Цивілізаційне самовизначення української ідентичності в умовах Австро-Угорської та Російської імперій

І все ж, успадковані гетьманом українсько-російська ментальність і подвійна ідентичність дозволяли йому якийсь час лавірувати між різними політичними групами, частково змінюючи курс внутрішньої політики. Все це й викликало невдоволення і спротив політиці гетьмана з боку інших верств населення, зокрема, робітництва та селян, сприяло формуванню в Києві досить потужного антигетьманського центру - Українського національно- державного союзу на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. Оця ментальна роздвоєність і суперечливість гетьмана, на думку знаного дослідника його діяльності Р. Пирога, проявилася і в ставленні П. Скоропадського до галичан. З одного боку, він цінив їх глибоку відданість українській справі, а з другого - вказував на меншовартість західноукраїнської культури¹⁴ . Про непослідовність і трагедію гетьмана свідчить той факт, що він Грамотою про федерування з Росією виніс собі політичний вирок: Україна, мовляв, відрікається від державної самостійності і вступає у федеративний союз з майбутньою не більшовицькою Росією. Заради справедливості треба зазначити, що П. Скоропадський у своїх спогадах визнав цю Грамоту помилкою.

З останніми місяцями правління Гетьманату та підготовки повстання проти нього збіглося проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, яка заявила про солідарність західних українців із наддніпрянцями і своє прагнення до спільних дій. Це стало можливим з розвалом Австро- Угорської імперії, коли активізувався процес оформлення державності поневолених народів. 18 жовтня 1918 р. у Львові представники громадськості утворили Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала своє право на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття. 13 листопада було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став Є. Петрушевич, а головою Державного Секретаріату (уряду) - К. Левицький. З перших днів уряд західноукраїнської держави, окрім зміцнення збройних сил, розгорнув плідну діяльність щодо деполонізації та дерумунізації краю, формування національно-державницької свідомості громадян, збереження та примноження національної культурної спадщини, розвитку українського шкільництва та національної преси. «Закон про основи шкільництва» (лютий 1919 р.) передбачав загальну доступність до навчання, українська мова оголошувалась основною в державних школах, а вчителі набували статусу державних службовців. Було забезпечено державну підтримку діяльності НТШ і осередків «Просвіти» в царині наукової та просвітницької роботи.

Вирішальну роль у завершенні соборницького процесу та об'єднанні двох українських держав відіграли, з одного боку, Директорія УНР як орган тимчасової верховної влади на Наддніпрянщині, її лідери С. Петлюра і В. Винниченко, а з другого - Державний секретаріат ЗУНР на чолі з К. Левицьким. Принагідно нагадаємо, що Директорія та Рада народних міністрів відновленої УНР продовжили культурну програму попередніх урядів. Було надано матеріальну допомогу для розвитку Академії Наук, Кам'янець-Подільського університету, профінансовано відкриття десяти педінститутів, опрацьовано програму заснування нових університетів у Вінниці, Сумах, Умані та інших містах. Започатковувалася реформа шкільництва, продовжувалася українізації вищих навчальних закладів, запроваджувалось безкоштовне навчання студентів. Влада ініціювала державний догляд за могилою Тараса Шевченка в Каневі, підтримала узаконення офіційної діяльності Української автокефальної православної церкви. Все це взяте разом позитивно впливало на формування української освіти і культури як основи виховання етнічної ідентичності.

Основу майбутнього Акту Злуки становила укладена у Фастові попередня угода між повстанською Директорією та представниками ЗУНР про наступне об'єднання обох частин України в єдину державу. 3 січня 1919 р. УНРада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР. 22 січня 1919 р у Києві під дзвони Святої Софії було проголошено історичний Акт Злуки

Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки і створення соборної держави всього українського народу. Саме цей день став символом єдності двох, розділених імперською прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР говорилося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» Конституційні акти України, 1917-1920. Невідомі Конституції України. Київ, 1992. 272 с..

Українська революція, відновлення державності у форматі УНР та ЗУНР розбудили дух свободолюбивості, власної гідності українців, дали потужний імпульс етнічному єднанню, соборницькому процесу і подоланню певної відчуженості. Варто нагадати, що Акту Злуки передували тривалі консультації, дискусії й перемовини представників обох українських держав, узгодження Передвступного договору про умови об'єднання та подолання розбіжностей щодо механізму його реалізації. Давали про себе знати політико-правові, свідомісні, культурні, ментальні відмінності та рівень української ідентичності галицьких та наддніпрянських лідерів: якщо перші схилялися більше до європейських ліберально-демократичних цінностей, то другі надавали перевагу соціалістичним гаслам. Аналізуючи згодом уроки соборницького процесу революційної доби, С. Петлюра зазначав, що тільки тоді, коли українська державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, можна буде думати як про реальне збирання українських земель, пам'ятаючи про труднощі боротьби за ідеал Соборної України, оскільки її ворогом була, є і буде Московщина Петлюра С. Статті. Листи. Документи. Нью-Йорк, 1956. С. 452..

І все ж, історичне значення Акту Злуки полягало в тому, що він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1998-1920 роках. Київ : Дніпро. 1999. С. 19.. Спираючись на волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала, хоча й на короткий час, єдина соборна Українська держава. І хоча у тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах об'єднання не вдалося зберегти, але сам факт державного проголошення соборності українських земель на кілька десятиріч став ідеалом, заповітною мрією, символізуючи одвічне прагнення українців Сходу і Заходу до єдності.

Отже, в умовах Першої світової війни, а відтак Української революції та національного державотворення 1917-1921 рр. були якісно зміцнені основи територіальної та етнічної соборності України, досягнуто нового рівня національної ідентичності, її цивілізаційного спрямування. Одним із нових явищ в усіх колективних та індивідуальних ідентичностях українства цієї доби було те, що в них пробудилася генетично закладена ідея цілісності і соборності української території та людності, прагнення українців Сходу та Заходу до об'єднання. Відновивши національну державність, перед ними відкривався шанс ввійти у світове співтовариство і збагнути європейські цивілізаційні цінності. Однак через різні причини внутрішнього і зовнішнього характеру зреалізувати цей шанс не вдалося. Бракувало внутрішньо- національної єдності в розумінні перспектив розвитку: якщо серед над- дніпрянців домінували євразійські орієнтири, пріоритет соціальних інтересів, то серед галичан, буковинців і закарпатців - західноєвропейські зразки і домінування національних цінностей. Дві тенденції проглядалися у свідомості української політичної еліти - етнічної самоідентичності й імперської свідомості. Як зазначає П. Маґочій, у багатонаціональних державах виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного самовизначення» особи виступає одночасне співіснування декількох лояльностей Маґочій П. Українське національне відродження: нова аналітична структура, Галичина. Історичні есе. Львів, 1994. С. 59. Маланюк Є. Малоросійство. Нью-Йорк; Вид-во Вісника ООЧСУ, 1959. С. 19-20.. Такою була ситуація передусім на східноукраїнських землях, де багато хто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином. Людям з подвійним світовідчуттям двох націй, здобутим унаслідок тривалого перебування в чужому середовищі, бракувало відчуття українськості і національної гідності. Ця подвійна ідентичність залишалася однією з ознак малоросійства та свідомісної меншовартості. А малоросійство, за визначенням Є. Маланюка, - це неміч, хвороба, внутрішньонаціональне каліцтво, хитливість, зрадливість, зрада і агентурність .

Революційні події декларували цивілізаційні цінності як базову основу соборності та цивілізаційної ідентичності - цієї складної конструкції, котра мала інтегрувати відповідні компоненти етнічної, національної, культурної, релігійної, територіальної та інших різновидів колективних ідентичностей як української еліти, так і ширших мас населення. Революція на Сході і Заході, утворення УНР та ЗУНР, їх об'єднання в незалежну і соборну державу сприяли подоланню відчуженості і стиранню низки відмінностей українців, набутих унаслідок їх перебування у складі Австро-Угорської та Російської імперій, утвердженню політичних, соціокультурних і психологічних засад етноментальної та культурної ідентичності українства. Перед ним постали нові виклики, які вимагали відчуття соборності та національної єдності, подолання комплексу малоросійства та подвійної лояльності. Причини згортання українського державно-соборницького проєкту зумовлювались як внутрішніми труднощами, так і тогочасними геополітичними процесами в світі. Попереду постали ще більш складні випробування, зумовлені експансією більшовицької Росії, Польщі та Румунії на терени Сходу і Заходу України.

Українська політична еліта як носій розмитої національної ідентичності

Минає сто років від революційних часів, а деякі історики, політологи все ще дискутують: чому так сталося, чи можна було уникнути поразки, хто винен? Одні клянуть В. Винниченка, інші лають М. Грушевського, треті дорікають С. Петлюрі. Дістається, звичайно ж, і гетьманові П. Скоропадському - «не втримав булаву», «не догледів», «не згуртував націю». І у всіх цих полемічних писаннях, як і годиться, наводяться рецепти уявних дій, сценічних мізансцен для акторів тодішнього політичного театру: от якби отой зробив так, то було б оте. А як на нас, то сталося те, що й мусило статися: як Росія ніколи не була готовою до війни, так і Україна ще не була готовою до незалежності. Різниця лише в тому, що Росія, одержавши на початкових етапах певну кількість синців, відмобілізовувала всі свої сили, в той час як Україна продовжувала і далі розмірковувала на одвічну тему: а може не треба тієї повної незалежності? Може, досить федерації чи конфедерації зі старшим братом? Ми - слов'яни і вони - слов'яни, ми - православні і вони - православні, ми - демократи і вони - демократи... То, може, не задушать нас? Може, будемо жити у мирі і злагоді?

Ось як описує стан українського суспільства в 1917-1920 роках учасник тих подій історик Д. Куликовський у праці «Як ми будували державу?»: «Статичний стан української провідної верстви в момент Лютневої революції 1917 року був приблизно такий: кількісно взагалі та стосовно до свого національного масиву зокрема, вона була зникаюче мала, отже, й невистачальна, політично й національно була малограмотна, із справами власного державного будівництва майже не ознайомлена та мало знала й мало розуміла потреби й мету свого народу взагалі, а в революційний час зокрема, на загал - малоорганізована, а частина її була ще й поділена між кількома, тоді ж утвореними, українськими політичними партіями, які ворогували між собою, хоч, правду кажучи, ні одна з них навіть гаразд не знала, чого вона хоче, який її політичний ідеал, і, нарешті, треба вказати й на те, що між тією провідною верствою та національною масою не існував тоді жодний зв'язок, - та й звідкіля він міг узятися?» Куликовський Д. Як ми будували державу? Мюнхен, 1957. С. 131.. Блискуче!

Оцінка тих далеких подій очима Д. Куликовського перегукується з оцінкою ще одного ветерана національно-визвольних змагань - Дмитра Донцова, який, характеризуючи проводирів визвольних змагань 1917-- 1921 рр., стверджував: «Їхній прапор не міг згуртувати коло себе масу. Не був він ні протисоціялістичний, ні протимосковський, ні протиімперський, ані не висував боротьбу як конечну засаду життя. Доба висунула завдання на місці старого й поваленого світу будувати світ новий власний. Соціялістичні

Марати не знайшли гасла, в ім'я якого можна було успішно згуртувати націю - їхні половинчасті ідеї - це не був динаміт, якого потребувала революція. Не новий світ, а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог, лише "пан". Не всяка російська церква ворожа нам, але та, що не шанує нашої мови... Не всі російські партії ворожі нам, а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам, а лише централістична. Щось попустимо ми, щось вони - і "якось то буде! "» Донцов Д. Іспит історії і соціалістичні кастрати. Мюнхен, 1953. С. 127. ^{Рудько С. Проблема «національної ідентичності» українських політичних діячів доби Української революції 1917-1921 рр. URL :} http://incognita.day.kyiv.ua/identity.html ^{Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. Київ : Генеза, 1996. С. 117.}.

Саме в цій ситуації й постало питання подальшого формування української національної ідентичності і впливу на її становлення політичної еліти під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Як пише Сергій Рудько: «Науковці часто абсолютизують політичні програми українських урядів, причому культивована в дослідницьких працях апологетика окремих персоналій революційної доби, як правило, шкодить науковій об'єктивності. Так, наприклад, часто ідеалізуються діячі так званої "української національної ідентичності" М. Грушевський, С. Петлюра та ін.»¹⁴ . Тут слушно навести думку Я. Грицака, який стверджує, що бувши українськими патріотами, частина лідерів УЦР мислила як типово «російські інтелігенти». Позбавлені нормального, «позитивного» досвіду праці у державних і громадських інституціях, вони захоплювалися великими соціальними утопіями, «прожектами», які нічого спільного не мали з нормальним життям. Українські лідери ставили перед собою непосильне завдання - не просто збудувати Українську державу, а витворити найпрогресивніший і найпередовіший суспільно-політичний лад, що міг би послужити взірцем для інших народів .

Водночас дослідники нерідко применшують внесок у розбудову державності тих громадських і політичних діячів, які не дуже чітко виявляли свою «українськість» і яких відносять до так званих «малоросів». Як уже зазначалося, цей вид національної ідентичності часто називають різними термінами - «малоросійська ідентичність» (З. Когут), «подвійна лояльність» (П. Маґочій), «свідомісний дуалізм» (М. Кармазін), «гібридна національна свідомість» (В. Верстюк) тощо.

С. Стельмах справедливо звертає увагу на боротьбу двох тенденцій у свідомості тогочасної української політичної еліти - етнічної самоідентич- ності й імперської свідомості Стельмах С. Парадигми історичної думки у ХХ столітті. Політична думка. 1997. № 4.. Люди з подвійним світовідчуттям (М. Сла- винський називав їх «людьми двох націй») - не типово російський феномен. Цей особливий людський тип можна було спостерігати серед іспанських та французьких басків, каталонців, ірландців. Люди, що жили й працювали одночасно і в російському імперському, і в національному секторах, поступово перетворювалися у «національний напівфабрикат. Внутрішня стихія їхня лишалася своя, національна, але зовнішність їхня уже була російська»¹⁵ .

Щоб належним чином оцінити феномен подвійної ідентичності, треба розглянути його в різних аспектах - політичному, етнонаціональному, культурному і у площині особистого вибору. З погляду політики, національна ідентичність править за опору для держави та її органів або їхніх дополі- тичних еквівалентів у бездержавних націях. Добір політичних функціонерів, регуляція політичної діяльності, вибори урядів спираються на критерії національного інтересу, який нібито відображує національну волю та національну ідентичність даного населення. Та, мабуть, найочевиднішою політичною функцією національної ідентичності є легітимація запроваджених юридичними інституціями єдиних юридичних прав та обов'язків, які визначають осібні вартості й характер нації і відображують прадавні звичаї і обряди народу.

Але саме у політичному сенсі подвійна ідентичність, безумовно, була величиною зі знаком «мінус» - нечітка ідентифікація, брак національної гідності зумовлювали здебільшого пасивну, споглядальну позицію у політичній поведінці. Криза ідентичності потягнула за собою і кризу легітимності, коли суспільство розділилося у виявах лояльності чи нелояльності до існуючої системи¹⁵ . Цікаво, що історики часто намагаються відшукати українське коріння і українську національну ідентичність у діячів, які ще її не мали. Йдеться, зокрема, про Володимира Вернадського, міф про українство якого закріпився у свідомості багатьох українців. З цього приводу варта уваги думка І. Гирича щодо ставлення В. Вернадського до українського національного питання як один із критеріїв його національної самоідентифікації Славинский С. Национально-государственная проблема в СССР. Київська старовина. 1993. № 5. С. 99-102. ^{Рудько С. Проблема «національної ідентичності» українських політичних діячів доби Української революції 1917-1921 рр. URL :} http://incognita.day.kyiv.ua/identity.html ^{Гирич І. Між російським і українським берегами. Володимир Вернадський і національне питання (у світлі щоденника 1917-1921 років). Київ : «Mappa mundi», 1996. С. 735-756. Гирич І. Між російським і українським берегами. С. 735.}. Ця проблема важлива. Оскільки постать В. Вернадського досить вагома у вирішенні таких ключових питань нашої історії XX ст., як концепція і розвиток національної науки у переломний період, місце і роль української еліти в часах визвольних змагань тощо .

У контексті деяких думок В. Вернадського стає зрозумілішим, чому виявилося неможливим для тогочасної української інтелігенції творення власної держави. Якщо існувала така величезна відмінність у візії майбуття нації серед людей, які тою чи іншою мірою належали до провідної верстви, то тим більше очевидна приреченість незалежницьких аспірацій у 19171921 рр. І якщо чимала кількість української за походженням інтелігенції, як і В. Вернадський, вважала за краще «серед зоологічних українських і великоруських інстинктів увійти в щось таке вічне»5 Вернадский В. Дневники 1917-1921. Октябрь 1917 - январь 1920. Киев, 1994. С. 147. ^{Гирич І. Між російським і українським берегами. Володимир Вернадський і національне питання (у світлі щоденника 1917-1921 років). С. 756. Ніковський А. Нова рада. 1918. 14 травня.}, споглядала збоку за поступовим конанням паростків неусвідомленого свого в нерівній боротьбі зі засвоєним «чужим», то це ще одне підтвердження залізної закономірності і невідворотної логіки історичного процесу .

Близькими за національною ідентичністю до В. Вернадського можна назвати також деяких міністрів Української держави, як Зіньківського (міністр релігійних справ) та ще ряд діячів, яких редактор газети «Нова Рада» А. Ні- ковський влучно назвав «[...] елементом негодящим до державної творчості, [...] явними політичними спекулянтами, котрі приховали свій общеросій- ський крам на той випадок, коли на нього підскочить ціна [...]»¹⁵ . Проте, незважаючи на свою «загальноросійську національну ідентичність», ці політичні діячі, у деяких випадках, самі того не бажаючи, прислужилися українському державотворенню і зробили в окремих сферах відчутний внесок.

Тут доречно звернутися до постаті В. Винниченка. Коли весною 1920 року в Європі почала формуватись українська політична еміграція, у Відні утворилися дві протилежні українські емігрантські організації. Після фіаско гетьманства в Україні стартував консервативний Український союз хлібо- робів-державників, який орієнтувався на Павла Скоропадського. Але ця новина не спричинила такого вибуху, як звістка про формування Закордонної групи українських комуністів на чолі з колишнім прем'єром УНР Володимиром Винниченком. Зі шпальт своєї газети «Нова доба» ці емігранти відкрито заявляли про свій зв'язок з «альтернативними» комуністами в Україні, з Інтернаціоналом та про побудову незалежної Соціалістичної України. Саме визнання офіційної назви більшовицької «республіки» в окупованій РФ Україні (УСРР перейменували в УРСР лише 1936 року) означало, що Винниченко шукав порозуміння із більшовиками. І це в той час, коли знекровлена УНР ще продовжувала боротьбу за незалежність.

Натомість С. Петлюра вів напружені переговори у Варшаві про майбутній українсько-польський союз (українсько-польські війська ще візьмуть Київ), а армія в Першому Зимовому поході кошмарила тили білих на Волині, Поділлі, Придніпров'ї та Причорномор'ї, захоплюючи подекуди невеличкі містечка.

За таких обставин виступ В. Винниченка фактично означав капітуляцію перед більшовицькою пропагандою «громадянської війни» в Україні.

(Історія повторюється: мається на увазі та сама теза російської пропаганди про війну Росії проти України на Сході). Цілковиту залежність «уряду УСРР», переповненого функціонерами з Москви, більшовики демонстрували у своїх рядах відомих українців. Своєрідною «іконою» був «очільник збройних сил» «республіки» - син видатного українського письменника Юрій Коцюбинський. І ось - нові симпатії самого В. Винниченка, соціал- демократа, голови Ради міністрів у червні 1917 - січні 1918, Директорії у грудні 1918 - лютому 1919 рр.

Крім цього, ще з 1918 року у стані більшовиків опинялися й члени Центральної Ради. Одним із таких був лівий есдек Євген Неронович, відомий своїми патріотичними промовами в стінах УЦР. Під час більшовицької навали на Київ він загадково зник і виринув уже навесні, коли під час звільнення від червоних села Сорочинці його вбивають українські військові. В ході слідства виявилося, що Є. Неронович був військовим міністром в першому більшовицькому уряді України.

В особі ж В. Винниченка совєтська пропаганда діставала не лише можливість маскуватися під символом національної революції, але й найпопулярнішого на той час українського письменника та драматурга. Суспільний ідеал В. Винниченка пов'язувався зі соціалізмом. Саме в ньому він убачав єдину альтернативу всім попереднім і несправедливим, на його думку, формам розвитку людства. У перемозі соціалізму В. Винниченко бачив розв'язання проблеми національного визволення. Кичигіна Н. Політична концепція В. К. Винниченка. Політичні читання. 1994. № 2.

С. 83. Нагадаємо, що Українська революція 1917-1921 років починалася під гаслами соціальної справедливості та демократії. Практично всі партії, що увійшли в Центральну Раду, містили у своїй назві «соціалізм». Це слово не сприймала аристократія, яку революція залишила поза суспільними процесами Мірошниченко М. Як Винниченко просив посаду в «тупих, зголоднілих, лютих кацапів» і що з цього вийшло. Новинарня. 2020. 31 березня..

Більшу частину свого життя В. Винниченко, від студентської лави до середини 1930-х років, виступав як марксист, хоча його марксизм був своєрідним. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «на політичну сцену виходить тип революційного юнака з "Комуністичним маніфестом" в одній кишені й "Кобзарем" у другій... Молоде покоління соціалістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко» Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. Мюнхен, 1973. С. 97., якого можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому розумінні, що в його "Відродженні нації" та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Заради справедливості варто підкреслити, що на ранній стадії революції він ще не стояв на комуністичних позиціях. Не видно, щоб у той час він мав скристалізовану концепцію майбутнього соціально-економічного ладу в Українській Народній Республіці, яка творилася. Найпекучішим в Україні було аграрне питання. В. Винниченко як голова Генерального Секретаріату прийняв програму соціалізації землі, що її відстоювала Українська партія соціалістів- революціонерів (УПСР), хоча соціал-демократи, що до них він належав, з великим критицизмом підходили до аграрної програми соціалістів-револю- ціонерів, яку, на думку соціал-демократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на УкраїніВинниченко В. Відродження нації. Київ, 1990. Ч. 1. С. 182.. Він бачив, що українське сільське господарство, на відміну від московського з його «общинними» традиціями, мало «суто індивідуалістичну систему», але не робив політичних висновків з цього слушного спостереження. Під враженням невдач Центральної Ради й Директорії він упродовж наступних двох років еволюціонував ліворуч. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, злет пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Він пристрасно відкидав тодішній суспільний лад - «капіталізм», в якому бачив суцільне зло. При цьому він не робив ніякої різниці між недорозвиненим, півколоніальним капіталізмом російським (включно з українським) та у передових країнах Заходу. Він з глибини серця ненавидів «панів і буржуїв», що їх уважав за паразитарний клас, і прагнув ліквідації цього класу. Він вірив, що тільки люди фізичної праці, робітники й селяни - продуктивні й суспільно корисні. Натомість буржуазія - це «клас непрацюючих... вічно безробітні, вічно гулящі люди»Винниченко В. Відродження нації. С. 150.. Буржуазна самостійна Україна для пролетаріату, на його думку, непотрібна. В. Винниченко щиро обурювався на тих, хто хотів, щоб Україна була такою державою, «як у людей», тобто з класовою диференціацією та соціальною нерівністю, що знайшло свою фіксацію у горезвісному - «як не буде соціалістичної, то не треба ніякої Української держави».

Важливим етапом цієї еволюції слід уважати Декларацію Директорії від 26 грудня 1918 рокуВинниченко В. Відродження нації.. Ч. 3. С. 167-176., - автором якої був В. Винниченко. Декларація проголошувала, що «влада в Українській Народній Республіці повинна належати класам працюючим - робітництву й селянству... Класи не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових,... не мають права голосу в порядкуванні державою»Винниченко В. Відродження нації. С. 170, 172.. Як практичний висновок, Декларація ухвалювала, що у виборах до Трудового Конгресу братимуть участь тільки селяни, робітники та трудова інтелігенція, що безпосередньо працює для трудового народу (народні вчителі, лікарські помічники, кооперативні службовці тощо); «нетрудові» верстви населення позбавлялися виборчих прав Винниченко В. Відродження нації. С. 173.. Наступний крок у цьому напрямі В. Винниченко зробив дещо пізніше, на еміграції. Його «Відродження нації» писане вже з націонал- комуністичної платформи.

Отож, суть Винниченкової соціально-економічної концепції можна, мабуть, краще визначити негативними, ніж позитивними цілями. Утопічний характер його концепції виявився у спрощеному егалітаризмі. Розум Володимира Кириловича відмовлявся сприйняти просту соціологічну істину, що «пани й буржуї» не тільки «розкошують», але також виконують певні потрібні суспільні функції. Біда була не в тому, що В. Винниченко турбувався про долю робітництва та пролетаризованого прошарку селянства. Біда була в тому, що, орієнтуючись лише на ці класи, він відштовхував від участі в українському державному будівництві заможні й освічені верстви населення, отже, саме ті елементи, що могли стати найнадійнішим фундаментом держави. Звідси - універсали, звернені до пролетаріату й до селянства, тобто до частини українського народу, яка відповідала соціалістичним концепціям провідників. Зрештою, цю установку поділяла більшою чи меншою мірою вся Наддніпрянська соціалістична революційна демократія, не розуміючи, що не може бути України вільної, суверенної, демократичної, справді соборної, якщо вона не буде розбудована самим народом, усіма його верствами, політичними силами й угрупованнями. Тим паче не може бути такої України, якщо державно-політичний, соціально-економічний устрій її буде нав'язаний народу насильно, без його волі Кичигіна Н. Політична концепція В. К. Винниченка. С. 89-90..

Ставлення В. Винниченка до більшовизму було подвійне. З одного боку, він добре бачив факти шовіністичної й колонізаторської політики російських більшовиків щодо України, яскраво й правдиво змалював перший і другий періоди совєтського окупаційного режиму на теренах України (початок 1918 і весна та літо 1919 років). А з другого боку, визнавав історичну прогресивність Жовтневої революції як соціалістичної й як такої, що відповідала соціальним інтересам трудящих мас. Бажаючи бути послідовним будь-якою ціною, Винниченко виправдовував запроваджену більшовиками систему терору: «Та класа, яка захоплює владу, мусить боротись за неї і за свої цілі всякими засобами» Кичигіна Н. Політична концепція В. К. Винниченка.Ч. 2. С. 178..

В. Винниченко не погоджувався з радянським режимом тільки в одному: в питанні національної політики, але не пов'язував її з природою режиму. Він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болісне непорозуміння, що рано чи пізно мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії та інтереси світової соціалістичної революції. Завдання українських комуністів-«всебічників» - переконати Москву в помилковості її тлумачення української справи. Коли настала доба «українізації», В. Винниченко вважав, що більшовицький режим пішов назустріч його вимогам і почав на ділі здійснювати його програму. У 1926 р. він видав брошуру, в якій закликав українську еміграцію «вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціалістичний устрій» Винниченко В. Поворот на Україну. Львів : Пшібрам, 1926. С. 13. ^{Кичигіна Н. Політична концепція В. К. Винниченка. С. 89-90. Винниченко В. Щоденник. Едмонтон, Йью-Йорк, 1980. Т. 1. С. 445.}. У листах до Юрія Тищенка він порушує питання, - що корисніше для українського трудового народу: чи (гіпотетична) буржуазна, самостійна Україна, чи наявна радянська, соціалістична Україна в тісному союзі з іншими радянськими республіками? В. Винниченко розв'язує цю дилему беззастережно на користь другої альтернативи, вважаючи, що українська самостійна буржуазна влада так не дбала б про освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як це робить тепер влада радянська. Можна тільки дивуватися, до яких неймовірних абсурдів доводило ідеологічне доктринерство людину, котрій не можна відмовити ані в інтелігентності, ані в патріотизмі.

На прикладі В. Винниченка добре видно, як гуманіст і демократ став жертвою політичної ілюзії, а також політичної наївності та віри в московських «народних комісарів» та їхню «соціальну революцію». Розвал царської Росії 1917 року давав українському народові винятковий історичний шанс створити власну державу. Але національна державність розпливалася у федеративних утопічних концепціях. Ідею побудови власної держави керівники відкладали на далеке майбутнє¹⁶ . В кінцевому підсумку Володимир Кирилович заплатив за цей свій «класовий» ідеал душевною драмою та політичним банкрутством. Це виразно бачимо з його щоденника: «Починаю загублюватися. Не знаю вже, що робити, бо є тільки два виходи: або відмовитися бути українцем і тоді бути революціонером, або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє»¹⁷ . І він до кінця свого життя залишився роздвоєним між українським національно-державним патріотизмом та симпатіями до комунізму як соціальної системи й утопії майбутнього.

Розглядаючи проблему національної ідентичності періоду 1917-1921 рр., варто було б поєднати її з проблемою Української держави, яка мислилася керівниками Центральної Ради і Директорії не як абсолютно незалежна, а в складі Росії, на правах автономії і, як наслідок цих поглядів, непотрібність армії для захисту своєї держави. Про це вже говорилося. Але буде доречним знову звернутися до В. Винниченка, який у «Робітничій газеті» виступав з різкими статтями проти формування української регулярної армії: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» Винниченко В. Робітнича газета. Київ, 1917. 17 квітня.. На той час у середовищі свідомих українців визначалося два напрями: національний з М. Міхновським на чолі, який стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком - табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії. Для соціалістів це було логічним продовженням переконання, що Україна повинна одержати від Росії автономію й залишитися в її складі. За неї якийсь час виступав навіть М. Грушевський. У брошурі «Звідки пішло українство і до чого йде?» він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею» Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого йде? Київ : б. в., 1917. С. 53. . Ці гасла керівництва Центральної Ради мали трагічні наслідки для Української держави. Так, улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. У цій неоднозначній ситуації генерал П. Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із сорока тисяч бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених, порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його було відкинуто з двох причин: по-перше, ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії; подруге, вони стверджували, що не можна довіряти багатому землевласнику П. Скоропадському.

У цьому зв'язку можна наводити ще багато прикладів. Виконуючи ухвалу полкового віча в Полтаві у листопаді 1917 р., Перший український полк ім. Б. Хмельницького під командуванням сотника Івана Забудьського виїхав до Києва. Полк був боєздатний, дисциплінований, який мав чотири тисячі воїнів, озброєний важкими кулеметами та броньовиками. Коли полк приїхав до Києва й увійшов до двору казарм на Печерську, одержав наказ зібратися на полкове віче. З казарм вийшов колишній осавул (ад'ютант) полку і сказав: «Я призначений командувачем полку. Від сьогодні всі козаки і старшини вільні. Хто хоче йти додому, може йти» Островершенко І. Богданівці знову в Києві. Київ : б. в., 1920. С. 41.. Звиклі до найгірших розчарувань, козаки витримували їх твердо. Але такого удару по їхніх мріях не витримали - плакали як діти. І це саме тоді, коли на Київ сунуло совєтське військо на чолі з полковником М. Муравйовим. О. Шаповал писав тоді: «Події останніх днів у Києві ясно свідчать про появу мілітаристичних течій в Україні. Це мусить непокоїти тих, хто щиро любить Україну. Такий мілітаризм не на часі. Він небезпечний і може принести багато лиха. Я старшина. Я скінчив середню і вищу військові школи і у військових справах маю великі знання і досвід. І я твердо кажу: Україні не треба сталого війська, не треба козаччини. Хай наших товаришів не захоплює приклад поляків та

чехів, які створили свої національні полки. Мене дивує, коли чую, що наші поважні люди радять нам наслідувати тих поляків та чехів. Та ж їхнє військо не має нічого спільного з їхніми народами. Прихильно до нього ставиться лише малий гурт шовіністів. Постійні війська вже минаються» Шаповал О. Нова Рада. Київ, 1917. 23 листопада. ^{Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України. Вид. 2-ге. Київ : Кондор, 2008. С. 336.}. Наступний український міністр Максим Славинський тоді ж писав: «Проти націоналізму, проти його виключності та себелюбства треба поставити ідею справедливості, ідею загальнолюдських ідеалів та етичних норм. Вони вищі за націоналістичні вимоги окремих народів» .

Переконавшись, що Центральна Рада ставиться насторожено до організації власного війська, полк імені гетьмана П. Полуботка спланував поставити Центральну Раду перед довершеним фактом у надії, що Рада почне підтримувати ідею власного війська. Полк ув'язнив 17 листопада 1917 р. всіх московських урядовців у Києві, оточив державні установи і повідомив про це Центральну Раду, просячи її подальших розпоряджень. Центральна Рада наказала полкові звільнити ув'язнених і виїхати на фронт боронити імперію. До речі, по дорозі його обстріляли з кулеметів донські козаки, щоб покарати за зраду імперії. До Петрограда Центральна Рада телефонувала: юрба військових дезертирів збунтувалася у Києві, але Рада встановила порядок і вислала бунтівників на фронт, за що, відповідно, була подяка від Тимчасового уряду.

Неупереджений аналіз стану українського війська, точніше, його відсутність у зв'язку з певною ідеологічною установкою керівництва Центральної Ради, доповнювався ще одним, не найкращим моментом на користь українського народу - відносинами з Тимчасовим урядом. Так, наприклад, у червні 1917 р. Київ відвідала делегація Тимчасового уряду у складі міністрів О. Керенського, І. Церетелі та М. Терещенка, яка, за свідченням П. Мілюкова, тодішнього міністра закордонних справ, взагалі не мала жодних повноважень щодо укладення конкретних угод з Центральною Радою. Таким чином, пани Керенський та компанія приїхали до Києва не заради офіційних, тобто законних угод (на це у них просто не було повноважень), а задля кулуарних, незаконних домовленостей зі своїми київськими «друзями».

Цікаво, що спочатку Тимчасовий уряд планував направити до Києва інших, нижчих рангом осіб, а саме - спеціальну комісію на чолі із заступником міністра С. Урусовим, про якого М. Грушевський повідомляв наступне: «Князь Урусов був масон, особисто знайомий зі мною і нашими київськими масонами, російськими й українськими, і, очевидно, на сім ґрунті сподівався знайти спільну мову з українцями» Грушевський М. Спомини. Мюнхен, 1922. С. 128..

Що такого таємного планували обговорювати масони С. Урусов та М. Грушевський і як розгорталися події'? Сам Урусов тоді до Києва так і не приїхав, а прибув сюди набагато впливовіший О. Керенський, масон тридцять другого ступеня.

Як повідомляв А. Аврех, тоді «.. .масонський слід у контактах російсько- українського політичного істеблішменту засвітився не вперше (і не востаннє)»¹⁷ . Таємниці з цього особливої не робили (принаймні тоді). Той же М. Грушевський розголосив традиційні для масонства таємниці досить швидко. Він, зокрема, розкрив і спроби впливу масонів особисто на нього, супроводжуючи факти відвертими міркуваннями та оцінками: «Пригадали мене собі після довгої перерви і браття-масони. Я був запитаний телефоном, чи не схотів би прийняти участь у відновленій діяльності ложі. Маю те враження, що ложа, може, й не переривала своєї діяльності, але ж перервала тільки зв'язки перед тим зі мною, і тепер, коли я раптом виплив у такій показній позиції, браття захотіли використати старі зв'язки напровсяке. Масонська організація працювала широко, вона здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій - і столичних, і київських (тут се для мене було особливо ясно) - стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією, наприклад, судові пости заміщав Корейський з Григоровичем-Барським перед усіма братами. Отже, вважали потрібним використати й мене»¹⁷ .

На друге засідання голову Центральної Ради викликали до квартири Ф. Штейнгеля, що очолював місцеву ложу. «Рядом обережних, "наводящих" запитань мене, очевидно, хотіли спам'ятати, щоб я не заривався в українській політиці. Ф. Штейнгель, наприклад, питав мене, чи не перебільшую я свідомості української людності - чи можна собі уявити, щоб селянство свідомо ставилося до гасел, проголошених Центральною Радою, і сумнівно хитав головою над моїми, мовляв, оптимістичними поглядами» .

Слід додати, що цей масонський начальник із неукраїнським прізвищем Ф. Штейнгель, який мав нахабство не лише викликати до себе «на килим» голову Центральної Ради, а й вправляти тому мізки, був і сам не останньою особою в часи Української революції. Саме він (Ф. Штейнгель) був головою утвореного 4 березня 1917 р. Виконавчого комітету громадських організацій, який, за свідченнями Д. Дорошенка, «в перші три місяці революції був властиво найвищою владою в Києві, аж поки його місце не зайняла Центральна Рада» Аврех А. Масоны и революция. Москва : Политиздат, 1990. С. 12-67. ^{Грушевський М. Спомини. С. 128. Грушевський М. Спомини. С. 132-133. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Мюнхен, 1925. Т. 1. С. 41.}. До речі, з 12 членів цього комітету лише п'ятеро були українцями. Тож чи варто дивуватися руйнівним для українців наслідкам революції? Аж ніяк, зважаючи на те, що її тривалий час очолювали неукраїнці та особи, цілком не українцям підлеглі.

Не стали винятком з цього правила і переговори делегації Тимчасового уряду з діячами Центральної Ради. «Переговори були схожі швидше на диктат, ніж на рівноправну розмову. Міністри (Тимчасового уряду) відмовилися йти на зустріч із широким складом Центральної Ради, поки не нав'язали свою волю її керівництву (М. Грушевському, В. Винниченку, С. Єфремову)»¹⁸ . За свідченням М. Грушевського, українські представники на переговорах погоджувалися з вимогами Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати на Установчі збори, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією й не робити рішучих кроків щодо українізації армії. Найганебнішу роль у всьому цьому неподобстві відіграв В. Винниченко, який був ключовим «переговорщиком» з українського боку. Підозріла поступливість пана літератора перед вимогами росіян пояснювалася цілком прозаїчно, а саме - тісними особистісними стосунками з його російським «візаві» меншовиком І. Церетелі. М. Грушевський навіть якось пожалівся, що Винниченко так і «не відкрив подробиць своїх розмов з І. Церетелі»¹⁸ .

За результатами переговорів Центральна Рада видала свій ІІ Універсал, зміст якого зводився до відмови української сторони від «самочинного здійснювання автономії» та до визнання підлеглості Тимчасовому урядові. Таким чином, без жодного пострілу Центральна Рада капітулювала перед диктатом імперської Росії.

Стосовно гетьмана Павла Скоропадського, то щодо характеру державної системи, до якої він прямував, важко визначитися однозначно - найвірогідніше, це мала бути конституційна монархія, відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Політичні опоненти П. Скоропадського закидали йому, що гетьманське міністерство складене в основному з так званих малоросів, тобто «індивідумів української крови, але з московською душею». Десять із п'ятнадцяти міністрів дотримувалися російської орієнтації. Єдиним, хто мав репутацію українського патріота, був Дмитро Дорошенко. Ціною його міністерського портфеля стала відмова від членства у партії соціалістів-федералістів, які вважали режим П. Скоропадського абсолютистським й антидемократичним. Інші українські соціалістичні партії теж відмовилися співпрацювати з новим міністерським кабінетом.

Кістяк державного апарату становили російські старорежимні чиновники й офіцери. Гетьманські міністерства, суди та інші державні установи під новими українськими вивісками зберігали російський характер. Відомий випадок, коли міністерські службовці, колишні працівники державного апарату УНР, оголосили страйк на захист української мови від русифікаторських намірів міністра.

У цілому П. Скоропадський будував ані українську, ані російську національну державу. Його концепція влади відкривала шлях зрусифікованим лівобережним дворянам та кільком тисячам чиновників-«малоросів», не позбавлених почуття територіального патріотизму. Мовби символізуючи свій розрив з національною політикою Центральної Ради, 9 липня 1918 р. гетьман скасував закон про національно-персональну автономію. Біда полягала в тому, що як УНР, так і Гетьманат мали більше ворогів, ніж союзників. Для російських націоналістів клятва на вірність Українській державі була рівноцінна зраді і ренегатству. А українські соціалісти взагалі відмовляли гетьманському режимові у праві називатися Українською державою. «В їх очах, - писав Дмитро Дорошенко, - кожен, хто не знав або не вживав літературної української мови, не належав до українських національних партій і не був членом «Просвіти» - не був і українцем; українство в поняттях цих людей кінчалося поза межами партій ес-ефів, ес-ерів, ес-деків і обмежувалося кількома сотнями або тисячами інтелігентів, згуртованих у цих партіях»¹⁸³.

Гетьману весь час доводилося лавірувати між різними політичними групами, час від часу змінюючи свій внутрішній курс. Політична стабільність гетьманського режиму ґрунтувалася на зовнішньому чиннику - німецькому й австрійському багнеті. Але цей порядок і стабільність були оманливі. Як твердить американський історик Джоф Ілі¹⁸ , німецька окупація західних окраїн колишньої Російської імперії була встановлена у вирішальний момент революційного процесу, коли старорежимні політичні і громадянські структури уже зазнали краху, а нові лише зароджувалися. Впровадивши свою авторитарну владу, німецьке командування зруйнувало зародки громадянського суспільства і тим самим унеможливило довготривалу політичну стабільність на окупованих територіях. Старі антагонізми не пропали, але - що було значно гірше - до них додалися нові. Кумулятивний ефект Першої світової війни, розпаду імперії і німецької окупації під корінь знищив існуючу соціальну організацію і витворив політичний вакуум, який швидко заповнювали найбільш радикальні сили. Цей висновок повністю підтверджує історія німецької окупації України 1918 р.

Одна частина українських сил підтримувала гетьманський уряд, інша, більш потужна, була в опозиції. Протистояння загострилося, коли керівництво в УНДС перейняли українські соціал-демократи й соціалісти-револю- ціонери, які до цього входили до його складу лише на правах дорадчого голосу. Очолені Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою, вони ввійшли до складу Союзу, витиснули з нього демократів-хліборобів і перейменували його в Український національний союз. Своєю метою УНС проголосив встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротьбу за демократичний виборчий закон. У вересні 1918 р. В. Винниченко вступив у переговори з радянською стороною й обіцяв легалізацію більшовицької партії в Україні, якщо раднарком надасть допомогу УНС у повстанні проти гетьманського режиму й визнає самостійність відновленої УНР.

Оточеному стіною непопулярності й змов, гетьманові П. Скоропадському все-таки вдавалося добитися певних успіхів. Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронізької й Курської губерній, Холмщини, Підляшшя, північної Бессарабії) та Криму.

Найзначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд домігся у галузі науки й освіти. У Києві та Кам'янці-Подільському були відкриті українські університети. Були засновані національні архів, бібліотека, галерея мистецтв, театр, видавалися підручники українською мовою тощо. Від початку літа розпочалася робота щодо організації Української Академії Наук, й уже 14 листопада 1918 р. гетьман своїм окремим наказом призначив особовий склад академії. Її головою став всесвітньо відомий природознавець Володимир Вернадський, який ще з дореволюційних часів відзначався певними симпатіями до українського руху.

Однак у цей же день - 14 листопада 1918 р. - П. Скоропадський проголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням гетьман мав на меті здобути прихильність з боку Антанти після того, як поразка Німеччини й Австрії стала вже доконаним фактом. Вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої опори. У цій ситуації єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, «єдиної і неподільної» Росії, ставили перед П. Скоропадським вимогу негайного об'єднання з Росією.

Про характер гетьманського режиму в українській історіографії довгий час тривали суперечки. Для українських істориків консервативного напряму (Д. Дорошенка, В. Липинського, Н. Полонської-Василенко) Гетьманат став єдиною «правовою» Українською державою, витвореною місцевими консервативними силами. Для авторів УНРівської школи гетьманський уряд був маріонетковим режимом, створеним німецькими окупантами і позбавленим будь-якої опори в українському суспільстві.

У складний період Української революції сталася ще одна важлива подія в історії України. Визвольна боротьба українців на західних землях привела до проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 11 листопада 1918 р. Українська Національна Рада створила у Львові виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін. 13 листопада Українська Національна