Малярство на Чернігівщині у ХІХ – поч. ХХ ст.

Інші картини представлені полотнами Ж. Менсоньє "Любитель живопису", Е. Віже-Лебрен "Амур" (Франція), Й. Рауха "Неаполітанська затока" (Німеччина), Г. Гольпейна "Портрет М. Комаровської" (Австралія) тощо.

Не лише закордонні поїздки Галаганів сприяли поповненню галереї новими художніми полотнами, а й зв'язки з російськими митцями. У 40-х рр. XIX ст. у садибі працював художник О.Я. Волосков, який сприяв появі в колекції чотирьох пейзажних творів: "Готичний міст у Сокиринському парку" (1845), "Сокиринський парк. Альтанка" (1848), "Церква у Сокиринцях" (1848) та "Садиба Г.П. Галагана у Лебединцях" (1857). М'який ліризм, яскравий колорит, уміння передати красу природи - свідчення високої майстерності художника-романтика 40-50-х рр. XIX ст. Молодого художника О. Волоскова запросив до Сокиринець Г.П. Галаган, який був членом Товариства заохочення художників ^3X), "для практичних занять терміном на два роки" [37].

У Г.П. Галагана склалися добрі стосунки з художником А. Мокрицьким, який, навчаючись в Академії мистецтв, приїжджав додому на Пирятинщину і на канікулах подорожував по найближчих околицях, виконуючи замовлення поміщиків. З Г.П. Галаганом він був знайомий, бо на запрошення його батьків Катерини Василівни та Павла Григоровича у 1835-1836 рр. він вчив його малюванню разом з сестрою Марією.

Аполлон Мокрицький написав декілька портретів членів родини Галаганів та Козадаєвих, з родини яких була Софія Олександрівна, дружина Петра Григоровича Галагана. У листі до батька С.О. Галаган писала у 1832 р. з Дігтярів: "Портрети всі дуже гарні, особливо Катерини. Брат їх розвісив у великій вітальні. Над диваном Катерину, а по боках - Олександра і Єлизавету Олександрівну" [38].

В садибі бували і працювали художники Л. Жемчужников, Л. Лагоріо, І. Соколов, О. Волосков та ін. Після смерті Петра Григоровича Галагана та його дружини Катерини Василівни художнє зібрання було перевезено з Дігтярів у Сокиринці, господарем садиби якої був Павло Григорович Галаган. У палаці було 60 кімнат.

До серії картин українського живопису відносилися роботи А. Мокрицького "Портрет Гребінки", "Портрет Петра Григоровича у капелюсі", "Портрет С.О. Галаган", "Портрет Г.П. Галагана" та інші. До них були приєднані полотна роботи І. І. Соколова "Проводи рекрутів", К.С. Павлова "Портрет Д.С. Горленка", Г. Васька "Портрет М.Г. Галаган", "Портрет І. Черкес", "Портрет дівчини".

Колекція Галаганів (1740-1900) упорядкувалася кількома поколіннями родини. Тому тут представлені твори різних напрямків та шкіл: від портретів, виконаних художниками XVN! ст., зразків творів українських народних картин "Бандурист біля корчми", "Се діло треба рожувати" та ін., а також копій картин зарубіжних художників, зокрема Італії, до оригінальних творів зарубіжних, українських та російських художників, серед яких є досить цінні. В художньому відділі колекції було 600 картин: твори А. Мокрицького, В. Штернберга, Л. Жемчужникова, І. Соколова, І. Айвазовського, Л. Лагоріо та інших художників, старовинні портрети І. Мазепи (два), І. Скоропадського, Б. Хмельницького (два), П. Полуботка, І. Кониського, Д. Туптала (Ростовського), П. Могили, П. Смотицького та ін. Копіїстами історичних портретів були Федір Земляков, автор оригінальних портретів Григорія Івановича Галагана (1895 та 1896 рр.), та його син Степан, який створив копії портретів Б. Хмельницького, І. Мазепи та інших історичних діячів [39]. Тут було також 12 народних картин XVN-ХІХ ст., 20 старовинних ікон, збірка чудових гравюр тощо, про що свідчить Каталог речей колишнього мистецького музею "Сокиринці", що зберігається у Прилуцькому музеї.

Картинна галерея Галаганів - це досить яскраве явище в художній культурі ХІХ ст.

Для розписування садиби Олени Сергіївни Волконської-Кочу- бей, яка вийшла у 80-х рр. ХІХ ст. заміж за Рахманова, у селі Вейсбахівка (нині Білорічиця), збудованої архітектором О.Ю. Ягном у стилі давньоруської архітектури та українського модерну, запросили художника Василя Миколайовича Соколова (1841-1921). Він зробив чимало цікавих розписів, а також написав декілька художніх полотен. У садибі художник і похований.

Зовсім недавно у Прилуцькому краєзнавчому музеї були розшукані художні полотна В. Соколова і передані у Чернігівський музей, серед них "Портрет архітектора О.Ю. Ягна".

Художники-педагоги та їх учні

У зв'язку з реформами в галузі освіти на початку ХІХ ст., відкриттям повітових училищ та класичних гімназій, у програму яких був уведений предмет малювання, виникла потреба у підготовлених у галузі мистецтва вчителях. Дипломи вчителя малювання мали право видавати лише Академія мистецтв. Міністр народної освіти звернувся у 1829 р. до президента Академії з проханням розробити програму для вчителів малювання. Високі професійні вимоги Академії до вчителів змусили Міністерство народної освіти прохати Академію дозволити Радам університетів проводити самостійне екзаменування осіб на цю посаду. В Академії мистецтв погодилися на це за умови, коли головним екзаменатором з предмету буде вчитель малювання університету, рівень знань якого відповідатиме тим, що приймаються у члени Академії. Це торкалося лише вчителів малювання повітових училищ. Звання вчителя малювання в гімназіях давала лише Академія мистецтв.

У 20-х рр. ХІХ ст. класичні чоловічі гімназії відкривали лише по одній у губернських містах. На Чернігівщині в силу існуючих традицій такі гімназії були відкриті дві - у Новгороді-Сіверському (1804) та Чернігові (1805). У 1805 р. у Ніжині була заснована, а у 1820 р. відкрита Гімназія вищих наук кн. Безбородька, яка прирівнювалась до статусу університетів. Протягом ХІХ ст. цей навчальний заклад змінював профіль підготовки спеціалістів, а в зв'язку з цим і своє найменування, але залишався завжди вищим закладом: Гімназія вищих наук кн. Безбородька (1820-1832), Фізико-математичний ліцей (1832-1840), Юридичний ліцей (1840-1875), Історико-філологічний інститут (1875-1920). Всі вони носили ім'я князя Безбородька, колишнього канцлера Росії, брат якого Ілля Андрійович Безбородько заснував у Ніжині Гімназію вищих наук. У подальшому всі ці навчальні заклади існували за кошти Безбородьків і плати за навчання. Їх попечителями були чоловіки із родини Безбородьків.

Перший попечитель закладу граф О.Г. Безбородько разом з першим директором Гімназії вищих наук кн. Безбородька професором В.Г. Кукольником запросили на посаду вчителя малювання Капітона Степановича Павлова (1792, який у 1798 р. вступив до

Петербурзької академії мистецтв і закінчив її у 1815 р. з атестатом 2 ступеня портретного живопису. У 1811 р. за свої роботи одержав 2 срібні медалі. Під час навчання він підтримував дружні стосунки із своїм товаришем К. Брюлловим. У 1808-1815 рр. їх професорами та художниками-наставниками в Академії були О. Єгоров, В. Шебуєв, А. Іванов, І. Мартос. К. Брюллов був знайомий з програмною картиною К. Павлова "Російський селянський танок", яка подавалася на здобуття звання художника. В формулярному списку К. Павлова за 1839 р., який зберігається в ніжинському архіві, сказано: "Капитон Степанович сын Павлов, учитель, в лицее кн. Безбородко, роду имеет 48 лет, вероисповедования грекороссийского.

Обучался в С.-Петербургской императорской академии художеств с 1798 года живописному портретному искусству, а за успехи в оном от Академии награжден званием свободного художника с правом пользоваться ему с потомством его в вечные родителям преимуществами, которые в высочайше данной Академии привелегии выше присвоены... " [41].

Коли у 1820 р. відкрилася Гімназія вищих наук кн. Безбородька, його направили в Ніжин, де він зайняв посаду вчителя малювання. Працював К. Павлов тут до 1839 р. Це був цікавий період в історії Гімназії. В цей час тут навчалися М. Гоголь, Н. Кукольник, Є. Гребінка, А. Мокрицький, Я. де Бальмен, А. Горонович та інші майбутні художники та діячі культури. К. Павлов намагався прищепити їм любов до мистецтва, розширити їх бачення світу, навчити їх основам малювання. Пізніше вони використали все це в своїй практичній діяльності як письменники, художники, видавці мистецької періодики.

Обов'язки вчителя малювання К. Павлов виконував добре, про що свідчить його "Формулярний список", у якому вказано, що у 1823 р. за "усердную и ревностную службу" він відзначений грошовою премією у сумі 500 крб., у 1825 р. - 200 крб., а в 1837 р. - 200 крб. асигнаціями.

Викладання малювання проводилось у Гімназії в молодших та середніх класах. К. Павлов розкривав перед дітьми красу образотворчого мистецтва, його характер та специфіку.

Деякі матеріали, що збереглися з того часу, зокрема малюнки М. Гоголя свідчать, що К. Павлов давав можливість гімназистам розкрити свій талант. Правда, інколи не вистачало дня цього наочних посібників. У одному із своїх звітів художник зазначав: "Лучшим ученикам давно следовало бы начать целые головы и фигуры, но, за неимением сих оригиналов, продолжают рисовать ландшафты".

К. Павлов умів прищепити своїм учням любов до малювання, втягти їх у творчий процес. Десять листів М. Гоголя до своїх рідних свідчать, що інтерес у майбутнього письменника до малювання був постійним завдяки К. Павлову. В кінці 1823 р. М. Гоголь писав рідним: "Я трудился долго и наконец нарисовать успел 3 картины, а 4-ю еще только начал и можно сказать, что стоит чего-нибудь. Ежели бы вы их повидели, то верно бы не могли поверить, что я рисовал. Только жаль, что они пропадут, ежели не будет рамок, ибо они все рисованы на грунту и долго лежать никак не могут и для того прошу вас покорнейше прислать как можно поскорее рамки со стеклами" [42].

У листі від 18 березня 1825 р. М. Гоголь розширив відомості про свої заняття живописом: "Хотел бы вам (прислать) несколько картинок, рисованных на картонах и сухими колерами, но некоторые из них еще не докончены, а другие боюсь что б не потерлись дорогою, потому что рисовка их весьма нежна" [43].

Малюнків М. Гоголя збереглося мало. Це, перш за все, ситуаційне креслення, архітектурні ескізи тушшю собору та церковної башти, дві акварелі переднього і заднього фасаду буднику Гоголів у Василівні в готичному стилі. 10 вересня 1826 р. Микола Васильович писав матері про останні: "Я отыскал план и фасад нового дома, который я еще рисовал при папиньке. Посылаю вам их, они сниманы без масштаба, без исправности, но ими можно пользоваться, когда нет другого, и особенно касательно наружных украшений. Один фасад представляет передний вид дома, другой задний" [44].

Згадуючи своє дитинство, М. Гоголь у статті про Пушкіна свідчив: "Мне пришло на память одно происшествие из моего детства. Я всегда чувствовал в себе маленькую страсть к живописи. Меня много занимал писанный мною пейзаж, на первом плане которого раскидывалось сухое дерево. Я жил тогда в деревне; знатоки и судьи мои были окружные соседи. Один из них, взглянувши на картину, покачал головой и сказал: "Хороший живописец выбирает дерево рослое, хорошее, на котором бы и листья были свежие, хорошо растущее, а не сухое". В детстве мне казалось досадно слышать такой суд, но после я из него извлек мудрость: знать, "что нравится и что не нравится толпе"" [45].

Цей малюнок, зроблений олівцем, зберігся і відомий під назвою "Сільський пейзаж". У гімназії М. Гоголь малював також декорації до спектаклів, які ставились на сцені театру. І тут не обійшлося без порад учителя малювання К. Павлова. Як зазначає мистецтвознавець Сергій Раєвський, спираючись на спогади онуки К. Павлова Н. Агаркової, художник часто запрошував М. Гоголя до себе додому або у "малинник", де примушував його малювати з натури [46]. Про це також згадують доньки К. Павлова, які проживали в Ніжині [47].

Інтерес М. Гоголя до живопису знайшов своє відображення і в створених ним образах художників у повістях "Невский проспект", "Портрет", а також у публіцистичних статтях про мистецтво.

Автор "Вечорів... " бував на виставках-продажах картин у "Товаристві заохочення художників", помітив тут картину К. Павлова "Розтирач фарб" і потім про неї згадав у другій редакції повісті "Портрет". Це єдиний опис картини, яку не вдалося розшукати.

У Ніжині, крім посади вчителя малювання, К. Павлов займав ще посаду наглядача, з якої звільнився у січні 1825 р. "Кроме должности занимаюсь жив описью с натуры, из коих лучшие работы посилаю в Академию художеств, и воспитанием семерых детей моих", засвідчував художник у 1838 р.

У ніжинський період К. Павлов виконав чимало живописних робіт. Серед них "Автопортрет" (30-ті рр.), портрети Б. Лизогуб (1835), Д.С. Горленка (1835), картини "Чабан" (30-40-ві рр.), "Тесляр" (1834) (або "Бондар" 1838) та ін. Серед експонатів музею в інституті в 1928 р. була також його ікона Божої Матері в чорній рамці, виконана олівцем. В актовому залі висіли портрети засновників Гімназії, написані художником у 1838 р.

Часто К. Павлов звертався до зображення дітей. І це не випадково. Педагогічна робота, яку вів художник все своє життя, давала про себе знати. На картинах "Хлопчик з голубком", "Діти читають абетку", "Голівка хлопчика", "Діти будують картковий дім" (1837), "Діти", "Портрет дочки художника" (1843) відчувається особлива теплота, батьківська увага. Засобами світлотіні художник майстерно моделював об'єкт зображення, передавав характер поведінки дітей, які немов би на хвилиночку відірвались від своїх улюблених занять.

К. Павлов одним із перших в українському живописі звернувся до жанру автопортрета. Художник написав його у Ніжині на початку 30-х рр. Це була вже людина з досвідом як життєвим, так і творчим. "М'який потік світла вияскравлює гарної форми чоло, праву щоку з мімічною складкою біля носа, помірно розвинені уста і злегка кирпатий ніс. Із-за скелець окулярів уважно й допитливо дивляться, мовби стежачи за кимось, трохи стомлені очі. Це обличчя слабохарактерної, доброзичливої, неговіркої людини років сорока" [48].

Портретні роботи "Давид Горленко" (1835) та "Богдана Лизогуб" (1835) теж засвідчили уміння К. Павлова використовувати світло для передачі психологічного стану людини. На його портретах світло падає зверху і трохи ліворуч від голови моделі. Це давало можливість виразно показати чоло, очі, нижню частину обличчя.

"Нюансування світла тактикою "малих тіней" на щоках, біля рота, під очима розкриває Павлов і вдачу Давида Горленка (1835). До виразу втоми, зафіксованої за допомогою ледь намічених рисочок біля вуст, тут ще додається допитливість розуму, інтелігентність, приховані в погляді очей, в рисункові овалу обличчя. В портреті Богдани Лизогуб (1835) виведено образ жінки простої вдачі, але сильної волі, здатної відстояти свої життєві принципи. Освітлення тут анфасне. Воно дозволило художникові підкреслити популярну в народі бездоганну лінію брів так званим "шнурочком", гарні карі очі. Малюючи чепчик і наплічну батистову накидку Богдани, Павлов домігся півтонових переходів у передачі тонкої білої тканини, гаптованої українською вишивкою "білим по білому"" [49]. До речі, саме ця вишивка була дуже поширена в Ніжині.

Використання світлотіні, холодних кольорів дало можливість правдиво передати і характер дочки художника Є. Ярової, матері відомого українського живописця кінця XIX - початку XX ст. М. Ярового (1864-1940).

Як художник, К. Павлов утверджував реалістичні принципи. Його картини мали просту композицію. На більшості з них зображені типові представники простого народу. Художник не прикрашав їх, а подавав такими, якими бачив у повсякденній трудовій діяльності. Він і намагався за допомогою окремих портретних деталей, а також одягу індивідуалізувати їх.

У жанрових портретах К. Павлов проявив себе і як глибокий психолог. На перший погляд у них не було нічого такого, що змушувало б глядача привернути до себе особливу увагу. Одяг завжди простий, кольори мали монохромічний характер. Але за цією і простотою чітко проявлявся психологічний стан людини.

Так, на картині "Тесляр" (1834) (ця картина в деяких книгах названа "Бондар" (1838), мабуть, це один і той же варіант картини), і написаної, очевидно, з натури, відтворено типовий образ трудівника, який точив сокиру, щоб продовжити роботу. Тесляр, притиснувши коліном топорище до лави, трохи нахилившись, підняв голову і направив свій погляд на того, хто на нього дивиться. Трохи згорблена міцна спина висвітлена. І від цього світла виразнішими стають вольове обличчя з напіввідкритим шапкою лобом, великим м'ясистим носом: карими очима, що дивляться з-під широких брів, а також жилаві руки. Тут відсутні будь-які риси ідеалізації. Це ж ми відчуваємо і на картині "Чабан" (30--40-ві рр.).

За творчою манерою ці твори близькі до жанрових портретів О.Г. Венеціанова та В.А. Тропініна. Але, як зазначають деякі дослідники, К. Павлов у відтворенні образу трудівника пішов трохи далі.

Деякі твори К. Павлов надсилав із Ніжина в Петербург до Академії мистецтв. Так, у 1834 р. художник написав ректору В. Шебуєву листа, в якому скаржився на свої скрутні обставини, і сповіщав, що протягом чотирнадцяти років він не мав можливості як слід займатися творчістю. При цьому надіслав три свої картини "Хлопчик з голубком", "Голівка хлопчика", "Розтирач фарб", які були рекомендовані Радою Академії для продажу на 2-й публічній лотереї "Товариства заохочення художників". Якщо перші дві картини дісталися членам ТЗХ A. B. Кочубею і В.В. Левашову, то про третю, оцінену в 150 карбованців, відомостей нема, хоч про неї і говорить М. Гоголь у повісті "Портрет", навіть описує її. Господар квартири, де мешкав Чертков, говорить: "Ні, батечку, за картини спасибі. Коли б ще були картини благородного змісту, щоб можна було на стіну повісити, хоч би генерал який при зірці або князя Кутузова портрет, а то он мужика намалював, мужика в сорочці, служку, що розтирає фарби. Що з нього, свині, портрет малювати, я йому по шиї надаю: він у мене всі цвяхи з засувок повитягав, поганець". І далі М. Гоголь уточнює: "... почулися, нарешті, позаду нього кроки хлопця в синій сорочці, його поплічника, натурника, розтиральника фарб і замітальника підлог. Хлопець звався Микитою... ".

Крім цих картин К. Павлов посилав до Петербурга й інші, зокрема портретну роботу "Тесля" (нині вона знаходиться в Державному російському музеї в Петербурзі).

Після закриття Гімназії вищих наук кн. Безбородька К. Павлов продовжував працювати вчителем малювання у фізико-математичному ліцеї. Про особливості роботи і життя художника свідчить його рапорт 1838 р. на ім'я директора: "Рисование в трех курсах два раза в неделю по два часа по правилам Академии художеств, с слабыми учениками повторял части головы человеческой, а с лучшими части тела человеческого, цветы и ландшафт карандашом, тушью и красками" [50].

У 1835-1840 рр. К. Павлов декілька разів бував у Петербурзі, зустрічався з К. Брюлловим і А. Мокрицьким, познайомився з Т. Шевченком. Як свідчить онука К. Павлова Н. Агаркова, художник брав участь у викупі поета з неволі [51]. Зустрічалися вони і пізніше. Т. Шевченко згадав К. Павлова у своїй повісті "Близнецы". Герой твору Саватій Сокирина, намалювавши свою картину "Пожежа в казахському степу", зазначав: "Я всю ночь просидел под своей джеломейкою и, любуясь огненною картиною, вспоминал нашего почтенного художника Павлова. Он часто мне говаривал: "Учися, учися рисовать, эта наука никакой науке не помешает". И правда, как бы теперь было кстати это прекрасное искусство" [52].

У 1839 р. К. Павлов переїхав працювати до Київського університету, де викладав малювання до 1846 р., і звільнився через хворобу 28. ХІ. Після нього місце вчителя малювання мав зайняти Т. Шевченко.

Як свідчить у своїх спогадах Н. Агаркова, К. Павлов "після того як пішов у відставку, поїхав до Ніжина, де жив ще близько десяти років". Дослідник С. Раєвський відносно цього пише: "Це підтверджується також іншими джерелами. В неопублікованих мемуарах батька художника М. Ярового, що належать тепер письменникові С. Скляренку, є місце, що збігається з даними Н. Агаркової. У записі від 29 січня 1883 р. читаємо: "У місті Ніжині чекала на мене давно обрана мною подруга (дочка професора Капітона Степановича Павлова, тоді вже покійного)".

М. Яровий, який одружився 1858 р. з донькою К. Павлова - Катериною Капітонівною, - точно не вказує дати смерті художника, але його фразу - "тоді вже покійного" можна розуміти, що К.С. Павлов помер невдовзі перед 1858 роком" [53]. Зі слів доньок К. Павлова Дар'ї та Марії, які жили в будинку, збудованому художником у Ніжині недалеко від Гімназії у перші роки роботи, він помер 2 лютого 1852 р. [54].

К. Павлов започаткував у Ніжині систематичне навчання дітей живопису, яке стало постійним. Після К. Павлова малювання в ліцеї до 1846 р. викладав "вільний художник" Ісидор Олександрович Савицький. У січні 1998 р. деякі картини К. Павлова знову побували у Ніжині на виставці, організованій художнім відділом краєзнавчого музею з фондів Національного художнього музею України. Ніжинці побачили "Автопортрет" (30-ті рр.), "Діти художника" (30-ті рр.), "Святий Йосип", "Зречення св. Петра" (1830-ті рр.), "Портрет Б. Лизогуб" (1835), "Портрет Сребдольської", "Портрет невідомої" (1836), "Портрет Петра І" (1842). Більшість картин написана у Ніжині.

Під час праці у Ніжині Капітон Павлов заклав деяким своїм учням такі основи малювання, що вони продовжили їх удосконалювати в Академії мистецтв у С.-Петербурзі і стали професійними художниками. До цієї категорії учнів К. Павлова належить А.М. Мокри- цький, А. Горонович, Я. де Бальмен.

Після Капітона Павлова учителем малювання у відкритій чоловічій класичній гімназії при Юридичному ліцеї 1840-1846 рр. працював Ісидор Миколайович Савицький, а в 1851-1875 рр. Фома Васильович Соломович. У значної частини вчителів малювання творча їх доля як художників не завжди проявлялась у створених ними художніх полотнах і була відома широкій аудиторії. Переважна їх більшість залишалися відомими лише на місцевому рівні як копіювальники, іконописці, портретисти, пейзажисти.

Вчителями малювання у повітовому училищі Ніжина був відомий український художник Іван Максимович Сошенко (1807-1876), який з 1839 до 1846 рр. жив і працював у Ніжині.

Життєва доля художника була досить складною. Одержавши деякі навички у маляра в Богуславі, І. Сошенко вирушив до Петербурга, побував у Ермітажі, заробляв на кусок хліба і займався малюванням. У 1834 р. він вступив до Петербурзької академії мистецтв. Через рік зустрівся з Т.Г. Шевченком, познайомив його з Є. Гребінкою, А. Мо- крицьким, К. Брюлловим та іншими діячами культури і сприяв викупу поета з неволі.

Закінчивши у 1838 р. Академію і одержавши атестат і звання вільного некласного художника за "Портрет масляними фарбами з натури", І. Сошенко деякий час проживав у Петербурзі. Але здоров'я було підірване постійними нестатками, він захворів на легені, почали слабнути очі, і художник вирішив залишити столицю і переїхати в Україну. Йому запропонували місце вчителя чистописання і малювання у Ніжинському повітовому училищі з місячною оплатою в чотири карбованці. Він погодився.

У своїх спогадах І. Сошенко свідчив: "... від непосильної роботи я захворів очима і легенями. Лікарі радили мені поїхати в мій рідний клімат, і я, не досягши мети, змушений був залишити Петербург, щоб не піти вслід за Безлюдним (художник з України, з яким І. Сошенко жив на одній квартирі і який перед цим помер - Г. С.), і поселився в болотистий Ніжин учителем повітового училища на 4 карбованці сріблом щомісяця. Довідавшись про мій від'їзд, Тарас (Шевченко - Г. С.) зайшов до мене попрощатись... по-братськи допоміг мені в скрутному становищі, і ми попрощалися з ним, як добрі приятелі і земляки...

У 1846 р. я бачився з ним у Ніжині і докоряв йому вже не за те, що він займається поезією за рахунок живопису, а за те, що друкує такі погані вірші, як "Тризна..." [55].

У І. Сошенка склалися хороші стосунки в Ніжині як з колегами по повітовому училищу, так і по юридичному ліцею. Особливо гарними вони були з професором французької словесності та мови Яковом Яковичем Лельєвром і членами його родини та директором ліцею Християном Адольфовичем Екебладом, з яким познайомився у 1835 році. Дослідник творчості художника М.К. Чалий, який з 1870 до 1875 рр. працював директором Ніжинського юридичного ліцею, а в 1844-1852 рр. разом з І. М. Сошенком - в Немирівській гімназії, у своїй книзі "Иван Максимович Сошенко" (1876), екземпляр якої з дарчим написом автора знаходиться в бібліотеці Ніжинського університету, засвідчував: "Про ніжинське товариство у небіжчика (І. М. Сошенка - Г. С.) залишились найприємніші спогади. Хоча він займав досить скромне положення учителя чистописання і малювання в повітовому училищі, Іван Максимович користувався постійною любов'ю і повагою співробітників по училищу, а також по гімназії і ліцею" [56, с. 47].

Крім викладацької роботи І. Сошенко продовжував займатися малярською творчістю. Архимандрит одного з храмів по приїзду художника до Ніжина замовив йому намалювати ікону св. апостола Петра, якого ангел виводив з темниці. Навички у І. Сошенка в жанрі іконопису вже були. Перебуваючи в Петербурзі, він у квітні 1838 р. намалював чотирьох євангелістів на замовлення відомого маляра- іконописця Макара Самсоновича Пешехонова. А тому з охотою взявся за нову роботу для ніжинського храму, "приклав усе своє старання. Картина вийшла досить гарна, з ефектним освітленням від сіяння ангела". Проте архимандриту вона не сподобалась, і він віддав її перероблять на свій смак місцевому "туземному пачкуну Хомі".

Подібна історія була і з замовленням якогось ієрея, який попросив намалювати образ "Спасителя, що благословляв дітей". І. Сошенко намалював "білу ризу Христу", яку ієрей запропонував тому ж таки Хомі перефарбувати в червону. "Така негідна профанація мистецтва, - стверджував М.К. Чалий, - вразила самолюбство художника і змусила його відмовитися від будь-яких замовлень.

Втративши надію на заробіток, як додаток до своєї жалюгідної платні, він "став малювати для власного задоволення, з натури жидків, сторожів, жебраків" і проводив вільний час у сімействі лектора французької мови Лельєвра, який за уроки малювання своїм донькам надав у себе квартиру і стіл" [57, с. 46]. Це майже і всі відомості, які дійшли до нас про художню творчість І. Сошенка у Ніжині.

На жаль, вологий клімат оточеного болотами низинного Ніжина не сприяв покращенню здоров'я І. Сошенка, і він у 1846 р. переїхав до Немирова, а в 1856 р. - до Києва, де працював у гімназії. У 1859 р. Т. Шевченко відвідав І. Сошенка у Києві (по вул. Велика Житомирська № 36). У 50-х рр. І. Сошенко проявив себе як майстер жанрових творів, пейзажу, портрету. Високу оцінку одержала його картини "Водопад", "Хлопці-рибалки" (1857), акварель "Бандуристи", "Продаж сіна на Дніпрі" (1857), "Портрет бабусі М. Чалого", "Жіночий портрет" та ін. Хороше враження справляє ескіз історичної картини "Козачий табір у 1648 р.".

І. Сошенко писав також ікони, обновивши їх засоби художньої виразності прийомами академічного письма. У цей час він вніс, як зазначає дослідник Д.В. Степовик, "елементи народного типажу", посилив в іконі портретно-психологічні моменти, надав атрибутам матеріальної досяжності й природного вигляду". Він був прихильником "пристосування канонічної іконографії до українського етнотипу і використання в іконах засобів академічного олійного живопису".

Художник проявив себе талановитим портретистом, про що свідчать його роботи "Портрет бабусі М. Чалого" (50-ті рр.) та невідомої жінки. У кожному з них І. Сошенко намагався розкрити характер. На картині "Портрет бабусі М. Чалого" висвітлені обличчя і ліва рука, великий палець якої засунутий за борт верхнього одягу. Чепець і весь одяг подані в темних тонах. Світло падає з лівої сторони і висвічує частину лоба, прорізаного заглибинами, в еліпсі запалі очі, які пронизують глядача з-під опущених брів, і м'які щоки та великий ніс. Помітні трохи здавлені губи і сильне підборіддя. Всі ці деталі портрета передають добрий, лагідний характер жінки, яка може постояти за себе. Але найголовніше - це очі, відкриті і глибокі. Від них не можна відірватись. Рука, яка висунута на передній план, підкреслює, що ця людина любить працю.

На жаль, творчість І. Сошенка ніжинського періоду найменше вивчена.

У 1846 р. попечитель Київського навчального округу призначив Дмитра Івановича Безперчого (1825-1913) вчителем малювання і чистописання Ніжинської гімназії. Він був з кріпаків графа Д. Шере- метьєва. Його батько, Іван Андрійович, вихованець місцевої школи іконопису, кріпосний художник, який у 1841 р. разом з членами сім'ї одержав вільну, був слухачем Академії мистецтв і в 1849 р. за картину "Портрет малоросійського селянина в народному костюмі" ("Портрет молодої людини") одержав звання некласного художника.

У січні 1843 р. Дмитро Безперчий вступив вільним слухачем до Петербурзької академії мистецтв по класу оригінальних фігур викладача І. І. Вістеліуса, талановитого художника. Саме останній дав йому зрозуміти, і що найголовніший предмет для живописця, графіка, скульптора чи архітектора є бачення відтворення малюнка, і від оволодіння його культурою буде залежати подальша доля митця. Тому цьому предмету в Академії приділялася особлива увага.

Завдяки старанності Д. Безперчого і вимогливості І. І. Вістеліу- са молодий художник швидко оволодів знаннями і переходив до відповідного класу. У 1845 р. Д. Безперчий навчався одночасно в натурному класі з майбутнім відомим художником П. Федотовим. Постійні нестатки і злидні давали про себе знати.

6 вересня 1846 р. Д. Безперчий звернувся до ради Академії з проханням: "Подаючи при цьому роботи, виконані мною з натури, два портрети й малюнки прошу уклінно раду імператорської Академії мистецтв удостоїти мене по оних звання художника" [58]. Прохання було задоволене.

У цей час у Ніжинській гімназії з'явилась вакансія вчителя малювання. І Д. Безперчий разом зі своїм товаришем по Академії Василем Треніним приїхали до Ніжина. У грудні 1846 р. вони приступили до роботи. Василь Олексійович Тренін (1828-1883) був призначений викладачем малювання у повітовому училищі.

У 1846 р. Д. Безперчий написав "Автопортрет", який зберігся і дає нам можливість представити художника, якому йшов 21 рік. Перед нами молодий, симпатичний, не по літах серйозний і зосереджений юнак з великими очима і гарно зачесаним хвилястим волоссям з проділом на правій стороні голови. "Вольова зморшка біля рота говорить про мужність, внутрішню силу, твердість характеру, які допомогли художникові подолати тяжкі випробування й нестатки". Деталі портрету, особливо одяг, засвідчують, що молодий художник належить до демократичних кіл.

У Ніжині Д. Безперчий багато уваги приділяв педагогічній роботі, відносився до неї творчо. У місцевому архіві збереглися зауваження до програми з курсу малювання, який проводився за методом А.П. Сапожникова, висловлені на засіданні ради ліцею в квітні 1848 р. На думку Д. Безперчого, учні повинні займатися не тільки малюванням геометричних тіл, до чого зводилася система А.П. Сапожникова, а й предметів побуту, натюрмортів тощо [59].

Д. Безперчий турбувався про забезпечення навчального процесу різними посібниками. 5 лютого 1849 р. він купив на ярмарку в Ніжині в іноземця Андре Фіетта естампи на 30 карбованців сріблом [60]. Художник зробив їх реєстр, але він не розшуканий, а тому важко визначити цінність цих робіт.

Поряд з викладанням малювання в гімназії Д. Безперчий займався і художньою творчістю. Він приїхав до Ніжина у рік перебування в місті Т. Шевченка. Відголосок цього факту знайшов відображення і в творчості Д. Безперчого, який у 1848 р. задумав написати серію малюнків до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки". Але здійснити задум художнику не вдалося. У Харківському музеї образотворчого мистецтва збереглися лише окремі начерки Д. Безперчого до поеми.

На одному з аркушів - головний герой твору Гонта, який поринув у тяжкі роздуми, на іншому - жінка, що плаче. Дослідники вважають, що остання близька до образу титаревої дочки, яка побивається за Яремою. Привернули увагу художника також Титар, Оксана та інші образи шевченківської поеми.

В Ніжині Дмитро Безперчий задумав цикл акварелей "Сцени із східного життя", над якими він працював у 50-х рр. І тут ми відчуваємо сильний вплив на творчу манеру художника його вчителя К. Брюллова, якого він любив і наслідував.

Акварель "Женці в полі" теж була написана в Ніжині. На жаль, не всі твори художника датовані, а тому важко нині визначити ті, які були створені саме в ніжинський період.

Після п'ятирічного строку роботи в Ніжині Д. Безперчий у 1850 р. подав прохання перевести його у Харків. У звіті про стан Ніжинського ліцею кн. Безбородька та гімназії за 1849-1850 навчальний рік сказано: "Учитель малювання в гімназії Дмитро Безперчий переведений за власним його бажанням на таку ж посаду в II харківську гімназію; на його місце призначений колишній учитель малювання в Ніжинському повітовому училищі Василь Тренін".

У Харкові Д. Безперчий працював до кінця свого життя, виховав чимало талановитих діячів мистецтва. Його учнями були художники С. Васильківський, П. Левченко, М. Ткаченко, скульптор В. Беклемішев, відомий історик мистецтва й етнограф М. Сунцов, композитор П. Сокальський, учений М. Ковалевський та ін.

Спадщина художника не дуже велика. Серед робіт слід назвати також картини "Бандурист" (Київ, музей), "Сватання на Гончарівці", "З поля" (1859-1860-ті рр., Харків. муз.), "Вулиця українського села", "Милостиня" та ін.

Д. Безперчий був цікавим пейзажистом ("Засулля", "Пейзаж з пастушком", "Сільський пейзаж"). У нього є чимало пейзажних робіт, які відображають різні куточки України, Росії, Криму і відзначаються простотою, спостережливістю художника. У 50-х роках він написав серію натюрмортів, здебільшого квіти ("Букет польових і садових квітів", "Квіти" та ін.

Виступав Д. Безперчий і як ілюстратор творів О. Пушкіна ("Бра- ти-розбійники"), М. Лермонтова ("Демон"), М. Гоголя ("Мертві душі").

4 вересня 1845 р. один із засновників і попечитель Ніжинської вищої школи граф Олександр Григорович Кушельов-Безбородько на честь її 25-річчя подарував навчальному закладу картинну галерею, в якій представлені художні твори XIV-XIX ст. Її історія мало висвітлена. Крім статті художника І. Турцевича "Заметки о картинной галерее института князя Безбородко в Нежине", надрукованої у 1895 р., і невеличкого повідомлення в буклеті Г.П. Васильківського "Ніжинський педагогічний інститут", в книзі Г.В. Самойленка "Ніжинська вища школа". Про це унікальне зібрання картин майже нічого не написано. Більш детально колекція описана в статті С.Г. Самойленка "Великое достояние художественной культуры".

У листі міністру народної освіти П.О. Ширинському-Шихматову від 19 серпня 1845 р. О.Г. Кушельов-Безбородько писав: "Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії і Європи і яка складається із 10 картин італійської школи до ХVІ ст., флорентійської - 9 картин, римської - 12, ломбардської - 13, венеціанської - 12, неаполітанської - 5, генуезької - 16, іспанської - 5, французької - 20, німецької - 20, фламандської - 46, новоросійської - 7. Всього 175 картин у позолочених рамах, з умовою, щоб картини ці були розміщені у вільних залах приміщення ліцею і служили розвиткові хорошого смаку і залишалися завжди власністю цього навчального закладу" [61].

Проте картини були розміщені не у вільних приміщеннях, як це заповідав граф, що сприяло б створенню картинної галереї, а в різних місцях і значна їх частина була розташована в навчальних класах, інша - у бібліотеці, актовому залі, в кімнаті попечителя та інших аудиторіях.

Частину картин, що мали релігійний зміст, передали до ліцейської Свято-Олександрівської церкви. Як свідчать архівні записи від 14 лютого 1873 р. використовувалися як ікони 23 картини:

1. Богородиця, Спаситель і Іоанн - Візантійська школа.

2. Богородиця, Спаситель і Іоанн - копія з Рафаеля.

3. Благовіщення Божої матері - Цезаря Арпіно.

4. Богородиця (на тканині) - копія з Сассо-Феррато.

5. Іродіада, або усікновіння глави Предтечі - школа Гверчино.

6. Муки Спасителя - Аннибала Караччі.

7. Еліазар і Рахіль - манера Албано.

8. Несіння хреста Спасителем - Ланфранко.

9. Спаситель на хресті - школа Тинторетто.

10. Поклоніння пастирів - Карпіоні.

11. Поклоніння волхвів та Рафаело Боталла.

12. Поклоніння пастирів - Рафаело Боталла.

13. Богородиця і Спаситель - Лука Канджажіо.

14. Благовіщення - Цезаря Арпіно.

15. Створення світу - Брегеля (батька).

Всі ці картини раніше знаходились у фізичному кабінеті. В подальшому списку значаться ікони, які і раніше були у церкві:

16. Спаситель і Богоматір - школа візантійська до ХІІ ст.

17. Богородиця з Спасителем і єпископом - Койнеля.

18. Святий, що роздає милостиню - Бартолоса, школи Стен- ської 1300 р.

19. Немовля Іісус в яслах - Флорентійська школа до 1300 р.

20. Святий Себастян - школа Франко Болонського.

21. Поклоніння волхвів - Алонза Кано.

22. Святий Йосип, що проповідував у пустелі - Молінарі.

23. Богоматір, Спаситель та Іоанн - манера Карла Долче.

Граф О.Г. Кушельов-Безбородько володів великим зібранням картин, які знаходилися в Імператорській академії мистецтв в С.-Петербурзі, з якого частину і подарував Ніжинському ліцею, про що говорять номери і печатки з тилового боку полотен.

Із 10 картин різних шкіл, написаних до XVI ст., представляє особливий інтерес "Пресвята Діва з малюком Іісусом", яка була написана художником умбрійської школи Пьєро Перуджіно часу раннього Відродження. На жаль, ім'я цього художника не зазначено на картині. Серед його відомих учнів був Рафаель Санті, який запозичив у свого вчителя плавність ліній, вільну постановку фігур у просторі. Це і спостерігаємо на картині.

До полотен раннього Відродження відноситься "Святий Іоанн, що проповідує у пустелі" (кінець останньої треті XV ст.), невідомого автора школи Домініко Гірландайо, для творчості якого, а також його учнів, характерна багатогранна проблематика ренесансного реалізму, зокрема монументально-епічного, героїчного та жанрово-побутового. Художник на картині в образі Іоанна підкреслює душевну ясність, спокійний уважний погляд на світ. У цій картині та інших полотнах, написаних на сюжети із життя Марії та Іоанна Хрестителя, відбиваються риси пошуків художників епохи раннього Відродження.

Визначалися особливою майстерністю полотна Антоніо Корреджио (близько 1489-1534) "Померлий Спаситель" та його учня - "Св. Ієронім" вражають своєю грандіозністю, просторовістю та поетичною м'якістю образів, свіжістю колориту, характерних для бароко.

Найбільш яскравим представником високого Відродження є Тіціан, для раннього часу якого характерна життєвість і багатогранність сприйняття життя, а в пізній час - глибокий трагізм. Прикладом цього може слугувати картина "Магдалина, що кається" (1560). В галереї знаходиться копія, зроблена самим автором. Раніше ця картина знаходилася в Ермітажі, про що говорить печатка відомого музею. Цієї картини немає в каталозі 1845 р. Очевидно, вона потрапила до ніжинської колекції пізніше.

В галереї демонструються ще три картини учнів Тіціана ХVІ ст.: "Невірність Фоми", копія з роботи майстра, "Свята Магдалина" школи Тіціана, "Ізобілля", яка належить копіювальникам за манерою художника.

Ніжинська галерея представлена картиною "Розп'яття", яка була виконана одним із учнів школи останнього титана епохи Відродження Тінторетто, у творчості якого відбився інтерес до драматичного та підвищеної емоційності.

Своєрідним напрямком італійського живопису 20-х рр. XVI ст. є маньєризм, що передбачає вичурність, увагу до форми, поєднання живої і неживої природи. Це спрямування у мистецтві називають "осінню Відродження". Він продемонстрований "Портретом кардинала", роботи придворного художника герцога Медичі Анджело Бронзіно. До маньєризму відноситься і картина Франческо Парміджанно "Мадонна з розою і хрестом" та "Мадонна з довгою шиєю". Художник є талановитим наслідувачем Корреджіо і відноситься до ламбардської школи живопису. Він відходить від традиційних прийомів зображення євангельських сюжетів і зображує Мадонну не як жінку- матір, а світську даму. В галереї демонструється і третя картина Ф. Парміджанно "Галатея".

Рубіж XVI--XVII ст. пов'язаний в Італійському мистецтві з академізмом, основоположником якого були брати Карраччі (Лодовико, Агостіно, Аннібале), які закликали художників широко використовувати ренесансну спадщину і поряд з цим вивчати натуру. Хто хоче стати хорошим художником, стверджував Агостіно Карраччі, повинен озброїтися малюнком школи Риму, рухом і світлотінню венеціанців, сильною манерою Мікеланджело, строгою урівноваженістю Рафаеля. У галереї представлена картина Агостіно Карраччі "Нарцис у джерела", Аннібале Карраччі "Істязання Спасителя". У дореволюційний час у ліцейській Свято-Олександрійській церкві знаходилася картина братів Агостіно, Аннібале і Людовіко під назвою "Свята Магдалина".

В галереї були і картини послідовників Карраччі, зокрема Гвідо Рені, який опирався на зразки епохи Відродження. Про це свідчать копії картин художника "Іродіада", "Сівілла", виконані учнями майстра і представлені в галереї.

Реалізм демонструється творами Караваджо. Для його живопису характерний демократизм, матеріалізм, емоційна напруженість, контрасти світла і тіні, лаконізм і простота композиції, драматичність ситуацій. Прикладом цього є релігійна композиція "Покладання у домовину" (1602-1604), міфологічний сюжет - "Вакха" (1592-1593) та жанрова картина "Лютнист" (1595).

Італійські художники ХVN ст. Сальватор Роза, Джован Тьєполо та Алессандро Маньяско були популярні і в Росії. Тому О. Кушельов-Безбородько придбав декілька із їх робіт і для своєї картинної галереї, які опинилися у Ніжині. Сальватор Роза, художник-романтик, любив малювати пейзаж. Людину він розглядав як компонент природи. Це підтверджує його картина "Буря і вівці".

Величність і спокійну впевненість у прекрасних людей демонструє Джованні Тьєполо "Геркулес і Омфала", що знаходиться в галереї.

Представником італійського класицизму в живописі був Батто- ні, римський художник, який успадкував разсудливість академістів і утверджував принцип: трактувати сюжети, писати портрети і пейзажі з такою ж досконалістю, як це робить архітектор, незалежно від того, що він будує - храм, палац чи віллу. Художник придавав увагу не стільки змісту, скільки формі, композиції, формальним ознакам твору. В галереї знаходяться дві роботи учнів школи художника Баттоні "Діана на охоті" та "Геркулес і Німфи".

Іспанія представлена картинами художника Х. Рібері "Св. Франциск" і Б. Мурильо "Бабуся, що вечеряє", а Франція - Ніколою Пуссеном, основоположником класицизму, полотном "Спаситель, що віддає ключі Св. Петру". Значне місце в картинній галереї займають полотна фламандських живописців Брейгеля Старшого, Рубенса, Ван-Дейка, Терборха, Лоррена та інших, а також їх учнів і послідовників [62].

Російська школа представлена всього 7-ма картинами: Плахова "Два селянина, які їдять", О. Іванова "Вигляд на околиці Тифлісу", Байкова "Морський простір", Андреєва, представника арзамаської школи "Жниця з сином", а також двома картинами Колльмана "Російська станція" та "Вид на храм Катерини ІІ з саду графа Кушельова- Безбородька в С.-Петербурзі" [63]. Нині картини, на жаль, відсутні в картинній галереї університету.

Картинна галерея відігравала важливу роль у естетичному вихованні студентської молоді.

Пізніше в картинну галерею надійшли роботи А.Д. Ківшенка "Полювання на лисицю", А.О. Мещерського "Пристань на Волзі".

Можливо ці картини подарував Юридичному ліцею новий почесний попечитель навчального закладу Григорій Олександрович Кушельов-Безбородько, який передав до бібліотеки у 1855 р. закуплені ним рукописи М. Гоголя та замовлені портрети відомих випускників М. Гоголя (робота худ. Ф. Моллера), Н. Кукольника (копія роботи худ. К. Брюллова) та Є. Гребінки (робота худ. А. Мокрицького), які до цього часу експонуються у музеї.

Твори картинної галереї використовувалися не лише з метою естетичного виховання студентів, а і в практичній діяльності вчителями малювання в чоловічій класичній гімназії, яка діяла при Юридичному та Історико-філологічному інституті кн. Безбородька.

В цьому напрямку чимало зробив Родіон Корнійович Музиченко-Цибульський (1834-1912). Саме він продовжив традиції К. Павлова, І. Сошенка, Д. Безперчого у підготовці майбутніх художників, закладав у них основи мистецької творчості.

У 1857 р. Р. Музиченко навчався у Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив у 1862 р. із званням художника пейзажного живопису. Він був учнем К. Брюллова, входив до кола української інтелігенції столиці.

Переїхавши з Петербурга до Ніжина, Р. Музиченко організував тут першу недільну школу живопису. Він також викладав малювання в Ніжинській класичній гімназії, а з 1868 р. - в іконописній школі Введенського монастиря. Цей останній факт, мабуть, сприяв тому, що Р. Музиченко і сам пробував писати ікони. Як свідчить священик Свято-Олександрівської церкви Історико-філологічного інституту А.Ф. Хой- нацький, у храмі були три ікони, написані Р. Музиченко-Цибульським: "Св. благовірного великого князя Олександра Невського" (1866) [64], "Св. великомучениці Варвари"(1877) [65] та "изящная плащаница для престола, написанная... на полотне и обделанная в розовый атлас" [66]. На жаль, це єдині оригінальні роботи художника, про які нам сьогодні відомо. У 1894-1896 рр. він займався реставрацією картин із галереї інституту.

Р.К. Музиченко-Цибульський багато уваги приділяв вихованню молоді. Близько сорока років він викладав малювання в Ніжинській гімназії. Серед його учнів були і такі, які мали талант. Тож не випадково, що вони писали не тільки олівцем, а й фарбами. Деякі їх роботи відправлялися за кордон. Як згадує О. Знойко, "... одну з картин учня шостого класу було відправлено на виставку картин учнів середніх шкіл у Чикаго. Ця картина являла собою багатофігурне полотно - урочисту промову в інститутському залі з нагоди встановлення у Ніжині пам'ятника Миколі Гоголю" [67].

З 1898 р. Петербурзька академія мистецтв також почала проводити виставки-конкурси учнівських робіт. Вони проходили в 1900, 1903, 1906 рр. Як свідчать архівні документи, кожного разу відсилали і роботи учнів Р. Музиченка-Цибульського [68].

Як гарного педагога-рисувальника Р. Цибульського згадував і учень недільної школи живопису, а пізніше викладач інституту М.С. Кармінський.

Майже все творче життя Р.К. Музиченка-Цибульського пройшло в Ніжині в невеличкому будиночку, що знаходився, за переказами, поруч з будинком К. Павлова. Вони ніколи не зустрічалися, але про творчість останнього Р. Цибульський, мабуть, знав. Жилося художнику важко, мав п'ятеро дітей, нестатки, підробляв де міг [69].

Помер Р.К. Музиченко-Цибульський у 1912 р. На міському кладовищі зберігся на могилі художника пам'ятник, споруджений його дружиною. Це красивий чотириступінчастий обеліск. На ньому написано: "Тут покоится прах художника Родиона Корнеевича Музиченко- Цибульского. Родился 10 ноября 1834 года - умер 22 ноября 1912 года, Дорогому мужу от любящей жены. Спи спокойно до Божьего суда".

Серед учнів художника-педагога був і Микола Семенович Самокиш (13(25).Х.1860-18.1.1944), пізніше відомий художник, академік, заслужений діяч мистецтв РСФСР. Він народився в Ніжині в сім'ї поштаря.

Заробітна плата батька була малою, а тому Миколу віддали на деякий час до діда й баби на прожиття в Носівку. Тут він грався з сільськими дітьми, перебував серед природи, навчився їздити на коні. Микола Самокиш був дуже сприйнятливий до навколишнього світу. В своїх спогадах "Як я став художником" він писав: "Всі околиці великого містечка Носівки я вивчив до дрібниць, роблячи з товаришами щодня досить віддалені екскурсії і повертаючись додому іноді пізно ввечері, завдаючи цим прикрості бабусі і маючи нагінку від діда. В цих екскурсіях я знаходив якесь дивне задоволення, я несвідомо шукав картини природи і взагалі на мене справляли чарівне враження краса і розкіш літнього ранку, спека півдня і захід сонця. Я любив осінь, мої очі милував колір кленового листя, його оранжеві, жовті і червоні тони. Зима справляла на мене враження своїм м'яким білим сніжним покровом, я у всьому цьому бачив якусь мені незрозумілу, але привабливу красу. Часто бабуся питала мене, чого я стою і дивлюсь у простір, але я їй, звичайно, пояснити цього не міг. Мені хотілось утримати ці образи і ці чудесні кольори в пам'яті, але про те, щоб зафіксувати їх на папері, я зовсім не думав, та і взагалі не усвідомлював у собі цієї потреби" [70].

Коли Миколі Самокишу виповнилося 8 років, батько віддав його у Ніжинську двокласну школу. Тут він уперше познайомився з ілюстрованими книжками, був від них у захопленні, бо вперше побачив, що можна намалювати зиму, літо, людину, квіти, тварини. І саме в цей час М. Самокиш почав малювати. І цей інтерес захопив його настільки, що він почав віддавати улюбленій справі весь свій вільний час.

У 1870 р. він вступив до Ніжинської класичної гімназії. В архіві збереглося "Свідоцтво" про його навчання тут, видане 5 жовтня 1877 року:

"Предъявитель сего ученик пятого класса гимназии, состоящей при институте кн. Безбородко Николай Самокиш, сын сортировщика, вероисповедания православного, поступил по экзамену в 1-й класс гимназии в августе месяце 1870 года и был переводим по испытаниям в высшие классы: из І-го во ІІ-й в 1871 году, из ІІ-го в ІІІ-й 1872, из III-го в !V 1874, из IV-го в V-й в 1876 году. Во все время пребывания в оной поведения был отличного.

На последнем испытании, бывшем в 1876 году при переходе в V класс оказал в предметах IV-ro класса следующие успехи: в истории отличные, в законе божием хорошие, в русском, латинском, греческом и немецком языках, арифметике, алгебре, геометрии и географии удовлетворительные, почему и был удостоен перевода в пятый класс, вследствие же прошения, поданного отцом его, 4-го мая сего года, из гимназии уволен для поступления в другое учебное заведение" [71].

Переступивши поріг Ніжинської класичної гімназії, Микола Самокиш уперше в житті побачив цілу галерею картин, твори великих майстрів пензля. І "я просто одурів", - свідчив пізніше художник. "Ще й досі в мене свіже це враження, і я ясно бачу перед собою Карреджо, Рубенса, Рембрандта, Бургіньйона й ін., а також чудовий портрет Кукольника роботи К. Брюллова і портрет Гоголя роботи Моллера".

З першого класу гімназії почалися уроки малювання. Вчитель Р. Цибульський, помітивши великий потяг хлопця до живопису, почав приділяти йому більше уваги. Коли М. Самокиш набув деякого досвіду в техніці копіювання, він показав йому прийоми і засоби акварелей. Ішов процес удосконалення техніки малювання. Майбутній художник збагачував свої знання з живопису, оволодівав культурою малюнка, захоплювався читанням журналу "Всемирная иллюстрация" тощо.

...