Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил

Процес розміщення відбувається як під впливом дії як об'єктивних законів та закономірностей так і під впливом волі суб'єкта (людини).

Чистого розмежування між законами та закономірностями не існує і досить часто в науковій літературі одні й ті ж відношення чи залежності розглядаються то як закони, то як закономірності. Навіть у визначенні закони та закономірності дуже схожі. Економічні закони - це об'єктивні закони розвитку суспільства, що відображають відносини в процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ. Вони виражають найбільш істотні стійкі зв'язки між явищами економічного життя суспільства. Досліджуючи категорію “закономірності” розміщення продуктивних сил і регіональної економіки треба акцентувати, що це фактично просторовий вияв окремих економічних законів.

Різниця між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова "територіальний”, а саме - у проекції закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці може існувати в певній родині, в певному колективі, а територіальний поділ передбачає економічну диференціацію простору. Територіальні соціально-економічні системи, незважаючи на їх велику різноманітність, в своєму розвитку виявляють досить стабільну сукупність суттєвих спільних функцій, ознак, відношень. Ця спільність знаходить вияв в законах територіальної організації продуктивних сил, під якими слід розуміти найбільш загальні, суттєві, об'єктивно неминучі внутрішні просторові відношення між елементами ТСЕС.Одне з найбільш повних формулювань таких законів зробив професор М.Д. Пістун, який виділив такі закони:

Закон раціональних територіальних зв'язків, який виявляється в своєрідному “еволюційному відборі в певних (вигідних людині) пунктах взаємодіючих елементів (сировини, енергії, трудових ресурсів, споживачів, і т.п.) для нормального функціонування ТСЕС.

Закон територіальної спеціалізації - відносно високі масштаби та рівень розвитку певного виду діяльності (виробництва) на певній території (регіоні) у відповідності з наявністю сприятливих умов (ресурсів, факторів) для цього виду діяльності. Цей закон визначає місце даного об'єкту в географічному поділі праці.

Закон територіальної концентрації - тяжіння (доцентрова сила ) підприємств до вигідних в технологічному та економічному розумінні пунктів (тобто, до таких, де є сприятливі умови для кооперування, комбінування) з метою підвищення продуктивності праці.

4. Закон територіальної комплексності - обумовлює формування раціональних взаємозв'язків як безпосередньо у виробництві (взаємодоповнення виробничих стадій і циклів ), так і в інших сферах ТСЕС (природні ресурси, розселення, інфраструктура).

5. Закон територіальної пропорційності функціонування компонентів територіальної соціально-економічної системи, який визначає найбільш раціональний обмін речовини, енергії та інформації в кожному пункті людської діяльності. Дія законів знаходить конкретний вияв через призму факторів, принципів та показників ефективності територіальної організації ТСЕС.

Фактори розміщення продуктивних сил (РПС) - це сукупність матеріальних об'єктів, природних, соціально-демографічних, господарських та просторових явищ і відносин, що суттєво впливають на процеси і результати територіальної організації виробництва, а в більш широкому розумінні - на територіальну організацію ТСЕС. Зрозуміло, що на досить складний (як за змістом, так і за формами) процес розміщення продуктивних сил впливає велика різноманітність факторів, які можна згрупувати наступним чином:

· Природно-ресурсні.

· Екологічні.

· Техніко-технологічні.

· Демографічні.

· Соціальні.

· Загальноекономічні.

· Суспільно-географічні.

· Суспільно-політичні.

· Історичні.

· Національно-етнічні.

Принципи розміщення продуктивних сил - це вироблені людиною (суб'єктивно) на основі вивчення законів, процесів, факторів і форм розміщення виробництва правила цілеспрямованого впливу (управління) на розміщення виробництва. При цьому визначальний вплив на характер принципів повинна мати кінцева мета управління - оптимізація територіальної соціально-економічної системи держави.

Найважливішими принципами розміщення продуктивних сил є наступні:

Досягнення найбільшої економії суспільної праці за рахунок наближення виробництва до джерел палива і сировини, районів споживання продукції, до трудових ресурсів.

Першочергове освоєння найкращих (найвигідніших) природних ресурсів при умові їх комплексного та економного використання.

Прогнозно-планове узгодження і гармонійне поєднання спеціалізації і комплексного розвитку районів (територій).

Зростання господарського потенціалу всіх регіонів країни.

Раціоналізація (вдосконалення) територіально-виробничих зв'язків за рахунок зближення добувної промисловості з обробною.

Обмеження надмірної концентрації промисловості і населення у великих містах, переважне розміщення нових промислових підприємств в малих і середніх містах.

Нівелювання суттєвих відмінностей в рівнях соціального розвитку районів.

Максимальне врахування і використання в розміщенні виробництва результатів науково-технічного прогресу.

Екологізація виробництва, раціональне природокористування та охорона природного середовища.

10.Врахування міжнародного поділу праці та міжнародної спеціалізації господарства країни.

11. Зміцнення обороноздатності країни.

12. Принцип обмеженого централізму.

Ефективність принципів розміщення виробництва визначається сукупністю критеріїв раціональності його розміщення, головними серед яких є підвищення економічної ефективності виробництва та поліпшення умов життя людей. Ефективність виробництва визначається співвідношенням продуктивності праці та затратами праці і засобів виробництва. Для її визначення доцільно застосувати формулу:

, де

Z - затрати, Е - ефект (прибутки).

Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації господарства розраховують за розміром відповідних витрат на виробництво одиниці готової продукції. Витрати окремих ресурсів і випуск нової продукції доцільно визначати у вартісному і натуральному обчисленні:

Матеріаломісткості виробництва:

Мм = Зм/Пр,

де Зм - витрати матеріалів; Пр - річний випуск продукції.

Енергомісткості виробництва:

Ем = Зе/Пр,

де Зе - затрати енергії.

Трудомісткості виробництва

Тм = 3п/Пр,

де Зп - затрати праці.

Водомісткості виробництва:

Вм=Вв/Пр,

де Вв - витрати води.

Фондомісткості виробництва

Фм=Вф/Пр,

де Вф - вартість основних фондів.

Капіталомісткості виробництва:

Км=Вкв/Пр,

де Вкв - вартість капіталовкладень на спорудження об'єкта.

Транспортабельності продукції:

Тп=3пр/Пр,

де Зпр - витрати на перевезення продукції.

Собівартість продукції:

С=Вс+Вм+Зо,

де Вс і Вм - вартість сировини, матеріалів, палива, енергії та інших предметів праці й амортизаційних відрахувань; Зо - витрати на оплату праці та реалізацію продукції. Таким чином, при визначенні ефективності функціонування підприємства використовують систему вартісних показників: валова і товарна продукція, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні використовують економіко-статистичні методи. Найпоширенішими з них є обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування та графоаналітичний метод.

2. Економічне районування та територіальна організація господарства

Віддаючи належне безумовній науковій і практичній значимості категорій “економіко-географічний район, “соціально-економічний район”, "природно-господарський район ”, “еколого-економічний район”, необхідно відмітити їх істотну спільну рису - всі вони відображають певний (окремий) аспект (“зріз”, бік) загального складного процесу територіальної диференціації життя суспільства. Найбільш повно, на нашу думку, цей процес відображується у тих випадках, коли дослідник оперує складними різноякісними об'єктами, що виступають як триєдина цілісність (“природа- населення - господарство”). З позицій регіональної економіки (як міждисциплінарної навчально-наукової дисципліни) такі об'єкти доцільно ідентифікувати як “територіальні соціально-економічні системи”, а в більш широкому розумінні - як суспільно-географічні системи (комплекси). Тобто, категорія суспільно-географічної системи є найбільш повним відображенням просторово-територіального розвитку суспільства. Під суспільно-географічною системою слід розуміти цілісно-відмежовану територіальну єдність взаємопов'язаних компонентів діяльності суспільства. Таким чином, для адекватного відображення складного багатогранного процесу просторово-територіальної диференціації та інтеграції життя суспільства необхідно застосувати категорію “суспільно-географічний район ”, матеріальною та змістовною основою якого є суспільно-географічна система (комплекс).

В основі утворення суспільно-географічного району лежить процес територіально-виробничого комплексоутворення взаємообумовленого територіального поєднання підприємств та видів людської діяльності, при якому досягається відносно високий ефект (економічний, соціальний, екологічний) за рахунок підбору підприємств у відповідності з природними, економічними, демографічними, транспортними умовами території та її географічним положенням. Таким чином, основою (ядром) суспільно-географічного району є територіально-виробничі комплекси (ТВК) - сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених компонентів суспільного виробництва, що формується в межах компактної території.

Головними ознаками ТВК є:

високий рівень спеціалізації виробництва;

диверсифікація (багатогалузевість);

наявність допоміжних (доповнюючих) і обслуговуючих галузей та сфери нематеріального виробництва у відповідності до розвитку галузей спеціалізації та потреб населення;

наявність всередині ТВК постійних виробничо-економічних зв'язків; відносна компактність території.

ТВК розрізняють:

а) за характером виробництва - промислові, агропромислові, інфраструктурні;

б) за територіальними масштабами - локальні (міські, районні), регіональні (обласні, міжобласні), зональні.

В найбільш загальних рисах можна сказати, що суспільно-географічний район утворюється в результаті тісних територіальних зв'язків між природними, господарськими та соціально-демографічними компонентами певної території і його можна уявити як територіальну соціально-економічну систему відповідного рівня ієрархії. Тобто, суспільно-географічний район це цілісна територія, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним характером діяльності суспільства.

В результаті сукупного впливу факторів суспільно-географічний район має складну структуру, основними виявами якої є функціонально-компонентний, функціонально-територіальний та функціонально-управлінський аспекти.

Функціонально-компонентна структура району - це співвідношення між галузями господарства або видами діяльності людей. За своєю роллю галузі району поділяються на головні, базові, супутні, додаткові, місцеві і обслуговуючі.

Головні галузі - це галузі спеціалізації району, що визначають його місце в системі географічного поділу праці, формують його функціональний профіль.

Базові галузі забезпечують розвиток господарства району, постачаючи сировину та паливо.

Супутні галузі формують побічні гілки головних галузей за рахунок спільного використання сировини або відходів останніх. Розвиток супутніх галузей є одним з виявів господарської комплексності району.

Додаткові (доповнюючі) галузі - це такі галузі, розвиток яких в районі є необхідним, але вони не зв'язані технологічно з головними галузями.

Місцеві (підсобні) галузі задовольняють внутрішні потреби господарства та населення району, вони не залежать від спеціалізації господарства району.

Обслуговуючі галузі представлені об'єктами виробничої (постачання енергії, води, тепла) та соціальної (наукові, культурні, побутові, медичні послуги) інфраструктури.

Функціонально-компонентний склад господарства суспільно-географічного району визначає дві його найважливіші ознаки - спеціалізацію та комплексний розвиток.

Під спеціалізацією району розуміють переважний розвиток декількох галузей його господарства (видів діяльності) у відповідності з найсприятливішими для цих галузей передумовами, що дозволяє досягти високого рівня економічної ефективності цих галузей зокрема та всього господарства району в цілому.

Комплексний розвиток району - це доцільна технолого-економічна і соціальна збалансованість розвитку всіх галузей діяльності людини у відповідності з умовами та ресурсами району та потребами країни. Поняття комплексності передбачає збалансованість всіх сфер життєдіяльності - матеріального виробництва, сфери послуг, інфраструктури, розміщення і зайнятості населення, природно-ресурсного потенціалу.

Функціонально-територіальна структура району - це склад, співвідношення та просторове розміщення форм територіального зосередження виробництва (промислового - пункти, центри, вузли, агломерації, райони; сільськогосподарського - виробничо-територіальні типи господарств, агротериторіальні комплекси; транспорту пункти, центри, вузли, системи; будівництва та інфраструктури - інфрастуктурно-територіальні комплекси різних рівнів; сфери послуг центри обслуговування населення, територіальні системи сфери послуг; міжгалузеві утворення - агропромислові територіальні комплекси, міжгалузеві територіально-виробничі комплекси; інтегральні утворення - суспільно-географічні підрайони різних рівнів, територіальні соціально-економічні системи). Цілеспрямоване формування раціональної територіальної структури району є головним завданням РПС.

Зараз з'явилося багато схем суспільно-географічного районування, які хоч і відрізняються між собою, але спираються на спільні критерії районування, до яких належать:

· наявність вузлової проблеми, що виникає на основі конкретно територіального поєднання господарства, населення та природно-ресурсного потенціалу;

· ефективність функціонування виробничих циклів та їх просторова обумовленість;

· наявність господарських “ядер” (господарських вузлів, центрів та їх систем);

· інтенсивність суспільно-географічних зв'язків;

· історичні особливості формування територіально-господарської

цілісності району;

· рівень життя населення та його просторова диференціація.

Аналіз викладених в літературі схем суспільно-географічного районування (А.П. Голіков, Ф.Д. Заставний, М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, Д.М. Стеченко, О.І. Шаблій) дає підстави для уявлення сучасної мережі суспільно-географічних районів України в наступному вигляді.

А. Великі суспільно-географічні райони (регіони), які істотно відрізняються між собою за такими ознаками як географічне положення; природні умови, масштаби і структура природно-ресурсного потенціалу структура та спеціалізація господарства. Таких районів виділяють три: Північно-Західний, Східний, Південний.

Б. Основні суспільно-географічні райони (макрогосподарські райони). В межах Північно-Західного району виділяють наступні макрогосподарські райони (М.Д. Пістун, 1995):

Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська області) район як історичне ядро держави, "столичними” функціями, потужним господарським комплексом та високорозвинутою сферою послуг.

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області) район з розвинутим багатогалузевим агропромисловим комплексом, наявним природним, трудоресурсним потенціалом для інтенсивного розвитку господарства.

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області) район з вигідним прикордонним положенням, різноманітними ресурсами для розвитку рекреаційної діяльності, добувної та обробної промисловості, АПК, сприятливою демографічною обстановкою.

Волинський (Волинська і Рівненська області) район зі сприятливими передумовами для агро- та лісопромислових комплексів, зручним прикордонним положенням, недостатнім розвитком господарського комплексу та соціальної сфери.

До Східного регіону входять:

Центральний (Черкаська і Кіровоградська області) район, що знаходиться в центральній частині України та має високорозвинутий продовольчий АПК.

Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області) район, який має пограничне положення з Росією і є основною базою висококваліфікованого машинобудування з розвинутим хімічним, паливно-енергетичним та аграрно-промисловим комплексами.

Донецький (Донецька і Луганська області) район: найбільш урбанізований район унікального зосередження мінеральних ресурсів з високим рівнем соціально-економічного розвитку за рахунок паливно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного та будівельного комплексів.

8. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області) район з потужним природно-ресурсними потенціалом, що виступає головною умовою функціонування високо розвинутих металургійного, машинобудівного та хімічного комплексів.

Щодо поділу території Південного регіону на макрогосподарські райони серед вчених відсутня одностайність. Тут вимальовуються два підходи. Перший - виділяють Таврійський (Херсонська область), Причорноморський (Одеська, Миколаївська області) та Кримський (Республіка Крим) райони. Другий - Південний район розглядають як цілісний макрогосподарський район, приморське положення якого сприяє розвитку портово-промислового комплексу, морського транспорту та рекреаційного господарства.

В. Суспільно-географічні мезорайони - цілісні в суспільно-географічному розумінні утворення, що відповідають території адміністративної області, великої групи адміністративних районів (внутріобласні суспільно-географічні райони), великі агломерації. Прикладом таких районів можуть бути північний район Полтавської області, Київська агломерація і т.п.

Г. Суспільно-географічні мікрорайони - території декількох (або одного) адміністративних районів окремих місцевостей, вузлів. Обґрунтування районів цього рівня є важливим та відповідальним завданням, оскільки саме на основі мікрорайонів створюється вся “піраміда ” суспільно-географічних районів. На цьому рівні доцільно виділяти:

· низові мікрорайони (відповідають території низового адміністративного району);

· місцеві (локальні) мікрорайони (адекватні території декількох сільськогосподарських підприємств);

· первинні мікрорайони - взаємообумовлена цілісність природних, господарських та соціально-демографічних об'єктів в межах території співмірної з розміром сільськогосподарського підприємства.

Наведена схема суспільно-географічного районування є виявом інтегрального підходу до обґрунтування суспільно-географічних районів. Для вирішення конкретних наукових та практичних завдань досить широко застосовують міжгалузеве суспільно-географічне районування (в основі якого - взаємообумовлена територіальна цілісність декількох галузей, наприклад, агропромислові райони) та галузеве районування (промислове, транспортне, сільськогосподарське). В той же час міжгалузеве та галузеве районування є необхідною передумовою інтегрального районування.

Для науково обґрунтованого управління територіальною організацією суспільно-географічного району необхідне глибоке всебічне вивчення його організму та суспільно-географічних процесів. Для такого дослідження району доцільно використовувати наступну схему.

Визначення ролі району в загальнодержавному поділі праці. Загально-економічна, соціальна та екологічна ефективність спеціалізації району.

2. Оцінка умов і факторів розвитку району.

Географічне положення.

Природні умови та ресурси.

Населення та трудові ресурси.

Екологічні умови.

Загальна оцінка галузевої структури, рівня розвитку, динаміки та спеціалізації господарства.

Розвиток та розміщення галузей господарства.

Промисловість (з виділенням підгалузей)

Сільське господарство.

Транспорт і зв'язок.

Будівництво.

Сфера послуг.

5. Форми територіальної організації господарства.

Галузеві.

Міжгалузеві

Інтегральні.

Ієрархія інтегральних внутрірайонних утворень.

6. Оцінка ефективності спеціалізації господарства та комплексного розвитку району.

Таке дослідження району дозволить обгрунтувати управлінські заходи з вдосконалення спеціалізації господарства та його територіальної структури, що є складовою частиною діяльності, спрямованої на підвищення економічної, соціально-демографічної та екологічної ефективності його функціонування.

В процесі дослідження району необхідно застосовувати конкретні кількісні показники. Серед таких показників найважливішими є наступні:

1. Рівень територіальної спеціалізації:

І_л=П_р/П_б

де І_л - індекс локалізації;

П_р - питома вага району в країні з виробництва певної продукції;

П_б - питома вага району в країні за чисельністю населення (або за обсягом промислового виробництва, або за обсягом національного доходу).

2. Ефективність галузі спеціалізації району:

Ес= З_к/ З_р

де З_к, З_р - затрати на виробництво одиниці продукції певної галузі відповідно у країні та у районі.

Якщо значення І_л та Е_с перевищують одиницю, то досліджувані характеристики району оцінюються позитивно.

Рівень комплексності господарства району



де Р₀ - валовий продукт, спожитий районом; Р_р - частка спожитого продукту, що вироблена в районі; - зведений індекс собівартості одиниці продукції, виробленої в районі;

- зведений індекс собівартості одиниці аналогічної продукції в країні.

При за орієнтир комплексного розвитку доцільно обирати 100%.

4. Ефективність комплексного розвитку господарства району

де Кf - коефіцієнт ефективності;

Е - вартість продукції, вивезеної з району;

І - вартість продукції, ввезеної до району;

D_р, D- споживання продукції на душу населення відповідно в районі і країні.

За даною формулою ефективність вимірюється в процентах (якщо вище 100% - то комплексність економічно ефективна).

Практично кожна країна, що має відносно великі райони має внутрішні територіальні відмінності в структурі та потенціалі природних ресурсів, в ступені та напрямі їх господарської освоєності, в характері, тенденціях та проблемах соціально-економічного розвитку. Тому в межах країни виділяється окремі території, що за сукупністю своїх елементів та характером їх розвитку відрізняються від інших територій.

Регіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни у регіональному аспекті. Науково-обґрунтована регіональна політика є особливо актуальною і для України. Країна не може бути високорозвиненою, якщо в розвитку її регіонів спостерігаються значні диспропорції. Метою регіональної політики України має бути забезпечення ефективності та дієвості функціонування господарського комплексу регіонів та забезпечення гідних умов життю населенню. Через регіональну політику переломлюється один із принципів РПС - принцип обмеженого централізму - органічне поєднання стратегічних інтересів держави та інтересів окремих -регіонів.

Таким чином, процес районування території це поділ її на частини, відносно однорідні в природному та спеціально-економічному аспектах, що й визначає їх спеціалізацію. Спеціалізація в широкому розумінні є відображення економічного профілю регіону. Регіональна спеціалізація може бути внутрірегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації поділяються на профільні (мають велику питому вагу в структурі господарства регіону) та непрофільні (мала питома вага в структурі господарства регіону).

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

Метою економічного районування - є відображення внутрідержавних регіональних особливостей розвитку та розміщення продуктивних сил, а на основі їх врахування раціоналізації територіальної організації продуктивних сил в країні, що має забезпечити max ефективність функціонування господарства та гідні умови життя населення.

Основними принципами економічного районування є:

Адміністративний - принцип узгодження межі економічних районів узгоджуються з національними та адміністративними. Визначає єдність економічного районування та територіального політико-адміністративного устрою.

Економічний - принцип цілісності. Кожний економічний район розглядається як цілісна спеціалізована територіальна частина народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих галузей.

Природний принцип врахування особливостей природного середовища.

Стосовно природного середовища, то воно враховується в економічному районуванні, оскільки впливає на структуру та характер розвитку продуктивних сил.

3. Регіональна економіка: сутність та зміст

Регіональна політика у вузькому значенні - це комплекс галузей з виробництва товарів та надання послуг. У широкому значенні - це система виробничих відносин, форм та методів організації виробництва, комплексного управління регіоном. Конкурентоздатність товарів та послуг залежить від впровадження новітніх методів управління, розробки принципово техніки та технології, створення нових сфер економічної діяльності та управлінської системи.

Поняття регіональна економіка охоплює виробничі, фінансові, кредитні, суспільні відносини території конкретного регіону.

Для ефективного розвитку виробництва у регіоні потрібно знайти організаційні форми для впровадження у виробництво ноу - хау, нових прогресивних методів виробництва, екологобезпечні ресурсозберігаючі технології.

Без ефективної гнучкої регіональної політики неможливе економічне реформування. Не завжди використовується системний підхід, а робляться спроби хаотичного та безладного застосування управлінських дій.

Централізована модель територіального устрою, як показує світовий досвід, гальмує розвиток регіонального господарства. Отже стратегічною метою регіональної політики має бути істотне підвищення життєвого рівня населення регіонів на базі ефективного використання промислового та природно - ресурсного потенціалу.

Держава має забезпечити міжрегіональну єдність відтворювальних процесів у макроекономіці, створити економічні інтереси у активній соціально - економічній діяльності регіонів, забезпечити стратегічну мету економічного розвитку регіонів.

Під регіоном розуміють економічний район, який виділяється спеціалізацією та структурою господарства, природно - ресурсним та демографічним потенціалами, соціально - економічними особливостями.

Сутність науково - обгрунтованої ефективної регіональної соціально - економічної політики полягає у органічному поєднанні загально національної та територіальної моделей відтворювальних процесів на даній території.

4. Наукові основи державної регіональної економічної політики

Концепція регіональної політики

Українська держава розбудовуючись та інтегруючись у європейські та світові структури має вести науково - обгрунтовану регіональну політику. Держава має сприяти демократичному самоврядуванню та регіональному управлінню, розширенню взаємозв'язків по горизонталі та вертикалі. Правові та економічні відносини, інші регулятори відносин "держава - регіон" будуються на конституційних засадах за верховенством загальнодержавного права та законів.

Доцільно далі поглиблювати територіальний поділ праці, спеціалізацію та створювати структури, які відповідають природно - кліматичним умовам регіону, якісному екологобезпечному виробництві, інфраструктурі економіки, кон'юктурі ринку.

Економічна віддача природних та виробничих ресурсів регіону, забезпеченість ринку товарами та послугами залежить від ефективності використання наукового та технічного потенціалу регіону, розвитку підприємництва у регіоні. Одним з напрямків регіональної політики є економне раціональне використання місцевих ресурсів ( в основному природних ), застосування мало- та безвідходних, енерго - та ресурсозберігаючих технологій, високорезультативних форм організації праці. Важливе значення має дотримання вимог екологічної безпеки регіону, охорони та розширеного відтворення природно - ресурсного потенціалу регіону.

Наряду з полагодженням міжрегіональних зв'язків потрібно забезпечіти відкритість української економіки (відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів та інших елементів ринкової кон'юктури). Для розробки та здійснення ефективної регіональної політики досліджено на фундаментальному рівні природно - ресурсний потенціал, національну та соціальну структуру населення, розміщення продуктивних сил.

На жаль, фундаментальна база розвитку ефективної регіональної політики використовується недостатньо.

Існуючий адміністративний поділ України не можна визначити досить обґрунтованим з точки зору економічного районування.

Теоретичні основи регіонального розвитку

Чим краще діє система управління та господарювання регіону, тим повніше використовується його потенціал та природно - кліматичні умови, тим поглиблюються інтеграційні процеси у світове господарство.

Вирішення проблем регіонального розвитку зводиться до формування взаємовигідних відносин "регіон - центр".

Науково обгрунтована регіональна політика виключає можливість керувати регіонами тоталітарними методами та управління за принципами "повної автономії регіону".

Регіональні структури: вертикальні та горизонтальні зв'язки

Кризою охоплені всі регіони, загострені міжрегіональні та регіональні взаємозв'язки з центром, соціальна напруга, криміналізація. В таких умовах необхідно активізувати зусилля держави, регіонів, місцевої влади. У виробничій сфері потрібно сприяти розвитку підприємництва. Перепрофілювання виробництва вимагає значних інвестицій, що усугубляє кризовий економічний стан.

За допомогою чинного законодавства та виконавчої влади можливо переорієнтувати інвестиційну та інноваційну діяльність на прогресивне економічне зростання у вигляді Макропоказників (ВИП, ВВП, Національне багатство). Це неможливо без змін податкової, бюджетної політики.

Господарський механізм регіону включає конкретні форми господарювання, систему виробничих відносин. У структурі організаційно - господарського механізму виділяють:

- блок управління (побудова організаційних структур управління виробництвом, менеджмент);

- блок планування, прогнозування, розробку цільових програм;

- блок регулювання (ціноутворення, фінансування, страхування, кредитування, оподаткування, матеріальне та моральне стимулювання);

- блок обліку та контролю, економічного аналізу.

Аграрний сектор та регіональна економіка

- конкурентноздатне раціональне використання аграрного природно - ресурсного та виробничого потенціалу;

- максимально ефективне використання трудового потенціалу;

- ефективна фондовіддача;

- достатній соціально - психологічний ефект від ведення господарства;

- збалансованість попиту - пропозиціі на ринку;

- збільшення експортних можливостей регіону.

Під державний погляд доцільно віддати регіони з порушеною екологічною стабільністю земельної території.

Регіональні аспекти державної науково - технічної політики

- ефективного соціально - економічного розвитку регіонів;

- комплексного розв'язання наукових, технічних, організаційних, управлінських проблем;

- зростання технологічно - інформаційного рівнів виробничої сфери;

- розробки, послідовного здійснення стратегічного розвитку регіону;

-сприяння формуванню високоефективної структури економіки.

За останні роки економічні установи НАНУ відновлюють співробітництво з науковими установами РАИ (1993, 1995, 1996 рр.).

Кожній країні потрібно мати власний науково - технологічний потенціал для утримання на конкурентоздатному рівні, тим наче кожному регіону.

5. Природний та трудоресурсний потенціал економіки України

Розкриття даної теми треба почати із характеристики географічного положення України. Зазначити, що територія будь-якої суверенної держави включає:

1) сушу (материкову та острівну) з розташованими в її надрах корисними копалинами; 2) внутрішні та територіальні води; 3) відповідний повітряний простір.

Виходячи із цього, площа державної території України складає 603,7 тис.км², що відповідає 40-му місцю в світі. Загальна протяжність державного кордону - 7569 км; сухопутний кордон -6516 км, морський кордон в межах територіальних вод - 1053 км. Територія України розташована в межах Східно-Європейської рівнини, Українських Карпат і Кримських гір.

Крайні точки:

на Заході -с.Соломоново (біля м. Чоп, 22⁰ 08' сх.д.),

на Сході - с.Червона Зірка (Луганська область, 400 05' сх.д.),

на Півночі - с.Мурав'ї (Чернігівська область, 520 18' пн.ш.),

на Півдні - мис Сарич (АР Крим, 44⁰ 22' пн.ш.).

Географічний центр України знаходиться біля смт. Добровеличківка (Кіровоградська область), а за іншими даними біля м. Ватутіне (Черкаська область).

Важливим якісним показником, що характеризує територію, є її конфігурація, для визначення якої використовується індекс Бойса (I) (він змінюється в межах: 0 < I < 200). Якщо цей індекс тяжіє до нуля, конфігурація наближається до кола. Для України цей показник становить 31,24 , що характеризує її територію, як достатньо компактну зі слабо звивистим державним кордоном. Кращий показник конфігурації в Європі мають лише Франція, Іспанія, Польща, Бєларусь та Угорщина. Отже, в Україні відносні витрати, що зумовлені транспортно-економічними зв'язками, облаштуванням державного кордону об'єктивно нижчі, ніж в більшості країн Європи.

В той же час, протяжність території України із заходу на схід (1316 км) майже в півтора рази перевищує це значення в меридіональному напрямі (893 км).

Визначальною рисою глобального ГП України є те, що її територія розташована в зоні активної політичної діяльності та високого рівня соціально-економічного розвитку, тобто в помірному поясі північної півкулі. Саме в цій широтній зоні і в прилеглому субтропічному поясі сьогодні виділяють такі найважливіші центри світової системи, як США, Західна Європа, Росія, Китай, Японія.

Серед безпосередніх сусідів України особливо виділяється Росія, на яку припадає 45% українського зовнішнього торгового обороту і 38% сухопутного кордону країни. Україна зберігає багаті традиційні зв'язки із усіма країнами СНД. Через територію Польщі, Угорщини і Словаччини розширюється співробітництво звисоко розвинутими країнами Європейського Союзу. Вигідність ГП України багато в чому зумовлена можливістю розвитку торговельно-економічних відносин з країнами Чорноморської зони економічного співробітництва (ЧЗЄС), до складу якого, поряд з Україною, входять всі країни Причорномор'я, а також Албанія, Азербайджан і Греція.

Природні умови та природні ресурси істотно впливають на особливості та засади територіальної організації господарства. Наявність сприятливих природних умов (рельєф, клімат, геологічна будова), різноманітних природних ресурсів може правити за стимул, поштовх для розвитку економіки країни, слід лише розумно використати це багатство.

Принципова відмінність природних умов та ресурсів полягає в тому, що перші розглядаються не як окремі матеріальні тіла чи об'єкти, а через призму їх властивостей, які можуть відчутно полегшувати або стримувати розвиток виробництва, безпосередньо в ньому не використовуючись, тоді як природні ресурси приймають безпосередню участь у виробництві. Існує кілька класифікацій природних ресурсів.

За природною ознакою, за ознакою вичерпності, за напрямком господарського використання.

За визначенням В.П.Руденка природно-ресурсний потенціал - це сукупна продуктивність природних ресурсів як засобів виробництва та предметів споживання, виражена в їхній суспільній споживчій вартості.

Нарощування промислового виробництва без належного еколого-економічного обґрунтування призвело до посилення ресурсної напруженості, виникнення цілого ряду екологічних проблем і прогресуючого зростання факторів “екологічного ризику ”. Серед них - забруднення атмосферного повітря.

Важливою проблемою є розробка принципово нової екологічної стратегії соціально-економічного розвитку країни, визначення пріоритетів у сфері екології на державному, регіональному, місцевому рівні.

Тобто, виникає необхідність створення єдиної системи регіонально-економічного регулювання і контролю за дотриманням екологічних стандартів, забезпечення якості навколишнього середовища. Слід створити єдиний орган, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони й примноження природних ресурсів, навколишнього середовища загалом, а також реалізацію заходів екологічного призначення у відповідності до чинного законодавства.

За чисельністю населення Україна займає 6 місце в Європі, поступаючись Росії, Німеччині, Великобританії, Франції, Італії. На 1.01.2006 року на її території проживало 46.9 млн. чол. Порівнюючи з попередніми роками населення зменшилось. Наголосимо, що за існуючими оцінками (Ф. Заставний, 1994), без військових, великодержавницьких та тоталітаристських втрат (лише протягом XX ст.), загальна чисельність населення була б принаймні вдвічі більшою від сучасної, сягаючи щонайменше 100 млн. чол.

За абсолютною найбільшою кількістю жителів виділяються Донецька (4,67 млн. чол.), Дніпропетровська (3,47 млн. чол.), Харківська (2,85 млн. чол.), Львівська (2,6 млн. чол.) та Луганська область (2,44 млн. жит.). Найменша кількість населення проживає у Чернівецькій області - 911 тис. чол.

Природне відтворення населення характеризується такими показниками як:

1. Народжуваність - це загальна кількість народжених на певній території за певний проміжок часу.

Коефіцієнт народжуваності - це кількість народжених за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

Н - загальна кількість народжених; N - загальна кількість жителів країни.

2. Смертність - це загальна кількість померлих на певній території за певний проміжок часу. Коефіцієнт смертності - це кількість померлих за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

Де С - загальна кількість померлих.

Продовжує залишатись високою дитяча смертність - 12,6%. Це один з найгірших показників у Європі, хоч за останні три роки він зменшився і приблизно дорівнює показнику початку 90-х років.

3. Природний приріст - збільшення чисельності жителів певної території за певний проміжок часу. Такий приріст називають загальним і визначають у абсолютних та відносних показниках. Абсолютний показник приросту визначається як різниця між кількістю населення певної території на кінець і початок досліджуваного періоду. Відносний показник приросту населення може визначатися у темпах приросту (відношення абсолютної величини приросту до загальної кількості населення на початку досліджуваного періоду і вимірюється у відсотках) або показується через різні коефіцієнти.

Природний приріст населення визначається алгебраїчною різницею між чисельністю народжених і померлих на певній території за певний проміжок часу.

Починаючи з 1991 року показники природного приросту перейшли нульову відмітку і стали від'ємними, тобто щороку в країні помирає більше людей, ніж народжується.

Територіальні відмінності в показниках природного приросту пояснюються історичними, соціально-економічними факторами розвитку окремих регіонів країни. В майбутньому показник природного приросту буде знижуватись за рахунок збільшення коефіцієнтів смертності (раніше це відбувалось за рахунок зниження народжуваності).

Описані тенденції про перебіг народжуваності, смертності, природного приросту доводять про існування демографічної кризи в Україні, яку поглиблює і доповнює погіршення якості життя населення (скорочення тривалості життя, якість харчування, здоров'я і т.д.). Так, очікувана тривалість життя в Україні скоротилася з 71 року (66 у чоловіків і 74 у жінок) в 1985-1986 роках до 67 років (62 у чоловіків та 73 у жінок) в 1997-1998 роках.

В Україні існують досить значні внутрішні територіальні відмінності в показниках природного відтворення населення. Серед причин, що зумовлюють такі відмінності доцільно назвати рівень соціально-економічного розвитку регіону, вікову структуру його населення, рівень урбанізації, територіально-етнічні традиції, рівень розвитку сфери послуг. Для виявлення та вивчення територіальних відмінностей в процесах природного руху населення, встановлення нових тенденцій та залежностей доцільно застосовувати методику аналізу територіальної диференціації цих процесів. Застосування такої методики з використанням статистичних даних на 1.01.2005 року дало наступні результати.

Загалом, в західних регіонах співпадають високі показники народжуваності з низькими показниками смертності, в центральних та північно-східних регіонах низькі показники народжуваності “накладаються” на високі показники смертності населення. Такі особливості зумовлюють ще більші територіальні відмінності в показниках природного приросту населення (К_е), особливістю якого є те, що для переважної більшості областей він має від'ємне значення. Це означає, що населення в результаті природного руху зменшується.

Зміни, що проходять у природному русі населення України, негативно відображаються на сучасній віковій структурі її жителів. Відбувається "старіння” нації: середній вік населення України - 36,7 років. Відбувається процес зменшення молодих вікових груп та збільшення питомої ваги людей похилого віку.

Працездатне населення складає 56,1% від загальної кількості населення в Україні, молодше працездатного - 23,2%. Існує різниця в цих показниках між міським та сільським населенням. У віці молодше працездатного вона незначна (20,2% в міському населенні і 21,6% в сільському). Міського населення в працездатному віці 59,5%, сільського -49,1%. Питома вага осіб старше працездатного віку в сільському населенні більша ніж в міському і складає відповідно 29,3% і 20,3%.

Згідно шкали Е. Россета, можна відмітити, що Україна знаходиться в стадії демографічної старості. Як правило, молоде покоління з більшою питомою вагою в працездатному віці проживає в урбанізованих, індустріальна розвинутих областях.

У віковій структурі населення особливо неблагополучна ситуація склалась у сільській місцевості, де частка осіб у працездатному віці майже на 10% нижче, ніж у міській. В деяких областях питома вага населення пенсійного віку в селах перевищує 30% і навіть 50% (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

Тенденція збільшення у віковій структурі населення абсолютної чисельності і питомої ваги осіб похилого віку є наслідком зміни режиму відтворення населення, зокрема в результаті зниження народжуваності.

Статева структура є важливою демографічною характеристикою населення. Від відношення чоловіків і жінок по різних вікових групах залежить можливість вступу до шлюбу, і як наслідок - рівень народжуваності. Диспропорція статей в Україні поступово скорочується.

В 1989 році на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, в 2001 році - 872 чоловіків. Спостерігаються певні територіальні відмінності і співвідношенні жінок і чоловіків.

Українці переважають скрізь, за виключенням Криму, де переважає російське населення (67%). В Криму, в результаті міграції, проживає 83% кримських татар.

Все це є наслідком історичного формування території України та особливостями її економічного розвитку. В результаті особливостей історичного розвитку склались етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки.

Внаслідок постійного міграційного притоку (в першу чергу з “гарячих точок”) в Україні збільшилась чисельність населення некорінних національностей: азербайджанців, вірмен, грузинів, казахів, курдів, чеченців.

Значна частина українців - понад 10 млн. чоловік проживає за межами України. Найбільше їх в країнах близького зарубіжжя - в Росії (3,5 млн. чол.), в Казахстані (близько 1 млн. чол.), в Молдові (біля 500 тис. чол.). В СІЛА та Канаді понад 2 млн. українців. Ще біля 2 млн. проживає в Австралії та країнах Південної Америки (Аргентині, Бразилії та ін.).

Підкреслимо, що розселення населення є досить динамічним процесом, що характеризується територіальним поширенням та концентрацією населення, утворенням форм територіального зосередження проживання людей та взаємодію цих форм, співвідношенням видів та типів поселень, функціонуванням територіальних систем розселення. Вивчення розселення населення має важливе значення в контексті розміщення продуктивних сил, бо саме розселення є одним з головних факторів, який у великій мірі визначає характер та ефективність розміщення матеріального виробництва; є визначальним фактором розміщення сфери послуг; є похідним від характеру розміщення природно-ресурсного потенціалу є своєрідним індикатором рівня соціально-економічного розвитку та структури господарства країни (території). Основними характеристиками процесу розселення є територіальна густота населення, урбанізація, ефективність територіальних систем розселення.

Густота (щільність) населення визначається за допомогою відповідного показника:

де

Р_N - показник густоти населення;

N - чисельність постійних жителів певної території;

S - площа території, для якої розраховується показник.

Внутрішні територіальні відмінності показника урбанізації в Україні зумовлені, насамперед, рівнем розвитку і структурою промислового виробництва, а також структурою природно-ресурсного потенціалу та національно-історичними особливостями регіонів. Високим рівнем урбанізації виділяються регіони з потужним промисловим виробництвом, як правило на чолі з містами-мільйонерами. Найбільший показник урбанізації має Донецька область (90,3%), найменший - Закарпатська область (37,0%).

Характерною ознакою урбанізації є утворення міських агломерацій (від лат. agglomerare - приєднувати) - скупчення в багатьох випадках - злиття міських населень, територіально наближених, що об'єднується в одне ціле в результаті інтенсивних господарських, трудових, культурно - побутових зв'язків. Однією з визначальних рис агломерацій є маятникові міграції (насамперед, трудові) людей. Найбільшими міськими агломераціями в Україні є Київська, Харківська, Одеська, Львівська (моноцентричні), Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакієвська та ін.

Зазначимо, що в залежності від причин виникнення та функцій Ф. Заставний виділяє в Україні чотири основних типи міст:

1. Міста, що виникли на інтенсивних транспортних шляхах та їх перетинах: річкових (Київ, Дніпропетровська, Черкаси, Запоріжжя та ін.), морських (Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та ін.), сухопутних (Рівне, Ужгород, Чернівці, Конотоп, Бахмач, Лозова, Житомир, Ніжин та ін.).

2. Міста, що виникли як центри добувної промисловості (Донецьк, Кривий Ріг, Марганець, Калуш та ін.).

Міста-курорти (Ялта, Феодосія, Трускавець, Миргород).

Міста-центри оборонного значення (Севастополь, Керч та ін.).

Досить динамічно змінюється сільське розселення України, що зумовлено, насамперед, зменшенням чисельності сільського населення. Панівною тенденцією є зменшення загальної кількості сільських поселень. Найбільш виявився цей процес в областях північного та центрального Лівобережжя, Донбасу та Півдня України. В той же час в західних та центрально-західних регіонах таке скорочення було незначним. Ці відмінності пояснюються різкою інтенсивністю відтоку сільського населення в міста, різницею в середній людності поселень та етнічними традиціями. В динаміці сільського розселення виявляються наступні тенденції (Ф.Заставний, 1994р.): по-перше, зменшується людність абсолютної більшості сіл як за рахунок міграцій, так і за рахунок природного зменшення; по-друге, існують значні територіальні (між областями) відмінності у величині сіл - в центрально-східному Лівобережжі переважають дрібноселені форми, в Правобережжі крупноселенні форми; по-третє, спостерігаються територіальні відмінності в густоті сільського населення - порівняно висока його густота в Карпатському регіоні, найнижча - в Донбасі, центрально-південних областях та в північно-поліських районах.

Однією з головних форм територіального зосередження населення є територіальні системи розселення сукупність взаємозв'язаних (в результаті виробничо-господарських, адміністративно-управлінських, соціально-обслуговуючих зв'язків) поселень в межах відносно цілісної території. В системі розселення виділяється своїми функціями та людністю "центральне” поселення до якого тяжіють підпорядковані йому поселення. Достатньо сформованими в Україні є регіональні (міжобласні) системи розселення - Центральна (Київ), Західна (Львів), Північно-Східна (Харків), Південна (Одеса), Подільська (Вінниця); обласні системи на чолі з адміністративними центрами областей; локальні (міжрайонні); низові на чолі з адміністративними центрами низових районів; місцеві та елементарні.

До трудових ресурсів певної території (країни, регіону) відносять ту частину населення, яка має необхідний для трудової діяльності освітній, професійно-кваліфікаційний рівень, фізичний розвиток і стан здоров'я. Одним з основних критеріїв визначення трудоресурсного потенціалу виступає віковий ценз, за яким все населення території поділяється на три групи: молодші працездатного віку (діти, юнаки та дівчата віком до 16 років), працездатного віку (чоловіки у віці до 59 років і жінки у віці до 54 років включно) та старші працездатного віку (пенсіонери). Особливу групу непрацездатного населення становлять інваліди І та II груп.

...