Екологічна етика

Віра в дику природу заповідника як священний простір може стати важливою умовою етико-релігійного відношення до заповідника, збільшить його загальну ціннісну оцінку за рахунок релігійної цінності, допоможе викликати до заповідника шанування і повагу,

5. Благоговій перед диким життям.

За В. Далем благоговіння -- це “суміш страху і поваги, смірення й покора, вища міра шанування”.

Висунутий як особливий напрямок екологічної етики німецьким філософом-гуманістом і лікарем А. Швейцером, як один з етичних принципів заповідної справи запропонований російським екологом професором О.О. Нікольським (183).

Заповідник -- це особлива територія, де будь-яке дике життя святе, має особливий статус, знаходиться під охороною, місце, де панує дух благоговіння перед життям, а існування не тільки виду, але і будь-якої істоти є благом. Загибель цієї істоти за природними законами (а не для утіх людини) лише сприяє підтримці чи розвитку іншого дикого життя. Принцип благоговіння перед життям у заповіднику означає: добре, коли дике життя захищається від людини, але не від іншого дикого життя чи природного процесу. Ніхто не пропонує зупиняти лисицю, що полює на зайця.

Слід зазначити, що цей принцип не має особливого значення для здоров'я заповідних екосистем, а важливий лише для створення моральних бар'єрів, що регламентують поведінку людей у заповіднику. Так, вилучення однієї, десяти чи ста полівок для наукових досліджень з будь-якої заповідної популяції ніяк на ній не відіб'ється, але з погляду благоговіння перед життям є аморальним. Варто додати, що коли говорять про захист від людини видів чи екосистем, забуваючи про захист окремих особин -- це не більш ніж фарс. Не можна, піклуючись про ціле, не піклуватись про частину.

6. Максимально дотримуватися природних-прав дикої природи, рослин і тварин.

Дика природа, її види й особини мають природні (моральні) права на життя (існування), волю, процвітання, життєвий простір, достоїнство, реалізацію еволюційного потенціалу, захист закону і т.д. Ці права природи, так само як відповідні права людини, є невід'ємними і невідчужуваними.

Людина діє згідно моралі, обмежуючи в заповіднику свої права заради здійснення прав дикої природи, її видів і особин, тому що заповідник, з етичної точки зору, єдине місце на Землі, де права диких тварин, рослин, мінералів, екосистем повинні бути захищені максимально.

7. Керуй так, щоб заповідник розвивався в напрямку абсолютної заповідности.

Поняття заповідності вперше запропоноване російським зоологом професором Г.О. Кожевниковим у 1908 р. В подальшому розроблене російським екологом д.б.н. Ф.Р. Штильмарком (103). Абсолютна заповідність - поняття більш етичне, ніж екологічне. За допомогою особливого філософського підходу -- ідеалізації, ми можемо говорити про досягнення абсолютної заповідності, як говоримо про ідеальний газ.

Абсолютна заповідність -- це умова існування дикої, вільної природи в сучасному світі за допомогою організації заповідника. Ціль абсолютної заповідності -- реалізація права дикої природи на існування в умовах максимальної волі, що дозволяє здійснити дикій природі своє еволюційне приречення.

Іншими словами, дика природа може здійснити це право тільки в умовах наданої їй назавжди абсолютної заповідності, для чого необхідно звести до можливого мінімуму антропогенний вплив, і в першу чергу, прямий, безпосередній на території заповідника.

Керівництво заповідником діє добре, коли за допомогою прагнення до абсолютної заповідності створює умови вільного і природного існування дикої природи в сучасному світі.

Абсолютна заповідність -- не самоціль, а засіб для досягнення мети, свого роду етичний імператив у менеджменті будь-якого заповідника. звичайно, у різних заповідниках будуть різні результати. Але тут важлива не кінцева мета, а постійне прагнення до неї.

8. Не прагни до одержання наживи від заповідної території. Робити добро для іншого (тобто дикої природи), нічого замість цього не одержуючи і не очікуючи, можна розцінювати як місію заповідників, як вище благо і виконання людського боргу перед матір'ю-природою. Заповідну територію не етично використовувати з метою економічної вигоди. Тому багато намагань одержати гроші від екотуризму в заповідниках, продажу заготовленої в заповіднику сировини чи інших видів користування заповідниками є аморальним.

9. Стався до заповідної справи як до самоцінного доброго діяння.

Багато видатних діячів заповідної справи, у тому числі американський піонер охорони дикої природи Джон Мюір, вважали створення заповідних ділянок для захисту дикої природи особливим справедливим, самоцінним добрим діянням відповідно до вищого закону, як частина вічного конфлікту між правильним і неправильним, гарним і поганим, добром і злом. Богом і дияволом, поза залежністю від користі для людини.

ПОЯСНЕННЯ ДО ВИКОРИСТАННЯ ЕТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ

1. Усі принципи призначені насамперед для заповідників як вищої форми охоронних природних територій. В міру зниження рівня ОПТ: заповідники -- національні парки - заказники -- пам'ятники природи і т.д., дані принципи виконуються в меншій мірі.

2. Екологічні чи економічні принципи описують, що є насправді. Етичні наказують, що повинно бути, до чого треба прагнути. Вони є ідеальними і не можуть бути реально досягнуті, а лише вказують вірний напрямок руху.

3. Жоден з даних принципів не є абсолютним. Моральні зобов'язання, що випливають від одного з них у певних випадках, цілком обґрунтовано можуть бути порушені, коли вступають у конфлікт із зобов'язаннями, що накладаються іншими. Тобто, якщо в конкретній ситуації вимоги, що диктують інші принципи, виявляються більш зобов'язуючими, то ми маємо діяти всупереч вимогам, що виходять від першого принципу.

4. При ухваленні остаточного рішення, що стосується менеджменту заповідної території, повинні враховуватись не лише економічні, естетичні, екологічні чи інші мотиви, але й етичні принципи заповідної справи, що дають ціннісну моральну оцінку рішенням, що приймаються.

5. Етичні принципи заповідної справи не є командними чи способами примушування людей сповідати екологічну мораль, тому що екологічна етика взагалі не допускає елементу примушування. Кожна людина приєднується до них добровільно.

6. Необхідно пам'ятати, що несправедливість, здійснена в одному заповідному об'єкті, є погрозою й образою для справедливості повсюдно.

Екологічна етика і обриси природокористування майбутнього

З кожним роком людство переконується, що майбутнє не може бути таким вільним у своєму природокористуванні. Відомий американський екофілософ і соціальний еколог Мюррей Букчин вважає; “Рано чи пізно ринкова економіка, законами життя якої є конкуренція і накопичення, система, основним постулатом якої є “рости чи вмри” -- з життєвої необхідності змушена буде розірвати нашу планету на шматки, відкинувши всі морально-етичні і культурні фактори” (164). Не можна не погодитися із шановним автором. Однак, щоб цього не відбулося, людству доведеться виробити реальну, діючу противагу, що стримує негативні наслідки ринкової економіки.

Природно, людське життя, як і існування людської цивілізації, неможливе без знищення окремих природних об'єктів, загибелі тварин і рослин, без споживання природних благ. Тому така важлива роль екологічної етики, яка буде виконувати в природокористуванні життєво важливу функцію, зосереджуючи увагу на моральних обов'язках і наполягаючи на належному моральному обґрунтуванні, навіть якщо права природи в остаточному підсумку можуть іноді порушуватися. Насамперед ми повинні погодитись з наявністю в природи домагань до людини, які цілком аналогічні до людських. Звідси природокористувачі повинні виховуватись у повазі до життя в будь-якій формі, у повазі до дикої природи, екологічних, еволюційних процесів. З позиції екологічної етики можна говорити, хоча б у першому наближенні, про наступніконтури майбутнього “екоетичного” природокористування.

1. Очевидно основне, що може запропонувати екологічна етика в плані удосконалення природокористування, так це розуміння того, що цінність природи не можна визначати лише з позиції економічної вигоди. І, відповідно, оцінка успішності, корисності тих чи інших напрямків природокористування не може оцінюватися тільки в карбованцях чи доларах.

2- При плануванні нових видів економічної діяльності людинй, тре6а враховувати благополуччя природи.

3. Поряд з ринковим сектором рівними правами повинен користуватись неринковий сектор, який виробляє неекономічні цінності, що мають “нескінченну” чи нікчемну цінність і існують не для продажу.

4. Свідоме обмеження людства в його правах і потребах, підпорядкування своїх інтересів загальним інтересам розвитку біосфери. Бізнес повинен вважатися неправильним, якщо він буде відстоювати свої інтереси за рахунок інтересів усієї біогеосистеми, не зважаючи на інших її “акціонерів”. Це не означає, що люди не мають права користуватись природою, просто деякі форми користування виправдані, а інші -- ні.

5. Вибір на основі базових інтересів та альтернативності. Як у природи, так і в людини є свої базові потреби: у житті, у волі, у необхідній частці земних благ та ін. Тому, якщо є конфлікт інтересів між природою і людиною, то є морально допустимим при інших рівних діяти так, щоб небазові інтереси людини (наприклад, спорудження пивних для любителів пива на місці колонії озерних птахів) повинні підкоритися базовим інтересам природи (інтерес птахів до життя). Пивницю можна спорудити й в іншому місці, а от крячкам і куликам знайти інше місце для гніздування не завжди можливо.

6. Загальна гуманізація природокористування. Дуже важливо домагатися того, щоб знищуючи заради своєї життєво важливої потреби природний об'єкт, убиваючи заради їжі чи медичних цілей диких тварин, людина відчувала глибокий біль у грудях. І як язичник, просила у природи прощення. Знищення природних об'єктів, позбавлення життя живих істот не повинне здійснюватися нечутливо. Умертвіння тварин (забій худоби, промислове полювання і т.п.) повинне проводитись при мінімальному нанесенні тварині страждань. Разом з тим настав час людству відмовитися від таких видів природокористування, що не є для нього життєво важливими, але викликають загибель чи страждання інших живих істот -- бої тварин, аматорське полювання, тестування на тваринах, деякі напрямки вівісекції, різні атракціони з використанням тварин і т.п.

7. Обов'язкова компенсація. Необхідно прагнути до того, щоб знищення людиною природного об'єкта відшкодовувалося тим чи іншим чином. Вирубано в місті під забудову 10 тополь -- поруч посаджено стільки ж (а то і більше). Відкрито кар'єр для видобутку піску чи граніту, по закінченні робіт потрібно провести рекультивацію.

8. Поділ території планети Земля на три частини. В першій -- людина веде активне природокористування (сільське господарство, вирощування рукотворних лісів під вирубку, видобуток корисних копалин, будівництво доріг, міст і селищ та ін.) В другій -- ощадливе, м'яке природокористування (рекреація, промислове полювання, рибний промисел і ін.). Третя частина Землі (до 30%) повинна бути віддана у володіння дикій природі. Тут виключені практично усі види природокористування (хіба що за винятком примітивного туризму, релігійних обрядів і наукових досліджень -- та й то не скрізь).Тоді не тільки людська цивілізація, але і дика природа (теж особлива цивілізація) одержить можливість самостійно і рівноправно розвиватися, йти своїм шляхом.

Не усім вище викладене видасться реальним -- деякі заперечать: якщо виконувати всі ці пропозиції, то промисловість, сільське господарство, бізнес понесуть великі збитки, не витримають. Однак, у нашій історії бізнес уже пручався і не раз: створенню людських умов для робітників, забороні на дешеву дитячу працю і т.п. Однак, суспільна мораль зрештою змусила його піти на ці заходи. І нічого, бізнес витримав. Витримає і цього разу.

На закінчення хотілося б особливо підкреслити, що екоетичні зміни в природокористуванні відбудуться тільки після відповідних змін в ідеях, переконаннях, цінностях і знаннях. І в цьому великі надії покладаються на екофілософію, екологічну етику, що повинні сформулювати мету змін, а наука, у тому числі екологія -- запропонувати засоби.

Екологічна етика проти економіки

Ми вчили наших дітей, гир кожна жива істота живе для того, щоб бути перетвореним у гроші, і те, що не буде давати прибутку, повинне бути винищено, щоб відкрити дорогу для тих істот, що приносять прибуток.

Хью Ніблі, американський професор історії і релігії

Тому що любов до грошей є коренем усього зла...

Св. Павло

Благими намірами, як відомо, вимощена дорога в пекло. Цю приказку часто згадуєш, коли спостерігаєш за потугами деяких економістів і природоохоронників підрахувати ціну біорізноманіття, дикої природи, заповідників і інших охоронних природних територій. Вони вважають за можливе вирахувати таку економічно високу цінність біорізноманіття, що їхні розрахунки відразу змусять місцеві влади поліпшити охорону природи.

На жаль, практика свідчить про інше. Охорона природи ніколи не може стати економічно вигіднішою за експлуатації природи (а виходить, за руйнування). Цс як продаж тютюну. Курити шкідливо: всі це знають, але курять чи продають цю отруту. Тому що тютюновий бізнес економічно вигідний. Боротись з цим злом можна тільки за допомогою моралі, а не економічно.

Проблема економістів в тому, що вони підходять до охороні біорізноманіття і дикої природи зі своїх вузьких економічних і. антропо центричних позицій. Але ж біорізноманіття -- це не просто ресурс, створений природою для задоволення людських потреб. Це, насамперед, величезна кількість життів, кожне з яких священне” має власне достоїнство, мету і волю.

Крім всього іншого, біорізноманіття має масу цінностей, економічну вартість яких майже чи взагалі неможливо підрахувати:

екологічну, освітню, наукову, музейну, виховну, історико-культурну, релігійну, естетичну, етичну, символічну, духовну і багато інших неусвідомлених (невідомих) цінностей. Як можна оцінити безцінне чи те, про що ви не знаєте, чи існує воно? Є види, що не мають ніякої економічної й іншої цінностей для людини -- їх можна назвати “нересурсами”. Як за допомогою економіки підрахувати їхню вартість, якщо до того ж не відома їхня економічна роль?

Сучасні економісти нагадують жонглерів, що намагаються утримати в повітрі безліч м'ячів, жодного разу не доторкнувшись до реальності. Вузька, редукціоністська система понять традиційної економіки призводить до помилок в оцінках дикої природи. Недавно колеги розповіли цікавий випадок. У Красноводському заповіднику попросили економістів підрахувати ціну ракам. Виявилося, що в заповіднику ціна ракам дорівнювала нулю, а за його межами -- ледь більше нуля. Що пояснюється тим, що в заповіднику раків не продають, а поза ним -- вони можуть бути продані. Більше того, тут багато економічних законів, принципів просто не працюють. Наприклад, принцип росту: усякий ріст -- це добре, і чим він більший -- тим краще. А чи відомо економістам про фізіологію ракової пухлини? Спроби економістів звести екологічну тему до переваг споживачів і питанню “скільки ви готові заплатити за дику природу” є аморальними. Долар, навіть на короткому повідку, завжди несе загрозу природі.

Ще Олдо Леопольд ставив під сумнів економічний метод оцінки дикої природи. Як, наприклад, бути з видами, ринкова вартість яких мізерно мала? З іншого боку існують випадки, коли продаж за гроші взагалі неможливий: більшість з нас відмовилися б продавати своїх близьких за будь-яку ціну. Слабість економічної оцінки насамперед в тому, що вона розглядає природу тільки з погляду людського благополуччя.

Екофілософ, Брайн Нортон зі США ще більш категоричний: “Захисники природи вірять, що політика в галузі навколишнього середовища, яка базується на чисто економічних причинах, приводить скоріше до руйнування, ніж до захисту природи (...). Захисники природи відкидають... економічний аналіз через його статичний характер тому, що вони вірять у те, що деякі набори цінностей є морально кращими (...). Більш узагальнено, захисники природи вірять у те, що стратегія зі скороченню попита є більш кращою, ніж стратегія до розвитку пропозиції” (цит. з 131).

Слід також зазначити, що в основі робіт економістів і їх прихильників, що намагаються підрахувати економічну цінність біорізноманіття, лежить серйозна методологічна помилка. Вона полягає в наступному. На думку економістів, охорона природи і раціональне природокористування по-суті синоніми, що є великою філософською оманою. Насправді ми маємо два зовсім різних поняття, тому що метою раціонального природокористування є одержання більшого економічного зиску для більшого числа людей протягом більшого часу. Так, метою раціонального використання рибних ресурсів є улов якомога більшої кількості риби якомога довше. У цьому випадку економічний підрахунок доречний. Але на відміну від раціонального природокористування охорона природи має зовсім іншу мету -- захист природи заради неї самої. Тобто, вбивство тварини, вирубування дерева є неправильними, гріховними по своїй суті.

Охорона природи, на відміну від природокористування -- насамперед моральна. Так само, як, скажімо, правозахисна діяльність, культура, медицина.

Як вважає Холмс Ролстон III, розумінням аналізу природних цінностей не повинно бути їх приведення до одного економічного показника, а демонстрація широкого спектру їх типів і рівнів:

“Ми хочемо, щоб політика захищала ці ціннісні виміри не тому, що вони є прихованими економічними цінностями, а тому, що вони зовсім не є економічними цінностями” (64).

Держава ніколи не зможе одержувати економічну вигоду від заповідників, національних парків, заказників. Заповідна справа -- це завжди збиткова “галузь”. Так само, як музеї, академічна наука, дошкільні установи. Але важливість їх, як правило, доводиться не з погляду економіки, а з культурних, патріотичних, політичних, релігійних, етичних і інших позицій.

Ще один істотний момент, повз якого проходять економісти. Справа в тім, що кожна істота, ділянка дикої природи, екосистема мають внутрішню цінність. Ця цінність корисна для самої істоти чи ділянки дикої природи і є зовсім непотрібною для людей. Внутрішня цінність дикої природи, видів флори і фауни не має ціни -- вона має достоїнство.

На думку американського екофілософа Беярд Каллікотта, один з головних мотивів для твердження того, що дика природа має внутрішню цінність полягає в тому, щоб виключити її з економічної оцінки й у такий спосіб вивести за межі капризів ринку. Так, люди спробували забрати з ринку людську істоту, поставивши поза законом рабовласництво, спробували забрати секс із ринку, заборонивши проституцію. .Чому б не забрати з ринку внутрішньо цінну дику природу, поставивши поза законом руйнівні для природи види людської діяльності?

Відомий американський філософ Юджин Харгроув узагалі ставить під сумнів економічний спосіб оцінки природних цінностей як науковий і об'єктивний. На його думку, по-перше, економічні цінності, влада грошей стала такою переважаючою (в основному в західній цивілізації) лише в останнє сторіччя. До цього в суспільстві шанувалися інші цінності. А-якщо через якийсь час-економічні цінності знову знеціняться, як бути тоді з тими ділянками дикої природи, грошова вартість яких виявилася низькою і їх віддали на знищення. Чи не замучить тоді совість людей, що прийняли рішення на основі економіки, а не вічних цінностей істини, добра і краси? Більше того, і зараз на землі є культури, де економічна цінність мало що значить.

Як ми не в змозі економічно оцінити геніальні твори мистецтва, так само ми не в змозі оцінити грошову вартість останніх куточків дикої природи. І майже напевно цього не знають і ті, тхто бере участь у подібній “ринковій” оцінці. Ясно, що Мона Ліза коштує величезну сумму грошей, але реальна її цінність не грошова, а естетична, історична, духовна. Так само і реальна цінність видів і ділянок дикої природи не економічна, а внутрішня, релігійна, духовна...

Американський екофілософ Джек Тернер з іронією зауважує: “Для мене ця нова “етика” охорони природи (заснована на економіці -- авт.) віддає цинізмом -- начебто не зумівши переконати й умовити свою кохану, ви раптово переключаєтеся на готівку.

Необ'єктивність економічного підходу до оцінки природи полягає ще й у тім, що економіка оцінює корисність того чи іншого природного “ресурсу” тільки з погляду його користі для людини. Корисність виду, чи скажемо, болота для екосистеми оцінити економічним шляхом при сучасному невисокому розвитку, насамперед науки екології, дуже важко чи неможливо, а оцінити корисність виду для самого себе взагалі є абсолютно нереальним. І ці корисності, незважаючи на їхню складність чи неможливість економічної оцінки в природі все рівно існують.

Принциповим недоліком економічного підходу є і те, що економіка (в розумінні “народне господарство”) приймається як ціле, а екосистема -- як частина. Ця важлива “частина” постачає сировину і служить приймачем відходів, впливає на вартість праці і т.д. Таке припущення дозволяє економістам рахувати гроші.

Насправді ж людське господарство є лише підсистемою, але не більше.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що економічний метод оцінки природи з позиції екологічної етики має наступні основні обмеження і недоліки.

1. Сучасна економіка націлює на те, що людина важливіша за природу і природа існує лише для неї.

2. Економічна система є лише частиною загальної складної соціобіогеосистеми. Тому повна економічна оцінка діяльності людини навіть теоретично неможлива.

3. В області екології деякі вчинки, економічні витрати на які більші, ніж вигода, можуть бути морально правильними, і навпаки, деякі вчинки, економічна вигода яких більше ніж витрати, можуть бути морально неправильними. Звідси економічний підхід, що прагне до переваги вигоди над витратами, і не враховує етичні обмеження, може мати негативні моральні наслідки.

4. Одномірність, спрощеність і частковість економічного підходу. Неможливо і невиправдано оцінити всі нематеріальні цінності, вигоди і витрати в розмірному грошовому еквіваленті, тому що багато які з них (свіже повітря, чиста ріка, красива скеля) не можуть бути представлені на ринку як товар, тому що безцінні (мають “нескінченну” цінність), мають не звичайно низьку ціну (вони “нересури”, наприклад види-ендеміки) чи ж мають невідому цінність.

5. Економічний підхід оцінює корисність природного об'єкта тільки для людини, але не для інших видів чи істот усієї екосистеми Землі (не кажучи вже про його корисність для себе самого).

6. Економічний підхід ігнорує благополуччя екосистем, інших видів і особин, а також майбутніх поколінь людей. Однак як же бути все-таки з оцінкою природи, без якої не обійтися ні в природокористуванні, ні в природоохороні? Тут, без сумніву, повинен розроблятися комплексний підхід. Завданням цієї книги не є. його обговорення, але деякі пропозиції, пов'язані з екоетичними ідеями, необхідно висловити.

1. Необхідно підвищувати значимість нематеріальних цінностей природи в суспільній свідомості.

2. Більш-менш ефективна оцінка наслідків, як вважає Д. Кожара, може прораховуватися не економічним шляхом, а визначатись доступною глибиною прорахунку по ланцюжку екологосоціально-економічних зворотних зв'язків (як у шаховій грі) (190).

3. Цікаву ідею висловив С. Забєлін. На його думку, є час розрізняти два типи грошової оцінки видів живої природи: а) Як ресурсу; б) як співмешканця на планеті. Друга оцінка базується на факті, що страховими компаніями оцінюється життя людини, що дозволяє дати грошову оцінку суми особин виду людини. З етичної точки зору усі види рівноцінні, тому зникнення будь-якого виду коштує стільки ж, скільки і все людство. Звідси ціна особини будь-якого виду дорівнює ціні ^! людства, поділеного на число особин даного виду.

Екологічна етика проти аматорського полювання

Якщо погодитися з тим, що екологічна етика призиває до визнання і високого оцінювання внутрішньої цінності природи, поваги її прав і обмеженню прав людини, то тоді багато традиційних форм природокористування попадають у розряд неетичних. Це насамперед відноситься до аматорського полювання. Аматорське полювання вигідне людині з погляду розваги, але невигідне для тварин і неправильне з погляду етики. Воно порушує права тварин на життя, на захист від страждань з вини людини, на достоїнство. Незрозуміле, чому одне живе повинно бути позбавлене життя для розваги іншого, начебто качки і зайці тільки і створені на потіху людини.

Аматорське полювання не є необхідністю для досягнення важливих людських потреб. Відпочинок на природі, спілкування з Друзями і багато інших бажань (хіба крім мотивації забрати життя), можна задовольняти іншими способами, що не вимагають убивства. Тому заради дотримання основних прав природи, людина може спокійно, без особливого для себе збитку, відмовитися від свого права на аматорське полювання.

Розберемо конкретний приклад. На півночі Росії гніздиться занесений у Червону книгу Росії гусак-пискулька. Зимує він в Азії і Закавказзі, пролітаючи до зимівель через Україну. У Росії із середини 1980-х, а в Україні в 2002 p. було дозволене аматорське весняне полювання на водоплавну дичину, у тому числі на диких гусаків -- великого білолобого, сірого. У Червоній книзі Росії про пискульку сказано: “Меры охраны. Помимо официального запрета охоты на пискульку улучшить существующее положение может только неуклонное проведение в жизнь полного запрещения весенней охоты на водоплавающую дичь на всей территории СССР, так как исключительное внешнее сходство пискульки с белолобым гусем (разрешенным к отстрелу -- В.Б.), сводит этот запрет к пустой формальности” (162).

Таким чином, заради задоволення примхи невеликої кількості мисливців-аматорів постріляти навесні, цілий вид гусаків поставлений на грань зникнення. Вихід з цієї ситуації може бути тільки один: заборонити весняне полювання на водоплавну дичину заради дотримання права на існування гусака-пискульки, як рідкого виду. Аналізуючи численні дискусії між прихильниками і супротивниками аматорського полювання можна прийти до висновку, що основна суперечка між ними лежить у сфері моральності, тобто з приводу морального статусу тварин.

Захисники аматорського полювання відносяться до диких тварин як до ресурсу, речам, що існують тільки для людини. У їхньому розумінні питання про етичність аматорського полювання не існує й обговорювати нічого. Можна лише говорити про так зване “раціональне використання” мисливських ресурсів, тобто в яких випадках припустимо відстріляти більше чи менше зайців та качок.

Супротивники аматорського полювання вбачають у диких тваринних суб'єктів, що мають внутрішню цінність, права, корисні насамперед для себе й існуючих насамперед для себе. З їхнього погляду убивство тварини для розваги (будь то під час кориди, собачих боїв чи аматорського полювання) неприпустимо і повинно бути припинене якомога швидше (до таких неетичних дій можна також віднести лов диких птахів з метою утримання в клітках і аматорській риболовлі). Особливо аморальним є проведення аматорського полювання і риболовлі в заповідниках і національних парках, де повинен панувати дух благоговіння перед диким життям і максимально дотримуватися права диких істот. На думку супротивників убивства тварин заради потіхи критику аматорського полювання потрібно розглядати ширше, у загальному контексті боротьби за права природи.

В остаточному підсумку майбутнє аматорського полювання залежить від того, на чию сторону встане більшість громадян, і чиї доводи вони рахують більш переконливими -- прихильників чи супротивників аматорського полювання. В Україні за даними соціологічних досліджень, проведених за замовленням Київського еколого-культурного центра в 2000 p. (опитано 1200 чоловік у різних регіонах країни), 50% опитаних висловилося проти аматорського полювання, 29,5% -- підтримало аматорське полювання, 20,5% -- затруднилися відповісти (150).

На Заході борці проти аматорського полювання домоглися великих результатів. У Великобританії в 1995 p. 80% жителів висловилося проти стародавнього традиційного англійського полювання на лисиць. 93% громадян Нової Зеландії не схвалюють полювання на китів (163). Справа доходить до того, що впливові західні політики скоріше визнаються в прихованій “блакиті”, ніж у своїй схильності полювати на тварин.

Дуже часто самі мисливці доходять висновку, що аматорське полювання неетичне. Запеклий мисливець Лев Толстой після п'ятдесяти років став її затятим супротивником. Більш 20% американців, що полювали в молодості, кидають аматорське полювання в зрілому віці (163). Коли людина стає ближче до тварин, вона нерідко перестає дивитися на них як на потіху, ресурс, м'ясо, трофей. Вона починає цінувати тварин за інші нематеріальні цінності. Полюючи, ці люди все частіше висловлюють співчуття, сум, сором від того, що вони убивають. Один мій знайомий один раз, замість того, щоб скрутити шию пораненій качці, відніс її для лікування в зоопарк. Після цього він зрозумів, що його мисливська кар'єра завершена.

Звичайно, людство не відразу прийде до анулювання аматорського полювання. Можливо, якийсь час буде існувати Проміжний варіант: коли зберігаються всі елементи полювання, але вилучається останній - убивство. Тобто головним етичним принципом такого аматорського полювання стане: убити якнайменше тварин. Тоді все частіше й частіше мисливець у лісі буде вбивати звіра в собі.

Тепер давайте обговоримо етичність науково-дослідного полювання. Цей вид полювання має інші мотивації, ніж полювання аматорське. Головними його мотивами для людини в даному випадку є задоволення допитливості, спрага наукових відкриттів. Принесення жертв на алтарь науки служить виправданням науково-дослідного полювання. Але чи рівноцінний обмін: життя на знання? Чи завжди для того, щоб вивчити тварину, її потрібно убити? Чи є серйозна необхідність в убивстві? Особливо, коли це стосується рідких, занесених у Червону книгу видів. Відповідь на ці питання найчастіше буде негативна.

Звичайно, у більшості своїх випадків науково-дослідне полювання, особливо на рідкі види, чи на території заповідників, науково-національних парків, заказників, інших ООПТ, повинне бути заборонене чи строго обмежене. Тут не можна не погодитися з д.б.н., професором А.А. Нікольським, що повинні застосовуватися гуманні способи досліджень, проводитись етична експертиза подібних наукових тем (183). Прийшов час етично обмежити також тортури тварин, надягання на них радіопередавачів і т.п. Усе це в остаточному підсумку приносить страждання дикій тварині, ущемляє їхнє право на волю.

На жаль, сучасна практика проведення науково-дослідного полювання говорить про інше. Звичайно, одержавши дозвіл на науковий відстріл, учені-зоологи не обмежують себе ні в кількості добутих тварин ні в термінах полювання. Ці учені вважають, як правило, себе вищою кастою, що стоїть вище етики і моралі. У 1980-х роках, працюючи в Державному комітеті з охорони природи Української РСР, В.Є. Борейко займався видачею дозволів на наукове полювання, і неодноразово переконувався в морально-етичній нахабності під час проведення полювання в наукових цілях. Причому часто буває так, коли під видом науково-дослідного відстрілу здійснюється саме звичайне аматорське полювання.

Ні, науково-дослідне полювання дуже рідко є життєво важливим, необхідним для досягнення важливих людських потреб. Захист дисертації і подібні речі не можуть виправдати загибель тварин. Спрагу знань потрібно задовольняти гуманними способами досліджень. Тому "науково-дослідне полювання з етичної точки зору (за дуже рідкісним винятком), так само як і аматорське полювання не має права на існування. При оцінці етичності полювання для їжі чи одержання засобів до існування, то тут виникає кілька складних проблем.

По-перше, як бути з народами (алеутами, індіанцями, австралійськими аборигенами й ін.), для яких полювання є найважливішим засобом до існування?

По-друге, досить неясним є відповідь на філософське питання -- якщо всі живі істоти з метою підтримки свого життя мають право забрати життя іншої істоти, то чому такого ж права .потрібно позбавляти людину?

По-третє, відмовляючись убивати заради їжі диких тварин, по логіці речей людина повинна також відмовитися від убивства сільськогосподарських тварин (свиней, корів і ін.)

Деякі прихильники екологічної етики (в основному, поборники біоцентризма), як рішення проблеми пропонують усім стати вегетаріанцями чи навіть веганами, відмовивши від м'яса, жиру, вовни й інших продуктів тваринного походження. Однак, чи готове зараз, чи навіть у недалекому майбутньому людство на таке радикальне обмеження своїх інтересів і прав на користь природи? Як бути з правами аборигенних народів, адже відмовлення від полювання заради їжі поставить їх на грань вимирання. Чи готова зараз наша наука і технологія до виготовлення альтернативних джерел білкової їжі в такій кількості?

Здається, що поголовний перехід на вегетаріанство поки просто неможливий. Т нам залишається упокоритися з існуванням полювання заради їжі як з “необхідним злом”. Іншими словами, ми можемо взяти за основу ідею про необхідність поступового зменшення убивства людиною тварин у своїх життєво необхідних цілях, думаючи, що повне відмовлення від убивства може бути моральним ідеалом людини.

Як писав Лев Толстой у своєму геніальному есе “Не убий”: “Полное совершенство есть свойство только Бога, свойство же человека есть только приближение к совершенству. И поэтому рассуждения о том, что если мы никогда не можем быть свободными от убийства то и заповедь “не убий” не может быть нравственным руководством, такое рассуждение есть или обман, или глубокое заблуждение. Как во всякой нравственной деятельности, так и в следовании заповеди “не убий”, дело не в достижении полного совершенства, а только в том, чтобы как можно больше приближаться к нему: как можно меньше убивать всяких живых существ, очевидно прежде всего людей, потом более близких, потом менее близких человеку существ, вызывающих в нас живое чувство сострадания, а потом и насекомых и даже растения” (161).

Шляхи популяризації екологічної етики

Усі великі ідеї проходять три стадії: осміяння, обговорення і прийняття. Для того, щоб екологічна етика опанувала масами, людей насамперед необхідно навчати цінностям дикої й окультуреної природи. Що правда, ще Аристотель відзначав, що людей навчати цінностям важко. Вони або занадто молоді, щоб зрозуміти те, що їх навчають, або занадто старі, щоб бажати слухати, тому що мають на озброєнні свої цінності. Це дійсно проблема, але не нездоланна. Ціллю навчання цінностям повинно стати не примушування, а пояснення. Засвоєння цінностей дикої й окультуреної природи буде сприяти прийняттю людьми екологічно й етично вірних рішень щодо природи, її видів і об'єктів.

Природно, у різних регіонах навіть однієї країни, у залежності від релігії, культури, ментальності людей буде діяти своя екологічна етика і своє її сприйняття. Загальними можуть бути тільки основні етичні принципи. Екологічна етика не фокусується на елементах примушування. Знати, що таке “добре”, не завжди означає чинити і робити саме так.

Які ж можуть бути основні шляхи популяризації екологічної етики? Головна увага на даному, початковому етапі повинна бути зосереджена на наступних питаннях.

1. Впровадження ідей екологічної етики в групи активістів.

2. Розробка і введення курсів екологічної етики в шкільні і вузівські програми, підготовка фахівців з екологічної етики.

3. Варто привертати увагу до екологічної етики в межах самої біології, екології, проводити секції екологічної етики на різних природоохоронних конференціях.

4. Засновувати регіональні бібліотеки і загальнодоступні сайти в Інтернеті з екологічної етики.

5. Досліджувати і використовувати роль святих природних місць, народних екологічних традицій у розвитку екологічної етики.

6. Залучати до поширення ідей екологічної етики представників різних релігійних конфесій, культурних лідерів і активістів цивільних рухів.

7. Створювати організації, що займаються екологічною етикою.

8. Включити питання екологічної етики в політичний аналіз і політичні діалоги.

9. Розвивати співробітництво експертів з екологічної етики з людьми, що приймають рішення, проводити екоетичний аналіз прийнятих рішень.

10. Проведення в життя принципів.і ідей екологічної етики може стати одним з важливих завдань екологічного громадського руху.

ГЛАВА IV АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ЧИ ЕКОБІОЦЕНТРИЗМ

Витоки антропоцентризму

І вас мають стерегтися і боятись кожен звір на землі і кожна птиця в повітрі, і все. що рухається по землі, і всі риби у морі.

Книга Буття, 9:2

Давно сталою традицією й у західній, і в східній філософії, що люди належать до вищих істот. Відповідно до іудаїзму і християнства люди створені по божій подобі і їм дане право мати зверхність над істотами нижчого порядку.

Антропоцентрична установка на скорення природи багато в чому породжена іудейсько-християнським віровченням про людину як надприродну істоту і вершину творіння. Як вважає Лінн Уайт, руйнування язичеського анімізму означало ствердження байдужності до “самопочуття” природних об'єктів, що відкривало психологічну можливість експлуатації природи (44). Відбулася десакралізація дикої природи. Лінн Уайт, відомий американський історик вважала, що екологічна криза є наслідком “ортодоксальної християнської зарозумілості по відношенню до природи” (58). Що підтверджується відомою цитатою з Біблії, де Бог говорить Адамові й Єві: “плодитеся і розмножуйтеся, наповняйте землю і скоряйте її. Будьте хазяїнами над рибами в морі, над птахами в небі і над усіма тваринами на землі” (Книга Буття, 1:28) (58). Ще в Книзі Буття сказано: “Тому що Господь сказав Ною: Усе призначено вам: трави і звірі”.

Вважається, що християнський Бог любить усіх своїх тварин, але згадаємо історію про всесвітній потоп у тій же Біблії: “обрушив я (Бог) воду на землю, щоб знищити всю плоть, усі, у чому подих життя й усе, що є на землі, повинне вмерти. І вся плоть, що рухається на землі, загинула, і птах і худоба і звірі і всі повзучі тварини і всі люди. Усі, у кому був подих життя на цій сухій землі, загинули. Лише Ной і ті, хто були з ним у ковчегу, залишилися живими.

Язичество вважало природу одухотвореною, що разом з божествами заслуговує на повагу і поклоніння. Однак християнство відкинуло священність, божественність природи, представивши її як творіння нижчого порядку, покликане служити людським потребам. Більше того, природа стала сприйматися як тимчасовий бар'єрна шляху до порятунку. Капіталізм же взагалі перетворив землю зі священної в джерело прибутку.

Однак Юджин Харгроув, на відміну від Лінн Уайт, не схильний так сильно звинувачувати релігію. “Релігія ж, хоча і часто критикується як головний винуватець (екологічної кризи -- авт.), відігравала набагато менш фундаментальну роль. Більшість безсторонніх для екології ідей зародилося не в західній релігії, а у філософії. Можна стверджувати, що релігія, постійно запозичаючи у філософії, сама стала її жертвою” (69).

Що ж стосується етики, то вона довгий час взагалі “видовою ідеологією білої чоловічої статі середнього класу” (70). Інші екофілософи схильні бачити початок антропоцентризму в грецькій філософії.

Недарма Аристотель вважав, що “рослини існують для тварин, а тварини для людини” (Політика, гл. 8). Учення Аристотеля в більш примітивному вигляді було викладене його послідовником Ксенофонтом. Його філософія звільняла людину від каяття через долю інших істот і мала величезну популярність. Католицький філософ Хома Аквінський розвив їх думку, проголосивши, що рослини і тварини існують не для себе, а заради людини. Хома Аквінський вважав, що оскільки тварини нерозумні, то співчування поширювати на них неправильно. Його антропоцентричні ідеї почали ставитися під сумнів лише в XIX столітті.

Свій внесок у розвиток антропоцентризму вклав Р. Декарт. Він вважав, що тварини не здатні не лише думати, але і відчувати, перетворивши їх у звичайні механічні іграшки. Навіть Кант, і той заявляв: “...що стосується тварин, то ми не маємо тут прямого обов'язку; Тварини не мають свідомості і є лише засобом для досягнення цілі. Ця ціль -- людина” (46).

Сприяло антропоцентризму і вчення Т.П.Павлова про рефлекторну діяльність у тварин, і погляди К. Ціолковського, що пропонував знищити в космосі все життя, у тому числі диких і домашніх тварин, і вчення В. Вернадского про ноосферу. Свій внесок в антропоцентризм вклали економісти. Так, відомий англійський економіст Джон Локк, на якого потім посилалися і Маркс, і Джефферсон, вважав, що необроблена людиною (незаймана) земля не має ніякої цінності. На його думку хліб більш коштовний ніж жолуді, вино чим вода, одяг чи шовк ніж листи, шкіра чи мох. Згідно поглядів багатьом філософам-антропоцентристам, природа існує не сама для себе, а для того, щоб ми її осягали (грецькі філософи), експериментували з нею (Френсис Бекон), перетворювали в гуманізовану чи людську природу (Карл Маркс) і експлуатували для матеріальних благ(Адам Сміт).

Спільне у всіх цих поглядах те, що існування людей більш цінне, ніж існування тварин і рослин. Виходить, що ми живемо на вищому рівні, здатні на шляхетні вчинки і маємо достоїнство і цінність, які, нібито, недосяжні інших форм життя. Коли вмирає людина, світ втрачає дещо більш важливе, більш цінне, ніж коли гине ведмідь чи береза. Ідея цього так глибоко вкоренилася в нашій культурі, що важко думати про неї ясно і критично (39). Багатьом з нас здається очевидним, що благо людей має велику цінність і, отже, йому треба надавати в наших моральних помислах більшої ваги, ніж благу звірів і рослин. Людина мріяла про братів по розуму на інших планетах, а добрих взаємин з сусідами на планеті не шукала.

Американський екофілософ Пол Тейлор вважає, що в людства є три класичних аргументи на користь людської переваги: іудейсько-християнський погляд, що люди були поставлені Богом на вищу ступінь, і походять на нього зовні; погляд греків, що як раціональні істоти, люди є вищими стосовно тварин і рослин за їх самою природою; і картезіанський погляд, за яким люди більш цінні, тому що мають душі, у той час як інші створення мають лише тіла (39).

Скорення природи людиною захищалося багатьма філософами. Підкорення природи, наприклад, за Фр. Беконом, ніколи і нікому не шкодить і ніколи не обтяжує совість почуттям провини і каяття (44). Більше того, зростання технічної влади людини над природою, її скорення завжди розглядалось як спосіб саморозкриття і самовираження людини. Як справедливо вважає Л.І. Василенко, “підпорядкування природи стало розумітися як річ поза від всякою етики. Зі скоренням природи пов'язане і відоме гасло “знання -- сила”, що має мало спільного з розумінням знання як істини” (44).

Юджин Харгроув вважає, що розвитку антропоцентризму чимало сприяв тріумф факту над цінністю. Почуваючи, що ціннісні розуміння негативно впливають на наукову об'єктивність, учені стали уникати гуманітаріїв, орієнтованих на цінності і прийняли доктрину морального нейтралітету по відношенню до їхньої роботи. До середини XX століття наука і гуманітарні дисципліни вважалися настільки різними, що вони могли бути охарактеризовані як дві різні культури (69).

На думку цього ж автора, усупереч багатьом монументальним досягненням філософії, їй не вдалось протягом розвитку цивілізації створити основу для екологічного мислення. Ця невдача особливо була помітна в головних розділах філософії: метафізиці, епістемології, етиці, соціальній і політичній філософії, філософії науки, і, звичайно, естетиці. Конкретно поняття вічності і незнищенності, приписувані грецькою метафізикою фізичній речовині, загальмували розвиток мислення в контексті навколишнього середовища у жителів Заходу. Усе це заважало і розвитку теорії природної краси, а сучасна філософія серйозно підірвала основи етики і теорії цінностей взагалі. І, нарешті, філософські науки постійно розхитували законність екологічної науки чи науки природної історії, ще більше ускладнюючи проблему (69).

Що ж таке антропоцентризм? Антропоцентризм (від грец. anthropos -- людина і kentron -- центр) визначається як філософський напрямок, який стверджує, що потреби й інтереси людини мають дуже велике, навіть виняткове значення, і що людина може використовувати природу за своїм розсудом, не піклуючись про моральні питання, які виникають у відносинах між нею і природою. Антропоцентрист знищує природу, не відчуваючи при цьому щиросердного болю.

У сучасному західному суспільстві антропоцентризм часто розглядається як “відсутність етики”. Деякі філософи, наприклад, американець Брайн Нортон, вважають, що існує два різновиди антропоцентризму. Перший -- це “сильний антропоцентризм”, відповідно до якого нелюдські види й об'єкти мають цінність лише як засоби для задоволення “почуттєвих переваг” людини. “Почуттєва перевага” -- це будь-яке людське бажання, яке можна задовольнити поза залежністю від того; обґрунтоване воно логічно чи ні. “Слабкий антропоцентризм” стверджує, що явища й об'єкти поза людиною можуть задовольняти як її “розумні переваги”, так і “почуттєві переваги”. “Розумна перевага” -- це будь-яке людське бажання чи потреба, що базується на ретельному міркуванні і узгоджується з раціональним світоглядом, включаючи здорову метафізику, наукові теорії, естетичні цінності і моральні ідеали.

Прихильники антропоцентризму часто заявляють, що охорона природи їм не протирічить, тому що природоохорона вигідна людині. Однак у цьому твердженні є “подвійне дно”: на відміну від ексцентризму і біоцентризму антропоцентризм вважає, що знищення природи стає проблемою тільки тоді, коли це стосується людини.

Усвідомити моральну відповідальність людини за іншу частину природи -- одне з найбільш складних і суперечливих завдань екологічної етики. Антропоцентризм дуже сильно обмежує доступ людини до моралі, тому що людина розглядається як вища в порівнянні з іншими видами істота. Необхідно відзначити, що зараз ми переживаємо якусь особливу, звірячу стадію антропоцентризму. Тому що нинішня система розглядає не лише природу, але і людину не як ціль, а як засіб, ресурс. Причому головними цінностями вважається навіть не життя людини, його права і воля, а гроші, влада і засоби виробництва. І це дуже сумно, тому що поширення ринкових цінностей на всі сфери життя приведе до катастрофи.

Природоохоронна неспроможність антропоцентризму

Прихильники антропоцентризму нерідко заявляють, що для успішної охорони природи цілком достатньо застосування філософії й аргументації, заснованої лише на інтересі людей. Доводи екобіоцентристів про те, що дика природа, усі живі істоти мають внутрішню цінність, права і тому повинні цінуватися й охоронятися заради самих себе, захисники антропоцентризму відкидають як надмірне і марне міркування. На їх думку, внутрішню цінність і права має тільки людина, і найбільше, на що екосистеми і живі істоти можуть розраховувати, так це тільки на їхнє “раціональне” і мудре використання, виходячи з інтересів людей.

Класичним прикладом такого способу агрументації є обґрунтування захисту тварин, висунуте Іммануїлом Кантом. Філософ засуджував муки тварин не тому, що тварини від цього, страждають, чи муки тварин аморальні по своїй суті, а в зв'язку з тим, що муки тварин приводять до огрубіння людини.

Постає питання: чи може етика, що ґрунтується на антропоцентризмі, бути дійсно ефективною підставою для теорії і практики природоохоронної діяльності? Відомий німецький біолог та екофілософ Мартін Горке пропонує відповісти на це питання проведенням уявного експерименту. Він виходить з головної антропоцентричної тези, що усі види тварин і рослин потрібно охороняти винятково тому, що вони приносять користь для нинішніх чи майбутніх поколінь. Мартін Горке розділяє цю користь умовно на три категорії: “1) пряма користь видів як матеріальних ресурсів; 2) непряма користь у формі “екологічних послуг”; 3) нематеріальна користь стосовно до душевно-духовного збагачення людського буття” (160). Далі він досліджує кожну з трьох категорій з позиції антропоцентризму та екобіоцентризму. Прослідуємо за його міркуваннями.

1. Економічна користь.

Звичайно, економічна користь від нескінченної безлічі видів тварин і рослин для людини величезна. З цим ніхто не сперечається. Узяти хоча б цілющі властивості рослин як сировини для нових ліків. Разом з тим уже зараз, як вказує американський біолог Еренфельд, багато відомих фармацевтичних фірм вважають пошук нових лікарських рослин у тропічному лісі загубленим часом. Медикаменти, можуть випускатися швидше і дешевше, коли молекулярні структури, що є за теоретичними передумовами багатообіцяючими, проектуються на комп'ютері і виробляються за допомогою органічного синтезу (160). У цьому зв'язку межі антропоцентричної аргументації істотно зменшуються. Оскільки вони тримаються на зв'язку між властивостями видів і певних корисних функцій, завжди є загроза контраргументу замінності.

Крім того, треба згадати Олдо Леопольда який задається питанням: а як же бути з тими видами, від яких немає ніякої користі людині, чи навіть шкоди? Тут антропоцентристські аргументи охорони природи перестають працювати цілком, а от сила аргументації екобіоцентристів лишається колишньою: види марні і шкідливі для людини ми повинні охороняти через їх самодостатність, заради них самих і захисту їхніх прав.

2. Екологічна користь.

Далі антропоцентристи заявляють, що економічними аргументами дійсно не усі види можна захистити, але от екологічними -- усі без винятку.

Мартін Горке пише з цього приводу: “Через екологічні зв'язки вимирання одного виду може привести до численних наслідків для інших. Утрата багатьох видів могла б викликати ефект доміно, спіраль вимирання, в кінці якої-стоїть людина. Може екологія підтвердити це побоювання? Виявляється, у цьому відношенні екологія стоїть не цілком на стороні природоохоронців. За сучасними екологічними знаннями, не всі види так тісно зв'язані один з одним чи мають настільки фундаментальну функцію в екосистемі, що їхня утрата викликала б ланцюгову реакцію. Багато екологів розділяють сьогодні “ключові види” і “види-пасажири”. Поняття “вид-пасажир” походить від так званої “пасажирської” гіпотези, що порівнює екосистему з літаком. Як і здатність літака літати залежить не від кількості пасажирів, а від наявності пілотів, відповідно до цієї гіпотези є лише відносно невелика основа з ключових видів, необхідних для підтримки системи життя на Землі. Більшість же інших, навпроти, для функціонування екосостеми зовсім не потрібні, як і пасажири (160).

...