Цивілізаційне самовизначення української ідентичності в умовах Австро-Угорської та Російської імперій

Хоча наукових студій, безпосередньо присвячених взаємодії соборності та цивілізаційної ідентичності, обмаль, але за останню чверть століття побачила світ низка ґрунтовних праць ' ' ' , у тому числі історіографічних Реєнт О. П. Соборність України як наукова проблема і виклик часу. Історія України: маловідомі імена, події, факти. Київ, 2005. Вип. 29. С. 31-39.' Великочий В., Савчук Б. Українська історіографія про значення і наслідки Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 рр. Історія. Філософія. Релігієзнавство. 2008. № 1. С. 43-48.' Калакура Я. С. Соборність України як концепт новітньої історіографії. Історична пам'ять: Науковий збірник. Полтава, 2015. Вип. 33. С. 116-125., автори яких, висвітлюючи історичні та генетичні засади соборності, передумови акту Злуки, процес утворення соборної Української держави шляхом об'єднання УНР і ЗУНР, звертають увагу і на ідентифікаційні процеси на теренах Сходу та Заходу України. Найближчою до нашої проблеми є ґрунтовна монографія І. Гошуляка Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). Київ : ІПіЕнД, 2009. 467 с. ^{Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). Київ : Альтернативи, 2003.}

488 с. ^{Реєнт О. П., Янишин Б. М. Велика війна 1914-1918 рр. у сучасній українській історіографії. Український історичний журнал. 2014. № 3. С. 4-22. Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. У 2 кн. Кн. 1. Київ : Кліо, 2013. 784 с. Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. У 2 кн. Кн. 2. 2015. 800 с.}, в якій викладено досить широкий погляд на соборність України як на явище і тривалий, багатовіковий процес, який виходить за межі доби Української революції і невіддільний від формування української нації, історії національно-визвольного і державницького руху.

На основі ретроспективного підходу до цивілізаційного забарвлення ідентифікаційного процесу та його взаємозв'язку із соборницьким рухом можна стверджувати, що ця взаємодія охоплює всі етапи історії українського народу, його державності, про що говорилося в попередніх розділах. Тут розглянемо один із найбільш важливих періодів цієї взаємодії - роки Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр., який відкривав реальний шанс до відновлення державності, повернення до територіальної цілісності та соборності України. З погляду ідентифікаційного процесу відроджена соборність базувалася на історичній традиції, на культурній і ментальній спорідненості та багато в чому однаковості східних і західних українців, передусім у головному - в їх споконвічній відданості своїй землі, прагненні до єдності і відновлення незалежної, соборної національної держави.

Дослідники Першої світової, або Великої війни 1914-1918 рр., верхня межа якої хронологічно накладається на добу Української революції, наголошують, що українські землі, розділені державним кордоном між двома імперіями, стали територією, на якій розгорнулися мало не головні події. Автори праць, присвячених цій драматичній події¹⁰ ''', побіжно

торкаються й особливостей ідентифікаційних процесів, зазначаючи, зокрема, що війна позитивно вплинула на мобілізаційну складову етнонаціональних ідентичностей як у країнах Троїстого Союзу, так і Антанти. Водночас у багатонаціональних Австро-Угорській та Російській імперіях під впливом воєнних дій і наростання соціально-економічної кризи розгортався національно-визвольний і протестний рух поневолених народів, у т. ч. українського. Виникає питання, наскільки політикум українців Російської та Австро-Угорської імперій був готовим до реалізації соборницької ідеї в екстримальних умовах війни, а відтак і революції. Не зайвим нагадати, що соборництво проростало під впливом національно-культурного відродження, було наслідком визрівання національної самоіндентифікації українців як Г аличини, так і Наддніпрянщини. Відомо, що в документах кирило-мефодіїв- ців, у творах Т. Шевченка, у працях М. Костомарова, М. Драгоманова та ін. знаходила відображення ідея визволення і об'єднання українських земель. Створена у 1891 році в Полтаві таємна українська студентська організація «Братство тарасівців» проголосила програмну мету: боротьбу за самостійну суверенну Україну - соборну й неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу. У 1895-му галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» зазначив: «Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна - одна нероздільна від Сяну по Кавказ - от її стяг!». Невдовзі гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» підхопив Микола Міхновський у брошурі «Самостійна Україна» Махновський А. I. Самостійна Україна. Київ : Діокор, 2002. С. 41. ^{Грушевський М. С. Галичини і Україна. Твори в 50 т. Т. 1. Львів : Світоч, 2002. С. 380. Франко І. Коли не по конях, то хоч по оглоблях. Житє і слово. 1897. Кн. 3. С. 257. Франко І. Отвертий лист до галицької української молодіжи. Літературно-науковий вістник. 1907. Т. ХХХ. К. IV. С. 12.}

Франко І. Отвертий лист до галицької української молодіжи. С. 15. ^{Кость С. Ідея соборності як методологічна західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. Вісн. Львів.ун-ту. Серія: Журналістика. 2006. № 27. С. 61-88.}. Ідея соборності дедалі частіше стала поєднуватися з ідеєю політичної незалежності України. У статті «Галичина і Україна» М. Грушевський писав: «Треба розвивати в них почутє єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати ріжниці, які їх ділять...»¹⁰ . Виявом соборницької позиції був і заклик I. Франка «Порозуміймося!»¹⁰ , адресований галицьким і наддніпрянським українцям, його «Отвертий лист до галицької української молодіжи». I. Франко пророкував, що «велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм»¹⁰ . Він бачив завдання української інтелігенції - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, спроможний на самостійне і політичне життя, відпірний на асиміляційну роботу інших націй, спроможний засвоювати собі загальнолюдські культурні здобутки. I у зв'язку з цим I. Франко вказав на обов'язок галицьких українців допомогти наддніпрянській України. А для цього «ми мусимо навчитися чути себе Українцями - не галицькими, не буковинськими Українцями, а

Українцями без офіціяльних кордонів. I се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції»¹⁰ .

Це означає, що ідея соборності ставала дедалі популярнішою в українському русі на межі століть як на Сході, так і на Заході, а в умова війни цей рух помітно зріс і зміцнів, що змушувало владу обох імперій рахуватися з ним. Успішний розвиток українського національного руху на Галичині, Буковині та Закарпатті, поширення його культурних і політичних зв'язків із Наддніпрянщиною дедалі виразніше набував загальноукраїнського характеру, що відбилося на місці українського питання в умовах Першої світової війни, яка, у свою чергу, на думку Я. Грицака, стала потужним фактором модернізації, «сильно зактивізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості» Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. 2-ге видання. Київ : Генеза, 2000. С. 103..

Однак українським політичним партіям Галичини та Наддніпрянщини не вдалося виробити спільну тактику на випадок розв'язання війни. Так, галицькі партії УНДП, УСДП та УРП у грудні 1912 р. ухвалили заяву, в якій говорилося, що в разі виникнення війни українство має стати на бік Австрії, оскільки найголовнішим ворогом в українському питанні є Російська імперія. Натомість частина діячів українського політикуму Наддніпрянщини, зокрема УСДРП, виступила на підтримку Росії, сподіваючись за її допомогою об'єднати Україну й домогтися її автномії у її складі. Разом з тим, дедалі більша частина української спільноти обох імперій почала усвідомлювати наявність загального ворога і спільного національного інтересу, зумовленого ущемленням своїх прав і свобод, необхідність об'єднання зусиль для національного визволення та відновлення власної державності. Лідери українських політичних партій та національно-культурних осередків розвінчували маніпуляції правителів та ідеологів імперії Романових, спрямовані на створення собі образу «захисника поневолених слов'янських народів Габсбурзької імперії, у т. ч. «рускіх» з Галичини та Підкарпатської Руси. Царизм мав на меті використати війну для знищення «гнізда сепаратизму» і «мазепинства» на західноукраїнських землях і не допустити поширення самостійницької ідеї на Наддніпрянщину. Побоювання в українських колах викликали й агресивні плани Австро-Угорщини та її союзників щодо зміцнення своїх позиції на Галичині, Буковині і Закарпатті та приєднання Поділля і Волині. Таким чином, Україна, не будучи безпосередньо стороною війни, стала одним з найбільш привабливих об'єктів для обох угруповань, а її територія перетворилася на театр прямих воєнних дій на Східному фронті.

Перешкодою для етнічної ідентифікації українців стало те, що одна частина з них була змушена воювати на боці Російської імперії, а друга - Австро-Угорської. Це означало, що війна для українців, які стояли по різних боках бойових дій, мала братовбивче забарвлення. Водночас вона нагадала давні кривди, яких зазнавали українці в обох імперіях: їх нищив російський царизм, вибиваючи з них почуття національної свідомості, над ними знущалися мадяри, румуни й австрійці, звинувачуючи у русофільстві. Ревниво до українського руху ставилися й поляки.

Головним полем формування спільної ідентичності українців могла стати культура, але війна викликала культурну катастрофу, яка поглиблювалася тим, що культурний простір був не тільки розділений, але й ще більше обмежений політикою імперій. За таких умов українці на своїй землі штучно перетворювалися на національну меншину з упослідженою культурою. На Наддніпрянщині, Слобожанщині і, особливо, на Сході та Півдні України домінуючою культурою виступала російська, в Галичині - польська, на Буковині - румунська, на Закарпатті - угорська. Все це вело до розмивання етнічної ідентичності, до поглиблення внутрішньонаціонального розколу.

Розглянемо докладніше, як позначилася війна на ідентифікації українців і які нові явища вона породила з погляду соборницької ідеї'? З одного боку, вона засвідчила схожість східних і західних українців, близькість їх інтересів. Мільйони людей з різних українських земель, опинившись у чужих арміях, знайомилися між собою, відкривали для себе, що спілкуються однаковою і зрозумілою мовою. У східняків викликало подив, що люди на австрійській Галичині теж говорять подібною мовою, так само святкують Пасху, Різдво, Зелені свята. Ставало зрозумілим, що вони українці, а інші - розмовляють іншою мовою, бо вони австрійці, або росіяни, чи поляки. Так крок за кроком стиралася відчуженість, зростала національна солідарність. З іншого боку, давалися взнаки тривала відірваність і різний рівень їх національної свідомості, що відбилося на позиціях політичних провідників, їх розумінні національних інтересів. В обох таборах поширювалися як українофільські, так і русофільські та австрофільські настрої. Однак уже перші поразки російських військ 1915-1916 рр. посилили розгубленість і панічні настрої в суспільстві, призвели до масового ухиляння українців від військової служби, до проявів дезертирства Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Ментальний вимір української цивілізації. Київ : Генеза, 2017. С. 334-335.. Багато хто відмовлявся йти на фронт, заявляючи, що не стрілятиме у своїх братів. На фронтах відчувалася взаємо- підтримка солдат-українців, що воювали в рядах російської та австрійської армій, нерідко українські вояки ворогуючих сторін, як бажані гості, відвідували один одного. Так, спостерігалися випадки різдвяного перемир'я і братання між вояками легіону Українських січових стрільців австрійської армії та українцями, що воювали в російській армії. Деякі російські псевдо- історики все ще пишуть про «братання австрійських і російських робітників, одягнутих у військову форму». При цьому навіть не згадується, що Різдво святкували українці, розділені лінією фронту.

Проте не завжди українцям з різних боків вдавалося вийти назустріч одне одному. Збереглися відомості, що російське командування вдавалося до репресивних заходів, наказуючи відкривати вогонь по українцях - учасниках братання. Війна загострила старі кривди, завдані представниками російського та австро-угорського шовінізму, сприяла зростанню національної свідомості. В багатьох українців пробудилася пам'ять про звитягу предків княжих і козацьких часів, свідченням чого стали спроби відновити козацькі полки, активізувати діяльність таких патріотичних товариств на західноукраїнських землях, як «Січ», «Сокіл», «Пласт» та ін. Створена лідерами галицько-українських партій Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким видала «Маніфест до українського народу в Галичині», зазначаючи: «Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України». Особливо активізувалася діяльність осередків українського військового товариства «Січові стрільці», яка, за словами С. Ріпецького, розгорталася «під ідейним прапором гетьмана Івана Мазепи, в дусі помсти за Полтаву і за зруйнування Січі»¹¹ . На базі цих патріотичних осередків утворилося військове формування - Січове стрілецтво, спочатку в структурі австрійського війська, а з листопада 1917 р. і в підросійській Україні у форматі Галицько-Буковинського куреня Збройних сил УНР.

Ряд дослідників Січового стрілецтва, зокрема В. Великочий, Т. Кузьменко, М. Лазарович та ін.^{113;114;115;116}, звернули увагу і на його роль в утвердженні української ідентичності. Січовики, розглядаючи свій рух спадкоємцем козацьких традицій Запоріжжя («Гей, там на горі Січ іде...»), не мали наміру воювати за чужі інтереси і клялися на вірність українському народу: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові!»¹¹ . Символічним стало вживання Січовим стрілецтвом козацької термінології, поширення поряд зі синьо-жовтим малинового стягу, запровадження військових посад, створення соборного Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. Нью- Йорк : Червона Калина, 1956. С. 9. ^{Кузьменко Т. Г. Духовна культура Українських січових стрільців в контексті національно-культурного руху: автореф. дис... канд. культурології. Київ : КНУКіМ, 2009. 19 с. Великочий В. С. Українське січове стрілецтво у воєнно-революційну добу 1914-1919 рр. як об'єкт досліджень національної історіографії: штрихи до загальної}

характеристики. Карпатський край. 2012. № 2. С. 18-25. ^{Лазарович М. Українські січові стрільці: національно-політична та культурно- просвітницька діяльність. Тернопіль : Економічна думка, 2000. 180 с. Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. Тернопіль : Джура, 2016. 628 с. «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» (Матеріали до навчально-виховних занять). Івано-Франківськ : ІФОІППО, 2014. С. 5.} українського герба із зображенням київського Михаїла Архистратига і галицького лева як спільного символу майбутньої української національної держави тощо. В контексті ідентифікації української молоді видається доцільним зазначити, що Січове стрілецтво зробило вагомий внесок у формування відчуття українськості, запроваджуючи національні військові однострої (мазепинки), термінологію, оркестрову музику, маршові пісні. Січові пісні проникнуті ідеєю консолідації українців, служіння своєму народу, його визволенню¹¹ .

На реалізацію соборницької та самостійницької ідеї була спрямована діяльність Союзу визволення України (СВУ), створеного групою східноукраїнських емігрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук, Олексакндр Скоропис-Йолтуховський, Михайло Возняк та ін.) у співпраці з галицькими діячами культури Гей там на горі «Січ іде!... Пропам'ятна книга «Січей»/ зібрав і упорядкував К. Трильовський. Вінніпег : Комітет пропам'ятної книги «Січей», 1965. 432 с. ^{Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2000. 344 с.}. Його лідерам вдалося виробити узгоджену програму «Наша платформа», в якій говорилося, що об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська держава «від Карпат аж по Кавказ». Союз ставив завдання захисту українців, насамперед військовополонених, проведення національно-просвітницької роботи, підготовку до формування Українських збройних сил. У травні 1915 р. СВУ разом з членами Головної Української Ради утворили у Відні Загальну Українську Раду - координаційний орган українських політичних партій і як єдиний і найвищий представницький орган українського населення Австро-Угорщини, яку очолив видатний політичний діяч Кость Левицький. Політичні настрої поступово змінювалися й на Надніпрянщині під впливом поразки російської армії та її відступу з Галичини. В грудні 1916 р. ТУП оприлюднило декларацію «Наша позиція», в якій по-новому проголошувалася мета українського руху: боротьба за самобутнє існування і автономію.

Міжнаціональному порозумінню та усвідомленню необхідності соборності українського етносу східних і західних земель сприяли безпосередні контакти між українцями воюючих сторін, які зближували їх на ґрунті національної та соборницької ідеї Грицак Я. Нарис історії України. Формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст. Київ, 1996, С. 259.. Повсякденні зустрічі в окопах, спілкування в тилу з представниками інших етносів допомагали українцям усвідомити свою «інакшість» та самобутність. Безпосередні контакти між українцями з обох боків фронту прискорювали утвердження національної ідентичності. Це можна простежити на рівні окремих особистостей.

Як зауважував знаний філософ Д. Чижевський, Україна в ті часи «проходила прискорений курс розвитку», у якому були свої плюси і мінуси, оскільки новонабута українська ідентичність не могла стати стійкою одразу у всіх десятків мільйонів неофітів, у тому числі й у мільйона українських вояків, що згодом підтримали УНР; національні інтереси неспроможні були одразу відсунути на другий план почуття єдності з «братами по класу» чи «православним людом» колишньої Російської імперії.

Як це не дивно, але певну роль у порозумінні українців Сходу і Заходу відіграли полон та біженство: чимало галичан опинилося на Наддніпрянщині, а наддніпрянців - на західноукраїнських землях. За словами відомої дослідниці цих явищ Л. Жванко, біженство стало каталізатором для української громади, випробуванням її ментальності, яка довела здатність надавати допомогу, притулок, зігріти добрим словом сотні тисяч вигнанців без різниці віку, статі, етнічної та конфесійної належності'. За ініціативи громадськості створювалися організації для допомоги біженцям, пораненим воякам, сім'ям фронтовиків.

Підводчи попередні підсумки, доцільно наголосити, що війна принесла з собою багато лиха і горя: гинули люди, нищилися результати їх праці, але, разом із тим, вона сприяла політизації суспільства, наростанню революційної ситуації, підвищенню національної свідомості українців обох імперій та формуванню ідентичності. Чимало наддніпрянців, що потрапили у Галичину, в процесі спілкування із західними українцями змінювали свої уявлення про своїх одноплемінників, які жили на теренах Австро-Угорщини. У ході війни в українців з обох боків фронту поступово зникали ілюзії про те, що тільки ціною допомоги одній з воюючих сторін можна домогтися поліпшення свого соціально-економічного, національно-культурного та політичного становища. Дедалі повніше утверджувалось усвідомлення того, що розраховувати можна лише на власні і спільні сили. Іншими словами, події війни помітно змінювали спосіб мислення українського населення Сходу і Заходу, частково стирали ментальні відмінності. Українці по-новому осягали такі явища і поняття, як своя земля і рідна мова, батьківщина і родина, ми і вони. Східні та західні українці глибше усвідомлювали необхідність соборності та національної єдності - політичної та ідейної, для того, щоб визволитися, здобути волю і зберегти себе як окремий народ.

Низка нових явищ в ідентифікаційних процесах українців, породжені Першою світовою війною, закладали об'єктивні передумови для подальшого зростання почуття національного солідаризму та національної свідомості, сприяли визріванню національно-визвольних революцій, у тому числі й Української. Ось чому є всі підстави розглядати період Української революції та державотворення 1917-1921 рр. логічним продовженням усвідомлення значення соборницької ідеї та поглиблення національної ідентичності українців у контексті цивілізаційних цінностей. Революційна доба стала надзвичайно важливим етапом утвердження української ідентичності у середовищі тогочасних генерацій, зокрема молоді, на тлі умовного відокремлення поняття «національна ідентичність» від «етнічна ідентичність», що зумовлювалося динамічним процесом становлення модерної української нації і появою якісно нових українських еліт. Як засвідчує історичний досвід, на поворотних рубежах, особливо коли з'являється ворог або відчуття «образу ворога», людина гостро усвідомлює необхідність вибору: з ким їй бути, кого підтримувати, з ким боротися. Народжується політична суб'єкт- ність певної спільноти як вияв ідентичності. Є підстави стверджувати, що поряд з революційною ментальністю формувалася революційна ідентичність учасників і прихильників Української революції на базі історичної пам'яті про козацькі повстання і Визвольну війну середини ХУШ ст., названу в новітній історіографії Національно-визвольною революцією. Цінності революції: воля, свобода, справедливість, гідність, рівність та ін. - з новою силою були відтворені в Помаранчевій революції та Революції Гідності.

Зазначимо, що чимало аспектів, пов'язаних із революційною ідентифікацією українців і новим етапом руху за соборність України знайшли висвітлення в узагальнюючих та монографічних працях з історії Української революції, зокрема, у двотомному нарисіНариси історії української революції 1917-1921 років/ В. А. Смолій та ін. У 2 кн. Київ : Наукова думка, 2011-2012. Кн. 1. 390 с.' Нариси історії української революції 1917-1921 років/ В. А. Смолій та ін. У 2 кн. Київ : Наукова думка, 2011-2012. Кн. 2. 464 с., у студіях В. Верстюка, М. Литвина, Р. Пирога, О. Реєнта, В. Солдатенка та ін. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. Київ : Заповіт, 1997. 340 с.' Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів : Опір, 1995. 362 с.' Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. Київ : Либідь, 1999. 976 с.' Пиріг Р. Я. Українська гетьманська держава 1918 року. Київ : ІІУ НАН України,

2011. 336 с.. Їх автори, хоча і в різній мірі, проводять думку про те, що революційний процес набув загальноукраїнського характеру і проходив під знаком паралельних дій українців Російської та Австро-Угорської імперій у боротьбі за політичне, національне і соціальне визволення всього українського народу, за побудову самостійної соборної держави. Її знакові події: утворення Української Центральної Ради і проголошення нею Української Народної Республіки та її усамостійнення, діяльність Української Держави в часи гетьмана П. Скоропадського, становлення Західноукраїнської Народної Республіки, відновлення УНР в добу Директорії, укладання Акту Злуки обох українських держав - супроводжувалися глибинними змінами у суспільній свідомості, формуванням нових цінностей як складових національної ідентичності. Цьому сприяли поява низки політичних партій і громадських об'єднань, нових лідерів, залучення значної частини населення до державотворчих процесів, до вироблення і реалізації нової державної політики у сфері оборони, економіки, освіти, науки, літератури і мистецтваРудько С. О. Проблема „національної ідентичності” українських політичних діячів доби Української революції 1917-1921 рр. ffistoria-mentalnosc-tozsamosc. Studia z historii, historii historiografii s metodologii historii. Poznan, 2010. S. 273-280.' Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. Київ : НІСД, 2011. 336 с.' Воропай Т. С. Революция и идентичность. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філософія. Філософські перипетії. 2018. Вип. 59. С. 41-56.' Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. Київ : НІСД, 2011. 336 с. ^{Олесіюк Т. Соборна Україна: наукові розвідки і спомини / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Центр українознавства [упоряд. та вступ. ст. В. Сергійчука]. Київ : Укр. Вид. Спілка, 2004. 640 с. Гошуляк І. Проблема соборності України в контексті революційних подій 1917-1919 рр. Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття: міжнар. наук.-теорет. конф. 20-21 листоп. 2007 р. Київ, 2007. C. 202-216. Верстюк В. Революційна влада і суспільство: механізми взаємовпливу та взаємодії. Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. 2012. Вип. 8. С. 5-43.}.

На тлі революційних подій посилювалась і набувала динамізму взаємодія ідеї соборності та ідентичності, що й призвело до помітних змін у свідомості мас, поглиблення їх політизації, ідеологізації та національного пробудження¹ '. Зупинимося на деяких питаннях тяглості соборниць-

кого руху і формування ідентичностей на різних етапах Української революції та державотворення. Знакову роль у започаткуванні нового етапу цього процесу відіграло створення Української Центральної Ради на чолі з визначним ученим і авторитетним політиком Михайлом Грушевським - лідером Товариства українських поступовців, невдовзі трансформованого в Українську партію соціалістів-федералістів Павко А. І. Політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: методологія, історіографія проблеми, перспективні напрями наукових досліджень. Київ : Знання України, 2001. С. 12-13. ^{Нова Рада. 1917. 30 вересня.}. Загалом із добою Центральної Ради пов'язана перша реальна спроба створення власної держави - Української Народної Республіки, реалізації національно-державницької ідеї українського народу, в тому числі й соборницької. УНР охопила переважну частину національної території як важливої умови консолідації та ідентифікації української нації. УЦР намагалася очолити консолідацію українців усіх етнічних земель на основі принципу соборності, офіційного визначення її території та встановлення чітких кордонів. Не випадково уже в Декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р. зазначалося, що «першою умовою майбутнього державного ладу України має бути об'єднання всієї української землі і всього українського народу в одній автономній одиниці»¹³ . Реалізуючи цю ідею, «Крайовий комітет для охорони революції на Україні» на урядовому рівні визначив територіальні межі України і необхідність поширення влади «на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську й Таврійську». Саме в цьому напрямі Центральна Рада проводила свою внутрішню і зовнішню політику. Виконуючи волю народу, зафіксовану в численних постановах селянських, національних та загальнотериторіальних губернських та повітових з'їздів і різних політичних та громадських організацій відмежованих частин України, вона задекларувала: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме - Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщи- ну, частину Курщини та Вороніжчини»6 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. Київ, 1996. Т. 1. С. 379..

Знаковим досягненням Центральної Ради в справі збирання українських земель стало ухвалення в березні 1918 р. закону про новий адміністративно- територіальний поділ України, за яким до України були включені нові території, навіть ті, які на час його ухвалення не перебували під українською владою. На півночі: частина Північного Полісся - Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії. На сході: Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський, Путивльський повіти Курської губернії; Бірюченський, Богучанський, Валуйський, Острозький повіти Воронізької губернії. На жаль, через обставини не вдалося реально приєднати до УНР території, передані їй за умовами Брестської угоди між УНР та Четверним союзом, - Підляшшя та Холмщину. Невдачею соборницьких змагань вважають і перехід Бессарабії під владу Румунії, що викликало негативну реакцію представників українських політичних партій, з ініціативи яких Мала Рада 13 квітня 1918 р. у «Заяві Румунському урядові» рішуче засудила анексію Бессарабії.

Центральна Рада затвердила державні символи Української Народної Республіки: Герб-Тризуб, Синьо-жовте Знамено, гімн «Ще не вмерла Україна», державні атрибути, зокрема, грошову одиницю - гривню - як вищі знаки національної ідентичності, покликані уособлювати українську історію, пам'ять, традиції, згуртовувати націю й оберігати її. Помітний вплив на ідентифікаційний процес мала еволюція українського руху від ідеї автономії і федералізму до самостійництва, задекларована в IV Універсалі, хоча й не реалізована на практиці через агресивну та окупаційну політику більшовицького режиму Росії. За словами М. Грушевського, з ухваленням IV Універсалу Української Центральної Ради про самостійність Української Народної Республіки згоріла й орієнтація на Московщину Грушевський М. С. На переломі. Кінець московської орієнтації. Твори в 50 т. Т. 4 (1). Львів : Світоч, 2007. С. 231-233..

Важливим чинником переорієнтації суспільної свідомості українців стали заходи УЦР і особисто М. Грушевського, спрямовані на відродження національної пам'яті і поширення знань з історії України. Ще в квітні 1917 р. історик започаткував серію науково-популярних статей під загальною рубрикою «На порозі нової України». Вони друкувалися в «Новій Раді», а в 1918 р. були опубліковані окремою книгою, яка відкривалася статтею «На переломі», а далі йшли статті про новий цивілізаційний вибір України та українців; «Кінець московської орієнтації», «Наша західна орієнтація», «Орієнтація чорноморська». З погляду цивілізаційної ідентичності особливо важливе значення мала стаття «Нові перспективи», яка наголошувала, що український народ належить до західноєвропейського кола, а його західна орієнтація ґрунтується як на історичній традиції, так і тим, що протягом століть українське життя було пов'язане із Заходом. На усвідомлення етнічної та національної ідентичності українства спрямовувалася стаття М. Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть?», лейтмотивом якої було положення про те, що український народ осібний, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою, а також правом бути господарем на своїй землі.

Програмовий характер мала стаття вченого «Історія і її соціально- виховне значення», в якій обґрунтовувалась роль історичної освіти в консолідації українства. До поширення історичних знань і формування національної свідомості долучилися інші діячі українського руху, зокрема Д. Багалій, Біднов. М. Василенко, Б. Грінченко, О. Грушевський, Д. Дорошенко, Єфремов, В. Липинський, І. Огієнко, М. Слабченко, Є. Сташевський, Є. Чикаленко, Д. Яворницький та ін.

З розгортанням руху за національно-культурницьку самоідентифікацію українців тісно пов'язувалися принципово нові пріоритети освітньо-культурницької програми діяльності Центральної Ради. Пріоритетне місце відводилося розвитку національного шкільництва, підготовці учителів, ліквідації неписьменності, запровадженню української мови в усіх закладах освіти. У березні 1918 р. було ухвалено Закон «Про державну мову», яким усе діловодство мало проводитись українською мовою як потужним засобом національної ідентифікації українців. Керівництво молодої держави намагалося сформувати національний інформаційний простір, було засновано 80 україномовних газет і журналів, створено Українську національну бібліотеку, мережу культурно-освітніх закладів, передусім хат-читалень, налагоджено книговидавничу справу.

Ідентифікаційний процес у добу революції значною мірою залежав від рівня самоусвідомлення своєї ідентичності лідерів держави. На думку Я. Грицака, частина з них, будучи українськими патріотами, все ще мислила як типово «російські інтелігенти». До того ж багатьом із них бракувало досвіду роботи у державних і громадських інституціях, уміння комунікувати з людьми. До того ж УЦР і її чільні представники дещо недооцінювали небезпеку великодержавницьких, експансіоністських та українофобських настроїв у Росії стосовно України, а також наявність потужної «п'ятої колони» в самій країні, демонстрували нігілістичне ставлення до створення повноцінних українських збройних сил, спроможних захистити територіальну цілісність держави.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського ідея територіальної цілісності Української Держави доповнилася курсом на приєднання якомога більше етнічних земель українців. Були розпочаті переговори про входження до України на правах автономії Криму та Кубанської Народної Республіки, гетьманат добивався міжнародного її визнання. Одностайну підтримку українського суспільства дістало приєднання до Української Держави кількох повітів колишньої Російської імперії, зокрема Гомельського Могилівської губернії, Путивльського і Рильського повітів Курської губернії.

Соборницькі ідеали відстоювали й опозиційні до Гетьманату сили, зокрема, Український Національний Союз оголосив у жовтні 1918 р. заяву, в якій підкреслювалося: «Спираючись на історичне та природне право кожного народу гуртувати в одне ціле всі відірвані від його часті, Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, цебто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані» Нова Рада. 1918. 7 вересня.

Попри критику Центральної Ради, гетьманський уряд багато в чому продовжив її культурно-освітні починання. Створювалися нові україномовні гімназії, були відкриті україномовні факультети в університетах. На базі Київського народного університету відкрився державний університет, було засновано університети в Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Ялті, два факультети на рівні університету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Харківський та Одеський університети. Саме за часів Гетьмана були засновані Українська Академія Наук, яку очолив В. Вернадський, Державний архів України, Український історичний музей, низка українських театрів. Принципове значення мало прийняття закону про обов'язкове вивчення в системі освіти української мови, літератури, історії та географії. На урядовому рівні започатковувалася діяльність Термінологічної комісії з української мови. Відродженню національної духовності сприяло утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Щодо ідентичності самого П. Скоропадського, то, на думку деяких дослідників, вона була більше малоросійською, ніж українською. Хоч він і мав українсько-козацьке коріння, але вихований в аристократичній сім'ї, в російському соціокультурному середовищі, сприймав український світ з погляду свого ієрархічного статусу. Як людина, сформована під впливом царя, імперії і офіцерського обов'язку, гетьман підсвідомо і надалі почувався підданим Росії. Водночас не слід заперечувати й своєрідну «українськість» гетьмана, яка виявлялася в небайдужості до української науки, освіти і культури. Очевидно, мав підстави А. Денікін називати П. Скоропадського «самостійником» і «українським шовіністом». Сказане дозволяє кваліфікувати його як значною мірою маргінального політика, як людину на межі двох культур і двох ментальностей. Відштовхуючись від маргінальності гетьмана, можна солідаризуватися з думкою В. Верстюка про те, що П. Скоропадський будував ані українську, ані російську національну державу, радше її можна назвати малоросійською Верстюк В. Гетьманська держава 1918 р. в контексті Української революції. Український історик. 1999. № 2-4. С. 26. ^{Пиріг Р. Галичани у рецепції Павла Скоропадського: реконструкція за спогадами гетьмана. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2009. Вип. 18. С. 268.}. Частина міністрів його уряду були симпатиками проросійської орієнтації. До того ж із Петрограда і Москви до Києва прибули лідери кількох російських політичних партій, фінансисти, підприємці, тут розмістилися редакції російських газет та трупи театрів, чинячи відповідний тиск на гетьмана і спонукаючи його до підтримки російської ідеї. Залучені до державної служби російські офіцери, чиновники та інтелектуали керувалися здебільшого великодержавними міркуваннями, намагаючись використати потенціал гетьманської України як тимчасову базу для боротьби з більшовицькою владою на Півночі і відновлення імперії.