Авторське право це система правових норм, що визначають положення авторів наукових публікацій, літературних та художніх творів, програмного забезпечення для ЕОМ та їх взаємовідносин з іншими контрагентами. Власник авторського права або його правонаступник має виключне право використовувати продукт своєї інтелектуальної діяльності.

Авторське право не поширюється на:

- офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення, інструкції тощо);

- державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки);

- товари народної творчості;

- повідомлення про новини дня, поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;

- ідеї, процедури, концепції, винаходи, користі моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, раціоналізаторські пропозиції;

- твори, термін дії авторського права на які закінчився.

Правовий захист місця походження товару виникає на підставі його реєстрації. Фізична або юридична особа, яка зареєструвала місце походження товару, отримує свідоцтво, яке підтверджує право на його використання. Але це право не є виключним. Тому власник свідоцтва не може давати ліцензії на використання місця походження товару іншим особам.

Ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, гудвіл, які є власністю підприємства, не мають спеціального правового захисту. Але їх розголошення може нанести шкоду інтересам власника. Тому вони є складовою частиною так званої комерційної таємниці підприємства. Склад, перелік, обсяги відомостей, які складають комерційну таємницю, та порядок їх захисту визначаються керівництвом підприємства. Реалізація права власності нематеріальних ресурси можлива або шляхом їх використання самим власником, або з його дозволу наданням такого права іншій зацікавленій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода це договір, у відповідності з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знаку, комерційної тайни (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

Передача права власності може бути застережена різними умовами відносно терміну та обсягу використання, комплексу інформації, що передається, тощо. У відповідності з цим розрізняють декілька видів ліцензій. Залежно від підстави, на якій видається дозвіл використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. Добровільна ліцензія характерна тим, що в ній ліцензіар передає дозвіл використати об'єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони; обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. В цьому випадку розміри винагороди встановлюються цим державним органом. На практиці примусові ліцензії видаються дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні і повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіару право особистої експлуатації технічного рішення і можливості укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіату права виключного користування об'єктом ліцензії. Але ліцензіар зберігає за собою право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Внаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом зазначеного у договорі періоду.

Залежно від характеру об'єкту, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, що захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому випадку визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. В останні роки все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, ноу-хау, виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов'язаних з ними ноу-хау. Така угода включає в себе, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультативних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супроводжуючі поставки сировини, обладнання, комплектуючих. В останні роки до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіару інформацію щодо удосконалення ліцензійної технології протягом строку дії угоди.

За використання об'єкту ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширені серед них: періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді ставок до обсягу чистих продаж, до собівартості виробництва або у розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою, яка являє собою по суті фактичну ціну ліцензії. Вона здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції.

Розрахунки за ліцензії можуть також здійснюватися шляхом передачі ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. Специфіка нематеріальних активів обумовлює особливості їх оцінки та обліку. В міжнародній практиці існує кілька методів оцінки нематеріальних активів фірми: за собівартістю; за покупною вартістю; за ринковою вартістю.

Власні нематеріальні активи, що створені самим підприємством, як правило, оцінюють за їх собівартістю. Для цього всі витрати, що пов'язані зі створенням нематеріальних активів, окремо за їх видами (наприклад, витрати на розробку та реєстрацію товарного знаку), збирають на окремому субрахунку бухгалтерського обліку, де і відбивається його собівартість.

Якщо нематеріальні активи купують в процесі діяльності підприємства (наприклад, ліцензію на використання ноу-хау), то вони оцінюються за їх покупною вартістю, їх облік також доцільно здійснювати на окремих субрахунках. Якщо підприємство приймає рішення продати будь-які свої нематеріальні активи або вкласти їх в статутний фонд іншого підприємства, виникає потреба провести оцінку їх ринкової вартості. Для цього у кожному конкретному випадку застосовують спеціальні методи.

Списання нематеріальних активів оформлюється актом на списання. При цьому, якщо зносу було нараховано менше початкової вартості (дострокове списання), то спочатку донараховується знос до суми початкової вартості за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства.

4 Обігові кошти підприємства

4.1 Структура обігових коштів

Обігові кошти - це сума фінансових ресурсів для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції. Обігові виробничі фонди повністю використовуються на протязі одного виробничого циклу, при цьому втрачають натуральну форму і переносять свою вартість на продукцію.

Обігові виробничі фонди в натуральному вигляді складаються із виробничих запасів і незавершеної продукції. Виробничі запаси це предмети праці, які містяться на складах у вигляді запасів і призначаються для подальшої переробки у виробничому процесі. До складу виробничих запасів входять: сировина; основні та допоміжні матеріали; покупні напівфабрикати та комплектуючі вироби; паливо, тара, запасні частини, інструменти; малоцінні та швидкозношувані предмети. До незавершеної продукції відносять: незавершене виробництво; напівфабрикати власного виробництва; витрати майбутніх періодів.

Незавершене виробництво це продукція, яка ще не пройшла всі стадії обробки. Це витрати на придбання матеріалів, запасних частин, сировини, на заробітну плату, а також інші кошти, необхідні для процесу виробництва.

Напівфабрикати власного виробництва - це вироби, які по відношенню до цеху є готовою продукцією, а по відношенню до заводу є незавершеним виробництвом.

Витрати майбутніх періодів це витрати на виконання науково-дослідних, раціоналізаторських робіт, освоєння нової техніки, орендну плату тощо, що здійснюються в поточному році, але на собівартість продукції списуватимуться в наступних періодах.

Фонди обігу це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством для створення оборотних фондів. До фондів обігу належать:

- готова продукція, що перебуває на складі підприємства і підготовлена до відправки споживачеві, а також та її частина, яка вже відправлена, але ще не оплачена;

- гроші у розрахунках, що включають як реальні гроші у вигляді готівки в касі підприємства, так і грошові засоби на розрахунковому рахунку в банківській установі;

- гроші незавершених розрахунків з постачальниками і споживачами.

Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні або залучені засоби. До власних ресурсів належать кошти статутних фондів (для недержавних підприємств) і кошти, надані підприємству при його утворенні (для державних підприємств). Ці кошти можуть поповнюватись за рахунок прибутку підприємства і залучення в обіг стійких пасивів. До залучених фінансових ресурсів належать кредити банків, якими покривають нестачу власних обігових коштів. Структурою обігових коштів є відсоткове співвідношення окремих елементів у загальному їх обсязі.

За особливостями планування та принципом організації обігові кошти поділяються на нормовані й ненормовані. До нормованих належать всі оборотні фонди та готова продукція на складах підприємства, до ненормованих відвантажена, але ще не оплачена готова продукція, товари на складі та у дорозі, грошові кошти на розрахункових рахунках та в незавершених розрахунках, готівка в касі.

Нормуванням обігових коштів називають економічно обґрунтований розрахунок мінімальної потреби підприємства у фінансових ресурсах для забезпечення його нормального функціонування. Основним методом нормування обігових коштів є метод прямого розрахунку. Норма витрат матеріальних ресурсів це максимально допустимі планові витрати ресурсу (сировини, матеріалів, палива тощо), які потрібні для виготовлення виробництва одиниці продукції.

Нормативи витрат це поелементні складові норми, які визначають витрати тих чи інших матеріальних ресурсів, віднесених на фізичну одиницю (одиницю потужності, м³, м², 1 м погонної довжини, тонну тощо). Від якості нормування обігових коштів істотно залежить платоспроможність і фінансовий стан підприємства. Загальний норматив обігових коштів складається із нормативів виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів і готової продукції. Норматив обігових коштів у виробничих запасах розраховується як добуток денної потреби у певних видах матеріальних ресурсів та норми запасу відповідного виду ресурсів. Денну потребу в матеріальних ресурсах визначають шляхом ділення загальнорічної потреби в них на кількість днів у році. Норму запасу матеріального ресурсу визначають як суму поточного, підготовчого, транспортного та страхового запасів.

Поточний запас (N_пот) це резерв часу, який дорівнює половині часу між двома суміжними поставками матеріального ресурсу. Наприклад, якщо постачальник доставляє на підприємство сировину кожні 30 днів, то поточний запас становитиме половину цієї величини: N_пот = 30 : 2 = 15 (днів). На практиці постачальників більше як один, тому спочатку розраховують середньозважений інтервал поставок, а потім знаходять його половину.

Підготовчий запас це час, необхідний для підготовки матеріальних ресурсів до виробничого процесу (комплектація, приймання, лабораторний аналіз, доставка матеріалів зі складу та бази тощо). Підготовчий запас ураховують тоді, коли час на підготовку матеріалу до виробництва перевищує норму поточного запасу і дорівнює цьому перевищенню.

Транспортний запас це час, необхідний для транспортування матеріальних ресурсів до території підприємства з урахуванням часу на вантажно-розвантажувальні роботи.

Страховий запас - складається на випадок зриву поставок, він дорівнює половині поточного запасу.

4.2 Показники обіговості обігових коштів

Обігові кошти послідовно приймають різні форми: грошову (Г1); виробничу (В), товарну (Т); грошову (Г2). При рентабельному виробництві має місце співвідношення Г2 >Г1. Обігові кошти призначені забезпечувати динамічну складову економічної діяльності підприємства. У процесі кругообігу вони проходять три стадії перетворень.

1. Заготовча стадія "гроші обігові кошти" охоплює період, необхідний для створення виробничих запасів. Обігові кошти на цій стадії у вигляді грошей використовують для закупівлі сировини, матеріалів та інших предметів праці.

2. Виробнича стадія "обігові кошти готова продукція" починається з отримання предметів праці і завершується відправленням готової продукції на склад підприємства. Обігові кошти на цій стадії мають вигляд предметів праці, незавершеної та готової продукції.

3. Стадія реалізації "готова продукція гроші" починається з надходження готової продукції на склад підприємства і завершується отриманням виручки від реалізації продукції. Обігові кошти на цій стадії перебувають у вигляді готової продукції та грошей. Таким чином, кошти здійснюють один оборот, а далі все повторюється. Перехід обігових коштів із однієї стадії в іншу обіговість обігових коштів. Тривалість проходження всіх стадій обігових коштів називають періодом обороту обігових коштів, який розраховується за формулою:

,

де К _об - коефіцієнт оборотності обігових коштів.

Коефіцієнт оборотності обігових коштів визначає кількість оборотів, які можуть зробити обігові кошти за певний розрахунковий період (найчастіше рік), і показує, який обсяг реалізованої продукції припадає на 1 гри вартості обігових коштів. Обчислюється цей показник за формулою

де Q річний обсяг реалізованої продукції;

С_оз.сер середньорічна вартість обігових коштів.

Раціональне та економне використання матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів, а також обігових коштів має велике економічне й соціальне значення для кожного підприємства, оскільки сприяє суттєвому зниженню витрат на виробництво і збут продукції, отриманню більшого прибутку за рахунок зниження собівартості продукції, підвищенню конкурентоспроможності продукції, поліпшенню загального фінансового стану підприємства. Підприємства мають такі шляхи поліпшення використання оборотних фондів і обігових коштів: упровадження безвідходних виробничих технологій; комплексне використання сировини; якісну підготовку сировини і матеріалів до виробництва; удосконалення нормативної бази; підтримку техніки в належному робочому стані й суворе дотримання вимог технологічних процесів; зменшення термінів виготовлення продукції (скорочення виробничого циклу); зменшення кількості виробничих запасів за рахунок поліпшення організації матеріально-технічного постачання, зменшення дальності їх транспортування; удосконалення розрахунків із замовниками та інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни.

Прискорення оборотності обігових коштів сприяє збільшенню обсягу вироблюваної продукції та вивільненню частини оборотних коштів і за їх рахунок створенню додаткових резервів для розширення виробництва. Порівнюючи показники оборотності обігових коштів за два суміжних періоди (наприклад, роки), можна визначити їх зміну, що спричинюється прискоренням або уповільненням їх обертання.

5 Виробничі потужності підприємства та продуктивність праці

5.1 Виробнича потужність та її визначення

Виявлення виробничих потужностей, які будуть функціонувати в плановому періоді, є важливим напрямком техніко-економічного обґрунтування плану випуску продукції. Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річній обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) певної номенклатури, асортименту та якості за умови використання прогресивної технології та організації виробництва. Виробнича потужність визначається з тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції. Виробнича потужність може визначатися також вартісним показником усього обсягу продукції (послуг).

При обчисленні виробничої потужності в натуральних одиницях виміру продукції важко порівнювати та аналізувати виробництво продукції за складністю і трудомісткістю виробів. Тому, з метою спрощення розрахунку виробничої потужності при широкій номенклатурі виробів продукція різних найменувань поєднується в групи за ознакою конструктивної, технологічної та іншої подібності. Кожна така група приводиться за трудомісткістю до базового виробу-представника, тобто до умовно-натуральних показників. Виріб-представник може мати найбільшу питому вагу за кількості та трудомісткості. Застосування умовно-натуральних показників дозволяє привести усі види однорідної продукції з різними характеристиками до одного виду, прийнятого за базу.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

- кількість встановленого устаткування;

- розміри, склад виробничих площ та їх використання протягом року; - - можливий фонд часу роботи устаткування;

- нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників, головними із яких є такі:

- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

- кількість встановленого устаткування та можливий фонд часу його роботи;

- розміри, склад виробничих площ та ступінь їх використання.

Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць. До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:

- усе чинне і не чинне внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів;

- устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду;

- понаднормативне резервне устаткування;

- понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.

Відокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції діючого або будівництва нового підприємства. Проектна виробнича потужність являє собою величину можливого випуску продукції умовної номенклатури в одиницю часу, задану при проектуванні чи реконструкції виробничої одиниці. Вона є фіксованою величиною тому, що розрахована на постійну умовну номенклатуру і постійний режим роботи. За період проектування (1-2 роки), будівництва (2-5 років) і освоєння потужності (1-2 роки) значно змінюється номенклатура продукції, що випускається, а також ряд технологічних характеристик устаткування. Тому проектна потужність перестає відбивати дійсні можливості підприємства.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. Поточна виробнича потужність характеризує потенційну здатність виробити протягом календарного періоду максимально можливу кількість продукції, передбаченої планом. Вона має динамічний характер і змінюється відповідно до організаційно-технічного розвитку виробництва. Тому її характеризують кілька показників: потужність на початок планового періоду (вхідна); потужність на кінець планового періоду (вихідна); середньорічна виробнича потужність. Оскільки виробнича потужність на протязі року змінюється розраховують середньорічну її величину М _СР:

де М _П - вхідна виробнича потужність на початок року;

М _ВВ - введена виробнича потужність протягом року;

М _ВИБ - виведена виробнича потужність протягом року;

Т ₁ - кількість місяців, протягом яких працювала введена виробнича потужність;

Т ₂ - кількість місяців з моменту виводу виробничої потужності до кінця року.

Величину виробничої потужності М розраховують за формулою

де F - дійсний (ефективний) фонд часу роботи одиниці устаткування, год;

с - кількість однотипного устаткування;

К _ВН - коефіцієнт виконання норм (знаходиться в межах 1,1-1,3);

t - трудомісткість виготовлення продукції, нормо/год.

Дійсний (ефективний) час роботи устаткування залежить від режиму роботи підприємства. Він може бути оцінений за формулою

де S - кількість змін роботи устаткування;

а - тривалість робочої зміни, год;

d - кількість робочих днів на протязі року;

t _n - кількість неробочих годин в передсвяткові дні;

d _n - кількість передсвяткових днів;

К_Р - відсоток втрат робочого часу з причини планових ремонтів устаткування.

Показник К_Р у залежності від типу устаткування знаходиться в межах 2-16%. Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними нормами проведення планових ремонтів з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва.

5.2 Продуктивність праці

Важливим економічним показником, що характеризує ефективність праці персоналу підприємства, є продуктивність праці. Під продуктивністю праці розуміють ефективність витрат живої праці, яка визначається кількістю продукції, вироблюваної за одиницю робочого часу, або витратами живої праці на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку продукції. Виробіток (В) - це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу або припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу підприємства. Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натуральні та вартісні показники.

Натуральні показники відображають вироблену продукцію у штуках, метрах, кубометрах тощо або в умовно-натуральних одиницях, що припадають на одного середньооблікового працівника за певний період. Натуральні показники виробітку застосовуються на підприємствах з невеликою номенклатурою продукції. На підприємствах з широкою номенклатурою продукції використовуються умовно-натуральні показники. Виробіток у натуральних вимірниках визначається співвідношенням обсягу виробленої продукції до кількості витраченого робочого часу у нормо-годинах або до середньооблікової чисельності промислово-виробничого персоналу. Застосування натуральних та умовно-натуральних показників обмежується підприємствами, що виробляють однорідну продукцію. На тих підприємствах, які виробляють різнорідну продукцію, показник виробітку може обчислюватись лише у вартісних вимірниках.

Вартісні показники продуктивності праці характеризують вартість продукції, випущеної підприємством протягом певного періоду, що припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу. Виробіток у вартісних вимірниках обчислюється діленням обсягу виробленої продукції у вартісному вигляді на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу або на відпрацьовану ними кількість людино-днів чи людино-годин. Годинний виробіток обчислюється діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість годин, відпрацьованих усіма працівниками протягом цього самого періоду. Він характеризує продуктивність праці за відпрацьовану годину робочого часу. Денний виробіток визначається діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей самий час. Показник характеризує продуктивність використання робочого дня. Місячний (річний) виробіток визначається діленням обсягу випущеної за місяць (рік) продукції на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу або основних робітників. Він характеризує продуктивність використання робочого часу за місяць, рік.

Рівень продуктивності праці не є сталою величиною. З часом під впливом різноманітних чинників продуктивність праці на підприємстві змінюється. Усю сукупність факторів, що впливають на рівень продуктивності праці, поділяють на дві великі групи:

зовнішні - такі, що об'єктивно перебувають за межами впливу підприємства (наприклад, вимоги чинного законодавства в галузі праці, ринкова інфраструктура, макроструктурні зрушення в економіці країни, забезпеченість країни природними ресурсами тощо);

внутрішні - ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (наприклад, характер продукції, технологія виробництва, стан обладнання, рівень кваліфікації персоналу, забезпеченість та безперебійність постачання всіх видів ресурсів тощо).

Під час планування продуктивності праці велике значення має врахування факторів її зростання, що класифікуються таким чином:

фактори, зумовлені структурними зрушеннями у виробництві (наприклад, зміна чисельності працюючих, тощо);

фактори, пов'язані з підвищенням технічного рівня виробництва (наприклад, впровадження заходів з передової технології, модернізація обладнання, тощо);

фактори, зумовлені вдосконаленням управління та організації виробництва і праці (наприклад,, скорочення втрат робочого часу, збільшення обсягу технічно обґрунтованих норм виробітку, тощо);

зміна обсягів виробництва та частки окремих видів продукції: зниження частки продукції, конкурентноздатність якої падає і підвищення частки високорентабельної продукції.

6 Cобівартість продукції та рентабельність виробництва

6.1 Собівартість продукції

Собівартість виробів - це сукупні витрати підприємства на виробництво продукції у грошовій формі. Собівартість продукції є одним із важливіших показників роботи підприємства. Всі витрати підприємства на виробництво продукції розподіляють на прямі та опосередковані, а також умовно постійні та умовно-змінні. Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням виробів і можуть бути прямо віднесені на одиницю продукції. Опосередковані витрати є спільними для видів продукції, які одночасно виготовляються на одному підприємстві. Прикладом є загальновиробничі, загальногосподарські, позавиробничі витрати. Умовно-постійними вважають витрати, які не залежать від обсягу виготовленої продукції. Прикладом є витрати на опалення та освітлення приміщень, заробітна плата адміністрації підприємства, тощо. Умовно-змінними називають витрати, які змінюються зі зміною обсягу виготовленої продукції. Вони зростають із збільшенням обсягів виробництва.

Калькуляція - це документ, за допомогою якого обчислюється планова собівартість продукції. Планову собівартість визначають перед початком планового періоду з використанням норм витрат ресурсів і діючих цін на ресурси в момент складання плану. Фактична собівартість характеризує фактичні витрати підприємства на виробництво продукції за даними бухгалтерської обліку. Всі витрати розподіляються на групи за статтями калькуляції. Статті калькуляції формують однотипні витрати. Розрізняють такі методи розрахунків калькуляції:

- нормативний передбачає встановлення витрат на одиницю продукції згідно з діючими нормами;

- параметричний базується на визначенні витрат на одиницю продукції, виходячи із залежності їх величини від рівня техніко-економічних параметрів виробів;

- розрахунково-аналітичний передбачає визначення прямих витрат на виробництво одиниці продукції за діючими нормами, а опосередкованих - пропорційно заробітній платі основних робітників. Загалом калькуляція за статтями має такий вигляд.

1. Сировина і матеріали.

2. Витрати на покупні та комплектуючі вироби.

3. Енергія для технологічних цілей.

4. Заробітна плата основних робітників.

5. Додаткова заробітна плата основних робітників.

6. Відрахування на соціальне страхування.

7. Витрати на підготовку виробництва для випуску нових видів продукції.

8. Витрати на утримання та експлуатацію устаткування.

9. Загальновиробничі витрати.

10. Загальногосподарські витрати.

11. Інші виробничі витрати.

12. Позавиробничі витрати.

Сума перших дев'яти статей калькуляції складає загальновиробничу собівартість (цехову) продукції. Сума одинадцяти статей калькуляції складає загальногосподарську собівартість (заводську) продукції. Сума всіх статей калькуляції складає повну собівартість продукції. Витрати сировини (матеріалів) на одиницю продукції визначають за формулою

де т кількість видів сировини (матеріалів), які використовують для виробництва одиниці продукції;

Н_мі норма витрат і-го виду сировини (матеріалів) на виробництво одиниці продукції, натур. од.;

Ц_мі ціна придбання і-го виду сировини (матеріалів), гр. од.;

Н_відх витрати і-го виду сировини (матеріалів), що згідно з технологією виробництва йде у відходи, натур, од.;

Ц_відх ціна можливої реалізації відходів і-го виду сировини (матеріалів).

Витрати енергії на одиницю продукції обчислюють за нормами витрат і діючими тарифами на енергію:

де т кількість видів енергії, які використовують для виробництва одиниці продукції;

Н_ені норми витрат і-го виду енергії на виробництво одиниці продукції, натур, од.;

Ц_ені ціна (тариф) на використання і-го виду енергії, гр. од.

Основну заробітну плату обчислюють за нормами витрат часу на виконання технологічних операцій та тарифними ставками або за відрядними розцінками на виконання операцій виготовлення деталей, вузлів, одиниці продукції. До витрат на основну заробітну плату включаються доплати та надбавки робітникам за кваліфікацію, роботу в понаднормований час, перевиконання плану тощо. Додаткову заробітну плату сплачують за невідпрацьований час (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків тощо).

До відрахувань на соціальні заходи включають обов'язкові нарахування на заробітну плату основних робітників: до державного фонду соціального страхування, державного пенсійного фонду, фонду страхування на випадок безробіття та ін. Ці нарахування визначають у процентах до суми основної і додаткової заробітної плати основних робітників.

Витрати на підготовку та освоєння нових видів продукції розраховують прямим методом. Витрати на утримання та експлуатацію і устаткування розраховують за такими статтями калькуляції.

1. Утримання устаткування та робочих місць.

2. Поточний ремонт устаткування та транспортних засобів.

3. Витрати на утримання та експлуатацію транспортних засобів.

4. Амортизація виробничого устаткування та транспортних засобів.

5. Витрати на оновлення зношеного інструменту.

Загальновиробничі витрати розраховуються за такими статтями калькуляції:

- утримання цехового управлінського персоналу;

- витрати на утримання та амортизаційні відрахування на будівлі та споруди;

- витрати на випробування, експерименти, дослідження та винахідництво;

- витрати пов'язані з обслуговуванням виробничого процесу;

- витрати з охорони праці та інші витрати.

Загальногосподарські витрати містять витрати на управління підприємством загалом, а також витрати на заробітну плату адміністративно-управлінського персоналу, послуги зв'язку, утримання будівлі адміністративного корпусу, амортизаційні відрахування за основними фондами загальногосподарського призначення, послуги юридичних і аудиторських фірм, страхування майна, тощо. Загальногосподарські витрати стосуються тих підрозділів підприємства, які пов'язані з роботою підприємства в цілому. Загальновиробничі та загальногосподарські витрати є накладними витратами підприємства.

Інші виробничі витрати обумовлені фінансуванням проведення необхідних для забезпечення якості продукції науково-дослідних робіт, гарантійним обслуговуванням виробів, стандартизацією та сертифікацією виробів. Позавиробничі витрати пов'язані з фінансуванням виготовлення тари, рекламою, заходами з маркетингу та збуту продукції.

6.2 Прибуток та рентабельність виробництва

Дохід підприємства від виробничої діяльності складається з доходу від його основної діяльності та інших видів доходів. Він визначається двома методами: касовим і методом нарахувань. При касовому методі доходом або виручкою підприємства вважаються грошові кошти, що надійшли протягом певного періоду на розрахунковий рахунок або в касу підприємства за фактично надані послуги та виконані роботи. При методі нарахувань доходом або виручкою підприємства за певний період є вартість реалізованих робіт незалежно від того, чи оплачені вони споживачами. Доходи від фінансово-інвестиційної діяльності підприємства поділяють на дві групи: доходи від участі в капіталі та інші фінансові доходи.

До доходів від участі в капіталі належить прибуток, отриманий підприємством від здійснених ним інвестицій в дочірні або спільні підприємства. До інших фінансових доходів належать доходи від фінансових інвестицій. Підприємство може також отримувати доходи від реалізації нематеріальних ресурсів. В умовах ринкових відносин важливе значення має спроможність підприємства працювати прибутково. Саме прибуток стає основним чинником, який впливає на можливість забезпечення фінансування багатьох програм підприємства, пов'язаних з розширенням потужностей, підвищенням якості продукції та послуг.

Частину доходу, яка утворюється від господарської діяльності підприємства без витрат на податки, називають прибутком. Прибуток є одним із основних показників господарської діяльності підприємства. Розрізняють прибуток від реалізації продукції та балансовий прибуток, плановий, фактичний та понадплановий прибуток. Прибуток від реалізації продукції - це різниця між доходом від її реалізації в оптових цінах підприємства та повною собівартістю. Балансовий прибуток додатково враховує прибуток підприємства по всіх іншим напрямкам його діяльності. Балансовий прибуток використовується для розрахунків рентабельності виробництва. Під плановим розуміють балансовий прибуток при розрахунках в планових службах підприємства. Фактичний прибуток це прибуток згідно із бухгалтерською звітністю. Понадплановим прибутком є позитивна різниця між величинами фактичного та планового прибутку.

Якщо підприємство отримало прибуток, то він підлягає оподаткуванню. Різниця між отриманим підприємством прибутком і податком на прибуток становить чистий прибуток підприємства. Можливими шляхами збільшення прибутку підприємства є збільшення доходу, зниження собівартості надання послуг та інших витрат. Фактори, що впливають на прибуток підприємства поділяються на дві групи:

зовнішні - інфляційні процеси, політика оподаткування, законодавство;

внутрішні - обсяг надання послуг; собівартість виробництва; реклама; після продажний сервіс.

Рентабельність - це відносний показник прибутковості, що характеризує ефективність господарської діяльності підприємства. Загальний рівень рентабельності виробництва визначається за формулою

,

де ЧП - чистий прибуток, грн;

- середньорічна вартість основних фондів, грн;

- середньорічна вартість обігових коштів, грн.

Рентабельність окремих видів продукції визначається за формулою

,

де П_Р -прибуток від реалізації продукції, грн;

С_П - повна собівартість продукції, грн;

С_М -вартість покупних та комплектуючих виробів, грн.

Основними резервами підвищення рентабельності виробництва є:

підвищення прибутку за рахунок збільшення обсягу надання послуг, зниження собівартості надання послуг, підвищення якості та конкурентоспроможності продукції, скорочення невиробничих витрат;

поліпшення використання основних і обігових коштів за рахунок підвищення фондовіддачі, ліквідації зайвих запасів обігових коштів; прискорення обіговості обігових коштів.

7 Економічна ефективність капітальних вкладень

7.1 Види капітальних вкладень

Під капітальними вкладеннями розуміється сукупність одноразових витрат, що спрямовуються на просте і розширене відтворення основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури підприємства. До капіталовкладень входять витрати на будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і підтримку потужностей діючих підприємств, а також на придбання обладнання, транспортних засобів та інших об'єктів основних засобів виробничого і невиробничого призначення.

Відтворювальна структура капітальних вкладень відображає співвідношення довготермінових витрат підприємства на нове будівництво, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння та утримання потужностей діючих підприємств. До нового будівництва належить спорудження на нових майданчиках об'єктів основного, допоміжного та невиробничого призначення новостворюваних підприємств, а також філій окремих виробництв. Розширення діючих підприємств передбачає будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві, а також будівництво нових і розширення існуючих цехів. Розширенням є також будівництво філій і виробництв, які після введення в експлуатацію не перебуватимуть на самостійному балансі. Під реконструкцією діючих підприємств розуміють перебудову існуючих цехів, що пов'язано з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня.

Технічне переозброєння діючих підприємств це комплекс заходів з підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і дільниць на основі впровадження передової техніки та технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого й фізично зношеного устаткування. Утримання потужностей діючого підприємства передбачає виконання робіт, пов'язаних з відновленням основних фондів, що вибувають у процесі виробничої діяльності.

За технологічною структурою капіталовкладення поділяють на витрати, пов'язані з будівельними, монтажними роботами, придбанням усіх видів устаткування, інструменту та інвентарю, іншими капітальними роботами та послугами. До будівельних належать роботи, пов'язані із спорудженням, перебудовою, розширенням і відновленням існуючих будівель та споруд або їх окремих частин і роботи з монтажу збірних будівельних конструкцій, а також спеціальні (електромонтажні, сантехнічні, меліоративні тощо) та інші роботи, пов'язані з будівництвом. Монтажними називають роботи, пов'язані із збиранням і встановленням технологічного, енергетичного та іншого устаткування. До витрат на обладнання, інструмент, інвентар входить вартість технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного та інших видів устаткування, виробничого інструменту та інвентарю, у тому числі малоцінного і швидкозношуваного.

За призначенням капітальні вкладення розподіляються на такі, що спрямовані для виробничого і невиробничого використання. До капіталовкладень виробничого призначення включають вкладення капіталу в об'єкти, які після завершення їх будівництва функціонуватимуть у сфері виробництва. До капіталовкладень невиробничого призначення належать вкладення капіталу в об'єкти житлового та комунального господарства, установи охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, освіти тощо. За галузевою належністю капіталовкладення поділяють на такі, що здійснюються у промисловості, сільському господарстві, транспорті, будівництві та інших галузях народного господарства. За способом здійснення будівельно-монтажних робіт капіталовкладення поділяють на такі, що виконуються підрядним і господарським способами.

Підрядний спосіб ведення будівельно-монтажних робіт передбачає їх виконання постійно діючими спеціалізованими підрядними будівельно-монтажними організаціями. Підприємства, для яких створюються основні фонди і які здійснюють для цього певні вкладення капіталу, називаються забудовниками. При господарському способі будівництво здійснює безпосередньо підприємство-забудовник. При цьому роботи на об'єкті будівництва підприємство виконує власними силами і засобами поряд з основною виробничою діяльністю. При будь-якому способі виконання будівельно-монтажних робіт визначають кошторисну вартість будівництва згідно з встановленими цінами, тарифами і розцінками на будівельно-монтажні роботи, яка й є вартістю на спорудження об'єкта.

За джерелами фінансування капіталовкладення поділяють на: державні; такі, що здійснюються понад ліміту державних капіталовкладень. Для фінансування державних капіталовкладень можуть використовуватись власні кошти державних підприємств та організацій, що призначені для таких цілей, бюджетні асигнування. Капіталовкладення, які здійснюються понад ліміту державних вкладень, фінансуються з нецентралізованих джерел, які дозволено спрямовувати на такі цілі. Інші капітальні вкладення фінансуються за рахунок власних коштів підприємств, громадських, кооперативних та інших організацій.

За формою власності розрізняють державні та приватні капітальні вкладення. Державні капіталовкладення здійснюються за рахунок державних коштів і призначені для виконання державних програм розвитку окремих галузей і підприємств. Приватні капіталовкладення фінансуються за рахунок як власних коштів підприємств, організацій, так і з залученням зовнішніх джерел (позики, кредити). Мета здійснення приватних капіталовкладень полягає у зміцненні підприємствами власної позиції на ринку.

Плануючи інвестиції, підприємство повинно враховувати найважливіші фактори, що можуть вплинути на очікуваний результат прийнятого інвестиційного рішення. Ці фактори розподіляють на загальноекономічні, галузеві та такі, що виникають безпосередньо на рівні підприємства. До загальноекономічних факторів належать фінансово-кредитна політика уряду, рівень інфляції у країні, державне стимулювання інвестиційної діяльності підприємств, грошовий обіг у країні, рівень активності іноземних інвестицій, економічні зв'язки з іншими державами, чинне податкове законодавство. Галузеві фактори характеризуються такими показниками, як рівень науково-технічного розвитку галузі, енерго-, науко- та капіталомісткість виробництва, забезпеченість трудовим потенціалом, сировинними та енергоресурсами, зв'язки з іншими галузями народного господарства, тип галузі (розвивається швидко або повільно), територіальне розташування підприємств галузі. До факторів, що діють на рівні конкретного підприємства, належать його виробничий потенціал та забезпеченість виробничими ресурсами, фінансовий стан, зв'язки зі споживачами продукції, відносини з конкурентами. За дією зазначеного комплексу факторів і стадії життєвого циклу, в якій перебуває підприємство, його керівництво може вибрати за основу для розробки інвестиційної стратегії організації одну з таких базових стратегій:

- виживання (це захисна стратегія, яку використовують у разі кризи економічної діяльності підприємства);

- стабілізації (ця стратегія спрямована на усунення нестабільності (коливання) обсягів продажу виробленої продукції;

- зростання (це найефективніша стратегія, що спрямована на досягнення стабільного збільшення обсягів продажу та прибутку).

7.2 Джерела фінансування оновлення виробництва

Процес планування капітальних вкладень на підприємстві складається з двох послідовних етапів. На першому етапі передбачається обчислення необхідного обсягу реальних інвестицій на певний розрахунковий період (рік або кілька років), на другому визначення конкретних джерел фінансування. До власних джерел фінансування оновлення виробництва належать:

- внески засновників підприємства;

- акумульовані амортизаційні відрахування;

- кошти створених на підприємстві фінансових резервів і фондів;

- кошти, отримані від реалізації непотрібного майна;

- доходи, отримані від продажу цінних паперів, придбаних на фінансовому ринку;

- доходи, отримані від здачі майна в оренду.

До залучених джерел фінансування капіталовкладень належать довготермінові кредити банків та інвестиції при створенні спільних підприємств. Користування зовнішніми джерелами довготермінового фінансування потребує від підприємства певних витрат. Так, випуск і продаж цінних паперів підприємства потребує витрат на їх випуск і оплату послуг фінансових посередників за їх розміщення на фінансовому ринку, у подальшому виплату дивідендів акціонерам і процентів власникам облігацій. Залучення банківських позик пов'язане з необхідністю повернення основних сум боргу з виплатою процентів за користування кредитом.

Для державних підприємств джерелами фінансування капіталовкладень можуть бути також кошти державного і місцевого бюджетів. Формування структури джерел фінансування капіталовкладень залежить від дії багатьох факторів, а саме: діюча система оподаткування підприємств; темпи зростання обсягів реалізації продукції підприємства, їх стабільність; структура активів підприємства; кредитна політика національного банку країни. Вибір оптимальної структури джерел фінансування капіталовкладень має дуже важливе значення, оскільки дає змогу підприємству мінімізувати витрати на залучення капіталу, знизити ризик втрати платоспроможності та запобігти банкрутству.

Економічне обґрунтування доцільності капіталовкладень здійснюється на основі дослідження основних характеристик відповідних інвестиційних проектів. Сучасна практика оцінювання ефективності реальних інвестицій використовує певні базові принципи та методичні підходи. При оцінюванні ефективності капіталовкладень слід ураховувати такі базові принципи.

Оцінювати ефективність проектів інвестування капіталу потрібно на основі порівняння обсягу інвестованих коштів, з одного боку, і сум та термінів повернення інвестованого капіталу з іншого. При визначенні необхідного обсягу інвестиційних витрат слід ураховувати як основні, так і супутні витрати капіталу. Це пояснюється тим, що при інвестуванні крім передбачених проектом основних витрат, підприємство часто несе та супутні витрати, спричинені реалізацією цього проекту. Тому їх так само необхідно враховувати при оцінюванні ефективності здійснення капіталовкладень.

7.3 Показники ефективності капітальних вкладень

Відповідність сформованої інвестиційної стратегії підприємства його загальній економічній стратегії визначається вибраним показником ефективності вкладення капіталу. Економічну ефективність капіталовкладень можна оцінити за допомогою коефіцієнта економічної ефективності капітальних витрат та терміну їх окупності.

Коефіцієнт економічної ефективності капітальних витрат (Е_р) на протязі року розраховується за формулою

або ,

де ?П - приріст прибутку підприємства в результаті його реконструкції, модернізації та технічного переоснащення, грн;

П - величина прибутку для новостворюваних об'єктів, грн;

К - величина капіталовкладень, грн.

Термін окупності капіталовкладень Т_ок. у роках розраховується за формулою

.

Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності капіталовкладень Е_р порівнюється з нормативним коефіцієнтом Е_н. Якщо Е_р > Е_н, то вкладення капіталу вважають доцільним. Винятком є капітальні вкладення, які стосуються охорони праці та навколишнього середовища.

Зменшення собівартості продукції часто потребує підвищення організаційно технічного рівня виробництва, що потребує додаткових капітальних вкладень. Раціональний варіант капітальних вкладень одночасно із відповідним зменшенням собівартості продукції визначається за допомогою мінімуму приведених витрат В_прив, який розраховується за формулою

,

де S_і - собівартість річного обсягу надання послуг за і-им варіантом капіталовкладень, грн;

К_і - капіталовкладення по і-му варіанту, грн.

Розрахунки порівняльної економічної ефективності здійснюють у тому разі, коли необхідно вибрати кращий із можливих проектів реалізації капітальних вкладень. Капітальні вкладення можуть реалізовуватись на протязі кількох років. Для визначення раціонального варіанту розподілу капітальних вкладень по роках використовують коефіцієнт приведення капітальних вкладень (), який розраховується за формулою:

= (1+Е_н)^t ,

...