сірко, який з хитрістю усміхається. Це і живий яскравий образ сміливого козака, який, як інші, хоче дотепним словом дошкулити турецького султана. Всі деталі одягу, усміхнене обличчя, гострі очі, які виглядають із піднятих брів, сивуваті вуса і люлька, піднесена до рота, дають можливість відчути багату натуру отамана. Сказавши гостре слівце, він з насолодою чекає, коли його запише писар. На нього глядач постійно звертає свою увагу. Художник М. Мурашко відносно цього образу зауважив: "Тут же тип нашого Василя Тарновського... зроблене обличчя більш характерним: очі він йому вдвинув глибше і усмішку йому зробив хитріше" [20].

На цій же картині зліва І. Рєпін розмістив худорляву фігуру судді у високій папасі, типажем для якого теж був В. Тарновський (мол.). Порівняно з іншими типами у судді похмуре обличчя і лише з-під вусів, опущених до низу, проявляється непомітна усмішка. Погляд персонажа направлений на текст, який фіксує на папері все сказане писар. Деякі риси обличчя В. Тарновського проглядаються і в образі козака, що стоїть з лівого боку в кінці групи.

В центрі полотна художник зобразив щербатого веселого козака. Який свою праву руку направив, мабуть, у бік Туреччини. Цей яскравий образ простого козака був написаний з кучера В. Тарновського - Василя Черепа [21].

Таким чином, картина "Запорожці" пишуть листа турецькому султану" наповнена персонажами, для зображення яких були використані качанівці.

Працюючи над картиною протягом двох тижнів у своєрідному екстазному стані, художник жив життям героїв, сміявся, веселився разом з ними. У листі до В. Стасова він писав: "До цього часу не міг відповісти Вам, Володимире Васильовичу, а все винні "Запорожці та й народець же! Де тут писать, коли голова кругом іде від їх гаму і шуму... Ви мене підбадьорювать задумали; ще довго до Вашого листа я зовсім несподівано відвернув полотнище і не втримався, взявся за палітру, і ось тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, неможливо розстатися - веселий народ!.

Недаремно про них Гоголь писав, все це правда! Бісівський народ!.. Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братства! Все життя Запорожжя залишалось вільним, нікому не підкоряючись.

Та де тут роздумувати, нехай це буде і глумлива картина, а все-таки пишу, не можу" [22].

Художник жив життям героїв, яких малював на картині. Для нього вони були живими людьми, які знаходилися поруч, і він був у тому ж екстазі веселого гумору, що і вони. І в цьому стані вони були прекрасні. Але ще хвилина, і вони візьмуться за зброю і з такою ж життєстверджуючою хоробрістю будуть битися з ворогами за свою волю.

Переглядаючи ескізи до "Запорожців", К. І. Чуковський писав: "Одних лише етюдів до "Запорожців" було. декілька сот, і мені ввижалося, що в них навіть штрих український: м'який, музичний, ліричний. І за своєю майстерністю, за своєю пластикою, за своєю виразністю вони здалися мені набагато вище самих "Запорожців" [23].

Проте І. Рєпіна приваблювали не лише запорожці. Він був закоханий в український народ. В одному із листів він писав: "Моя батьківщина Чугуїв Харківської губернії. Навкруги є малоросійські села з чистою мовою України, її одягом і звичаями. Я знаю це життя, люблю його" [24]. І це підтверджують чисельні факти. Так, під час навчання в Академії мистецтв він зблизився з українцями, особливо з майбутнім керівником Київської рисувальної школи Миколою Мурашком: "Більше всього виділялися малоросіяни: з особливою невимушеністю вони голосно й співуче розмовляли. Їх я дуже полюбив за їхню ласкавість і звучні пісні, які вони чудово й злагоджено співали на наших вечорах академічного вечірнього класу... Симпатизуючи завжди малоросам й я добув собі "кирею з відлогою" і ходив у ній" [25].

У Качанівці І. Рєпін працював не лише над картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султану", а й над полотном "Вечорниці". Знайомлячись із дворовими селянами, а також жителями оточуючих сіл, художник заповнив свій альбом багатьма замальовками народних типів. Згадуючи свою роботу над "Вечорницями", І. Рєпін писав: "Головна робота була в Качанівці у Тарновських. Там. кожен вечір я ходив у село. Там, в досвітчаній хатині, влаштований був і стіл, і всі місця для дівчат і парубків, і я заповнював альбоми матеріалами" [26].

З качанівських ескізів 1880 рр., зроблених олівцем, виділяються "Явдоха Гусарівна", "Український селянин".

Доброзичливі обставини, які склалися в Качанівці, теплі відносини з господарями садиби сприяли творчому натхненню І. Рєпіна. І він не міг не віддячити за все це Тарновським. Щирість господині садиби Софії Василівни відчуваємо на картині художника "Біля рояля (портрет С.В. Тарновської під час музикування)", яка була написана 16 вересня 1880 р. На ній зображена красива середніх літ жінка у світлому одязі, яка направила свій погляд на клавіші піаніно, до яких доторкаються пальці лівої руки. Із спогадів сучасників відомо, що Софія Василівна добре грала на роялі і мала гарний голос приємного тембру.

І. Рєпін з теплотою згадує про своє перебування у Качанівці та широкі не лише дружні, а й творчі відносини. Про це свідчать його автобіографічні сторінки книги "Далеке близьке".

Садиба Тарновських притягувала багатьох художників не лише своєю красою, а й щирістю та теплотою господарів. Неодноразово приїздили у Качанівку і тривалий час проживали художники брати Маковські.

Костянтин Єгорович Маковський (1839-1915) у 1878-1879 рр. проживав у Качанівці, написав декілька портретів членів сім'ї Тарновських. Як свідчать краєзнавці, художник написав два портрети Василя Тарновського (мол.). На одному з них господар садиби зображений у австрійській куртці, а на другому в українському кобеняку. В цей же час К. Маковський створив і портрети дружини Софії Василівни та дітей Василя (Васючки) та Соні. Портрет дочки декілька років тому був проданий спадкоємцями Тарновського за кордоном. На портреті напис: "Костянтин Єгорович Маковський. Качанівка. 1884". У спадщині художника він значиться під назвою "Бояришня", бо юна зовсім дівчинка, яка мала на голові великий красивий срібний бояришник, а на грудях шийну прикрасу на багатій сукні, була зображена зосереджоному стані.

У перший свій приїзд К. Маковський написав картину "Поміщиця" (1877-1880 рр.), на якій зображена мати В.В. Тарновського (мол.). Людмила Володимирівна у похилому віці, яка сидить у кріслі біля столика, що стоїть поруч з балконними дверима на терасу. Лакей, одягнений у відповідну чорну форму, приніс сніданок і ставить його на столик. Це сюжетна картина побутового характеру, яка входить до циклу подібних, написаних іншими художниками ХІХ ст.

Відомі також картини К. Маковського "Запорізький козак" (1884), "Біля вогнища. Качанівка" (1888), "Руїни біля Майорського ставу" та інші.

В Качанівці бував у 1880-1882 рр. Володимир Єгорович Маковський (1846-1920), який написав у цей час картини на українську тематику "Дівич-вечір", "Ярмарок на Україні", "Українка" (всі у 1882 р.).

Гостем у Тарновських був і український художник Микола Корнілович Бодаревський (1850-1921), який, як і брати Маковські, належав до кола передвижників. Перебуваючи у Качанівці, художник намалював портрет Софії Василівни Тарновської, назвавши його "Гетьманова", маючи на увазі картину І. Рєпіна "Гетьман". Про цей портрет згадала у своїй розвідці Р.В. Міщенко, вказавши, що він був написаний незадовго до смерті господині садиби, найвірогідніше у 1886 р., коли, як свідчить автограф у Книзі відвідувачів Качанівки, художник жив і працював у Качанівці [27].

Картина художника "Весілля в Україні" (1881 має підзаголовок "Понеділок. Молоді у поміщика". На ній зображено багаточисельний гурт селян учасників весілля, які зупинилися біля будинку поміщика, що вийшов на східці свого білоколонного палацу з сім'єю та дворовою челяддю вітати молодих. Образ поміщика списаний із В. Тарновського (мол.). Картина відзначається багатогранністю образів учасників весільного дійства.

Бували у В.В. Тарновського (мол.) у гостях також художники М. Ге, який проживав недалеко на хуторі Іванівському Борзнянського повіту та І. М. Прянишников.

У садибі у В. Тарновського (мол.) проживав відомий російський художник-графік, знаменитий ілюстратор "Мертвих душ" М. Гоголя Олександр Олексійович Агін (1817-1875). У 1853-1864 рр. він викладав малювання у Київському кадетському корпусі, а опісля на запрошення В. Тарновського переселився у Качанівку, де навчав його дітей малюванню. Тут він був і похований.

У Качанівці також проживав український художник Григорій Миколайович Честахівський (1820-1893), який перевозив труну з тілом Тараса Шевченка з С.-Петербурга до Канева, організував тут похорони Кобзаря на Чернечій горі, а потім дбав про впорядкування та охорону могили поета. У 1861 р. він написав картини "Могила Т.Г. Шевченка на Смоленському кладовищі", "Труна Т.Г. Шевченка на пароплаві в дорозі до м. Канева", "Селяни біля труни Т.Г. Шевченка".

Г. Честахівський займався на могилі Т. Шевченка читанням його творів селянам, тому поліція заборонила йому це робити і примусила його виїхати з України. Через деякий час його запросив до себе В. Тарновський у Качанівку, де він проживав до самої смерті. Тут його й поховали на високій могилі, насипаній на честь Т. Шевченка.

Не менш багатою була колекція в садибі Галаганів у Сокиринцях, перші експонати якої з'явилися ще у ХVШ ст., починаючи з сімейних портретів Олени та Гната Галаганів, які були написані невідомим українським художником до їх срібного весілля. У мистецтвознавстві цей стиль іменують як "наївний реалізм". Художник досить правдиво зобразив цих двох уже немолодих людей. Зразки стилю знаходимо і в інших творах колекції, що є свідченням існування досить плідного напрямку в живописі XVIII ст.

Дослідниця українського живопису В.В. Рубан розшукала в архіві документ, який свідчить про те, що господар посилав молодих кріпаків навчатися різним ремеслам. Серед них значиться й ім'я художника Степана Землюкова, який навчався в Петербурзі.

У Чернігівському художньому музеї зберігається декілька портретів Григорія Івановича Галагана (батька Петра Григоровича), які намальовані у кінці XVIII ст. і підписані Федор Землюков. На цих портретах Г. І. Галаган зображений у різному віці. Аналізуючи ці портрети, В.В. Рубан зазначає, що їх писав талановитий художник, який не пройшов академічної школи [28].

У Федора Землюкова був син Степан, якого, як вказує вищезгаданий документ, теж посилали вчитися живопису. Проте, якщо батько був відомий як портретист, то Степан більше займався копіюванням. У Чернігівському художньому музеї, куди перейшла колекція картин із Сокиринець, знаходяться портрети Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Полуботька, І. Скоропадського, які були скопійовані у 40-х рр. XIX ст. С. Землюковим. Проте це були не стільки копії в повному значенні цього слова, а пізні варіанти старовинних, до деякої міри канонізованих портретів [29]. Більше того художник вносить елементи, які засвідчують, що він підходив до своєї роботи творчо. Це проявляється і у використанні голубого кольору, і у введенні в портретне обрамлення елементів пейзажу, наявність деякого ліризму тощо. Все це свідчить, що С. Землюков відносився до своєї роботи творчо.

Творчість батька і сина Землюкових - свідчення того, що в деяких садибах були художники-кріпаки, яких спеціально для себе готували поміщики.

Поступово колекція портретного живопису збільшувалася за рахунок портретів родичів та близьких друзів Галаганів, серед них Василя Гудовича (1743), Ірини Галаган (1780-ті рр.), Юхима Дарагана (XVI11 ст.) та інших, які написані ще не розгаданими нині художниками на полотні олійними фарбами.

Портретна колекція Галаганів поповнювалася і в XIX ст. У 3040-х рр. XIX ст. на Прилуччині у поміщицьких садибах працював живописець дворянин Конон Федорович Юшкевич-Стаховський. Зберігся документ, який засвідчує талант художника. Поміщик П.Г. Староженко дав йому свідоцтво, у якому сказано: "Свідоцтво дане від мене Полтавської губернії, що проживає у м. Прилуках, дворянину Конону Федорову сину Юшкевичу-Стаховському в тому, що він його мистецтвом художника-живописця займався в будинку моєму копіюванням з мене портрета, і так як цей портрет написаний настільки живописно, що майже розрізнити неможливо з живим моїм обличчям, для цього, віддаючи справедливе свідчення живописній майстерності його Стаховського, з усією правдивістю мало право рекомендувати всякому тому, хто тільки побажає мати з обличчя свого і корпусу точнісінький схожий портрет для пам'яті потомкам своїм. 1840 року, жовтня 11 числа, в п'ятницю. Полтавської губернії Прилуцького повіту села Ржавця дійсний дворянин титулярний радник Павло Григоров син Стороженко при цьому печатка герба мого" [30].

Свідченням цієї характеристики є майстерно виконані портрети Марії та Петра Галаганів, які були написані художником у 1839 р. На звороті портрету М. Галаган напис: "1839 року. Серпень знаменитий художник Конон Федорович писав з натури хорошо". Відсутність прізвища, як вказує В.В. Рубан, дало право деяким дослідникам сприймати "Федорович" як прізвище і віднести його до категорії художників-кріпаків [31]. Насправді це не так. Всі документи свідчать, що він був із дворянського роду.

На портреті М. Галаган зображена у юному віці. Це красива дівчина, з чітко вираженими рисами обличчя: великі темні очі, трохи видовжений ніс, м'які губи, на голові темне волосся, що своїми закучерявленими кінцями спускається на плечі. Вона одягнута в синю сукню, яка навколо шиї обрамлена легеньким, що просвічується, мереживом, а також білим комірцем, що спускається бантом на груди. На шиї золотий хрестик. Відомий і авторський повтор портрету з деякими змінами. Пізніше Марія Галаган, після одруження (Комаровська) була в об'єкті різних художників, зокрема Г. Васька, Г. Гольпейна, В. Казанцева. Робота К. Юшкевича-Стаховського найбільш приваблююча.

У спадщині К. Юшкевича-Стаховського значаться в основному портрети, які були написані у кінці 30-40-х рр. ХІХ ст. Крім портретів М.П. та П.Г. Галаганів 1839 р., всі інші були написані у 40-х рр. ХІХ ст.: прекрасні портрети письменника, музиканта та історика Миколи Маркевича та його дружини Уляни Маркевич (1840 р.), а також подружжя Федора і Феодосії Романовичів, чернігівських поміщиків, дворянина Павла Стороженка та інших. Все це поясні зображення, виписані з майстерністю. Свідчення 1842 р., які надруковані в "Полтавських губернських відомостях", говорять про те, що художник працював у Полтаві, пропонуючи свої послуги для написання портретів та інших картин [32].

Характеристика портретного живопису буде неповною, якщо не згадати також про портрет Григорія Павловича Галагана, на якому "зображена молода людина на повен зріст у святковому українському вбранні: яскраво-синій оксамитовий жупан, підперезаний строкатим поясом, та малинові шаровари. Молоде обличчя з ріденькими ледь помітними вусами і трохи косуватим лівим оком, не відзначається красою, але в ньому відчувається впевненість і гідність - якості, які дають людині розум, багатство, високе і незалежне становище в суспільстві. Ліва рука картинно оперта на стан" [33].

Довгий час художник вважався невідомим і лише у 1995 р. працівник Чернігівського художнього музею Світлана Гаврилова довела, що цей портрет написаний художником Василем Олексійовичем Серебряковим (1810-1886) у Римі, де був митець після закінчення Петербурзької академії мистецтв, відряджений до Італії за наказом імператора для копіювання картин різних італійських художників минулого [34].

У цей же час після закінчення у 1842 р. юридичного факультету Петербурзького університету Г.П. Галаган подорожував по Італії і зблизився з римською групою російських письменників і художників, до якої входили М. Гоголь та О. Іванов і допомагав їм матеріально. У листі до матері від 11 квітня 1843 р. він писав: "Я Вам уже багато оповідав про Серебрякова, чудовий талант, але який був без протекції... Наші друзі повзялися всіляко його просувати, кошти його вичерпалися і, оскільки характеру в нього малувато, то й духом занепав. Кому ж, як не мені, було допомагати нашим друзям у їх благодійних справах. Не втрачаючи часу, я тут же впросив Фед. Вас. [Чижова - Г. С.], щоб Серебряков писав з нього портрет, та тільки-но він розпочав роботу, як Фед. Вас. змушений був припинити позування з причини занять. Тоді він і Олекс. Андр. [Іванов - Г. С.] приступили до мене, щоб я замовив Серебрякову свій портрет для Вас, і портрет цілком чудовий. Вони обидва, і не тільки вони, а всі вважають, що робота того портрета, що у Вас, дуже погана. Що тут діяти! Я згодився. Щоб цей портрет був водночас і картиною, то, за спільною порадою, Серебряков писатиме мене і національному малоросійському костюмі: я зробив простий коротенький жупан і шаровари (підкреслено автором листа - Г. С.). Портер по коліна, і, як запевняють, вдалий. Хочеться, щоб у Вас був справжній чудовий мій портрет, а заодно, ми, можливо, врятували талант" [35].

Портрет В. Серебряков писав взимку-навесні 1843 р. Лист Г.П. Галагана розкриває не лише історію написання його портрету, а й підтверджую факт меценатської діяльності. Мистецтвознавці підтверджують, що портрет був написаний в італійській манері.

З листування Г.П. Галагана з матір'ю довідуємося, що він в Італії попросив декількох художників написати для нього картини. "Я замовив Рауху, - сповіщає він у листі від 14 березня 1843 р., - досить великий пейзаж: пречудовий вид Неаполя з Пазіліпейської гори. Я сказав, щоб він писав з натури. Він взяв за це 1500 франкі В. Штернбергу я замовив дві картини: одну - "Vyd Compagnia di Poma" з вілли." з великою групою італійських пінав; пейзаж невеликого розміру, але надзвичайно вдалий. Другу - римлянку, що йде з плодами на голові. . Багато картин я б ще замовив, але слід думати про гроші." [36].

Незважаючи на застереження про гроші, Г.П. Галаган купив у художника І. Шаповаленка три картини на італійську тематику: "Неаполітанка", "Дівчина, що гріється скальдіною", "Маскарад у Сорренто". Саме таким чином колекція мецената була поповнена художніми полотнами І. Айвазовського "Буря", П. Орлова "Дівчина, що молиться у капелі", О. Тиранова "Ангел з маслинічною гілкою".

Г.П. Галаган підтримував тісні зв'язки з російським художником Олександром Івановим, який у цей час писав знамениту картину "Явлення Христа народу". Він у нього придбав невелике полотно "Ранок".

Молодого мецената дуже притягувало італійське мистецтво минулих років. Тому він замовив німецькому художнику Йогану Рауху зробити декілька копій з оригіналів Рафаеля, Доменікіно, Маратта, Рассоферато та ін. Таким же чином з'явилися твори М. Ск'явана "Коронування Есфіри Аретрексом" (др. пол. XVIII ст.), К. Аллорі "Юдиф", невідомого художника XVII ст. "Суд Соломона" та інші, виконані Й. Раухом та В. Штернбергом.

Колекція творів зарубіжних художників формувалася у садибі Галаганів в основному у XIX ст. Члени родини, які отримували освіту за кордоном чи в Росії, подорожували по різних країнах Європи. Це були вельможні, багаті дворяни, які мали кошти, щоб зробити собі задоволення, купивши чи замовивши картину в Італії, Франції, Німеччині, Голландії чи іншій країні. Тому в колекції Галаганів були роботи художників різних шкіл і напрямків. Голландія була представлена картиною X. Тербрюччена "Концерт", натюрмортами невідомих художників XVII ст., а також Т.К. Смітса "Натюрморт", Д. Вейлі "Натюрморт Van i tas".