Цивілізаційне самовизначення української ідентичності в умовах Австро-Угорської та Російської імперій

При цьому варто зазначити, що ідентичність навряд чи можна звести до простого усвідомлення своїх соціальних ролей. Людина, усвідомлюючи певну роль, яку вона реально виконує у соціумі, може, тим не менш, і не ідентифікувати себе з нею, вважаючи, що інші ролі, які нею виконуються, є більш значущими в плані визначення того, хто вона є. Мова може йти навіть і про бажані або уявні ролі, що виступають для індивіда ціннісно наповненими і такими, що визначають його «Я». Подібність і відмінність, що мерехтять на кордоні «Я» і «Іншого» («Інших»), упорядковуються як сукупність кількох контурів, які можна уявити у вигляді пунктирних кривих ліній, що відмежовують «Мене» від деякої сукупності «Інших», відмінних від «Мене». Але будь-яка така замкнена пунктирна крива, усілякий такий контур буде, разом з тим, і об'єднувати «Мене» з певною кількістю «Інших», на «Мене» подібних.

Розглянуте теоретичне положення щодо формування змішаної особистості пограниччя вписується в українську ситуацію з погляду включенням Лівобережжя, а відтак і Правобережжя України до складу Російської імперії та насадження вже згадуваної малоросійської свідомості. Початковим ідеологом саме цієї своєрідної свідомості був, як це не парадоксально, уже згадуваний архієпископ Феофан Прокопович. Саме під його впливом серед українців (малоросів) відбувалося поступове переключення української ідентичності на імперську Росію, тоді як Малоросія сприймалася як локальна батьківщина, що утворює Імперію на рівних початках з колишньою Київською Руссю³ . Поряд з загальноімперською, найбільш стійко малоросійська свідомість закріпилася в 1720-ті - 1760-ті роки, коли запорозька еліта Гетьманщини шукала шляхи легітимації свого соціального становища в ієрархії Російської імперії, щоб користуватися ширшими кар'єрними можли- востями Кононенко В. Еліта Війська Запорізького - Гетьманщини між проектами Малоросії та Російської імперії (кінець 20-х - початок 60-х рр. XVIII ст.). Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. 2010. Вип. 13. С. 127-134. ^{Когут З. Коріння ідентичності. С. 46-79.}. Л. Панасюк справедливо вказує, що російське самодержавство підтримувало малоросійство як заставу культурного і політичного провін- ціоналізму, прибираючи залишки національної пам'яті і сентиментів Панасюк Л. Ідентичність та білінгвізм в Україні. Гілея: науковий вісник. Київ : ВІР УАН, 2011. Вип. 46. С. 523-528. ^{Субтельний О. Україна. Історія. Київ : Либідь, 1993. С. 220-221.}. Водночас носії малоросійської ідентичності не вважали, що приносять інтереси малоросів у жертву великоросам і не вважали, що малороси мають відмовитися від своєї ідентичності на користь великоросійської.

Зупинимося на цих аспектах детальніше. Як відомо, основним завданням реформ 1764-1785 рр., проведених малоросійським генерал-губернатором П. Румянцевим за ініціативи Катерини ІІ, була інтеграція України в імперський простір. Перетворення глибоко змінили як адміністративно- правову, так і соціальну організацію малоросійського життя (ліквідація Гетьманщини, прикріплення козацтва на правах селян до землі, виділення і офіційне утвердження статусу дворянства тощо). На початок ХІХ ст. більшість населення України було вже міцно вбудоване в станову ієрархію імперії, хоча на цьому шляху виникали проблеми, наприклад, з підтвердженням дворянського статусу для колишньої козацької старшини, які зберігалися включно до 1830 р. . Відповіддю на перетворення часто ставав вибух автономістських рухів, які актуалізували відданість давнім традиціям. Останній з них стався на рубежі 1780 - початку 1790 рр. (реакція на селянську і військову реформи). Рубежем тут виступили поділи Речі Посполитої, які призвели до включення Правобережжя до складу імперії і перетворення колишньої Гетьманщини з окраїни на внутрішню територію, що зняло питання про можливість її самостійного державного існування.

Разом з тим, інтеграційні процеси відкривали кар'єрні можливості для гетьманської еліти, зокрема, щодо здобуття освіти, ширшого проникнення українців у вищі культурно-політичні й управлінські сфери імперії. Навіть якщо говорити тільки про письменників і журналістів, то їх список буде досить великим: В. В. Капніст, І. Котляревський, О. Паліцин, М. Гнідич, М. Каченовський, В. Наріжний, І. Кованько, Є. Болховитінов, В. Туманський, М. Цертелєв та інші . Показовим зразком верстви нащадків козацької старшини виступає постать В. В. Капніста, представника старшого покоління маргінально інтегрованих українців. Це була «освічена і політично ангажована людина, вкорінена, з одного боку, в просвітницькому і близькому до двору петербурзькому товаристві, з іншого - в опозиційному українському дворянстві, шанований особисто і Катериною ІІ, і Павлом І та який, тим не менш, бажав усіма засобами, включаючи конспіративні, відновити попередній статус своєї української батьківщини» Лосиевский И. Русская лира с Украины: Русские писатели Украины первой четверти ХІХ века. Харьков : ОКО, 1993. 270 с. ^{Шарф К. Горацианская сельская жизнь и европейский дух в Обуховке: дворянский интеллигент Василий Капнист в малороссийской провинции. Дворянство, власть и общество в провинциальной России ХУШ века. Москва : Новое лит. обозрение, 2012. С. 401.}. Син полковника В. П. Капніста, представник козацької аристократії і володар великого маєтку, В. В. Капніст з молодих років був залучений в столичне культурне середовище і завдяки підтримці гуртка М. Львова - Г. Державіна дістав можливість зробити блискучу імперську кар'єру, але скористався цим лише частково, оскільки рано вийшов у відставку і присвятив себе діяльності на виборних посадах - предводителя дворянства Миргородського повіту (з 1782 р.), дворянського маршала Київської губернії (з 1785 р.), товариша предводителя дворянства (з 1802 р.) і предводителя дворянства (1817-1822 рр.) Полтавської губернії. В цій ролі він часто виступав з патріотичними проєктами про відновлення козацьких військ, про розширення прав і свобод українського дворянства тощо. Тим не менш, його імперську лояльність навряд чи можна поставити під сумнів. Доказом чого є і поетична творчість (оди на честь російської цариці Катерини ІІ), і листи, в яких В. В. Капніст часто висловлював критичне ставлення до столиці. Але водночас з гордістю повідомляв про близькість до двору («Вона (Катерина ІІ) сказала, що знайшла в Малоросії тільки одну людину: мене») Капнист В. Собрание сочинений: в 2 т. Москва : Политкнига, 1960. Т. 2. С. 317..

Подібну долю і світоглядні (андрогонні) орієнтації демонструють біографічні свідчення багатьох українців тогочасного старшого покоління - О. Чепи (народився в Полтаві), секретаря генерал-губернатора П. Румянцева, а на початку ХІХ ст. пошт-директора, ревного збирача документів української старовини, В. Полетики Литвинова Т. Общественная мысль Украины : второй половины XVIII-ХІХ веков: Григорий и Василий Полетики : дис. ... канд. истор. наук. Днепропетровск, 1993. 180 с., енциклопедиста і поліглота, нащадка автономістських ідеалів батька Г. Полетики, офіцера імперського чиновника; М. Берлинського, який довгі роки учителював у київській гімназії і працював одночасно над українською («Історичний опис Малоросії і міста Києва») і російською історією («Історія Російська для вжитку юнацтву») Брайчевський М. Максим Берлинський та його «Історія міста Києва». Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. Київ : Наукова думка, 1991. 320 с.. Для наступного покоління, що прийшло в культурну і суспільну діяльність у роки олександрійського царювання, гострота протиріч між малоросійським і імперським рівнем ідентичності була вже не настільки характерна, як, наприклад, для М. Гнідича, письменника, члена-кореспондента Імператорської академії наук, статського радника і власника маєтку в Україні Усенко Г. Гнідич Микола Іванович. Енциклопедія історії України: Т. 2: Г- Д. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ : Наукова думка, 2004. 688 с..

Наведені персоналістичні характеристики представників українсько- малоросійської еліти проливають світло на обличчя цієї верстви, яка вбачала свою сутність у двох вимірах: любові до своєї вітчизни - Малоросії і служінні Російській імперії, а відтак і ідентичності. Маємо тут всі ознаки особливої форми подвійної рольової соціальної ситуації. Загальновідомі слова О. Безбородька, який говорив, що безмірно любить свою матінку Малоросію, але не може уявити, щоб не віддавати свою душу на благо служінню Російській імперії.

Але найбільш об'ємно малоросійська свідомість прослідковується в особистості М. Гоголя. Відомий хрестоматійний відгук М. Гоголя про поезію Т. Шевченка і ставлення до Росії, що дійшов до нас у спогадах письменника Г. Данилевського. Сцена, що здивувала М. Гоголя, відбулася у будинку графа А. Толстого:

« - А Шевченко? - запитав Бодянський. Гоголь на це запитання секунду помовчав і спохмурнів. На нас через перегородки знову подивився обережний лелека.

- Як ви до нього ставитеся? - повторив Бодянський.

- Добре, нічого сказати, - відповів Гоголь, - тільки не ображайтесь, товаришу мій... ви - його прихильник, а його особиста доля гідна всілякого співчуття...

- Але для чого ви примішуєте сюди особисту долю? - з невдоволенням заперечив Бодянський? - Це зайве. Скажіть про талант, про його поезію.

- Дьогтю багато, - неголосно, але прямо вимовив Гоголь, - і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, але не у всіх носи, як наші. Так і мова...

Бодянський не втримався, почав заперечувати і рознервувався. Гоголь йому відповідав спокійно.

- Нам, Осипе Максимовичу, потрібно писати російською, - сказав він, - потрібно прагнути до підтримки і зміцнення однієї, головної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів має бути єдина святиня - мова Пушкіна, якою є Євангеліє для всіх християн, католиків і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!

- Який же це Жасмен? - крикнув Бодянський, - хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви самі - малорос.

Довго ще Гоголь говорив у цьому дусі. Бодянський мовчав, але, вочевидь, не погоджувався з ним. - «Гадаю, ми вам заважаємо, час нам по домівках!», сказав, нарешті, Бодянський, піднімаючись.

Ми попрощались і вийшли» .

У зв'язку з наведеним текстом варто звернутися до М. Рябчука. «Трагедія Гоголя в цьому контексті, - пише він, - це, по суті, трагедія домодерної, архаїчної свідомості у модерному, націоналістичному світі, де лишалося щораз менше місця подвійної, регіонально-імперської ідентичності і де перед "малоросійською" інтелігенцією дедалі невблаганніше поставала вимога однозначного вибору між суто українським і суто російським. Звідси й знамениті Гоголеві слова про власне "двоєдушшя", які не могли прозвучати у XVIII чи навіть на початку XIX ст., тому що усвідомити цю проблему "малоросійський" письменник міг лише з появою українства, себто Шевченка і його друзів, - тоді як у більш звичному і комфортному для нього донаціональному світі (власне світі імперсько-наднаціональному) такої проблеми просто не існувало: лояльності різних рівнів не суперечили там один одному, а отже, й не створювали відчуття болісної душевної роздвоєності.

Принципова відмінність між Гоголем і Шевченком полягає, отже, не в різних мовах, якими вони писали свої твори, і навіть не в більшому українському патріотизмі одного чи другого. Як романтики вони однаково палко любили свій край, його звичаї, мову, культуру і, звичайно ж, ідеалізовану історію. Але як представники двох різних епох і двох різних ментальностей, донаціональної й національної, вони бачили майбутнє цього краю абсолютно по-різному. Для Гоголя - Україна пережила свою славу, свій блиск і розквіт, і тепер її чекає лише тихе згасання, шляхетне розчинення у "загально- руському" морі. Для Шевченка - Україна лише поринула в летаргійний сон; Марчуков А. Гоголь как зеркало эпохи: умонастроения и этностереотипы малорос-сийского дворянства. URL : http://rusrand.ru / search/ContentPage [ЇШег][2]=Марчуков&ЇШег наче казкова красуня, вона лише чекає на відважного лицаря, котрий її розбудить і поведе до щасливого й "вольного" життя» Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. С. 64..

Можна виділити кілька напрямів, за якими трансформувався образ України в російській імперській свідомості, особливо починаючи з олексан- дрівських часів. У міру включення України в імперську адміністративно- політичну, соціальну і культурну систему поступово послаблювались акценти на відмінність, на зміну їм приходила увага до подібності (одкровення М. Гоголя), що ставало ґрунтом для регіоналізму, для мислення категоріями місцевої своєрідності. Регіоналізм активно проявився і на рівні соціокультур- ної самоідентифікації вихідців з Малоросії, що відчувається, наприклад, в публіцистичному й епістолярному дискурсах, і на рівні історичного наративу, що прагнув, на відміну від українських літописів XVIII ст., до єдиного розгляду місцевої й імперської історії, і на рівні літератури і журналістики, де майже суцільно вживається російська мова і йде процес вибудовування в загальний літературний процес.

Не можна забувати ще про один фактор формування малоросійської ідентичності - релігійний. Як це не парадоксально, але українці відіграли визначну роль у процесі перетворення московського православ'я в православ'я російське - зокрема, і в формування російської ранньомодерної імперської ідентичності взагалі. Будь-хто згадає Стефана Яворського і Феофана Прокоповича, але не всім відомо, що в першій половині XVIII ст. близько 70 % вищого російського духовенства походило з українських земель. «Київ перемагає», - писав Г. Флоровський про зіткнення київської і московської традицій Флоровский Г. Пути русского богословия. Париж, 1937. С. 81.. Український церковний вплив досить добре відомий, задокументований і досліджений. Набагато менше вивчений зворотний вплив - Російської церкви, яка приписала собі надбання київського бароко, на українське суспільство у другій половині XVIII і XIX ст. Тобто досить задовільно вивчена історія церковної уніфікації, що знищила специфічний характер організації Київської митрополії до її інкорпорації до складу Московського патріархату, описані процеси нівеляції богослужбових, архітектурних особливостей, виправлення церковних книг, уперта боротьба за введення російської вимови церковнослов'янської мови і борід духовенства, які довго не приймалися в Україні. Набагато слабше вивчено вплив цих зусиль на глибинні шари духовного життя українського селянства, його самосвідомість і самоідентифікацію. М. Грушевський стверджував, що, починаючи з кінця XVIII і в XIX ст., в українське село, замість кліра, що дотримувався давніх традицій, прийшли вихованці нових шкіл, причому уряд розприділяв московський елемент на найбільш багаті міські приходи, а згодом - і на кращі сільські. Згадує (як про суттєвий фактор) про відміну обрання духовенства від селянства і знищення в церкві всього, що не відповідало московським зразкам. Селянство, стверджував він, все гостріше відчувало в духовному стані «елемент чужий і ворожий, одну з категорій експлуататорів» .

Як бачимо, ідентифікаційні процеси, внаслідок яких вибудовуються контури ідентичності, залежать від певних загальних соціокультурних координат, які Мішель Фуко називав «деструктивними практиками» і визначав як «сукупність анонімних історичних правил, завжди визначених у часі і просторі, які встановили в дану епоху і для даного соціального, економічного, географічного або лінгвістичного простору умови виконання функції висловлювання» Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Київ : Освіта, 1992. С. 153-157. ^{Фуко М. Археология, знания. Киев : Ника-центр, 1996. С. 118.}.

Таким чином, етнографічне пограниччя включених територій України до складу Російської імперії опинилося під пресом ідеології «общего отечества, единой народности и православия», внаслідок чого сформувалося мало- російство зі своєрідною етнокультурною свідомістю, яке Є. Маланюк визначив як «неміч, хвороба, каліцтво», назвавши його національним пораженством. Ця свідомість стала інтертекстуально обумовленою дискурсивною практикою, а не самостійним дистанційним від життя і світу утвердженням автономності суб'єкта, що мислить. Звідси і формулювання Валтера Міньоло: «Я там, звідки я мислю» Mignolo W. D. I am where I Think: remapping Order of Knowing./ Lionnet F., Shih Shu- mei, eds. The Creolization of Theory. Durham and London: Duke University Press, 2011, P. 159-192.. Малоросійська ідентичність - це безперервне миготіння, вмикання і вимкнення невирішених суперечностей і постійна неготовність до практичних дій. Однак, як засвідчила історія, в часовому вимірі це була поразка українства, але завдяки збереженню питомих рис культури, мови і менталітету, успадкованих з княжих і козацько- гетьманських часів, воно акумулювало колосальний потенціал енергії для нового етапу національно-визвольного руху і ствердження національної ідентичності.

Синдром малоросійства настільки живучий, що дейкі його ознаки помітні в сучасному суспільстві. Більше того, не подолавши до кінця мало- російство, українці зіткнулися з іншим проявом комплексу меншовартості: «малоєвропейством». На думку проф. В. Сергійчука, вчорашні малороси, оглядаючись і далі на Москву, швиденько трансформувалися в мало- європейців, стали прогинатися вже перед західними країнами, намагаючись догодити їм Сергійчук В. Повернути гідність: малоєвропейство як складова сучасного

малоросійства. Україна молода. 2020. 20 вересня.. І йдеться не тільки про тих, хто тримає свої гроші в зарубіжних банках, позбавляючи підтримки базових галузей народного господарства своєї країни і штовхаючи наших громадян на заробітки за кордон. Діти олігархів і можновладців вчаться не в українських, а в європейських школах і університетах, підтримуючи їхній інтелектуальний потенціал, тоді як наші навчальні заклади потерпають від недофінансування. За великим рахунком, ці питання мають пряме відношення до формування цивілізаційної та європейської ідентичностей українства, які передбачають не приниження, а збереження почуття власної гідності і самоповаги.

Ідентичність українців Австро-Угорщини на тлі австрофільства, москвофільства та пропольської орієнтації

Одним із чинників формування цивілізаційних цінностей ідентичності українців західних земель стало їх перебування у складі Австрії, а з 1867 р. у Австро-Угорщини, яке в часі збіглося з формуванням модерної української нації. Принагідно нагадаємо, що йдеться про 15 % етнічної української території, яка охопила населення Буковини, Закарпаття (Підкарпатської Русі) та Східної Галичини. На цих землях українці взаємодіяли з панівними націями: австрійцями, німцями, угорцями, румунами, поляками та з національними меншинами: поляками, чехами, словаками, євреями, вірменами, ромами тощо. Незважаючи на відсутність національної державності, тут досить успішно формувалася колективна українська ідентичність як противага ідентичностям інших націй Австро-Угорщини як учасників руху Весни народів 1848-1849 рр. Націотворчі та ідентифікаційні процеси на західноукраїнських землях відбувалися суперечливо і нерівномірно, залежали від контактів з Великою Україною, від можливості місцевих еліт сформувати та донести національні ідеали. Швидко українська ідентичність охопила українське (руське, русинське) населення Галичини, Буковини, а згодом і Закарпаття. Революція 1848 р. створила сприятливе політичне середовище для формування національно зорієнтованої провідної верстви українського (русинського або рутенського у побутовому сприйнятті) населення імперії, визрівання ідей соборності та національної державності. Все це відбувалося на тлі політичних дискусій щодо місця і ролі українців в європейській сім'ї народів, у контрдискурсі з австрослов'янством, австрофільством, угрорусин- ством, полонофільством та москвофільством.

Саме в цей час активно пропагувалась ідея слов'янської єдності народів Австрії (австрославізму), яка була закріплена на Всеслов'янському конгресі в Празі (1848 р.). Більшість із 363 делегатів Празького конгресу висловилася за звернення до імператора Фердинанда І з вимогою забезпечити рівні права для слов'янських народів монархії й створити національні автономії з власними сеймами, національною гвардією й освітою. Перша політична організація західних українців - Головна Руська Рада у Львові підтримала рух за права недержавних народів Австрійської імперії й тим самим приєдналася до австрославізму, вимагаючи поділити Г аличину на українську й польську частини та об'єднати в одну провінцію всі українські землі держави - Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. Головна Руська Рада відрядила на Слов'янський конгрес своїх делегатів (І. Борисикевича, Г. Гинилевича і О. Заклинського), які взяли участь у переговорах польсько- української комісії, створеної з ініціативи Ф. Палацького та російського революціонера-анархіста М. Бакуніна й очоленої лідером полонофільського Руського собору князем Л. Сапєгою Стеблій Ф. І. Слов'янський з'їзд 1848 у Празі. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ : Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 657.. Революційні події сприяли активізації діяльності нової політичної еліти, яка включилася у політичне життя Австро- Угорщини під українським іменем. Українці, які прагнули національного утвердження, розпочинають видавати українською «Зорю Галицьку» - першу на українських землях газету рідною мовою, беруть участь у слов'янському русі, у виборчій кампанії до рейхстагу, у роботі парламенту, проводять Собор руських учених, засновують культурно-освітнє товариство - Г алицько- Руську матицю з орієнтацією на співпрацю з Великою Україною. У травні 1848 р. Головна Руська Рада у своїй Відозві проголосила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Г алицьку замешкує» Юрейко О. Головна Руська Рада і Центральна Рада Народова: особливості відносин. Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. Вип. 10. Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2008. С. 86..

Важливою подією революційної доби став контакт русинів Галичини та Закарпаття зі східними українцями, які були у складі російських військ, що здійснили інтервенцію через Карпати до Угорщини. На власному досвіді українське (рутенське, русинське) населення змогло пересвідчитися у мовній та релігійній спорідненості зі своїми східними побратимами. Правда, певна частина руського населення Галичини і особливо Закарпаття стала розглядати себе частиною (велико)російської нації Закарпаття в етнополітичному вимірі. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. С. 126-127. та українського народу. Між австрофільською та москвофільською течіями на Закарпатті вагався А. Добрянський, який представляв край у Головній Руській Раді у Львові. Разом зі своїми соратниками він виступив ініціатором проєкту створення «Галицько-Волинського королівства» як частини Габсбурзької імперії. Воно асоціювалося з утворенням автономної слов'янської області у складі Галичини, Буковини і Закарпаття у межах реформованої на засадах федералізму Австро-Угорщини. Інші діячі москвофільства, зокрема І. Раковський, схилялися до думки, що російська мова («московська») може стати спільним набутком усіх руських народів.

Русофільські/москвофільські настрої, зокрема на Закарпатті, живило духовно-релігійне протистояння, як складова ідентифікаційних процесів. Православні русини краю після Ужгородської унії 1646 р. були позбавлені власної церковної організації і перебували в юрисдикції Сербської церкви, яка залишалася під впливом московського православ'я. Мадяризація та латинізація Греко-католицької церкви також зумовлювала інтерес її закарпатського духовенства до православ'я як «батьківської віри» і «східного обряду», часто зливаючись в поняття «руської віри» і ототожнюючись з руською/русинською народністю⁵ . На рубежі століть фактором формування етнонаціональної свідомості русинів Закарпаття став рух за перехід до православ'я. Поштовхом цьому рухові стали події у середовищі русинів- емігрантів у США: русини греко-католики під проводом священника О. Товта, починаючи з 1891 р., почали масово переходити на православ'я під гаслом «Зберігаймо свою руську віру і свій руський обряд». Його провідники заснували у США Карпаторуську православну греко-католичну церкву, яка поширювала «заокеанські» ідеї серед земляків. За підтримки графа В. Бобринського на Закарпаття з Росії прибули внуки православних русинів А. Добрянського - брати А. і Г. Геровські та Б. Будилович, які в 1908 р. підготували доповідь на місіонерський з'їзд Руської православної церкви у Києві з проханням готувати кадри православного духовенства на території Російської імперії для закарпатських русинів. У відповідь на процес переходу русинів з греко-католицизму до православ'я угорська влада організувала два Мармарош-Сігетські судові процеси, на яких звучали звинувачення у антидержавній проросійській пропаганді та підбурюванні проти законної влади4 Закарпаття в етнополітичному вимірі. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. С. 146. ^{Закарпаття в етнополітичному вимірі. С. 169.}.

Після об'єднання Німеччини частина русофілів еволюціонувала від лояльності до Габсбургів до проросійської політичної орієнтації та підтримки російського панславізму на противагу потенційному пангерманізму. На відміну від Галичини, москвофільська орієнтація закарпатської русинської інтелектуальної верхівки впродовж досить тривалого часу не мала противаги у вигляді табору народовців (українців) і, як вважав І. Лисяк- Рудницький, панувала в краї майже неподільно Лисяк-Рудницький І. Закарпаття. Енциклопедія українознавства / за ред. В. Кубійовича. Словникова частина (ЕУ-II). Репринт. Львів, 1993. Т. 2. С. 719..

Незважаючи на чисельну перевагу української людності на західноукраїнських землях, його домінування в етнічній структурі населення, українську спільноту репрезентувало здебільшого селянство зі своїми духовними пасторами, оскільки у ряді великих міст та містечок Галичини євреї і поляки становили більшість мешканців. Відтак для українця (русина) свідченням безумовної прихильності долі, ознакою успішності життя і його метою була можливість довести сина «до високих шкіл» і вивести, врешті- решт, у священники Політична історія України ХХ ст.: у 6 т. Т. 1: На зламі століть (кінець XIX ст.-1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. М. Кармазіна. Київ, 2002. С. 223.. Саме греко-католицьке духовенство стало на чолі динамічних процесів національно-культурного і політичного розвитку, суттєво впливало на ідентифікаційний процес. Самоорганізація українського (русинського) населення започатковувалася у релігійних громадах. Церкви русинів, насамперед Греко-католицька, за своїм статусом залишалися значно більшими від суто релігійних інституцій, оскільки завдяки діяльності національно зорієнтованого духовенства перебирали на себе просвітницьку, соціально- благодійницьку, виховну, національно-культурну функції в русинському середовищі. Світських русинів з університетською освітою було вкрай мало.

Нагадаємо, що на теренах України до початку ХІХ ст. був лише один із найстаріших університетів у Східній Європі - Львівський, заснований у 1661 р. указом короля Яна ІІ Казимира. В повному обсязі його діяльність була відновлена в 1817 р. як Університету Франца І, однак можливість українців навчатися в університеті була обмежена соціальними упередженнями та загальним рівнем писемності в краї. В той час у Східній Галичині початкову освіту здобувало тільки 14 % дітей шкільного віку Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Українська культура: цивілізаційний вимір. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. С. 295.. До кінця століття забезпечення українців школами у Східній Галичині мало змінилося: одна школа функціонувала для кожних 820 тис. українців і 30 тис. поляків. Це призводило до того, що 55 % українців навчалися чужою мовою (для порівняння: для польських - цей показник становив 2 %) Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси. НАН України. Інститут історії України. Київ : Ніка-Центр, 2012. С. 47.. Стримуючи всіма можливими способами розвиток українців, становлення української національної ідентичності, поляки перешкоджали не лише створенню українських навчальних закладів чи поширенню української мови (в судах, адміністрації), вони протидіяли представникам українства у обійманні державних посад. На Закарпатті під тиском мадяризації з 1874 р. по 1907 р. кількість шкіл з русинською мовою викладання скоротилася з 571 до 23, на їх зміну прийшли змішані школи та угорські школи. Тому 40-55 % русинських дітей не могли здобути навіть початкової освіти рідною мовою Закарпаття в етнополітичному вимірі. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. С. 162-163.. На Буковині, де українці протистояли румунам, також обмежувався розвиток української освіти, створення українських культурних товариств, не визнавалась українська мова як одна з офіційних мов краю.

Без повсюдного поширення освіти, насамперед початкової освіти рідною мовою, усвідомлення української ідентичності гальмувалося. Тільки на тлі революційних перемін і появі нового покоління інтелігенції, розгортання просвітницького руху українське суспільство стало глибше усвідомлювати свою самобутність як складову цінностей європейської цивілізації, так і власної ідентичності. Навчання українською мовою, відкриття українських гімназій, семінарій, заснування кафедри української історії у Львівському університеті стало головним завданням парламентського представництва у Галицькому соймі за участю членів «Просвіти», яка оформилася у 1868 р. У Галицькому соймі «просвітяни» в 1860-1880 рр. відстоювали надання дотацій на видавництво книг і газет, забезпечення окремих видів економічної діяльності. «Просвіта» стала «матір'ю» багатьох українських організацій і товариств. За її почином постали майже всі сільськогосподарські, торговельні, промислові, фінансові та кооперативні установи. З неї вийшла й така політична організація, як «Народна рада». «Просвіта» дала поштовх до створення у 1873 р. Товариства імені Т. Шевченка, у 1881 р. - Українського педагогічного товариства, крім того - таким товариствам, як «Сокіл», «Січ». Вона започаткувала широку видавничу діяльність «Просвіта»: історія та сучасність (1968-1998): зб. матеріалів та док., присвячених 130-річчю ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка / Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Т. Шевченка; упорядкув., ред. В. Германа; редкол.: П. Мовчан та ін. Київ : Веселка, 1998. С. 15., сприяла розповсюдженню журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газет «Діло», «Батьківщина», «Зоря» та ін. Таким чином, народовці закладали ті підвалини українського буття, спираючись на які українці могли протистояти польським впливам, долати москвофільські настрої, закріплювати у своїй свідомості українську ідентичність. Змінюючи культурні (в широкому сенсі слова) засади українства, народовство як явище виконувало охоронну функцію в організмі нації Політична історія України ХХ ст.: у 6 т. Т. 1: На зламі століть (кінець XIX ст.-1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна. С. 226..

Позитивний вплив на ідентифікаційний процес справляла діяльність «Руської трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), альманаху «Русалка Дністрова», збирання та популяризація української народно-побутової культури (пісні, звичаї, обряди), що сприяло творенню власної національної культурної та політичної еліти. Саме Галичина стала плацдармом для поширення українського світу на Буковині та Закарпатті, для змін у світогляді інтелектуального середовища. І це виявилося не лише у тому, що інтелігенція (О. Кобилянська, М. Василько, Ю. Федькович та ін.), вихована на німецькій культурі, поверталася в лоно українства і так чи інакше починала служити нації, а й у тому, що змінювався характер таких організацій буковинських русинів, як «Руська бесіда» (1869), «Руська Рада» (1870), студентське товариство «Союз» (1875). Вони трансформувалися від староруських та москвофільських до власне українських. На розвиток української свідомості працювала й започаткована Ю. Федьковичем газета «Буковина» (1885). Зміцненню українських підстав на Буковині сприяв і переїзд сюди С. Смаль-СтоцькогоДаниленко В. М., Добржанський О. В. Академік Степан Смаль-Стоцький: Життя і діяльність. Київ, Чернівці, 1996., що посів посаду професора у Чернівецькому університеті.

Аналізуючи формування української ідентичності на західних землях, не можна оминути потужний вплив представників наддніпрянського українського інтелектуально-політичного середовища, які допомагали закладати бібліотеки на Буковині, в Угорській Русі, на Галичині. У 1873 р. за ініціативи О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова на кошти Є. Милорадович - полтавської поміщиці - за активної участі галичан у Львові було започатковано Літературно-наукове товариство імені Тараса Шевченка. Недарма Б. Грінченко називав М. Драгоманова «прем'єром» галицьких радикалів Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. Київ, 1994. С. 126.. Серед чільних діячів українського відродження в Російській імперії також були прибічники політичної програми австрославізму та австрофільства. Зокрема, організатор Київської громади й фундатор київської школи істориків В. Антонович допускав можливість об'єднання українських земель в імперії Габсбургів, підтримував проголошену в 1890 р. тактику «Нової ери» в українсько-польських відносинах у Галичині, переїзд М. Грушевського до Львова й створення там наукового осередку та ін. Творення «національної» історичної та історіографічної школи, етноцентричної за змістом, стало потужним фактором націє- та державотворення. Багато в цьому ключі зробило Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке залучало до співпраці буковинських (братів Тимінських) і закарпатських народовців (Ю. Жатковича, Г. Скрипського).

Коріння лояльності галичан до Габсбургів сягало часів «просвічених монархів» - Марії-Терезії та Йосифа II, коли були проведені проселянські реформи, які, попри обмежений характер, дозволили селянам стати «предметом права». Крім того, уряд надав українській церкві і духівництву рівний статус із римо-католиками, у чому їм відмовляв колишній польський режим, підніс львівський єпископат до рівня Галицького митрополичого престолу. Це, у свою чергу, дозволило унійній церкві «взяти на себе роль української національної церкви» і після 1848 р. забезпечити політичне керівництво українською спільнотою в Галичині аж до того часу, поки на арену політичної боротьби не вийшли представники світської інтелігенції. Іншою особливістю галицьких українців було те, що їхня «школа» боротьби за національні права орієнтувала на формування лояльності до австрійської державності загалом і династії Габсбургів зокрема. Його проявом стало австрорусинство, яке прагнуло розвитку українства в межах Австрійської держави. Паралельно на Закарпатті зародилося карпаторусинство (угрорусин- ство), яке шукало місце русинів (українців) у складі угорської державності.

На думку М. Мудрого, австрорусинство виконувало в українському суспільстві Галичини також компенсаторну функцію. Воно відшкодовувало його втрати у сфері національного та особистісно-психологічного комфорту, які виникали внаслідок стрімкого загострення суперечностей з поляками, доповнювало нестачу позитивних етнічних та людських почуттів. Завдяки австрорусинству українська національна еліта, зокрема греко-католицьке духовенство, та селянство певний час перебували у стані національного комфорту . Австрорусинство частково можна порівняти з малоросійством, яке у ХІХ ст. стало формою «неконфронтаційної» української ідентичності в умовах імперського асиміляційного тиску .

Перетворення у 1867 р. Австрії на дуалістичну (австро-угорську) монархію зруйнувало надії на впровадження нового федерального поділу імперії на національних засадах. Етнонаціональна політика Австрії та Угорщини в цілях та методах діаметрально відрізнялася. Усередині Королівства Угорського здійснювалася жорстка мадяризація задля створення унітарної мадярської національної держави за допомогою асиміляції слов'янського (сербського, словацького й українського) та румунського населення. Внутрішня політика Угорщини мала на меті побудову «єдиної угорської політичної нації», яка ототожнювалася з угорським народом, його історією та культурою і підпорядковувалася цілям угорського націє- та державотворення. Публіцист А. Костельський зазначав стосовно тодішніх угорських настроїв: або ми будемо знищені, або інші національності мають бути поглинені нами: tertium non daturd. Під тиском мадяризації у 1866 р. русини Закарпаття створили свою першу організацію москвофільського напряму «Общество Св. Василія Великого».

З 1890-х австрорусинство в Галичині трансформувалося у австро- фільство, яке зосередилося на формуванні окремих від поляків українських інтересів. Контакти з іншим світоглядом, культурою не тільки викликали певне захоплення досягненнями монархії, але й стимулювали потребу, насамперед у молодого покоління, адаптувати демократичні паростки до повсякденного життя українців. Розуміння своєї культурної окремішності, особливості сприяло формуванню свого порядку денного, захисту власних інтересів в освіті, культурі, економіці.

До позицій австрославізму/австрофільства тяжіли народовці Галичини й Буковини, заснувавши в 1899 р. Українську національно-демократичну партію, яка репрезентувала українство в політичному житті імперії. У її програмі акцентувалася необхідність об'єднання українського народу в одноцільний Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми^ Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 35-36. Львів, 2000. С. 571-604. ^{Публічна лекція у Харківському літературному музеї. 20.08.2020. URL :} https://ipiend.gov.ua/novyny/publichna-lektsiia-u-kharkivskomu-literatumomu-muzei-20-08-2020/ національний організм7 Політична наука в Україні. 1991-2016: у 2 т. Т. 1. Політична наука: західні тренди розвитку й українська специфіка / НАН України, ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса Київ : Парлам. вид- во, 2016. С. 194.. Ідеям австрославізму сприяла лояльність провідних діячів слов'янських рухів Австро-Угорщини, котрі усвідомлювали певні вигоди перебування в складі ліберальної конституційної монархії, порівняно з національною політикою Російської імперії. У політичних, культурних та духовно-релігійних вимогах австрославісти намагалися грати на зіткненні інтересів Відня і Будапешта. Однак результативність проєктів австрославіс- тів виявилася вкрай низькою, оскільки вони слугували досягненню істотно різних національних інтересів, а імперська влада негативно сприймала ініціативи федералізації Австро-Угорщини та розв'язання національних проблем. Паралельно проавстрійська орієнтація свідчила про збереження певної провінційності, віри у розв'язання проблем за допомогою доброї зовнішньої сили, державного втручання, що й проявилося у ході Першої світової війни, коли тисячі українців пішли на фронт, щоб захистити монархію.

Прискоренню процесу національної ідентифікації українців сприяла політизація західноукраїнського національно-культурного руху. Перші українські політичні партії занесли до програм гасло незалежної соборної України як кінцеву мету боротьби. Утім, ці раціональні ідеї помітно контрастували з глибоко закоріненою в суспільній свідомості вірою у доброго цісаря, справедливу австрійську владу й закони. В австрійських політичних колах з кінця 1880-х рр. визрів план відірвати українські землі від Росії, а та напруга, яка виникла на цьому ґрунті у стосунках з Росією, підштовхувала Австрію до налагодження стосунків із галицькими українцями, оскільки в разі військового конфлікту з нею лояльність галичан не була б зайвою. Досягнення такої лояльності диктувало необхідність примирення українців із поляками. В листопаді 1890 р. голова української фракції у Галицькому соймі Ю. Романчук, виступаючи на засіданні, оголосив українську програму, яка зводилася до того, щоб українців визнавали як самостійну націю, а поляки не перешкоджали їхньому культурному розвитку. Натомість обіцяли лояльне ставлення до крайового уряду. Українці були підтримані греко-католицьким митрополитом С. Сембратовичем і - з польського боку - галицьким намісником графом К. Бадені. Однак українські сподівання на «Нову еру» в стосунках обох народів виявилися майже марними, а її «наслідки» не влаштовували ані галицьких народовців, ані поляків. Перші почувалися ошуканими. Другі були «роздратовані невдячністю і браком терпіння» Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням. Історичні есе. Т. 1. Вид. 2. Київ : Дух і Літера, 2019. С. 521. у партнерів. На початку 1904 р. у соймі було оголошено про відмову від «новоерівських» угод.

Зі середини 1890-х років в українському середовищі Галичини посилилися процеси ідейної диференціації, що підвело до виокремлення трьох напрямів усередині радикальної партії - радикального, соціал-демократичного та національно-демократичного. Дослідники наголошують, що на це вплинули як смерть М. Драгоманова, так і конфлікт між «радикально- прогресивною» групою І. Франка та «офіційними» народовцями, а також світоглядна трансформація самого І. Франка - «ментора двох поколінь української інтелігенції в Галичині»Лисяк-Рудницький І. Іван Франко у своїх німецьких писаннях. Історичні есе. Т. 1. Вид. 2. Київ : Дух і Літера, 2019. С. 486. ^{Франко І. Дещо про польсько-українські відносини. Відповідь п. Т. Романовичу на статтю «Хатні справи українські». Зібр. творів. Т. 46. Кн. 2. С. 259. Політична історія України ХХ ст.: у 6 т. Т. 1. На зламі століть (кінець XIX ст.-1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна. Київ, 2002. С. 238. Грицак Я. До генези ідеї політичної самостійності України. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 1992. Вип. І. С. 137.}. Осмислення австро-угорських реалій підвело І. Франка до висновку, що австрійська конституція є «par exellence класовою конституцією, конституцією для привілейованих класів» , уприві- лейованих націй. До таких міркувань додалися критичні висновки щодо соціал-демократів та їхніх домагань. І. Франка турбувало те, що українські соціал-демократи «не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі», але ж, за переконанням І. Франка, «здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту...» . Практичні дії Польської партії людової, яка почала співпрацювати із соціалістами, викликали глибоке розчарування в І. Франка і він доходить висновку, що «польські соціал-демократи є найтяжчі наші вороги» , що все, що йде «поза рами нації», потребує розвінчування як фарисейство Франко І. Поза межами можливого. Зібр. творів. Т. 45. С. 284.. Відтак І. Франко назавжди розмежовує у своєму світогляді національне й інтернаціональне, віддаючи пріоритет першому. Однак не всі в радикальній партії поділяли його погляди. Прихильники соціал-демократичного ідеалу висловлювалися за реформування партії у соціал-демократичну та за її об'єднання з австрійською соціал-демократією.

Важливою віхою на шляху розгортання полеміки щодо політичної стратегії українського руху стала поява книжки Ю. Бачинського «Ukraina Irredenta» (1895), в якій доводилася необхідність утворення самостійної, політично незалежної Української держави. На відміну від деяких діячів з Наддніпрянщини, Ю. Бачинський вважав, що, лише створивши власну національну державу, далі можна вирішувати соціальні питання Політична наука в Україні. 1991-2016: у 2 т. Т. 1. Політична наука: західні тренди розвитку й українська специфіка / НАН України, ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України. Київ : Парлам. вид-во, 2016. С. 194.. Ідея соборної Української держави є і у програмних документах створеної в 1900 р. УНДП (національно-демократичного сторонництва), прихильники якої чітко заявили про розуміння своєї ідентичності: «ми галицькі Русини, часть українсько-руського народу» Українські політичні партії кінця XIX - початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали. Київ, 1993. С. 28.. Отже, політичні партії стали реальним каналом включення націй у сферу публічної політики з метою захисту національних інтересів, де формувалися ідентичності, відбувалася міжнаціональна взаємодія. Українці, заявивши про себе через діяльність політичних партій, дістали ще одну можливість протистояти насильству над собою з боку інших сил, у тому числі москвофілів, які в січні 1900 р. створили своє об'єднання - Руську народну партію. Діяльність цієї партії спиралася на московських агентів впливу та на консервативну частину світської й духовної інтелігенції і виходила з імперської ідеї національної та культурної єдності українців з росіянами, була спрямована на розмивання української ідентичності. Свідченням цього був заклик москвофілів за перехід на російську мову спілкування в усіх сферах життя Лозинський М. Українофільство і москвофільство серед українського народу в Галичині. Львів, 1909. С. 6-7., заперечуючи окреміш- ність української мови і культури. Спрямовуючи погляди в бік Росії, москвофіли намагалися протидіяти польським, єврейським впливам на русинів, на «руський народ», ототожнюваний ними з «російським народом». За влучним висловом Л. Василевського, москвофіли поступово переходили «від теоретичного русофільства до практичної русифікації» Wasilewski L. Ukraina і sprawa ukrainska. Krakow, 1911. S. 167.. В цілому прогресивна галицька українська громада дивилася на москвофілів як на зло, котре треба поборювати.

Ідентифікація українців Закарпаття мала певну специфіку, що зумовлю - валося слабкістю і розпорошеністю народницького руху, представленого здебільшого інтелектуалами. Серед його провідників був А. Волошин, майбутній президент Карпатської України. Закарпатське проукраїнське середовище вирізняло лояльне ставлення як до москвофільських настроїв, так і до русинофільських. Паростки модерної ідентифікації - «народовської»/ «української», яка об'єднала б русинське населення по обох боках Карпат та «Великої України», наштовхувалися на спротив мадяронства, угрорусинства та москвофільства. Мадярони готові були до цілковитої мадяризації русинів, угрорусини відстоювали свою відрубність та окремішність від інших східнослов'янських народів - українців, білорусів, росіян, а русофіли/москвофіли доводили протилежне - східнослов'янське походження русинів Закарпаття і їхню спорідненість з росіянами Закарпаття в етнополітичному вимірі. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. С. 170-171..

Ознайомлення з програмними положеннями трьох галицьких партій - радикальної, соціал-демократичної, національно-демократичної - дає підстави для висновку про те, що в кінці ХІХ ст. в середовищі українців Галичини, дещо в меншій мірі Буковини і Закарпаття, міцно закріпилася самоназва - «українець» (замість «русин»). Стали утверджуватися спільно з наддніпрянцями єдина українська літературна мова, політичний ідеал соборної, самостійної України. В становленні національної освіти, розвитку університетів західні українці вбачали підстави подальшого прогресу нації і сподівалися, що наступним кроком стане «створення сучасної національної бюрократії», а далі - української автономії .

Кожен осередок українського життя - віче, хата-читальня, кредитна спілка, кооперативний магазин, наукове товариство, а часто і церковна парафія і т. д. - виконували функцію місць спілкування та громадського обговорення питань політики і влади, проблем національного буття. Пріоритетну роль у національно-культурній комунікації західних українців відігравало товариство «Просвіта», фундаторами і очільниками якого поряд зі священниками були й світські люди, зокрема Ю. Романчук, Є. Олесницький, П. Огоновський та ін. Дороговказом для них були слова одного з перших голів «Просвіти» В. Федоровича: «Скільки голов здобудемо для "Просвіти", стільки душ скаже, що ця земля - Україна, а вони українці». Варто зауважити, що з часу заснування «Просвіти» її мета і зміст роботи зазнали значних змін. Якщо за першим статутом (1868) мета товариства полягала у пізнанні і просвіті народу (тобто воно мало науково-освітній, елітарний характер), то в четвертому статуті (1891) мета визначалася як просвіта і піднесення добробуту руського народу. До традиційних у попередні роки напрямів діяльності, як видавнича справа, створення бібліотек, читалень, матеріальна допомога окремим представникам української інтелігенції, студентам, організація наукових конференцій, лекцій, музичних вечорів, а також промислово-господарських, етнографічних виставок, додавалися нові - ведення економічної просвіти шляхом навчання, допомоги і надання порад при придбанні насіння, сільськогосподарських знарядь, створенні рільничо- господарських спілок, крамниць, шпихлірів тощо Домбчевський Р. Десятиліття боротьби за український університет у Львові. За український університет у Львові. Львів, 1910. С. 57, 58. ^{«Просвіта»: історія та сучасність (1968-1998). С. 20-21.}. Таким чином «Просвіта» закладала нові форми самооборони нації у царині соціально-економічних, національно-політичних, духовно-культурних її прав. В осередках «Просвіти» зростали майбутні науковці, політики, господарники, громадські діячі, що було відповіддю на нові суспільно-політичні виклики.

Такі процеси стали характерними не лише для Галичини, але й Буковини і Закарпаття. Наприклад, у 1890 р. українці увійшли до складу крайового сойму Буковини і в кінці століття тут було 6 українських послів Буковина. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. Т. 1. Львів, 1993. С. 190.. Визначною особистістю серед них був посланець від Вижницького повіту М. Василько, який у 1903 р. створив у соймі ліберальну групу «Вільнодумний Союз», до якого увійшли, поряд з українцями, німецькі, єврейські та румунські посли. Діяльність цієї новоствореної коаліції мала покласти край консервативній румунській політиці в соймі та сприяти перехопленню українцями ініціативи у політично-адміністративній, культурній, церковній діяльності. Вагомим здобутком «Вільнодумного Союзу» було проведення в соймі законів, на підставі яких усі нації Буковини дістали культурну автономію Буковина: її минуле і сучасне. Париж - Філядельфія - Детройт, 1954. С. 253-254.. Позитивно на стані української справи позначилося обрання у 1904 р. на посаду віцемаршала Буковинського сойму С. Смаль-Стоцького.