Економіка України

Рівень урбанізації: найменший в Полтавській області - 59,5%, найбільший в Харківській області - 79,0%, в цілому по району - 68%. Всього в районі 47 міст і 102 селища міського типу.

В етнічному складі переважають представники 4-х національностей: українці (79%), росіяни (19%), євреї (0,7%) і білоруси (0,5%).

Найбільш розвиненою галуззю промисловості є машинобудування.

Енергетичне і електротехнічне машинобудування: Харків (виробництво турбін, тепловозного обладнання, потужних турбо- і гідрогенераторів, електроприладів), Полтава (завод газорозрядних ламп, виробництво електродвигунів, компресорів для тепловозів і електровозів), Суми (виробництво електроавтоматики), Глухів (виробництво блоків, резисторів і магнітних станцій для щитів управління).

Тракторне і сільськогосподарське машинобудування: Харків (виробництво тракторів, моторів для різних типів сільськогосподарських машин), Суми, Ахтирка, Глухів.

Транспортне машинобудування: Харків (виробництво дизель- агрегатів, пересувних електростанцій, літаків, велосипедів, підшипників, танків); Полтава (виробництво пневматичних гальмівних систем, ремонт тепловозів); Кременчук (виробництво вантажних автомобілів "КрАЗ", складання автомобілів "Івеко", вантажних вагонів, коліс для різноманітних видів техніки); Дергачі (виробництво мотоциклів для селянських господарств); Лубни (виробництво малотоннажних вантажівок і мікроавтобусів).

Верстатобудування: Харків (виробництво металорізальних верстатів, Полтава (виробництво верстатів для різки труб), Лубни (виробництво металорізальних верстатів), Глухів, Суми.

Виробництво приладів, устаткування і інструментів: Харків (насоси, гідроапаратура, поліграфічні машини), Полтава (штучні алмази і алмазний інструмент, музичні інструменти), Зміїв (машини для хімічної чистки одягу, катки для гладіння білизни), Суми (електронні мікроскопи), Ромни (автоматичні телефонні станції, поліграфічні машини), Ізюм (окуляри і оптика), Лубни (обчислювальна техніка), Ахтирка, Карлівка, Чугуїв, Червонозаводське.

Паливно-енергетичний комплекс: близько 10 процентів виробленої товарної продукції району. Паливна промисловість: найбільше значення має видобуток газу. Функціонують Кременчуцький НПЗ і газопереробні заводи (виробництво бензину, дизельного палива і газоконденсату) - в смт.Андріївці (Харківська область), в селі Качанівка (Сумська область) і в селі Яблунівка (Полтавська область). Видобуток торфу: в основному в Сумській області, де і функціонують Шосткінське і Кролевецьке родовища. Енергетика: Зміївська ДРЕС (проектна потужність 2,4 млн. кВт за рік), ДРЕС - 2 (біля смт.Есхар), Харківська, Сумська і Кременчуцька ТЕЦ і на р.Дніпро - Кременчуцька ГЕС.

Металургія: переважно розвивається на основі видобутку та обробки залізних руд Кременчуцького залізорудного району (в цілому видобувається 14% залізних руд України). В м. Комсомольськ функціонує Полтавський ГЗК (виробництво залізорудного концентрату), в Кременчуці і Харкові - виробництво сталі.

Хімічна промисловість: основна хімія - Суми (фосфорні, мінеральні добрива, сірчана кислота), Харків (хімічні реактиви, побутова хімія, матеріали, хіміко-фармацевтична і парфюмерно-косметична продукція), Первомайський (ядохімікати, сода, миючі засоби), Шостка (кінофотоплівка, магнітна стрічка), Лубни (хімічно-фармацевтична продукція), Конотоп (побутова хімія). Хімія полімерів - Харків (лаки, фарби, пластмасові вироби), Кременчук (технічний вуглець, фарби, оліфи), Суми (гумотехнічні вироби); Полтава (фарби, оліфа і вироби з пластмас), Первомайськ (полівінілхлорид). Мікробіологічна промисловість: виробництво кормових дріжджів (Суми, Кременчук, Ахтирка, Полтава, Лохвиця, Люботин, Червонозаводське).

Легка промисловість: (12% товарної продукції району) представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою промисловістю: Харків, Полтава, Лубни, Кременчук, Суми, Кролевець, Ромни, Конотоп, Куп'янськ, Лохвиця, Красноград.

Переробні галузі АПК: (17% товарної продукції району) цукрове виробництво - Лохвицький (в м.Червонозаводське), Оржицький (обидва в Полтавській області), Орільський і Куп'янський (обидва в Харківській області) цукрові заводи. В Сумській області (м.Дружба і м.Суми) розташовані цукрорафінадні заводи. Найбільші підприємства лікеро-горілчаної промисловості розташовані в Харкові (в т.ч. завод шампанських вин), Полтаві і Кременчуці.

Кондитерське виробництво: переважно зосереджено в Харкові (найбільша кондитерська фабрика в Україні), Кременчуці, Полтаві і Тростянці (шоколадна фабрика). Велике значення мають також тютюнова (Харків, Кременчук) і парфумерно-косметична промисловість (Харків).

Основні галузі спеціалізації сільського господарства. Поліська зона (Сумська область на північ від р. Сейм) - м'ясо-молочне скотарство, зернове господарство, вирощування льону, картоплі й конопель, бджолярство. Лісостепова зона - м'ясо-молочне скотарство, свинарство, зернове господарство, буряківництво і виробництво соняшника. Степова зона (в основному південний схід Харківської області) - зернове господарство, тютюн, коноплі, овочеві культури, м'ясо-молочне тваринництво і тонкорунне вівчарство. Приміська зона (Харкова, Полтави, Сум, Кременчука) - овоче-молочне господарство, виробництво зернових і технічних культур.

Транспорт і зв'язок. Найбільше значення має залізничний транспорт.

Довжина залізничних шляхів близько 3200 км, густота - 38 км /1000 км² території (найбільша в Харківській області - 49 км/1000 км², найменша в Полтавській області - 30 км /1000 км²).

Загальна довжина автомобільних шляхів більше 23000 км (із них 22100 км з твердим покриттям). Автомобільний транспорт в основному забезпечує внутрішньообласні перевезення. Проходять деякі магістралі державного значення.

Поліський регіон.

Економіка Поліського економічного району. Це єдиний в Україні регіон, який складається з двох відокремлених підрайонів - Західного Полісся (Волинська, Рівненська та Житомирська області) та Східного Полісся (Чернігівська область).

Він займає 17,3% території України, зосереджує близько 8% вартості основних виробничих фондів; у ньому проживає 10% населення країни, виробляється близько 5% промислової та майже 14% сільськогосподарської продукції.

Поліський район розміщений переважно в зоні Полісся, лише південні адміністративні райони (в основному Житомирської та Чернігівської областей) - у зоні Лісостепу. Прикордонне положення регіону (має державний кордон із Білоруссю, Росією та Польщею), сприяє зростанню його ролі у розвитку взаємозв'язків та співробітництва України з іншими державами світу - Білоруссю, Росією, Польщею, країнами Балтії, Північної та Західної Європи.

Район має в цілому сприятливі для розвитку господарства природні умови та ресурси:

рівнинний характер місцевості;

порівняно висока лісистість території (30%);

достатня водозабезпеченість;

вологий, помірно теплий клімат;

наявність покладів паливно-енергетичної сировини (нафти та газу - в Чернігівській області, кам'яного вугілля - - Волинській області, бурого вугілля - у Житомирській області, торфу практично у всіх областях регіону), а також будівельного та декоративно-облицювального каміння (Коростишівське родовище граніту), крейди, глини, вапна.

Територія регіону також є перспективною щодо видобутку поліметалічних руд, коштовного каміння та золота.

Мальовничі лісові ландшафти, наявність чисельних озер і річок, запасів мінеральної води та грязей з лікувальними властивостями дозволяють розвивати на їх основі рекреаційний комплекс лікувально-оздоровчими послугами. Однак, після Чорнобильської катастрофи регіон втратив свою рекреаційну привабливість (за виключенням порівняно невеликої території поблизу Шацьких озер).

Основними лімітуючими чинниками господарського розвитку регіону є високі рівні заболоченості (заболочені землі разом іч перезволоженими займають понад ЗО % площі регіону) та радіоактивної забрудненості території (більше половини сільськогосподарських угідь забруднені радіонуклідами).

Характер сучасних демографічних процесів у регіоні в цілому відповідає загальнодержавним тенденціям, однак має певні особливості, зокрема: порівняно високі показники народжуваності (у Волинській та Рівненській областях - відповідно 12,2 та 12,5‰); найвищі в Україні показники смертності (у Чернігівській області - 21,6‰), що зумовлено високою часткою осіб похилого віку та наслідками Чорнобильської аварії; висока інтенсивність міграційних процесів (в основному, це - трудова міграція та переселення людей із районів, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС).

У державному поділі праці Поліський економічний район виділяється аграрно-промисловим спрямуванням. Частка переробних галузей АПК у загальній структурі промисловості регіону складає понад 55 %, у той час як в середньому по Україні - 17,4 %. Серед інших галузей спеціалізації варто відзначити легку, лісову, деревообробну, целюлозно-паперову, хімічну, паливну промисловість та виробництво будівельних матеріалів.

Особливості природнокліматичних умов регіону вплинули на структуру його сільськогосподарського виробництва: домінують зернове господарство (жито, пшениця, ячмінь, просо), вирощування цукрових буряків, картоплі, льону, молочно-м'ясне скотарство, свинарство та птахівництво.

Прикордонне розміщення Поліського економічного району сприяло розвитку його транспортного комплексу. Територію цього регіону пролягають транспортні коридори міжнародного значення напрямів Росія -Україна - Польща - країни Західної Європи та Україна - Білорусь -Прибалтика. Важливими транспортними вузлами є Бахмач, Чернігів, Коростень, Житомир, Рівне, Сарни, Ковель.

Рівень розвитку соціальної сфери Поліського економічного району є одним із найнижчих в Україні. Такі показники як середня заробітна плата, місткість лікарняних закладів, забезпеченість медичними працівниками (особливо у сільській місцевості), забезпеченість житлом є нижчими середньо-українського рівня.

У регіоні спостерігається досить напружена екологічна ситуація, яка зумовлена як наслідками аварії на ЧАЕС (зона відчуження у районі займає 1,2 тис. км2), так і застосуванням малоефективних меліораційних робіт та недосконалих технологій обробітку ґрунту, що призвели до значного зниження родючості ґрунтів та посилення їх загальної деградації.

Зважаючи на це, основними завданнями подальшого соціально-економічного розвитку Поліського економічного району мають бути:

- перехід до природно-адаптивного ресурсозберігаючого використання земельних та лісових ресурсів;

прискорений розвиток соціальної інфраструктури в сільських населених пунктах та невеликих містах;

створення в регіоні сприятливого інвестиційного клімату для оновлення діючих та розвитку інноваційних виробництв, розширення виробничої та соціальної інфраструктури, інтенсифікації будівництва, вирішення екологічних проблем та мінімізації наслідків аварії на ЧАЕС;

стимулювання розвитку прикордонного економічного співробітництва з Брянською областю (Росія), Гомельською та Брестською областями (Білорусь);

- державна підтримка розвитку малого та середнього підприємництва, особливо в галузях АПК, легкій промисловості, соціально-побутовій та соціально-культурній сферах, що сприятиме вирішенню проблеми зайнятості та забезпечить в цілому позитивний соціально-економічний ефект в регіоні.

Подільський - регіон. Населення - більше 4 млн. жит. (8,9% жителів України). Густота 75,8 жит./км². Переважають сільські жителі (52,3%). Національний склад: українці (93%), росіяни (4,5%), поляки (1%), євреї (0,7%), білоруси (0,2%) та ін. Зосереджено 8,5% трудових ресурсів України, Галузева стр-ктура зайнятості: матеріальне виробництво 78% (промисловість 24,8%, сільське і лісове господарство - 29,2%, транспорт і зв'язок - 8,9%); сфера послуг - 22%.

Господарство дає 7,6% національного доходу України. Промисловість представлена такими галузями як: паливна (торфорозробки); енергетична - ТЕС (найбільша Ладижинська ГРЕС), ГЕС (найбільша Дністровська), АЕС (Хмельницька). Машинобудування представлене: електротехнічним - Вінниця (електронно-обчислювальні машини), Тернопіль (пускорегулювальні установки), Кам'янець-Подільський (кабель); обладнання для консервної промисловості - Ізяслав; пресові вузли - Староконстантинів; сільськогосподарським - Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Шепетівка (культиватори), Кам'янець-Подільський; тракторне -Вінниця (підшипники), Хмельницький; верстатобудування - Хмельницький, Городок; приладобудування - Кам'янець-Подільський (металорізальні інструменти), Могилів-Подільський. Хімічна промисловість: виробництво міндобрив - Вінниця (суперфосфати); побутова хімія - Вінниця (пральний порошок), Копичинці (гумові іграшки), Хмельницький, Скалат; лакофарбова - Вінниця; хіміко-фармацевтична - Тернопіль. Виробництво будматеріалів: залізобетонні вироби - Тернопіль (опори для ЛЕП), Дунаєвці (арматура), Гнивань (спеціальний залізобетон), Вінниця, Ладижин; цемент - Кам'янець-Подільський; цегельно-черепичні вироби - Вінниця, Могилів-Подільський (керамзит), Ладижин (силікатна цегла), Козятин; м'яка покрівля - Славута (рубероїд), кахель (Бережани, Монастирська); є кар'єри по видобутку граніту, каоліну, вогнетривів. Деревообробна та целюлозно-паперова: виробництво меблів - Вінниця, Тернопіль, Шепетівка, Бережани, Кременець, Ізяслав (музичні інструменти); Калинівка (деревостружкові плити); Вінниця (тара), Погребище (контейнери); Понінка (целюлозо-паперовий комбінат), Славута, Поляна, Проскурівка (паперові фабрики). Легка промисловість: товари народного споживання - Хмельницький (телевізори), Славута, Полонне (фарфоровий посуд), Славута, Бережани (скло), Теребовля (ялинкові іграшки), Борщів (канцтовари), Гайсин (оцинкований посуд); текстильна - Тернопіль, Кам'янець-Подільський (бавовняні тканини), Дунаєвці (сукно), Кремінець (ватин); шкіряно-взуттєва - обласні центри, Тульчин, Теребовля; хутрова - Жмеринка, Заліщики; пухо-пі-'єва - Чортків. Харчова промисловість: цукрова (1/3 підприємств галузі) Кирнасівка, Городок, Кремінець, Шепетівка (цукор-рафінад); м'ясна - обласні центри (м'ясокомбінати). Калинівка, Тульчин (м'ясокістна мука), Бар, Кам'янець-Подільський, Шепетівка (птахокомбінат); плодоовочеконсервна - Вінниця, Тульчин, Заліщини, Могилів-Подільський; рибоконсервна - Бережани; олійно-жирова - Вінниця (мило); тютюнова -Кам'янець-Подільський, Жмеринка, кондитерська - Вінниця, Хмельницький, Славута (цукросушіння). Розвинута маслосирбаза молочна (Козятин, Погребище, Хмільник (сухе молоко), борошномельно-круп'яна і комбікормова (Тульчин, Ямпіль), хлібопекарна. Мікробіологічна промисловість - Ладижин (ферментні препарати).

Сільське господарство виробляє 12,8% продукції галузі. Розвивається м'ясо-молочне скотарство, свинарство, буряківництво, виробництво зерна, тютюнництво.

Транспорт та зв'язок дають 8% валового продукту галузі. Довжина залізниць - 2,6 тис.км, автодоріг - 20,05 тис.км. працює повітряний та річковий (на Дністрі, Південному Бузі) транспорт. Газопроводи "Союз", Уренгой - Помари - Ужгород. Головні залізничні вузли: Тернопіль, Жмеринка, Вінниця, Шепетівка. Головні автошляхи: Луцьк - Чернівці, Львів - Київ.

У сфері побуту зайнято 7,7% працівників галузі та зосереджено 7,2% основних невиробничих фондів. Працюють санаторії та будинки відпочинку (найвідоміший курорт - Хмільник).

У системі географічного розподілу робот спеціалізується на виробництві і переробці цукрового буряка, зерна, фруктів та овочів, тютюну, м'яса і молока, будматеріалів та продукції легкої промисловості.

Карпатський регіон. Мінеральні ресурси: паливні - нафта і газ (Карпатська нафтогазоносна провінція), кам'яне вугілля (Львівсько-Волинський басейн), буре вугілля (Прикарпаття, Закарпаття), горючі сланці (Передкарпаття), торф (Львівська область); рудні - ртутна, мідна та поліметалічні руди, алуніти (Закарпаття); гірничо-хімічна сировина - самородна сірка і калійна сіль (Прикарпаття); будівельна сировина - гіпс (Придністров'я), мармур, андезит і базальт (Закарпаття), вапняк, доломіт, мергель, цементна глина скляний пісок, каолін, вохра, озокерит; мінеральні і термальні води.

Населення - понад 6,14 млн. жителів. Густота - 108,5 жит./км². Частка сільських жителів 51,6%. Етнічний склад: українці (84%), росіяни (5%), угорці (3%), румуни (3%), молдавани (2%), євреї (1%), поляки (0,5%) та ін. Зосереджено 12,2% трудових ресурсів України. Галузева структура зайнятого населення: матеріальне виробництво - 75,4% (промисловість 34,1%, сільське і лісове господарство -16,8%, транспорт і зв'язок - 6,4%); сфера послуг - 24,6 %.

Господарство дає 12% національного доходу України. Промисловість виробляє 11,1% валової продукції галузі. Розвинуті такі галузі як: паливна -кам'яновугільна (Львівсько-Волинський басейн, Прикарпаття), нафтова і газова (Прикарпаття): нафтопереробна (Львів, Дрогобич, Надвірна), Долина (газобензиновий завод), Борислав (газоліновий завод); торфорозробки (північ Львівської області). Енергетика: теплові - найбільші Бурштинська (700 тис.кВт) та Добротвірська (2,4 млн.кВт) ГРЕС) і гідравлічні -найбільша Теребле-Рікська електростанція.

Машинобудування: електротехнічне Львів (засоби охорони автомобілів), Ужгород (електродвигуни), Коломия; радіоелектроніка - Львів (електричні вимірювальні прилади, обчислювальна техніка, електролампи, кінескопи), Самбір (радіодеталі); хімічне і нафтове - Львів, Дрогобич, Борислав, Чернівці; обладнання для легкої промисловості - Чернівці; сільськогосподарське - Львів (хімсільгоспмашини), Коломия (обладнання для тваринництва та кормовиробництва), Івано-Франківськ (мотоблоки та малогабаритні трактори), Дрогобич (автокрани, долотний завод), Чернівці (цвяхи); автомобілебудування -Львів (автобуси, автонавантажувачі, мопеди); верстатобудування - Львів (фрезерні верстати), Ходорів (поліграфічні машини), Стрий, Ужгород, Іршава; приладобудування -Ужгород (газотранспортні трубо установки), Дрогобич (газова апаратура), Мукачеве (робототехніка), Борислав (штучні алмази та алмазні інструменти), Львів (біофізичні прилади). Хімічна промисловість: гірничо-хімічна і основна хімія - Новий Розділ, Яворів (видобуток сірки, виробництво сірчаної кислоти), Калуш і Стебник (видобуток калійних солей і виробництво добрив); Львів, Борислав, Чернівці (лаки і фарби); побутова хімія - Дрогобич, Ужгород, Чернівці, Борислав (неткані матеріали), Львів (іграшки), Калуш (поліетилен); виробництво пластмас Чернівці (пластмасова фурнітура), Львів, Виноградів; гумо-азбестових виробів - Дашава (гума), Чернівці (гумове взуття); хімічні волокна - Сокаль (віскоза, ацетат); Львів (ліки). Лісова та деревообробна: виробництво фанери - Львів, Чернівці, Краснопільськ (букова фанера); меблів обласні центри. Берегове, Львів (музичні інструменти), Іршава (гнуті меблі), Мукачеве (лижі); лісопиляння - Рахів, Чернівці (тара), Чинаріїв (колодочно-каблучна фабрика);паперова - Жидачів (картон), Львів (паперовий пластик), Коломия (папір);лісохімія - Вигода (деревне вугілля, спирт, розчинники, букова смола, оцтово-кальцієвий порошок), Свалява (деревостружкові плити), Перечин. Виробництво будматеріалів: Миколаїв (Львівська область) -цемент; залізобетонні конструкції - Львів, Калуш, Червоноград, кераміка -Берегове (майоліка), Мукачеве, Чернівці (толь); будівельний камінь (Закарпаття). Легка: товари народного споживання - Львів (телевізори, пральні машини), Свалява (скляна тара); Ужгород (фурнітура), Борислав (фарфоровий посуд); текстильна - Чернівці (бавовняні тканини), Львів, Коломия (гардини), Хуст (фетро-фільцева фабрика); швейно-трикотажна -Львів (верхній трикотаж), Чернівці (верхній трикотаж, головні убори), Червоноград (панчохи), Мукачеве; шкіряно-взуттєва - обласні центри (взуття), Стрий (хромові шкіри), Болехів (шкіри); хутрова - Львів, Тисмениця, Берегове. Харчова: м'ясна - (обласні центри, Червоноград, Коломия, Борислав), плодоовочеконсервна (Броди, Дрогобич, Калуш Коломия), олійножирова - (обласні центри), соляна (Дрогобич, Долина, Солотвина), виноробна (обласні центри, Берегове, Мукачеве, Виноградів) цукрова, маслосироробна, молочна, борошномельно-круп'яна, хлібопекарна, тютюнова.

Сільське господарство: в Прикарпатті - молочно-м'ясне скотарство, свинарство, буряківництво, льонарство та виробництво зернових; в Карпатах - молочно-м'ясне скотарство, вівчарство, картоплярство; в Закарпатті - виноградарство, овочівництво, садівництво, тютюнництво, молочно-м'ясне скотарство та вівчарство.

Транспорт та зв'язок . Довжина залізниць - 2,9 тис.км, автодоріг - 18,5 тис.км. Крім цього працює повітряне сполучення, річковий транспорт, нафтопровід "Дружба", газопроводи "Братерство", "Союз", "Уренгой -Помари- Ужгород". Це район, який знаходиться на перехресті залізниць: Київ - Прага, Київ - Краків, Варшава - Бухарест.

У сфері послуг зайнято 5,8% працівників галузі і зосереджено 6,1% основних невиробничих фондів. Розвинуте курортне господарство (Трускавець, Моршин, Яремча, Ворохта, Верховина).

У системі географічного розподілу праці район спеціалізується на продукції машинобудування, лісової, деревообробної, целюлозно-паперової, легкої, хімічної, нафтохімічної промисловості, виробництві та переробці винограду, фруктів, овочів, зерна, тютюну; смушковому вівчарстві.

Південний регіон. Розташований на півдні України, в межах Причорноморської низовини і лише південно-західна його частина досягає Подільської височини та на півдні Кримського півострова знаходяться Кримські гори. Омивається територія району Чорним та Азовським морями, а придунайське положення дозволяє підтримувати річкове сполучення з багатьма країнами Європи.

Вигідне положення, переважно рівнинний характер території, досить теплий клімат, значні масиви родючих земель, наявність мінеральних ресурсів (залізних руд, флюсових вапняків, рапи Сивашу, джерел мінеральних вод, будівельних матеріалів, лікувальних грязей, природного газу), неповторні живописні краєвиди морських узбереж та Кримських гір є передумовою комплексного розвитку району. Негативними факторами для розвитку господарства району є посухи, недостатня забезпеченість водними та паливно-енергетичними ресурсами.

У структурі населення переважає міське населення - понад 66%. Всього нараховується 51 місто та 139 селищ міського типу, серед яких є одне місто-мільйонер - Одеса. Усі великі міста району, за виключенням Сімферополя розташовані вздовж берегової лінії. Середня густота населення складає - 59,8 жит./ км². Найбільш густонаселена АР Крим (73,8 жит./ км²), найменш - Херсонська область (39,9 жит. / км²).

Найбільшим економічним, культурним та освітньо-науковим центром Причорноморського району є місто Одеса.

Господарство району складають такі міжгалузеві комплекси - агропромисловий, машинобудівний, рибопереробний, рекреаційний, легкої промисловості, будівельно-індустріальний, науковий та транспортний. Серед галузей промисловості виділяється машинобудування та металообробка (на їх долю припадає 52% чисельності промислово-виробничого персоналу) - це морські судна, потужні земснаряди, плавучі крани, доки, металорізальні верстати, кукурудзозбиральні комбайни, тракторні плуги, обладнання для харчової промисловості, важкі крани, будівельно-дорожні машини, кіноапаратура, телевізори, поліграфічні машини. Найбільші центри суднобудування та судноремонту - Миколаїв, Херсон, Одеса, Керч, Ізмаїл, Кілія; сільськогосподарського машинобудування - Херсон, Сімферополь, Джанкой, Кам'яний Міст; важкого машинобудування - Одеса, Миколаїв; обладнання для харчової промисловості - Одеса, Сімферополь, Миколаїв; приладобудування та електротехнічного машинобудування - Сімферополь, Нова Каховка, Одеса.

На основі міжрайонної спеціалізації та комплексного розвитку склався досить потужний Південний машинобудівний міжгалузевий комплекс України, що просторово зміщений до берегової лінії (або поруч з нею) від Ізмаїлу - на заході, до Керчі - на сході.

Сільське господарство. Степові ландшафти району перетворились на зерновий пояс озимої пшениці та кукурудзи. На полях штучного зрошення в районах Північно - Кримського каналу та дельт рік вирощують рис. Серед технічних культур слід виділити соняшник (найбільш поширений в Одеській та Миколаївській областях), ефіроолійні культури (коріандр, роза, лаванда, шавлія та інші - в передгір'ях та гірських районах Криму), тютюн (Одеська область та АР Крим), цукровий буряк (Одещина та північ Миколаївської області). Міжрайонне значення мають овочівництво, вирощування баштанних культур (кавунів та динь), виноградарство. Овочеві культури (помідори, солодкий перець, кабачки, баклажани) культивують практично по всій території району, дині та кавуни також вирощують всюди, але найбільше в Херсонській області та в степовому Криму. Найбільші площі виноградників розташовані в Криму та Одеській області.

Серед галузей тваринництва найбільш поширені скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, бджільництво та шовківництво. Причорноморський район важливий виробник тонкорунної шерсті в нашій країні (асканійська порода овець).

Важливого значення набула плодоовочеконсервна, рибопереробна, виноробна, цукрова промисловість. Плодоовочеконсервні комбінати розташовані в Херсоні, Ізмаїлі, Одесі, Сімферополі. Центрами виноробства є Масандра, Сімферополь, Алушта, Судак, Феодосія, Одеса; цукрової промисловості - Котовськ, Одеса, Первомайськ. Рибопромисловий комплекс району має міжрайонне значення. Найбільші його центри - Одеса, Керч, Севастополь, Очаків, Генічеськ, Ялта, Кілія.

Хімічна промисловість району працює на базі ропи Сиваша та солоних озер Західного Криму, а також на основі привізної сировини (нафта, сірчаний колчедан, аміак). Серед десяти центрів хімічної промисловості району виділяють два вузли - Одеський та Красноперекопський.

Металургійна промисловість представлена Камиш-Бурунським залізорудним комбінатом поблизу Керчі та Балаклавським родовищем флюсових вапняків. Поблизу Миколаєва збудовано глиноземний завод.

В шельфовій зоні Чорного та Азовського морів поки що експлуатуються незначні родовища газу (Глібовське, Джанкойське та інші). Функціонують Одеський та Херсонський нафтопереробні заводи.

Важливою галуззю міжрайонної та міжнародної спеціалізації є рекреаційний комплекс. Виділяють Кримський та Одеський рекреаційний райони. Сприятливий клімат, лікувальні грязі, морська вода, прекрасні пейзажі та історичні пам'ятки - це основні лікувально-оздоровчі фактори Причорноморського району. Найвідоміші курорти - Ялта, Алушта, Алупка, Гурзуф, Місхор, Артек, Євпаторія, Саки, Севастополь, Судак, Феодосія Керч, Одеса.

Міжнародне значення має морський транспорт. Найбільшими портами є Іллічевськ, Південний, Одеса, Херсон, Миколаїв. Важливу роль відіграє залізничний паром Іллічевськ - Варна (Болгарія) та паром через Керченську протоку (між Республікою Крим та Кавказом). Річкові порти - Херсон та Нова Каховка. На залізничний транспорт припадає 13% колій України.

Зверніть увагу на те, що в територіальній структурі району виділяють три підрайони Одеський, Дніпровсько-Бузький (Херсонська та Миколаївська обл.) та Кримський. Основними господарськими ядрами району є великі міста - Одеса, Херсон, Миколаїв, Сімферополь.

регіональний економіка міжнародний україна

9. Міжнародні економічні зв'язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

Для характеристики даної теми треба згадати визначення МНИ із теоретичного розділу даного посібника (тема 1-2). Нагадаємо, що міжнародний територіальний поділ праці - це концентрація в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби шляхом обміну або продажу іншим країнам. Виділяють наступні типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Загальний - це розподіл праці у сфері виробництва: добувна, переробна промисловість та ін. міжнародна спеціалізація країн визначається сприятливими природно - кліматичними умовами. Країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні. Частковий ТПП - це спеціалізація на рівні галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовою продукцією. Для даного типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту. Одиничний міжнародний ТПП це спеціалізація окремих країн на виготовлення окремих компонентів продукції або на технологічних стадіях виробництва товарів та послуг. НТР істотно змінила сутність та форми ТПП. Міжнародний поділ праці включає обмін готовими виробами, сировиною, продуктами харчування, робочою силою.

Відзначимо, що світовий ринок споживчих товарів є провідним у міжнародному поділі праці, тому що цим товарам притаманна висока експорторієнтованість. У машинобудування як провідні галузі світового промислового виробництва найбільш виразно проявляється НТП. Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, як в інших сферах матеріального виробництва, що пов'язано з призначенням аграрної продукції, як продуктів харчування та сировини для харчової та переробної промисловості. У формуванні економіки особливу роль відіграють міжнародні монополії. Транснаціональні компанії - це концерни, трести, які і є національними за капіталом та контролем, міжнародними за масштабом та характером діяльності.

Багатонаціональні корпорації - це концерни або трести, які і є міжнародними за масштабами і особливостями об'єднання міжнародних коштів. Причини переміщення робочої сили пов'язані з різною оплатою праці, рухом капіталу, створенням нових робочих місць. При розробці соціально-економічної типології країн врахували наступні показники: площу, чисельність населення, економіко-географічне положення, політичний, державний лад, рівень соціально-економічний, валовий національний продукт, в т. ч. на душу населення, показники якості життя, купівельна спроможність в перерахунку на душу населення.

Масштаби і обсяги світового господарства значною мірою залежать від стану міждержавних відносин, які є об'єктивною передумовою широкого співробітництва між усіма країнами світу. Основою цього співробітництва є зовнішньоекономічні зв'язки (ЗЕЗ) , що являють собою сукупність напрямів, методів і засобів здійснення торгово-економічних, виробничих, науково-технічних, а також валютно-фінансових і кредитних відносин між країнами. Вони містять в собі різні форми економічного сприяння, спеціалізацію, кооперацію виробництва, надання послуг і спільне підприємництво. їх розвиток обумовлений зростанням товарного виробництва, урізноманітненням форм діяльності.

Розвиток ринкових відносин в Україні передбачає її відкритість і інтеграцію в світове господарство. Різні підприємства, фірми, кооперативи і їх спілки, незалежно від форми власності, беручи участь у формуванні ринкових відносин, повинні мати вихід на зовнішній ринок. Тільки в цьому випадку вдається забезпечити їх реальне входження в міжнародні економічні процеси.

На основі зовнішньоекономічних зв'язків здійснюється міжнародний поділ праці, що дозволяє добитися економії суспільних затрат в процесі раціонального виробництва і обміну його результатами між різними країнами.

До основних форм зовнішньоекономічних зв'язків відносяться:

1. Торгівля. Основу зовнішньої торгівлі складають експорт (вивезення товарів, сировини і матеріалів в інші країни) і імпорт (ввезення їх в дану країну). З економічної точки зору міжнародна торгівля вважається вигідною тільки в тому випадку, якщо завдяки ввезенню товарів вдається економити на їх виробництві і одержувати прибуток. Ефективність зовнішньої торгівлі визначається співвідношенням обсягів експорту і імпорту товарів, а також їх структурою. У випадку обґрунтованого формування структури експорту і імпорту міжнародний обмін товарами може бути вигідний як розвиненим, так і країнам, що розвиваються. Пріоритетним в зовнішній торгівлі слід вважати орієнтир на розвиток експорт.

В даний час доля експорту в національному доході країн з ринковою економікою, таких як СІЛА, Англія, Франція, Німеччина і інших, складає 16-18%, а в Україні - менше 5%.

2. Спільне підприємництво, як форма зовнішньоекономічних зв'язків, може бути реалізована шляхом спільної виробничо-господарської діяльності партнерів двох чи кількох країн, суттю якої є кооперація у сферах виробництва і обігу в науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях. В основі цієї діяльності лежить об'єднання зусиль, фінансових засобів і матеріальних ресурсів, довгострокова гарантія збуту товарів, систематичне оновлення продукції, науково-виробнича і торгова кооперація, участь в прибутку, розподіл технічних, інвестиційних і комерційних ризиків.

3. Надання послуг. Послуги, які надходять на зовнішній ринок, являють собою споживчу вартість, що переважно не набуває матеріалізованої форми. Вони утворюють світовий ринок послуг, який розпадається на вужчі ринки: ліцензій і ноу-хау, інженерно-консультаційних, транспортних послуг та ін. Швидкими темпами росте обсяг послуг, які надають комп'ютерні мережі.

4. Співробітництво. Все більше поширення у зовнішньоекономічних зв'язках набуває наукове, технічне, економічне співробітництво. Посилюється та поширюється культурний обмін і спортивні заходи.

Для успішного використання даних форм необхідне ефективне керівництво і управління зовнішньоекономічними зв'язками. Керівництво ЗЕЗ в зарубіжних країнах здійснюють вищі державні законодавчі органи: парламенти, законодавчі збори, конгреси. Вони визначають зовнішньоекономічну політику країн видають закони, що регулюють ЗЕЗ, ратифікують міжнародні договори.

Великими повноваженнями наділений президент України, якому надано право одноособово встановлювати тарифи, надавати преференції, вводити ембарго на визначені види продукції і т.д.

Організація ЗЕЗ заснована на використанні адміністративних і економічних методів. До адміністративних методів належать різні законодавчі акти, митні кодекси, постанови, міжнародні торгові договори, протоколи, ліцензії і т.п.

Економічні методи включають в себе пряме і непряме фінансування експортного виробництва, зниження податків з експортерів, кредитування експорту, страхування експортних операцій.

Поряд з адміністративними і економічними заходами держави проводять ефективну організаційну, статистичну, дослідну і інформаційну роботи.

Експортний потенціал визначають як обсяг благ, які національна економіка може виробити та реалізувати за своїми межами. Експортний потенціал країни - це також здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світогосподарській арені.

Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків потребують визначення існуючих і потенціальних переваг українських товаровиробників. Україна має всі можливості значно збільшити експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості.

Відмітимо, що економічний потенціал України має зростати за рахунок найважливіших товарів і послуг. Найважливішими завданнями державної політики у цьому напрямі є такі:

всебічне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світові ринки, підтримка вітчизняних експортерів, розробників імпортозамінюючих товарів і виробників конкурентоспроможної продукції;

створення ефективної банківської та гнучкої кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів та їх вільного (в межах закону) використання;

створення інфраструктури зовнішньої торгівлі та нової системи її інформаційного забезпечення;

проведення гнучкої імпортної політики (тарифне регулювання, механізм обмеження імпорту, обсяги і перелік товарної номенклатури критичного імпорту, перелік імпортозамінюючої продукції);

удосконалення систем державного регулювання зовнішньої торгівлі (правова база, узгоджена з міжнародними правилами і стандартами, обмежений протекціонізм, комплекс нормативних документів);

інтенсифікація зусиль і реалізація заходів, які б забезпечили одержання доступу на світові ринки товарів, робіт і послуг, а також іноземних інвестицій, гарантія захисту своїх інтересів на світових ринках);

реалізація режиму вільної торгівлі з країнами СНД (без будь-яких винятків);

подальше розширення торговельно-економічних відносин між Україною і країнами Балтії та Північного Союзу;

зміцнення і подальший розвиток торгівлі з Європейським Союзом (розширення доступу українських товарів на європейські ринки, зокрема ядерних матеріалів, текстилю, мінеральних добрив, металургійної та сільськогосподарської продукції);

використання можливості одержання нових технологій та інвестицій від країн «великої сімки» на основі взаємного захисту інвестицій;

Конкурентоспроможність національної економіки -- це вирішальний критерій її розвитку. Його слід враховувати при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки. Сьогодні економіка України є надто відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості є зовнішня торгівля, її частка у ВНП коливається від 8-10 відсотків у великих держав до 70-80 відсотків у деяких малих країн (Нідерландів, Бельгії). Рівень відкритості економіки України розрахований як частка експортної квоти у ВВП, становить більше третини.

Така ситуація спричиняє серйозну небезпеку для вітчизняної економіки. Високий рівень відкритості в цій ситуації є наслідком безсистемної торгівлі на тлі глибокої кризи.

Для України механізм ув'язування і збалансування інтересів умови-має складатися з трьох взаємоузгоджених рівнів, на кожному з яких реалізуються конкурентні переваги різних рівнів.

рівень. Стабілізація та нарощування виробництва відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв'язків із зміщенням акценту на готову продукцію.

рівень. Реалізація певних тимчасових переваг, які забезпечуються відносно високою вартістю робочої сили, наявністю розвинених виробничих фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів.

III рівень. Реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях - як існуючих, так і майбутніх.

Для інтеграції України до світового господарського комплексу треба створити відповідні умови як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівні. Необхідна державна підтримка високотехнологічних розробок за рахунок державних субсидій, а також підтримка їхньої високої конкурентоспроможності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод і домовленостей.

Безумовно, реалізація механізму інтеграції до світової економіки неможлива без динамічних ринкових перетворень у державі. Головними чинниками, що не дають можливості створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції, є практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість споживачів.

Таким чином, головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і споживачів - якнайшвидше створити передумови для конкурентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену.

10. Критерії ефективності та основні етапи природокористування в України

Термін «природокористування» є одним із найпоширеніших у сучасній літературі. Але виповнений він різним змістом. Найчастіше його вживають тоді, коли мова йде про використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва з метою задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іноді під ним розуміють сукупність впливу людства на географічну оболонку Землі.

Але в усіх випадках під природокористуванням мається на увазі сукупність усіх форм експлуатації природо-ресурсного потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи з цього процесу три аспекти:

а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення чи відтворення; б) використання та охорону природних умов середовища проживання;

в) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівноваги природних систем, що служить основою збереження природо-ресурсного потенціалу суспільства.

Механізм господарювання в царині природокористування являє собою систему заходів з управління, планування та економічного стимулювання, спрямованого на раціональне природокористування.

Об'єктивним критерієм винесення рішень з приводу альтернативних стратегій використання навколишнього середовища служить економічна оцінка природних ресурсів.

Під системою економічних оцінок природних ресурсів розуміють систему централізовано встановлених нормативів максимально допустимих затрат на збереження даного природного блага і нормативів мінімально допустимої ефективності експлуатації природних ресурсів.

Економічна оцінка природних ресурсів являє собою грошовий вираз довгострокового ефекту від їх експлуатації. Вартісна оцінка природних ресурсів необхідна для економічного обґрунтування вкладень у відтворення, охорону і раціоналізацію використання природних багатств і вибору найвигідніших із народногосподарських позицій засобів їх утилізації. Необхідність визначення економічної оцінки природних ресурсів було визнано не відразу. У стратегії природокористування можна виокремити три етапи:

Перший етап -- початок 20-х -- середина 50-х років ХХ століття. В економічній науці домінувала концепція безкоштовності природних ресурсів. Вважалося, що оскільки природні ресурси не є об'єктами купівлі -- продажу, то методологічно неправильно оцінювати їх у вартісному виразі, а впровадження оцінки природних ресурсів у господарську практику гальмуватиме розроблення корисних копалин, розширення сільськогосподарського виробництва. Спробу ввести рентні відносини було перервано зі створенням колгоспів, а земельні кадастри оголошено буржуазною категорією, неприйнятною для соціалістичної практики. Природні ресурси, особливо в довоєнні роки, здавалися невичерпними. Тому розроблялися найзручніші родовища з високим вмістом корисної речовини в руді, в сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи господарювання, цілинні землі уявлялися великим резервом для екстенсивного розвитку сільського господарства, а лісові ресурси Східного Сибіру і Далекого Сходу Росії -- безмежними для лісозаготівлі. Затрати, необхідні для освоєння нових земель і втягнення їх у господарський обіг, були невеликими.

Другий етап стратегії природокористування розпочався на зламі 60--70-х років і тривав до початку 80-х ХХ століття. Резерви сільськогосподарських угідь, придатні до експлуатації, було вичерпано. Істотно погіршились умови видобутку ресурсів на родовищах, розроблення яких дозволяло отримувати дешеву сировину, зокрема почала рости собівартість видобутку донецького вугілля. Із 25 млн га розораних цілинних земель 12 млн виявились ерозійними, суховії зривали на значних площах розораний глибокими плугами гумус. У лісовому господарстві знизився обсяг заготівлі деревини та й собівартість її також зросла. Все це свідчило про помилкові уявлення про природні ресурси щодо їх безкоштовності, невичерпності, про те, що вони -- тільки подарунок природи людині.

Третій етап (початок 80-х років ХХ століття) пов'язаний з необхідністю економічної оцінки природних ресурсів на основі певних вартісних критеріїв, уявлення про які пройшло відносно тривалу еволюцію.

Питання про економічну оцінку природних ресурсів постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі господарської діяльності. Саме тому оцінка має відображати результат зіставлення властивостей природного об'єкта з вимогами до нього суспільства. Матеріали дискусії з питань оцінки природних ресурсів, яка проводилася в кінці 60-х років, показують, що об'єктивна необхідність оцінки природних ресурсів обумовлюється дією загальних економічних законів, їх роллю і змістом в процесі виробництва незалежно від будь-якої певної суспільної формації, а ступінь цієї необхідності -- рівнем розвитку матеріального виробництва, характером способу виробництва.

Не існує досі однозначного розуміння щодо терміну «економічна оцінка» як в загальному смислі, так і стосовно природних ресурсів. Г. М. Мкртчян при визначенні розміру втрат, які завдає виробництво довкіллю, стверджує, що необхідно передусім мати інформацію про цінність природних ресурсів і умов як благ, з точки зору їх корисності, тобто здатності задовольняти певні потреби суспільства.

Такою інформацією має бути їх економічна оцінка -- міра народногосподарського ефекту, що привноситься ними. Економічна оцінка природних ресурсів також розуміється як грошовий вираз народногосподарської цінності (народногосподарського ефекту) природних благ, які отримуються при їх використанні. Іншими словами, відносної дохідності, що одержана від природних ресурсів різної якості в різних природно-економічних районах. А. К. Гофман під системою економічних оцінок природних ресурсів розуміє систему централізовано встановлених народногосподарських нормативів ефективності експлуатації природних багатств[1]. Економічну оцінку природних ресурсів О. О. Мінц розумів як урахування впливу закономірних територіальних відмінностей у природних властивостях ресурсів і їх джерел на продуктивність суспільної праці. Під економічною оцінкою природних ресурсів в широкому значенні слова інші автори вбачають їх якісну і кількісну характеристику як факторів і умов виробництва на основі єдиного критерію із застосуванням економічних показників або їх системи для оптимального використання у різних напрямах в інтересах суспільства і виявлення долі природних ресурсів у формуванні вартості готового продукту. Як бачимо, поняття економічної оцінки природних ресурсів тлумачиться неоднозначно. Воно застосовується в широкому діапазоні, починаючи від загальних положень про можливість використання тих чи інших багатств природи і закінчуючи визначенням «ціни» природних ресурсів, що виражає їх вартість. І все ж усі автори мають спільну позицію в тому, що розглядають як основний зміст економічних оцінок обумовлену закономірностями розвитку природи територіальну різницю у впливі природних властивостей ресурсів на продуктивність суспільної праці.

Існує думка, що економічну оцінку природних ресурсів не можна розглядати як економічну категорію, оскільки вона не виступає складовою частиною економічних відносин у процесі суспільного виробництва. Економічна оцінка природних ресурсів є результатом економічних розрахунків, на основі яких визначається прогноз цінності окремих компонентів природи. Економічна оцінка природних ресурсів має безперечний вплив на формування структури економіки, вибір заходів, пов'язаних з природоохоронною діяльністю, формування соціально-економічних, науково-технічних програм розвитку підприємства, регіонів, країни. Економічна оцінка забезпечує стратегію розвитку окремого підприємства (від формування затрат до розподілу прибутку). За її допомогою формуються відносини на ринку природних ресурсів та ін. І оскільки природні ресурси є основою суспільного виробництва, то економічна оцінка грає роль у формуванні всіх економічних зв'язків суспільного виробництва, виконує планово-облікову і стимулюючу функції і в цьому контексті, безумовно, є економічною категорією.

В економічній науці виникла затратна концепція природокористування, сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати економічну оцінку, оскільки вони є предметом праці. Але критерієм вартісної оцінки природних ресурсів вважалися затрати на освоєння й підтримання об'єктів природокористування у стані, придатному для експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше матеріальних і фінансових ресурсів та праці. Крім того, згідно з цією концепцією виходило, що ділянка чорнозему, яка має найвищу родючість і характеризується високою врожайністю, до того ж із низькими затратами праці на її освоєння, має меншу цінність для суспільства, ніж ділянка дерново-підзолистих чи підзолистих ґрунтів, на освоєння якої витрачається більша кількість праці та матеріальних ресурсів.

Оскільки критерій економічної оцінки -- «затрати» мав багато істотних вад, в економічній літературі з'явилася «результатна» концепція вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів пропонувалися результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння природного ресурсу. Наприклад, для економічної оцінки земельних ресурсів за основу брався грошовий вираз продукції, яку отримали з певної ділянки. Але ж результати сільськогосподарського виробництва залежать не тільки від затрат і розташування ділянки відносно ринку збуту тощо. Отже, жодна із запропонованих оцінок природних ресурсів -- чи то оцінка, що базується на затратах з освоєння і підтримання об'єкта в експлуатаційному стані, чи побудована на вимірах результатів його функціонування, -- не може повною мірою відображати ту цінність, яку має для суспільства той чи інший об'єкт природокористування. Тільки діалектична єдність (а не просто сума) затратного і результативного аспектів оцінки природних ресурсів дозволяє об'єктивно їх оцінити.

На цьому етапі природокористування було розроблено кадастри природних ресурсів.

Проте наслідком затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна оцінка природних ресурсів, яку звели до якісних характеристик: в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети і подібні умовні шкали оцінок.

Ігнорування вартісної оцінки ресурсів та безкоштовність природних ресурсів обумовили певною мірою їх безгосподарне використання, не комплексну переробку сировини, недостатній рівень використання вторинних ресурсів. Так, під час спорудження ГЕС проектувальниками враховувалась лише вартість незібраного урожаю за один рік: звідси -- неточне уявлення про буцімто найдешевшу електроенергію, яку виробляють ГЕС.

Як своєрідний синтез двох попередніх підходів в економічній науці обґрунтовується необхідність економічної оцінки природних ресурсів за критерієм ренти. Будучи, з одного боку, результатною характеристикою (перевищення результатів експлуатації будь-якого об'єкта над витратами), рента також виражає затрати. Але на відміну від фактичних, затрати, виражені в ренті, є затратами суспільно необхідними, що виникають за умови вибуття ресурсу, котрий підлягає оцінці.

Диференційна рента визначається різницею в затратах за використання гіршої з утягнених в обіг чи конкретної земельної ділянки, чи певних обсягів інших природних ресурсів. Приміром, земельна рента І виникає як надлишок суспільної ціни виробництва над індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарської продукції на кращих і середніх за родючістю та вигідно розташованих стосовно ринку земельних ділянках порівняно з гіршими. Оскільки ринкові ціни на ту саму продукцію однакові, а суспільству продукція сільського господарства потрібна як з кращих, так і з гірших ділянок землі, регулятором ринкових цін на неї стає вартість сільськогосподарської продукції, яка виробляється на гірших ділянках. Внаслідок цього сільськогосподарська продукція з кращих і середніх ділянок чи вигідно розташованих щодо ринку збуту дає додатковий прибуток -- ренту.