Економіка України

Слід мати на увазі, що загальні оцінки трудових ресурсів дають уяву лише про можливості окремих територій і повинні розглядатися як одна з категорій якісної характеристики населення. З позицій економічних на передній план виступає аналіз зайнятості населення у народному господарстві.

Тенденція до скорочення зайнятості населення (насамперед населення, зайнятого у сфері економіки) породила в Україні принципово нове явище -безробіття. Масове безробіття, як соціальне явище, в Україні фіксується лише з початку 90-х років і пов'язується з переходом на рейки ринкової економіки. Разом з тим і сьогодні ми не повністю звільнилися від менталітету епохи авторитаризму. Яскравим свідченням цього є суттєві відмінності у підходах до визначення безробіття в Україні та у світовому співтоваристві.

В усіх випадках кількісним показником цього явища виступає рівень безробіття, тобто виражене у відсотках відношення числа безробітних до кількості економічно активного населення (або до чисельності населення працездатного віку). Саме цей критерій дозволяє наочно переконатися в існуванні істотної відмінності між згаданими вище підходами до оцінки безробіття за українською і міжнародною методиками: якщо за першою рівень безробіття в цілому по Україні у 1999 р. становив 3,7%, то за другою він у цьому ж році становив 11,3% (в обох випадках кількість безробітних порівнювалася з чисельністю економічно активного населення працездатного віку). Яскраво проявляються відмінності двох згаданих методик при регіональному аналізі рівня безробіття.

Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значною мірою сприяло розміщенню на її території цілої низки виробництв, які вимагають підвищеної кваліфікації кадрів, а також формуванню потужної наукової бази, що давно здобула світове визнання. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення, зайнятого

Вплив населення на розвиток і розміщення продуктивних сил (виробництва).

Населення України, його динаміка, структура та регіональні особливості формування.

Сучасна демографічна ситуація в Україні та шляхи вирішення основних демографічних проблем.

Трудові ресурси України, їх структура та особливості формування.

10. Основні проблеми трудозабезпеченості та раціонального використання трудових ресурсів України.

6. Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах

На початку вивчення теми слід відзначити, що напрям, динаміка, склад і структура господарства України зумовлювались значною мірою її політичним статусом. Він характеризувався тим, що Україна в основному не мала своєї повноцінної державності. Динаміка господарства України в минулому була синхронним відображенням розвитку господарських структур тих країн, до складу яких входила її територія. Окремі злети в господарському розвитку радянської України пояснюються тим, що її активно залучали до розв'язання всесоюзних програм - продовольчої, енергетичної, мілітарної. Саме цим можна пояснити створення тут всеімперської житниці, першої вугільно-металургійної бази і великої бази важкого машинобудування. Особливостями України було те, що негативні явища в колишньому СРСР проявлялися тут глибшим руйнуванням продуктивних сил.

Господарство розвивалося в основному екстенсивним шляхом. Промислове виробництво нарощувалося за рахунок експлуатації нових родовищ корисних копалин (вугільних Західного Донбасу, нафтогазових Дніпровсько-Донецького басейну, рудних Подніпров'я, сірчаних Прикарпаття). Більше половини капіталовкладень йшло не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення існуючого. Надмірно розвивалися галузі військово-промислового комплексу (ВПК), кошти на який відривалися від потреб інших галузей виробничої і соціальної сфер.

Економічна неефективність господарства виявлялась, по-перше, у перевазі екстенсивного шляху розвитку над інтенсивним, по-друге, у постійному зниженні віддачі капіталовкладень: чим більше господарство насичувалося основними виробничими засобами - машинами, устаткуванням, тим помітніше зменшувався вихід продукції на одиницю вартості капіталовкладень; по-третє, у порівняно низькому рівні фондоозброєності праці, що не сприяло підвищенню її продуктивності; по-четверте, у високій сировинно-, матеріало- і енергомісткості виробництва.

Екологічна неефективність господарства виявлялася в реалізації масштабних, але не обґрунтованих науково меліораційних програм і проектів - осушення Полісся і обводнення Степу, що істотно порушило природну рівновагу у цих природних комплексах; створення низки гниючих "рукотворних морів" на Дніпрі; забруднення підземних, поверхневих вод і ґрунтів міндобривами і отрутохімікатами; надмірна концентрація підприємств металургії, хімії, електроенергетики та інших забруднювачів навколишнього середовища; надзвичайно низька екологізація техніки і технології виробництва.

В 1991 р. Україна посідала в Європі перше місце за видобутком залізної руди, виробництвом сталі, тракторів, цукру, мінеральних добрив, третє місце - за видобутком вугілля, виробництвом металорізальних верстатів, цементу, але за життєвим рівнем лише 85-е місце у світі, а в Європі - передостаннє (гірше жили тільки в Румунії та Албанії). За 1992-1999 рр. стан економіки країни і рівень життя погіршувались. Економічний спад майже в усіх галузях народного господарства України почався ще в 1990 р., в 1994 р. досяг максимуму, в другій половині 90-х років темпи спаду значно знизилися, і спостерігався він не в усіх галузях економіки. За період 1991-1999 рр. виробництво валового внутрішнього продукту і промислової продукції скоротилося більш як удвічі. Лише у другому півріччі 1999 р. подолано падіння ВВП, а обсяг промислового виробництва за 1999 р. зріс на 4,3%.

Нинішня економіка України не є незалежною національною цільністю: вона є уламком економіки колишнього Союзу, що знаходиться на території республіки. її структура характеризується занедбаністю галузей, які мають працювати на людину (легка і харчова індустрія, соціальна інфраструктура), та розірваністю технологічних ланцюгів випуску навіть простої готової продукції. Тому існує велика залежність української економіки від імпорту навіть найпростіших товарів.

При переважанні ресурсо-, матеріало-, енерго-, трудо- і капіталомістких галузей майже не розвивались електротехніка, електроніка, радіотехніка і комп'ютерна галузь промисловості, сільськогосподарське, технологічне, середнє, точне і медичне машинобудування, а також легка і харчова промисловості.

У структурі господарства України провідне місце належить у групі галузей матеріального виробництва (разом з вантажним транспортом, зв'язком і торгівлею та їх підсобними господарствами). На ці галузі припадає 70% всіх працюючих і стільки ж основних виробничих фондів.

За останні роки здійснено важливі практичні кроки для формування ринкової економіки як функціонально-цілісної системи і стратегічної мети курсу, що проводиться. Набуває розвитку недержавний сектор економіки: у промисловості найбільш поширеними стали підприємства з колективною власністю, в сільському господарстві - колективні та приватні підприємства. Оптимізується структура зовнішньоекономічних зв'язків. Завершується становлення банківської системи. Розроблені і вже реалізуються багато загальнодержавних і галузевих програм. Вони спрямовані на вирішення важливих народногосподарських завдань, це перш за все - енергозбереження, ракето-, літако- і суднобудування, виробництво вітчизняних електровозів, трамваїв, тролейбусів та автобусів.

Першочерговим завданням подальших економічних реформ в Україні повинно бути повне реформування системи управління і значне скорочення адміністративно-управлінського персоналу. Процес демонтажу бюрократичної системи повинен відбуватися поетапно. На першому етапі уряд і відомчі структури повинні нести повну відповідальність за ефективність роботи підприємств і господарств, за їх прибутки і збитки. Паралельно мають формуватися ринкові структури і органи управління ринковою економікою, які повинні вирішувати питання стратегічного і поточного розвитку виробництва. Необхідна підготовка висококваліфікованого кадрового потенціалу, який би опанував знання основ ринкової економіки, маркетингу, сучасного менеджменту, аудиту.

Держава повинна забезпечити економічну і правову основу як для державних органів управління, так і для діяльності виробників і споживачів.

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обліку на своїй території. Для економіки України характерною є диференційована та диверсифікована структура, для якої характерно висока вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировинною та паливо - енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов'язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, гірничо-хімічна та мінерально-будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів.

Слід відмітити, що потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.

7. Міжгалузеві комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

Вивчення теми обов'язково слід розпочинати із усвідомлення поняття та наголосити на особливостях формування міжгалузевого комплексу (МГК) - система економічно взаємопов'язаних галузей виробничої або невиробничої сфер (сфери нематеріального виробництва). Далі вивчати структурно, за окремими комплексами.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - галузей і підгалузей промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці, споживанні палива, виробництві та використанні енергії та тепла. ПЕК складається з двох важливих взаємопов'язаних галузей: паливної промисловості і електроенергетики.

Паливна промисловість - сукупність галузей гірничо-видобувної промисловості, що спеціалізується на видобутку та переробці паливно-енергетичної сировини: кам'яного та бурого вугілля, нафти, газу, урану, сланців, торфу.

Вугільна промисловість. В паливно-енергетичному балансі питома вага вугілля складає 75%, що є дуже високим показником. Щорічний видобуток вугілля останніми роками складає 80-90 млн. т (з 1991 року видобуток зменшився з 136 млн. т до 77,0 млн. т, у 1998 р. при потребі 100-120 млн. т (18-20 млн. т імпортується з Росії, Польщі, Казахстану). В Україні понад 220 вугільних шахт, половина з яких до 2010 року планується закрити.

Значна частина вугілля використовується на технологічні потреби в чорній металургії та в хімічній промисловості. В надрах України зосереджено до 300 млрд. т вугілля, що дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля як основний енергетичний ресурс України.

Собівартість українського вугілля (особливо донецького) дуже висока, оскільки важкі умови видобутку (велика глибина залягання (глибина багатьох шахт досягає 1 км та більше), малопотужні похилі та вертикальні пласти). Продуктивність праці на українських шахтах складає 2-25% від рівня, досягнутого в США та Західній Європі. В Україні підземним способом добувається 97% кам'яного вугілля, у Великобританії, Польщі, ФРН - 100%, а в США та Канаді - відповідно, 45% та 12%.

Кризовий стан українських шахт став наслідком перемоги хибної концепції, згідно якої робити капітальні вкладення в українську вугільну галузь нерентабельне. Однак, варіанти згортання видобутку вугілля, як і нафтопереробки, будуть набагато дорожчими, ніж реабілітація та модернізація виробництва.

Нафтова і нафтопереробна промисловість - складові частини нафтової промисловості, підприємства якої спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні, переробці нафти. Власних потреб країни не задовольняє. Загальні запаси становлять 153 млн. т. Ступінь розвіданості початкових прогнозних ресурсів вуглеводнів в Україні складає 41%; особливо низький показник розвіданості характерний для акваторій Чорного і Азовського морів. Щорічний видобуток нафти складає 4,1-4,5 млн. т при потребі в 35-45 млн. т (нафтопродуктів - 24-28 млн. т). Питома вага в паливно-енергетичному балансі становить 3-4%.

Україна щорічно імпортує біля 30 млн. т нафти. Оскільки понад 90% нафти надходить із Росії, то це ставить Україну в істотну залежність від постачань з однієї країни. Вишукуються можливості вирішення цієї проблеми за рахунок імпорту з інших країн (Азербайджану, Ірану, Казахстану).

Національна програма "Нафта та газ до 2010 року" передбачає доведення річних обсягів видобутку нафти та конденсату до 7,5 млн. т у 2010 році, з яких 2,5 млн. т буде видобуватись на шельфах Чорного та Азовського морів.

Нафтопереробна промисловість виробляє нафтопродукти (мазут, бензин, гас, дизельне паливо, мастила), що безпосередньо використовуються споживачами. Переробка нафти, як правило, зосереджується в районах споживання нафтопродуктів.

Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ) становить до 60 млн. т на рік, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.

Стабілізація економіки країни неможлива без ефективної роботи нафтопереробної галузі. Однак, морально застарілі потужності українських НПЗ забезпечують лише трохи більше 50% -у глибину переробки нафти (у СІЛА - 90%, у ФРН - 83%). При глибокій переробці нафти на НПЗ можна виробити до 30 видів нафтопродуктів, які сьогодні імпортуються і потребують валютних витрат, і зекономити щорічно щонайменше 2 млрд. доларів СІЛА.

Газова промисловість - галузь ПЕКу, що спеціалізується на видобутку природного і супутніх газів, їх зберіганні, переробці, транспортуванні і розподілі. Власні потреби задовольняє приблизно на 20%, решта імпортується з Росії та Туркменистану (Україна - найбільший імпортер російського газу серед країн Європи). За абсолютним споживанням газу Україна посідає 6 місце в світі, поступаючись лише СІЛА, Росії, Великобританії, Німеччині і Канаді, і третє місце в світі - за імпортуванням газу (після СІЛА і Німеччини). Щорічний видобуток природного газу складає 18-20 млрд. м³ при потребах 60-85 млрд. м³, власні запаси оцінюються в 1,15 трлн. м³. З врахуванням імпортованого газу його питома вага у паливно-енергетичному балансі складає 18%. До 2010 року обсяг річного видобутк³ газу планується збільшити до 35,3 млрд. м³, з яких на шельфі - 6,3 млрд. м .

Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу, щорічно видобувається 0,5 - 1 млн. т торфу (в умовній вологості).

Електроенергетика базується переважно на використанні місцевого вугілля, ядерного палива, газу і нафти, гідроресурсів. Енергетика забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь в технологічних процесах багатьох галузей промисловості. Сумарна потужність енергоустановок перевищує 60 млн. кВт., котрі здатні виробляти понад 300 млрд. кВт.-год. електроенергії в рік.

Централізація виробництва електроенергії на потужних електростанціях наблизила ці об'єкти до паливних баз і основних енергоспоживаючих регіонів, що призвело до нерівномірності розміщення енергооб'єктів. Великим виробником електроенергії є Придніпров'я, Київська, Харківська, Івано-Франківська, Вінницька області.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні(ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні (СЕС), вітрові (ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі (ГАЕС) електростанції, парогазові установки, електричні та теплові мережі, котельні.

Всі енергосистеми України (Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька, Одеська) об'єднані між собою.

Одна з проблем української енергетики - відсутність регулюючих потужностей, які дозволяють покривати дефіцит електроенергії під час пікових навантажень, а також можливостей перетоку електроенергії.

Теплова енергетика. Теплові електростанції виробляють більшість електроенергії. Значна частина електроенергії в Україні виробляється в Донбасі та Придніпров'ї. Найбільші в Україні ДРЕС функціонують в Донбасі: Вуглегірська (найбільша - потужність близько 1 млн. кВт), Курахівська, Слов'янська, Старобешівська. Великим виробником електроенергії є також Київська (Трипільська ДРЕС), Харківська (Зміївська ДРЕС), Вінницька області (Ладижинська ДРЕС). На базі Львівсько-Волинського басейну і нафтогазових родовищ Західної України працюють Бурштинська ДРЕС (Івано-Франківська область) та Добротвірська ДРЕС (Львівська область).

Від теплоцентралей та районних котелень Міненерго України забезпечується теплом 47 міст та населених пунктів. Треба відзначити, що частка малих промислових і комунальних ТЕЦ у виробництві тепла складає менше 10%, тоді як частка їх у виробництві тепла у Фінляндії складає 43%, у ФРН - 53%, у Голландії - 67%, Великобританії та СІЛА - понад 90%. Більша частина ТЕС проектувалась та будувалась у 60-70-і роки, обладнання електростанцій фізично зношене та морально застаріле, не відповідає сучасним технічним та економічним вимогам.

Атомна енергетика. АЕС забезпечують понад 40% виробництва електроенергії. На території України в експлуатації знаходяться 5 атомних електростанцій: Запорізька (м.Енергодар), Південно-Українська (м.Південноукраїнськ), Рівненська (м.Кузнєцовськ), Хмельницька (м.Нетішин). Загальна потужність 13,8 млн. кВт (14 енергоблоків по 1000 МВт кожний).

За розрахунками фахівців Чорнобильської АЕС тариф на електроенергію, що виробляється на АЕС України, становить 0,018$ за 1 кВт-год., тоді як на ТЕС, що працюють на природному газі - 0,028$, а на вугільних ТЕС - 0,02$ (Ковалко М.П., Денисюк С.П., 1996).

В Україні створена потужна сировинна база урану, яку за обсягами можна можна порівняти із сировинними базами провідних урановидобувних країн. Вона спроможна забезпечити роботу вітчизняних АЕС (однак собівартість вітчизняного природного урану в 1,5 рази перевищує ціни світового ринку).

Гідроенергетика. На гідроенергетику припадає незначна частина виробництва електроенергії - 4-5%. В Україні працює 8 великих ГЕС, 25 середніх та одна гідроакумулююча. Основні гідроенергетичні ресурси знаходяться в басейні Дніпра (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська, Каховська ГЕС) та Дністра (Дністровська). В Карпатах виділяється Теребле-Рікська ГЕС. Крім того, на середніх та малих річках (Ворскла, Південний Буг, Ріка, Рось) діють понад 55 невеликих ГЕС.

Оскільки гідроенергетичні ресурси України порівняно невеликі, то їх використовують переважно для покриття пікових навантажень діючої енергосистеми.

Будівництво ГЕС в минулому недостатньо обґрунтовувалось. Природі і земельному фонду України завдано значної шкоди: затоплено і підтоплено великі площі сільськогосподарських угідь, населених пунктів.

Нетрадиційні джерела енергії. В України є можливості істотного розширення ресурсної бази енергетики за рахунок використання позабалансових енергетичних джерел, таких як природний газ та супутній нафтогазових родовищ, шахтний метан, викидні гази промислових виробництв (газопереробних заводів), тверді побутові відходи, шлами вуглезбагачення, тверді та рідкі відходи промислових і сільськогосподарських виробництв.

Одним із видів нетрадиційних джерел є термальні води. В результаті виконаного комплексу узагальнюючих оцінок геологоструктурних, геотермічних та гідрогеологічних умов встановлено, що в надрах України знаходиться близько 27 млн. м /добу прогнозних ресурсів термальних вод. їх сумарна гідротермальна енергія досягає 450 млн. Гкал/рік. Сприятливими регіонами для отримання гідротермальної енергії є Крим і Закарпаття.

Україна має значні поклади шахтного метану, які за різними оцінками складають від 1,3 до 3,5-4,0 трлн. м³. (у США на сьогодні видобувається 21 млрд. м³ шахтного метану на рік).

Останнім часом спрямовані зусилля на пошук альтернативних джерел екологічно чистих джерел енергії. Потреби Криму, Одеської та Херсонської областей можна задовольнити, використавши постійні вітри на узбережжі.

В 1994 році в Західному Криму на березі о. Донузлав введено в дію першу чергу Донузлавської ВЕС. Промислові вітрогенератори виробляє ВО "Південний машинобудівний завод" (м. Дніпропетровськ). Дослідно-промислова сонячна електростанція діє на сході Криму (смт. Щолкіне). Малогабаритні геліоустановки виробляє Севастопольський ремонтно-механічний завод.

Металургія. Чорні та кольорові метали широко використовуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й у всіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки, композитів, інших сучасних матеріалів. Функціональним ядром комплексу є чорна і кольорова металургія. її комплексний зв'язок ґрунтується на певній взаємозамінності чорних і кольорових металів у машинобудуванні та будівництві, подібності окремих технологічних процесів при виробництві сплавів, оцинкуванні листового заліза тощо. Система виробництва чорних і кольорових металів охоплює весь процес від видобутку і підготовки сировини, палива, допоміжних матеріалів до випуску прокату з виробами дальшого переділу.

Сучасна металургія України це базова галузь народного господарства, вона посідає одне з провідних місць у міжгалузевій структурі промисловості. її частка в усій індустрії України становить: виробництво товарної продукції - 13,4% (в 1990 р. - 12,5%), основні фонди - 13%, чисельність робітників - 6,5%, споживання електроенергії - 15,6%, споживання палива - 14,2%. В ній зайнято понад 600 тис. робітників; вона забезпечує 50% валютних надходжень в Україну.

Чорна металургія. Сприятливі передумови для розвитку: великі запаси залізної і марганцевої руди у Придніпров'ї та на Керченському півострові, коксового вугілля в Донбасі, що знаходяться на близькій взаємній відстані, місцева нерудна сировина, достатня кількість і якість трудових ресурсів, зручні транспортні зв'язки, масові ближні споживачі чорних металів. Несприятливий природний фактор - недостатня кількість водних ресурсів у Донбасі (дана галузь досить водомістка).

На базі чорної металургії виникло чимало промислових вузлів, що показує важливу комплексоутворюючу роль галузі. Отже, Україна є провідною металургійною державою світу і має великі експортні можливості. Але сучасний міжнародний попит вимагає поліпшення якості металопродукції.

Серед усіх металургійних центрів різко виділяються три - Маріуполь, Кривий Ріг і Запоріжжя, частка яких в галузі складає понад 50%.

Основні фактори розміщення підприємств повного циклу - місця розташування залізної руди та коксового вугілля, що спричиняється великою сировинно- та паливомісткістю виробництва. Спостерігається поступове зростання частки Придніпров'я в загальнодержавному виробництві: зменшується орієнтація галузі на вугільні райони (для виплавки 1 т металу потрібно дедалі менше палива, але все більше залізної руди у зв'язку з вичерпанням запасів багатих руд); крім того, Придніпров'я значно краще забезпечене водними ресурсами.

Чорна металургія включає й виробництво феросплавів (Запоріжжя, Стаханов, Нікополь), труб (Нікополь, Новомосковськ, Дніпропетровськ, Харцизьк, Макіївка, Маріуполь, Луганськ). Вторинна обробка чорних металів є у Дніпропетровську, Костянтинівні, Луганську. У Броварах діє завод порошкової металургії.

Найбільший у світі центр видобутку залізних руд - Кривий Ріг, де розташовані п'ять потужних ГЗК. Порівняно недавно збудовано великий ГЗК у Комсомольську (Полтавська обл.). Ще видобувають залізну руду в м.Дніпрорудне (Запорізька обл.) та на Керченському півострові.

Нині світовий розвиток галузі формується під впливом переходу від переважного нарощення абсолютних обсягів виробництва до зниження питомого металоспоживання за рахунок випуску та використання металопродукції підвищеної якості.

Кольорова металургія порівняно з чорною менше розвинена в Україні, що пов'язано, насамперед, з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів. На власній сировинній базі діє виробництво титану, нікелю, ртуті, цирконію, кремнію. Інші сировинні матеріали або метали імпортуються.

У структурі галузі провідне місце посідає алюмінієва промисловість (виробництво глинозему і алюмінію). На базі великого глиноземного заводу у Миколаєві (на імпортній сировині) діють найбільше підприємство цієї галузі - Запорізький алюмінієвий завод (орієнтація на джерело дешевої електроенергії), у Свердловську (Луганська обл.) - завод алюмінієвих сплавів. Цинк з довізної сировини виробляють у Костянтинів ці (Донецька обл.), електроенергомісткі титан і магній - у Запоріжжі, останній також - у Калуші Івано-Франківської обл., де є сировина, нікель - смт. Побузьке Кіровоградської обл. (сировина), латунний і мідний прокат - у Артемівську Донецької обл. Видобуток і збагачення титанових руд налагоджено на Житомирщині (Іршанськ), в Криму.

25% товарної продукції кольорової металургії України - це виробництво вторинних кольорових металів (Донецьк, Харків, Одеса, Київ), твердих сплавів (Торез, Світловодськ). Запоріжжя великий центр електродної промисловості.

Налагоджено виробництво й інших кольорових металів - цирконію, кобальту, ніобію, гафнію. Прояви золотоносних руд знайдено у Дніпропетровській і Кіровоградській областях, Донбасі та в Закарпатті, де вже одержали перше золото, Приазов'ї, (найкращі перспективи родовища в Закарпатті). Зовсім недавно виявили значні поклади міді у Волинській обл., які зможуть задовольнити потреби України.

У просторовій структурі галузі виділяються Запорізький центр і Донецький район. Спад виробництва в кольоровій металургії в 90-х роках досить значний.

Машинобудування. В господарському комплексі України машинобудування відіграє провідну роль, як одна з базових галузей, що повинна забезпечувати науково-технічний прогрес. Велика різноманітність машинобудівної продукції, внутрішньогалузева відмінність в технологічних процесах зумовила помітну диференціацію виробництва, на основі якої в структурі машинобудування виділяються такі галузі (підгалузі): важке, транспортне, сільськогосподарське, точне і електротехнічне машинобудування, верстатобудування, тракторобудування. В складі цих галузей виділяються дрібніші підгалузі або окремі виробництва, наприклад, в транспортному машинобудуванні - автомобілебудування, літакобудування, суднобудування; в автомобілебудуванні - виробництво легкових автомобілів, автобусів, середньо вантажних автомобілів, тощо.

Суттєві відмінності між галузями машинобудування спостерігаються в таких їх техніко-економічних характеристиках, як металомісткість, працемісткість, транспортабельність продукції. Своєрідний вияв в кожній галузі машинобудування мають такі сучасні форми виробничо-технічної організації виробництва як спеціалізація, концентрація, кооперування та комбінування.

Важке машинобудування характеризується порівняно невеликою трудомісткістю, низькою транспортабельністю та високою металомісткістю продукції. До цієї галузі належать виробництво устаткування для металургії (Новокраматорськийта Старокраматорський, Дебальцівський, Лутугінський, Кадіївський, Маріупольський заводи); гірничошахтних машин (Горлівка, Дружківка, Донецьк, Кривий Ріг, Красний Луч, Ясинувата); підйомно-транспортних машин (Дніпропетровськ, Львів, Нікополь, Одеса, Прилуки, Харків); устаткування для хімічної промисловості (Львів, Бердичів, Суми, Фастів); енергетичне машинобудування (Харків - чотири крупних заводи, Запоріжжя, Полтава, Токмак); важких верстатів та ковальсько-пресового устаткування (Краматорськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг).

Транспортне машинобудування характеризується високою працемісткістю та потребує багато висококваліфікованих фахівців, що й зумовлює відповідні принципи розміщення підприємств.

Залізничне машинобудування у великій мірі залежить від сировини (Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Дніпродзержинськ, Стаханов, Маріуполь).

Суднобудування розміщується переважно в портових містах (Миколаїв - три заводи, Херсон - два заводи, Київ, Одеса, Севастополь, Керч, Іллічевськ, Маріуполь).

Автомобілебудування залежить від працересурсного фактора (Львів -автобуси, мопеди, Кременчук - великовантажні автомобілі та мікроавтобуси; Запоріжжя, Луцьк - легкові автомобілі; Київ - мотоцикли; Горлівка, Одеса, Сімферополь, Іллічевськ - автоскладання; Чернігів, Харків - велосипеди).

Авіабудування та ракетобудування розміщується у великих містах -науково-технічних та промислових центрах (Київ, Харків, Дніпропетровськ).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується переважно на споживача, бо виробляє малотранспортабельну продукцію: зернозбиральні комбайни (Херсон), бурякозбиральні комбайни (Дніпропетровськ, Тернопіль),сівалки (Кіровоград), ґрунтообробна техніка (Одеса), хімсільгоспмашини (Львів), машини і устаткування для тваринництва і кормовиробництва (Ніжин, Бердянськ, Біла Церква, Коломия, Умань, Ковель).

Тракторобудування характеризується досить високою питомою металомісткістю та середньою транспортабельністю готової продукції, тому в розміщенні орієнтується як на металургійні бази, так і на кваліфіковані трудові ресурси. Головною базою тракторобудування є Харківський вузол, до якого входять тракторний завод, заводи тракторних двигунів, "Серп і молот", тракторних самохідних шасі, а також підприємства Лозової, Дергачів, Чугуєва. Колісні трактори виробляють в Дніпропетровську, тракторні агрегати, комплектуючі та запасні частини у Вінниці, Кременчуці, Києві, Луганську, Одесі, Білій Церкві.

Верстатобудування в територіальному розміщенні тяжіє до регіонів і центрів з високим рівнем розвитку машинобудування, науково-дослідних та конструкторських робіт - Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Краматорськ, Житомир.

Точне та електротехнічне машинобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси, наукові та освітні центри. Центрами виробництва приладів для контролю та регулювання технологічних процесів є Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Харків; електровимірювальних приладів -Київ, Сєвєродонецьк, Житомир, Львів; радіовимірювальних приладів -Львів, Ужгород, Київ; оргтехніки - Кіровоград, Умань, Харків; електронно-обчислювальної техніки - Київ, Вінниця, Сєвєродонецьк, Чернівці, Одеса, Лубни; оптичних та оптико-механічних приладів - Харків, Суми, Одеса.

Найвищу концентрацію машинобудівних підприємств мають Харківська, Київська, Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області, до зосереджені багатогалузеві машинобудівні вузли та центри.

Хімічна і нафтохімічна промисловість. Однією з галузей важкої промисловості України є хімічна промисловість. В структурі галузі виділяються: гірничо-хімічна; основна хімія; промисловість хімічнихволокон і ниток; виробництво синтетичних смол і пластичних мас; хіміко - фотографічна промисловість; побутова хімія; лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників; хіміко-фармацевтична промисловість.

Для розвитку галузі в країні склалися сприятливі умови. Поклади мінеральної хімічної сировини - кам'яного і бурого вугілля, нафти, газу, кухонної і кам'яної солей, фосфоритів, гіпсу, крейди, вапняку, сірки, а також відходи чорної і кольорової металургії, харчової, лісової і деревообробної промисловості відіграли велику роль у формуванні її галузевої структури.

Розміщення гірничо-хімічної промисловості пов'язане з родовищами хімічної сировини. В Стебнику (Львівська область) і Калуші (Івано-Франківська область) ведеться видобуток калійних солей. Кам'яна сіль добувається в Артемівську і Слав'янську (Донецька область). В Новому Роздолі і в Новояворівську ведеться розробка родовищ сірки. В Україні є родовища фосфоритів - Ізюм, Кролевець, Придніпров'я, - але ці запаси не задовольняють потреби виробництва фосфатних добрив.

Найбільша частка у виробництві валової продукції належить галузям основної хімії - виробництво мінеральних добрив, кислот, солей і соди.

Виробництво мінеральних добрив базується на використанні як місцевої сировини так і привізної. Калійні добрива виробляють в Калуші, Стебнику. Підприємства по виробництву азотних добрив тяжіють до центрів виробництва коксу і переробки природного газу. В Горлівці і Дніпродзержинську працюють азотнотукові комбінати. В Рівному, Черкасах, Лисичанську азотні добрива виробляються на основі використання природного газу.

В Сумах, Одесі, Вінниці і Костянтинівці є підприємства, що виробляють фосфатні добрива, з ними як територіально, так і технологічно пов'язані заводи, що виробляють сірчану кислоту - в Сумах, Новому Роздолі.

Содове виробництво також набуло розвитку в Україні. Для цього є всі умови - наявність сировини (кухонної солі і вапняків) і палива. Тому підприємства по виробництву соди розміщені головним чином в Донбасі-Слав'янську, Лисичанську. В Криму содове виробництво представлене в Красноперекопську. Тут у виробництві використовують солі Сивашу, кримські вапняки і природний газ. В Західній Україні, в м.Калуш, виробляють каустичну соду, яку використовують при виробництві штучного волокна, в текстильній промисловості, миловарінні. Кальциновану соду застосовують у виробництві скла. Питну соду - в харчовій і фармацевтичній промисловості.

Промисловість хімічних волокон і ниток виробляє штучні і синтетичні волокна та нитки, целофан, сірковуглець та деякі товари народного вжитку. Ця підгалузь представлена Київським, Чернігівським, Черкаським, Сокальським об'єднаннями "Хімволокно" та Житомирським заводом хімічного волокна, що спеціалізуються на виробництві віскозного, штапельного волокна, ниток для кордної тканини та капронових ниток. Штучні волокна одержуються з природних полімерів.

Виробництво синтетичних смол і пластмас в країні базується на використанні вугілля, продуктів коксохімії, продуктів переробки нафти і газу. Тому поширена ця галузь хімічної промисловості в Донбасі та Придніпров'ї. Вперше виробництво пластмас розпочалося в Дніпропетровську в 1928 році, Одесі - 1929 р., Харкові - 1931 р., Прилуках - 1935 р. Зараз на діючих хімічних і коксохімічних підприємствах працюють цехи по виробництву полімерних матеріалів. Найбільші підприємства підгалузі - виробничі об'єднання "Азот", що в Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та Черкасах, Горлівське "Стирол", Первомайське "Хімпром", Рубіжанське "Барвник", Бориславське "Барва", Калуський концерн "Хлорвініл", а також Київський завод хімікатів та Дніпропетровський і Одеський лакофарбові заводи.

В Луцьку , Броварах, Прилуках, Харкові та Сімферополі розміщені заводи з переробки пластмас.

Хіміко-фотографічна промисловість України об'єднує такі спеціалізовані підприємства як Київська фабрика "Фотон" і Шосткінське ВО "Свема".

Виробництво продукції побутової хімії здійснюється на заводах у Дніпропетровську, Харкові, Сімферополі, Донецьку та на Київському ВО "У кр побут".

Лакофарбова промисловість України розвивається з другої половини XIX століття і зараз випускає різноманітні лаки, фарби, емалі, оліфи, розчинники та інше. Для виготовлення цих матеріалів використовуються різні види сировини: продукція нафтохімічної і нафтопереробної промисловості, кольорової та чорної металургії, промисловості органічного синтезу, олійно-жирової промисловості, тощо. Тому на розміщення лакофарбової промисловості впливають як сировинний так і споживчий фактори. Найбільші підприємства підгалузі зосереджені в Дніпропетровську, Одесі, Львові, Бориславі, Чернівцях, Кривому Розі, Києві.

Промисловість синтетичних барвників в Україні представлена Рубіжанським ВО "Барвник", Івано-Франківським заводом тонкого органічного синтезу, Сиваським анілінофарбовим заводом (м.Армянськ).

Хіміко-фармацевтична промисловість України спеціалізується на виробництві синтетичних лікарських засобів, медикаментів, вітамінів, антибіотичних засобів, готових лікарських препаратів. Головні підприємства підгалузі розміщені в містах - наукових центрах, де зосереджені висококваліфіковані кадри - в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Полтаві, Кременчуці Лубнах, Житомирі.

Промисловість хімічних реактивів і особливо чистих речовин характеризується високою науко- і фондоємкістю виробництва. До складу підгалузі входять шість спеціалізованих підприємств, що розміщені в Києві, Харкові, Львові, Шостці, Донецьку, Черкасах.

Нафтохімічна промисловість в Україні набула розвитку на базі нафтопереробної і газової промисловості. Нафтопереробні підприємства і виробництва розміщені в Кременчуці, Херсоні, Бориславі, Бердянську.

Гумова та гумоазбестова промисловість України налічує біля 30 підприємств. Найбільші з них Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківське виробниче об'єднання шин і гумоазбестових виробів.

Слід наголосити, що в територіальній структурі промисловості виділяють промвузли:

Лисичансько- Рубіжанський;

Дніпропетровсько-Дніпродзержинський;

Дрогобицько-Бориславський;

Львівський;

Червоноградсько-Сокальський;

Калусько-Долинський;

Шосткінський.

Одним з головних напрямків розвитку хімічної та нафтохімічної промисловості повинна стати орієнтація на маловідходні і безвідходні технології, системи очищення та виробництва замкненого циклу.

Лісопромисловий комплекс України має добре розвинену функціонально-компонентну (галузеву) та функціонально-територіальну структури. Постачанням готової продукції та лісоматеріалів він пов'язаний більш ніж з 100 галузями господарства.

Таблиця 9.1 Галузевий склад лісопромислового комплексу.

№ пп	Підкомплекси в складі ЛПК	Галузі та виробництва
1.	Лісогосподарський	Лісове господарство Заготівля лісу
2.	Деревообробний	Лісопильна промисловість Фанерна промисловість Меблева промисловість Виробництво деревоволокнистих плит (ДВП) та деревостружкових плит (ДСП) Виробництво будівельних матеріалів із деревини
3.	Целюлозно-паперовий	Целюлозна промисловість Паперова промисловість Виробництво картону
4.	Лісохімічний	Гідролізна промисловість Дубильно-екстрактна промисловість Піротехнічні виробництва Каніфольно-скипідарне виробництво Хвойно-ефірне виробництво Дьогтьокурильне виробництво

Власне лісове господарство забезпечує лісовідновлення, лісо влаштування, підвищення продуктивності лісів, їх захист та охорону. Вирішальна роль у здійсненні цих видів діяльності належить лісництвам. Головним завданням лісового господарства є розширення бази власних лісових ресурсів, тому що для підтримки нинішнього рівня виробництва Україна повинна щорічно закупати деревину та її продукти на суму майже 4 млрд. доларів. Заготівля лісу здійснюється переважно в Карпатах, на Поліссі та в Лісостепу. Найбільші обсяги лісозаготівлі здійснюються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській та Житомирській областях. Щорічний обсяг лісозаготівлі на Україні складає 14-14,5 млн.м³. Цього замало для забезпечення власних потреб, тому значна частина лісу постачається з Росії та Білорусі.

Лісопильна промисловість зосереджена, як правило, в районах лісозаготівель. Майже 4/5 найбільших центрів розташовано в Карпатському районі та на Поліссі. Підприємства фанерної промисловості також зосереджені в західних регіонах України.

Найбільшою серед деревообробних галузей є меблева промисловість. На її долю припадає майже половина всього зайнятого в лісогосподарському комплексі персоналу та 47% обсягу товарної продукції. Найбільшими центрами по виготовленню меблів є практично всі великі міста України (Київ, Львів, Одеса, Ужгород, Донецьк та ін.) та розташовані поблизу них середні і малі міські поселення.

Виробництво деревоволокнистих та деревостружкових плит (ДВП та ДСП) виникло на Україні відносно недавно в кінці 50-х років. Підприємства по виробництву будівельних матеріалів із деревини (балок, рейок, дощок, паркету) працюють в Києві, Харкові, Запоріжжі, Одесі Кривому Розі, Донецьку, Чернівцях, Костополі, Ківерцях та ін.

В цілому деревообробний підкомплекс займає провідне місце в структурі лісопромислового комплексу. На його долю припадає 73% зайнятого промислово-виробничого персоналу та 70% випуску товарної продукції. Основними факторами розміщення є сировина та споживач.

На долю целюлозно-паперового підкомплексу припадає 18% товарної продукції та 9,6% зайнятих. В розміщенні він зорієнтований на сировинний, водний та енергетичний фактори. Найбільшими підприємствами є Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська обл.), Рахівська картонна фабрика (Закарпатська обл.), Обухівський картонний комбінат (Київська обл.), Херсонський целюлозний завод, целюлозно-картонний комбінат в Ізмаїлі, Корюківська фабрика технічного паперу (Чернігівська обл.), Малинська паперова фабрика (Житомирська обл.), Понінська паперова фабрика (Хмельницька обл.).

Лісохімічний підкомплекс об'єднує галузі, що виготовляють деревне вугілля, оцтовий порошок, оцтову кислоту, метиловий спирт, формалін, скипидар, ефірне масло та інше. Найважливішими центрами є Київ, Коростень (Житомирська обл.), Славута (Хмельницька обл.), Великий Бичків, Свалява (Закарпатська обл.), Донецьк, Вигода (Івано-Франківська обл.), Одеса.

В територіальній структурі лісопромислового комплексу України виділяються два великих райони - Карпатський та Поліський, а також ряд лісопромислових центрів за їх межами (Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Херсон та інші).

Легка промисловість відноситься до галузей із складною структурою, що об'єднує такі підгалузі: текстильну; швейну; трикотажну; шкіряну; взуттєву; хутрову.

Підгалузі легкої промисловості забезпечують населення тканинами, трикотажними виробами, готовим одягом, взуттям. Крім того, продукцією виробничого призначення - кордом, технічними тканинами, канатами, рибальськими сітками і т. ін.

Для легкої промисловості характерна концентрація та спеціалізація виробництва. Підприємства галузі наближені до районів споживання, сировинних ресурсів та центрів зосередження трудових ресурсів.

Провідне місце в структурі легкої промисловості займає текстильна промисловість. Основними галузями текстильної промисловості в Україні є бавовноочисна, бавовняна, шовкова, лляна, конопледжутова, трикотажна, текстильно-галантерейна, первинної обробки льону та луб'яних культур, промисловість нетканих матеріалів.

На розміщення текстильної промисловості впливають ряд соціально-економічних факторів і в першу чергу - споживчий та наявність трудових ресурсів.

Швейна промисловість - галузь легкої промисловості, на підприємствах якої виготовляють швейні вироби різного призначення як із тканини так і шкіри, хутра, оздоблювальних матеріалів, фурнітури. В розміщенні галузі важливу роль відіграють як споживчий фактор так і наявність трудових ресурсів. Галузь поширена майже в усіх великих містах України.

Шкіряна промисловість - галузь легкої промисловості, підприємства якої в результаті фізико-хімічної і механічної обробки шкур тварин одержують в основному вичинену шкіру. Підприємства галузі випускають жорсткі та м'які шкіряні товари, замшу й лаковану шкіру, сирицю, технічну шкіру, штучне хутро.

До найбільших виробничих об'єднань шкіряної промисловості можна віднести Бердичівське, Івано-Франківське, Київське та Львівську шкіряну фабрику "Світанок". У Луцьку та Тернополі заводи синтетичних та штучних шкір.

Головним споживачем шкіряної промисловості є взуттєва промисловість, що тяжіє до районів споживання та зосередження робочої сили. В країні існує 36 підприємств галузі. Найбільші з них зосереджені в Луганську, Києві, Львові, Чернігові, Дніпропетровську.

Основне призначення харчової промисловості - виробництво продуктів харчування. Харчові концентрати, консерви, заморожені овочі та фрукти не псуються при перевезенні та довгому зберіганні. їх розвиток дозволяє ліквідувати розбіжності в постачанні населення продовольством, пов'язані з неоднаковими природними умовами територій.

Харчова промисловість розвивається повсюди, де постійно проживає населення. Цьому сприяє поширення сировини та повсюдне споживання харчових продуктів. За показником питомої ваги в загальному обсязі валової продукції промисловості галузь поступається лише машинобудуванню (15% на 1998 рік).

За характером сировини, що використовується, галузі харчової промисловості розділяються на 2 групи:

а) галузі, що використовують сировину, котра пройшла попередню переробку;

б) галузі, що використовують необроблену сировину.

До районів виробництва сільськогосподарської сировини тяжіють галузі першої групи (цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслоробна, круп'яна), бо вага її готової продукції менша, ніж початкової сировини. Це пов'язано з обезводненням (сушіння фруктів) та утворенням великих відходів при переробці, псуванням при довготривалому транспортуванні та зберіганні (молоко). Через це сировина повинна перероблюватися швидше та перевозитися не далі ніж на 50-60 км. Географія підгалузей харчової промисловості залежить не тільки від наявності сировини, але і від розмірів сировинної бази.

На основі відходів харчової промисловості створені виробництва цінних кормових добавок, кормів, вітамінів та антибіотиків.

Цукрова промисловість займає важливе місце в структурі харчової індустрії. На Україні склався один з найбільших у світі районів бурякоцукрового виробництва. На її розміщення вирішальний вплив має сировинна база, бо при далеких перевезеннях якість цукрового буряка погіршується і вихід цукру знижується.

Всього в Україні близько 200 цукрових заводів (20% у Вінницькій області), які здатні переробляти за рік 44-60 млн.т буряку. Заводи розміщуються в лісостеповій зоні, на півночі степу; в післявоєнні роки виробництво цукру поширилось на захід, південь Полісся. Щорічно виробляється 3,5-4,5 млн. цукру-піску. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис.т сировини (найбільший Лохвицький цукровий завод - 7,5 тис.т за добу).

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області.

Цукрова промисловість переробляє також імпортний цукор-сирець. Це дозволяє повніше використовувати потужності цукрових заводів, які в зв'язку з сезонністю сільського господарства працюють по півроку. Цукрово-рафінадні заводи знаходяться в Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі (Сумська область), Ходорові (Львівська область) за межами бурякоцукрового виробництва - Одеса.

На цукрових комбінатах поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти, кормових дріжджів.

Борошномельно-круп'яна, хлібопекарна, кондитерська та макаронна галузі розміщуються всюди, особливо у великих містах, бо їх продукція (макарони, хлібобулочні та кондитерські вироби) не витримує далеких перевезень. Підприємства борошномельно-круп'яної промисловості зосереджуються як у районах виробництва зерна, де використовуються відходи зернопереробки для тваринництва, в тому числі для одержання комбікормів, так і в середніх та великих містах інших районів, які є значними споживачами борошна.

Потужні підприємства з виробництва борошна та хліба розміщені у великих містах; хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу і великих селах. Розвиток і розміщення борошномельної та хлібопекарної промисловості залежить від потреб у хлібопродуктах.

Олійно-жирова та парфюмерно-косметична промисловість виробляє олію (соняшникову, конопляну, рапсову, лляну, гірчичну та ін.), маргарин і супутні продукти. її розміщення визначається технологічними особливостями (невеликим виходом олії із насіння, близько 36%), що вимагає будівництво підприємств у районах вирощування олійних культур.

Олійно-жирова промисловість представлена олійно-екстраційними, олійно-пресовими, маргариновими та миловарними заводами, а також олійно-жировими та жировими комбінатами. Виробництво олії належить до матеріаломістких, тому олійно-екстраційні заводи розташовані в районах вирощування соняшнику. Біля третини всієї виробленої олії використовується при виготовленні маргарину та мила. Маргаринові заводи розташовані в Києві, Донецьку, Ужгороді та ін. Велике поширення отримало комбінування (на комбінатах виробляється 50% олії, значна частина маргарину, мила, миючих засобів).

У парфюмерно-косметичній, медичній та харчосмаковій промисловості використовується ефірна олія. Велике значення має розмаринова, ладанникова, трояндова, лавандова олія, продукти переробки коріандру, м'яти, тмину, шавлію, фенхелю та ін. Ефіроолійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, що виробляють ефірну олію високої якості, розташовані в Бахчисараї, Алушті, Сімферополі; підприємства парфюмерно-косметичних виробів у Миколаєві, Харкові та ін.

Спиртова промисловість приурочена до районів вирощування і переробки зерна та картоплі. Із відходів переробки отримують крохмаль і патоку.

Лікеро-горілчана промисловість розміщується в районах споживання продукції (великі та середні міста).

Кінцевою продукцією виноградно-виноробної промисловості є свіжий виноград, виноградні вина, соки, коньяки, які виготовляються х технічних сортів винограду. Сировину для одержання первинних виноматеріалів діють райони виноградарства (Крим, Закарпаття, Одеська та Херсонська області). Заводи вторинного виноробства та шампанських вин розташовані в районах споживання готової продукції. Із відходів переробки отримують різні кислоти, хлібопекарні дріжджі, дубильні речовини, спирт.

...