Малярство на Чернігівщині у ХІХ – поч. ХХ ст.

І все ж малювання, як зазначав М. Самокиш, "обмежувалося копіюванням у картинній галереї (зокрема пейзажів Калама і голівок Жульєна), а не малюванням з натури. Творчість великих майстрів захоплювала юного художника, йому хотілося малювати якомога більше. Для цього потрібні були фарби, яких не мав М. Самокиш. На допомогу йому прийшов вихователь гімназії Павло Іванович Борисов, який замовив їх у Москві. Більше того, після смерті матері, а також переходу батька в 1875 р. до Батуринської поштової контори П.Т. Борисов забрав Миколу до себе, допоміг хлопцю перебороти труднощі, платив по 10 карбованців за його навчання. М.С. Самокиш з великою любов'ю і теплотою говорить у своїх спогадах про свого вихователя "з красивим розумним лицем і добрими ласкавими очима". "П. І. Борисов, - згадував художник, - вставляв мої картини в хороші рамки, і, таким чином, протягом трьох років, які я прожив у нього, всі його кімнати заповнились моїми творами. Я вийшов із гімназії 18 років, і, звичайно, всі мої помисли були спрямовані до Петербурга, до Академії мистецтв".

Здійснити мрію про навчання в Академії допоміг М. Самокишу брат матері, вчитель із Луцька Яків Дмитрович Сенік, у якого після Ніжина він деякий час жив. У школі, де працював дядько, була велика бібліотека, передана їй після розгрому польського повстання 1863 р. із єзуїтського колегіуму. Тут була не тільки художня та наукова література, а й книги з мистецтва, альбоми гравюр європейських художників. Вплив усього цього на майбутнього художника був величезний.

Влітку 1878 р. М. Самокиш познайомився зі студентом Петербурзької академії мистецтв Рудницьким, який приїхав до батьків на канікули. Ця зустріч сприяла тому, що М. Самокиш зміг підготуватися до екзаменів і в 1879 р. вступити до Петербурзької академії мистецтв. Його педагогом став художник Б.П. Віллевальде, відомий своїми картинами на батальні сюжети. Через чотири роки М. Самокиш успішно закінчив Академію, склавши художні і теоретичні предмети і одержавши всі встановлені нагороди і відзнаки, а також диплом про здобуття вищої художньої освіти.

За картину "Повернення кавалергардів після блискучої атаки на французів під Аустерлицем" М. Самокиш був нагороджений поїздкою до Парижа для удосконалення освіти з батального живопису.

Після повернення з-за кордону М. Самокиш працював у Петербурзі. Написав деякі картини на замовлення військово-історичного музею в Тбілісі.

У 1898 р. за картину "Табуни на водопої" художнику було надане звання академіка живопису.

Проте М. Самокиша вабить життя в Україні, її побут і історія, і він разом із своїм другом-художником С. Васильківським їде на Батьківщину і починає працювати над альбомом "Українська старовина", а потім "Альбомом українського орнаменту".

М. Самокиш подорожує по Україні, не забуває і Ніжина. Сюди він приїздив і під час канікул. Художник бував там, де були коні, кінські заводи, бо військова та мисливська тематика захопила його в цей час повністю. У 90-х рр. XIX ст. він написав такі твори, як "Полювання на вовка" (1894), "Біловезька Пуща" та ін.

Коли розпочалася Російсько-японська війна, М. Самокиш разом з солдатами Ніжинського драгунського полку взяв участь у бойових діях. Безпосереднє спілкування з військовими сприяло створенню правдивих картин, які знайшли своє місце у "Щоденнику художника з війни 1904-1905 років". Повернувшись із фронту, М. Самокиш написав на цю тему серію картин. Особливо глядачів приваблювало своєю силою, експресією полотно "Ляоян".

У 1910 р. М. Самокиша було обрано професором відділу "батального малярства" Академії мистецтв. Але здоров'я художника погіршувалося і він переїхав у Крим, де і жив до кінця свого життя. У 20-30-х рр. він написав картини переважно на історичну тематику: "Бій під Жовтими Водами" (1930), "Абордаж турецької галери запорожцями" (1930), "Похід запорожців на Крим" (1934), "Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким" (1934), "Перехід Червоної Армії через Сиваш" (1935), "М. Щорс у бою під Черніговом" (1938) та ін.

Помер М. Самокиш 18 січня 1944 р. у Сімферополі. Його творча, досить специфічна спадщина не має картин, на яких би зображувалась Ніжинщина. І все ж без тієї малярської школи, яку він пройшов у місті юності, без перших справжніх уроків Р. Цибульського з живопису не могло бути і художника М. Самокиша.

У будиночку, де народився М. Самокиш, відкрито музей "Поштова станція", в якому експонуються матеріали, про розвиток пошти з періоду Київської Русі і до кінця ХІХ ст. Тут представлені також експонати про життя і творчість М. Самокиша, зокрема, документи про його освіту, окремі речі, фото, спогади учнів і оригінал його картини "Трійка" (1901-1903). Художник Сергій Беседін подарував копію своєї роботи "Портрет М. Самокиша". У художньому відділі Ніжинського краєзнавчого музею демонструються копії картин "Табуни білих рисистих маток на водопої", "Перехід Червоної Армії через Сиваш".

У Чернігівській гімназії у 1838-1846 рр. учителем малювання працював Іван Андрійович Васьков (1814 - після 1889), який народився у сім'ї коропського міщанина, отримав домашню освіту, яка була підтверджена в Кролевецькому повітовому училищі.

Рада Київського університету Св. Володимира на основі художніх робіт і у відповідності до прохання директора училищ Чернігівської губернії, бо не було учителів малювання, прийняла ухвалу призначити виконуючим обов'язки вчителя малювання і чистописання у Глухівське повітове училище з 1 липня І. Васькова. Тут він працював до 1838 р. За час роботи в училищі художник продовжував удосконалювати свою майстерність, про що свідчить його портрет генерала С. І. Маєвського. Дослідниця В.В. Рубан стверджувала: "Майстром в той час він був не першокласним, але і не самоучкою, оскільки відчувається уміння володіти нехай і не артистично, арсеналом академічних прийомів і пластичних засобів. Пояснювальні надписи вказують на зв'язок з традиційним портретом минулого" [74].

У 1834 р. Академія мистецтв прийняла рішення: "Виконуючому обов'язки вчителя малювання Івану Васькову надати звання вчителя малювання у повітових училищах". А в зв'язку з цим Міністром народної освіти він був затверджений у чині 14 класу з правом на вислуги. У цьому ж році І. Васькова переводять із Глухівського повітового училища в Чернігівське.

За час роботи в Чернігівському училищі Іван Васьков приділяв велику увагу навчанню дітей малюванню, підтримував дитячі схильності до мистецтва. Про саму методику навчання І. Васькова згадував відомий художник М. Бурачек, який вчився у Кам'янець-Подільській гімназії: "Педантичний, сухий, академічної виучки, Васьков наполягав, головне, на малюнку і хоча в той час навіть до глухих закутків Росії і доходили слухи про нові течії в мистецтві, гриміли імена Рєпін, Крамського, Шишкіна, Куінджі та інших, мій учитель, вихований на академічній схоластиці, все таки наполягав на Рафаеля, антиках, розуміючи їх не як живих творців, які відтворювали живе життя і ідеї свого часу, а як муміфіковані зразки" [75].

Ці ж принципи підходу до написання художнього твору І. Васьков використовував і під час роботи в Чернігові, про що свідчать його "Портрет М.М. Політковського" (1840-ві рр.), "Жіночий портрет" (1847), портрети І. М. Сбітнєва, інспектора Чернігівської гімназії та його зображення архієпископа Подільського і Брацлавського Леонтія Лебединського (1870-1874), архімандрита (1860--1870-ті рр.), портрет Гагаріної-Рузи (1870--1880-ті рр.). У цих портретах помітна майстерність художника, намагання передати правдиві моменти, пов'язані з життям об'єкта зображення.

Невелика спадщина І. Васькова свідчить про те, що вчитель малювання і чистописання не міг багато приділяти часу творчій роботі.

У Васькова було декілька учнів, які тепло згадували свого вчителя малювання у Кам'янець-Подільській гімназії, серед них Микола Бурачек, відомий український пейзажист, художник-декоратор, професор.

У Новгород-Сіверській гімназії малювання викладали випускники Академії мистецтв у С.-Петербурзі художники С.К. Кирилов, товариш Т. Шевченка по Товариству заохочувань художників академії (1837), С.О. Алєксєєв, учень І. Рєпіна, а також Антон Родіонович Райлян (1865-1946). Він, як і попередники, закінчив С.-Петербурзьку академію мистецтв, навчався в класі художника І. Ю. Рєпіна. Випускниця гімназії художниця Віра Іванівна Бура згадувала: "Улюбленим моїм предметом було малювання. Викладав його художник Антон Родіонович Райлян. Він запам'ятався мені немолодим, середнім на зріст, вдумливим, серйозним, зосередженим, із злегка примруженим з іскринкою очима, над якими нависли густі брови. Волосся сивувате. Це була людина спокійної, м'якої вдачі з негучним голосом. Він привертав до себе, хоча і одягався напрочуд скромно, біднувато, зовсім не звертаючи уваги на свій зовнішній вигляд, що викликало засудження. Проте я розуміла його як художника, зовнішній бік для нього був вторинним, насамперед була творчість. Його часто можна було бачити у вільний час у місті й на околиці на одному з узвищ і під Замковою горою з етюдником і мольбертом під час малювання краєвидів".

А.Р. Райлян написав понад 50 картин, серед них "Повернення з базару", "Млин на Десні" та інші, брав участь у Всеросійських виставах художників у Москві та С.-Петербурзі. Твір "Зустріч" високо оцінив його вчитель художник Іл. Рєпін.

Вільні художники Чернігівщини

На Чернігівщині проживало та бувало чимало різних художників, творчість яких була тісно пов'язана з Поліським краєм. Крім вищевказаних майстрів пензля В. Штернберга, Ф. і С. Землякових, К. Юшкевича-Стаховського, В. Серебрякова, І. Шаповаленка, О. Волоскова, В. Соколова, К. Павлова, І. Васькова та інших, які були пов'язані з садибними гніздами культури чи навчальними закладами, в краї розкривала свою художню творчість значна кількість професійних художників, що закінчували навчання в Академії мистецтв. По-різному складалася їх творча доля. Так, Апполон Миколайович Мокрицький (1810-1870) після закінчення Гімназії вищих наук у Ніжині (1820 до 1830 рр.), визначаючи своє місце в житті, вирішив вступити до Академії мистецтв, який вчився в Гімназії вищих наук з 1820 до 1830 рр., одержав основи малювання у художника К. Павлова, почав писати картини. Про це свідчить лист Є. Гребінки, який разом з ним вчився, до рідних від 14 вересня 1829 р.: "Уклінно прошу вас прислати картину Мокрицького, яку я забув дома". На жаль, свідчень про мистецькі здібності А. Мокрицького цього періоду, про його перші роботи залишилося дуже мало.

Після закінчення Гімназії вищих наук кн. Безбородька А. Мокрицький у 1831 р. поїхав до Петербурга шукати щастя. Маючи чин XIV класу, він деякий час працював у департаменті Гірських і соляних справ, а потім у С.-Петербурзькій опікунській раді. Але потяг до живопису взяв верх, і він через рік вирішив присвятити йому своє життя. А. Мокрицький відвідував академічні класи академіка живопису О.Г. Венеціанова. Як стверджує мистецтвознавець М. Машковцев, у цей час М. Гоголь замовив А. Мокрицькому, своєму товаришу по Ніжинській гімназії вищих наук, "національну віньєтку" дня "Украинских народных песен", які видавав М.О. Максимович. Але художник, за словами письменника, "пропал, как в воду" і його ніде не можна було розшукати. В цей час він поїхав в Україну.

А. Мокрицький належав до збіднілої дворянської родини. Його батько, пирятинський поштмейстер, на жаль, не зміг допомогти сину одержати спеціальну освіту. А. Мокрицький змушений був заробляти на це гроші самостійно. У 1833 р. він приїхав до Пирятина і розпочав свою подорож Чернігівщиною. Він відвідував поміщицькі садиби, писав портрети, пейзажі. Свої враження про зустрічі нотував у "Щоденнику". Деякий час працював у садибі відомого поміщика П.Г. Галагана, написав його портрет, а також його дружини Софії Олександрівни, давав уроки малювання дітям - Марії та Григорію, майбутньому збирачу відомої колекції картин.

Як свідчать записи "Щоденника", А. Мокрицький восени 1833 р. зустрівся в Пирятині з Є. Гребінкою, з яким був знайомий по Гімназії вищих наук кн. Безбородбка. Є. Гребінка у цей час жив у своїй садибі в Убіжищі. Він відвідав художника в с. Олександрівка під Пирятином, у свою чергу А. Мокрицький гостював у Є. Гребінки. Як вважають дослідники, знайдені портрети є Гребінки в с. Грушівці Полтавської області та на хуторі Убіжище були написані А. Мокрицьким саме у 1833 р. Він також є автором портрета поета 1834 р., який нині зберігається в Чернігівському художньому музеї і відомий як портрет в овалі. У 1840 р. А. Мокрицький знову повертається до своєї роботи і створює новий варіант, який засвідчує велику художню майстерність автора. Цей портрет знаходиться в експозиції картинної галереї Ніжинського університету ім. Миколи Гоголя.

А. Мокрицький, назбиравши трохи грошей, повернувся в Петербурзьку академію мистецтв, познайомився там з К. Брюлловим, який приїхав із Італії і привіз свою картину "Останній день Помпеї", і став його учнем. К. Брюллов розширив його мистецькі погляди, закріпив набуті знання. У 1835 р. молодий художник за портрет пані Пузіно одержав 2-гу срібну медаль, а в 1836 та 1838 рр. - другу і першу срібні медалі за картину "Св. Севастян" та портрет академіка Епінгера.

У цей час А. Мокрицький підтримував зв'язки з випускниками Ніжинської вищої школи Н. Кукольником, М. Гоголем, М. Прокоповичем, Є. Гребінкою та ін., познайомився з Т. Шевченком і разом з І. Сошенком увів його до натурних класів Академії мистецтв та Ермітажу, сприяв знайомству поета з К. Брюлловим. А. Мокрицький брав активну участь у викупі Т. Шевченка з кріпацької неволі (1838). Художник підтримував зв'язки з поетом і пізніше.

У 1839 р. А. Мокрицький закінчив Академію мистецтв, здобувши 2-гу золоту медаль за картину "Римлянка, яка годує своєю груддю батька у в'язниці", і поїхав в Україну, бо необхідні були гроші. У 1840 р. він написав "Автопортрет", який засвідчив високу майстерність художника. На жаль, не всі його роботи, виконані в цей час на рідній землі, розшукані.

У 1841 р. А. Мокрицький поїхав за свій рахунок до Італії, де прожив 8 років, написав там картини "Портрет невідомого", "Італійка кидає квіти на карнавалі" (1845), "Італійський пейзаж" (1847). У 1846 р. була надана від казни допомога для дворічного перебування за кордоном. За виконану роботу "Портрет Новгородського митрополита Никанора" йому було надано у 1849 р. звання академіка.

Повернувшись до Росії, А. Мокрицький прожив два роки в Петербурзі, а в 1851 р. за рекомендацією В. І. Григоровича влаштувався професором Московського училища живопису і ліплення, де працював до кінця свого життя.

А. Мокрицький не поривав своїх зв'язків з Україною. Після закінчення у 1830 р. Гімназії вищих наук кн. Безбородька бував ще декілька разів у Ніжині.

Яков Петрович де Бальмен (1813-1845) також був випускником Ніжинської гімназії вищих наук (1832). Прийшов він до навчального закладу в 1830 р., маючи добру домашню освіту, що дало можливість зарахувати його спочатку в сьомий, а через місяць у восьмий клас. Це був період, коли Гімназія вищих наук завершувала свій етап розвитку, бо через вільнодумство в ній її закрили.

Я.П. де Бальмен був талановитою людиною. За короткий час свого життя він проявив себе і як письменник, і як художник, і як військовий. Але довгий час його згадували лише як художника-любителя, першого ілюстратора рукописного "Кобзаря" Т. Шевченка.

У Якова Петровича рано пробудився інтерес до живопису. Батьки найняли йому домашнього вчителя малювання, який сприяв розвитку творчих здібностей хлопця. Про зв'язок Я.П. де Бальмена з К. Павловим у Ніжині ми можемо лише здогадуватися. Але й не говорити про це теж не можна, бо в гімназії К. Павлова всі знали не тільки як вчителя малювання в молодших класах, а і як оригінального художника, твори якого виставлялись у Петербурзі.

Мистецтвознавець М. Мацапура стверджує, що у Я. де Бальмена було кілька альбомів з його малюнками. Один із них - часів навчання в Ніжинській гімназії. В цьому альбомі є декілька сцен, у яких зображено М. Гоголя. Інтерес до життя і творчості великого письменника-земляка проявився у художника трохи пізніше. У 1838-1839 рр. Я. де Бальмен створив альбом малюнків під назвою "Гоголевское время", який був виданий у 1909 р. На одному з них зображено пирятинського предводителя дворянства Катеринича. Внизу підпис: "Пятидесятилетний младенец резвится". На іншому - сатиричний портрет дворянина Пирятинського повіту Миколи Іваненка та інших сусідів.

В альбомі також репродуковані оригінальні малюнки художника, присвячені життю військових, їх відпочинку, участі в балах. На деяких він зобразив себе і своїх приятелів. Художник Лев Жемчужников у своїх спогадах писав про Я. де Бальмена: "... По отзывам всех знавших его он был чрезвычайно симпатичен, талантлив и красив. Имеющийся в Линовице его портрет доказывает его красоту" [77].

Крім цього альбому в музеї Т. Шевченка в Києві зберігається ще 46 малюнків Я. де Бальмена. У Третьяковській галереї знаходиться його олійний портрет "A.A. Башилов та діти де Бальмена".

Любов до малювання Я. де Бальмен зберіг на все життя. Перебуваючи в армії, він продовжував малювати. На жаль, не все збереглося. Невідомо, де знаходиться альбом малюнків кавказького періоду. Я.П. де Бальмен залишив щоденник, який він вів під час перебування в Криму. В його тексті 300 малюнків.

Я. де Бальмен підгримував тісні зв'язки зі своїм двоюрідним братом по матері художником Михайлом Сергійовичем Башиловим (1821-1870), автором портретів І. Котляревського (1842) та Г. Квітки-Основ'яненка (1842), картин "Вечір" (1850), "Найми" (1857), "Селянин у біді" (60-ті pp.) та ін.

Разом з М. Башиловим Я. де Бальмен здійснив ілюстрації до рукописного "Кобзаря" Т. Шевченка. З поетом він познайомився у 1843 р. і декілька разів потім зустрічався з ним на Чернігівщині.

Я. де Бальмен та М. Башилов, перебуваючи в Одесі, переписали латинським шрифтом "Кобзар" 1840 р. видання, доповнили його забороненими поемами "Гайдамаки" та "Гамалія", поновили ті місця, які були вилучені цензурою, і проілюстрували весь текст.

Кожний з них виконав по 39 ілюстрацій, заставок, кінцівок і заголовних літер. Я. де Бальмен ілюстрував поеми "Гайдамаки" і "Гамалія", а М. Башилов - "Перебендю", "Катерину", "Тополю", "До Основ'яненка", "Івана Підкову", "Тарасову ніч". На першій сторінці M. Башилов намалював портрет Шевченка. Пізніше він написав олією картину "Наймичка" (1857) та "Три покоління" (1858), навіяні творам поета [78].

30 липня 1844 р. Я. де Бальмен відіслав "Кобзар" Віктору Закревському з листом: "Посылаю тебе, милый Виктор, плоды наших трудов - моих и Михаила Башилова. Все главные творения Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать - в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохранение, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится" [79].

Т. Шевченко в 1845 р. побував у В. Закревського і забрав цей збірник. У 1847 р. під час арешту поета він був конфіскований разом з іншими паперами.

На жаль, самобутній талант Я. де Бальмена як художника не розкрився, бо він 14 липня 1845 р. загинув на Кавказі. Т. Шевченко присвятив йому свою поему "Кавказ".

З ніжинською вищою школою пов'язане також ім'я Андрія Миколайовича Гороновича (1818-1889), академіка живопису. Він, як і його однокласник поет О.С. Афанасьєв-Чужбинський, вступав ще до Гімназії вищих наук кн. Безбородька, а закінчував у 1835 р. вже Фізико-математичний ліцей.

Деякий час служив у артилерії, пішов у відставку і став з початку 1840-х рр. вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Вчився у К. Брюллова разом з Т. Шевченком. У 1844 р. одержав малу срібну медаль за малюнок з натури. Виконав декілька копій робіт К. Брюллова - "Мати, яка проснулась від плачу дитини", "Невідома композиція на середньовічний сюжет", "Турчанка у вікні з букетом квітів та арапчик".

У 1841 р. А. Горонович написав портрет свого першого вчителя малювання в Гімназії вищих наук кн. Безбородька К. Павлова. Ця робота молодого художника засвідчила, що він умів не тільки правдиво схоплювати зовнішні деталі, а й розкривати характер персонажу.

Висвітливши обличчя і руки К. Павлова, художник зосередив увагу на деталях, які давали можливість передати психологічний стан учителя, відчути, що це людина спокійна, зосереджена, з м'яким характером.

У портреті Василя Тарновського присутні риси живопису XVIII ст., пов'язані з зображенням персонажу на повний зріст. Але Андрій Горонович іде далі. Він використовує пейзаж, який дає можливість розширити уявлення про героя твору. Молодий вродливий аристократ у козацькому одязі постає перед глядачем на фоні свого палацу, озера і саду в Качанівці. Художник бував у садибі В. Тарновського і зобразив пейзаж з натури. "Монограма "АГ" вказує на те, що перед нами одне з ранніх полотен Андрія Гороновича, в якому поєднано і композиційні принципи барокового і романтичного портрета" [80].

З 1851 до 1860 рр. А. Горонович жив у Оренбурзі. В цей час написав картини "Відпочинок Бухарського каравану в Киргизії" 1855, друга срібна медаль), "Соколине полювання в Киргизькому степу" (сепія, Історичний музей Киргизької АН), "Тривога", "Киргизька гра "Кук-барі", "Відпочинок у степу", "Доїння кобилиць", "Киз-Куу - національна гра" (соус, Казахська художня галерея), "Стоянка каравана" (сепія, Київський музей російського мистецтва), "Розмінний двір в Оренбурзі" (1860, масло, полотно, Київ, музей російського мистецтва та Державний російський музей у Петербурзі) [81]. За останню картину художнику надане звання академіка.

З 1853 р. А. Горонович був хронікером військової експедиції в Кокандське ханство, брав участь в облозі фортеці Ак-Мечеті, написав серію акварелей, серед них "Укріплення Ак-Мечеті", "Урочище Кармекчі", "Молитва в таборі під Ак-Мечеттю", "Табір у степу", "Портрет султана Ілекея та Мухамедшаха " та ін. У ці роки в цих же краях на засланні був Т. Шевченко. В його епістоляріях знаходимо також згадки про А. Гороновича. В листі від 15 червня 1853 р. до С.С. Гулака-Артемовського Т. Шевченко писав: "Петровский (Василь Олексійович, оренбурзький генерал-губернатор - Г. С.) привез с собою в Оренбург некоего Гороновича, тоже моего товарища по Академии, и когда его спросили, не знаком ли он со мною, то он просто сказал, что и не видал меня никогда. И такие люди бывают на свете!" [82]. Згадував поет про А. Гороновича і в листі (січень 1854) до свого польського товариша Броніслава Залесського, який був зісланий і разом з Т. Шевченком брав участь у карагауській експедиції: "Гороновичу скажи, что в Бельгии и прославленным художникам делать нечего... впрочем поклонися ему" [83, т. 5, с. 308]. У листі від 9 жовтня 1854 р. Т. Шевченко, відповідаючи на лист Б. Залесського, у якому йшла мова про А. Гороновича, пише: "Ты мне в первый раз говоришь о Гороновиче довольно ясно, и я рад, что ты его, наконец, увидел с настоящего пункта. Как живописца я его не знаю, а как человек он дрянь, это я знаю; но бог с ним" [84, т. 5, с. 316]. Важко сказати сьогодні, чому саме такі склалися стосунки між учнями К. Брюллова.

А. Горонович був художником близьким до академічної школи. Працював у різних жанрах: батальний живопис, портрет, пейзаж, жанрові сцени тощо. У його спадщині чудові акварелі, гуашні роботи, сепії, офорти, картини маслом. На багатьох із них він зобразив типи представників різних народів Російської імперії, їх побут. Особливо тепло, з великою симпатією він малював киргизів та представників інших народів Середньої Азії.

У 1860 р. А. Горонович переїхав до Києва. У цьому ж році він, як ми уже зазначили, одержав звання академіка живопису. У цей же час він писав акварелі "Види Києва". Художник є автором портрету П. Забіли та В. Тарновського (70-ті рр.). Останній зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва України. Від портрету В.В. Тарновського 40-х рр. він відрізняється тим, що виконаний у дещо іншій манері. На фоні голубого неба (тільки трохи помітний контур краєвиду) стоїть боком до нас, притулившись до залізного фігурного тину, молодий красивий чоловік у чорному вбранні та капелюсі, через плече накинутий чорний плащ, один кінець якого знаходиться на тину. На цьому темному фоні виділяються трохи рожеве обличчя та кісті рук, а також біла вишивана сорочка. Погляд зосереджений. Все виписано так детально, що бачиш персонажа, немов би живого.

Художня майстерність Тараса Григоровича Шевченка (18141861) розвивалася паралельно з поетичною. Доля юного поета склалася так, що саме побратими з України художники І. Сошенко, А. Мокрицький та поет Є. Гребінка зіграли визначальну роль у подальшому зв'язку Шевченка з образотворчим мистецтвом. Саме вони та видатні діячі мистецтва К. Брюллов, В. Жуковський, Вієльгорський домоглися викупу Шевченка з кріпацької неволі та його вступу до Петербурзької академії мистецтв.

Лише через 5 років після звільнення з кріпацтва Т. Шевченко зміг здійснити поїздку в Україну. 13 травня 1843 р. разом з Є. Гребінкою, з яким особливо здружився останнім часом, бо він допоміг видати Шевченку поетичні твори, виїхали з Петербурга по білоруському тракту у напрямку рідної землі. Добравшись до Чернігівщини, Шевченко на декілька днів заїхав у Качанівку, щоб передати господареві садиби Г.С. Тарновському свою картину "Катерина", а згодом разом з Є. Гребінкою відвідати маєток Т. Волховської, на балу у якої Шевченко познайомився з поетом О. Афанасьєвим-Чужбинським, письменником, художником, офіцером Я. де Бальменом, з родиною Закревських та ін. Ця перша зустріч поета надовго закріпила з ними його дружні відносини. Під час приїзду Шевченко зробив 17 різних малюнків та намалював декілька портретів, але всі вони були створені за межами Чернігівщини. В Яготині він робить дві копії портрета М.Г. Рєпніна, роботи швейцарського художника Горнунга, для Г.С. Тарновського та О. Капніста. Для Рєпніної поет малював свій автопортрет і з вдячністю подарував його княгині.

Відвідавши у грудні 1843 р. село своїх нових знайомих Березову РУДКу, Шевченко намалював портрет В.О. Закревського. З цією родиною поет буде підтримувати добрі відносини і намалює ще декілька портретів її членів.

Під час другого свого приїзду в Україну (березень 1845 - квітень 1847 р.) Шевченко декілька разів був на Чернігівщині. Протягом 1845 р. він досить плідно займався живописом. Понад 40 мистецьких творів залишилося у спадщині художника. Переважною більшістю це були малюнки, серед них три зображення Густинського монастиря. У цей час він видавав естампи своєї серії "Живописна Україна".

12 січня 1846 р. Шевченко знаходився серед своїх друзів у вельможної пані Т.Г. Волховської на іменному балу. Тут він зустрів Т.С. Тарновського, членів родини Закревських, М.А. Маркевича, О. І. Шостку, познайомився з Петром Андрійовичем Катериничем, випускником Гімназії вищих наук кн. Безбородька у Ніжині, якому пообіцяв заїхати до нього погостювати. У с. Мойсівці Шевченко пише портрет Олександри Шостки, який був розіграний у лотерею.

У грудні 1845 р. Шевченко, якому Академія мистецтв надала звання некласного художника і видала про це диплом, заключив договір з Археологічною комісією у Києві, що дало йому право їздити по різних місцях України.

У лютому 1946 р. Шевченко разом з поетом, випускником Фізико- математичного ліцею кн. Безбородька у Ніжині, О. Афанасьєвим- Чужбинським вирушили у подорож по Чернігівщині. Вони виїхали із Ісківців (Лубенського повіту), дорогою відвідали Лубни, Прилуки, Ніжин і добралися 24 лютого до Чернігова, де перебували увесь березень.

Під час перебування у Чернігові Шевченко зробив малюнки "Бал у Чернігові" та портрет О. Афанасьєва-Чужбинського, а також "Потір із церкви с. Мохнатин", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Енхолпіон", "Синагога".

У першій половині квітня 1846 р. Шевченко проживав у садибі Ли- зогубів у Седневі, з господарями якої він познайомився у Чернігові.

Тут жили два брати Лизогуби - Ілля Іванович та Андрій Іванович. З останнім у Шевченка закріпилися тісні взаємини до кінця життя. Особливо А. І. Лизогуб допомагав Шевченку під час його перебування на засланні.

У Седневі Тарас Григорович знайшов у колі демократично налаштованих дворян теплу сімейну обстановку, яка сприяла і його відпочинку та творчій роботі, бо поет мав окреме приміщення у флігелі садиби. Будинок Лизогубів зберігся до нашого часу, бо тут розташована середня школа, а флігель зник. Ілля Іванович володів чудовим теноровим голосом і любив співати українські народні пісні.

За час перебування у Седневі Шевченко намалював два портрети Іллі Івановича (олівцем) та Андрія Івановича Лизогубів (олією), та чотири краєвиди "Коло Седнева" (туш, сепія), "У Седневі" (сепія), "Чумаки серед могил" (олівець), "Лизогубова кам'яниця" (сепія).

Влітку 1846 р. Шевченко відвідав своїх знайомих Катериничів у селі Марківці Козелецького повіту і написав вісім акварельних портретів. Чотири із них дійшли до нашого часу і зберігаються в музеї Т. Шевченка у Києві, це портрети матері Марії Федорівни Катеринич та її синів Олександра Адрійовича та Івана Андрійовича, а також дружини Петра Андрійовича Тетяни Пантелеймонівни (дівоче прізвище - Афендик) та її матері Олени Антонівни (відомо з репродукції). Інші портрети не розшукані, або ж їх відношення до членів родини знаходяться під сумнівом, серед них, очевидно, і членів родини Кирила Катеринчука.

Можна передбачити, що для написання цих портретів необхідно було мати відповідний час, тож Шевченко міг проживати два-три тижні. Для нього виділили флігель, що знаходився в глибині парку, з бібліотекою. Тут Шевченко писав і літературні твори.

У січні 1847 р. поет знову відвідав Чернігівщину, він побував у Борзні, де зустрівся з В. Забілою, а також на його хуторі Кукуріків- щина і намалював його портрет, на хуторі Мотронівка біля села Оленівка брав участь як боярин на весіллі П. Куліша і О. Білозерської (Ганни Барвінок). Перебуваючи на Борзнянщині, зокрема на хуторі Миколаївка намалював портрет К. Білозерської (олівець), а на хуторі Сорока - два портрети Ю. Сребдольської (олівець).

У селі Бігачі (нині Менського р-ну), у якому проживала тітка Лизогубів, що одружилася з П. І. Кейкуатовим, Шевченко побував у березні - на початку квітня 1847 р. на запрошення господаря маєтку князя М. І. Кейкуатова. Тут поет намалював один із кращих своїх робіт портрет Єлизавети Василівни Кейкуатової, а також олівцем портрети дітей Кейкуатових - Варвари, Віри і Михайла.

На жаль, 5 квітня 1847 р. Шевченко був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського товариства і на десять років позбавлений спілкувань із рідною українською землею, хоча і мав деякі письмові зв'язки через А. Лизогуба, братів Лазаревських та деяких інших, які не відцуралися від поета і підтримували його на засланні та після повернення у Петербурзі. Завдячуючи землякам стан поета був трохи полегшений.

5 травня 1859 р. Шевченко звернувся до Академії мистецтв з проханням видати йому документ на виїзд до Київської, Чернігівської і Полтавської губерній. Такий дозвіл поет отримав на 5 місяців, як від Академії, так і столичної жандармерії.

У червні Шевченко приїхав в Україну. Побував він на Пирятинщині, Переяславщині, Черкащині, і лише у серпні 1859 р. поет, повертаючись до С.-Петербурга через Прилуки і Конотоп, заїхав у село Гирівку, де проживала мати його близьких друзів Лазаревських, намалював її портрет і разом з її синами Федором та Іваном поїхали разом до Кролівця, де заночували у їх сестри Г.М. Огієвської. Це був останній приїзд Шевченка в Україну. "Подорож ця - згадував О. Кониський, - не відсвіжила його, не підкріпила йому здоров'я, не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш нагнала на душу йому журби, ще більш охмарила його отрута тяжкого життя, що глибше розлилася по всьому організму" [89].

За час перебування на Чернігівщині Шевченко-художник намалював понад 30 творів образотворчого мистецтва. Це були портрети членів родини його знайомих представників дворянства, деякі пейзажні замальовки, а також місця та предмети, що торкалися історичної старовини. Від картини "Катерина", яку він продав, Г. Тарновський і до портрету А. Лазаревської пройшов досить значний шлях Шевченка-художника від романтизму і до реалізму. Різноманітність жанрів та способів малювання (масляні фарби, сепія, малюнок олівцем, акварель тощо), у яких працював він, свідчать про його високу майстерність у розкритті характеру зображуваних на портретах, в умінні виділити основне, специфічне у графічних роботах, за що він отримав звання академіка, дають право говорити про їх високу художню цінність.

Справжнім другом Шевченка в останні роки життя поета був Лев Михайлович Жемчужников (1828-1912), який належав до відомої козацької родини останнього гетьмана України Кирила Розумовського, син якого Олексій був батьком матері художника Ольги Перовської. Це була побічна дочка Олексія Розумовського, яка вийшла заміж за новгородського поміщика М. Жемчужникова, який вислужився до звання сенатора. В них, крім Льва, було ще три сини Олексій, Володимир і Олександр, які всі разом створили знаменитий образ Кузьми Пруткова. Його юнацькі роки пройшли у військових закладах, але Лев Жемчужников відмовився від подальшої військової служби і присвятив своє життя живопису. Навчався в Академії мистецтв у Кирила Брюллова та Олексія Єгорова, утверджуючи себе як художник.

У 1852-1856 рр. Л. Жемчужников успадкував у свого двоюрідного брата письменника Олексія Костянтиновича Толстого маєток у селі Погорільці (нині Семенівський район), а потім приїжджав сюди влітку і далі подорожував по садибах поміщиків Чернігівщини і Полтавщини.

Дорогою до Ковалівки, що на Полтавщині, художник зупинився у Чернігові, його вразила краса старовинного міста з величними храмами та монастирями і чарівною Десною.

З Чернігова художник поїхав до друзів його батька Лизогубів, представників давнього козацького роду, які проживали у Седневі. Перебуваючи тут, Л. Жемчужиков ще більше закохався в Україну, потоваришував з господарями садиби братами Андрієм і Іллєю Лизогубами. Андрій Лизогуб, з демократичним світоглядом, який підтримував Шевченка на засланні, розповідав про перебування поета у їх оселі, про будиночок, у якому жив і працював він. І.Л. Жечужников зафіксував на папері внутрішню і зовнішню частини цього будиночка, намалював також картину "Сім'я Лизогубів, що скубе корпію".

Художник потоваришував з сином Андрія Лизогуба Дмитром, який був ще зовсім юним. Пізніше він згадував: "Дмитро тоді ще був крихіткою, мені він дуже подобався, часто мене відвідував: і я завжди йому готував якісь ласощі. Мітя бувало стоїть біля мене, довго дивиться, як я малюю. Бідний Мітя! Ось цього-то мого милого Мітю і повісили в Одесі; це був не суд праведний - немилосердне вбивство. Його, передавали мені, звинуватили лише в тому, що давав гроші нігілістам, а давав він гроші, можна ручатися, з повним усвідомленням, що служить справі чесній. Він ішов на страту бодро і підтримував товаришів" [90]. Художник тоді не знав, що Дмитро Лизогуб належав до групи революціонерів-народників і був, одним із засновників організації "Земля і воля".

У Л. Жемчужникова поступово формується любов до України, її історії, культури і народу. Згадуючи своє перебування цього ж 1852 р. у селі Ковалівці (Полтавська губ.), художник відверто заявляв, що саме тут у нього в душі загорілася іскра полум'яної любові до Малоросії, її народу, пісні, історії, які стали для нього рідними. "Душа моя поєдналась з Україною горячою любов'ю, я страждав і плакав за нею".

Життя українського народу художнику-росіянину за походженням стає настільки близьким, що воно становиться основною темою його живопису. Він побував у декількох селах Чернігівщини і Прилуччини. Наступного 1853 р. Л. Жемчужников разом з художником Л. Лагоріо знову відвідують Седнів, де пише свій автопортрет, відомий під назвою "Постать чоловіка, який сидить над кручею" (1853). Цей малюнок знаходився в альбомі А. Лизогуба. Потім художники поїхали до родичів Лизогубів - Галаганів у Сокиринці. Тутешня природа, парк, палац, зачарували митців і стали об'єктом їх творчості.

Л. Жемчужников створив серію акварелей, які були присвячені простому народу. Етнографічні точні замальовки селян, їх одягу, зовнішності вражають своїм глибоким реалізмом. Зустрічі художника у Сокиринцях з Остапом Вересаєм відомим талановитим сліпим кобзарем, наштовхнули його на створення картини "Кобзар на шляху", яка була завершена в садибі Г.П. Галагана, який купив її для своєї галереї.

Подорож Л. Жемчужникова по містах і селах Поліського краю (Чернігів, Седнев, Батурин, Качанівка, Сокиринці, Васьківці, Срібне, Дігтярі, Линовиці та ін.) дали матеріал для картини "Чумаки". Зустрічі з чумаками, їх розповіді про подорож, їх пісні - все це сприяло створенню твору значної художньої вартості. Велику увагу художник приділяє збиранню усної народної творчості.

У 1857-1860 рр. Л. Жемчужников, проживаючи за її межами, у Франції, де продовжував навчання, не залишав української тематики, яка знайшла втілення в картинах художника: "Козак у степу" (1853), "Кобзар на шляху" (1854), "Лірник у хаті" (1857), "Козак їде на Січ" (1857), "Графічні роботи "Жниця" (1851), "Покинута" (1860), "Українка", "Хлопчик-жебрак з собакою", "За штатом" тощо.

Повернувшись у 1861 р. в Україну, Л. Жемчужников під впливом Т. Шевченка задумав видавати серію офортів "Живописна Україна", на яких зображені деталі життя та побуту сільського люду. Сюди увійшов малюнок "Бандурист з поводирем", створений у Седневі, "Відпочинок богомолок". Крім цього, Л. Жемчужников гравірував роботи інших художників і вміщав їх до альбому "Живописна Україна" - "Селянин із Чернігівщини" (худ. О. Челіщева), "Старці" (худ. І. Соколов).

Л. Жемчужников був автором портрета М. Маркевича, з яким неодноразово зустрічався на Чернігівщині. Цей портрет написаний за межами України у Венеції, де перебував Микола Андрійович на лікуванні. Це вже хвора, але мудра людина в глибокому роздумі. Він сидить, спершись на бандуру, у лівій руці тримає трубку, а на колінах лежить шапка. Під зображенням напис самого історика: "Нині волосся моє сиве, скуйовджене, вуса висять; музику замінила історія, поезію - статистика" [91].

Для офорту "Покинута" (1860) передував ескіз олівцем, зроблений в Україні у 1856 р. на Чернігівщині під враженням від Шевченкової "Катерини".

Вірність Україні і Чернігівщині зокрема Л. Жемчужников зберігав до кінця свого життя. "Сумно було мені їхати, прощаючись з рідною для мене Україною, - зазначав він у своїх записках. - ... Потай зшив із полотна мішечок пристойної величини, насипав у нього землі і поклав у чемодан, а другий, маленький, - також із землею, повісив собі на груди" [92].

З 1876 р. і до самої смерті у 1894 р. на хуторі Іванівському (нині село Шевченко Бахмацького району на Чернігівщині) проживав видатний художник Микола Миколайович Ге (1831-1894), дитячі і юнацькі роки якого пройшли на Чернігівщині та Києві. Коли він поселився на хуторі, то був уже знаний художник своїми творами "Таємна вечеря" (1863), "В Гефсиманському саду" (1869), "Петро І допитує царевича Олексія у Петергофі" (1871), "Пушкін у селі Михайлівському" (1875), "Катерина ІІ біля домовини імператриці Єлизавети" (1874) та багатьма іншими.

На хуторі він захоплювався біблійською тематикою і написав такі картини: "Вихід Христа з учнями у Гефсиманський сад" (1889), "Що є істина?" (1890), "Совість" (1891), "Суд Синедріону" (1892), "Голгофа" (1893), "Розп'яття" (1894). М. Ге обирав найскладніші біблійські теми і відходив від канонічного ідеалізованого зображення Христа, малював його як просту людину з усіма її стражданнями і мученицькою смертю, стверджуючи цим релігійне розуміння тлумачення біблійних істин. "Я довго думав, для чого потрібно розп'яття, - говорив художник у 1892 р., приступаючи до написання картини, - для виклику жалю, страждання воно не потрібно. каяття потрібно, щоб усвідомити і відчути, що Христос помер за мене." [93]. Художник неодноразово зізнавався, як важко давалась йому тема розп'яття. У листі 1893 р. до знайомої він підкреслював: "Розп'яття" вимагає сильного напруження й заглиблення. Сьогодні зранку я ввійшов у цей особливий світ творчості, який Карлейль називає невідомим, і це правда, тут усе нове - випадкове і вражає своєю глибиною - і, здається, я знайшов те, що шукав. Так, дивна річ - творчість! Шукаєш те, чого не знаєш, але знаєш все те, що не це, що потрібно, що разом скаже само, що це - я, це те, що ти шукаєш" [94]. Переважна більшість картин була заборонена для демонстрування на виставках, деякі полотна не сприймалися сучасниками. Це був досить складний період у творчій біографії художника.

У цей же час митець приділяв значну увагу жанру портрета, над яким багато працював у 60-х - початку 70-х рр., про що свідчать портрети письменників О. Герцена (1867), М. Некрасова (1872), М. Салтикова-Щедріна (1872), І. Тургенєва (1871), М. Бакуніна (1871). Це були роботи на замовлення, або вдячність художника за добрі життєві відносини з представниками літератури. У М. Ге є цілий цикл портретних робіт, присвячених Л. Толстому та його родині. Художник близько зійшовся з письменником, сприйняв його ідеологію, дуже любив його твори. "Портрет Л. Толстого" (1884) закарбував роботу письменника над романом. Всі деталі портрету свідчать про зосереджену творчу працю митця.

Крім Л. Толстого, М. Ге познайомився з сім'єю П. Костичева, відомого вченого-природознавця. У 1891-1892 рр. художник написав декілька портретів, серед них П. Костичева, його дружини з сином, доньки О.П. Костичевої. Цілий цикл портретних зображень присвячено родині самого художника: батько М.Й. Ге, тесть П. І. Забіла, дружина Г.П. Ге, син Петро та невістка Катерина. Серед цих робіт слід виділити "Автопортрет" (1892), на якому зображене обличчя старого художника-мислителя.

Особливе місце у спадщині художника посідають твори, які присвячені Україні. Українська тематика починається з портрету Агапії Слюсаревої (середина 70-х рр.). Це досить яскраве зображення типової молодої української жінки, впевненої в собі і своїх діях.

У 80-х рр. XIX ст. з'являється портретна робота "Старий селянин", у якій як і в попередній, розкриті характерні риси старої людини, яка своє життя прожила у праці. Друга картина "Старий селянин із посохом" відрізняється тим, що в ній глибше відбито складне життя персонажа, підкреслено, що селянин не скорився перед труднощами, а впевнено дивиться в майбутнє.

З інших портретних робіт слід назвати "Портрет Н. Петрункевич", доньки близького знайомого по роботі у Чернігівському земстві, яка зображена біля вікна, за яким цвіте і буяє природа, з книжкою у руках. Художник писав її портрет у літній передвечірній час. Учень М. Ге І. Видрін згадував: "Вона ставала біля вікна й читала О. Герцена... За вікном алея з велетенських тополь, де-не-де освітлених сонцем, крик на всі лади великої кількості граків. Микола Миколайович, хвилюючись, береться за роботу. Хвилювання його під кінець сеансу збільшується все сильніше і сильніше. Нарешті він раптово кидає роботу з блискучим від поту черепом і лобом" [95].

У М. Ге є декілька робіт, присвячених дітям. Серед них "Портрет хлопчика-українця", на якому зображений підліток у вишиваній українській сорочці, який заховався від спраглого сонця. На задньому плані живописний життєстверджуючий пейзаж, осяяний світлом і зеленню.

Художник рідному краю присвятив і декілька пейзажних робіт. М. Ге дуже любив природу, її прояви у вечірній час та вночі, милувався місячним освітленням, все це він зобразив на картинах: "Сутінки", "Вечір на хуторі", "Схід місяця. Хутір Іванівський'', "Місячна ніч. Хутір Іванівський", "Місячна ніч. Ставок на хуторі Іванівському" та ін. "Поезія в пейзажі, - говорив М. Ге, - це вже релігійний настрій, художник уже бачить Бога в природі, приходить у захват, який передає за допомогою фарб і малюнка. Отже, з'явились пейзажі із настроєм" [96]. Пейзажі М. Ге вражають натуралістичним різнобарв'ям вечірніх і нічних природних кольорів зображення неба, що живе людським почуттям, з хмарами та місяцем, який то випливає з-за хмар і віддзеркалюється у водах ставка, то освітлює весь простір сільської місцевості. Художник засобами різнокольорових фарб, їх відтінків створював надзвичайно яскравий, чарівний і не завжди розгаданий таємничий світ природи.

Різножанрова спадщина М. Ге вражає глибокими філософськими роздумами про людину і її призначення на землі. Хто вона і той оточуючий її світ - це постійно хвилює художника, і він намагається по-своєму дати на це відповідь, використовуючи свої засоби художнього вираження.

Чернігівський період творчості М. Ге - це був час внутрішньої свободи. Художник був господарем часу не лише в домашніх турботах, а і в творчості, бо він обирав ті засоби художнього вираження, які часом були ще незвичайними для російського мистецтва і випереджували сам час. У біблійних темах М. Ге порушував визнані канони і йшов своїм шляхом осмислення двох яскравих величин, які пов'язані з Людиною і Богом.

З садибою М. Ге була пов'язана і творчість відомого російського художника Михайла Олександровича Врубеля (1856-1910), який був одружений на сестрі дружини сина художника Петра Михайловича Ге, Надії Іванівні Забілі, племінниці скульптора П. Забіли і дружини М. Ге Надії Петрівни Ге. М. Врубель з'явився на хуторі Іванівському після того, як художник М. Ге пішов уже із життя у 1891 р., тому вони не зустрічалися.

Як свідчить учень М. Ге С.П. Яремич, автор "Тайної вечері" і М. Врубель могли зустрітися у 1886 р. у Києві, коли останній працював над розписами Володимирського собору, а перший був у художній школі Л. Мурашка. Але зустріч не відбулася. І все ж деяка заочна взаємність двох художників відбувалася.

М. Врубель, побачивши картину М. Ге "У Гефсиманському саду", відзначив: "Там так передане місячне сяйво, наче б то бачиш під час головного болю". Зі свого боку М. Врубель також написав картину на цю саму тему, але пішов дещо іншим шляхом. Він намагався відтворити біблійний сюжет, притримуючись існуючих принципів відображення християнських мотивів, які використовував під час написання розписів у Володимирському соборі. Саме в цей час тут і була вона створена. Цю картину бачив М. Ге, про що згадував С. Яремич: "Одного разу в майстерні одного із моїх товаришів М. Ге звернув увагу на малюнок Врубеля "Христос у Гефсиманському саду", що висів на стіні, і сказав: Талановита людина і чому він тільки так ортодоксально підходить до зображення Христа? В цьому побіжному зауваженні відбився весь антагонізм світобачення двох художників" [97].

До написання Христа у М. Ге було відношення дещо інше. Він зображав його як просту людину, яка була схожа на бродячого монаха. Про це свідчать картини "Що є істина?", "Суд Синедріона" та ін. М. Ге і М. Врубель тут стояли на різних позиціях. Слід зауважити, що М. Врубель негативно відносився до того, що М. Ге "замість мистецтва зайнявся кладкою печей", а також захопився толстовством [98].

Хоча під час порівняння поглядів на мистецтво, викладених М. Ге в лекціях, прочитаних у Київській художній школі М. Мурашка, і М. Врубеля, то в них чимало спільного, зокрема на місце художника у суспільстві, на талант, про звільнення від низької залежності і служіння його не окремим особам, а всім людям.

М. Врубель разом із дружиною проживали кожне літо протягом 1896-1902 рр. Господарем садиби уже був Петро Миколайович Ге. Родинні зв'язки сприяли тому, що М. Врубель, перебуваючи на хуторі, працював у майстерні М. Ге, де ще висіли ескізи останньої картини М. Ге "Розп'яття".

На хуторі Іванівському, як свідчать біографи М. Врубеля, художник у 1900 р. написав картини "Ранок", "Вечір", "Бузок", "Близько до ночі", "Царівна-лебідь", портрет Н. Забіли-Врубель, почав писати монументальне полотно "Богатирі" та "Демон, що звержений".

М. Врубель на хуторі продовжив розробку своєї провідної теми, пов'язаної з "Демоном". Уже був написаний "Демон, що сидить" (1890). Художник шукає нові підходи до розкриття задуму. Саме на хуторі виник задум написання картини "Демон, що летить". Накиданий був перший варіант, але далі М. Врубель не став працювати над картиною, бо в нього виникла ідея намалювати "Демона, що стоїть" на весь його велетенський зріст на вершині гори. Він схожий на борця, могутнього пророка. Переважною більшістю все це залишається в ескізному втіленні.

У 1901 р. М. Врубель працював над "Демоном, що звержений". Листи дружини художника дають можливість відтворити сам процес роботи митця над образом Демона. Ось три уривки з листів: "Демон у нього зовсім незвичайний, не лермонтовський, а якийсь сучасний ніцшеанець, поза, що лежить головою вниз, ногами вверх, наче він скотився з якоїсь скелі" (24 вересня 1901 р. М.О. Римському- Корсакову). "Мих. Ол. пише велику картину - Демон, що звержений, але все ж прекрасний, місцевість скеляста, бігають ящірки, освітлення вечірнє. Демон напівголий, що лежить на плащі, який прикріплений пряжками із дорогоцінних камінців".

"Мих. Ол. у відчай приводить зі своїм Демоном, він був уже чудовий і раптом він все переробив і на мій погляд все зіпсував і хоче його виставляти у такому вигляді". Атлетичний, мускулистий, близький до людей, земний не влаштовував художника.

І М. Врубель знову почав шукати, визначаючи сутність самої особистості Демона. І в останньому варіанті, як свідчить П.К. Суздалєв, замість могутнього велетня художник побачив жіноче крихке, майже безплодне створіння з його казковим таємничим обличчям східного складу, напівдитячим чи дівочим, з виразом глибокої таємничої обіди і незламним гордим духом" [99]. М. Врубель хотів зобразити трагічного Демона. Але робота над варіантами пошуку Демона тривала і далі.

Літо 1900 р. в Іванівському надихнуло М. Врубеля на надзвичайно активну діяльність. Було написано чимало картин, зроблено багато ескізів. У картинах "Коні", пізніша назва "Близько до ночі", "Бузок" (два варіанти) відчуваєш багатство і красу живої природи, яка збагачена загадковим фантастичним світом. "Все літо на хуторі, - писав М. Врубель Римському-Корсакову, - я був зайнятим кущем бузку з дівчиною (Тетяною!) на її фоні. Минулорічний мій бузок відноситься до справжнього творіння, як ескіз до картини. Там мені вдалося лише дещо вловити, і я дуже захотів захопити річ повніше; ось причина, що наполягаю на цьому сюжеті" [100].

Навіть короткий огляд творчості М. Врубеля періоду 18961902 рр., у який художник перебував на хуторі Іванівському, були досить плідними і увійшли в творчість митця як яскравий період.

У кінці ХІХ ст. у Чернігові проживали і працювали художники М.І. Жук, І.Г. Рашевський, Г.О. Коваленко, С.Д. Бутник, П.Д. Циганко, І.І. Михайлова-Гордієнко та інші, які у 1916 р. влаштували художню виставку, на якій експонувалося 120 робіт. У цьому ж році вони створили Товариство художників Чернігова, яке сприяло приїзду митців з інших міст, влаштуванню їх виставок.